Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Соціологія

Основні напрями та школи сучасної соціології (реферат)

Зміст

1. Теорія соціальної структуралізації Е. Гідденса. 3

2. Соціальний простір і культурний капітал В. Бурдьє. 6

3. Світосистемний аналіз І. Воллерстайна. 9

4. Соціологія національного розвитку Е. Геллнера. 14

Список використаної літератури. 16


1. Теорія соціальної структуралізації Е. Гідденса

Західна соціологія у XX ст. відзначається великою різноманітністю шкіл і течій, розвиваючись багатьма напрямами. Тому предметом розгляду стануть концепції, які відіграли або відіграють важливу роль у соціологічній теорії й становлять найбільший інтерес з пізнавальної точки зору.

Ентоні Гідденс - один найвідоміших сучасних англомовних соціологів, Соціологічна рефлексія щодо того, що таке "суспільство", є магістральної темою його творчості. Ядро соціологічних міркувань Гідденса становить теорія структурами, яка фактично і утворює каркас його теорії суспільства.

Суть підходу Гідденса в прагненні розробити теорію суспільства через всебічне соціологічне осмислення взаємовідносин між соціальними структурами і соціальним дією. Вперше термін "структуралізація" з'являється у роботі "Класова структура розвинених суспільств". Сам цей термін, як відомо, досить використовується у франкомовної літературі.

Застосування ж його Гідденсом мало, очевидно, увагу до новизни підходу до класових стосунків. Гідденс прагнув показати, що класи слід сприймати не як якісь вже готові групи. Класові відносини - це радше базис для формування груп, "структурирующая" основа для визначення групової приналежності.

Теорія структуралізації як загальна теорія соціального відтворення прагне дати відповідь на базисні питання соціологічної теорії суспільства. Ці питання можна розділити на ті, що ставляться до власне теорії суспільства, і ті, що торкаються питань модерну, історії соціальної зміни взагалі. Доцільно відзначити, що при читанні Гідденса справді може скластися враження, ніби друга група питань (посилок) виноситься за рамки теорія структуралізації у точному смислі слова.

Ось чому, теорія структуралізації іноді ототожнюється з творчістю Гідденса взагалі, а іноді сприймається лише як компонент, нехай і найважливіший, цієї творчості. Зрозуміло, всі класифікаційні питання, за всієї їхньої важливості, не носять принципового характеру.

Теорія структуралізації немислима поза контексту осмислення модерну, насамперед базисних соціально-інституціональних характеристик цієї епохи.

Структуралізація - це процес відтворення соціальних систем, які розуміються як сукупність соціальних практик. Досліджувати процес структуралізації соціальної системи - виходить, виявити способи, якими ця система організується і відтворюється через взаємодію агентів і груп з допомогою застосування відповідних правил.

Структуралізація - це процес оформлення соціальних систем, відповідно це і є процес оформлення суспільства[8, c. 112-114].

Гідденс розкриває цей процес через розгляд і опис відповідних формальних складових: через концепцію соціальної дії, соціальної структури, соціальної системи і соціальних інститутів. Усе ці поняття, як говорилося, піддаються Гідденсом суттєвої переробки та переосмислення порівняно з тим, як вони інтерпретуються в інших соціологічних теоріях.

Гідденс розробляє "стратифікаційну модель" дії, що включає, по-перше, адекватну їй теорію суб'єкта і, по-друге, трактує дію в часі і просторі як безперервний потік поведінки, не поділяючи його на дискретні цілі, мотиви тощо.

Тому, якщо говорити гранично коротко про творчість Ентоні Гидденса, то можна сказати, що воно представляє собою одну з вкрай нечисленних спроб - при об'єктивно якій існує устремління до цього нинішньої соціології - здійснити великомасштабний теоретичний синтез, створити гранично широку концепцію основ і природи конституювання людського суспільства.

При цьому у роботах Гідденса йдеться саме про синтез, а не про еклектичне змішання різних традицій і позицій. Гідденс при всьому багатстві теоретичного матеріалу, який використовується, практично ніколи не втрачає з виду об'єднуючого і синтезуючого принципу і поставленої теоретичної цілі.

Слід зазначити також, що Гідденсу вдається уникати системного детермінізму, функціоналізму і натуралізму, властивих, на його думку, найбільшому теоретико-соціологічному синтезу нашого часу - концепції Г.Парсонса. У зв'язку сказаним неминуче виникає запитання про те, якою мірою теорія структуралізації здатна виконувати загальну дослідницьку програму стосовно до емпіричної роботи в галузях соціології.

