Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Сільське господарство

Інноваційна модель та проблеми сталого розвитку сільських територій (реферат)

Зміст

1. Правове регулювання зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією

2. Інноваційна модель сталого розвитку сільських територій

3. Проблеми сталого розвитку сільських територій

Використана література

1. Правове регулювання зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією

Світове господарство сьогодні характеризується процесами, пов'язаними з глобалізацією господарських зв'язків, посиленням взаємозалежності країн та регіонів світу, поглибленням міжнародного поділу і кооперації праці. Реальне входження країни у світовий політичний та економічний простір потребує адаптованості її національної економіки до найважливіших тенденцій зовнішнього середовища. І якщо Україна прагне реалізувати перехід від ізольованої економіки Радянського Союзу до ринково відкритого національного господарювання, необхідно враховувати ці тенденції.

Одним із важливих завдань реформування економіки України є трансформація агропромислового комплексу. У світовому співтоваристві Україну визнають як потенційного лідера з виробництва сільськогосподарської продукції та основних продуктів харчування: зерна, цукру, олії, м'яса, продуктів переробки молока тощо. Аграрний сектор України має величезний потенціал, але за браком відповідних економічних та інституційних умов не може його використати. Спад виробництва великою мірою зумовили помилки в здійсненні аграрної політики. Керівники та працівники сільськогосподарських підприємств не мають відповідних стимулів до діяльності, а ця обставина приводить до низької продуктивності факторів виробництва.

Фактичні реалії вітчизняних поглядів на місце експорту та імпорту товарів багато в чому є недосконалими, економічно не виваженими. За їх допомогою до останнього часу не вдавалося забезпечити бажаних сподівань про подолання кризи в зовнішньоекономічній діяльності галузей АПК, яка невиправдано затягнулася. Загальними ознаками кризи стали різке розбалансування між експортом й імпортом, деформація структури експорту й імпорту; стрімке падіння обсягів експорту товарів; формування структури експорту під впливом стихійних процесів; обмежена відтворювальна можливість експорту та структурний стан імпорту; порушення антимонопольного законодавства; недобросовісна конкуренція. Саме тому зовнішньоекономічна діяльність практично не інтегрована у світові процеси, а аграрні суб'єкти підприємництва втрачають зовнішній ринок.

Аналізуючи стан зовнішньої торгівлі аграрною продукцією, слід зазначити, що основними споживачами української продукції є країни ЄС, Росія, Білорусь, Ізраїль, Корея, Польща та ін. Найбільшим попитом на зовнішніх ринках користуються олійні культури, продовольча і фуражна пшениця, м'ясо і продукти його переробки.

Країни, що приєднуються до СОТ, відповідно до Угоди СОТ про сільське господарство беруть на себе певні зобов'язання щодо державної підтримки сільського господарства; доступу на ринок сільськогосподарських і продовольчих товарів; санітарних і фіто-санітарних заходів, експортної конкуренції в сільськогосподарській і продовольчій торгівлі.

Згідно домовленостей Україна не має зобов'язань перед СОТ по скороченню внутрішньої підтримки, що надається через «жовті» програми. Є лише зобов'язання не перевищувати річний рівень підтримки, вираженого у показнику СВП. Щорічний Сукупний вимір державної підтримки (СВП) сільського господарства України, який акумулює в собі окремі «жовті» програми підтримки, не повинен перевищувати 3 млрд. 43 млн. грн. Крім того, додатково Україна може кожен рік витрачати на жовті програми до 5% від річної вартості виробництва валової продукції сільського господарства.

До базового періоду 2004-2006 рр., крім СВП, включено не продуктову підтримку "жовтої скриньки" у розмірі 3 млрд. 51 млн. грн., яка менша, ніж 5% від вартості валової продукції сільського господарства та 2 млрд. 424 млн. грн. у вигляді "зелених програм" підтримки сільськогосподарських виробників.

