Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Сільське господарство

Проблеми сталого розвитку агропромислового комплексу та сільського господарства України (реферат)

Зміст

1. Проблеми сталого розвитку сільського господарства України

2. Сталий розвиток агропромислового комплексу

3. Проблеми сталого розвитку аграрного сектора економіки України

Використана література

1. Проблеми сталого розвитку сільського господарства України

Трансформаційні процеси форм власності і господарювання в Україні тривають вже двадцятий рік та супроводжуються докорінними змінами на селі. Проте, незважаючи на здійснення низки важливих організаційно-економічних і правових заходів, пов'язаних із переходом до приватної власності на землю, передачею її у власність селян, формуванням господарських структур ринкового типу й досягнення на цій основі певних позитивних зрушень, сільське господарство вже тривалий час перебуває у критичному стані. Тому проблема трансформації сільського господарства на засадах сталого розвитку є надзвичайно актуальним питанням сьогодення.

Проблеми сталого розвитку сільського господарства в контексті реформування аграрного сектора економіки України завжди були в полі зору вітчизняних учених-аграрників. Важливий внесок щодо їх вирішення, а також дослідження специфіки розвитку на сучасному етапі зробили Д.І. Бабміндра, Ю.Д.Білик, П.І. Гайдуцький, А.С. Даниленко, С.І. Дем'яненко, Т.Г. Дудар, С.Л. Дусановський, А.М. Мірошниченко, Л.Я. Новаковський, П.Т. Саблук, А.М. Третяк, М.М. Федоров, М.А. Хвесик, В.В. Юрчишин та інші вчені. Проведені ними наукові дослідження стали підґрунтям для здійснення аграрних трансформацій та формування системи сталого розвитку сільського господарства. Однак складність і багатогранність питань, пов'язаних з їх реалізацією на практиці зумовлюють необхідність проведення подальших наукових досліджень. У першу чергу це пов'язано з тим, що на сучасному етапі виокремилась низка чинників, які раніше не враховувались українськими дослідниками.

Метою даної роботи є виявлення проблем формування сталого розвитку сільського господарства та їх вирішення у контексті аграрних трансформацій.

Сьогодні стає очевидним той факт, що започатковані ще у 1990 роках трансформаційні процеси в аграрній сфері проводилися без належної економічної, правової та психологічної підготовки. Це у свою чергу зумовило непослідовність, несистемність та суперечливість окремих етапів земельної реформи, що, відповідно, мало неоднозначний вплив на розвиток сільського господарства. Відтак українське суспільство вже тривалий час очікує позитивного врегулювання складних економічних і соціальних проблем, що склалися в сільському господарстві України та набули системного характеру.

Викликає занепокоєння те, що внаслідок здійснення земельної реформи в Україні відбулося істотне зменшення основних засобів у сільськогосподарському виробництві, зниження рівня фондозабезпечення, призупинення інвестиційних процесів, значне подрібнення сільськогосподарських господарств і формування на їх основі неконкурентоспроможних структур, які не мають можливості і не здатні використовувати сучасні досягнення науково-технічного прогресу. На даному етапі господарювання особливо відчутний вплив вищезазначених процесів, що у свою чергу негативно впливає на розвиток сільського господарства України.

Серйозне занепокоєння викликає унеможливлення формування системи сталого розвитку сільського господарства, яке характеризується наступними проблемами:

1. Низька ефективність сільськогосподарського виробництва, яка не спроможна забезпечити розширеного відтворення. Вважаємо, що ефективне сільськогосподарське виробництво характеризується одержанням оптимальної кількості якісної сільськогосподарської продукції. Вона повинна задовольнити в повному обсязі потреби споживачів, за такого рівня й структури витрат на її виробництво, який забезпечує дотримання технології виробництва та дозволяє сільськогосподарському виробнику отримати позитивний результат, що здатний забезпечити розширене відтворення виробництва продукції.

На рівень ефективності сільськогосподарського виробництва впливає низка чинників, які умовно можна поділити на внутрішні та зовнішні. Внутрішні чинники характеризують здатність суб'єктів господарювання впливати на ефективність виробництва покращенням використання власних фінансових, матеріальних, трудових, земельних та інших ресурсів, впровадженням інтенсивних методів ведення господарства, тощо. Зовнішні чинники - це діяльність держави, спрямована на створення сприятливих умов виробництва через використання макроекономічних важелів.

Враховуючи та аналізуючи вплив внутрішніх чинників на ефективність сільськогосподарського виробництва можна зробити висновок, що на сьогоднішній день найефективнішими суб'єктами сільськогосподарського виробництва є особисті селянські господарства та аграрні холдинги. Зауважимо, що частка особистих селянських господарств у виробництві валової продукції сільського господарства перевищує 60%, а трудомісткої (овочі, картопля, молоко) - близько 80%. І при цьому за межею бідності знаходиться 15,5% загальної кількості селянських господарств, а у 25% - сукупні витрати не перевищують рівень прожиткового мінімуму.

Ці господарства не є юридичними особами, але здебільшого використовують земельні ресурси з метою виробництва у невеликих обсягах сільськогосподарської продукції та забезпечення повноцінного функціонування особистого селянського господарства. На сьогоднішній день їх не можна вважати однією із оптимальних і перспективних форм господарювання, оскільки вони малі за розмірами і непристосовані до застосування нових прогресивних технологій, ведення сільськогосподарського виробництва на інноваційній основі. Виробництво сільськогосподарської продукції у них здійснюється ручною працею членів господарства населення, а також характеризується незначним використанням покупних матеріалів. Так професор П.Т. Саблук стверджує, що: «Організаційно-правова структура землекористування, в якій переважає дрібнотоварний сектор, ніколи не стане базовою основою для структурно-інноваційної перебудови вітчизняної аграрної економіки».

