Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Соціологія

Сучасний стан та проблеми культурно-дозвіллєвої діяльності населення України (реферат)

Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Сучасний стан та положення дозвіллєвої культури. 5

1.1. Проблема кризи сучасної дозвіллєвої культури. 5

1.2. Методичні засади формування дозвіллєвої культури. 10

Розділ 2. Основні тенденції розвитку дозвіллєвої культури. 12

2.1. Аналіз змісту культурно-дозвіллєвої діяльності 12

2.2. Регіональні моделі дозвіллєвої діяльності населення України. 19

Висновки. 25

Список використаної літератури. 27


Вступ

Актуальність теми. Політичні, соціокультурні духовні і економічні зміни, які відбуваються в Україні, в кінцевому рахунку привели до того, що суспільство перейшло від відносно стабільної, передбаченої фази свого розвитку до динамічного і непередбаченого. Цей перехід можна трактувати по-різному, в залежності від ідеологічної позиції тої чи іншої людини: як перехід від тоталітарної держави до держави демократичної, від планової економіки до ринкової, від соціалізму — до реставрації капіталізму і т.д.

Але як би термінологічно ми не позначили цей перехід, суть його дозволяє зробити однозначні висновки — на зміну монопольної ідеології в суспільстві прийшли плюралістичні довільно вибрані ідеології; на зміну єдиної, соціалістичної за змістом і національної за формою культури прийшло розуміння про сутність плюралістичних існуючих культур. Та головне в тому, що українська людина перестала бути "будівником світового майбутнього", а стала звичайним жителем вільної України, її громадянином, якого сьогодні турбують не лише економічні і соціальні, а й духовні проблеми. Актуальність теми дослідження обумовлюється тими об'єктивними процесами, що свідчать про якісні зміни в життєдіяльності сучасної людини.

Соціально-культурна діяльність українців здійснюється в умовах акцентованого політичного, соціально-економічного, національно-етнічного, духовного розділу суспільства. Тому різновидність форм і змісту культурної діяльності, свобода вибору видів творчості, самоствердження, саморозвиток і самореалізація кожного стали сьогодні нормою існування людини, а не виключенням із правил, не відхиленням, як це прийнято було вважати при розвинутому соціалізмі і в період застою.

Мета і завдання дослідження полягає в тому, щоб здійснити соціально-філософський аналіз дозвіллєвої культури як форми соціальної активності людини.

Реалізація цієї мети зумовила постановку таких завдань:

· дати визначення дозвіллєвої культури як соціального явища;

· проаналізувати специфіку дозвілля як форми соціальної активності особи;

· уточнити філософсько-методологічний інструментарій дослідження дозвіллєвої культури як соціального явища;

· виявити методичні засади формування дозвіллєвої культури;

· дослідити основні тенденції розвитку дозвіллєвої культури;

· визначити регіональні моделі дозвіллєвої діяльності населення України.

Об'єктом дослідження є соціофілософські проблеми сучасної культури.

Предметом дослідження є соціофілософські проблеми дозвілевої культури.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена вибором теми дослідження, яка ще не отримала в Україні системного висвітлення, змістом цілей і науково-теоретичних завдань. Наукова новизна полягає в філософській рефлексії дозвіллєвої культури як певного виду діяльності людини.

Структура та обсяг роботи. Відповідно до мети та завдань дослідження дисертаційна робота складається зі вступу, 2 розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи - 25 сторінок, виключаючи список використаних джерел (12 найменувань), поданий на сторінці.


Розділ 1. Сучасний стан та положення дозвіллєвої культури 1.1. Проблема кризи сучасної дозвіллєвої культури

Соціально-культурна діяльність має свої, притаманні лише їй характерні риси. Здійснюється вона здебільшого у вільний (дозвіллєвий) час, відрізняється свободою вибору, добровільністю, активністю, ініціативою різних соціальних груп та особистостей.

Соціально-культурна діяльність обумовлена національно-етнічними, регіональними особливостями та традиціями. Вона характеризується різноманітністю видів на базі загальнокультурних, художніх, пізнавальних, політичних, соціальних, побутових, сімейних, професійних та інших інтересів дорослих, молоді, дітей. Широковаріантність видів соціально-культурних інтересів суспільства, створює можливості для цієї діяльності. Соціально-культурна діяльність в інституційних і неінституційних формах в умовах соціалізму була неможлива.

Соціально-культурна діяльність виділяється глибокою особистою спрямованістю, оскільки несе в собі індивідуальні риси, які підкреслюють біологічну, соціально-психологічну структуру людини. Ця діяльність може здійснюватись як індивідуально, так і колективно. Їй притаманна цілеспрямованість. Свідомо поставлена ціль приводить в рух діяльність: передчасно продумані дії після визначення, аналіз ситуації, в якій доводиться людині працювати, вибір форм, засобів і методів досягнення цілі визначає послідовність особистості в соціально-культурній сфері.

Розглядаючи основні риси соціально-культурної діяльності, особливо виділимо її гуманістичний, культурологічний, розвиваючий характер, поскільки в своїй основі вона має культурні цілі.

У сучасному світі культура перестає бути тільки цінністю, чимось винятково позитивним щодо її творця — людини. Вона починає розглядатись і як щось штучне, зовнішнє стосовно людини, навіть вороже її індивідуальній свободі, втаємниченому внутрішньому світу.

Причини такого ставлення до культури, на думку Г. Зіммеля (1858—1918), полягають у відсутності ідеї, здатної об'єднати суспільство, як це було в епоху античності (ідея буття), середньовіччя (ідея Бога), Відродження (поняття природи) чи Просвітництва (поняття законів природи). У цьому виявляється те незадоволення механіцизмом як методом пояснення природних і соціальних явищ, який зазнав кризи, очевидно, в період «новітньої революції у природознавстві». Тому, як вважає Зіммель, новою парадигмою, здатною об'єднати світ духовної культури епохи, є поняття життя як своєрідного центра світобудови: «звідти йде шлях, з одного боку, до душі і Я, а з іншого — до ідеї, Космосу, Абсолюту».