Як і всі країни-члени СОТ, Україна не матиме обмежень на «зелені» програми внутрішньої підтримки сільського господарства, вплив яких на торгівлю відсутній або мінімальний, за умови, що ці програми відповідають умовам, визначеним в Угоді СОТ про сільське господарство. Бюджетне фінансування програм «зеленої скриньки» може бути збільшено Україною, тому що воно не обмежується з боку СОТ, на видатки на створення інфраструктури, консалтинг, маркетингові послуги, охорону навколишнього середовища, навчання, інспектування продукції, розбудову сучасної системи технічних стандартів, прискорення роботи по їх гармонізації з міжнародними та європейськими. Україна погодилася не здійснювати субсидування експорту.

Україна застосовуватиме тарифну квоту на тростинний цукор-сирець (260 000 тон на рік згідно із Законом України № 404-V від 30.11.2006 з 1 січня року наступного, за роком вступу до СОТ, зі збільшенням до 267 000 тон у 2010 році). Квота розподілятиметься у порядку надходження заявок через 3 роки після вступу країни до СОТ.

На окремі види сільськогосподарської продукції домовлено про перехідні періоди на лібералізацію доступу до ринку, терміни яких закінчуються до 2010 року: м'ясо, риба, готові харчові продукти.

Слід розробити оптимальну і реальну програму державної підтримки АПК із системою спеціальних економіко-правових, фінансових і адміністративних заходів, які дозволили б, зокрема, оперативно вирішувати питання доцільності підтримки тих чи інших галузей сільськогосподарської продукції, планувати або програмувати, як це має місце в інших країнах, агропромислове виробництво та структурні перетворення в ньому з урахуванням як національних, та і міжнародних аспектів.

Важливо створити необхідні умови для захисту вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника і підвищення конкурентоспроможності української сільськогосподарської продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках.

2. Інноваційна модель сталого розвитку сільських територій

Одним із найважливіших завдань державної інноваційної політики в Україні є забезпечення сталого розвитку сільських територій. Сільські території з економічної і екологічної точки зору досягли такого стану, що об'єктивно обумовлює необхідність опрацювання якісно нового підходу в організації аграрного природокористування, заснованого на гармонізації відносин суспільства, виробництва і природи, обумовленого як стратегія сталого розвитку.

Перехід до сталого розвитку як процесу гармонійного поєднання потреб людської спільноти з можливостями природного потенціалу з урахуванням інтересів нинішнього і майбутніх поколінь став об'єктивною необхідністю. Концепція сталого розвитку, декларована світовим співтовариством у 1992 р. на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку, є визначальною на ХХІ століття.

Сталий економічний розвиток сільських територій передбачає наступні етапи еволюції екологічних потреб: перший етап пов'язаний з розвитком засобів захисту навколишнього середовища від процесів його порушення (забруднення); на другому етапі пріоритети віддаватимуться заміні екологічно несприятливих виробів та послуг на екологічно досконаліші або такі, що ведуть до зниження матеріало- та енергомісткості систем; третій пов'язаний з виробництвом і споживанням виробів та послуг, які сприяють підтриманню сталого розвитку суспільства.

Сталий розвиток сільських територій як важлива складова економіки України передбачає забезпечення на тривалий термін збалансованого економічного зростання, покращення соціальних і екологічних параметрів їх діяльності. Вирішення цих завдань передбачає необхідність нарощування обсягів виробництва якісної і конкурентоспроможної агропродовольчої продукції, підвищення економічної ефективності виробничої діяльності, забезпечення соціальної справедливості і гарантій для трудового потенціалу, відтворення і охорону природних ресурсів, зниження екодеструктивного впливу аграрного господарювання і оздоровлення навколишнього середовища. Перехід сільських територій на модель сталого розвитку і подальше функціонування на цих засадах є важливим для гармонійного розвитку країни та необхідною передумовою інтеграції у європейські інституції.

З моменту обрання курсу на сталий розвиток комплексній проблемі соціально-економічної і екологічної ефективності аграрної сфери і природокористування приділяється значна увага. Збільшився обсяг наукових публікацій з питань теоретичного і прикладного висвітлення проблеми економіко-екологічного відтворення природного ресурсного потенціалу АПК та механізмів його здійснення в сучасних умовах. Дана проблема прийняла багатогранний характер, що ускладнює її вирішення, оскільки є однією із складових забезпечення продовольчої та екологічної безпеки України

Значний внесок у вирішення економічної проблеми нарощування ресурсного потенціалу аграрної сфери внесли І.І.Лукінов, П.Т.Саблук, П.І.Гайдуцький, О.М.Онищенко, В.В.Юрчишин. В науково-практичному опрацюванні макроструктурних аспектів аграрної економіки, раціонального використання, охорони і відтворення природних ресурсів провідне місце належить В.М.Геєцу, Б.М.Данилишину, В.І.Павлову, Б.Й.Пасхаверу, М.А.Хвесику, А.Е.Юзефовичу й ін.