Сучасність ставить перед вітчизняними науковцями гострі дискусії щодо доцільності функціонування в Україні аграрних структур, так званих, аграрних холдингів, які мають у користуванні десятки і сотні тисяч гектарів земель сільськогосподарського призначення. Агрохолдинги - це специфічна форма володіння акціонерним капіталом, за якої материнська компанія, маючи контрольний пакет акцій інших підприємств, управляє ними і контролює їх діяльність, завдяки чому об'єднує їх у єдину організаційно-правову структуру з відповідними місіями та цілями. Агрогосподарські товариства найбільше відповідають умовам створення агрохолдингів. Використовуючи таку організаційно-правову форму ведення бізнесу, агрохолдинги активно залучають капітал через випуск і розміщення акцій на фондових біржах за кордоном, чого не можуть собі дозволити інші форми агробізнесу. У цілому біля десяти українських агрохолдингів розміщують свої акції на міжнародних фондових біржах: Лондонській, Франкфуртській, Варшавській.

Варто зауважити, що процес зосередження капіталу і агропромислового виробництва в одних руках відбувається спонтанно, здійснюється стихійно і без належного юридичного забезпечення та будь-якого втручання держави. Зважаючи на масштаби процесу концентрації його можна назвати «надконцентрацією виробництва». Зважаючи на загальну кількість земельних угідь у користуванні найбільшими агрохолдингами є такі, що використовують від 100 тис. до 300 тис. га орних земель. Так, на основі проведених досліджень встановлено, що в Україні сьогодні функціонує біля 60 агрохолдингів із загальною площею землекористування понад 6 млн. га сільськогосподарських угідь, які є найбільшими виробниками зернових та технічних культур.

Проте на відміну від особистих селянських господарств, аграрні холдинги здійснюють сільськогосподарське виробництво на інноваційній основі та із застосуванням системи ефективного управління, що позитивно впливає на кінцеві результати їхньої діяльності.

Виходячи із вищезазначеного вважаємо, що надконцентрація земельних ресурсів в одних руках породжує загрозу розвитку монополізму в першу чергу на ринку оренди землі, а консолідація власності, перетворення сільськогосподарських підприємств у залежні асоційовані структури веде до повної монополізації ринку сільськогосподарської продукції.

Єдиним виходом із вищезазначеного може бути спрямування діяльності особистих селянських господарств та аграрних холдингів в русло державної аграрної стратегії. Відтак державна аграрна політика по відношенню до зазначених суб'єктів господарювання повинна базуватись на засадах екологічно зрівноваженого та сталого розвитку сільського господарства.

2. Відсутність належної трудової мотивації до сільськогосподарської праці. Важливою умовою досягнення високих показників господарської діяльності є продуктивність праці, яка в значній мірі залежить від трудової мотивації працівників. Трудова мотивація - це процес заохочення працівників підприємства до більш активної діяльності задля задоволення своїх потреб і досягнення кінцевих цілей підприємства. Одним із основних факторів мотивації праці працівників є заробітна плата, яка в сільському господарстві є найнижчою як серед інших видів економічної діяльності, так і порівняно із середньостатистичним показником по Україні.

Сучасні відносини між роботодавцем і найманим працівником характеризуються слабкою правовою захищеністю останнього, а також неспроможністю роботодавця у повній мірі забезпечити наступні процеси: кар'єрний ріст працівників, хороші умови праці, оплати та відпочинку, забезпечення високих стандартів безпеки й охорони праці, здоров'я, тощо. У більшій мірі це стосується працівників старших та молодих вікових груп. Відтак, значна кількість населення вважає роботу в сільському господарстві непрестижною й такою, що не сприяє кар'єрному росту. Це пояснюється тим, що працівники сільськогосподарських підприємств через відсутність коштів у підприємстві чи власних коштів мають дещо обмежену змогу одержувати необхідну професійну підготовку, а також підвищувати кваліфікацію за місцем роботи.

Необхідність підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників сільського господарства зумовлюється впровадження нової техніки і прогресивних технологій ведення сільськогосподарського виробництва. Не менш важливою проблемою у сільській місцевості є згортання профорієнтаційної роботи, внаслідок чого зникає зв'язок із сільськогосподарським виробництвом, що не сприяє вихованню у молоді престижності праці хлібороба, бажання працювати на селі. Вважаємо, що для вирішення вищезазначеної проблеми в першу чергу необхідно дбати про підвищення престижності роботи у сільському господарстві через механізм збільшення обсягів бюджетного фінансування підготовки кадрів, оснащення навчальних закладів сучасною технікою й устаткуванням і суттєвого покращення якості навчання.

Наприклад, у Франції початкова підготовка сільськогосподарських виробників та дипломованих сільськогосподарських технологів знаходиться під відповідальністю й фінансуванням держави. Система підвищення кваліфікації фінансується в основному громадською владою і професійними сільськогосподарськими організаціями, для чого створений спеціальний Фонд забезпечення освіти працівників сільського господарства (FAFEA). Держава також вносить свій вклад у неперервне підвищення кваліфікації аграрних працівників шляхом субсидій (1/3 від загальної суми ресурсів FAFEA), участі у фінансуванні через спеціальний фонд, а також завдяки законодавчим актам, що діють у цій сфері.

3. Безробіття, бідність і трудова міграція сільського населення. Сьогоднішній низький рівень заробітної плати та рівень життя сільського населення сприяють міграції, як за межі області, так і в країни близького та далекого зарубіжжя. Міграція кваліфікованої робочої сили з села призводить до погіршення структури трудових ресурсів та не належним виконанням села своїх функцій, таких як: виробнича, соціально-демографічна, духовно-культурна, природоохоронна, рекреаційна, контрольно- територіальна. Саме ці фактори негативно позначаються на кінцевих результатах господарської діяльності підприємств.

