Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Соціологія

Стратегія формування соціальної політики в країнах демократичного транзиту (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Стратегії демократичної трансформації (транзиту) в західній політичній науці 4

2. Україна: країна демократичного транзиту. 16

Висновки. 21

Список використаних джерел. 22

Вступ

Найбільш рухливим з огляду на соціальну енергію, її природу та її розподіл є політичний простір як результат об'єднання різноманітних царин соціальних практик, перетворення "недосконалої” влади на "досить досконалу” для організації та координації дій заради досягнення узгоджених цілей. Він має структурні властивості та являє собою структуровану цілісність, що існує у вигляді реальних відносин та політичних інституцій.

У неусталеному політичному просторі виникає особлива реальність, яку утворюють швидкоплинні стани та відносини, що з'являються в моменти політичної взаємодії та зникають з її завершенням. Природно, що в політичній сфері держави відбувається апробація різних, іноді суперечливих моделей подальшого розвитку. Це впливає на установки, зорієнтовані на збереження стабільності, вони увіходять у суперечність з динамікою політичного життя. Отже, парадокс розвитку політичного простору перехідного суспільства полягає в тому, що політики прагнуть задіяти різні моделі модернізації, але через відсутність у нових еліт належного історичного та культурного досвіду стратегічного планування політики це прагнення, за певних умов, провокує виникнення загрози для стабільності суспільства.

Скористаюсь терміном політичних соціологів "демократичний транзит", яким вони позначають процес трансформації посттоталітарних суспільств, що має на меті заснування політичної демократії. При цьому акцентуємо увагу на слові "транзит" - спосіб руху до мети, маршрут, в якому не виключені як прямі й гладкі відрізки шляху, так і ямкуваті, тупикові.

Тема: „Особливості формування соціальної політики в транзитних суспільствах”.

1. Стратегії демократичної трансформації (транзиту) в західній політичній науці

Проблема визначення та пошуку оптимальних стратегій демократизації у так званих країнах демократичного транзиту відіграє дедалі помітнішу роль у сучасній західній політичній науці. Цікаві зауваження щодо цього сформульовано у праці «Поліархія: участь та опозиція» відомого американського дослідника Роберта А. Даля. Насамперед він дискутує навколо можливості для США «трансформувати уряд іншої країни від гегемонії чи змішаного режиму у поліархію» і зазначає, що такі зусилля спричинять серйозні та комплексні проблеми. Він розрізняє три основні стратегії демократизації:

1) вторгнення та окупація країни, насильне усунення уряду й заміна його поліархією, подальша підтримка нового уряду;

2) підтримка демократії, тобто революційних рухів усередині країни;

3) підтримка чинного уряду коштами, зброєю чи іншими ресурсами й здійснення на нього тиску заради змін.

Французький соціолог П.Бурдьє зробив досить вдалу спробу тлумачити соціологію як своєрідну соціальну топологію. Він вважає, що соціальний світ можна зобразити у формі багатовимірного простору, який відображає відносини диференціації та розподілу в суспільстві. Агенти дії у цьому універсумі (окремі індивіди, цілі групи та інституції) визначаються за позиціями в цьому просторі. Кожний агент займає або відмінну від інших соціальну (а можливо, політичну) позицію, або схожу з ними, яку називають топосом, тобто місцем. Подібні позиції групують у класи, а клас, тобто велика кількість схожих чи близьких положень у соціальному просторі, займає в ньому певну ділянку. Інший клас – це зовсім інша частина простору. П.Бурдьє попереджає, що неможливо займати дві протилежні ділянки у просторі. Гадаємо, що це все ж таки можливо, але для суспільства така обставина обтяжена багатьма небажаними наслідками. Якщо політикам, надавши їм значного обсягу влади, призначити зарплатню двірника, то виникне суперечність, яку сучасні соціологи називають статусною несумісністю. Проте політики швидко владнають ситуацію, прийнявши потрібні закони.

Звернемо увагу на те, що йдеться про "соціальну топологію” як динамічну структуру простору соціальних відмінностей і про "топос” (або "соціальну позицію”) як соціологічно сконструйовану одиницю цього простору. У такому розумінні соціальна топологія – це структура-гештальт, що дає змогу дослідникам адекватно бачити соціологічні предмети у безперервних трансформаціях. Отже, топологія соціологічно відображає плюралізацію соціального порядку.

Соціальна топологія є, по-перше, вивченням інваріантних соціальних властивостей у мінливому просторі багатовимірного статистичного розподілу активних властивостей індивідуальних та колективних агентів. По-друге, – структурою, де ці властивості виявляються в їх сукупності. Ця топологія досліджує як "соціальні відмінності”, "простір-час соціального світу”, так і властивості соціальних позицій, практик та практичних схем, узятих в їх взаємодії.

