Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Соціологія

Сутність соціології праці і управління (реферат)

Зміст

1.Предмет і основні категорії соціології праці 3

2.Соціальна сутність праці 9

Список використаної літератури. 24

3.Основні критерії стратифікації 25


 

1.Предмет і основні категорії соціології праці

Соціологія праці — це галузь соціології, яка вивчає соціальні групи та індивідів, що включені до процесу праці, а також їхні професійні та соціальні ролі й статуси, умови й форми їхньої трудової діяльності [7, с.335]. Як видно, сама назва навчальної дисципліни і галузі знань "соціологія праці" орієнтує на дослідження саме людської праці.

Однак людську працю вивчають і інші науки, як гуманітарні (філософські, економічні, правові і психофізіологічні), так і технічні (ергономіка — наука про пристосування праці та її умов до потреб людини; ергологія — наука, яка розглядає працю з позицій підвищення її продуктивності; праксеологія — теорія про найбільш ефективні дії і рухи працівника в трудовій діяльності; наукова організація праці — наука про те, як найбільш раціонально організувати процес праці). Як бачимо, кожна з наук вивчає загальний об'єкт — працю, але зі своїх позицій, під притаманним саме цій науці кутом зору. Інакше кажучи, кожна наука має свій предмет дослідження, свій підхід.

Для соціології праці — це соціологічний підхід, за якого предметом дослідження є ті соціальні відносини, які складаються з приводу праці, тобто соціально-трудові відносини. Як і сама праця, соціально-трудові відносини вельми багатогранні. їх можна класифікувати:

• за змістом діяльності (виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, соціально-психологічні, громадсько-організаційні);

• за змістом спілкування (безособові, опосередковані і міжособистісні);

• за суб'єктом (міжорганізаційні "колектив — колектив" і внутріорганізаційні "колектив — особистість", "особистість — особистість");

• за обсягом владних повноважень (відношення по горизонталі і по вертикалі);

• за характером розподілу доходів (відповідно до трудового вкладу або не відповідно до нього);

• за ступенем регламентованості (формальні, офіційно оформлені і неформальні, тобто офіційно не оформлені).

Уся сукупність соціально-трудових відносин — це і є практично все соціальне життя в трудових колективах, в якому визначається місце людини в трудовому середовищі.

До розряду першочергових проблем у сфері праці віднесено створення необхідних умов для формування такого працівника, який став би реальним, справжнім співвласником і розпорядником умов і засобів виробництва, а також господарем виробництва предметів і послуг.

Особливе занепокоєння викликає процес зниження значущості трудової діяльності в ефективному вирішенні соціальних проблем суспільства, зумовлений деструктивними процесами в економіці внаслідок розпаду колишнього СРСР. Зруйнування загального економічного простору, ослаблення міжреспубліканських соціально-економічних зв'язків не могли не позначитися на соціально-трудових відносинах, зниженні ефективності праці, спричинили падіння рівня життя трудящих, зростання соціальної напруги в трудових колективах.

У цих умовах гостро відчувається необхідність теоретичних і прикладних досліджень проблем соціології праці, проведення конкретно-соціологічних досліджень, пов'язаних з аналізом змісту і характеру праці різних категорій працівників, їхніх потреб та інтересів, мотивів і фактичного ставлення до праці. Сьогодні зрозуміло, що без глибокого аналізу суперечностей у сфері праці, перш за все — між працею колективу й індивіда, між різними соціальними групами і верствами в трудовому процесі, суперечностей національного характеру в соціально-трудових відносинах, вихід з економічної кризи навряд чи можливий. Необхідним є пошук неординарних форм їх вирішення, потрібні ефективні, науково обґрунтовані і підтверджені результатами соціологічних досліджень соціальні програми. При цьому неможливо обійтись без соціологічних знань, без навичок користування науковим апаратом соціології праці, основу якого становлять категорії.

Що являють собою категорії соціології праці? Це загальне поняття, яке відображає певні властивості об'єкта, що досліджується, тобто праці. Категорії соціології праці в методологічному аспекті відображують систему послідовних сходинок пізнання соціальних відносин, зокрема соціально-трудових.

Зазначимо, що вихідною категорією при цьому є категорія праці. Праця, беручи участь в якій люди вступають у соціальні відносини, є загальною базою, витоком усіх соціальних явищ. У процесі і в результаті праці змінюється становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, зміст їхніх соціальних ролей, в чому і полягає сутність праці як базового соціального процесу.

До соціальних належать такі функції праці, як створення матеріальних і духовних благ, суспільного багатства; складання основи суспільства й суспільного устрою; рівень розподілу суспільного багатства і рівень попиту; бути сферою самовираження, самоствердження і розвитку людини.

Соціально-економічна неоднорідність праці, що проявляється в її ди-ференціації залежно від змісту і характеру праці, є основою соціальної нерівності працівників, їх диференціації залежно від закріплення за різними видами праці. Стійкі соціально-трудові зв'язки між представниками груп працівників, трудові норми і відносини утворюють соціальну структуру виробничого колективу. Ставлення до праці, суть якого полягає в реалізації трудового потенціалу працівника під впливом свідомих потреб і сформованої зацікавленості, виявляється в його прагненні проявити свої сили, знання, професійний досвід і сукупність здібностей для досягнення кількісних та якісних результатів праці. Об'єктивні показники ставлення до праці (міра відповідальності і сумлінності в роботі, ініціативи і рівня дисциплінованості) в сукупності з суб'єктивними (задоволеність різними сторонами роботи: рівнем зарплати, змістом і умовами праці, взаємовідносинами в колективі) є основою для типологізації працівників за ознакою ставлення до праці.

В узагальненому вигляді категорії соціології праці можна представити трьома групами. Категорії визначеності (зміст праці, її форми і характер) відповідають на питання "що таке?" стосовно категорії "праця" як предмета дослідження; категорії зумовленості (мотиви діяльності, умови трудової діяльності, потреби, інтереси) відповідають на питання "чому?", або чим зумовлено те, що суб'єкт праці діє саме так, а не інакше; категорії вибору (мотивація, стимулювання праці тощо) відповідають на питання "чому?", що необхідно зробити, наприклад, для того, щоб людина сумлінно ставилася до праці. Як бачимо, категорії визначеності дають уявлення про сутнісні характеристики праці. А категорії зумовленості і вибору дають можливість описати працю як вид соціальної діяльності, яка безпосередньо позначається на соціалізації індивіда, на змінах його соціального статусу.

Соціальні процеси в цьому випадку можна розглядати як трудову діяльність, що виявляється в змінах стану соціальних груп, колективів, окремих працівників, тобто в змінах їхнього соціального становища (статусу) у сфері праці.

