Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Соціологія

Дослідження трудової міграції з України як частини загальносвітових міграційних процесів (реферат)

1. Основні Причини трудової міграції

Сьогодні у світі, за різними оцінками, нараховується від 150 до 175 млн. осіб (понад 3% населення світу), які проживають за межами країни свого походження, включаючи близько 12 млн. біженців та пошукачів притулку. Кожного року ця цифра збільшується принаймні ще на три мільйони.

Міграція як явище виникла і розвивалась одночасно із самим людством. Немає жодної країни у світі, яка б на різних етапах свого розвитку тією чи іншою мірою не була задіяна у світових міграційних процесах: чи то в ролі країни-донора– постачальника трудових ресурсів, чи то у ролі країни-реципієнта.

Більш очевидним це стало в умовах формування сучасної глобальної економічної системи, коли посилюється взаємозалежність та взаємозв'язок між усіма країнами світу. Сучасні світові тенденції засвідчують, що проблеми міграції продовжуватимуть зростати, стаючи одним із найважливіших факторів глобальних змін.

У цій ситуації розуміння причин виникнення та закономірностей розвитку світових міграційних процесів дає можливість кожній державі побудувати таку політику в цій сфері, яка б максимально відповідала її національним інтересам.

Не заперечуючи комплексного характеру причин світових міграційних процесів, на думку Уповноваженого з прав людини, основними їх чинниками передусім є соціально-економічні.

Зокрема, якщо поглянути на динаміку структури розподілу доходів між різними країнами світу, то очевидною є тенденція до збільшення і без того непропорційно великого розриву середніх доходів населення між індустріально розвинутими країнами та країнами третього світу.

Так, якщо у 1870р. рівень доходів на душу населення в США у дев'ять разів перевищував аналогічний показник найбідніших країн світу, то у 1960р. цей розрив сягнув вже 50-кратного розміру. За даними експертів ООН, до 2025р. у країнах, що розвиваються, проживатиме абсолютна більшість населення– 7,8 млрд. осіб (нині 4,8 млрд. із 6 млрд. населення світу). Відповідно якщо нині 80% населення світу втягнено у боротьбу за виживання, то через 25 років цей показник становитиме близько 90%.

Саме можливість заробити більше, аніж у власній країні, є однією з причин, що спонукає сотні тисяч мігрантів щороку залишати рідні місця в пошуках кращої долі за кордоном.

При цьому визначальним є не стільки середній рівень доходів, які мігрант може заробити в країні потенційної міграції, але насамперед різниця у доходах між країною, куди збирається мігрант, і країною його походження.

Є кілька економічних показників, які дають змогу оцінити рівень економічного розвитку тієї чи іншої країни і які відповідно впливають на географію трудової міграції.

Один з них– валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення, скоригований відповідно до паритету купівельної спроможності. Ці дані протягом багатьох років розраховуються ООН і є одними з трьох показників, які враховуються при визначенні індексу людського розвитку (ІЛР) тієї чи іншої країни.

Основні дані скоригованого ВВП на душу населення країн Європи, Північної Америки та СНД за 2000р. наведені в табл.1.1. Там же наведено співвідношення скоригованого ВВП на душу населення кожної з країн стосовно України.

Таблиця 1.1. ВВП на душу населення окремих країн світу у 2000 р.

Так, за даними ООН, за рівнем скоригованого ВВП на душу населення, показник якого у 2000р. для України становив 3816 доларів США, наша країна посідала 102-е місце у світі поряд з Гватемалою та Сурінамом та 8-е місце серед країн колишнього СРСР після Естонії, Росії, Білорусі, Литви, Латвії, Казахстану та Туркменистану (Додаток 1). При цьому співвідношення між найбагатшою в цьому переліку Естонією та Україною становило 2,64 раза, а між Україною та найбіднішим Таджикистаном– 0,3 раза.

Показник Люксембургу– країни з найбільшим у світі ВВП на душу населення у 2000р. перевищував аналогічний показник України у 13,12 раза, розрив між США та Україною становив– 8,95 раза, ФРН– 6,58, Італією– 6,19, Великою Британією– 6,16, Іспанією– 5,1, Португалією– 4,53, Грецією– 4,32 раза.

Значний розрив спостерігається також між Україною та країнами Центральної та Східної Європи. Так, ВВП на душу населення України у 2000р. був у 3,67 раза менший, ніж аналогічний показник Чехії; у 3,25 раза менше, аніж Угорщини; у 2,95 раза менший, аніж Словаччини; у 2,37– ніж Польщі, у 1,68– ніж Румунії. Cпіввідношення між Україною та країнами ЄС у середньому у 2000р. становило– 6,75 раза, а для країн Східної Європи– 2,15 раза. ВВП на душу населення в Російській Федерації у 2000р. перевищував у 2,2 раза відповідний український показник.

Саме наявність значного розриву у показниках ВВП на душу населення між Україною та іншими країнами Європи та світу є одним із об'єктивних чинників, який поряд з іншими впливає на міграційні процеси і зумовлює, зокрема, вектор міграції українських заробітчан.

Іншим важливим критерієм, тісно пов'язаним з попереднім, який значно впливає на динаміку світових міграційних процесів, у тому числі щодо України, є різниця в середньому розмірі оплати праці в різних країнах світу. Відповідні дані наведені в табл. 1.2. При цьому за основу взято середню погодинну оплату праці у промисловості.

Таблиця 1.2. Витрати на погодинну оплату праці у промисловості в окремих країнах світу (в доларах США)*

В Україні, за даними Державного комітету статистики України, заробітна плата у промисловості України у 2002 р., нарахована у розрахунку на одного штатного працівника, становила 3,26 грн. за одну оплачувану годину (за розрахунками це становить 0,6 долара США на годину). Навіть якщо взяти за основу цю цифру і порівняти її з даними інших країн за 1995р., то й тоді, за приблизними підрахунками, розрив середньої погодинної оплати праці у промисловості, зокрема між Україною та Чехією, становитиме не менш як удвоє, Угорщиною– майже утроє, Польщею– у 3,4 раза, Іспанією– у понад 21 раз, Італією– понад 27, Францією– понад 32, Австрією– понад 42, Німеччиною– у понад 53 рази!

Слід враховувати при цьому, що на практиці мігрант отримує набагато менше за свою роботу, аніж громадянин відповідної країни тієї ж кваліфікації, і ще менше, якщо він працює нелегально. Проте ця сума все одно значно перевищуватиме ту, яку громадянин заробить, працюючи у країні свого походження.

Наприклад, український заробітчанин на будівництві в Італії в середньому заробляє 1200 лір на місяць, тобто близько 520 доларів США, тоді як за таку ж роботу італієць отримує не менш як 2000 доларів США. В Україні ж ця сума буде набагато меншою.