Отже, топологія відображає розстановку, склад, спрямування та спосіб дії соціальних явищ, дає змогу аналізувати соціальний простір мінливої структури. Позиції, або топоси, що утворюють соціальну топологію, соціологія конструює як "кванти” багатовимірного статистичного поділу активних властивостей. Вони постають перед дослідником водночас як необоротні в часі послідовності явищ соціального світу, близьких одне до одного в просторі поділу активних властивостей. Топос формує взаємна близькість (схожість) соціальних феноменів, які становлять пучок причинно-наслідкових рядів. Соціологічний сенс топологічних структур вичерпують соціальні відносини. Прикладами топосів, або позицій соціальної топології, можуть бути "засоби масової інформації”, "армія”, "громадське об'єднання” тощо. Їм відповідають інституціалізовані соціальні позиції, закріплені в сталих, легітимних чи юридично гарантованих статусах.

Топос відіграє роль дискретного прояву континууму соціальних відносин локального соціального порядку. Активна інтеграція агентів у соціальні відносини здійснюється лише в його межах. Йдеться про те, що, по-перше, топос являє собою форму існування соціальних відносин (тобто кожний топос сформований пучком соціальних відносин), по-друге, об'єднує агентів та соціальні відносини за допомогою ансамблю практичних схем.

Сучасна соціологія зіткнулася з доволі нагально-наполегливою актуалізацією проблеми простору. Злободенність просторових аспектів буття людини проглядає й у концепціях, покликаних пояснити та зорієнтувати сучасне суспільство. Це стосується насамперед ідеї сталого розвитку, а також концептів глобалізації та регіоналізації.

Як зазначає російський соціолог О.Філіппов, "серед пріоритетних царин соціології немає соціології простору”. Щодо цього зробимо деякі уточнення.

Неуважність до проблеми простору зовсім не означала імпліцитної відсутності у соціологічних концепціях просторових уявлень. Американський соціолог Р.Л. Аллен виявив у модерністських дискурсах приховані "партикуляризовані ідеологічні просторові концептуалізації”. Розглядаючи розвиток соціологічного просторового аналізу в спадщині соціологів-класиків, варто згадати праці О.Конта, Е.Дюркгейма, Г.Зіммеля, П.Сорокіна, Т.Парсонса та П.Бурдьє. Це дасть нам уявлення і про світовий соціологічний мейнстрим, і про винятки. У сучасній західній соціології просторовий аналіз розвивають А.Лефевр, Е.Соджа та Р.Л. Аллен. У російській соціології всебічно розробив цю проблему в історико-соціологічному плані О.Філіппов, а Г.Угольницький запропонував математичні моделі соціального простору. В українській соціології проблемам соціального простору в різний час присвячували свої дослідження М.Шаповал, О.Стегній, М.Чурилов, Ю.Яковенко, Л.Малес та ін.

У соціології політики йдеться про феномен політичного простору як різновиду соціального простору. Цією проблематикою переймаються М.Вебер, П.Бурдьє, Д.Кола, Г.Ашин, Е.Лозанський, С.Кравченко, Ю.Качанов, Р.Туровський, О.Філіппов, В.Піддубний, Б.Козак та ін.

Наша мета – проаналізувати проблему політичного простору, який набирає дедалі більшої ваги в українському суспільстві, особливо у період виборчих кампаній. Спинимося докладніше на розгляді проблеми соціального простору, його співвідношення з політичним простором, функціювання агентів політичного простору.

Фундатором теоретичного аналізу проблеми простору в соціології виступив Г.Зіммель в опублікованій 1903 р. спеціальній праці "Соціологія простору”. Та його зацікавленість цією проблематикою можна помітити й у більш ранніх працях. Так, у дослідженні 1890 р. "Соціальна диференціація. Соціологічні та психологічні дослідження” він відштовхується від повсякденної інтуїції щодо такого простору, як умови життя суспільства, до якого слід пристосовуватися і який, у свою чергу, потрібно використовувати. На його думку, стосовно суспільних та психологічних феноменів фізичний простір є водночас початковою та випадковою умовою їх існування. Це – та вихідна умова людського об'єднання, яку в подальшому розвитку треба подолати.

Сам фізичний простір, за Г.Зіммелем, не є дійовим чинником суспільного розвитку, але впливає на нього. Це добре видно на прикладі диференціації групи у разі збільшення її чисельності в незмінних просторових межах: "Диференціація частин потрібна неодмінно, якщо зростання групи має відбуватися в цьому просторі й за обмежених життєвих умов, і ця необхідність існує навіть у тих царинах, для яких цілком чужим є тиск господарських відносин”.

