Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Твори

Любов до природи у творах українських та закарпатських письменників

В «Оді до радості» Шіллера є такі рядки: «Мать-природа все живое соком радости поит». І, дійсно, природа дає людині і високу радість насолоджуватися нею, і свідомість невичерпності багатих можливостей бути її другом і господарем. Вона зустрічає людину вже біля колиски і супроводжує протягом усього життя, вчить любити прекрасне і, нарешті, прекрасним робить життя людини.

У всьому емоціональному, звуковому і різнобарвному багатстві природа з давніх-давен представлена у мистецтві. З неї митці черпали і черпають життєву красу поетичності, яка підносить і окрилює душу.

Про чарівність та багатство літератури важко говорити без мислі про природу, про землю. Без них ні письменник, ні його герої, як і славнозвісний древньогрецький Антей, не можуть ні жити, ні творити. Л. М. Толстой відзначав, що найбільше щастя для митця — бути з природою, бачити її, говорити з нею і розуміти її.

Письменник, крім глибокого знання душі людини і таємниць людського життя, добре знає й закони природи, те, як шепочуться трави й ростуть квіти, як вилуплюються пташенята, вчуває, як хлюпоче вода і цокочуть копита, як гудуть хрущі й для чого відкривають зорі... Він не дозволить собі байдуже оминути тривожний крик птаха, не зупинити руку бездушної людини, що зриває рідкісну квітку. Адже письменник живе одним життям з природою, по-синівськи стає на її захист, уболіває за неї ділом, словом і пером.

Яскравим взірцем такого ставлення до природи є життя Л. Леонова і М. Рильського, К. Паустовського і О. Вишні, М. Пришвіна і М. Чабанівського, О. Гончара і В. Солоухіна та багатьох інших наших літераторів. За їх ініціативою запроваджено десятки благородних починань по окультуренню і створенню нових парків, скверів, алей, закладанню молодих садів і науковій організації охорони та примноження природних багатств.

Поезією і диханням природи насичені твори сучасної і класичної літератури. Л. Українка настільки любила природу, що фоном для сюжету одного з своїх найвизначніших творів взяла ліс на Волині. «Лісова пісня» може бути земним гімном природі.

Природа — вічне джерело людської творчості, натхнення й мислення, як це видно, скажімо, з новели «Інтермеццо» М. Коцюбинського. Ця ж думка стверджується і в його не завершеному нарисі «На острові» та високопоетичній повісті «Тіні забутих предків», де по-філософськи умотивовується вічна проблема — природа і людина.

Барвами і пахощами землі, поезією природи дихають безсмертні твори Т. Шевченка, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького... Неперевершено оспівана природа Росії в творах Пушкіна і Лєрмонтова, Тургенєва і Чехова, Тютчева, Лєскова, Фета, Аксакова. Без цих імен важко уявити собі не тільки російську літературу, але й красу білокорої берези, чарівність степів, принадливість російського пейзажу.

Гострим відчуттям, глибоким розумінням природи пронизана і творчість українських письменників. Поетична краса української землі змальована у романі Ю. Яновського «Вершники». «Одберіть, — відмічає М. Рильський, — у Яновського повів степу і пахощі моря, і ви одберете у нього повів поезії і пахощі поезії». І цим характеризується і творчість О. Гончара («Микита Братусь», «Соняшники», «Тронка» та ін.), поезія і проза М. Стельмаха.

Справжнім цінителем природи був. О. Довженко. Він мріяв про той час, коли вся земля перетвориться у квітучий сад. Письменник рекомендував, наприклад, замінити податок за бездітність, податком за бездеревність: не виростив до 20 років 5 дерев — плати за чисте повітря.

Потреба мудро і творчо перетворювати природу, пристрасно плекати її живе у п'єсі «Життя в цвіту» і кіносценарію «Мічурін» О. Довженка. Його «Зачарована Десна», «Поема про море» та інші художні полотна — взірець самовідданого служіння людини її величності Природі, рідній землі.