Таке запитання правомірне ще й тому, що розробка своєї теорії, насамперед теорії структуралізації, здійснюється Гідденсом без безпосереднього співвіднесення з якимись власними емпіричними дослідженнями з такими дослідженнями інших соціологів. Емпіричний матеріал, який використовується Гідденсом переважно як ілюстративний.

Гідденс вважає, що теорія структуралізації не може стати просто "прикладною", вона реалізується у різних емпіричних дослідженнях. Він також прямо заявляє про те, що теорія структуралізації не є дослідницькою програмою.

Проте не менше можна стверджувати, що Гідденс упевнений в тому, що компоненти його теорії можуть продуктивно використовуватися у контексті різних конкретних досліджень[4, c. 83].


2. Соціальний простір і культурний капітал В. Бурдьє

Розглядаючи питання уявлень про капітал (і відповідних проблем), формування та функціонування капіталу в працях соціологів, дослідники обмежуються такою постаттю як П. Бурд'є. Цей науковець визначив три стани культурного капіталу: інкорпорований, об'єктивізований та інституалізований. Інкорпорований культурний капітал означає вміння й навички, практичне знання, яким володіє та чи інша людина. Об'єктивізоваий культурний капітал означає «символічну складову» різних товарів, що охоплює у своїй формі специфічні знаки і символи, які дозволяють розрізняти зміст відносин і розшифровувати культурні коди. Інституалізований культурний капітал означає різного роду свідоцтва цінності втіленого у людині культурного капіталу в очах суспільства [6, c. 69].

Специфіка культурного капіталу полягає в тому, що він робить акцент на тих навичках і знаннях людини, отриманих як наслідок належності до окремої соціальної групи (мова, стиль одягу, смаки, хобі та ін.). Культурний капітал дає можливість незнайомим між собою людям, які належать до однієї соціальної групи, розпізнавати один одного та вступати в комунікацію.

Теорія людського капіталу розглядає інвестиції в людину як джерело економічного зростання не менш важливе, ніж традиційні капіталовкладення.

Виходячи з сказаного вище, слід виділити категорії культурного, інтелектуального і соціального капіталу, які базуються на розділенні сфер інтелектуального життя: науки, мистецтва, релігії, освіти і сукупності потенціалів особи: гносеологічного (пізнавального), творчого (творчого), аксіологічного (ціннісно-орієнтаційного), комунікативного і естетичного, а також три соціальні ролі, які виконує людина: трудова, сімейна, дозвільна.

Категорія культурного капіталу в межах соціологічної науки позначає сукупність інтелектуальних здібностей, знань, умінь, навичок, моральних якостей, кваліфікаційної підготовки індивіда або індивідів, які використовуються в процесі здійснення соціальної діяльності і при цьому узаконюють володіння статусом і владою.

Культурний людський капітал — це мовна й культурна компетенція людини, скарб у формі знання та ідей, які легітимізують статуси й владу, підтримують встановлений соціальний порядок, наявну в суспільстві ієрархію. Культурний капітал індивіда характеризується такими показниками:

• інтелектуальна культура (інтелектуальний капітал);

• освітня культура (освітній капітал);

• морально-етична культура (морально-етичний капітал);

• символічна культура (символічний капітал);

• соціальна культура (соціальний капітал).

Суспільний культурний людський капітал є суспільним людським чинником розвитку, функціонування яким розширюється до суспільно значущого рівня. Він відображає інтеграцію і кооперацію культурних якостей і здібностей працівників систем матеріальної і нематеріальної сфер, наявність постійних інформаційних, наукових, освітніх, технологічних потоків у структурах суспільного відтворення. Індивідуальний культурний людський капітал при цьому виявляється як діяльна реалізація культури індивіда, перетворення реконверсії якісних характеристик, носієм яких він є, на основоположний чинник набуття соціального професійного статусу, володіння економічною владою, доходами[9, c. 354-355].