У цій самій праці Г.Зіммеля йдеться про перспективи аналізу внутрішнього простору суспільства. Маємо на увазі його концепцію "соціальних кіл”, які перетинаються під різними кутами. Для Г.Зіммеля це уявлення мало важливе значення: за його допомогою він пояснював перебіг індивідуалізації у сучасних суспільствах. На його думку, кількість різноманітних кіл, до яких належить окрема людина, є одним із показників розвитку культури. Виходячи з того, що індивід може бути водночас залучений до кількох соціальних груп, німецький вчений увів до дослідницького арсеналу соціології систему координат. Він писав: "Ті групи, до яких належить індивід, утворюють немовби систему координат, тож, зрештою, кожна нова група, приєднуючись до цієї системи, визначає його дедалі точніше та однозначніше”.

Згодом Зіммель розробив уявлення про соціальний простір як систему місць. Напевно, найчіткіше уявлення про це може дати його есе "Як можливе суспільство?”. У ньому зазначено: "З одного боку, суспільство продукує в собі й пропонує певне "місце”, яке, щоправда, відрізняється від інших за змістом та абрисами, але в принципі може бути заповнене багатьма й тому є чимось анонімним; з іншого боку, незважаючи на його всеосяжний характер, індивід посідає це місце на грунті внутрішнього "покликання”, кваліфікації, яку сприймає як цілком особисту”. Таке розуміння, як з'ясувалося, було доволі продуктивним, оскільки дало змогу поєднати в одному описі стабільність та зміни в суспільстві, структури та індивідів, які далеко не в усьому тотожні суспільній системі. Сам соціальний простір постав водночас і простором примусу, і простором свободи, творчості.

Після концепції Г.Зіммеля найбільший резонанс у соціології мала концепція соціального простору, запропонована П.Сорокіним. Викладаючи свої теоретичні положення, П.Сорокін дав загальне посилання на мислителів, яких він вважав своїми попередниками. До них він залічував, з одного боку, великих філософів XVII сторіччя – Р.Декарта, Т.Гоббса, Г.Лейбніца, з іншого – Ф.Ратцеля, Г.Зіммеля, Е.Дюркгейма, Р.Парка, Е.Богардуса та фон Візе. Як свою принципову позицію він формулює твердження: "Соціальний простір докорінно відрізняється від простору геометричного”, ілюструючи його прикладами, які мають довести, що суб'єкти можуть перебувати поруч у фізичному просторі й водночас далеко один від одного в просторі соціальному, а також навпаки. При цьому П.Сорокіну зраджує інтуїція, і він не замислюється над соціальними наслідками перебування в одному фізичному просторі осіб різного соціального статусу. Втім, це могло б пом'якшити численні надто категоричні висновки, яких дійшов цей соціолог. Так, далі він пропонує своє визначення соціального простору, проте фактично переносить на суспільну реальність реляційне визначення простору, запозичене з філософії. Наведемо це визначення П.Сорокіна цілком: "Соціальний простір є певний всесвіт, складений з народонаселення Землі. Там, де немає людських особин або живе лише одна людина, немає соціального простору (або всесвіту), оскільки одна особина не може мати у світі жодного стосунку до інших. Вона може перебувати лише в геометричному, але не в соціальному просторі. Відповідно, визначити положення людини або якогось соціального явища в соціальному просторі означає визначити його (їхнє) відношення до інших людей та інших соціальних явищ, узятих як такі "точки відліку”.

Це визначення дає підстави для висновку, що порівняно з Г.Зіммелем П.Сорокін значно спростив концепцію соціального простору, довівши реляційну установку до максимально можливої межі. Але простір, зведений до відносин між індивідами та іншими соціальними одиничностями, ставав недоступним для наукового дослідження. Адже жоден людський розум (тут радше потрібні здібності "демона Максвелла”!) не в змозі охопити всю сукупність міжіндивідуальних відносин, в яких нерозривно переплетені необхідне та випадкове. До того ж стосунки між акторами (не тільки індивідами) не охоплюють усіх відносин у суспільстві. Лишаються структурні відносини, на які актори мусять зважати як на об'єктивні. До структурних належать відносини, породжені диференціацією суспільства у фізичному просторі. З огляду на це здивування викликає припущення П.Сорокіна щодо самотньої людської особи поза соціальним простором. Адже поза соціальним простором людина не може жити так само, як не може жити без скафандра в космічному просторі.