Упорядковане уявлення про соціальні процеси у сфері праці дає класифікація, запропонована А. Дикарьовою і М. Мирською, згідно з якою найважливішими групами соціальних процесів є такі [4, с.20]:

1. Сама праця, вплив якої на соціальне становище працівника, його соціальні характеристики (інтереси, професійно-кваліфікаційний рівень, ставлення до праці тощо) здійснюється безпосередньо через трудові функції працівника і зумовлений науково-технічним прогресом і технологічними та організаційними змінами у сфері праці.

2. Інтеграційні процеси, пов'язані із забезпеченням цілісності (соціальної та організаційної) працівників (згуртованість трудових колективів, соціальний контроль, стимулювання трудової поведінки, управління).

3. Ціннісно-орієнтаційні процеси (мотивація, трудова адаптація тощо), в результаті яких формуються соціальні норми, цінності і ціннісні орієнтації працівників.

4. Змінно-підтримуючі процеси (трудові переміщення соціальних груп і окремих працівників).

Як бачимо, такий підхід до структуризації процесів трудової діяльності найбільш адекватно відповідає загальному напряму процесу трудової соціалізації людини, освоєнню нею надбаної суспільством культури у сфері праці та основних форм трудової діяльності. Тому саме цей підхід як найраціональніший з погляду логіки розвитку взаємодії працівника з трудовою сферою дає можливість повніше і глибше розкрити зміст соціології праці і визначити її структуру. Перш за все досліджуються сутність і характеристики праці як базового соціального процесу, а також причини і рушійні сили, згідно з якими людина формує свої взаємовідносини з трудовою сферою, обирає професію і місце трудової діяльності, мотивація цієї діяльності. Далі розглядається трудова адаптація — особливий вид взаємодії працівника з навколишнім трудовим середовищем, процеси стимулювання і соціального контролю у сфері праці. Залежно від успішності функціонування трудового колективу, ефективності соціального управління відбувається згуртування або деструктивні процеси в колективах, які позначаються на масштабах і характері соціальних переміщень у сфері праці. Вивчення цих проблем "завершує" структуру соціології праці.

Необхідно зазначити, що вказані процеси проходять по-різному залеж-но від їх масштабності. За цією ознакою можна виділити чотири основних рівні: 1) народне господарство; 2) регіон (галузь); 3) об'єднання і підприємство; 4) працівник — індивідуальний рівень.

Запропонована логіка в цілому відповідає тим теоретико-методологічним принципам, що склалися у вітчизняній соціологічній науці [18, с.300—301]. До цих принципів належать:

1. Соціальні і технологічні аспекти праці (розглядаються в межах загального поліпшення способу життя працівників).

2. Трудова діяльність (вивчається комплексно, в єдності її техніко-технологічних і соціально-організаційних аспектів).

3. Організація дослідження та інтерпретація їх результатів (спирається на розуміння місця праці в сукупній діяльності людей).

Указані принципи вдається реалізовувати тим більшою мірою, чим повніше і обґрунтованіше використовуються ті чи інші методи і методики проведення соціологічних досліджень. Залежно від масштабів і завдань дослідження застосовують як теоретичні методи (для виявлення цілісної картини загальних закономірностей процесу праці), так і методи емпіричних (прикладних) соціологічних досліджень. До першої групи належать порівняльно-історичний, генетичний, порівняльно-типологічний і типологічний методи. Друга група включає в себе систему методів — анкетне опитування, інтерв'ю, аналіз документів, спостереження, а також процедури узагальнення та інтерпретації емпіричних даних.

Як правило, під час проведення досліджень у трудових колективах застосовується загальна методика емпіричних досліджень. Однак є певна специфіка трудових досліджень, яка виявляється [8, с 14—28]: а) у змісті основних напрямів дослідження; б) в особливих вимогах до використання методів конкретно-соціологічних досліджень.

Слід зазначити широке застосування в соціології праці кількісних математичних методів, активне залучення для аналізу та опрацювання соціологічної інформації обчислювальної техніки. Таким чином, соціологія праці — це самостійна спеціальна соціологія, яка, спираючись на загально-соціологічні теорії, закони і закономірності соціальних відносин, виокремлює для вивчення особливий їх вид — соціально-трудові відносини. При цьому соціологічними методами досліджується різноманітний вплив трудової діяльності на соціалізацію індивіда чи соціальної спільноти, на пов'язану з працею зміну їхньої ролі і статусу в соціальному житті.


 

2.Соціальна сутність праці

Соціологія вивчає працю як вид соціальної діяльності, як соціальний процес, як соціальне явище, як соціальний інститут.

Соціальна діяльність — це завжди прояв соціальної активності стосовно навколишнього світу. їй притаманний свідомий характер, бо її суб'єктом може бути лише людина, а об'єктом є елементи навколишнього світу.

Окрім трудової вирізняють такі види соціальної діяльності, як творча, споживацька, дозвільна, освітня, рекреаційна тощо. Проте дана класифікація має умовний характер, бо в реальному житті в чистому вигляді ці види діяльності окремо не існують.

Найважливішим видом соціальної діяльності визнається трудова. Пріоритетний статус праця отримує завдяки тому, що вона створює цінності і здатна задовольняти різноманітні потреби людей. А загалом будь-яка людська діяльність, якщо вона доцільна, містить у собі елементи праці.

Розуміння трудової діяльності як найважливішої ґрунтується насамперед на традиційному визнанні пріоритету її матеріальних результатів. Однак не меншу значущість мають знання (як результат творчої діяльності), послуги (як результат специфічного виду трудової діяльності у сфері нематеріального виробництва) та ін. Визнання пріоритету матеріальних результатів є історично зумовленим, і зі зміною суспільних умов пріоритетність різних видів соціальної діяльності змінюється. Отже, всі види соціальної діяльності є цінними.

Соціальна значимість праці проявляється в її функціях (рис. 1). У тому що праця — це передусім доцільний процес створення споживних вартостей, матеріальних і моральних цінностей, необхідних для задоволення людських потреб, виявляється основна функція праці як засобу до життя людини. Ця функція характеризує загальну суть праці, яка не залежить від форм соціальної організації суспільства, і є вихідною умовою існування людства, його довічною природною необхідністю. Праця створює суспільне багатство і є основною формою життєдіяльності будь-якого людського суспільства. В процесі створення суспільного багатства і умов для задоволення потреб людина виступає як суб'єкт діяльності, спрямованої на перетворення об'єкта — предметів праці, для того щоб вони могли задовольняти потреби людини. Отже, праця є сферою реалізації трудового потенціалу людини. Це робить працю головною сферою життєдіяльності людини, її самовираження і самоствердження, і в цьому виявляється ще одна функція праці.