Ідея життя в системі культури, згідно з В. Дільтеєм (1833—1911), взагалі мусить протистояти раціоналізму, доведеному Гегелем до абсолюту, і тому неодмінно спрямованому в минуле. «На місце загального гегелівського розуму, — писав Дільтей, — приходить життя в його цілісності, переживанні, розумінні, історичний життєвий взаємозв'язок, сила ірраціонального в ньому»[8, c. 29-30].

Завдяки зусиллям А. Шопенгауера (ідея ірраціональної волі), Ф. Ніцше (принцип іморальної невмотивованості суб'єкта), 3. Фрейда (переконання, що суперечність між культурою і життям є одвічною суперечністю людського буття), філософській ревізії абстрактності раціоналізму так звана «філософія думки» поступово втрачала свої позиції, поступаючись місцем «філософії життя», яка й стала основним руслом культурфілософських ідей в епоху антираціонального, потужного своїм заперечним пафосом умонастрою. Вона була їх метафізичним ґрунтом і водночас сама обирала для себе здебільшого форми культурфілософії. В. Дільтей, О. Шпенглер, К.-Г. Юнг, Й. Хейзінг, Р. Гардіні, М. Гайдеггер — перші величини західної культурології XX ст. — зробили свій вибір на користь «філософії життя». Нова культурфілософія виявилася популярною завдяки своїй нестандартності. По-перше, вона відгукувалася (в особі Шпенглера) на апокаліптичну злобу дня, на хвилюючі сигнали часу і була своєрідною метафізичною відповіддю на те, що діялося в історії «тут і тепер». По-друге, вона була поживою для розуму й уяви своїм інколи екзотичним ракурсом. По-третє, змістом своєї творчості й особливо стилем викладу вона апелювала не так до розуму, як до емоцій, почуттів, надаючи своїм культурфілософським міркуванням специфічного забарвлення. Вона володіла всіма перевагами живого, творчого відгуку на життя порівняно із занадто сцієнтично абстрактною і самовдоволеною думкою академізму, особливо властивого німецькій класичній філософії. Інша річ, що нагальність проблем, помічених новим умонастроєм, не завжди відповідала його спроможності ці проблеми розв'язати. Однак філософія, як справедливо зазначав П. Козловський, автор відомої праці «Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки технічного розвитку» (1987), впливає не як панівне знання, що більш властиве науці, а як формуюче знання, що актуалізує певну проблему.

Першим аргументовано підійшов до проблеми кризи культури, звернув увагу на вулканічне підґрунтя історії, розсіяв загрозливі ілюзії її лінійного прогресу німецький культурфілософ О. Шпенглер, праця якого «Занепад Європи» стала подією в Європі. І річ не тільки в розвинутій ним ідеї культурно-історичного циклу, поєднаного з принципом дискретності (роздільності) локальних культур. Як відомо, принцип культурно-історичного коловороту був обґрунтований задовго до нього («цикли вічних перевтілень» давньогрецьких філософів, космологія Чжоу Яня, пізніші вчення Д. Віко, Й.-Г. Гердера, М. Данилевського тощо). Однак Шпенглер, на відміну від своїх філософських попередників, абсолютизує цю ідею, обертаючи самобутність культурного розвитку на повну його відокремленість, вибудовуючи всеосяжну культурно-історичну концепцію, пафос якої — безвихідний колообіг історії та неминуча загибель культур.

І хоча Шпенглер в дусі дихотомії свого вчителя В. Дільтея різко протиставляв історію природі, все ж метод споглядання живої природи він переносить на арену життя суспільства. Тому окремі постави культури він розглядав як вияви життя у біологічному розумінні. Кожний культурний організм, народившись, долає природне коло, досягаючи свого апогею — цвітіння, відтак із виснаженням життєтворчого поривання опускається вже у формі цивілізації до свого природного кінця. Так, першопринцип культурної історії (що сприймається Шпенглером як історія відособлених культур) стає органічною закономірністю, а в глибині історизму оселяється натуралізм, що заперечує його. А це не що інше, як морфологія історії. За словами Йоеля, Шпенглер «хоче схопити історію, а насправді схоплює тільки природу, бо трактує історію з погляду морфології — науки про форми природи». Саме такий підхід зумовлює висновок Шпенглера про конечність, відмирання кожної форми культури й, отже, загибель її західноєвропейської форми[4, c. 46-48].

Філософія культури XX ст. не зводиться до започаткованого Шпенглером аналізу лише проблем руйнації культурно-духовних начал. Вона є значно багатшою, пропонуючи глибинне сприйняття живого феномену культури в усьому його різноманітті. До її проблематики звертався Е. Гуссерль, всебічно обґрунтувавши поняття «інтернаціональність» як активність свідомості, що формує зовнішнє для неї буття; В. Віндельбанд, М. Вебер, Г. Ріккерт з їхнім аналізом аксіологічного аспекту теорії культури; Е. Кассpep, для якого культура є процесом прогресивного самовизволення людини тощо.

Та все ж проблема кризи культури в сучасній філософії культури є однією з провідних. До неї апелюють К. Ясперс, А. Швейцер, Л. Клагес та багато інших. Все активніше постають питання надмірної ідеалізації культури, апеляція до небезпеки, породженої сг мою культурою, яка загрожує як самій культурі, так людині, що її створила. Джерелом такої небезпеки є те, що становить основу будь-якої культурної творчості, - влада над сущим.