Сам П.Сорокін, мабуть, відчув, що запропоноване ним визначення соціального простору є інструментально безплідним. Так, виходячи з нього, неможливо визначити місця акторів або явищ. Тому П.Сорокін пропонує методологічні вдосконалення, згідно з якими треба співвідносити індивідів із соціальними групами, а соціальні групи – між собою: "Складові цього методу такі:

1) визначення відношень людини до певних груп;

2) відношення цих груп одна до одної всередині популяції;

3) відношення цієї популяції до інших популяцій, що становлять людство”.

Праці П.Сорокіна з проблеми соціального простору справили вельми неоднозначний вплив на соціологію. З одного боку, вони створили передумови для дослідження проблем соціальної мобільності, а з іншого – закріпили в науці розуміння соціального простору лише як одного з аспектів соціальної структури. Проблема фізичного простору в соціології через вплив П.Сорокіна впродовж тривалого часу була маргіналізована.

Лише П.Бурдьє повернув соціологічну думку до різнобічного аналізу просторових феноменів у суспільному житті. Сам предмет соціології він тісно пов'язував із соціальним простором: "Соціологія в об'єктивістському аспекті є соціальною топологію, analysis situt (дослівно з французької – "аналіз положення”), як називали цю нову царину математики за часів Лейбніца, аналізом відносних позицій та об'єктивних зв'язків між позиціями”.

З погляду П.Бурдьє, соціальний простір є об'єктивним щодо кожного з агентів соціальної дії. Доволі перспективним видається його твердження про те, що побачити щось у суспільстві можна, тільки посідаючи певну позицію в соціальному просторі: "За відсутності сконструйованого простору, – писав він, – немає жодної можливості побачити, звідки бачать те, що бачать. Отже, соціальне розуміння потребує врахування соціальної топології.

Праці П.Бурдьє стимулювали вивчення тих просторових аспектів соціального життя, які раніше не потрапляли до сфери наукової уваги. Так, українська дослідниця Л.Малес показала, що методологію французького класика можна застосувати під час аналізу механізмів включення фізичної реальності в суспільство. Тіла та речі при цьому розглядаються як джерела капіталів. Важливим є також поняття локусу як місця розташування у фізичному просторі речей, індивідів, груп та організацій. Малес дійшла висновку, що соціально значущий фізичний простір являє собою і результат, і передумову соціальних практик, оскільки вони реконструюють його в кожний момент часу.

У сучасних дослідженнях дедалі більшу увагу звертають на те, що Е.Соджа називає "соціопросторовою діалектикою”. В.Ніколаєв так передає думку Р.Аллена: "Соціальний простір (семіотичний, ідеологічний, реляційний) взаємодіє з реальним та уявним: це місце "відтворення” соціальних розбіжностей, "символічна сфера від-творення бінарністю реального-та-уявного”; він "репрезентує просторові владні диференціали”. Тому трьома "моментами” соціального простору американський автор називає сприйняття, поняттєве схоплення та переживання.

Найбільш рухливим з огляду на соціальну енергію, її природу та її розподіл є політичний простір як результат об'єднання різноманітних царин соціальних практик, перетворення "недосконалої” влади на "досить досконалу” для організації та координації дій заради досягнення узгоджених цілей. Він має структурні властивості та являє собою структуровану цілісність, що існує у вигляді реальних відносин та політичних інституцій.

У неусталеному політичному просторі виникає особлива реальність, яку утворюють швидкоплинні стани та відносини, що з'являються в моменти політичної взаємодії та зникають з її завершенням. Природно, що в політичній сфері держави відбувається апробація різних, іноді суперечливих моделей подальшого розвитку. Це впливає на установки, зорієнтовані на збереження стабільності, вони увіходять у суперечність з динамікою політичного життя. Отже, парадокс розвитку політичного простору перехідного суспільства полягає в тому, що політики прагнуть задіяти різні моделі модернізації, але через відсутність у нових еліт належного історичного та культурного досвіду стратегічного планування політики це прагнення, за певних умов, провокує виникнення загрози для стабільності суспільства.

Система соціальних позицій являє собою "поле”. З погляду французького соціолога Д.Кола, поле є простором з певним типом взаємодії. І саме поняття соціального поля відсилає нас до соціології, для якої головна проблема – це соціальна енергія, її природа та її розподіл.

Політичний простір – це масштаби та глибина меж, опанованих політичною діяльністю. Межі політичного простору визначені існуванням об'єднаних спільним інтересом великих груп людей, які ведуть боротьбу за цілі та результати політичного характеру. Основу політичного простору становлять політичні партії – стрижневий елемент громадянського суспільства. Їхня діяльність та формування громадянської свідомості населення надають нового імпульсу розвиткові суспільства.