Рис. 1. Основні функції праці

Впливаючи на природу, взаємодіючи з нею, людина не тільки створює матеріальні (їжу, одяг, житло) і моральні (мистецтво, літературу, науку) блага, а й змінює власну сутність. Вона збагачується знаннями та досвідом, розвиває свої здібності і хист, набуває певних соціальних властивостей, формується як особистість. Отже, праця — першопричина розвитку людини. Праця справляє вплив на саму особистість людини, не тільки прищеплюючи їй певні навички, а й визначає спосіб ставлення її до навколишнього світу і до інших людей, формує головну стрижневу основу її життєвої позиції. Це ще одна функція праці. Працюючи, люди забезпечують як своє існування та розвиток, так і існування та розвиток суспільства, розвиток його трудової сфери.

У процесі трудової діяльності не тільки створюються матеріальні та моральні цінності, здійснюються різноманітні послуги, спрямовані на вдоволення потреб людини, а й з'являються нові потреби з новими вимогами їх вдоволення. А це вимагає підвищення продуктивності праці, запровадження досягнень науково-технічного прогресу; в результаті з'являється праця нової якості (рис. 2).

Рис. 2. Роль праці у життєдіяльності людини і суспільства

У процесі праці люди взаємодіють, вступають у певні зв'язки і взаємовідносини, в результаті чого вона набуває загальної суспільної форми. Загальність праці забезпечує їй статус основи виникнення всіх інших суспільних процесів. Вона стає підвалиною формування всіх суспільних відносин — як безпосередньо пов'язаних зі створенням суспільного багатства, так і опосередкованих, віддалених від цього. Найважливішими є відносини власності, пов'язані із засобами і результатами праці. Вирізняють суспільства, засновані на суспільній, приватній і змішаній власності. Отже, праця є основою суспільного устрою, і в цьому виявляється ще одна її функція.

Як підвалина всіх інших сфер суспільного життя, праця історично обумовила і сприяла виокремленню суспільства з природи, а людини — із тваринного світу. В цьому виявляється її соціо-тропогенетична функція.

Відомий американський підприємець Г. Форд, оцінюючи значення праці в житті людини, стверджує, що праця є основною умовою здоров'я, самоповаги і щастя.

Отже, праця — явище багатогранне. її не можна зводити до фізіологічних затрат, як це робив Ф. Тейлор, вимірюючи напруженість праці, швидкість реакції і визначаючи норми навантаження людського організму. Це вузькоутилітарне трактування праці як сукупності виконуваних операцій. Формами її вияву є не лише затрати людської енергії, а і взаємодія працівників з предметами і засобами праці; взаємодія працівників один з одним як по горизонталі, так і по вертикалі (рис. 3).

Рис. 3. Основні форми вияву праці

Отже, праця — категорія не лише економічна, а й соціологічна, що є характеристикою суспільства загалом і його членів зокрема.

Праця — це соціальний інститут, специфічна форма суспільної діяльності людей. Вона є не лише процесом добування засобів до існування, а й визначає специфіку всіх процесів у суспільстві, навіть суспільного ладу в державі. Трудова організація не тільки об'єднує людей для виробництва товарів та послуг, а і є практично єдиною формою узгодження, поєднання індивідуальних, групових та суспільних інтересів, найважливішим чинником соціалізації особистості.

Відтак соціально-економічна сутність праці — двоїста: вона, з одного боку, є джерелом багатства і доходів, а з іншого — мірою поведінки людини, засобом її самореалізації, самоствердження як особистості. Отже, з одного боку, праця повинна стимулюватися, бо вона реалізується в надії на отримання грошового доходу, з іншого — будь-яка бажана праця приносить, крім грошей, задоволення, радість (з цього погляду праця сама по собі варта поваги й пошанування). Ненормальною ситуацією для працездатної людини є неможливість працювати. Вимушене тривале безробіття — справжня соціальна трагедія для людини.

Забезпечити нормальні, гідні людини трудові відносини зобов'язана держава. Коли вона неспроможна цього зробити, у суспільстві зростає невдоволення, посилюються процеси економічного, соціального, матеріального й політичного розшарування, збільшується розрив між багатими і бідними. Ринок праці, що формується в Україні, є нецивілізованим, надто криміногенним, надміру монополізованим. Люди не сприймають його, їм важко знайти своє місце за таких умов, тим більше, що суспільні зусилля зі створення цивілізованого ринку праці мають бути погоджені з діями щодо формування культури і свідомості людей.

Соціологічний підхід до вирішення проблем праці (на відміну від економічного) означає врахування соціальної нерівності — неоднакового становища різних соціальних груп та окремих працівників, їхньої трудової поведінки.

Рис. 4. Соціальна сутність праці

Соціологія аналізує трудову поведінку людини залежно від змісту і характеру праці (рис. 4).

Характер праці виражає соціально-економічний спосіб поєднання працівника із засобами виробництва, спосіб включення індивідуальної праці до суспільної (взаємодію людини із суспільством) і залежить від того, на кого людина працює. Він відображає соціально-економічний стан трудящих у суспільстві, співвідношення між суспільною та індивідуальною працею кожного окремого працівника.

Характер праці зумовлює мету виробництва, а у сфері розподілу — пропорції, за якими суспільно вироблений продукт розподіляється між різними соціальними групами.

Показниками характеру праці є: форма власності, вид розподільних відносин, ступінь соціальних відмінностей у процесі праці тощо.

В Україні сьогодні праця виступає в різних соціально-економічних формах: державній, кооперативній, дрібногруповій, асоціативній, індивідуальній, найманій тощо.

Характер «праці загалом» — двоякий, і це означає, що вона, з одного боку, є специфічним обміном речовин між людиною та природою, тобто простим процесом, не залежним ні від індивіда, ні від суспільства; а з іншого — обміном продуктами діяльності між людьми, детермінованим поділом праці в суспільстві та формами власності, тобто суспільним процесом.

Якщо перший переважно є індивідуальним, його суб'єктом є індивід, що забезпечує своє відтворення як біологічної істоти; то другий — завжди колективний, його суб'єктом є соціально-професійні групи. Ті відносини, що формуються тут, якісно відрізняються від відносин у простому процесі праці. Це відносини між людьми як між виробниками і споживачами, робітниками основного і допоміжного виробництва, представниками різних галузей промисловості. Саме ці відносини визначають характерні риси суспільного процесу праці і відтворення людини як істоти соціальної.

Складовими простого процесу праці є предмет праці, її знаряддя, суб'єкт праці. У результаті взаємодії цих складових з'являється продукт праці. Соціальні відносини панування і підпорядкування, відчуження та експлуатації, влади і безправ'я формуються не з приводу предмета праці, а з приводу привласнення й розподілу засобів та продукту праці.