Іншим важливим чинником міграційних процесів є економічне зростання у країні перебування трудового мігранта, під час якого збільшується потреба в робочій силі, в тому числі і в низько кваліфікованій. Це у свою чергу є додатковим фактором, який стимулює приток трудових мігрантів до цієї країни. Саме цей процес відбувається нині в Португалії, де економічне зростання та потреба у дешевих робочих руках стимулює масовий в'їзд у цю країну трудових мігрантів, у тому числі з України.

Водночас є й інші фактори, переважно національні, які значною мірою впливають на рівень трудової міграції.

На думку Уповноваженого з прав людини, на міграційні процеси в Україні значною мірою впливають такі явища, як бідність та рівень безробіття.

Світовий досвід свідчить, що переважна більшість трудових мігрантів це, як правило, ті особи, які мають мінімальний капітал, достатній для того, щоб здійснити подорож за кордон, оформити відповідні візові та подорожні документи, оплатити послуги посередників тощо. Це справедливо і стосовно України. Водночас попри наявність навіть мінімальних фінансових ресурсів більшість людей, які виїжджають з України з метою працевлаштування за кордоном,– це люди, які не мають стабільного доходу, який би забезпечив гідний рівень прожиткового мінімуму для них самих та їхніх родин на Батьківщині.

Усе більше змушені виїжджати за кордон ті громадяни, для яких залишитись в Україні означає приректи себе на злидні та бідність.

Так, за даними соціологічного опитування, проведеного Західноукраїнським Центром "Жіночі перспективи” (м. Львів) серед українських заробітчан в Італії, з-поміж причин, які спонукали їх до виїзду за кордон, були зазначені: низька заробітна плата– 52,8%, безробіття– 31,7, необхідність повернення боргів– 29,7%.

Під час відвідання в'язниці для депортованих у Греції в січні 2001р. Уповноважений зустрілася з громадянками України, які нелегально працювали в Греції, були затримані й очікували на депортацію. Одна з них у відвертій розмові з Уповноваженим зазначила: "Якби я мала можливість отримувати 200 гривень щомісяця в Україні, я ніколи б не поїхала в Грецію займатися заробітчанством”. І ці слова повторюють сотні тисяч українських мігрантів у всьому світі, яких відсутність постійного заробітку, навіть заробленого, навіть невиплачуваного роками після рішення суду(!), жене за межі Батьківщини у пошуках кращої долі.

Ще у 2000р. Уповноважений з прав людини привертала увагу всіх гілок влади до проблеми бідності в Україні у своїй Першій щорічній доповіді.

За цей час відбулися певні зрушення. Так, Указом Президента України від 15 серпня 2001р. за № 637 схвалена Стратегія подолання бідності, яка визначила основні напрями розв'язання цієї проблеми. На виконання указу розроблено та схвалено Комплексну програму забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності (постанова Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2001р. за №1712), в основу якої покладено макроекономічну стабілізацію, економічне зростання, посилення соціальної спрямованості реформ. Подолання бідності в Україні одним із пріоритетів своєї діяльності визначив і призначений у листопаді 2002р. на посаду Прем'єр-міністра України Віктор Янукович.

Верховна Рада України, здійснюючи парламентський контроль за реалізацією зазначеної стратегії, провела 10 вересня 2002р. День уряду "Про стан реалізації Стратегії подолання бідності в Україні”. За результатами обговорення була прийнята постанова Верховної Ради України від 26 вересня 2002р., в якій, зокрема, зазначено, що оскільки ситуація із подоланням бідності в Україні залишається незадовільною, робота Кабінету Міністрів по здійсненню заходів щодо реалізації Стратегії подолання бідності в Україні визнана недостатньою.

Адже протягом останніх років усупереч очікуванням, пов'язаним з економічними зрушеннями, рівень бідності в Україні продовжує залишатися загрозливим. Так, у 2001р., тільки за офіційними даними уряду, рівень бідності (при межі бідності 175 грн.) у середньому по країні становив 27,2%. Найскладніша ситуація склалася в окремих регіонах. Зокрема, в Закарпатській області рівень бідності в зазначений період становив 46,6%, у Автономній Республіці Крим– 38,4, у Хмельницькій– 36,8, у Херсонській– 36,0, у Миколаївській– 35,6, у Волинській– 35,5, у Луганській областях– 33,1%.

Це означає, що в середньому кожний четвертий українець не має достатньо коштів для забезпечення своїх мінімальних потреб, необхідних для фізіологічного виживання.

Крім значних масштабів бідності, на міграційні процеси впливає також високий рівень безробіття. За даними МОП, визнаними урядом України, офіційний рівень безробіття в Україні станом на березень 2002р. становив 10,6% економічно активного населення у віці від 15до 70 років, що становить 2,4 млн. громадян України (рис. 1.1). За останніми даними Міністерства праці та соціальної політики, ця цифра сягає 3 млн. осіб.

Рисунок 1.1. Кількість безробітного населення в Україні у 1999–2001 рр. та березні 2002 р.*

* За даними Держкомстату України

Безробіття в Україні має стійкий характер. За даними дослідження, проведеного Міністерством праці та соціальної політики та Держкомстатом України, середня тривалість пошуку роботи у 1999р. становила 9 місяців, а тривалість незайнятості– 18 місяців. Крім цього залишаються значними обсяги вимушеної неповної зайнятості населення. Значного поширення, особливо в монофункціональних містах, набуло таке явище, як родинне безробіття.

Ситуацію також ускладнює не розв'язана до цього часу проблема заборгованості із заробітної плати, зокрема в бюджетній сфері, яка лягає тягарем на українські родини.

Усі зазначені чинники у сукупності і спричиняють значні потоки трудових мігрантів, які виїжджають з України на заробітки в розвинуті країни Заходу.

На думку Уповноваженого з прав людини, попри певні темпи економічного розвитку у 2000–2002рр., Україна ще протягом тривалого часу буде відставати за основними економічними показниками не лише від розвинутих країн Західної Європи, а й від своїх найближчих сусідів: Росії, Польщі, Угорщини, Чехії. Тому таке явище, як закордонне заробітчанство продовжуватиме залишатися вагомим фактором економічного життя України. Проте із збільшенням кількості громадян України, рівень доходів яких перевищуватиме мінімальний прожитковий мінімум, та із зменшенням рівня бідності і безробіття все більше громадян України при виборі форми і місця зайнятості обиратимуть працевлаштування в Україні.

Адже, приймаючи рішення про виїзд за кордон, трудовий мігрант бере до уваги не лише можливість заробити гроші, а й зважує негативні наслідки такого кроку: розлучення з родиною, ризик зниження професійного рівня, відсутність стабільності у соціальному становищі, дискомфорт у зв'язку із перебуванням в іншому культурному середовищі, дискримінацію тощо.