Політичні партії активно впливають на діяльність владних структур, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є однією з базових інституцій сучасного суспільства, без якої неможливе функціювання представницької демократії, яке потребує розвинених і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, адже на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Нині партії є невід'ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через них.

Завдяки партіям антагонізм, властивий відносинам між суспільством та державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Трансформуючи почуття соціального незадоволення в позитивні політичні цілі, партії спрямовують його позитивну енергію в річище конституційної боротьби за досягнення цілей через участь у державному управлінні.

До політичного простору належать також "знакові” індивіди (вожді, лідери, державні керівники та ін.), які репрезентують (реально чи ілюзорно) зацікавлені групи людей, які протиборствують або співробітничають.

Ю.Качанов описує поле політики як аналітичний простір, у якому реалізуються активні властивості агентів, що надають їм політичну силу та владу, тобто в загальному вигляді це – здатність досягати результатів. Форма цього простору визначається рухливою системою відмінностей активних властивостей політичних агентів.

На думку Ю.Качанова, власне поле політики являє собою історично сталий простір гри з її специфічними інтересами та власними законами функціювання. Існування спеціалізованого та відносно автономного поля співвідноситься з буттям за наявності специфічних цілей та інтересів. Поле політики – це ансамбль відносин між агентами та політичними силами, якому іманентно властиві внутрішній рух і безперервні встановлення та розриви відносин (офіційних та неофіційних, оформлених юридично та неоформлених), співробітництва та боротьби, протесту та підтримки, силового конфлікту та переговорів, агітації та політичної реклами, політичних комунікацій та ін. Тому, щоб здійснити адекватний аналіз політичної практики, треба реконструювати взаємодію, практична логіка якої (тобто спосіб, за яким поле політики зумовлює дії агентів та нав'язується їм) має своєрідний код політичних взаємодій. Поле політики задане сукупністю активних характеристик, що відрізняють його від інших полів соціального простору.

Політичний простір – це і умова, і безперервно відтворюваний результат політичної практики. Остання являє собою як свідому цілеспрямовану активність, що перетворює свої причини, так і неусвідомлене або постусвідомлене відтворення умов і соціальної форми практики.

Інтегрованість агента в політичну практику відбувається через свідому діяльність, яку можна пояснити або в термінах, що описують свідомість суб'єкта, або в поняттях його структурно-функціонального статусу чи політичної позиції. Такий дуалізм опису відповідає двом принципово різним механізмам породження актів політичної практики: з одного боку, частина політичних дій суб'єкта зумовлена рефлексією, "дискурсом”, раціональними "проектами майбутнього”, а з іншого – здатністю спонтанно сприймати, оцінювати та діяти в межах певних соціальних ситуацій та форм.

Простір можна уявити як структуровану сукупність видів політичної практики та її умов, диспозицій, комунікативних актів, дій. Оскільки політичний простір є сукупністю відмінностей різного рівня, то все у ньому (позиції, агенти, інституції, програмні заяви, маніфестації, виборчі кампанії) може бути зрозумілим через порівняння та протиставлення. Зазвичай політичний простір організується навколо двох – трьох полюсів: наприклад, опозиція "лівий – правий” може зберігатися й за умов переструктурації простору внаслідок часткового обміну ролями.

Структура позицій міцно пов'язана з розподілом політичних ресурсів, тобто засобів, потрібних для здобуття влади в політичному просторі. Політичні позиції можуть бути оформлені статусно, інституціалізовані. А політичні ресурси розподілені вкрай нерівномірно. Так, агенти, що мають достатні засоби, у конкурентній боротьбі продукують політичні події, а також політичні концепції, програми, виступи, судження щодо соціуму. Агенти, обмежені в політичних, соціальних, матеріальних ресурсах, необхідних для активної політичної участі, змушені робити вибір з тієї продукції, яку запропонують їм професіонали. Тому політичний простір можна описати як процес відтворення та споживання за умов конкуренції, причому головним продуктом цього простору є засоби сприйняття та відображення соціального простору.

Для пояснення та розуміння теперішніх політичних реалій українського суспільства слід виходити з того, що будь-яка політична подія детермінована безліччю взаємодій структур та діяльних агентів. Це можна проаналізувати за різними показниками. Але головне тут – дослідження спроможності макрополітичних структур та політичних агентів на мікрорівні до спільного оперування.