Зміст праці виражає розподіл функцій на робочому місці і сукупність виконуваних операцій, обумовлених технікою, технологією, організацією виробництва і професійною майстерністю працівника через їх співвідношення і взаємозв'язок.

Зміст — це організаційно-технічний аспект праці. Він показує рівень розвитку продуктивних сил, технічний спосіб поєднання особистісного і речового елементів трудового процесу, тобто розкриває працю як процес взаємодії людини з природою за допомогою засобів праці.

Зміст праці не є суто індивідуальним на кожному робочому місці, він дуже рухливий і мінливий, оскільки характеризується багатьма показниками: структурою й різноманітністю виконуваних функцій, співвідношенням виконавських і управлінських елементів, фізичних і нервово-психічних навантажень, ступенем розумового напруження, самостійності, самоорганізації, новизни, складності праці тощо.

Виконуючи трудові функції, люди взаємодіють, вступають у відносини один з одним, і саме праця є тією первинною категорією, яка відбиває всю різноманітність людських відносин. Суспільна праця, змінюючи соціальне становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, є загальною базою, витоком усіх соціальних явищ та процесів, що відбуваються в суспільстві.

На рівні суспільства різна за змістом праця виступає як взаємозв'язана система галузей і видів праці, а на індивідуальному рівні—у вигляді окремих функцій та операцій. Оптимальне їх поєднання можливе на основі вдосконалення праці. Шляхи вдосконалення суспільної та індивідуальної праці різняться. Перші полягають у вдосконаленні засобів виробництва і впровадженні прогресивних технологій, другі — у впровадженні раціональних форм організації праці на конкретних робочих місцях. Удосконалення суспільної праці повинно випереджати зміни змісту індивідуальної праці. На практиці, як правило, спостерігається певний розрив між складністю виконуваних робіт (показник змісту суспільної праці) та рівнем кваліфікації робітника (показник змісту індивідуальної праці).

Слід розрізняти соціальний та функціональний зміст праці. Соціальним змістом праці є доцільність діяльності працівника, мотивація, ставлення до праці на суспільному (як до професії, виду діяльності) та індивідуальному (як до конкретно виконуваної роботи) рівні. Функціональний зміст праці виявляється у виконуваних працівником конкретних ролях, функціях. У трудовому процесі на виробництві виокремлюють такі функції:

• енергетичну — приведення в рух засобів праці;

• технологічну — поєднання предметів та засобів праці і безпосередня обробка предметів праці;

• контрольно-регулюючу — нагляд і контроль за рухом предметів і засобів праці;

• підготовчо-організаційну — підготовка виробництва та керування виконавцями.

Зміст праці залежить від того, що людина робить і які засоби для цього використовує, які функції виконує і як вони поєднуються при цьому, які зусилля (фізичні чи розумові) переважають.

Різна за змістом праця вимагає від працівника різного рівня професійних знань, різного ступеня участі в управлінні виробничим процесом, різного рівня загальної культури. Відмінності в змісті праці породжують відмінності у кваліфікації працівників, впливають на їхнє ставлення до праці, рівень трудової активності. Збагачення змісту праці, поліпшення її умов полегшують працю людини, створюють для неї додаткові стимули більш повного використання власного трудового потенціалу, посилюють задоволення працею, сприяють розвитку її особистості.

Зміст праці визначає професію і рівень кваліфікації працівників, а характер — ступінь її соціального розвитку і перетворення на нагальну потребу. Закон відповідності характеру і змісту праці, тобто міри поєднання її сутності та форми, є основним законом соціології праці. Глибинні зміни у змісті праці створюють передумови для змін у її характері, і навпаки. Взаємодія змісту і характеру праці виявляється в існуванні таких соціально, економічно і технічно неоднорідних її форм, як фізична й розумова, творча і репродуктивна, проста і складна, кваліфікована і некваліфікована, виконавська й управлінська, самоорганізована і регламентована праця (рис. 5). Ці види диктують різні вимоги до загальної і спеціальної освіти, фахової культури, створюють різні можливості для реалізації професійних і особистісних якостей, тобто справляють різний соціальний вплив на працівників.

Рис. 5. Соціальна сутність праці

Фізична праця пов'язана з використанням мускульних зусиль людини і спрямована на зміну матеріально-речового середовища. Вона характеризується безпосередньою взаємодією людини із засобами праці, прямим включенням її до технологічного процесу, виконавськими функціями в трудовому процесі. Ці ознаки взаємопов'язані і лише в поєднанні характеризують фізичну працю як соціальний процес.

Розумова праця — аналітико-узагальнююча інтелектуальна діяльність, продуктом якої є певним чином оформлена інформація (текст, розрахунок, креслення, повідомлення, розпорядження тощо). Розумова праця поєднує інформаційні, логічні, узагальнюючі та творчі елементи, характеризується відсутністю прямої взаємодії працівника із засобами виробництва і забезпечує потреби виробництва в знаннях, організації та управлінні.

У всіх галузях виробництва, на кожному підприємстві зміст праці втілений у ті конкретні професії та знаряддя, які при цьому використовуються. Суто кількісний розподіл фізичних і розумових функцій не може бути вирішальним критерієм для визнання виду праці розумовою чи фізичною. Будь-який процес праці потребує певних розумових і фізичних зусиль. Відмінності в змісті праці визначають змістом тієї функції, яка для результативності цього виду праці має вирішальне значення.

Творча праця — не жорстко регламентована зовнішніми щодо працівника межами, цілями, принципами, а реалізується відповідно до його особистих потенцій, схильностей, інтересів. Творчій праці притаманний постійний пошук нових ідей, розробка прогресивних технологій, використання раціональних методів і способів праці, активне варіювання функцій, своєрідність і неповторність просування до бажаного результату, вироблення продукції новітніх зразків, які у свою чергу породжують нові потреби людини. Суть творчого підходу — наявність ідеального плану дій, який свідчить про людську визначеність праці.

Праця перестає бути сумою фізіологічних затрат. До неї додається емоційно-психологічна складова. Праця сприймається індивідом як творчий процес, коли здійснюється за його власним планом. Підпорядкування чужому плану призводить до психологічного чи соціального відчуження. Уже сама тільки постановка мети виконавцем свідчить про його свідоме ставлення до праці, появу мотивації праці.

Усунення мети, позбавлення праці її внутрішнього сенсу призводить до того, що людина стає зовсім байдужою до змісту своєї праці, до якості продукту, економії сировини, електроенергії. Щоб подолати це, запроваджуються різні методи стимулювання й мотивації праці.

Репродуктивна (рутинна) праця передбачає усталений повтор функцій, їхню стійкість, майже незмінність, тобто особливістю її є повторність (шаблонність) прийомів для досягнення результату. Якщо творчість характеризується одержанням чогось якісно нового, то рутинна діяльність зводиться до отримання «стандартного результату».