В останні десятиліття влада над сущим — природою людьми — невпинно зростає, а міра відповідальності якість совісті, сила характеру не встигають за темпам такого зростання. І це за відсутності влади над своєю владою. Людина вільна і може за власним бажанням використати свою владу. Це означає, що вона може скористатися владою як на добро, так і зло. Гарантії правильного використання немає. Наявна лише вірогідність того, що свобода зробить правильний вибір, що добра воля стан складовою душі, характеру тощо. Однак реально людина не готова до зростання її влади. Немає і дієвої етики користування владою, як не існує системи її виховання.

Як зауважував Р. Гардіні, дикість у її первісній форм переможена: навколишня природа підпорядкована нам але вона знову з'являється у надрах самої культури, і стихія є тим самим, що перемогло первісну дикість - сама влада. І в цій новій дикості відкривається безодня первісних часів. Людина знову опинилася віч-на-віч з хаосом, часто навіть не помічаючи цього. Про правильне використання влади щодо природи людство заговорило н початку XX ст., що знайшло свій вияв у вченні про ноосферу, біля витоків якого стояли видатний український учений В. Вернадський і французькі мислителі Е. Леру та П. Тейяр де Шарден. Поняття «ноосфера» означає сферу взаємодії природи і суспільства, у межах якої людська діяльність стає співмірною енергетиці геологічних процесів. Суть вчення про ноосферу найповніше викладені у праці В. Вернадського «Кілька слів про ноосферу (1944), в якій він писав: «У XX столітті вперше в історії Землі людина пізнала і охопила всю біосферу, завершила географічну карту планети Земля, розселилась по всій її поверхні. Людство своїм життям стало єдиним цілим...

Неухильно зникає властиве людині співчутливе ставлення до ближніх. Натомість проростають у різноманітних формах індиферентність, зверхність, зарозумілість, байдужість до людей, що вже не сприймається як форма невихованості, грубощів, а кваліфікується як світська поведінка. Тобто людина втрачає почуття родинності до подібних собі, а відтак стає на шлях антигуманності. Зникнення відчуття, що будь-яка людина хоч певною мірою небайдужа як людина, розхитує засади культури. Порятунок культури є одночасно порятунком людини, і навпаки: порятунок культури людина мусить почати із себе, ставши на шлях доброчесності.

Головною її чеснотою має стати серйозність і серйозне бажання реальності, а не вдаваної правди, бажання знати справжню суть справи, що часто маскується пропагандистськими просторікуваннями про прогрес і освоєння природи. Серед таких чеснот — духовна особиста хоробрість, здатна протистояти хаосу, що проростає в людському творенні; аскеза як форма подолання самого себе, володіння самим собою, що дає змогу бути господарем своєї влади. Аскеза формує мужність, необхідну для справжньої хоробрості, розвінчання удаваного героїзму, в спалахах якого людина часто приносить себе в жертву. Синтез цих духовних надбань, за Гардіні, сформує духовне мистецтво управління, що здійснює владу над владою, знаходить усьому свою міру і серед напруженої праці та боротьби створює для людини простір, в якому вона може жити гідно і радісно[3, c. 43-45].

1.2. Методичні засади формування дозвіллєвої культури

Дозвілля найбільш повно відповідає природним дитячим запитам, надаючи перевагу добровільному вибору видів діяльності, особистісно-індивідуальному самовираженню. Поняття "дозвіллєва культура особистості" виражає високий рівень раціоналізації та змістової наповненості дитиною свого вільного часу.

При проведенні експериментальної роботи формами дозвіллєвих заходів були вибрані: ігрова програма, ранок, свято, посиденьки, розваги, забави, ринг, фестиваль, творчий конкурс, обрядово-ігрове дійство, ярмарок розваг. Розглянемо структурно-методичні засади програми формування дозвіллєвої культури дітей старшого дошкільного віку на експериментальній базі:

Проектуючи програму пізнавально-творчих практикумів ми закладали в їх структуру та методику проведення чотири етапи: афективний (емоційна установка на дозвіллєву діяльність), когнітивний (набуття знань), кумулятивний (набуття творчого досвіду) та екстеріорізуючий (втілення знань і досвіду у дії). На першо­му етапі основним завданням було створення позитивної емоційної атмосфери колективної діяльності, на основі індивідуальної установки дитини. Педагогічним результатом першого етапу є підсилення рівня позитивних емоцій дитини від бажаної дозвіллєвої діяльності.

На другому етапі вирішувалась проблема розширення рівня знань дітей щодо дитячого фольклору, традицій, звичаїв, свят, історії та культури краю. Вона здійснювалась під час пізнавально-творчих практикумів шляхом колективної діяльності педагога і дітей, та в процесі самостійної пошукової роботи дітей за заданою програмою. Педагогічним результатом другого етапу є розвиток пізнавальних інтересів та достатнього рівня обізнаності дітей із жанрами фольклору. Ці фактори виступають психологічною основою для включення їх у творчу діяльність на наступному етапі.

Третій етап забезпечує формування системи творчих вмінь та навиків. Вони реалізувались через систему прикладних видів діяльності (ігри, творчі завдання) на кожному занятті, а саме, шляхом виконання певних жанрів фольклору, які вивчалися. Підсумковим результатом цього етапу були вміння та навички відтворювати вивчений фольклорний матеріал.

Четвертий етап передбачає реалізацію знань, вмінь та навиків дозвіллєвої діяльності дітей на фольклорній основі в базовому колективі, в домашніх умовах, вуличному середовищі, тощо.