Такий висновок підтверджується і міжнародним досвідом. Так, протягом 1960-х років, коли в Західній Європі спостерігалася тенденція до зменшення розриву в економічному зростанні між найбіднішими країнами– Португалією, Іспанією і Італією та найбагатшими– Францією та Німеччиною, ця тенденція привела до значного зменшення кількості мігрантів: якщо протягом 1966–70-х років Італію залишили близько 250 тис. її громадян, то у 1976–80-х роках міграційне сальдо в Італії вже було позитивним.

Інший приклад– Румунія. У середині 1990-х років під час економічної кризи, за неофіційними оцінками, близько 50% випускників технічних вузів залишали країну, нині ця цифра становить лише 10%. Причиною стало збільшення робочих місць як наслідок економічного зростання та підвищення рівня оплати праці кваліфікованих працівників у Румунії.

На думку Уповноваженого з прав людини, першочерговим завданням у напрямі подолання негативних наслідків трудової міграції з України має стати здійснення виваженої економічної політики, орієнтованої передусім на зменшення рівня бідності та безробіття, підвищення частки оплати праці у складі реальних доходів населення, забезпечення стабільного зростання національної економіки і поступове наближення доходів громадян України спочатку до рівня сусідніх країн (Росії, Словаччини, Польщі, Угорщини), а з часом і до рівня доходів у Греції, Португалії та Італії, економіка яких зараз поглинає значну частину українських трударів-мігрантів.

2. Аналіз статистичних даних щодо громадян України,
які виїжджають за кордон

В українських офіційних та неофіційних джерелах, у тому числі у ЗМІ, можна знайти різні оцінки кількості українських трудових мігрантів, які протягом останніх років виїхали з України. При цьому діапазон таких оцінок коливається від 2 до 7 млн. осіб. І це не дивно. Адже вирахувати точну або хоча б приблизну кількість українських заробітчан за кордоном надзвичайно важко, зважаючи на переважно нелегальний характер їх перебування там та небажання ставати об'єктом обліку як українських консульських служб, так і міграційних служб країни перебування.

Труднощі в цих оцінках також полягають ще й у тому, що кількість трудових мігрантів не є сталою величиною і значно коливається залежно від багатьох чинників, не в останню чергу від пори року, сягаючи свого піку у літні місяці.

Водночас однією з причин цього є неефективність існуючої системи обліку статистичної інформації у сфері трудової міграції, а також відсутність єдиного державного органу, відповідального за збір такої інформації, її узагальнення та аналіз.

У рамках підготовки Спеціальної доповіді Уповноваженим з прав людини ретельно вивчалися відповідні статистичні дані з цього питання, надані МЗС, Мінпраці, Держкомкордоном України та посольствами іноземних держав, акредитованих в Україні.

Слід зазначити, що переважна більшість отриманих Уповноваженим даних, на жаль, не дає можливості зробити однозначні висновки щодо обсягів трудової міграції з України, оскільки має фрагментарний та подекуди суперечливий характер.

Так, за даними Державного комітету з питань охорони державного кордону України, у 2000р. з України з різною метою виїхали 14,2 млн. громадян України, у 2001р.– 15,6 млн., у 2002р.– 15,6 млн. За цей же період в Україну в'їхали: у 2000р.– 15,3 млн. громадян України, у 2001р.– 15,3 млн., у 2002р.– 15,1 млн. Таким чином, загальне "міграційне сальдо” становило у 2000р.– (+)1,14 млн., у 2001р.– (‑)0,28 млн., у 2002р.– (-)0,48 млн. Таким чином, наведені дані свідчать, що протягом 2000–2002рр. в Україну в'їхали приблизно на 0,38 млн. громадян України більше, аніж виїхали.

Країнами, до яких громадяни України виїжджали у 2002р. найчастіше, є: Росія– 6,1 млн., Польща– 4,2 млн., Угорщина– 1,8 млн., Молдова– 1,3 млн., Білорусь– 0,9 млн., Словаччина– 262 тис., Туреччина– 177 тис., Румунія– 116 тис., Чехія– 97 тис., ФРН– 96 тис. (рис. 1.2).

Рисунок 1.2. Динаміка перетину державного кордону громадянами України у 2000–2002 рр.

Великі обсяги перетину громадянами України кордону з Росією, Польщею, Угорщиною, Молдовою та Білоруссю, крім географічного чинника, зумовлені передусім безвізовим режимом, який діє з цими країнами, і в цілому, за винятком Молдови, збігаються з напрямами традиційної трудової міграції громадян України за кордон.

Водночас дані перетину громадянами України кордону з країнами Західної Європи, на думку Уповноваженого з прав людини, не відображають реальної ситуації.

Адже виїзд громадянина України до Польщі чи ФРН не обов'язково означає, що ця країна є остаточним пунктом його призначення. Офіційно в'їхавши в Іспанію за Шенгенською візою, виданою Посольством Іспанії в Україні, громадянин України може опинитися як нелегальний трудовий мігрант у будь-якій іншій країні Шенгенської зони, зокрема в Португалії чи Італії.

Якщо згідно з офіційними даними Держкомкордону України протягом 2000–2002рр. з України до Португалії виїхали лише 105 осіб, то виникає запитання: а звідки взялись 140 тис. українських трудових мігрантів, які, за українськими експертними оцінками, нині перебувають у цій країні? А за даними португальських ЗМІ, кількість українських мігрантів у цій країні сягає 200 тис. осіб.

Аналізуючи офіційно зазначену в документах мету поїздки громадян України за кордон, можна дійти висновку, що переважна більшість з них виїздить за кордон як з приватною метою (близько 70%– у 2000р., 71– у 2001 та 72– у 2002р.), так і з метою організованого туризму (18,13 та 13% відповідно). На службові цілі, поїздки обслуговуючого персоналу та військовослужбовців припадає 12%, 16 та 15% усієї кількості поїздок громадян України за кордон у 2000, 2001 та 2002рр. відповідно (рис.1.3).

Рисунок 1.3. Динаміка зміни мети поїздки громадян України

Таким чином, протягом останніх років спостерігається тенденція до незначного збільшення частки службових поїздок громадян України за кордон на тлі зменшення поїздок з туристичною метою.

Водночас потрібно зазначити, що наведені дані Держкомкордону дають уявлення лише про загальний обсяг та напрями міграційних потоків з території України. На підставі цих даних неможливо визначити, скільки саме громадян України перебуває в тій чи іншій країні, в тому числі як трудові мігранти.

По-перше, наведені цифри свідчать про сумарну кількість перетинів кордону громадянами України в певних напрямах і включають також і тих, хто в зазначений період перетинав кордон два і більше разів. Це особливо справедливо, зважаючи на феномен так званих човників,– осіб, які перетинають кордон по кілька десятків разів на рік.