Репродуктивна і творча праця — найважливіші характеристики процесу праці з точки зору її соціального змісту, а не техніко-організаційного, який визначається набором функцій працівника у виробничому процесі і характеризує технічний аспект способу поєднання його властивостей та предметних елементів виробництва. З огляду на це соціальний рівень розвитку праці визначається за ступенем вилучення людини з виробничого процесу. Спочатку замінюється енергетична, рушійна, потім — виконавська, контрольна функції.

Безумовно, не існує суто репродуктивної й суто творчої праці. Кожний реально існуючий вид праці поєднує рутинні та творчі елементи у певних пропорціях. У будь-якій діяльності людини, навіть у творчій праці, присутні рутинні елементи. Вони становлять від 50 до 70 % трудової діяльності людини. Решта 50—30 % є творчими елементами — постановка мети, вибір оптимальних (із кількох альтернативних) варіантів виконання, розв'язування нових завдань, що несподівано виникли в процесі праці, та ін. Проте для сприйняття робітником праці як творчої чи як репродуктивної визначальне значення має конкретне співвідношення його потреб і особистісних властивостей, з одного боку, і змісту праці — з іншого.

Проста праця для свого виконання не потребує певної кваліфікації, тобто вона є некваліфікованою працею.

Складною є праця людини, яка має певну кваліфікацію, тобто вона є кваліфікованою працею. Вона пов'язана з додатковими витратами на навчання, надбання практичних навичок і формування кваліфікованого працівника.

Кваліфікація — відповідний рівень професійної підготовки працівника, наявність у нього знань, умінь і навичок, необхідних для виконання ним роботи певного змісту.

Соціально-економічна неоднорідність праці, породжена її поділом, є підґрунтям формування соціальних відмінностей працівників. Останні, виконуючи неоднорідну працю, займають різні місця в системі суспільної організації праці, мають неоднакові можливості участі в управлінні виробництвом, реалізації свого внеску в його удосконалення й розвиток. На ґрунті відмінностей у змісті виконуваної праці формуються відмінності в особистісному потенціалі працівників (їх соціальному обличчі — обрисі, інтересах, потребах), що впливає врешті-решт на їх ставлення до праці, заінтересованість в її результатах. Сукупності людей, об'єднаних на спільних характеристиках, як було раніше зазначено, утворюють соціальні групи.

Отже, неоднорідність праці призводить до соціальної неоднорідності груп людей, закріплених за різними видами праці. Функціонування цих груп передбачає наявність певних зв'язків, соціальних норм, відносин, соціальної структури. Соціальна структура — це сукупність соціальних груп, зв'язків і відносин, які виникають у групах і між групами з приводу їх соціального стану, укладу чи дій у різних сферах життєдіяльності трудової організації.

У соціальній структурі виробничих колективів знаходить віддзеркалення структура суспільної системи, яка у своєму розвитку має спрямовуватися на досягнення органічної цілісності.

Визначальним чинником змін у змісті праці є науково-технічний прогрес, який виявляється в автоматизації та механізації її процесів, удосконаленні обладнання, технологічних процесів. При цьому відбуваються зміни в структурі трудових дій, функції безпосередньої дії на предмет праці переходять від працівника до механізмів і машин, збільшуються затрати робочого часу на управління і технічне обслуговування знарядь праці, зростають самостійність і відповідальність трудових дій працівника, зменшуються затрати мускульної енергії, збільшується частка складної, кваліфікованої праці, зростають привабливість і змістовність праці.

Під змістовністю праці слід розуміти наповненість її елементами творчості, розумової діяльності, різноманітністю виконуваних функцій, самостійністю трудових дій і відповідальністю за них.

Змістовність праці на конкретних робочих місцях залежить передусім від тих функцій, які задаються устаткуванням. Удосконалення техніки й технології сприяє розширенню інтелектуальних функцій — управлінської та контрольно-регулюючої, скороченню фізично-виробничої, тобто переміщенню живої праці з безпосереднього виробництва до його підготовчої фази.

Підвищення змістовності праці, збільшення її складності вимагає відповідної кваліфікації працівника. Запровадження нових функцій та професій, посилення науково-технічного потенціалу, впровадження виробничих новацій має супроводжуватися підготовкою кадрів, здатних експлуатувати нову техніку, обладнання, технологічні процеси. Робітники, які не пройшли спеціальної підготовки, не можуть, а то і не хочуть сприймати новації в трудовому процесі, бо вони більш жорстко регламентують темп і ритм роботи, вимагають більшої відповідальності, виконавської ретельності, затрат нервово-психічної енергії, зламу звичних стереотипів.

Отже, технічні нововведення сучасності створюють реальну основу для вирішення соціальних проблем. Разом з тим орієнтація на більш високі техніко-економічні показники роботи може призвести до збіднення змісту праці, погіршення виробничих умов.

Потрібне не просте поновлення виробництва, а таке, яке забезпечувало б поряд з економічним ефектом і соціальний ефект. А це означає, що управління науково-технічним прогресом має містити передбачення його соціальних наслідків, оскільки виробничий процес, його складові впливають на соціальний стан зайнятих у ньому працівників. Тому реконструкція виробництва повинна супроводжуватися не тільки ліквідацією ручних, монотонних, фізично важких робіт, а й вибором технічних напрямів, що забезпечили б насамперед зростання змістовності та поліпшення умов праці, розширення сфери кваліфікованої праці, сприяли підготовці і перепідготовці кадрів, створенню робочих місць з інтелектуальним навантаженням, які б дали змогу розкрити творчі можливості людини. У свою чергу, це зумовить інтенсифікацію виробництва за рахунок формування заінтересованого ставлення до праці, забезпечення розвитку і більш повного використання трудового потенціалу працівника.


 

Список використаної літератури

1. Дворецька Г. Соціологія праці: Навч. посіб./ Галина Дворецька,; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. -К., 2001. -242 с.

2. Докторова Л. Д. Система основных процедур подготовки и анализа данных в комплексном многоступенчатом исследовании // Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. — Л.: Наука, 1979.

3. Займелин Є.П. Соціальна організація праці. Ульяновск, 1998

4. Лукашевич Н. П., Туленков Н. В. Введение в социологию: Учеб.-метод, пособ. — К.: МАУП, 1996.

5. Лукашевич Н. П., Туленков Н. В. Соціологія: Учеб. пособ. — К.: МАУП, 2005

6. Огаренко В. Соціологія праці: Навчальний посібник/ Віктор Огаренко, Жанна Малахова,; Гуманітарний університет " Запорізький інститут державного та муніципального управління ". -Запоріжжя: ГУ "ЗІДМУ", 2001. -303 с.

7. Паніна Н. В. Технологія соціологічного дослідження: Курс лекцій. —К.: Наук, думка, 1996.