У сільській місцевості проживає третина населення держави. Особливо відчутною є міграція молоді, що призводить до скорочення працездатного населення та падіння рівня професійно- кваліфікаційних характеристик працюючого населення. У зв'язку з неповним використанням трудового потенціалу молодих людей збільшується соціальна напруга, погіршується криміногенна ситуація, відбувається старіння села. Закономірною тенденцією є зменшення кількості дітей та молоді в сільських населених пунктах, а звідси зростання дефіциту кваліфікованого персоналу, підготовленого відповідно до сучасних вимог науково-технічного розвитку. Демовідтворювальний процес набуває подальшої регресуючої картини, внаслідок чого просліджується природне скорочення населення.

Таким чином, вищезазначені процеси зумовлюють необхідність сталого розвитку сільськогосподарської інфраструктури та наявності кваліфікованого персоналу, що сприятиме раціональному працевлаштуванню сільських жителів та дозволить в повній мірі задовольнити потребу сільськогосподарських підприємств в працюючих, працівників - в отриманні належної роботи та гідної винагороди за неї, а державу - в зниженні рівня безробіття та поліпшенні соціального розвитку села.

4. Занепад соціальної інфраструктури, вимирання сіл. Особиста заінтересованість працівника залежить від матеріальних і культурно-побутових благ та послуг, які можуть принести результати праці, а також від умов праці й відпочинку на робочому місці, умов і можливостей використання свого робочого часу, можливості проявити свої творчі здібності, від фізичних та духовних сил, інтелектуального зростання кожної конкретної особи.

При мотивації персоналу необхідно враховувати індивідуальні потреби працівників, які залежать від віку, статі, соціального статусу, ціннісних орієнтацій. Разом із матеріальною зацікавленістю працівника велике значення має самоповага, незалежність у роботі, повніше використання своїх здібностей. Наприклад, підвищення кваліфікації більше цікавить чоловіків (41,7%), ніж жінок (38,3%), тоді як задоволені професією більше жінки (39,3%), ніж чоловіки (22,7%). Чоловіків також більше цікавить корисність і суспільне визнання роботи (43,9%), жінок менше - 15,3%. Також велике значення мають для чоловіків самостійність і незалежність у роботі, повне використання своїх здібностей, участь в управлінні виробництвом. Водночас жінки віддають перевагу гарантованості робочого місця, одержанню житла й поліпшенню соціально-побутових умов, забезпеченню санітарно-гігієнічних умов у підприємстві.

Здійснення мотивації працівників сільського господарства й підвищення його якісної структури в першу чергу має ґрунтуватися на оздоровленні демографічної ситуації в сільській місцевості, яка може бути досягнута шляхом регулювання міграційного руху сільського населення, підвищення рівня народжуваності, зниження смертності.

5. Деіндустріалізація сільського господарства. Знищення матеріально-технічної бази сільського господарства, що у свій час стало перепоною для формування та розвитку належної кількості ефективних господарських структур ринкового спрямування, є негативним наслідком земельної реформи. Зокрема, забезпеченість аграрних підприємств технічними засобами становить 45-50%, де понад 90% наявної техніки потребує заміни через спрацьованість. Відсутність дієвого механізму подальшого розвитку аграрної сфери сприяли створенню великих підприємств, так званих аграрних холдингів, які сьогодні швидкими темпами нарощують обсяги виробництва сільськогосподарської продукції та займають позиції найефективніших суб'єктів агропродовольчого ринку.

Негативним явищем для власників земельних часток (паїв) є те, що вони не володіють достовірною інформацією про передачу сільськогосподарськими підприємствами орендованих у них земельних часток (паїв) в суборенду вертикально-інтегрованим структурам, так званим агрохолдингам. А це у свою чергу може призвести до таких негативних явищ, як невиконання договірних зобов'язань, заниження вартості сільськогосподарських земель та погіршення їхніх якісних характеристик.

Поряд із цим викликає занепокоєння відсутність належного контролю за ефективним та раціональним використанням орендованих сільськогосподарських земель гігантами індустрії, так званими аграрними холдингами, які концентрують земельні частки на великих земельних площах для вирощування в основному високорентабельних сільськогосподарських культур. Однак, вищенаведену проблематику з питань деіндустріалізації сільського господарства слід зосередити на тому, що розвиток агрохолдингів в Україні слід сприймати як об'єктивну реальність у прояві підприємницького ефекту в умовах розвитку ринкових відносин.

Отже, сучасні соціально-економічні трансформації аграрного сектора України супроводжуються докорінною перебудовою інституціональної структури аграрної економіки, формуванням нових господарських структур ринкового типу. Проте, процес здійснення ринкових перетворень часто відзначається непослідовністю, неефективністю і характеризується неоднозначністю впливу на сільське господарство і сільські території.

2. Сталий розвиток агропромислового комплексу

Сучасний рівень розвитку економіки свідчить про обмежені можливості біосфери до саморегуляції і неадекватність зростаючим потребам суспільства. Зрівноважити співіснування цих двох систем без регулюючих впливів з боку людини неможливо. Зміна характеру природокористування повинна змінити методи керування ним у напрямку сталого розвитку. Доцільність нової парадигми співіснування та взаємодії суспільства і природи зумовлена тим, що використовувана країнами-лідерами модель розвитку вичерпала себе і загрозою існуванню майбутніх поколінь. За останнє десятиліття ідея сталого розвитку суспільства одержала багатоаспектне теоретичне тлумачення. Можна виділити такі позиції наукових інтересів, що позначилися під час обговорення концепції сталого розвитку. До них належать:

• міждисциплінарний підхід до створення теоретичних засад сталого розвитку, що поєднує методичну базу природничих наук, ідеї соціальної філософії та математичний апарат;

• застосування принципу системності в аналізі і синтезі складових сталого розвитку, що припускає виділення специфічних і загальних критеріїв, які відбивають сутність поняття і механізмів економіко-екологічної і соціально-політичної стабільності;

• трансформація загальнотеоретичних положень сталого розвитку щодо конкретних сфер економічної діяльності;

• шляхи, методи і засоби формування екологічної культури і свідомості, розвиток комунікативних процесів у контексті керування суспільною свідомістю.