У цих даних не враховано також і тих громадян України, які вже протягом тривалого часу перебувають на території інших країн у статусі трудових мігрантів і не поверталися в Україну протягом останніх років.

Більш точними видаються офіційні дані Міністерства праці та соціальної політики України щодо кількості працевлаштованих за кордоном громадян України.

Так, за цими даними, у першій половині 2002р. за кордоном тимчасово працювали 20 617 громадян України, з них трудящих-мігрантів– 20 199 осіб, сезонних працівників– 227, стажистів за наймом– 152, осіб, зайнятих у межах договорів підряду,– 39 осіб. Найбільше громадян України тимчасово працювали у Греції– 7249, на Кіпрі2914, в Ліберії2266, Великій Британії1287, ОАЕ703, Німеччині551, Росії543 (Додаток 2).

При цьому слід мати на увазі, що наведені дані відображають лише тих громадян України, які були працевлаштовані або безпосередньо Міністерством праці та соціальної політики України через державні центри зайнятості на підставі відповідних двосторонніх угод про працевлаштування, або фірмами по працевлаштуванню, офіційно ліцензованими Міністерством праці та соціальної політики України. Відповідно ці дані враховують лише легально працевлаштованих громадян України, тобто громадян, які в'їхали на територію країни працевлаштування на законних підставах, зокрема на підставі робочої візи, а не туристичної чи гостьової, отримали дозвіл на працевлаштування і дозвіл на перебування.

Водночас частка громадян України, які легально працюють у країнах перебування, становить лише незначний відсоток від кількості нелегальних працівників.

Так, за деякими неофіційними оцінками, через реєстраційні списки Міністерства праці та соціальної політики України проходить не більше 5% українців, які виїздять на заробітки, зокрема в Росію.

Таким чином, офіційні дані Міністерства праці та соціальної політики України також не відображають достатньою мірою реальної картини трудової міграції з України: її обсягів, географії тощо.

Іншим важливим джерелом інформації щодо кількості громадян України, працевлаштованих за кордоном, є дані консульських служб МЗС України.

Так, за даними МЗС України, станом на 1 липня 2002р. на постійному консульському обліку в 82 консульських установах України у 69 країнах світу перебували 200 806 громадян України, на тимчасовому– 52 452 громадянина України, з них навчалися– 3636 осіб, працювали– 29 250 осіб, перебували на лікуванні– 327 осіб.

Таким чином, як видно з рис.1.4, протягом останніх років спостерігається тенденція до збільшення кількості осіб, які стають на постійний та тимчасовий консульський облік, причому зростає частка тих з них, хто перебуває з метою працевлаштування.

Рисунок 1.4. Кількість громадян України, взятих на консульский облік

Уповноважений з прав людини не може не зазначити, що найбільша кількість облікованих громадян України (понад 60%) припадає на три країни: Німеччину, Ізраїль та США. Водночас у країнах, де перебуває найбільша кількість українських трудових мігрантів, зокрема в Росії, Польщі, Чехії, Італії, Португалії, Іспанії та Туреччині, на консульському обліку перебуває лише трохи більше 14% загальної кількості облікованих в 69 країнах світу громадян України.

Це свідчить про те, що переважна більшість громадян України у цих країнах з різних причин або свідомо не бажають ставати на консульський облік, або не можуть цього зробити, адже переважна більшість з них– нелегальні трудові мігранти. Водночас не виявляють інтересу до постановки на консульський облік і ті громадяни, які легально працюють у країні перебування. Так, за інформацією Посольства України в Іраку, навіть після неодноразових зустрічей консульського працівника Посольства з громадянами України, які на підставі контрактів у 2002р. працювали у нафтодобувних компаніях у цій країні, вони все одно відмовлялися від консульського обліку.

Аналогічна ситуація спостерігається і в Туреччині. Так, за даними Посольства України в Туреччині, за станом на 1 липня 2002р. на тимчасовому та постійному консульському обліку в країні перебували 625 громадян України. Водночас, за даними Посольства Туреччини в Україні, за станом на 1 серпня 2002р. на території Туреччини проживали 2300 громадян України, тобто в 3,5 раза більше. За експертними оцінками, в Туреччині перебуває близько 35 тис. громадян України.

Це означає, що навіть ті громадяни України, які легально перебувають на території Туреччини, маючи для цього всі правові підстави, не бажають ставати на консульський облік з певних обставин. Одна з причин цього криється у побоюванні більшості громадян України, що надання об'єктивної інформації про місце та мету їх перебування може призвести до негативних наслідків щодо їхнього подальшого перебування в країні. Водночасбагато громадян України не володіють достатньою інформацією про мету постановки на облік та про ті позитивні наслідки, які може мати консульська реєстрація у разі необхідності захисту їх прав та свобод.

У зв'язку з цим, на думку Уповноваженого з прав людини, необхідно проводити більш широку роз'яснювальну роботу серед громадян України, у тому числі і перед їх виїздом за кордон щодо необхідності постановки на консульський облік та можливостей консульських служб стосовно захисту їх прав та свобод. Зважаючи на те що консульська реєстрація зумовлює конкретні правові наслідки і здійснюється стосовно осіб, які на законних підставах перебувають на території іноземної держави, необхідно також існуючі процедури консульського обліку зробити більш гнучкими, орієнтованими саме на сучасний контингент громадян України, які перебувають за кордоном, зокрема і на нелегальних мігрантів.

Таким чином, дані консульського обліку громадян України, які тимчасово або постійно працюють на території інших країн, хоча і більш повні порівняно з даними Міністерства праці та соціальної політики України, проте також не відображають реального стану щодо кількості громадян України, які перебувають за кордоном на заробітках.

На запит Уповноваженого, крім офіційних даних, Міністерство закордонних справ України надало також експертні оцінки щодо кількості українських трудових мігрантів, які нелегально перебувають на території іноземних країн.

Так, за експертними оцінками Посольства України в Російській Федерації, лише в Росії у 2002 р. на тимчасових заробітках нелегально перебувало близько 1 млн. українських громадян, тоді як у сезонний пік цей показник сягає 3 млн. осіб.

За експертними оцінками МЗС України, до 300 тис. громадян України перебуває у Польщі, до 200 тис.– у Італії, 100–200 тис.– у Чехії, 140–150 тис.– у Португалії, до 100 тис.– у Іспанії, 35 тис.– у Туреччині, до 20 тис.– у США, до 5 тис.– у Словаччині, до 4 тис.– Аргентині, до 4 тис.– у Республіці Білорусь до 3 тис.– у Греції. Усього, за експертними даними МЗС України, за кордоном на заробітках нелегально перебуває понад 2 млн. громадян України.