В результаті проведених досліджень сформовано наукові засади еколого-економічного управління національним господарством і підприємством, екологічної економіки, екологічного маркетингу та екологічного менеджменту та окреслено шляхи забезпечення соціально-економічної і екологічної безпеки. певного удосконалення зазнало екологічне законодавство, економічні основи

Проте, аналіз літературних джерел виявив, що незважаючи на чисельність досліджень, дана проблема вивчена недостатньо, а стосовно регулювання інвестиційних та інноваційних чинників забезпечення сталого розвитку сільських територій вона зовсім не досліджена. У сучасній економічній думці поки що не розроблені теоретичні основи інноваційної моделі економічного зростання як результату конкурентоспроможності цілісної системи інтегрованого типу. Розв'язання цих проблем сприятиме розробці комплексного підходу до удосконалення організаційно-економічної системи формування сталого розвитку сільських територій.

Метою роботи є обґрунтування організаційно-економічних засад переводу сільських територій на інноваційну модель розвитку, яка сприятиме формуванню їх сталого розвитку.

Для досягнення поставленої мети визначаються: пріоритетна важливість інноваційного реформування і розвитку сільських територій в системі національного господарства України; засоби інноваційного забезпечення конкурентоспроможності національної аграрної економіки, сільських територій і окремих підприємств; орієнтири пріоритетності переводу сільських територій на інноваційну модель розвитку; основні причини повільного впровадження інновацій в аграрній сфері України; пріоритетні напрями інноваційного забезпечення сталого розвитку аграрної економіки і сільських територій.

Сучасний етап формування нової парадигми науково-технічного розвитку світової економіки пов'язаний з посиленням соціально-екологічної спрямованості нових технологій. Зокрема, прогнозуються радикальні зміни принципів і методів природоохоронної діяльності. Це особливо актуально для України, екологічні проблеми якої змушують шукати такі шляхи інноваційного розвитку, які б ураховували її екологічну складову і ставили її в ряд основних пріоритетів.

Слід зазначити, що найбільш високорозвинені країни, подолавши енергетичну кризу, на основі прискореного впровадження досягнень НТП, значних інвестицій у структурну перебудову економіки дещо стабілізували екологічну ситуацію і вступили в постіндустріальну епоху або інформаційне суспільство. Економічні можливості дозволили їм спрямувати значні ресурси на усунення чи згладжування екодеструктивних наслідків господарювання.

Ці країни, виснаживши власні природні ресурси, виявляють все більшу цікавість до країн із перехідною економікою: з метою одержання практично за безцінь сировинних ресурсів; для перенесення на їх територію екодеструктивних виробництв; для формування ринків збуту своєї, часто морально застарілої та екологічно неприйнятної, продукції.

Центр екологічної напруженості змістився у бік менш розвинених країн, до яких відноситься і Україна. Україна має офіційний статус зони екологічного лиха і належить до країн з найвищими обсягами утворення та накопичення промислових відходів. Лише 15% її території віднесено до категорії умовно чистої, а інші 15% - до екологічно кризової. Щороку в атмосферу потрапляє близько 7 млн т шкідливих речовин, що в сумі зі шкідливими речовинами, які надходять у воду і ґрунти, становить близько 100 млн т.

Загальний розвиток національної економіки України спирається на існуючу технологічну базу. Зокрема, аналізуючи показники важкої промисловості України встановлено, що показники її' енергоємності у 10 разів вищі порівняно із Західною Європою. Виявлено, що за виробничий цикл, починаючи від видобутку сировини, на одну тону кінцевої продукції припадає дев'ять тонн відходів. Частка матеріалоємної збиткової промисловості становить в Україні 60% внутрішнього валового продукту. Антропогенне та техногенне навантаження на навколишнє природне середовище в кілька разів перевищує відповідні показники розвинутих країн світу та продовжує зростати. Зокрема, щільність викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря останнім часом становить понад 130 кг на кожного мешканця України, що в кілька разів більше ніж у розвинутих країнах світу.