Ступінь розробленості перерахованих напрямків наукового пошуку різна. Найменш розроблено теорію екологізації окремих сфер економічної діяльності, недостатньо обґрунтовано екологічну складову їх сталого розвитку.

Метою даного дослідження є виділення і систематизація екологічних імперативів сталого розвитку аграрного сектора економіки. Імператив від латинського (imperatives- владний, наказовий) означає вимогу, наказ, закон. Цей термін раніше використовувався у філософії для означення загальнозна- чущого морального наказу. У загальновизнаному логічному трактуванні імператив означає безумовний принцип поводження.

Синонімами сталого розвитку, у загальному розумінні цього терміна, є поняття безперервного, тривалого, підтримуючого, прийнятного або припустимого, тобто безкризового і несуперечливого розвитку. Перехід АПК до сталого розвитку буде означати такий якісний стан складної активно функціонуючої системи, при якому вплив можливих негативних процесів на продовольчо-екологічну безпеку країни і стан агроекологічних систем буде зведено до мінімуму або усунуто без наслідків для них. Формування умов сталого розвитку варто розглядати як стратегію розвитку цивілізації на досить тривалий, а можливо і на необмежений історичний період. Ця теза базується на таких теоретичних засновках. Нова парадигма розвитку суспільства - це вихідна концептуальна схема, модель проблеми і методів її вирішення, наукова теорія, втілена в системі понять, що виражають істотні риси дійсності. Вона може зазнавати певних змін, спричинених об'єктивним розвитком законів природи. Отже, завдання, пріоритети і складові сталого розвитку будуть згодом уточнюватися і змінювати підходи до вирішення назрілих економіко- екологічних проблем. З цього погляду весь наступний історичний період розвитку суспільства може бути названий періодом сталого розвитку. І нарешті, "розвиток" припускає незворотну, спрямовану і закономірну зміну матерії і свідомості, внаслідок якої настає новий якісний стан об'єкта, його складу і структури.

Розглядаючи поняття сталого розвитку, не потрібно ототожнювати його в повному обсязі зі сталим економічним ростом. Позитивна або негативна динаміка економічного росту прямо не пов'язана з погіршенням якості навколишнього середовища. Йдеться про такі якісні зміни, що дають змогу будь-якій господарській системі реалізувати свій потенціал, оптимізуючи використовувані ресурси, забезпечуючи стабільність доходів та безконфліктно функціонувати в рамках природного середовища, підпорядковуючись його законам і підтримуючи його якість. Таким чином, екологічна складова сталого розвитку, обмежуючи прогрес економіки, реалізується тільки завдяки її розвитку.

В авторському розумінні екологічні імперативи сталого розвитку становлять обов'язкові, об'єктивно зумовлені принципи екологічного поводження, напрямки, форми і методи господарювання, механізми, інструменти і засоби їх реалізації, що мають обов'язковий характер і використовуються в межах створюваного правового поля, що відбиває суспільні інтереси.

Сучасний етап розвитку економіки є підготовчим (перехідним) і завершиться створенням і суспільним визнанням концепції сталого розвитку, як способу розуміння даного явища, керівної ідеї для його висвітлення, створенням умов і передумов макроекономічної стабілізації та формування механізмів вбудовування екологічної складової в стратегію розвитку аграрного сектора економіки і соціально-економічного розвитку сільської місцевості. Сутність категорії сталого розвитку має багатоцільовий характер і припускає, як пріоритетний напрямок, перехід до біосферної моделі розвитку природокористування, тобто до безпечного у всіх аспектах прояву розвитку техносфери і стабільного стану природного середовища, їх гармонійного співіснування в рамках установлених припустимих обмежень. Це означає перехід до нової епохи розвитку цивілізації, мета і цінності якої зорієнтовані на стабільність усіх сфер життя суспільства, збереження для майбутніх поколінь фундаментального права на життєздатне і життєзабезпечуюче навколишнє середовище.

Природогосподарські системи аграрного типу варто розглядати як об'єкт дослідження ноосферних процесів. Тоді, відповідно до теоретичних засновків вчення про ноосферу, ці системи, що інтегрують економічні, природні і соціальні процеси, повинні бути керованими. Складність вирішення проблеми досягнення сталого розвитку АПК зумовлена:

• високою складністю системи, наявністю великої кількості різних, взаємозалежних між собою елементів, що виконують різноманітні функції;

• багатокритеріальністю самого поняття "сталий розвиток";

• посиленням взаємозв'язку елементів системи в міру її розвитку, що виявляється у зміні поводження системи при варіації параметрів зовнішнього середовища, а також у неможливості оцінити всю систему за сукупністю властивостей її окремих елементів і навпаки;

• специфікою аграрних відносин, що виявляють себе в неможливості контролювати чинники, які формують результативність функціонування системи;

• наявністю нелінійних зв'язків між елементами системи, що призводить до появи невизначеності між ними або "переломним моментам росту".