На думку Уповноваженого, ці цифри так само є заниженими і не відповідають дійсності. Уповноваженим наводились деякі цифри трудових мігрантів з України у своїй Першій щорічній доповіді, постійно проводиться моніторинг цього питання, який дає підстави стверджувати, що більш реально можна говорити про не менш як 5 млн. громадян України, які щороку залежно від сезону перебувають за межами України на заробітках. Враховуючи те, що в Україні 28 млн. громадян працездатного віку, можна зробити висновок, що на заробітках за кордоном сьогодні перебуває, як мінімум, кожен п'ятий економічно активний українець.

3. Світова проблема міграції висококваліфікованої
робочої сили та відтік інтелекту з України

Серед наслідків трудової міграції для України не можна не відзначити, що найбільш негативним явищем у цьому контексті є втрата висококваліфікованої робочої сили, передусім наукових працівників вищої кваліфікації.

Процес трудової міграції, що включає міграцію висококваліфікованої робочої сили, тією чи іншою мірою відбувається майже у кожній країні. Водночас він може набути загрозливих масштабів, якщо частка кваліфікованих трудових мігрантів у загальному обсязі населення непропорційно зростає.

Так, за даними МВФ, попри значну кількість кваліфікованих працівників, які щороку назавжди залишають такі країни, як Індія, Китай, Філіппіни, Південна Корея, вони складають порівняно незначний відсоток населення (Індія та Китай– до 1%, Філіппіни та Південна Корея– 6%) і, таким чином, не завдають значної шкоди національним економікам цих країн.

Водночас для ряду країн, передусім невеликих за територією та населенням, ця проблема може набути масштабів національної катастрофи. Так, близько 60% громадян Ямайки, Трінідаду та Тобаго з вищою освітою зараз живуть у США. Гайана втратила 70% випускників вузів, Іран– 15, Мексика– 13, Тайвань– 8%.

Причиною цього є цілеспрямована політика розвинутих країн по залученню кваліфікованої робочої сили. З цією метою розроблені та функціонують гнучкі та сприятливі програми. І це не дивно. Адже якщо, за експертними оцінками, витрати на одного фахівця з вищою освітою становлять близько 20 тис. доларів США, то кожен прибулий кваліфікований трудовий мігрант збагачує країну свого нового перебування саме на цю суму, збіднюючи на таку ж суму свою власну країну.

Унікальним світовим прикладом прагматичного підходу та виявлення державної турботи про розвиток науки, створення максимально сприятливих умов для творчої діяльності вчених, є США. Ця країна, за справедливим визначенням експертів, є науковою Меккою світу. Уряд цієї країни не тільки інвестує в наукові дослідження більше, ніж будь-яка інша країна (3% ВВП), а й надає науковцям необмежену свободу у реалізації їхнього творчого потенціалу. Тому не дивно, що США є лідером у багатьох галузях науки. Зокрема, тільки науковці-медики, котрі живуть у США, отримали дві третини всіх Нобелівських премій (починаючи з 1920р.). Ефективність наукової роботи тут визначається такими чинниками, як: публікації в провідних наукових журналах; залучення до списку 250 авторів, що отримали пріоритетні результати; кількість патентів; членство в Національній академії наук і технічних академіях; інноваційні впровадження. У галузі фізико-математичних дисциплін майже дві третини науковців вищої кваліфікації мають неамериканське походження, медико-біологічних дисциплін– 30%. Таким чином, зазначають експерти, протягом тривалого часу США отримує значний прибуток від інвестицій в освіту, що зроблені іншими країнами, завдаючи у такий спосіб збитків цим країнам.

За даними Brooking Institution, тільки за період 1950–1975рр. наукова праця іноземних фахівців у США дала змогу отримувати 8,6 млрд. прибутку щорічно. Про серйозність підходу у вирішенні питання забезпечення країни висококваліфікованими кадрами свідчить той факт, що упродовж 1990-х років у США було прийнято закони, які давали змогу надавати до 65 тис. віз кваліфікованим іноземним спеціалістам. На початку травня 1998р. ця квота була збільшена, і Сенат дозволив прийняти додатково 30 тис. іноземних фахівців. На період 1999–2003рр. щорічна квота дорівнює 115 тис. іноземних спеціалістів. Головним мотивом такого рішення була нагальна потреба економіки США у спеціалістах, які працюють насамперед у галузях інформаційних технологій, комп'ютерної техніки, медико-біологічних наук.

Наприклад, кількість іноземних спеціалістів, що отримали науковий ступінь у США (у відсотках до загальної кількості вчених– вихідців з даної країни), така: Китай– 85,5%, Індія– 79,1, Велика Британія– 69,3, Німеччина– 55,7, Канада– 55,4, Південна Корея– 36,1%. Декілька десятиліть тому еміграція висококваліфікованих спеціалістів до США розглядалася тільки як однобічний рух, котрий захоплював з собою найкращих і найталановитіших науковців. Нині цей рух розглядається з погляду "циркуляції мізків”, тобто і як можливість повернення науковців на батьківщину, де при працевлаштуванні їм буде надано переваги.

У Німеччині і Великій Британії інвестиції в науку становлять 2,4% і 1,8% ВВП відповідно. Уряд Німеччини планує вдвоє збільшити бюджетні асигнування на науку до 2004р. і у такий спосіб запобігти науковій еміграції з своєї країни. Велика Британія аналогічне збільшення ВВП планує провести до 2008р. Проблема виїзду науковців з цих країн також є досить гострою.

Варто звернути увагу на досвід деяких постсоціалістичних країн, зокрема Польщі і Угорщини, у розв'язанні проблем міграції висококваліфікованих кадрів. Зокрема, у Польщі докладають значних зусиль для того, щоб зберегти кваліфіковані кадри у країні, особливо спеціалістів, які працюють у пріоритетних галузях досліджень. Крім того, у цій країні намагаються максимально використати вчених, що раніше виїхали працювати за кордон. Відомо, що польські вчені почали виїжджати для роботи за кордон ще з 1970р. Тому установлення робочих контактів з польськими вченими-емігрантами розглядається польським урядом як перспективний напрям для зменшення негативних наслідків виїзду науковців. Польські вчені-емігранти не втрачають зв'язків з колегами в Польщі. Так, за результатами анкетування, 93% опитаних емігрантів відповіли, що вони підтримують професійні контакти з науковою спільнотою Польщі. На підставі проведених досліджень польські експерти дійшли висновку, що розв'язання проблеми виїзду вчених пов'язане з ґрунтовним поліпшенням не тільки умов наукової праці, а й системи науки та освіти взагалі.