Запропонована програма дозвіллєвої діяльності молодших школярів на основі дитячих традицій і фольклору засвідчила, що вона в повній мірі відповідає дозвіллєвим пріоритетам дітей, співзвучна із їх інтересами, психолого-педагогічними особливостями та життєвим річним календарем, сприяє реалізації пізнавальної, творчої, розважальної, ціннісно-орієнтаційної, комунікативної діяльності, розширенню дозвіллєвого репертуару та формуванню навичок виконання фольклорних творів[1, c. 74-75].


Розділ 2. Основні тенденції розвитку дозвіллєвої культури 2.1. Аналіз змісту культурно-дозвіллєвої діяльності

Аналіз суттєвості соціально-культурної діяльності показує, що в ній взаємодіють репродуктивні, творчі і репродуктивно-творчі елементи. Вони тісно взаємопов'язані і є необхідними умовами для життєдіяльності людини. Репродуктивність необхідна і обов'язкова в багатьох видах дозвіллєвих занять, непрофесійній діяльності у вільний час, але разом з тим засвоєння азів мистецтва, оволодіння органічними вміннями, самими процесами пізнання реалізації своїх інтересів і потреб — це не тільки репродукція, але і творчість.

Таким чином, типологічні рівні соціально-культурної діяльності можна класифікувати так:

ТВОРЧИЙ — перевага творчих моментів в діяльності;

РЕПРОДУКТИВНО-ТВОРЧИЙ — відкриття людиною того нового для себе, що об'єктивно не є новим.

РЕПРОДУКТИВНИЙ — просте відтворення відпрацьованих форм, предметів, способів і т.д.

Є свої відмінності і схожості в діяльності і поведінці. З одного боку, поведінка характеризує ситуативність, імпульсивне, спонтанне виявлення активності, це свого роду реакція на певну ситуацію, часто безпосередньо поставлених цілей, схеми дій, бажаного кінцевого результату. В той час поведінка, як і діяльність, носить особистісний характер, по суті, це дві сторони соціально-культурної діяльності, і поведінка є виявленням суттєвих якостей особистості, її активності.

Сьогоднішню соціокультурну ситуацію характеризує принципова тенденція. Відбувся закономірний діалектичний перерозподіл культурно-освітньої роботи як історично рухливого процесу в більш широке, багатоманітне явище — соціально-культурну роботу. Суть цього процесу не в механічній зміні назви, а у визнанні активної творчої участі самої людини в якості основного, ціннісного регулятора культури, дозвілля, освіти, відпочинку.

На протязі багатьох років культурно-освітня робота трактувалася як складова частина ідеологічної діяльності держави по комуністичному вихованню трудящих, здійснюваної державними та профспілковими органами, добровільними організаціями (професійними творчими союзами), суспільно-політичними (КПРС і комсомол).

Наведене вище ідеологізоване трактування КОР стало інструментом грубого і некомпетентного керівництва мистецтвом і культурою в цілому, професійною і аматорською діяльністю в соціально-культурній сфері.

Сказане, зрозуміло, не означає, що взагалі не може бути соціально-культурної діяльності, повністю вільної від ідеології. Якщо сьогодні говорити про ідеологічне підґрунтя соціально-культурної діяльності, то її ключове завдання полягає в тому, щоб розкривати ініціативу, творчість, енергійність, діловитість і самостійність людей. Виходячи з цього, в основі перебудови соціально-культурних процесів лежить відмова від суб'єктно-об'єктних моделей на користь принципово нової суб'єкт-об'єктної моделі організації культури, дозвілля, освіти населення. В цій моделі народ сам є суб'єктом соціально-культурної діяльності[12, c. 2-4].

Щодо багаточисельності соціальних інститутів, культурно-дозвіллєвих закладів, добровільних організацій, які беруть участь в духовному процесі, то вони також є суб'єктами, але іншого роду. Весь смисл їх діяльності полягає в забезпеченні умов, необхідних для розвитку ініціативи, активної творчості народу в соціально-культурній сфері. Задіяні в соціально-культурній сфері державні, громадські структури поволі звільняються від невластивих їм функцій і концентрують свої зусилля на розвитку і розповсюдженні культури, соціально-культурної сфери, організації культурного спілкування і культурного відпочинку населення. Але при цьому розуміється, що вони одночасно спрямовані на формування суспільної свідомості, на виховання молоді і дорослих в дусі суспільних цінностей, гуманізму, демократичних ідеалів. Ми підкреслюємо об'єктивну зумовленість функцій соціально-культурної діяльності, які в своєму змісті відображають конкретні спрямування і сторони діяльності як окремих людей так і соціальних інститутів, спільнот, рухів.

Функції визначають природу, форми, специфіку і засоби досягнення цілі в соціально-культурній діяльності. Вони відображають суспільні потреби кожного конкретно-історичного етапу розвитку суспільства і носять об'єктивний характер. Тому функції виконують і роль своєрідного критерію при оцінці соціально-культурних процесів, в ефективності роботи культурно-дозвіллєвих об'єднань і центрів, їх соціально-перетворюючого впливу на особистість. Підкреслюючи об'єктивну зумовленість функцій, відмітимо, що вони мають своїм змістом конкретні спрямування і сторони життєдіяльності людей.

Функції соціально-культурної діяльності допускають максимальний розвиток самостійності, підприємництва населення. Інтерес зумовлює ефективність процесів взаємонавчання і взаємовиховання, формування суспільної думки, соціально-культурної активності людей.

Функції проходять довгий шлях в часі — від виникнення і становлення до повної зрілості. В залежності від діяльності тих чи інших етапів розвитку соціально-культурної діяльності її функції підрозділяються на постійні, основні, притаманні більшості соціально-культурних інститутів, і допоміжні, тимчасові, які виникають і зникають на конкретних часових відрізках. Ми зупинимося на основних, постійних функціях[5, c. 34-35].