8. Пшеничнюк О.Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів/ Олена Пшеничнюк, Олена Романовська,; . -2-е вид., доп. та переробл.. -К.: Вид. Паливода А. В., 2005. -169с.

9. Система социологического знания: Учеб. пособ. /Сост. Г. В. Щёкин. — 3-е изд. — К.: МАУП, 1998.

10. Социологический энциклопедический словарь /Ред.-коорд. Г. В. Осипов.—М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1998.

11. Соціологія: Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. -3-тє вид., стереотип.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -277 с.

12. Харчева В. Г. Основы социологии: Учебник. — М.: Логос, 1997.

13. Хасаев Г.Р. Соціальні проблеми економічно активного населення. М.. 1998


3.Основні критерії стратифікації

Стратифікація (від лат. stratum - настил, пласт + facere - робити) - розподіл суспільства на страти, ієрархічні організовані структури соціальної нерівності (ранги, статусні групи та ін.), які існують в будь-якому суспільстві. Теорія соціальної стратифікації - один з основних напрямків сучасної соціології, який доводить (на противагу марксистсько-ленінському вченню про класи), що суспільство складається з безлічі різноманітних страт. Соціальна страта - ідентифікуючий "прошарок" в рамках ієрархічної системи соціальної стратифікації, соціальних статусних позицій та ін.

Теорією соціальної стратифікації займалися такі видатні зарубіжні соціо-логи як Макс Вебер, Питирим Сорокін, Талкмотт Парсонс, Бернард Барбер, Едвард Шилз, Баррингтон Мур, У. Ллойд Уорнер, Дональд Дж. Трейман та ін.

Основи сучасного підходу до вивчення соціальної стратифікації були закладені Максом Вебером, який розглядав соціальну структуру суспільства як багатовимірну систему, в якій поряд з класами і породжуючими їх відносинами власності важливе місце належить статусу і владі.

Макс Вебер виділив три основні компоненти нерівності людей, і ці компоненти лягли в основу стратифікації. Він вважав їх взаємопов'язаними, але все ж таки в суттєвих відношеннях незалежними. Перший компонент - майнова нерівність (багатство), другий - престиж, оскільки різні люди різною мірою користуються пошаною і повагою. Третій компонент - влада, яка має політичний характер.

Сучасний американський соціолог Бернард Барбер в основу стратифікації покладає шість основних ознак: престиж професій, влада і могутність, прибуток або багатство, освіта або знання, релігійна або ритуальна чистота, ранжирування за родинними й етнічними групами.

З точки зору функціоналістської методології (Т. Парсонс, Е. Шилз, Б. Барбер, К. Девіс, У. Мур), статифікаційна система суспільства, яка являє собою диференціацію соціальних ролей і позицій в ньому, є об'єктивною потребою будь-якого розвиненого суспільства і в цьому значенні є "еволюційною універсалією". З одного боку, диференціація соціальних ролей зумовлена розподілом праці і соціальної диференціації різноманітних груп. З другого боку, вона є результатом дії пануючої в суспільстві системи цінностей і культурних стандартів, яка визначає значимість тієї чи іншої діяльності й узаконює нерівність, що формується у суспільстві, і виникає внаслідок нерівномірного розподілу нагород і заохочень. Функціоналісти в першу чергу підкреслюють значення соціальної стратифікації для соціальної інтеграції суспільства.

"Соціальна стратифікація, - писав П.О. Сорокін, - це диференціація певної даної сукупності людей на класи у ієрархічному ранзі. Вона знаходить вираження в існуванні вищих і нижчих прошарків. її основа і сутність - у нерівноправному розподілі прав і привілеїв, відповідальності й обов'язковості, наявності або відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів того чи іншого товариства".

П.О. Сорокін виділяє економічну, політичну і професійну стратифікацію. Економічне розшарування суспільства залежить від економічного статусу (багаті й бідні). Ієрархічні різноманітні ранги в значенні авторитетів і престижу (королі, банкіри, господарі, начальники) породжують політичну диференціацію. Розподіл членів суспільства на різноманітні групи за видом їх діяльності, заняттями, професіями є професійною диференціацією.

Будь-яка організована соціальна група завжди чітко стратифікована. Немає жодної соціальної групи, всі члени якої були б рівними. Теорія стратифікації доводить, що немає і ніколи не може існувати суспільство (будь-яка організація) без розшарування, з реальною рівністю всіх його членів. Елемент нерівності закладений в будь-якій особистості від народження.

Відомий вислів Еміля Дюркгейма: "Люди нерівні як у фізичній силі, так і в талантах, і в той же час ми прагнемо визнати за ними однакову моральну цінність".

Нерівність існувала в прадавніх людських племенах до створення писемності, і звичайно ж вона є і в розвинених суспільствах і різноманітних соціальних групах. Соціальна стратифікація, змінюючи форми, існувала і буде існувати в усіх суспільствах, навіть тих, які проголосили рівність людей.

Соціалістичні, комуністичні, синдикалістські та ін. організації суспільства зі своїм гаслом рівності не досягай і не могли досягнути "повної рівності" через те, що існує соціальний закон, який стверджує, що "соціальна стратифікація - справжня характеристика будь-якого організованого суспільства".

У теорії соціальної дії Талкотта Парсонса здійснюється спроба розробити універсальні критерії соціальної стратифікації такі, як от: 1) "якість", тобто визначення індивіда через певні характеристики, позиції, наприклад, такі як відповідальність, організованість, компетентність, ініціативність та ін.; 2) "виконання", тобто оцінка діяльності індивіда порівняно з діяльністю інших людей; 3) "володіння" матеріальними цінностями, талантом, майстерністю, культурними ресурсами.

У 50-60-ті роки критики функціоналізму Р. Дарендорф, Дж. Рекс, Дж. Тьюмін як недоліки концепції соціальної стратифікації назвали надзвичайно абстрактний рівень визначень і понять, ігнорування класового характеру панівної політичної влади, ігнорування конфліктів між стратами, що ведуть між собою боротьбу за владу, престиж, матеріальні цінності.

В емпіричній соціології виділяють гри різні підходи до вивчення соціальної стратифікації: 1) "самооцінювальний", коли соціолог надає право респондентові віднести себе самого до певної умовної шкали класового складу населення; 2) метод "оцінної репутації", при якому опитуваним пропонують виступити в ролі суддів (експертів), тобто оцінити соціальне становище один одного або відомих їм соціальних груп; 3) "об'єктивний підхід", при якому дослідник оперує деяким об'єктивним критерієм соціальної диференціації. Цей критерій найчастіше ґрунтується на соціально-класовій шкалі, пов'язаній з поняттям соціально-економічного статусу, що включає зазвичай три змінні: престиж, професію, рівень освіти і рівень прибутків.