Докорінні зміни відбуваються в офіційній політиці Угорщини стосовно науки. Тут прагнуть розв'язувати проблему стримування виїзду угорських вчених за кордон, створюючи для них необхідні умови для роботи, а також для їх участі у міжнародних програмах. Так, за період з 1986 по 1992рр. Угорська академія наук спільно з міжнародними організаціями брала участь приблизно у 800 різноманітних міжнародних програмах, 33% яких відбувалися безпосередньо в Угорщині. У 1992р. входження Угорщини до таких програм, як EUREKA дало змогу "інтернаціоналізувати” науковий процес та значно інтенсифікувати наукове співробітництво з країнами ЄС. Угорські вчені покладають великі надії на міжнародне наукове співробітництво.

Певний досвід державного регулювання процесів інтелектуальної міграції накопичено у Республіці Білорусь. Тут створюється відповідна законодавча база та інфраструктура. Найважливішим кроком у цьому напрямі було створення Державного комітету з науки і технологій, Державної міграційної служби (нині Комітет з міграції при Міністерстві праці РБ), а також прийняття Державної міграційної програми на 1998–2000рр. та на наступні роки.

Для об'єктивної оцінки руху наукових та науково-педагогічних кадрів Республіки Білорусь, включаючи зовнішню інтелектуальну міграцію, пропонується створити прогнозуючу систему відстеження цих процесів. Співробітництво НАН Білорусі з науковими центрами і організаціями інших країн відбувалося за міжакадемічними та міжінститутськими угодами. Географія наукового співробітництва вчених академії досить широка і охоплює 64 країни. У 1998р. інститутами НАН Білорусі виконувалося 235 договорів і контрактів із іноземними науковими установами, фірмами і організаціями. Зокрема, нині у рамках програми INTAS із 110 міжнародних проектів за участі білоруських і іноземних вчених 63 виконується членами академії. У 1998р. по лінії INTAS уперше проведено спеціальний конкурс для Білорусі. За період 1996–1998рр. в обстежуваних НДІ та вузах було зафіксовано більше 2,2тис. виїздів вчених, пов'язаних з виконанням обов'язків за контрактами та іноземними грантами.

Досвід різних країн свідчить, що проблеми, пов'язані з відтоком наукових працівників вищої кваліфікації за межі України, можна успішно розв'язувати. Проте важливо, що завдяки визнаному у світі значному науково-технічному і інтелектуальному потенціалу в Україні можна було б успішно і в короткі терміни розв'язувати соціально-економічні проблеми, що у свою чергу сприяло б належному рівню забезпечення економічних, соціальних і культурних прав громадян України.

За даними Держкомстату України, на 1 жовтня 2002р. в економіці України працювали 73,7 тис. фахівців вищої кваліфікації, що на 3,4% більше порівняно з аналогічним періодом 2001р. Серед них– 11 тис. докторів та 62,7 тис. кандидатів наук. Жінки становили лише третину фахівців вищої кваліфікації, у тому числі серед докторів наук– 15,9%, серед кандидатів– 36,3%.

Найвищий рівень концентрації спеціалістів з науковими ступенями спостерігається в економічно розвинених регіонах, де зосереджена значна кількість наукових організацій та вищих навчальних закладів. Так, у м.Києві працювали 28,8% загальної кількості докторів та кандидатів наук, у Харківській області– 15,4, у Дніпропетровській– 7,1, уОдеській– 6,3, у Львівській– 7,0, у Донецькій– 6,6%. У цілому в цих регіонах працювали понад 70% фахівців, які мали науковий ступінь доктора чи кандидата наук.

На жаль, цей потенціал у країні використовується вкрай незадовільно. У результаті вимивання із реальної економіки найбільш інтелектуальної частини робочої сили країна зазнає величезних збитків. За оцінками експертів, більше одного мільйона інженерів, технологів, економістів, інших спеціалістів з вищою спеціальною освітою кардинально змінили свої робочі місця на такі, котрі за своєю природою не створені для забезпечення приросту національного багатства. Натомість за межами України до 30% українських вчених працює в інтересах науки і економіки зарубіжних країн.

На превеликий жаль, високий попит на українських спеціалістів переважно реалізується на неофіційному ринку, що призводить до прямих втрат України. За оцінками експертів, ці втрати становлять понад 1 млрд. доларів США на рік. Спеціалісти стверджують, що цю цифру обрахувати нескладно, набагато важче оцінити втрати країни від неконтрольованого витоку спеціалістів та наукових кадрів. Тільки у США українськими вченими запатентовано десятки винаходів, отриманих за результатами виконаних в Україні робіт. Ці винаходи для України втрачені назавжди, оскільки в Україні вони навіть не зареєстровані.

За останні 15 років Україна надала інтелектуальну допомогу практично всім розвинутим країнам, а сама опинилася перед завданням розробляти організаційні заходи, спрямовані на мобілізацію людських і фінансових ресурсів у своїй власній науковій сфері.

Явище "відпливу мізків” властиве практично всім країнам, які стали на шлях економічного реформування, особливо тим, економіка яких не дає змоги забезпечити відповідне працевлаштування фахівців, підготовлених у сфері вищої освіти. Головними причинами, що змушують науковців залишати наукові установи, дослідники вважають, по-перше, мізерну заробітну плату; по-друге, різке падіння престижу наукової роботи в суспільстві; по-третє, погіршення умов для нормальної наукової діяльності або неможливість реалізувати себе як вченого.

Отже, причини виїзду вчених– не лише економічні, на першому місці– неможливість реалізації професійної кар'єри.

Українські дослідники вивчали науково-соціальну орієнтацію студентів старших курсів університетів та молодих вчених НАНУ щодо їхнього бажання виїхати на роботу за кордон, адже щорічний відтік за кордон молодих вчених і перспективних спеціалістів з університетською освітою значно погіршує склад наукових кадрів у країні, що зумовлює процес омолодження кадрового потенціалу.

За даними, метою виїзду за кордон серед студентів переважає група факторів матеріального зацікавлення– сумарно дорівнює 63%, тоді як професійна зацікавленість роботи за кордоном становить лише 37%, а 7% студентів заради високого заробітку готові працювати на будь-якій роботі.

Молоді вчені засвідчують діаметрально протилежну орієнтацію: 63% з них налаштовані їхати за кордон заради підвищення кваліфікації, набуття нового досвіду, заради актуальних для них досліджень, нарешті, заради набуття авторитету у міжнародному науковому світі. І лише 37% з них керується матеріальними міркуваннями.

Привертає увагу ставлення опитаних керівників наукових установ до проблеми міграції. Вони, зокрема, дають досить високу оцінку розвитку української науки (8,5 бала з 10 за світовим рівнем). На їх думку, авторитетність наукових установ України є досить високою– 76% з них є відомими у світі, а 16%– провідними. Висока і міжнародна активність українських вчених: у 2000р. за межами України взяли участь у наукових програмах 800 вчених, у середньому по 32 особи на наукову установу. Тому керівники наукових установ (93% опитаних) вважають, що поліпшення фінансово-матеріального забезпечення науки значною мірою може стримати відтік молодих вчених за кордон.