До основних функцій соціально-культурної діяльності відносяться функції:

Розвиваюча;

Інформаційно-освітня;

Культурно-творча;

Рекреаційно-оздоровча;

Якісну сутність соціально-культурної діяльності складає розвиваючий початок, різке падіння екстенсивних статистичних показників участі населення в культурному житті свого регіону свідчить про необхідність посилення цих починань, безумовно стимулюючих соціально-культурну активність людей.

Генеральною функцією справедливо називають розвиваючу функцію соціально-культурної діяльності. Вона розвивається в єдиному руслі з діяльністю інших соціально-культурних інститутів. Завдяки своїй домінуючій ролі, розвиваюча функція зв'язує в єдиний вузол всі інші функції соціально-культурної діяльності Кожна з них, маючи свою ціль і направленість, так чи інакше зв'язана з розвитком і саморозвитком особистості, її соціальним самоутвердженням.

Найбільш повно розвиваючий початок втілено в культурній діяльності. Під терміном "освіта" в даному випадку розуміємо педагогічно-навчальну і самонавчальну діяльність, направлену на духовне збагачення особистості, здобуття конкретної системи знань, необхідної інформації.

Ця функція виділяється постійністю і масовістю. Поскільки процес освіти носить безперервний характер, кожна людина продовжує підвищувати рівень цієї функції, відокремлюючи соціально-культурну діяльність від діяльності інститутів народної освіти (шкіл, технікумів, вузів):

Інформаційно-освітня функція не зв'язана з конкретним регламентом, установленим і обов'язковим в навчальному закладі, а основна на добровільності, ініціативі, самодіяльності самих людей;

вона забезпечує більш повне задовільнення різноманітних індивідуальних дозвіллєвих інтересів і потреб людей різного віку і професій;

вона опирається на більш широкий, як у навчальних закладах, арсенал форм, засобів і методів засвоєння знань, навичок, умінь;

вона продовжує, доповнює і поглиблює ті знання і ту інформацію, яку люди дістають в навчальних закладах та з інших джерел.

З цією функцією взаємодіє і культурно-творча функція соціокультурної діяльності, таких її видів, як соціальна, художня, науково-технічна і самобутня прикладна творчість.

Специфічною функцією соціально-культурної діяльності є рекреаційно-оздоровча функція. Вона проявляється в розробці і проведенні багатьох розважальних, ігрових, дозвіллєвих програм для різних груп населення, з метою відновлення сил, затрачених в процесі праці. Тому при розробках програм організатори враховують характер праці, рівень їх інтенсивності, потреби людей в тих чи інших видах дозвіллєвої діяльності[9, c. 13-16].

Розвиваюча на сучасному етапі соціокультурна діяльність відрізняється від процесів, які проходили в минулій культурно-освітній роботі, по цілому ряду параметрів. Найбільш важливим тут є те, що в цій області був досягнутий плідний синтез культурологічних факторів. Зближення кардинальних для нової парадигми понять "культура" і "взаємодія" дозволяють тепер краще і об'єктивніше оцінювати реальну динаміку на таких стадіях її функціонування, як виробництво, збереження, розповсюдження і засвоєння культурних цінностей.

Серйозною помилкою реформування соціокультурної сфери на перших етапах перебудови було безпечним завуження її цілей, задач і змісту. Модне поняття "культурно-дозвіллєва діяльність" в більшості випадків в той час трактувалось, як робота по організації відпочинку і розваг. Йдучи в цьому напрямку ми, дуже швидко розгубили традиції інформаційно-освітньої і виховної роботи. В стані посиленої деідеологізації призупинили надзвичайно необхідну для будь-якого суспільства діяльність по громадянському формуванню особистості.

Сьогодні дають про себе знати більш плідні тенденції: мається на увазі посилення інтегративних процесів, в результаті яких починають активно зближатися одна з другою культурна, освітня і соціальна сфера громадського життя. Це об'єктивно виводить проблему змісту культурно-дозвіллєвої діяльності із намірено звужених рамок і наближає цю діяльність до поліфункціонального розвитку.

В умовах перехідного періоду особливої активності набула проблема цілеспрямованої корекції нових суспільних відносин. Неможливо не помітити, що їх формування проходить досить важко. Змістилася система етичних цінностей. Настало катастрофічне зниження рівня колективізму. Незвична для нас диференціація суспільства на багатих і бідних породила соціальну напругу. Постійні недоліки озлоблюють людей, які, знаходячись в такому стані, здатні в будь-який момент зірватися.

Благодійний вплив соціально-культурної діяльності на систему суспільних відносин вершиться перш за все через організацію щоденного спілкування. Ця функція реалізується практично у всіх видах дозвіллєвих центрів, але найбільш яскраве вираження знаходить в різноманітних структурах клубного типу. Доцільно підкреслити, що розмова йде не просто про суспільство (в принципі, вона може розвиватися і поза соціокультурними інститутами), а про культурне спілкування.

Поєднання відпочинку з культурою, розвиток виникаючих в цій сфері контактів, підкріплення їх духовним змістом якраз і становлять суть і серцевину соціокультурної діяльності.

Уміла організація повсякденного спілкування є важливим засобом гармонізації соціальних зв'язків. Розвиваючи стійкі культурні контакти, дозвіллєві центри створюють унікальні можливості для обміну творчими планами, інформацією і т.д. Двобічна інформація сприяє поліпшенню взаємовідносин, створенню атмосфери довіри, формування доброзичливості і прагнення до співпраці.

Неможливо не відмітити, що менеджер дозвілля виступає в даному разі як спеціаліст в області педагогіки і його діяльність спрямована на педагогічне регулювання міжособистісних відносин.