В Україні інноваційна активність підприємств, у тому числі в базових галузях народного господарства, є вкрай недостатньою. Особливо це стосується малих підприємств, які не мають коштів і наукових кадрів на реалізацію найменших інноваційних проектів. У той час у світовій практиці вони є найактивнішими інноваторами.

Україна має порівняно не високі рейтинги не тільки за показниками конкурентоспроможності, а і за показниками екологічної сталості, за яким вона посіла 137-ме місце серед 142 країн світу.

Особливо відстає в інноваційному відношенні розвиток аграрної сфери економіки. При цьому слід відмітити, що для вирішення глобальних проблем світовий ринок продукції сільського господарства та продуктів харчування потребує ефективного залучення аграрного потенціалу України.

Основними факторами, які визначають пріоритетну важливість інноваційного реформування і розвитку сільського господарства і сільських територій в системі національного господарства України є:

- зростання значення сільськогосподарської галузі на тлі світової економічної кризи, яке базується на тому, що: по-перше, у кризу тільки сільське господарство дає позитивну динаміку виробництва; по-друге, сільське господарство - економіко утворююча галузь; по-третє, сільськогосподарська галузь - стратегічно важлива для забезпечення незалежності та життєздатності країни; по-четверте, зростає потенціал інвестиційної привабливості сільськогосподарської галузі;

- найкраще в світі забезпечення сільського господарства відновлюваними природними та кліматичними ресурсами, що підтверджується найвищим відсотком родючих сільськогосподарських земель і найсприятливішими кліматичними умовами для сільськогосподарської діяльності.

Виходячи з цього, в Україні є можливість досягати кращих в світі показників собівартості та якості сільськогосподарської продукції. При оволодінні ресурсозберігаючими технологіями інвестиції в сільське господарство можуть давати значний економічний ефект.

Важливим фактором пріоритетності реформування і розвитку сільського господарства є те, що Україна має сприятливі можливості для розвитку стосунків з зовнішнім аграрним ринком: світ знає Україну як державу з великим аграрним потенціалом; Україна знаходиться в безпосередній близькості до високорозвинених країн Європейського Союзу та до вузла світових торгівельних шляхів (Середземного моря), має вихід до Чорного моря з діючими портами; Україна інтегрується і буде поглиблювати інтеграцію в світову економіку (країна вступила в 2008 році до Світової Організації Торгівлі, з 2011 року вступають в силу правила вільної торгівлі - з'являється можливість продавати свою продукцію в Європу (при умові якщо вона якісна); Україна має потенціал різкого нарощування експорту.

На даному етапі суспільного розвитку одним з головних засобів забезпечення конкурентоспроможності національної аграрної економіки і окремих підприємств є інноваційна діяльність. Остання є одним з головних інструментів в оздоровленні економічного, екологічного і соціального середовища. Її ефективність доведена досвідом економічно розвинених країн, і вона є безальтернативною для України.

Таким чином, при переході на інноваційну модель розвитку сільське господарство має всі шанси стати впливовим фактором у перетворенні України у провідного експортера світового ринку сільськогосподарської продукції та гарантом економічної незалежності України в світовій спільноті.

Об'єктивна необхідність пріоритетності переводу аграрної економіки на інноваційну модель розвитку пов'язана з певними орієнтирами.

Першим орієнтиром інноваційного розвитку є те, що сільськогосподарська галузь має довгостроковий стабільний запит на суттєве нарощування обсягів виробництва. Це пов'язано з обмеженістю можливостей для екстенсивного розвитку сільського господарства і негативно стимулюючими екологічними тенденціями:

- відсутність можливості розширення земельних площ, сприятливих для ведення сільськогосподарського виробництва (в першу чергу ті, що мають родючі ґрунти), зростання плати за землю;

- зменшення родючості та деградація ґрунтів внаслідок інтенсифікації їх використання;

- драматичні для сільського господарства непрогнозовані зміни клімату (пов'язані з накопиченням в атмосфері парникових газів) та зростання ризиків сільськогосподарського виробництва.