Такий "об'єктивний підхід" якраз і є передумовою поширеного в західній соціології поділу класів за їх соціально-економічним статусом.

Соціологія більш точно змальовує стан суспільства з точки зору класового поділу, ніж марксизм. У капіталістичному суспільстві, крім виділених К. Марксом класів капіталістів і пролетаріату, соціологія виділяє проміжні класи або проміжні страти, які займають посереднє становище між капіталістичним (буржуазним) класом і пролетаріатом і не належать до жодного з них.

Згідно з Хаджесом, їх можна розглядати як складену з "перехідних" класів основних чотирьох типів:

1) "ремісників", які нікого не наймають і не наймаються самі, а тому можуть вважатися розміщеними "поза капіталістичною системою", і, як наслідок, поза системою класів;

2) дрібної буржуазії (підприємців), які є відносно обмеженими користувачами капіталу і нерідко самі "політично пригнічені" при капіталізмі;

3) торгівельних і контролюючих проміжних класових груп, які діють від імені капіталістів перш за все як "реалізатори", а не виробники доданої вартості;

4) "нового середнього класу" - професіоналів і технічних експертів. Вони є частково виробниками в значенні доданої вартості і в той же час експлуатовані, оскільки одночасно отримують платню, частково за рахунок експлуатації.

У класичному марксистському уявленні такі класові становища при капіталізмі розглядаються як перехідні, хоча й різними способами. Так, 1 і 2 можуть складатися головним чином із залишків докапіталістичних класових зразків і мати тенденцію до скорочення своєї частки, а 3 і 4 можуть кристалізуватися в капіталістичний або пролетарський стан, оскільки в капіталістичних суспільствах існує тенденція до класової поляризації.

Для переміщення індивіда з однієї страти в іншу в суспільстві існують канали вертикальної стратифікації: сім'я, школа, армія, церква, трудові організації та ін.

У всі періоди кожен з вищезгаданих каналів вертикальної стратифікації відігравав певну роль у житті суспільства в конкретний момент історії. Армія відіграє велику роль в період війни і соціальних потрясінь, але її значення знижується у мирний час. Церква мала більший вплив у середньовіччі, у XX ст. - менший, сьогодні ж роль церкви знову зростає. Накопичення багатства і політична діяльність мають велике значення зараз, раніш це було мало відчутно. Канати вертикальної циркуляції так само необхідні кожному стратифікованому суспільству, як судина для кровообігу людському організму. В будь-якому суспільстві є багато людей, які прагнуть потрапити до верхніх прошарків суспільства, але це не всім вдається, оскільки в будь-якому суспільстві є особливий механізм, який контролює процес вертикальної циркуляції. Цей контроль полягає: 1) в тестуванні індивідів для встановлення адекватного виконання ними соціальних функцій; 2) в селекції індивідів або соціальних функцій; 3) у відповідному розподілі членів суспільства за різноманітними соціальними прошарками, в їх просуванні або деградації. Тобто, в суспільстві є не лише канали вертикальної стратифікації, але і свого роду "сито", яке просіює індивідів і визначає їм те чи інше місце в суспільстві. Основна мета такого контролю полягає в тому, щоб розділити індивідів відповідно до їх талантів і можливостей для успішного виконання своїх соціальних функцій.

Як канали вертикальної циркуляції використовують, окрім сім'ї, армії, церкви, школи, трудових організацій, також політичні, професійні організації. Вони являють собою не лише канали соціальної циркуляції, але водночас - "сито", яке тестує і просіює, відбирає і розподіляє індивідів за різноманітними соціальними стратами і позиціями.

Сім'я - найдавніший критерій соціального розподілу членів суспільства за стратами. У суспільстві, де сім'я стабільна, шлюб освячений і тривалий, шлюби між представниками різних соціальних верств рідкісні, навчання дітей відбувається в основному у сім'ї, кількість інших тестуючих засобів невелика. Коли суспільство починає виховувати дітей лише у відносно зрілому віці, то в такому суспільстві сім'я як засіб, що тестує, селекціонує і розподіляє, відіграє надзвичайно важливу роль. У такому суспільстві наслідування сином статусу батька - звичайна і природна справа. І навпаки, в суспільстві, де сім'я нестійка, шлюби легко руйнуються, шлюби між членами різних верств звичні, освіта дітей з раннього віку відбувається в інших інститутах, поза родиною, а їх кількість відносно велика, то в такому суспільстві сім'я як засіб, що тестує і селекціонує, відіграє менш важливу роль, ніж в суспільстві першого типу". Школа є первинним засобом, який тестує, селекціонує і розподіляє. Фундаментальна соціальна функція школи полягає: 1) не лише в тому, щоб з'ясувати, чи засвоїв учень частину навчальної програми, чи ні, а, перш за все, в тому, щоб за допомогою іспитів і спостережень визначити, хто талановитий, а хто ні, які у кого здібності проявляються, які з них соціально і морально значимі; 2) у тому, щоб усунути тих, у кого немає очікуваних інтелектуальних і моральних якостей; 3) у тому, щоб усунути "небажаних", закрити їм шляхи для подальшого просування в певні соціальні галузі, а забезпечити просування здібних учнів.

Сім'я, школа і церква - засоби тестування загальних властивостей особистості, це ті інститути, які в основному тестують загальні якості людей і визначають лише в загальному вигляді і попередньо, до якої з основних соціальних страт потрапить індивід і яким видом діяльності він буде займатися. Але ці фільтри не останні. Далі особистість тестується професійними організаціями, в тому числі - трудовими, в яких опиниться людина.

Згідно з теорією стратифікації, розглянемо соціальну структуру колишнього СРСР, що склалася в 1985 році, і порівняємо її з соціальною структурою Англії, взятою також у 1985 році.

Рис. 1 Соціальна структура Англії і колишнього СРСР кінця 80-х років

До якого класу відносять себе жителі України?

Середній - 47%;

Бідний - 48%;

Еліта-1%;

Не визначилися - 4%.

У сучасній Англії соціологи виділяють чотири класи (страти): вищий, середній, робітничий клас і селянство. Кожен клас (страта) має свої соціальні прошарки. З точки зору теорії стратифікації, соціальна структура Англії має такий вигляд:

1) Вищий клас:

а) вищий прошарок (найвищі посади в сфері економіки, фінансів, управління), який забезпечує повний контроль за сферою довіреного йому виробництва і фінансів;

б) середній прошарок - мають власність і здійснюють контроль. Сюди належать адвокати, лікарі, викладачі вищих навчальних закладів, академічної науки, тобто творча інтелігенція;

в) нижчий прошарок - вчителі середніх шкіл.

1) Середній клас - фермери і державні службовці.