Культурні характеристики індивіда мають розширювально-ціннісну оцінку: соціальну — якісні й кількісні характеристики знань, умінь, кваліфікації, морально-етичні якості, здібності, образ і стиль життя, імідж, соціальні зв'язки індивіда; економічну — сукупність витрат, пов'язаних з розвитком культурних характеристик індивіда. Культурні цінності, втілені в свідомості людей, як і сама культура (сукупність стійких форм соціальної взаємодії) не є людським капіталом. Вони являють собою лише потенційну форму прояву людського капіталу. Використання людиною свого культурного потенціалу в процесі соціальної дії (тобто такої дії, «яка за передбачуваним дійовою особою або дійовими особами сенсом співвідноситься з дією інших людей і орієнтується на неї») ще не реалізує його як людського капіталу. Це перетворення може бути здійснене тільки в результаті соціальною дії, що дозволяє індивіду стати суб'єктом праці і зайняти відповідну своєму культурному рівню професійну нішу, що дозволяє одержати не тільки професійний статус, але і доступ до додаткових доходів, що перевищують витрати, пов'язані з простим відтворенням працівника і його сім'ї. Тільки за певних умов діяльного використання культурні цінності, втілені в людині, змінюють її професійний статус, перетворюються на культурний капітал.

П. Бурдьє, розвиваючи ідеї П. Сорокіна, запропонував поняття символічного капіталу та символічного простору, який є певною проекцією простору соціального. Саме його ідеї є й ціннішими для подальшого дослідження.

Важливішою характеристикою соціального простору є його структура, що досліджується у межах політології (теорія політичних режимів).

Згідно введеної системи термінів, соціальний простір - це метричний простір, носієм якого є множина усіх людей світу, а метрика задається дуже складно[1, c. 124-126].


3. Світосистемний аналіз І. Воллерстайна

Еммануїл Воллерстайн - американський соціолог, представник неомарксистського напрямку в теорії міжнародних відносин, один із творців мир-системної теорії. Закінчив Колумбійський університет (Columbіa Unіversіty) зі ступенем доктора соціології (1959 р.). Працював у Колумбійському університеті (1958-1971), Університеті Мак-Гила (1971-1976, McGіll Unіversіty), Бингемтонському університеті (1976-1999, Bіnghamton Unіversіty). З 1976 по 2005 рік керував організованим їм Центром Фернана Броделя по вивченню економік, історичних систем і цивілізацій при Бингемтонском університеті (Fernand Brodel Center for the Study of Economіes, Hіstorіcal Systems and Cіvіlіzatіons). В 1994-1998 р. був президентом Міжнародної соціологічної асоціації (Іnternatіonal Socіologіcal Assocіatіon). З 2000 року И. Воллерстайн - старший науковий співробітник Єльського університету (Yale Unіversіty).

На першому етапі своєї наукової діяльності (1955-1970) Воллерстайн займався дослідженням африканських суспільств, але потім перемкнув свою увагу на загальну теорію соціально-економічного розвитку. Розроблена ним світосистемна теорія опирається на запропоновані французьким істориком Фернаном Броделем принципи комплексного історичного аналізу. Вона синтезує соціологічний, історичний і економічний підходи до суспільної еволюції. Головна праця И. Воллерстайна - багатотомник "Сучасна світо-система": у першому томі (1974) розглядається генезис європейської мира-економіки в XVІ в., у другому (1980) - її розвиток у період меркантилізму, у третьому томі (1989) він довів її історію до 1840-х. В інших своїх роботах Воллерстайн аналізує еволюцію капіталістичної мира-економіки в XІX-XX ст. і навіть робить прогнози на XXІ століття.

Його головний внесок у розвиток соціальних наук полягає в розробці оригінальної теорії світових систем. У своїй методологічній концепції Воллерстайн гранично дедуктивний. Свій аналіз він починає із глобальної економічної системи, або, як він неї називає, світо-системи. По Воллерстайну вона може бути трьох типів.

Світо-імперія, що складається з декількох локальних культур, приєднаних шляхом завоювання. Наприклад, Древній Єгипет, Древній Рим, Росія епохи кріпосного права.

Світо-економіка, що становлять незалежні держави-нації. Єдиним історичним прикладом тут служить Європа від Нового часу до наших днів, що з континентальної виросла до всесвітньої капіталістичної мира-економіки, що включає існуючі й існуючі соціалістичні країни.

Світ-соціалізм, що представляє, по Воллерстайну, гіпотетичну систему, ніколи й ніде не здійснену.