Стратегічною метою політики сталого розвитку АПК є досягнення продовольчо-екологічної безпеки і незалежності держави, якісна зміна структури харчування і надійне постачання населенню продовольства, а промисловості - сировини без втрати компонентів природного середовища, що використовуються у процесі суспільного виробництва для задоволення потреб у сільськогосподарській продукції. Супутніми цілями є:

• підтримка якості природно-ресурсного потенціалу як основи ефективного аграрного виробництва;

• стабільність продовольчого забезпечення населення;

• фізична й економічна доступність продовольства;

• гарантоване забезпечення якісного і безпечного харчування населення з метою збереження генофонду, підтримки здоров'я нації і збільшення тривалості життя;

• екологізація сільськогосподарського виробництва на базі використання інноваційного потенціалу аграрного сектора;

• створення виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції, забезпечення конкурентоспроможності продукції сільського господарства на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Реалізація цих завдань здійснюється за допомогою рішення пріоритетних тактичних завдань у царині:

• відновлення агроекосистем;

• екологоорієнтованої господарської діяльності;

• формування екологічного світогляду;

• керування процесами екологізації аграрного сектора економіки;

• розроблення довгострокової стратегії застосування превентивних заходів попередження екологічних конфліктів;

• організації комплексної системи виробництва екологічно чистої продукції і створення системи керування її якістю;

• створення внутрішнього ринку екологічно чистих сільськогосподарської сировини і продовольства.

Перехід до сталого розвитку АПК припускає розроблення принципів ведення господарської діяльності з урахуванням екологічних обмежень.

Принципи екологізації аграрного виробництва в теоретичному розумінні мають бути такими:

• первинний початок формування екологоорієнтованого світогляду,

• базові вихідні положення організації виробничого процесу відповідно до законів функціонування і розвитку природи і суспільства,

• внутрішні переконання всіх суб'єктів економічних відносин, що визначають норми і правила їх виробничої і господарської діяльності,

• основні особливості побудови ієрархії управлінських і регулятивних впливів на процес екологоорієнтованого функціонування аграрного сектора економіки.

Принципи, у загальному розумінні, мають визначати загальні методологічні засади досягнення поставлених цілей через пізнання закономірностей адаптації соціально-економічних систем до умов функціонування природи. Визначення ступеня сталості продовольчо-екологічної безпеки держави має базуватися на системі внутрішньогалузевих і зовнішньоекономічних кількісних оцінок функціонування агропромислового комплексу шляхом порівняння їх із установленими граничними значеннями.

До внутрішніх індикаторів можна зарахувати: показники прогресуючого забруднення і деградації компонентів навколишнього природного середовища, зниження фізичних обсягів виробництва сировини і продовольства, зміну структури і повноцінності харчування населення в розрізі статево- вікових груп і специфічних потреб його окремих категорій; платоспроможний попит населення і доступність продовольства; зниження якості і безпеки продуктів харчування; зниження забезпеченості сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами; кількість низькорентабельних і збиткових підприємств.

До зовнішніх індикаторів варто зарахувати: зниження конкурентоспроможності продукції національних товаровиробників; спад (відсутність росту) обсягів експортних постачань сировини та продуктів харчування, зростання імпорту і витискання вітчизняних товаровиробників іноземними з внутрішнього ринку продовольства, збільшення обсягів продажу фальсифікованої та екологічно небезпечної харчової продукції, зростання безконтрольного застосування в харчовій промисловості і продажу населенню генетично модифікованих продуктів.

Негативна динаміка зазначених показників свідчить про необхідність прийняття екстрених і стратегічних заходів попереджувального характеру. Сталий розвиток АПК варто розглядати в багаторівневому вимірі - глобальному, національному, регіональному і місцевому. Глобалізація сталого розвитку припускає вирішення таких проблем:

• біосферних (зміна клімату, зубожіння біорізноманіття, обмеженість і виснаження природних ресурсів);

• еколого-економічних (запобігання голоду, розвиток екологобезпечних агро- технологій, виготовлення екологічно чистої сільськогосподарської продукції);

• соціально-правових (політична стабілізація у світі і консолідація зусиль світового співтовариства з метою запобігання руйнуванню природного середовища);

• науково-технічних (розроблення нових агротехнологій і екологоприйнятних технічних засобів, адаптованих до природоохоронних вимог, трансферт агро- технологій, а також технологій збору, перевезення і збереження виробленої продукції, розвиток екологічної інфраструктури);

• морально-етичних та освітніх (формування масової екологічної свідомості, багаторівнева екологічна освіта, обумовлена вимогами виробництва, суспільними відносинами, станом науки, техніки і культури).

Визнання і вирішення зазначених проблем на національному рівні визначає внесок держави в подолання назрілої глобальної екологічної кризи на основі властивих кожній країні економічних, науково-технічних можливостей і геополітичних, соціально-демографічних і зовнішньоекономічних особливостей її розвитку.

Сучасні трактування сутності трансформацій у суспільстві та економіці держави обґрунтовують зміщування акцентів у сферу регіональних (місцевих) пріоритетів і розглядають регіон як складову сталого й динамічного со- ціо-еколого-економічного розвитку держави. Аргументацією такого ствердження є те, що регіон - це локальна модель держави, мета і завдання розвитку якого збігаються з загальнодержавними. Сталий розвиток регіонального АПК припускає реалізацію, на невизначено великий час, потенціалу аграрної сфери економіки за допомогою збалансованого розвитку економічної, екологічної і соціальної складових аграрної політики. У контексті розглянутої проблеми вагомість екологічного чинника дедалі більше зростає, тому що визначає можливість реалізації інших складових сталого розвитку АПК. Водночас у розглянутій тріаді зворотний вплив економічних і соціальних чинників на ефективність рішення екологічних проблем нітрохи не менше. Тому прогрес економіки і соціальне благополуччя стають невід'ємною умовою реалізації в регіоні діючої екологічної політики. Саме на регіональному рівні досягають природно-господарської збалансованості, формують програми екологізації господарського комплексу, визначають пріоритети розвитку і фінансові джерела їх реалізації. На місцевому рівні найбільш ефективно функціонує механізм партнерства органів місцевого самоврядування з аграрними і промисловими підприємствами усіх форм власності, забезпечується робота консультаційних служб, контролюється стан локальних агроекосистем.