Нижче наводиться перелік заходів, які пропонуються для стримування виїзду молодих науковців за кордон та повернення їх з-за кордону.*

* За даними опитування керівників установ НАН України та Міносвіти при сприянні Українського міжнародного комітету з питань науки і культури.

Еміграційний процес у науковій сфері в Україні відбувався у кілька етапів 1988–1991рр.– перша хвиля еміграції на Захід. Як правило, це були "дисиденти” та молоді вчені, яким були надані стипендії для навчання чи виконання науково-дослідних програм.

1991–1993рр.– початок формування самостійної науково-технічної сфери України, який збігся з економічною кризою, що зумовило зменшення фінансування науки, падіння її престижу, появу привабливіших сфер діяльності. На цьому етапі спостерігався найбільший внутрішній і зовнішній відплив наукових кадрів. Зокрема, у 1992р. українська наука втратила шосту частину науковців.

1994–1999рр.– нова хвиля еміграції науковців та старіння наукових кадрів, що зумовлено поглибленням економічної кризи та стагнацією трансформаційного процесу в науці.

За даними державної статистичної звітності, у 2002р. з організацій та установ України вибуло 4610 спеціалістів з науковими ступенями, з яких 19,3%– вийшли на пенсію за віком, 10,4– померли, 3,4%– виїхали за кордон. Із загальної кількості фахівців вищої кваліфікації, що виїхали за межі країни у 2002р., 29% становлять науковці у віці до 40 років, третина– у віці 41–50 років.

За інформацією Держкомстату, у 1977–2001рр. за кордон емігрували 89777 громадян України з вищою, майже 8 тис.– з незакінченою вищою і 122522– з середньою спеціальною освітою.

Майже 40% спеціалістів, які емігрували, мали вищі вчені звання: професора– 7 осіб, доцента– 32, старшого наукового співробітника– 21 особа. З організацій Національної академії наук України виїхали за кордон 54 доктори і кандидати наук, Міністерства освіти і науки– 49, Міністерства охорони здоров'я– 19. Найбільше докторів та кандидатів наук виїхало до Сполучених Штатів Америки– 32, Росії– 23, Німеччини– 29 осіб.

За даними Держкомстату України, у 2001р. у науці і науковому обслуговуванні середньорічна кількість працівників становила 183тис., тоді як у 1990р.– 553 тис. осіб. За останні десять років найбільш суттєве скорочення кількості науковців відбулося у галузевому та освітянському секторах науки– відповідно в 2,5 раза та в академічному– у 1,7 раза.

Чисельність фахівців, що виконують науково-дослідницькі роботи, за останні десять років в Україні скоротилася наполовину. 30% вчених, залишаючись на своїх робочих місцях, фактично працюють над виконанням досліджень зарубіжних замовників.

Скорочується кількість кандидатів і докторів наук, підготовлених у науково-дослідних інститутах. Загальний приріст цього показника забезпечується за рахунок підготовки кадрів у вищих наукових закладах і інститутах НАНУ.

Президент НАН України Б.Патон у своїй доповіді "Про діяльність НАН України у 2001р. та основні напрями її подальшої роботи”, зокрема, зазначив, що для академії дуже гострою продовжує залишатися проблема кадрового забезпечення: значна частина молодих працівників залишила академію. Лише у 2001р. звільнилися 500 науковців у віці 35 років. Не вдалося подолати й негативні наслідки у динаміці підготовки наукових кадрів. У 2001р. кандидатські дисертації захистили лише 260 співробітників установ Академії, тоді як у 2000р.– 330, докторські– відповідно 77 і 78.

На ІІ Всеукраїнському з'їзді працівників освіти, який відбувся у жовтні 2001р., міністр освіти і науки В.Кремень констатував: "...Ми спостерігаємо небажання молоді йти в середню школу, і тому там працює необґрунтовано високий відсоток вчителів пенсійного віку. Спостерігається також серйозний відтік кадрів із вищої школи– тільки за останні два роки (1999–2000рр.) з вищих навчальних закладів освіти ІІІ–ІV рівнів акредитації вибуло майже 1700 докторів і кандидатів наук віком 25–50 років”.

Загалом у різних галузях економіки у 2001р. працювали 71250 докторів і кандидатів наук (15%– докторів наук і 85%– кандидатів наук).

Кількість науковців, які виконували науково-технічні роботи у 2001р., становила 113,3 тис. осіб, у тому числі докторів та кандидатів наук 21,4 тис. осіб. Для порівняння: у 1990р. ці роботи виконували понад 313 тис. науковців, у тому числі 32,5 докторів і кандидатів наук. Тобто загальна кількість науковців, які виконували науково-технічні роботи, скоротилася майже утроє, а кількість науковців вищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) скоротилася на 11,1 тис. осіб, або на одну третину (34,2%).

Чимало науковців змушені працювати за сумісництвом. За останні десять років чисельність науковців-сумісників, насамперед у освітянському секторі науки, зросла майже в 1,5 раза і нині становить близько 48 тис. осіб. За даними Держкомстату України, науково-технічні роботи за сумісництвом виконують 55,4 тис. осіб (у 1990р.– 36,0 тис.), у тому числі докторів і кандидатів наук– 24,5 тис. (у 1990р.– 24,0 тис.). Більше половини докторів і кандидатів наук (54%), зайнятих науково-технічною діяльністю, працює у вищих навчальних закладах, майже третина (28%)– в академічних інститутах, решта 18%– у галузевих та заводських наукових організаціях.

Головною причиною відпливу фахівців зі сфери науково-технічної діяльності в Україні була і досі залишається нестабільність функціонування наукових організацій, що спричинило поширення різних форм прихованого безробіття: скорочення робочого тижня чи дня, адміністративні відпустки тощо.

Проте останнім часом його показники почали зменшуватися. Починаючи з 1999р. в Україні, розроблено низку важливих заходів, прийнято закони щодо зміни державної політики у сфері науки. Так, за даними Держкомстату України, вимушена неповна зайнятість науковців у зв'язку з адміністративними відпустками в галузі науки і наукового обслуговування становила у відсотках до усіх працюючих: у 1999р.– 24,1%, у 2000р.– 16,3, у 2001р.– 4,4; працювали в режимі неповного робочого дня у 1999р.– 29,8, у 2000р.– 22,9, у 2001р.– 17,6%.