Світо-економіка має трьохрівневу структуру. У її центрі, або ядрі, перебувають високорозвинені держави, що домінують в економічних відносинах, що витягають додаткові прибутки із всесвітнього поділу праці, що визначають світову політику (у сучасному світі - це високорозвинені країни). Периферію мира-економіки становлять країни, що поставляють сировину країнам ядра й тому економічно й політично залежні від останніх. Країни периферії управляються слабкими корумпованими урядами (це слаборозвинені країни Азії, Африки, Латинської Америки). Напівпериферійні країни мира-економіки (держави Центральної, Східної Європи, швидко розвинені країни Південно-Східної Азії) займають проміжне положення між державами ядра й периферії. Вони роблять менш технологічну продукцію й залежні від високих технологій країн ядра, але використають свої переваги при торгівлі із країнами периферії[5, c. 397-398].

Світо-економіка пройшла у своєму розвитку три етапи. Перший етап (XV-XVІ ct.) - етап зародження мира-економіки з феодальної економо-політичної системи (Світо-імперії). На цьому етапі в результаті географічних відкриттів і колоніальної експансії країни, що становлять ядро системи (Португалія, Іспанія, Нідерланди, Великобританія), і деякі інші, що завоювали колонії, одержали доступ до наддешевої робочої сили й природних ресурсів периферійних областей, які в такий спосіб були приєднані до мира-економіки. Це забезпечило первісне нагромадження капіталу й розвиток мира-економіки на другому етапі (XVІ - перша третина XVІІ в.). Але кожної частини цієї системи характерний свій характер праці. У країнах ядра діє вільний ринок праці, а контроль за якістю праці носить економічний характер. Це веде до постійного підвищення кваліфікації працівників і якості товарів. У напівпериферійній зоні контроль за робочою силою носить неекономічний, примусовий характер, самі працівники менш кваліфіковані, а праця існує в таких формах, як панщина, скіпщина. У периферійних зонах переважає рабська праця.

На третьому етапі розвитку світо-економіки зростає роль політичних процесів. По-перше, збільшується роль держав у регулюванні економіки. По-друге, що розвивається економіка дозволяє зміцнювати державні структури за рахунок підготовки великої кількості чиновників і, по-третє, формувати постійні національні армії, які, по-четверте, служать зміцненню й внутрішній стабільності держав. Зміцнення держав і посилення їхньої ролі в економіці викликає ріст конкуренції між ними на міжнародній арені, сходження одних і падіння інших.

Всупереч поширеній думці, що зокрема висловлювалося З.Бжезинським, закінчення холодної війни не означало перемогу США, а, навпаки, означало кінець епохи американської гегемонії й лідерства. Закінчення холодної війни не стало "кінцем історії", а привело до загострення старих і появі нових конфліктів. На відміну від С. Хантингтона причини прийдешніх конфліктів Воллерстайн бачить не в цивілізаційних, а в економічних факторах. Так, він думає, що вже на початку XXІ століття можна чекати викликів або навіть прямих нападів держав бідного й відсталого Півдня на багату Північ, а також загарбницьких воєн між самими державами Півдня. Але сама головна погроза, що може виходити від периферії стосовно ядра мира-системи, - масова міграція населення з Півдня на Північ. Сучасний пролетаріат - населення країн Півдня - хоче не знищити капіталізм, а жити при капіталізмі. Оскільки це неможливо на його батьківщині, маса мігрантів з Африки в Азії прагне в благополучні країни Півночі. Цей результат уже почався, і він спричинить різні негативні наслідки.

Невпинна міграція буде впливати на ринок праці розвинених країн. Вихідці із країн третього миру стануть швидко зростаючим резервом дешевої робочої сили, що спричинить ріст безробіття й знизить заробітну плату основної маси трудящих. Все це неминуче спровокує конфлікти між корінним населенням і мігрантами, що мають більше низький рівень утворення. Наплив вихідців із країн Півдня, нездатних повністю інтегруватися в західне суспільство, підштовхне частина вчорашніх мігрантів на кримінальний шлях. Ріст карної злочинності, конфлікти національного, соціального й релігійного характеру спричинять збільшення витрат на забезпечення безпеки. Перерозподіл ресурсів зі сфери суспільного виробництва й соціальних послуг у сферу охорони громадського порядку негативно позначиться на рівні життя основної частини населення.

Воллерстайн припускає, що нестабільними будуть відносини усередині ядра мира-системи. Економічна конкуренція виявляє в ній три основних центри сили - США, Японію й об'єднану Європу. Але надалі неминуче об'єднання США і Японії в один блок, що має антиєвропейську спрямованість. Неминучим уважає Воллерстайн і використання цим блоком Китаю для розширення своїх можливостей у конкурентній боротьбі з європейськими країнами. У цій ситуації противагою альянсу США з Японією й Китаєм може стати створення російсько-європейського блоку. Росія знову буде затребувана в її традиційній ролі - центра геополітичної й військової могутності.