Мікросоціальні практики мають як потенціал до змін, інновацій, так і потенціал збереження історичних сталих зразків поведінки, традицій, звичаїв. Важливо й те, що ці практики перебувають у певному відношенні до аналогічних практик інших соціумів у світі. Теперішній процес трансформації – ще одна спроба інтегрувати Україну до світової спільноти, зокрема європейської, що сповідує цінності демократії та свободи. Розв'язання цієї проблеми убачають у розвитку власних інституцій, поєднаних з мікросоціальними практиками українських громадян.

Зазначимо, що політика не зводиться до діяльності політичних структур (партій, об'єднань, блоків). Слід брати до уваги й інші політичні реалії: об'єктивні зв'язки між агентами, орієнтовані не лише на політичні інституції та структури, а й на розширення свого впливу, власне, у політичному просторі, на досягнення там домінуючих позицій. Політична боротьба є боротьбою не лише за статус та позиції у владних структурах, але й за розширення сфери свого впливу у політичному просторі. Боротьба за владу за теперішніх умов має багатовимірний характер, провадиться в різних площинах – і через державні структури, і через канали конкретних взаємодій (офіційних та неофіційних) різних політичних сил, особливо у виборчих кампаніях.

Загалом же соціально-політичне становище, що склалося нині в Україні, можна схарактеризувати як відносно стабільне попри збереження досить великої соціальної та політичної напруженості. Така ситуація є результатом послаблення здатності державно-владних структур розв'язувати проблеми суспільства, зниження політичної активності значної частини населення, яке втрачає довіру до всіх рівнів влади, до всіх політичних сил, політиків-реформаторів та ін. Сьогоднішні реалії примушують шукати оптимальний спосіб осмислення політичних практик у соціально-територіальних вимірах, потребують їх порівняльного аналізу, розбудови оптимальних моделей взаємодії головних суб'єктів політичного простору (партій, політичної еліти, електорату).

2. Україна: країна демократичного транзиту

Скористаюсь терміном політичних соціологів "демократичний транзит", яким вони позначають процес трансформації посттоталітарних суспільств, що має на меті заснування політичної демократії. При цьому акцентуємо увагу на слові "транзит" - спосіб руху до мети, маршрут, в якому не виключені як прямі й гладкі відрізки шляху, так і ямкуваті, тупикові.

Україна, країна демократичного транзиту, зараз перебуває на дуже важливому перегоні на ймення "президентські вибори". Вибори президента повинні спрацювати на становлення в Україні політичної демократії. Цей етап стане визначальним у найголовнішому для нас - наскільки довгим і важким виявиться шлях України до демократії. Важким - для держави і дуже важким - для кожної людини в ній. Спробуємо осмислити те, що відбувається. Для цього повернімося на кілька років назад, у ті часи, коли ми тільки починали рух до нової політики. Транспозиція у кінець 80-х - початок 90-х років допоможе нам оцінити, наскільки готовим виявилось суспільство до демократичного транзиту і чи був вибір маршруту й способу транзиту оптимальним. З горбачовської "перебудови" ми пірнули в "глобальну демократичну хвилю", що накрила собою величезну частину світу - від Південної Америки (падіння диктатури в Іспанії, 1974 р.), через Грецію, потім Латинську Америку, деякі країни Азії, захоплюючи комуністичний світ - держави Центральної і Східної Європи і, нарешті, СРСР.

За даними американського Дому Свободи, котрий відстежує рівні свободи і демократії у країнах світу, глобальна демократична хвиля за останні 20 років "поглинула" близько 30 держав. Україна та інші держави, розпрощавшись із соціалістичним минулим і спрямувавши свої погляди до розвиненої демократії, опинились в ролі наздоганяючих. Сьогодні абсолютно ясно, що в 19991-му ми не мали уявлення, яких зусиль від нас вимагатиме прискорена модернізація економіки, політичної системи, культури в широкому смислі слова. Ті, хто відповідно до марксистського світогляду, визначав на той час перебіг подій в Україні, не мав політичної концепції реформування. Втім, цю особливість демократичних трансформацій відзначав іще політичний соціолог Реймон Арон. Його батьківщина - Франція йшла до встановлення демократичного режиму майже 200 років. Порівнювати нашу, так би мовити, модель демократичного транзиту з класичними моделями переходу до демократії можна хіба що для того, аби переконатися в абсолютній неготовності до реформування, непрорахованості кроків.

Специфічність демократичних трансформацій на пострадянському просторі в їхній хронології веде початок, як ми знаємо, від реформ Горбачова, які ним же, останнім генсеком КПРС, а потім єдиним президентом СРСР, були ініційовані. Спосіб - природній для того часу, чисто радянський, апаратний. Заснування основних демократичних інститутів і процедур відбувалось за відсутності в радянському контексті початкових передумов демократизації в їх класичному розумінні.