2) Робітничий клас:

а) вищий прошарок - висококваліфікована праця: оператори, які працюють на комп'ютерах, автоматах та ін.;

б) нижчий прошарок - робітники, зайняті на підсобних роботах, в тому числі маргінальні робітники, мігранти з латиноамериканських і африканських країн, які займаються некваліфікованою працею.

4) Селянство, яке займається лише сільськогосподарською працею.

Середній клас - унікальне явище в світовій історії. Він з'явився лише у XX столітті, до цього в історії людства його не було. Середній клас є стабілізатором суспільства. Чим він більший, тим менша ймовірність соціальних катаклізмів і революцій. Середній клас складається з тих, хто створив долю власними руками і, як результат - хто зацікавлений в збереженні того ладу, який надав їм цю можливість. Потужний середній клас "розводить" багатих і бідних і не дозволяє їм зіштовхнутися. Водночас він є широким споживчим ринком для дрібного бізнесу. Чим нечисленніший цей клас, тим ефективніше створюється краща база для розвитку малого бізнесу.

Соціальна структура сучасного українського суспільства, згідно з теорією стратифікації, має трохи складніший вигляд. Це пояснюється рядом причин. По-перше, перекручуючи вчення К. Маркса і заперечуючи такі соціологічні поняття як соціальні прошарки і страти, у нашій країні робітничий клас, селянство й інтелігенція вважались однорідними. Хоч це неймовірно. Так, у складі трудового колективу чітко виражені дві основні соціально-класові групи: представники робітничого класу, представники прошарку інтелігенції - ІТП й службовці.

Кожна з цих груп має свою складну структуру. Робітники: висококваліфіковані, кваліфіковані, некваліфіковані, основні і допоміжні. ІТП: управлінська, виконавча, творча і репродуктивна праця. Таким чином, відмінність робітників і ІТП зумовлена змістом їх праці. Крім того, у нас широко розповсюджена думка про стирання меж між фізичною і розумовою працею. Проте, поки існує матеріальна праця, до тих пір існуватиме розумова і фізична праця.

По-друге, після 1929 року, коли наше суспільство відійшло від західноєвропейського шляху розвитку, від товарно-грошових відносин, а перейшло до редистрибуції (перерозподілу) товарної маси, замість класової боротьби за власність і, перш за все, засоби виробництва розгорнулася боротьба за перерозподіл, за контроль над каналами редистрибутивної мережі. Це призвело до розтину нашого суспільства на дві великі функціональні частини: рядових виробників, які створюють додатковий продукт, і "розпорядників", які вилучають і включають продукт до редистрибутивної мережі. З'явилася залежність заробітної плати не скільки від результатів праці, скільки від становища в суспільстві.

Змінилася і соціальна структура суспільства, яка стала вертикально-пірамідальною з "номенклатурою" вгорі. За "номенклатурою" в нашому сучасному суспільстві йде інший привілейований прошарок - ВПК (військово-промисловий комплекс), що включає в себе високих управлінців, високооплачуваний науковий та інженерний корпус, робітників, які користуються деякими привілеями. Особливу страту становить сфера послуг і торгівля, оскільки вони найближче стоять до розподілу матеріальних благ. Наступним йде найчисельніший робітничий клас, селянство. Внизу піраміди опиняється інтелігенція, яка є найменш оплачуваним прошарком населення. Нижче від інтелігенції знаходяться маргінали - "люди на перехресті", які переходять з певних причин від класу до класу, а також декласовані елементи - напівбезробітні, "бичі", "зеки" та ін.

Практика довела, що тривале існування тотальної редистрибуції є неможливим, через те, що всередині такого суспільства виникають відносини ринкового обміну. "Тіньова економіка" цьому підтвердження. Вона пронизує всі прошарки нашого суспільства. До перебудови в "тіньовій" економіці у нас перебувало багато людей.

У даному випадку зображення соціальної структури сучасної Англії і колишнього СРСР кінця 80-х років має вигляд чіткої піраміди. Проте, на думку американського соціолога Б. Барбера, з врахуванням факту ієрархії розподілу стратифікаційних рангів, соціальна структура суспільства може виражатися як пірамідальною, так і ромбовидною формою. "Ці дві фігури показують, - пише Б. Барбер, - що завжди існує меншість, яка займає ранги ближче до верхівки, -"еліта" або сукупність "еліт". Проте, в пірамідальній фігурі, крім того, порівняно небагато людей з середніми рангами, а маса населення перебуває у найнижчих рангах. На противагу цьому, ромбовидна фігура характеризується пропорційно великим скупченням людей в середніх рангах, а не нижчих, хоч в нижчих рангах залишається достатня кількість осіб, щоб створити загострення в нижчій частині ромбовидної в основі своїй фігури".

Не без підстав Б. Барбер вважає, що американське суспільство має ромбовидну соціальну структуру. Якщо уважно поглянути на рис. 8, то і структуру сучасної Англії практично також можна вважати ромбовидною, оскільки найнижчі прошарки досить невеликі. Про структуру ж колишнього СРСР та й України цього сказати не можна, вона має однозначно виражену пірамідальну форму. У нас ще не склався середній клас.

На сьогодні в Україні відбуваються суттєві зміни в соціальній структурі суспільства. У зв'язку з конверсією оборонної промисловості і розформуванням ВПК, вищі управлінці цього комплексу разом з "панівною верхівкою" формують нову "еліту" суспільства замість "номенклатури", частина звільнених інженерних кадрів і робітників перейдуть на інші роботи і займуть відповідні їх новому становищу місця в інших соціальних прошарках, а дехто з них опуститься до підніжжя соціальної піраміди, поповнивши ряди безробітних та маргіналів.

Не можна сказати, що соціальна структура зарубіжних країн стабільна. Вона також змінюється. У зв'язку з переходом на більш високі технології з використанням інформатики, відбулася чергова структурна перебудова. У нас такі зміни лише починаються, супроводжуючись зростанням безробіття, зменшенням питомої ваги індустріального пролетаріату традиційного типу і збільшенням кількості робітників постіндустріальної якості. Малоефективні соціальні групи, до яких належать чорнороби, службовці-нефахівці, будуть активно витіснятися зі сфери виробництва, що створить нові проблеми.

У рамках соціальної структури колишнього СРСР і особливо України, переплелися три різноякісні групи елементів, пов'язані з доіндустріальним, індустріальним і післяіндустріальним рівнями виробництва. Так вважає російський соціолог Є. Старков, який стверджує, що труднощі перехідного періоду в післяіндустріальну епоху пояснюються слабкістю нових прогресивних елементів і незвичайною масовидністю, високою питомою вагою соціальних груп доіндустріального і ранньоіндустріального типу.





Реферат на тему: Сутність соціології праці і управління (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.