Доступне для огляду майбутнє, принаймні до середини XXІ століття, Воллерстайн бачить у похмурих тонах: конфлікти, кризи на периферії й у центрі мира-системи неминучі, поки існує капіталістична cвіто-економіка. Неомарксизм в особі Воллерстайна далекий від соціального оптимізму, що був характерний для К. Маркса, Ф. Енгельса й В. Леніна. Але у Воллерстайна можна знайти судження й висновки, схожі із класичним марксизмом. Так, він зберігає віру в можливість революційної перебудови миру, щоправда, відносячи її до невиразно далекого майбутнього й уважаючи, що вона буде обумовлена появою нових антисистемних сил, здатних кинути виклик пануючій капіталістичній миру-економіці[3, c. 134-136].


4. Соціологія національного розвитку Е. Геллнера

Е. Геллнер - один з найбільших сучасних філософів, професор соціальної антропології Кембриджського університету.

Розкрив роль методологічної переорієнтації, зробленої Б. Маліновським для соціальної антропології. Показав, яке значення позиції Л. Витгенштейна для філософської думки всього нашого сторіччя.

З ім'ям Геллнера пов'язується центральний напрямок у розробці теорії націоналізму. Його основна робота "Націй і націоналізм" побудована як робота фундаментального характеру. Геллнер бачить свою теорію і її місце в науковому просторі, як універсальну для суспільства високого модерну.

Теза Геллнера про те, що націоналізм створює нації, а не навпаки, цілком може бути витлумачений у дусі націоналістичної теорії. Визначивши нації як наведений до "історичного пильнування" народ, ми будемо вправі затверджувати, що саме акт діючої самосвідомості, якимось претендує бути націоналізм, і створює властиво нації. Однак у Геллнера є більше тверда редакція тези, що прямо виключає можливість такого прочитання. "Націоналізм, не є пробудження націй до самосвідомості: він винаходить нації там, де їх не існує".

У своїй книзі "Розум і культура" Ернст Геллнер розглядає історичну роль раціональності й раціоналізму. Згідно Геллнеру, культура, в основі якої лежить раціоналізм, докорінно відрізняється від традиційних або органічних культур (і навіть протистоїть їм), що опираються на некритично успадковані від предків системи умовностей і табу, а так само на прилучення до кого таємному ірраціоналістичному знанню. На відміну від них, раціоналістичній культурі властиво апелювати до фактичних досвідчених даних і піддавати ретельній і досить строгій перевірці будь-які теорії, опираючись при цьому на інваріантність і "жагуче всепоглинаюче прагнення [людини] до самотворення, до того, щоб на власних основах створити свою особистість і мир, а не одержати їх як би в спадщину"[2, c. 167-168].

Аналізуючи сучасний стан раціоналізму й виникаючі у зв'язку із цим проблеми, Геллнер констатує сильне загострення споконвічної суперечки між раціональним і ірраціональним початками західної культури й дійде висновку про посилення в ній саме ірраціонального початку - як реакції на "загальну раціоналізацію пізнання", виробництва й споживання.

Ернест Геллнер пов'язував виникнення націй і націоналізму з руйнацією промислової революцією і просвітянством доіндустріальних соціальних і культурних ієрархій і різким розширенням доступу в доступі до освіти. На його думку, все це вабило поява культурно більш-менш однорідних товариств, тобто носіів культури, що спираються на писемність ("високої культури" по Геллнеру), ставали вже не тільки еліти, а всі. Потім слід було неминуче пробудження національного самосвідомості.

Теорія Геллнера (як і наведене вище визначення нації), зрозуміло, не враховує як щодо численних випадків стимулювання нацбілдингу, створення штучних націй (в ході деколонізації, наприклад). Та йдеться не про них.

Державостворюючим потрібно вважати той народ, представники якого грали ключову роль при створенні держави і несуть далі основний тягар з підтримки його буття. Зазвичай до державотворчого народу належить більшість громадян, він виступає основою і стрижнем нації і має особливий формальний чи неформального статусу (приміром, лише його представник має реальні шанси очолити країну тощо.)[9, c. 317].


Список використаної літератури

1. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

2.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

3. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

4. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

5. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

6. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.

7. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.

8. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

9. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.





Реферат на тему: Основні напрями та школи сучасної соціології (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.