Дослідники вказують на негативні зміни, що відбулися в якісному складі наукових кадрів, зокрема: а) скорочення частки науковців із вченими ступенями, які безпосередньо виконують наукові дослідження і розробки; б) необґрунтоване зростання кількості спеціалізованих вчених рад, яких налічується близько 700, що не сприяє науковій якості присуджених наукових ступенів і звань; в) суттєве зменшення науково-кадрового потенціалу галузевого сектору науки, що ускладнює інноваційний розвиток економіки: г)критичне погіршення вікової структури кадрів.

Середній вік докторів наук в Україні, за даними Держкомстату, на 1 січня 2000р. становив 59 років (у 1991р.– 55 років), кандидатів наук– 51 рік (у 1991р.– 47 років).

За останні п'ять років середній вік кандидатів наук майже не змінювався і у 2002р. становив 51 рік, у тому числі жінок– 48 років, чоловіків– 53 роки. Середній вік докторів наук збільшився на один рік і становив більше 60 років (жінок– 58, чоловіків– 60 років) (табл. 1.3, 1.4).

Таблиця 1.3. Наукові кадри вищої кваліфікації (осіб) *

* За даними "Статистичного щорічника України за 2001 рік" Державного комітету статистики України (За станом на 1 жовтня по роках).

Таблиця 1.4. Розподіл наукових кадрів вищої кваліфікації за віком (осіб) *

Хоча загальна чисельність докторів наук у 2001р. зросла на 844особи порівняно з 1995р., а кандидатів наукза цей же час– на 3037осіб, постаріння відбувалося швидшими темпами. Якщо у 1995р. серед докторів наук людей пенсійного і старшого віку було 36,9% до усіх вікових категорій, то у 2001р. їх уже було 51,8%.

Директор Центру досліджень науково-технічного потенціалу і історії науки НАН України доктор економічних наук Б.Малицький стверджує, що на стан науки і наукових кадрів негативно вплинули численні реорганізації державних структур, що здійснювали управління наукою. Так, у 1991–1992рр. було створено Комітет з питань наукового прогресу, потім його модифікували у Держкомітет з питань науки і технологій (1992–1995рр.), а потім– у Держкомітет з питань науки, техніки і промислової політики (1995–1996рр.). Далі цей комітет перетворили на Міністерство науки і технологій (1996–1998рр.), яке знову реформували в Держкомітет з питань науки і інтелектуальної власності (1998–2000рр.). Нарешті, вирішено було взагалі ліквідувати самостійний центральний орган управління наукою й підпорядкувати його Міністерству освіти, яке стало називатися Міністерством освіти і науки.

Унаслідок такої дивовижної метаморфози відбулася деградація державної відповідальності за функціонування ключової галузі країни. Це негативно відбилось не лише на науці в цілому, а й практично на кожному науковці. Тому не дивно, що за період з 1991 по 2002р. за кордон емігрували, за даними Держкомстату, 574 доктори наук та з 1996р. по 2002р.– 907 кандидатів наук, майже третина з яких– перспективні фахівці, молодші 40 років, а інша третина– віком 41–50 років.

За даними Президії НАН України, лише з її установ у 1994–2001рр. усього виїхали 3838 наукових працівників, в тому числі 3399 на тимчасову роботу і стажування, з них 842 доктори і 2358 кандидатів наук. У 1992–2001рр. виїхали на постійне місце проживання всього 439, з них 101 доктор наук і 275 кандидатів наук. Крім того, за цей період на тимчасовій роботі за кордоном перебували 3544 науковці, у тому числі 778 докторів та 2226 кандидатів наук.

Загрозу національній безпеці становить відтік за індивідуальними запрошеннями на роботу переважно молодих освічених кадрів. Лише у 2001р. до країн з привабливими для наукової діяльності умовами виїхали 162 доктори і кандидати наук, на 11% більше, ніж у 2000 р.

Уповноважений вважає, що з огляду на ситуацію, яка склалася в Україні у науковій сфері, слушними є пропозиції Європейської комісії для розв'язання проблеми міграції наукових кадрів, а саме:

– створення мережі міжнародних наукових центрів у Європі та віртуальних центрів, які могли б використовувати сучасні інтерактивні засоби зв'язку. Це дасть змогу кращим вченим і інженерам різних країн плідніше розкрити свій талант та отримувати високу платню за роботу;

– створення таких центрів може допомогти розв'язати іншу проблему, зокрема, оскільки для більшості вчених середнього і старшого віку вирішальною при отриманні роботи в іншій країні є наявність кращих умов для праці та реалізації свого творчого "Я” і репутації у світовому науковому рейтингу, то "концентрація” цих науковців у подібних центрах стане притягальною для молодих талановитих вчених;

– запровадження низки правових (пільгових/податкових) заходів для приватних компаній і підприємств, зацікавлених вкласти капітал у передові розробки подібних центрів;

– посилення координації національних і загальноєвропейських досліджень для запобігання їх дублюванню;

– сприяння інвестиціям у раціоналізаторство;

– підвищення мобільності досліджень і запровадження єдиного "європейського стандарту” наукової кар'єри;

– об'єднання наукових і професійних товариств Західної та Східної Європи.

На думку Уповноваженого з прав людини, Україна перетворилася на постачальницю дешевої кваліфікованої робочої сили для зарубіжжя. Починаючи з 1994р., сальдо міграції в Україні є від'ємним. Щорічно внаслідок еміграції загальна кількість населення України скорочується в середньому на 90 тис. осіб з числа активних, ініціативних і освічених громадян.

Моніторинг стану міграційних процесів у науковому середовищі, здійснений Уповноваженим, свідчить, що виїзд наукових працівників вищої кваліфікації за кордон як явище, притаманне усім країнам з розвинутою економікою. В Україні, на превеликий жаль, цей процес практично не контролюється і, головне, не використовується ані в інтересах держави і суспільства, ані в інтересах самих громадян. Розумне, державницьке використання інтелектуального потенціалу країни сприяло б його збереженню й примноженню, а також могло б стати сталим джерелом доходів від країн, де на контрактній основі працювали б наші спеціалісти. Посередником у підписанні таких контрактів має стати держава, а не сумнівні товариства з обмеженою відповідальністю. Підписуючи контракт з працівником на його роботу за кордоном, держава має брати його під свій захист та контролювати контракт з боку роботодавців інших країн за дотриманням прав громадян України.

Моніторинг Уповноваженого засвідчує, що в Україні питанням вивчення стану з відпливу спеціалістів із наукових установ та виїзду їх за кордон по-справжньому, за винятком окремих ентузіастів дослідників, на державному рівні ніхто не займається. Не ведеться належного статистичного обліку і Держкомстатом України.

На жаль, питанням виїзду спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою та наукових працівників вищої кваліфікації не приділяють належної уваги ані ЦК профспілки працівників освіти і науки України, ані ЦК профспілки працівників НАН України.





Реферат на тему: Дослідження трудової міграції з України як частини загальносвітових міграційних процесів (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.