Рух до демократизації СРСР і пізніше України не був результатом високого рівня економічного розвитку. Реформи перебудови являли собою спробу виходу з тупика стагнуючої економіки, допотопної стратегії екстенсивного розвитку, кризи в соціальній сфері. Таким чином, процес, розпочатий перебудовою, був наслідком не поступової модернізації суспільства, а навпаки, його занепаду і вмирання. На відміну від класичних поставторитарних моделей розвитку, у нас не було жодних зачатків ринкової економіки, що неймовірно ускладнило і продовжує ускладнювати хід трасформаційних процесів. Приреченість нашої демократизації на довгий і важкий шлях була обумовлена також відсутністю, згідно з традиційною політичною теорією, відповідної соціальної бази - середнього класу.

Ще однією специфічною рисою української демократизації стало збереження при владі ключових груп старого правлячого класу. Він не був введений до нової політичної системи як легітимна діюча особа, щоб уже в цій якості мати змогу брати участь у боротьбі за участь у владі, але за новими, демократичними правилами. Під демократичним та антикомуністичним макіяжем збереглося малоприємне обличчя старої номенклатури в рамках лише частково оновленого правлячого класу. Він утримав владу і став головним призером масштабного перерозподілу колись державної власності. Ця власність була закріплена по суті у приватне володіння.

Ми стали свідками стрімкої появи вітчизняної олігархії. Цей факт нема чого драматизувати. "Режим, який в жодному сенсі не був би олігархічним, немислимий".

Інша справа, наші олігархи й олігархи західних демократій - речі непорівнянні. Питання в тому, як олігархи використовують владу. Коли опоненти курсу ринкових реформ клянуть владу за те, що вона кинула злидарювати країну та її народ, вони мають рацію. Коли ж влада у відповідь на таку критику заявляє, що, мовляв, вона поставлена перед "безпрецедентним завданням" одночасного здійснення у посттоталітарній Україні демократичних перетворень і проведення ринкових реформ, - вона дещо хитрує. В ідеалі обидва завдання не тільки взаємообумовлені, але й доповнюють одне одне. Економічні і надто чутливі для населення структурні реформи, включаючи роздержавлення власності, стояли на порядку денному для багатьох інших демократичних транзитів, в тому числі і "класичних" посттоталітарних у країнах Південної Європи і Латинської Америки. Стратеги успішної демократизації спочатку проводили політичну трансформацію, будували і закріплювали ефективні демократичні інститути, а потім створювали систему соціальних гарантій і посередницьких інститутів між державою і ринком, і лише після цього здійснювали болючі економічні перетворення. Тим самим, з одного боку, послідовна політична демократизація сприяла забезпеченню масової підтримки демократії в умовах важких економічних реформ, а з іншого - створювалася соціальна страхувальна мережа, що полегшувала в кінцевому рахунку економічну модернізацію.

Ані перше, ні друге, на жаль, не було зроблено в Україні. Стратеги демократизації нашого суспільства (до речі, щодо існування самої стратегії я маю сумнів) припустили непоправну помилку, розраховуючи на те, що "дикий" ринок створить економічну і соціальну базу для демократії політичної.

Таку картину являє собою Україна через вісім років руху демократичним транзитом. І якщо звернутися до світової теорії і практики демократії, то виявиться, що місце України не на магістралі демократичного транзиту і навіть не в розладнаних лавах тих, хто доганяє. Ми являємо собою дрезину, яка збочила з рейок.

За фасадом цілком пристойної, але непрацюючої Конституції, яка визначає політичний порядок у суспільстві, ховається погано влаштоване "співжиття" бескінечно конфліктуючих сторін: парламент і президент, влада і опозиція, праві і ліві у парламенті. Ідея партійної боротьби витискує ідею суспільного блага, робить неможливим будь-який недвозначний вибір і будь-який рішучий курс. Небезпечним для долі демократичного транзиту України є й рівень олігархічності влади. Якщо він іще і не досяг свого порогу, до чого близька Росія, то в усякому разі тенденція до цього помітна. Та найголовніше, особливо сьогодні, - розкол між владою і суспільством. Численні соціологічні дані фіксують у громадській думці зростання політичного розчарування і байдужості, дискредитацію влади і політичних лідерів, відхід від суспільних у приватні інтереси.