Соціокультурна діяльність вносить суттєвий вклад в колективізацію дозвілля і тісно пов'язаних з нею дозвіллєвих угрупувань. В сучасних умовах ці зусилля набувають суттєвої цінності. Колективізм як принцип організації суспільного життя розглядається сьогодні інакше, ніж доперебудовний час. Багато чого тут було піддано частково справедливій критиці. Зрозуміло, що організатори дозвілля самі по собі не в силах вирішити всіх виникаючих тут проблем. Але внести свій вклад в оздоровлення реформованих відносин можуть і повинні.

Уже на сучасному етапі починають проявлятися такі інноваційні форми соціокультурної діяльності, як центри правового захисту населення, постійно діючі консультативні пункти з соціальних питань, лабораторії, зв'язані з вивченням громадської думки.

Нема ніякого сумніву в тому, що соціально-культурні центри, перетворившись в діючі колективи громадської ініціативи, могли б внести серйозний вклад в досить занедбану сьогодні роботу з електоратом. Тут виправдовують себе такі форми, як суспільно-політичні об'єднання і клуби виборців, які допомагають перетворити вибори у дійсно демократичний процес. В соціально-педагогічному плані завдання полягає в тому, щоб сформулювати у кожної української людини почуття причетності до життя своєї країни і відповідальності за її долю.

Принципово новим моментом в змісті соціокультурної діяльності на сучасному етапі стало посилення ролі і значення організаційної роботи. Реальне залучення людей до політики, економіки, соціальної творчості ввело в наш щоденний вжиток такі незвичні в минулому поняття, як політична, соціальна, економічна дія. В центрах дозвілля поки що невпевнено вимальовується тенденція перетворення їх в одну із нових форм практичної самоорганізації і самовиявлення[10, c. 14-15].

2.2. Регіональні моделі дозвіллєвої діяльності населення України

Останнім часом в соціології спостерігається зростання інтересу до вивчення міжкультурних відмінностей людей та їх впливу на розвиток суспільства.

На відміну від принципу соціально-економічного районування (з точки зору адміністративного розподілу район вважався типовою одиницею регіональної структури), в сучасній українській соціології дозвілля широко застосовується культурно – етнографічне районування. Воно передбачає розподіл територій, що вивчаються за етнографічними, ментальними ознаками, трактується як особливий соціокультурний простір, що впливає на розвиток окремої людини і соціальної спільноти в цілому (Поділля, Полісся, Слобожанщина тощо).

Визначені регіональні типи складають цілісні соціально-культурні системи, що характеризуються спільністю історичного минулого, єдністю економічного життя, особливостями культурних традицій та дозвіллєвої поведінки.

В цьому контексті доцільним є також застосування поширеного в соціології поняття "регіон метрополії” – (англ. region of metropolis) – "регіон культурної метрополії”, яке трактують як великий ареал, на який розповсюджуєьтся соціально-культурний вплив метрополії. За силою, значенням, обсягом впливів регіон метрополії значно перевищує ареал.

В дослідженнях з соціології дозвілля поняття культурної метрополії вживається в розумінні потужньої, сконцентрованої культурної сили, що суттєво впливає на перебіг культуротворчих процесів оточуючих територій, культурну діяльність спільнот і окремих індивідів.

Розрізняють також "регіон нейтральний” – (англ. region neutral) – "нейтральний культурний регіон”, як перехідну культуротворчу структуру, що знаходиться під відчутним впливом культурної метрополії та одночасним впливом традиційної, реліктової, локальної, місцевої культури.

Соціологи – дослідники виявляють дещо відмінне розуміння термінів "регіоналізація” та "регіоналізм”. Перший розглядають з позиції врахування в структурі, меті, завданнях та функціях інститутів суспільства та державному устрої в цілому традиційних регіональних особливостей, розуміння культури як сукупності регіональних культурних структур. Друге поняття передбачає підхід до вирішення соціальних, культурних, політичних, економічних проблем з точки зору інтересів та потреб того чи іншого регіону, віддзеркалення в регіональній політиці загальної соціально-культурної політики держави. Що первинне? Що визначає загальний культурний розвиток суспільства? Регіональна культура визначає культурну політику чи культурна політика держави визначає культурний розвиток регіонів? Ця проблема набуває актуального значення у багатьох соціологічних розвідках.

З теоретичної точки зору явище регіоналізації розглядалось такими вченими, як Балібар, Альтюссер, Гідденс. Їх роботи спростовували поширену в наукових колах думку про те, що суспільство складається з об'єднаних соціальних систем. Так, Е.Гідденс висунув ідею щодо "регіоналізації діяльності” – (англ. regionalization of action), яку розглядав як її тимчасову, просторову або просторово-часову диференціацію. Розроблена ним теорія структурації базується на працях Гоффмана, Шюца, Парсонса, Хабермаса, Фуко. Вона передбачає об'єднання макро- та мікрорівних підходів у вивченні соціальних явищ, враховує закони теорії дії та структурної соціології, передбачає при розгляді соціальної діяльності людей вивчення особливостей соціального середовища, їх форм життя. За думкою Е.Гідденса, теорія регіоналізації діяльності базується на герменевтиці, в той же час породжуючи явище "подвійної герменевтики” в соціології. (Вивчаючи соціальну практику, виводячи нові теоретичні закономірності та ідеологеми, соціологія сама перетворюється на частину такої практики і, одночасно, форму соціального життя).[6, c. 38-42]

Важливе значення у вивченні явища регіоналізації відіграє поняття структури. За Е.Гідденсом, структура – це рекурсивно організована послідовність правил та ресурсів, що концентруючись у соціальному досвіді, подовженому у просторі та часі, стає соціальним інститутом. Структура твориться та змінюється в ході соціальної дії, виступає одночасно як засіб реалізації досвіда та його результат.