Послідовна екологізація усіх сфер АПК має здійснюватися в руслі ринкового реформування і розглядатися як обов'язкова складова сталого розвитку аграрного сектора, який підтримується за допомогою реалізації заходів державного протекціонізму. Економічна політика держави, спрямована на забезпечення політики екологізації всіх сфер суспільного виробництва, припускає:

• розроблення інституціонального базису функціонування агропромислового комплексу відповідно до принципів сталого розвитку;

• виконання соціальних гарантій населенню, і, насамперед, передбачених законом прав громадян на охорону здоров'я;

• визначення основних напрямків і пріоритетів екологізації аграрного сектора економіки;

• створення умов для функціонування економічного та організаційного механізмів екологізації АПК (інвестиційна, фінансово-кредитна політика, неподаткові методи активізації процесів екологізації, формування міжбюджетних відносин, розвиток екологічної інфраструктури, ринку агроекологічних послуг, створення мотиваційного і стимулюючого механізмів, стратегії системної агроекологічної освіти);

• створення системи інформаційного забезпечення і моніторингу сталого розвитку всіх сфер агропромислового комплексу;

• розвиток процесів інтеграції в систему світогосподарських зв'язків, що передбачають участь у міжнародних природоохоронних угодах, запобігання екологічному демпінгу, адаптацію до норм і правил функціонування СОТ.

Таким чином, реалізація зазначених завдань дасть змогу досягти стабілізації стану природного середовища. Очікувані результати будуть виражені:

• у зниженні забруднення навколишнього природного середовища відходами сільськогосподарського виробництва, поліпшенні екологічного стану середовища, як складової якості життя і здоров'я населення;

• у забезпеченні раціонального природокористування нині живучими поколіннями і збереженні потенціалу природного середовища для життя і діяльності майбутніх поколінь;

• у реалізації продовольчо-екологічної безпеки держави;

• у наукомісткому і високотехнологічному розвитку сільського господарства і суміжних з ним галузей.

3. Проблеми сталого розвитку аграрного сектора економіки України

Реформування аграрної сфери економіки України в 90-х роках XX сторіччя в умовах глибокої системної кризи, посилило гостроту старих та породило низку нових проблем і суперечностей економіко-екологічного характеру (переважання екстенсивних методів зростання, екологічна криза, неефективне використання природно-ресурсного потенціалу, нееквівалентний обмін товарів і ресурсів, поглиблення майнової нерівності, недостатня демократизація відносин власності і гуманізація економічних процесів тощо), які створюють серйозні перешкоди на шляху переходу до моделі сталого економічного зростання. Україна ще далека від забезпечення сталого економічного зростання та розвитку, але вже зараз необхідно науково обґрунтувати передумови переходу до зазначеної моделі. Для України на сучасному перехідному етапі необхідно забезпечити стале економічне зростання. Сталий розвиток агропромислового комплексу і економіки України можливий лише у далеко віддаленій перспективі.

Теоретичне тлумачення понять «стале економічне зростання» і «сталий економічний розвиток» розглядали К.Р. Макконел і С.Л. Брю, П.А.Самуельсон, М. Бурда, Ч. Виплош, С. Будаговська, Л.І. Абалкін, Г.Климко і В. Нестеренко, С. Панчишин, А.Ф. Шишкін, ВД. Базилевич, М.Н.Чепурін і Є. А. Кисельова, Ю.В. Ніколаєнко, С.В. Мочерний та ін.

В економічній літературі можна виділити декілька поглядів, згідно з якими економічне зростання розглядається як:

1) результат суспільного виробництва, який вимірюється різними натурально-вартісними показниками;

2) збільшення обсягів суспільного виробництва та розширення можливостей економіки задовольняти зростаючі потреби;

3) поєднання кількісного і якісного аспектів даної категорії;

4) ототожнення розширеного відтворення і економічного зростання.

Традиційна парадигма економічного розвитку визначає провідним орієнтиром ефективності господарювання досягнення високих темпів економічного зростання. Поряд з цим гуманізація, соціалізація, інтелектуалізація, екологізація та глобалізація суспільного життя, що супроводжуються поглибленням взаємообумовленості та взаємозалежності економічних, соціальних і екологічних процесів функціонування національних господарств, формують зрушення в економічній теорії, нові концептуальні уявлення щодо пріоритетів ефективного соціально- економічного розвитку.

При розробці стратегії сталого економічного розвитку, необхідно мати на увазі, що розвиток економічних процесів має циклічний характер. Теорії економічних криз і циклів приділяли увагу багато вчених кінця XIX - початку XX ст.: В. Джевонс, Р. Макдональд, Т. Уільямс (Великобританія), Ж. Лескюр, А. Афтальон, М. Ленуар (Франція), А. Шпитгофф, К. Каутський (Німеччина), Т. Веблен (США), К. Вікседь (Швеція), В. Парето (Італія), М.Кондратьєв (Росія) та ін.

Забезпечення сталого економічного зростання є одним із основних стратегічних пріоритетів відповідно до Закону України «Про основні заходи державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18.10.2005 р. №2982 та Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2004-2015рр.

У концепціях, посланнях, доповідях, конференціях звучать заклики про необхідність забезпечення сталого економічного зростання та розвитку. Але, як показує практика, доволі часто ці заклики звучать лише декларативно.

В умовах фінансово-економічної кризи необхідно окреслити вектор розвитку аграрної сфери економіки України на перспективу.