Другий орієнтир інноваційного розвитку пов'язаний з тим, що розвиток сільського господарства можливий тільки шляхом застосування технологій, які забезпечують зростання продуктивності виробництва при гармонійних діях по відношенню до екосистеми. Екологічний фактор стає все більш домінуючим в сільськогосподарському виробництві. Причини цього полягають в зростаючому дефіциті енергоресурсів, в стійкому зростанні цін на засоби матеріально-технічного та енергетичного забезпечення сільськогосподарського виробництва. Вони базуються на: зменшенні доступних світових запасів енергоносіїв (нафта, газ, вугілля) і зростання цін на них;.світовому зростанні цін на паливно- мастильні матеріали; зростання цін на продукцію енергоємних галузей, що приймають участь у матеріально-технічному забезпеченні сільськогосподарського виробництва (в першу чергу - сільгосптехніка та запчастини, засоби захисту рослин та міндобрива).

Третій орієнтир інноваційного розвитку виходить з безальтернативності переходу на енерго- та ресурсозберігаючі агро технології, в зв'язку з об'єктивною обмеженістю можливостей істотного підвищення цін на сільгосппродукцію та продукти харчування.

Четвертий орієнтир інноваційного розвитку направлений на забезпечення позитивної рентабельності сільгосппродукції в умовах існуючих обмежень на зростання цін можливо тільки за рахунок зниження собівартості сільськогосподарського виробництва. Необхідність зниження собівартості продукції обумовлює важливість економічних критеріїв при розробці та впровадженні нових технологій та потребує системної оптимізації всіх складових сільськогосподарського виробництва.

П'ятий орієнтир інноваційного розвитку направлений на виробництво якісної продукції та неухильне підвищення стандартів якості, оскільки якість все більше стає економічною категорією. Стійке зростання значення якості сільгосппродукції та продуктів харчування пов'язане із: зростанням в світі вимог до якості всіх видів сільськогосподарської продукції; зростанням в світі платоспроможного попиту на екологічно безпечні та якісні продукти харчування.

В процесі дослідження виявлено, що об'єктивна необхідність переходу аграрної економіки України до інноваційної моделі розвитку обумовлена вичерпанням джерел посткризового зростання, уповільненим темпом інвестування нового устаткування і знань, загостренням проблем збереження науково-технічного потенціалу. Формування національної аграрної інноваційної системи в Україні характеризується низьким рівнем інтеграції науки і матеріального виробництва.

Вважається, що для отримання економічного ефекту від інновацій співвідношення між витратами на трьох головних стадіях (фундаментальні дослідження - дослідно-конструкторські розробки - промислове освоєння) має становити 1: 10: 100, тобто витрати на реалізацію інноваційного проекту мають бути у 100 разів вищі за отримання результату фундаментальних досліджень. Сьогодні ж високотехнологічні та наукоємні виробництва, мають найменші фінансові ресурси для впровадження інновацій.

Одним із факторів, від якого залежить якість довкілля, є розмір коштів, використаних на охорону довкілля. Більшість економістів вважає, що компенсувати поточне антропогенне навантаження на довкілля можна при витратах на охорону та відновлення довкілля 6% ВВП, а при 8-10% навіть нейтралізувати шкоду, завдану довкіллю в попередні періоди, і очікувати значне поліпшення якості довкілля.

Оцінюючи сучасні українські реалії, визначено, що негативною тенденцією здійснення інноваційного процесу є низька вартість висококваліфікованої робочої сили. За цією обставиною відбувається міграція за кордон талановитої освіченої молоді. Серед важливих особливостей слід виділити також відсутність конкурентних стимулів у підприємств, монополізм, зосередження інновацій переважно на великих підприємствах, що свідчить про занепад розвитку малого венчурного бізнесу, націленість вітчизняних підприємств на придбання іноземної техніки, технології та інші чинники. За таких умов інновації набувають тіньового характеру. Поширення "тіньової" економіки створює сприятливі умови для використання органами державної влади легальних процедур з метою задоволення певних вузько корпоративних інтересів.