Якщо оцінювати перспективи демократичного транзиту України виходячи з труднощів, що виникли, та певного безсилля влади, то є рація знов таки звернутись до світового досвіду. Він дає нам трагічний приклад Веймарської республіки, де до влади прийшов націонал-фашизм. Розклад конституційно-демократичного режиму відбувся ідеальним способом - коли ворожі йому опозиційні угруповання добились більшості, а голова однієї з них - Гітлер - прийшов до влади і напівконституційним шляхом усунув режим.

Чому це стало можливим? Права опозиція при Веймарській республіці зміцніла, оскільки конституційно-плюралістичний режим тільки виник, не мав авторитету, символізував поразку - озлоблення нації. Ліві зміцніли завдяки виключно важкій кризі, яка охопила економіку.

Президентська влада є досить сильною, щоб зробити неможливим розкол суспільства на демократичний і недемократичний табори. Президент саме і є тією консолідуючою силою, яка дозволяє йому весь час нагадувати парламенту його обов'язки і не допускати, щоб парламент перетворювався на демократичний лікбез із вивчення "маніфестології". Президент позбавлений політичної деконструктивності. Він прагматичний, оскільки на ньому лежить відповідальність за кожний день держави. Парламент, на відміну від президента, має час не лише для прийняття рішення, а й для випрацювання будь-якої позиції. Більше того, через те, що парламент не формує уряд, він не несе відповідальності за ситуацію в країні.

Що робить парламент у наших умовах? Пробуючи внести хоч якийсь порядок у соціальний сектор суспільства, він обмежує економічний. Президент завдяки додатковим до конституційних повноваженням намагається збалансувати ситуацію, вважаючи , що без економічних законів формування соціальної політики неможливе. В цьому випадку президент діє більш радикально і більш жорстко, ніж законодавці. Він зобов'язаний робити те, що зараз не може зробити парламент -приймати рішення й відповідати за них. Політичні партії, котрі сьогодні відірвані від народу, не можуть не розуміти: для формування інститутів громадянського суспільства найнеобхіднішим є будівництво партійного гуртожитку.

Висновки

Рух до демократизації СРСР і пізніше України не був результатом високого рівня економічного розвитку. Реформи перебудови являли собою спробу виходу з тупика стагнуючої економіки, допотопної стратегії екстенсивного розвитку, кризи в соціальній сфері. Таким чином, процес, розпочатий перебудовою, був наслідком не поступової модернізації суспільства, а навпаки, його занепаду і вмирання. На відміну від класичних поставторитарних моделей розвитку, у нас не було жодних зачатків ринкової економіки, що неймовірно ускладнило і продовжує ускладнювати хід трасформаційних процесів. Приреченість нашої демократизації на довгий і важкий шлях була обумовлена також відсутністю, згідно з традиційною політичною теорією, відповідної соціальної бази - середнього класу.

Якщо оцінювати перспективи демократичного транзиту України виходячи з труднощів, що виникли, та певного безсилля влади, то є рація знов таки звернутись до світового досвіду.

У нас нема часу на історичний шлях. Ми сьогодні так би мовити трансплантуємо досвід частинами. Реакція відторгнення у політичній, економічній і соціальній сферах відбувається бурхливо, боляче. І демократія повинна стати, я думаю, тими ліками, які знеболять цей процес.

Якщо йти за історичною логікою, то Україна має утриматись в еволюційних рамках розвитку, аби зберегти умови для визрівання політиків нової, демократичної формації. Завдяки такому вибору український демократичний транзит прямуватиме далі, зберігаючи єдність суспільства, якими б не були в ньому кофлікти. "Шлях від комунізму до демократії довший та тернистіший, ніж шлях від демократії до комунізму", - сказав П.Кубічек.

Список використаних джерел

1. Лукашевич М. П. Соціологія: Базовий курс: Навчальний посібник. - К.: Каравела, 2005. - 310 с.

2. Методологія аналізу соціально-політичних проблем сучасного українського суспільства: Підсумкові матеріали круглого столу. - Дніпропетровськ : ДРІДУ НАДУ, 2004. - 99, с.

3. Політологія: Підручник /За ред. О .В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - Вид. 2-ге, перероб., доповн. - К.: Академія, 2003. - 526, с.

4. Романюк О. Транзитивні демократії (про визначення характеру політичних режимів перехідних суспільств) // Людина і політика. - 2004. - № 2. - С. 23-30

5. Шведа Ю. Стратегії демократичної трансформації (транзиту) в західній політичній науці // Віче. - 2007. - № 12. - С. 29-31

6. Юрженко Л. Соціально-політичні конструктивні зміни як умова демократичного транзиту // Політичний менеджмент. - 2004. - № 1. - С. 119-128





Реферат на тему: Стратегія формування соціальної політики в країнах демократичного транзиту (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.