Метою роботи є з'ясування змісту понять «стале економічне зростання» у взаємозв'язку зі «сталим економічним розвитком», розробка пропозицій щодо забезпечення сталого економічного зростання аграрного сектору економіки України і заходів по активізації державної політики в цьому напрямку.

Стале економічне зростання являється важливою практичною проблемою кожної країни, яке передбачає підвищення рівня життя населення. Ефективний розподіл у зростаючій економіці спроможний повніше задовольняти потреби людей і краще розв'язувати соціально- економічні і екологічні проблеми. Тому держави сприймають стале економічне зростання як головну економічну і політичну мету, найважливішу передумову сталого економічного розвитку.

З огляду на прийняті в економічній теорії формулювання, враховуючи їх особливості, можна сказати, що стале економічне зростання - збільшення обсягів виробництва суспільного продукту на основі розширеного відтворення та якісного удосконалення факторів виробництва при ефективному використанні ресурсів та збереженні природного середовища з метою найбільш повного задоволення економічних та соціальних потреб нинішнього і майбутніх поколінь з урахуванням прогресивних стандартів життя.

Сталий економічний розвиток - стабільний, узгоджений і довготривалий розвиток економічної системи, соціальної і економічної сфер на основі невиснажливого довго підтримуваного використання ресурсів для забезпечення потреб нинішнього покоління з водночас не позбавленням майбутніх поколінь можливості задовольняти власні життєво необхідні потреби.

Для досягнення сталого економічного розвитку необхідною умовою є забезпечення довготривалого сталого економічного зростання. Тривалість періоду економічного зростання, достатня для підтвердження тенденції його стійких темпів, має становити не менше як два десятиліття.

При розробці напрямів забезпечення сталого економічного зростання необхідно враховувати проблему циклічності розвитку економічних явищ.

П. Самуельсон зазначав, що розвиток суспільного виробництва в ринкових умовах ніколи не буває рівномірним і прямолінійним. Процвітання змінюється панікою або крахом. Коливання в темпах і напрямках розвитку суспільного виробництва, які регулярно повторюються протягом певного періоду часу, свідчать про циклічний характер його розвитку.

Для розрізнення циклів їх назвали за іменами економістів: цикл Кітчина - це короткий три-чотирирічний цикл; цикл Жюргаля, або цикл, що вкладався в рамки десятиріччя; цикл Кузнеця (подвоєний цикл Жюргаля) тривав би два десятки років; цикл Кондратьєва займав півстоліття чи більше. Розглядаючи циклічність у розвитку сільськогосподарського виробництва, слід підкреслити дві надзвичайно важливі обставини:

- в дослідженнях М.Кондратьєва зазначалося, що періодичні економічні кризи охоплюють і сільське господарство, якому в цей період властива чітко виражена і довготривала депресія;

- деякі дослідники вважають причиною довгих хвиль в економіці порушення рівноваги в сільськогосподарському виробництві.

О.В. Олійник дослідив, що світова фінансово-економічна криза 20082009 рр. збігається із завершенням підвищувальної хвилі середньострокового циклу в економічній динаміці аграрного сектору економіки України.

Деяке зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції в господарствах населення у найбільш скрутні і поворотні для крупнотоварного виробництва моменти в 1991-1993 та 1999-2004 рр. пояснюється тим, що в цей час велика частина трудових і матеріальних ресурсів переливалася у натуральні господарства населення, які забезпечували виживання значної частини сільського населення. Але це не компенсувало втрат сільськогосподарських підприємств.

Ситуація погіршувалася непослідовністю аграрних реформ у державі: реформуванням власності на майно та землю, створенням нових організаційних форм сільськогосподарських підприємств, відчуженням селян від засобів виробництва. Проілюструвати це можна даними ефективності господарської діяльності сільськогосподарських підприємств, наведених в таблиці 1.

Наведені дані свідчать, що протягом 1995-2001 рр. переважна частина підприємств була збитковою. В 2003-2007 рр. ефективність діяльності підприємств дещо підвищилася загалом за рахунок дотацій за збиткову тваринницьку продукцію. Однак і цей фінансовий стан, у якому в середньому за ці роки майже 40% підприємств були збитковими, критичний.

Таблиця 1

Результати господарювання сільськогосподарських підприємств України

Показники

Роки

1995

1997

1999

2001

2003

2005

2007

Сума прибутку в розрахунку на одне підприємство тис. грн.

120,2

140,8

222,8

294,6

388,6

861,0

818,2

Частка прибуткових сільськогосподарських підприємств, % до підсумку

69,8

12,8

15,8

56,1

49,5

63,8

72,0

Сума збитку на одне підприємство, тис. грн.