Важливим для нашого дослідження виявився такий компонент теорії структурації, як значення часу та простору. Він має досить стійкий характер і розглядається в ролі конститутивного елемента соціальної дії (тимчасовість у розумінні Хайдеггера). Час і простір враховуються як фундаментальні умови соціальної дії. Неоднозначне у різних культурах сприйняття часу і простору суттєво впливає на характер соціально-культурної діяльності, отже, з одного боку – провокує, а з іншого – пояснює відмінності культурного життя.

Спираючись на теорію Е.Гідденса, будемо розглядати регіоналізацію (regionalization), як поділ суспільного життя (в нашому варіанті – соціально-культурної практики) за різними регіональними сферами або зонами. Використання цього підхіду у вивченні культурно – дозвіллєвої діяльності населення України дало можливість виявити деякі типові моделі дозвілля.

Моделювання процесів функціонування і розвитку культурно-дозвіллєвої діяльності передбачає дослідження її реального стану шляхом вивченя громадської думки, ставлення населення до нових тенденцій розвитку української культури як факторів, що стимулюють процеси соціальних і культурних перетворень. Важливими завданнями стають також визначення ролі і місця закладів культури клубного типу (як найбільш масових культурно – дозвіллєвих установ) в розвитку національної культури та виявлення соціально-культурної ефективності їхньої діяльності. Останнє викликане необхідністю враховувати у процесах моделювання суб‘єктивні оцінки населення.

Як свідчать матеріали дослідження, модель дозвілля населення України визначається, перш за все, культурними потребами та характером соціально-культурних відносин, має свої особливості у соціально-демографічному та географічному зрізах, національно-етнічних характеристиках, залежить від ступеня секуляризації населення, зазнає суттєвого впливу поселенської структури. Саме вони склали основу застосованого в дослідженні структурного розподілу і виявляються досить складно, неоднозначно лише в певних сферах культурного життя. Вищеназвані особливості дозволили структурувати культурно – дозвіллєву діяльність, виявити основні характеристики її типових моделей[11, c. 11-12].

Розглянемо розроблену методику на прикладі того, як регіональні типи культурно – дозвіллєвої діяльності визначаються географічним положенням та характером поселенської структури.

З цією метою, аналізуючи регіональні моделі культурно – дозвіллєвої діяльності, доцільно було включити до їх складу структури, умовно визначені як "Схід”-"Захід”. (Захід представлено в дослідженні – Львівською, а Схід – Донецькою та Запорізькою областями). Такий розподіл дозволив виявити культурні особливості, що існують на Західній і Східній Україні. На нашу думку, відмінності, зафіксовані у ставленні населення до культури та характері культурно – дозвіллєвої діяльності, пов'язані з рівнем індустріалізації цих регіонів і ступенем збереження традицій народної культури. Проте в побутовому уявленні та деяких наукових працях зафіксовано думку про те, що культурні особливості на Сході та Заході принципові, суттєві і мають характер соціально – культурного конфлікту.

Помітними виявились розходження в оцінці представниками Сходу та Заходу загального розвитку національної самосвідомості в суспільстві. На Сході лише 10% опитаних вважають його "досить помітним”, а 31% вважає, що зміни відбуваються "певною мірою”. На Львівщині ж втричі більше людей (30%) бачать суттєві зрушення в національній свідомості, а 45% вважають, що вони йдуть "певною мірою”.

Якщо прогрес в оволодінні державною мовою 38% львів'янами оцінюється як "досить помітний”, а як "непомітний” лише 15%, то на Сході зрушення в цьому процесі відзначає лише 15%, а як "непомітні” – 32,4%. Підтверджується теза про різний темп оволодіння державною мовою в цих регіонах.

Один з провідних показників культури особистості – міра контакту з нею, культурно – дозвіллєва активність, яка характеризується участю у культурно – дозвіллєвій діяльності (вивчалась частота контактів за останні два роки).

В Східному регіоні порівняно з Західним стали вдвічі більше відвідувати дискотеки, втричі – відеосалони та займатись спортом, менше відвідувати бібліотеки, але вдвічі більше по кількості людей стали читати. Значна політизація населення Заходу призводить до того, що 10% стали частіше читати періодичні видання.

На Сході суттєвим став вплив на свідомість респондентів масової культури. Серед опитаних 46% стали частіше дивитись розважальні програми В той же час на Львівщині таких лише 10%, що свідчить про певний моральний ригоризм її населення. Тут стали частіше відвідувати церкву(26%), а на Сході цей процес не відбувається досить помітно.

Спостерігається поглиблення культурної контрасності регіонів. Якщо на Львівщині стали частіше відвідувати концерти фольклорних колективів, то на Сході інтерес до такої форми дозвілля знизився. Водночас львів'яни стали значно рідше приділяти увагу концертам естрадних колективів та класичної музики, міжособистому спілкуванню, розвагам з друзями. Освоєння населенням здобутків фольклору оцінюється як досить помітне населенням Сходу (45%), що є позитивним симптомом.

В той же час помітні значні розходження між регіонами в оцінці проникнення традицій української культури в побут і взаємини людей (38,3% на Львівщині вважає його "досить помітним”, на Сході – 11,8%). Тому і відродження української культури оцінюється помітно вище на Львівщині.

Разом з тим, застосування інших принципово важливих показників виявляє спільність позицій населення Сходу і Заходу України. Так, однаково негативно вони віднеслись до тенденції комерціалізації закладів культури. Близькі їх позиції щодо ставлення до "американізації” вітчизняної культури, а також оцінки ролі закладів культури клубного типу в культурному житті.