Чудові роздуми про природу переповнюють творчість М. Рильського та О. Вишні, які були активними членами Українського товариства охорони природи, брали дійову участь у роботі його президій, у рейдових перевірках, активно боролися з браконьєрами, закликали розумно, дбайливо господарювати в природі. Над робочим столом О. Вишні висів аркуш паперу, де викладалась письменницька програма сатирика-гумориста, в якій, крім іншого, значилося, що він має «думати і писати про винищувачів природи».

Славнозвісні «Мисливські усмішки» — яскраве свідчення того, що це завдання О. Вишня виконав з честю. Любов'ю до природи, прагненням захистити її від бездушних людей пройняті його гуморески «Самі собі шкідники», «Каченята плачуть», «Дика коза» та ін. Винищувачів природи письменник глибоко зневажав і гостро засуджував. Він говорив, що браконьєри — це люди, в яких замість сердець — «торбочки з м'язів». В останні дні свого життя О. Вишня разом з М. Рильським та іншими природолюбами написав листа, в якому закликав на ерозійних та «непридатних землях» насаджувати ліси та діброви.

Таким О. Вишня залишався до останнього подиху. Про нього, як і про М. Рильського, можна сказати, що вмів посміхатися природі. Саме природа зробила цих людей нерозлучними побратимами, навчила безмежно любити людей, рідну землю, вести невтомний бій за все чисте і прекрасне у житті. Про це красномовно говорять збірки поезій та окремі цикли творів М. Рильського, приміром, «Троянди і виноград», «Голосіївська осінь», «Карпатські октави», в яких він ніби співає гімн рідній землі, красі лісу, передає його багатоголосий шум, що зливається з воркуванням горлиці, дзвоном солов'я, з шепотінням верховіття. Письменник опоетизував красу й чарівність людської праці, яка народжує білокорі берізки, густі клени, тінисті дуби. У багатьох віршах поета, присвячених природі, відбилися настрої замилування, сердечної теплоти, з якими він сприймає навколишнє життя. В «розмові з лісом» він вказує людям на обов'язок оберігати природу, закликає замість кожної зрубаної деревини посадити кленові паростки, гаї — джерело багатства і краси земної.

З поезій М. Рильського природа постає поетичним втіленням Батьківщини, невід'ємною частиною душі народу. Поет підкреслює, що природа — не лише світ реальної земної краси, але і незрівнянний поетичний світ, вічне джерело прекрасного й корисного, що відіграє величезну роль у соціальному, етичному та естетичному вихованні людини.

М. Рильський у «Карпатських октавах» урочисто заявляє:

Благословенний час той і година,

Коли земля ця цвітом процвіла...

Благословенна кожна полонина

кожний порух свіжого стебла...

Почуттям шанобливою уклону перед природою Вітчизни пройнята і творчість письменників Закарпаття.

Коли читаємо твори письменників Закарпаття старшого покоління, впадає в око контраст між красою природи і важким життям гуцулів-горян. Це властиве для художньо-поетичних полотен Д. Вакарова, Ю. Гойди, Ф. Потушняка.

Від роду до роду передавав гуцул своїм нащадкам любов до синіх гір і гомінких потоків, до ніжно-зелених смерічок і тонкостанних ялиць. Сам він був похмурим, «як осіння карпатська ніч дощова», витирав сльози малятам, які пухли з голоду і зроду-віку не чули слова «школа». Та це не зломило горянина. Він рвався до того, щоб розкути рідний край.

Подібні екскурси у минуле Закарпаття роблять і М. Тевельов у романі «Верховино, світку ти наш» та Ф. Потушняк у «Повіні». Ці та інші твори переконливо доводять, що тільки під зорею Радянської влади закарпатці здобули величезні можливості для розумного господарювання у природі. В оповіданнях М. Томчанія,

В. Поліщука, Ю. Мейгеша, В. Басараба, І. Долгоша та інших письменників Закарпаття гостро відчувається творчий хаірактер соціального суспільства.

Найяскравішою рисою багатьох героїв творів згаданих письменників є глибоке усвідомлення відповідальності за долю природних багатств. З приводу цього хочеться зупинитись на повісті В. Вовчка «Про що говорять дерева?» Піднімаючи проблеми сучасного гірського села, автор переконливо доводить, що народ наш з давніх-давен кохається у природі, дбає про неї. Він звертається до читача устами головних героїв повісті Адама та Степана Мочарних: «Прикрашаймо землю свою, шановний сучаснику, щодня, щогодини, наполегливо і безупинно».