Проведення інноваційної аграрної реформи в Україні має комплексний характер, оскільки складне економічне становище взаємозв'язане з екологічним. Розорювання крутосхилів, височин, прируслових лук і пасовищ, вирубування полезахисних лісосмуг, лісів і чагарників, конструктивні недоліки у будівництві гідротехнічних і меліоративних споруд, будівництво великих водосховищ, порушення зональних і внутрішньозональних систем ведення сільського господарства призвели до погіршення екологічних умов його розвитку. Тобто, інноваваційний розвиток сільського господарства тісно пов'язаний і базується на раціональному природокористуванні.

Пріоритетними напрямами такого підходу є подальша екологізація сільськогосподарського виробництва, збереження та відновлення природного ресурсного потенціалу АПК, що передбачено Основними напрямами державної політики у галузі охорони довкілля є використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Основою відродження економіки України повинна стати екологізація економічного розвитку - перехід до біосферосумісного типу технологічного розвитку на основі комплексного використання природних ресурсів, зниження ресурсомісткості виробництва, створення замкнутих матеріально- енергетичних циклів, орієнтації на відновні та екологічно чисті джерела енергії.

Викладене вище дає підстави зробити висновок, що розвиток економіки України та розв'язання існуючих еколого-економічних проблем має ґрунтуватися на екологічно спрямованій інноваційній діяльності. Тому існує нагальна необхідність формування соціально-економічної мотивації екологізації інноваційної діяльності в Україні, для чого необхідним є створення передумов екологізації правового, економічного, організаційного характеру.

Таким чином, передумовою розв'язання суперечностей між економічним зростанням і збереженням (чи навіть поліпшення) стану довкілля є активізація впровадження екологічних інновацій, зокрема виробництво та просування на ринок нових товарів, що виробляються екологічно безпечним способом, які сприяють зниженню деструктивного впливу на довкілля, а також екологічно безпечних для споживачів. Для цього потрібно сформувати відповідний мотиваційний механізм, який має активізувати діяльність підприємств в напрямку досягнення сталого розвитку та забезпечити сприйняття екологічних інновацій суспільством.

Сталий розвиток є можливим при одночасному створенні мотивації інноваційного розвитку підприємств і мотивації його екологізації. У протилежному випадку в разі недостатньої мотивації інноваційного розвитку будемо мати системний відрив від розвинутих країн, що, до речі, поступово призведе до подальшої деградації довкілля країни внаслідок старіння технологій, устаткування тощо.

Сучасний стан розвитку держави, національного господарства і, зокрема, аграрної сфери вимагає здійснення дебюрократизації економіки. Діяльність Уряду в цій сфері має спрямовуватися на звуження адміністративного регулювання, обмеження відомчої та регіональної нормотворчості. Ефективним виходом з даної ситуації є формування регуляторної діяльності держави за програмно- цільовим підходом, прямо протилежним бюрократичному мисленню, що дозволить оптимізувати співробітництво багатьох людей та концентрувати їх зусилля для досягнення визначеної мети - ідеології доцільності, виключення невиправданих зайвих дій і непотрібного дублювання. Це сприятиме формуванню громадсько-правових інституцій та організацій саморегулювання, які слідкуватимуть за якістю та безпечністю інноваційної продукції на ринку, реформуванню згідно з європейськими нормами систем стандартизації, удосконаленню законодавства з питань захисту прав споживачів. Подолання бюрократизації державного апарату можливе тільки на основі принципів забезпечення свободи слова, стабільної, прозорої та зрозумілої економічної політики держави, запровадження відкритих консультацій органів виконавчої влади з представниками суб'єктів господарювання, налагодження співпраці між владними структурами та засобами масової інформації, громадськими інституціями, поширення об'єктивних даних про економічну ситуацію в державі, кон'юнктурні процеси, законодавчо-нормативну базу.

На основі проведеного дослідження випливають наступні висновки:

1. Пріоритетною важливістю інноваційного реформування і розвитку сільських територій є: зростаюче значення сільськогосподарської галузі на тлі світової економічної кризи; найкраще в світі забезпечення сільського господарства відновлюваними природними та кліматичними ресурсами; сприятливі можливості для розвитку стосунків з зовнішнім аграрним ринком.