77,3

332,9

361,4

228,7

382,1

356,8

517,4

Частка збиткових сільськогосподарських підприємств, % до підсумку

30,2

87,2

84,2

43,9

50,5

36,2

28,0

Показники

Роки

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

Виробництво зерна, млн. т

24,5

39,7

38,8

20,2

41,8

38,0

34,3

29,3

53,3

46,0

Рентабельність зерна, %

64,8

43,3

19,3

45,8

20,1

3,1

7,4

28,7

16,4

30

Простежимо проблему на прикладі зернового виробництва. До 90-х років в Україні спостерігалося динамічне нарощування виробництва зерна з незначними коливаннями по рокам, а з 1990 р. спостерігаються величезні коливання валових зборів зерна - у 2,5 рази (53,3 і 20,2 млн. т у 2008 і 2003 рр. відповідно). Таке становище в Україні являється свідченням великої залежності сільськогосподарських товаровиробників від погодних умов, що зумовлено недостатніми капіталовкладеннями у сільське господарство і проявляється в недопустимо малій кількості технічних засобів, систем зрошення, внесення добрив, засобів захисту рослин тощо. Якщо в 1990 р. на 1 га посіву зернових вносилося 132 кг мінеральних добрив у діючій речовині, а валовий збір складав 51 млн. т, то в 2001 р., відповідно, 22 кг і 39,7 млн. т, а в 2007 - 50 кг і 29,3 млн. т. Різкі коливання в розмірах пропозиції на внутрішньому ринку зерна об'єктивно зробили недієвими загальновідомі економічні інструменти регулювання на ринку зерна. Вони можуть бути дієвими за коливань у межах 50%, а не майже трьохкратних. Результатом стала обернено пропорційна залежність між величиною валових зборів і рентабельністю виробництва зерна. Коли збиралася найменша кількість зерна (20-24 млн. т), рентабельність була високою - 4665%, а за валових зборів у два рази більше, рентабельність була у 3-10 разів меншою. У 2008 р. за рекордного врожаю 53,3 млн. т, рентабельність становила лише 16,4% (таблиця 2).

Для забезпечення стабільності розвитку зернового ринку необхідно підвищувати агротехнологічний рівень виробництва.

На відміну від передових країн світу, Україна не отримує очікуваної економічної віддачі від агропромислового виробництва. Причин таких результатів багато, та основними з них являються:

- перша - у процесі введення відповідних ринкових механізмів у багатьох випадках була відсутня системність їх здійснення у часі, відсутнє належне фінансове забезпечення, а то й партнерська порядність між державою та товаровиробниками в ході виконання певних умов. Держава у багатьох випадках, декларуючи певні умови, виконувала їх частково або несвоєчасно;

- це спричинило другу причину - недовіру у товаровиробників, особливо на фоні частої зміни урядових структур. Недовіра - це не економічна категорія, але вона відіграє надзвичайно негативну роль у дієвості ринкових механізмів;

- третя причина неефективного використання наших ринкових механізмів управління на ринку сільськогосподарської продукції - це практична відсутність агротехнічних важелів стабілізації виробництва, викликана недопустимо малою кількістю внесення добрив, технічних засобі, систем зрошення, засобів захисту рослин, тварин та ін.

З метою згладжування коливань у агропромисловому виробництві, необхідно підвищувати його енергоозброєність. Без значного усунення залежності виробництва від погодних факторів, досягти стабілізації лише за рахунок ринкових важелів неможливо.

Аграрний сектор являється однією з найменш прибуткових галузей світової економіки, тому він може функціонувати стабільно і прибутково навіть у сприятливих природних умовах тільки за значної підтримки держави. Досвід державної підтримки сільського господарства України в роки незалежності доводить, що вона була і залишається спрямованою на розв'язання поточних проблем, попередження катастрофічних ситуацій.

Еквівалентність у взаємовідносинах аграрного сектору з іншими галузями забезпечується не тільки через ціновий механізм, а й бюджетним фінансуванням(згідно визначених пріоритетів), зовнішньоекономічної діяльності (з метою забезпечення адекватного захисту національного виробника і споживачів продовольства) та іншими факторами. Обов'язком держави перед сільськогосподарськими виробниками є нівелювання переваг галузей, які обслуговують аграрне виробництво. При цьому до основних інструментів регулювання економіки належать: економічне прогнозування і програмування; бюджетно-податкова система; грошово-кредитна та валютна політика; виконання науково-дослідних робіт з розробки технології сільськогосподарського виробництва та створення умов для їх освоєння і впровадження; проведення маркетингових досліджень і розробка прогнозів виробництва і збуту продукції аграрної галузі; митна політика тощо.

У Державному бюджеті 2008 р. по позиції «Міністерство аграрної політики України» витрати становили 12,1 млрд. грн. (4,8% загальних видатків), у 2009 р. - 6,4 млрд. грн. (2,4% ), у проекті Державного бюджету на 2010 р. - 6 млрд. грн. (1,9% загальної суми видатків). Така динаміка бюджетної політики щодо аграрного сектору не відповідає зростаючій ролі цієї базової галузі і тому повинна узгоджуватися з часткою сільського господарства у створенні валового внутрішнього продукту (ВВП) країни.

Роль держави у становленні і розвитку аграрного ринку полягає в ефективній координації функціонування його складових: здійснення цінової політики на основі доповнення механізму ринкового ціноутворення інструментами державного регулювання; активізація антимонопольного контролю за цінами; виведення товаропотоків аграрного сектору із сфери тіньового обігу; налагодження системи об'єктивної інформації про кон'юнктуру ринків, особливо щодо експортних умов; завершення процесу формування нормативно-правової бази та здійснення моніторингу тощо.

Отже, традиційна парадигма економічного розвитку визначає провідним орієнтиром ефективності господарювання досягнення високих темпів економічного зростання, яке в свою чергу являється необхідною умовою для досягнення сталого економічного розвитку. Тривалість періоду економічного зростання, достатня для підтвердження тенденції його стійких темпів, має становити не менше як два десятиліття.

Підвищення ролі держави в розвитку сільськогосподарського виробництва може бути ефективним лише за умови удосконалення системи державного регулювання, що дасть змогу успішно вирішувати проблему позитивної динаміки розвитку і на цій основі забезпечити стале економічне зростання галузі.

Використана література:

1. Заставнюк Л.І., Зигрій О.В. Проблеми сталого розвитку сільського господарства України у контексті аграрних трансформацій / Всеукраїнський науково-виробничий журнал "Сталий розвиток економіки", с.35-38

2. Купінець Л.Є. Екологічні імперативи сталого розвитку агропромислового комплексу / Науковий вісник, 2005, вип.15.6, с. 371-376

3. Бурнукін В.О. Проблеми сталого розвитку аграрного сектора економіки України





Реферат на тему: Проблеми сталого розвитку агропромислового комплексу та сільського господарства України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.