Степан мріяв засадити деревами гору Чищеницю, ліс на якій колись вигорів. Але односельчани не дозволили: ніде, мовляв, пастися худобі, сіяти хліб... Після армії Степан знову повертається в обійми «зеленого друга», стає лісівником. І знову ставить перед собою мету: одягти в зелені шати Чищеницю. Він викриває бездарного заступника лісничого Шуплітаню, п'яниць-лісівників, які бездушно гублять і розкрадають ліс. Йому важко, бо доводиться боротись з ворогами природи. Навіть батько, сліпо люблячи Чищеницю, не підтримує сина. Та Степан не здається. Одержавши підтримку з боку лісничого та голови сільської Ради Черебинського, юнак ще з більшим запалом береться за здійснення свого наміру. Працюючи на лісокомбінаті, він вивчає проблеми наукової організації лісового господарства, закінчує лісогосподарський технікум, а потім лісотехнічний інститут. Він намагається переконати батька, що заліснити Чищеницю необхідно, бо це насамперед здоров'я, добрий клімат і майбутнє:

— Не при мені засадять, засадять при іншому, а все одно засадять. То вже по закону, — каже до Адама.

Взаємини між ними загострюються. І, нарешті, досягають кульмінації. Але Степан, і всупереч волі батька, заліснює Чищеницю.

Образ Степана Мочарного змальований письменником з любов'ю і глибокою щирістю. Саме через нього наголошується, що господарювати необхідно розумно, на науковій основі.

Вдалий у повісті і образ Адама. Змалку здружився він з Чищеницею. Милувався нею вдень і при місяцеві. В її раменах мав схованку від фашистів у роки війни. Чищениця — найдорожчий скарб для нього. До природи Адам ставиться ніжно, як до коханої. Ось він «схилився, обійняв грубою долонею тонкі зелені квітів у білих ніжних віночках, зірвав, підніс до худого жилавого обличчя».

У повісті майстерно подано еволюцію цього образу: Адам перероджується, віддає життя у боротьбі з вогнем, що саме загрожував молодим саджанцям на Чищениці, врятовує від пожежі старий ліс. Коли ж на допомогу приспіли яворівчаии, вони побачили погорілого, задимленого, чорного, як вуглина, чоловіка і почули згасаючий шепіт: «Не пустіть вогонь на Чищеницю. Вона вже раз горіла...»

У вірші «Шелестіть, зелені буки...» В. Діянич через призму власних переживань душевно передає красу Туринської долини, змальовує по-своєму окремі картини природи. Шепіт буків йому уявляється голосом батька, а зелена ковдра лісів — малиновою казкою. В узагальнено ліричному плані коротких, але дуже характерних деталей автор підкреслює важливе значення лісу для естетичного збагачення, для душевної насолоди людині. Зустріч з лісом, як і в М. Горького, викликає у поета почуття приємного душевного спокою. У цих почуттях зникає гіркота, забуваються неприємності. Останнім часом ліричний герой поезії рідко буває в лісах рідної Турянщини, але живе їх диханням. Наперекір обставинам заявляє:

Та все ж я не забуду,

Зелені буки, вас ніколи...

І це природно, бо любов до своєї країни не можна відокремити від любові до знайомих стежок, які витоптав у дитинстві, від природи, що випестила у своїх обіймах.

Природа! Вона — мудрий наставник і порадник кожної людини і, передусім, поета. Тільки пізнаючи її, каже В.Вовчок у вірші «Сокира і ліс», він може пером, як сокирою, «тесати» рядки.

Глибоко відчуваючи красу природи, багато письменників Закарпаття зуміли відтворити ці почуття у своїх творах, вкласти в них глибокий зміст, велику патріотичну ідею — любити рідну землю, відчувати і бачити прекрасне, бути його другом, захисником. Це вагомий вклад у справу пропаганди ідей охорони природи Батьківщини.

Автор Ю.В.Шип "Мистецтвом слова”





Реферат на тему: Любов до природи у творах українських та закарпатських письменників


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.