В аматорських заняттях (реальних і бажаних) також спостерігається багато спільних оцінок, хоч і мають місце деякі регіональні особливості. Вищим виявився показник участі населення в аматорській діяльності на Сході. Особливістю аматорської діяльності в цьому регіоне є те, що потреба в ній в більшій мірі реалізується "вдома” (63,5%). На Заході аматорством займаються переважно в закладах культури (51%). Саме тому львівські аматори в більшій мірі потребують допомоги, особливо матеріальної та організаційної.

За умови наявності спільних тенденцій у оцінці культурного життя своєї місцевості та пропозиціях щодо вирішення актуальних культурно – дозвіллєвих проблем, львів'яни в більшій мірі наголошують на необхідності поліпшити справу реставрації пам'ятників (29%), звернути більшу увагу на "відродження самобутності української національної культури, позбавлення її від елементів русифікації” (21,2%), "відродження української культури в її кращих класичних зразках” (30%).

Слід також підкреслити, що в процесі моделювання системи елементів національної (української) культури між Сходом і Заходом України склались значні відмінності. Якщо для громадян східного регіону, порівняно з західним, характерне особливе акцентування на такій його складовій, як музичне мистецтво (42%), то для західного – важливішими першоелементами є "мова” (69%), "історія” (63,9%) та "релігія” (45%)[7, c. 27-28].


Висновки

Разом з погіршенням матеріального і соціального стану населення відбуваються якісні зміни в структурі вільного часу, методах та засобах залучення населення до проведення дозвілля. Вивільнення частки загальнодобового часу, в тому числі і в зв'язку з зростанням повного, а особливо – часткового безробіття, не призвело до реального збільшення обсягу часу дозвілля. Навпаки, спостерігається тенденція його значного скорочення. Це явище пов'язане з причинами соціального характеру, адже перерозподіл вільного часу пов'язаний зі збільшенням затрат часу на сферу комерції, гендлю, боротьбу за фізичне та соціальне виживання.

Відбувається також деструкція вільного часу. Це явище пов'язане із скороченням часу, який відводиться на естетичні та художні заняття. Паралельно зростає час на засвоєння актуалізованих у масовій свідомості за допомогою засобів масової інформації зразків популярної американізованої культури (яку, до речі, європейці сприймають як руйнівну). Рештки вільного часу витрачаються на опанування дозвіллєвих зразків західного стилю життя, мислення та поведінки (відвідування презентацій, виставок, барів, нічних клубів, казіно тощо). Участь у них носить переважно споживацький характер.

Тенденція до споживацтва яскраво виявляє себе у сфері дозвілля, формується як нова суспільна цінність, а для значної частини людей стає метою і змістом життя. Населення все більше усвідомлює інструментально – прагматичну цінність і значення культури як засобу успішності пристосування та кар'єри в нових умовах. Зростає потреба в престижно – статусному засвоєнні культури шляхом вико ристання в основному західних норм і культурних зразків.

В нових умовах складається ситуація, за якої об'єктивно утворюються суперечності між державною культурною політикою в сфері дозвілля і реальними духовними прагненнями населення, особливо молоді.

Пріоритетом державної культурної політики стає проголошення національної культури як провідної в системі загальнолюдських цінностей. В той же час, відбувається активізація західноорієнтованих, споживацьких культурно – дозвіллєвих установок населення, значною мірою націлених на освоєння комерціалізованої західної масової культури. Ця тенденція стає на заваді становленню національних основ сучасної української культури, призводить до її денаціоналізації, складає основу суперечливої, конфліктної ситуації в площині культурно – дозвіллєвої діяльності.

Такі вихідні цінності певним чином впливають на формування специфічної моделі сучасної української культурно-дозвіллєвої діяльності, будують особливу систему її орієнтацій в просторі культури, що й береться до уваги у процесі побудови її регіональних моделей.


Список використаної літератури

1. Бабенко Н. Сімейне дозвілля як соціально-культурне явище //Рідна школа. - 2002. - № 3. - C. 74-77

2. Заєць В. Дітям - увагу всієї громади //Культура і життя. - 2004. - 8 вересня. - C. 1

3. Кірсанов В. Концептуальні напрями наукових досліджень з педагогічного управління культур-но-просвітньою діяльністю в умовах дозвілля//Вісник Книжкової палати. - 2005. - № 1. - C. 43-45.

4. Кірсанов В. Культура дозвілля як предмет культурної політики//Вісник Книжкової палати. - 2006. - № 1. - C. 46 - 48.

5. Кириченко І. Страчене дозвілля //Політика і культура. - 2001. - № 4. - C. 34-35

6. Культура дозвілля (Добірка статей) //Завуч. - 2007. - № 22 (серпень), (спецвипуск). - C. 38-47

7. Максименко Л. Культура дозвілля:вирішення проблеми вільного часу дитячого населення міста //Світ дитячих бібліотек. - 2006. - № 5. - C. 27-28

8. Молчан О. Дозвілля як важливий фактор соціально-культурної реабілітації молодих інвалідів //Рідна школа. - 2002. - № 2. - C. 29-32.

9. Петрова І. Культурно-дозвіллєві центри виникнення та розвиток //Рідна школа. - 2000. - № 7. - C. 13-16.

10. Усачова Г. Культурно-дозвіллєва діяльність як фактор розвитку основ гуманістичного світогляду молодших школярів //Рідна школа. - 2005. - № 7. - C. 14-15

11. Устименко Л. Сучасна книга як чинник формування дозвіллєвої культури молоді //Вісник Книжкової палати. - 1998. - № 7. - C. 11-13

12. Яценко О. Підготовка кадрів для культурно-дозвіллєвої сфери/ О.Яценко //Диференційне забезпечення керівництва. - 1999. - № 9/5 3585. - C. 1-16





Реферат на тему: Сучасний стан та проблеми культурно-дозвіллєвої діяльності населення України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.