2. Одним з головних засобів інноваційного забезпечення конкурентоспроможності сільських територій, національної аграрної економіки і окремих підприємств є раціональне використання природного ресурсного потенціалу, оздоровленні економічного, екологічного і соціального середовища. При переході на інноваційну модель розвитку сільське господарство має всі шанси стати впливовим фактором у перетворенні України у провідного експортера світового ринку сільськогосподарської продукції та гарантом економічної незалежності України в світовій спільноті.

3. Орієнтирами пріоритетності переводу аграрної економіки сільських територій на інноваційну модель розвитку є: довгостроковий стабільний запит на суттєве нарощування обсягів виробництва; можливість розвитку сільського господарства тільки шляхом застосування технологій, які забезпечують зростання продуктивності виробництва безальтернативність переходу на енерго- та ресурсозберігаючі агро технології; забезпечення позитивної рентабельності сільгосппродукції; виробництво якісної продукції та неухильне підвищення стандартів якості.

4. Основними причинами повільного впровадження інновацій в аграрній сфері України є: не задіяність механізмів підтримки інноваційної діяльності; недостатність досвідчених фахівців у галузі комерціалізації технологій та інноваційного менеджменту; існування значного лагу часу від розроблення інновації до її впровадження.

5. Пріоритетними напрямами інноваційного забезпечення сталого розвитку аграрної економіки є подальша екологізація сільськогосподарського виробництва, збереження та відновлення природного ресурсного потенціалу АПК.

 

3. Проблеми сталого розвитку сільських територій

Сьогодні в Україні на науковому рівні розглядається розвиток суспільства, який передбачає гармонійне співіснування природи, людини, господарства. Модель такого розвитку висвітлена в концепції сталого розвитку, прийнятої у 1992 році на світовому саміті в Ріо-де-Жанейро, де було затверджено глобальну Програму дій „Порядок денний на ХХІ століття". Необхідно забезпечити сталий розвиток усіх галузей господарства, міських і сільських населених пунктів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Багато науковців займаються проблемами сталого розвитку в усіх сферах економіки, в тому числі і сільського господарства, проте дослідженням сталого розвитку сільських територій приділяється недостатньо уваги. Даній проблематиці присвятили свої праці О.М. Онищенко (2006), В.В. Юрчишин (2005, 2006), Д О. Плеханов (2009), А.В. Лісовий (2007), О.В. Шубравська (2002), М.Й. Малік (2008), які займаються дослідженням зайнятості, забезпечення добробуту сільських жителів, розбудови соціальної інфраструктури, розвитку аграрної сфери.

Сільська місцевість в екологічному відношенні виглядає непогано, але якщо взяти до уваги соціально-економічні умови життя і праці людини, яка перебуває в центрі уваги сталого розвитку, вони є далекими від оптимальних. Основною метою публікації є дослідження відповідності екологічного, економічного та соціального розвитку сільських населених пунктів східної частини Опілля вимогам сталого розвитку.

В Україні в проекті концепції сталого розвитку в 1997 році відзначено, що „сталий розвиток - це процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами людей усіх поколінь".

Під сталим розвитком слід розуміти такий напрям світового економічного зростання, при якому забезпечується якість життя громадян, що опирається, з одного боку, на сучасні досягнення науково-технічного прогресу, які задовольняють його поточні потреби, але своєю дією на навколишнє середовище не загрожують майбутнім поколінням, з другого боку - забезпечується якісне зростання по рівнях матеріального, житлово-побутового, соціального забезпечення, охорони здоров'я, екологічної та особистої безпеки.

Сталий розвиток передбачає задоволення потреб людини, ефективне використання природно-ресурсного потенціалу, збереження і відтворення природного середовища, збалансованість екологічної, економічної і соціальної сфер, при цьому повинні враховуватись інтереси майбутніх поколінь.

Крім терміну „сталий розвиток" вживаються також поняття „збалансований розвиток", „узгоджений розвиток", „гармонійний розвиток", які, на думку окремих вчених, більш повно розкривають зміст поняття „sustainable development". Професор В. Барановський вважає, що доцільним було б вживати термін „збалансований розвиток", тобто такий, що має збалансовану динамічну рівновагу між компонентами інтегрованої геосистеми „природа- суспільство".

Основною метою сталого розвитку є гармонізація взаємовідносин суспільства і природи через досягнення економічного зростання, покращення умов життя сучасного та майбутнього поколінь за умови дотримання балансу споживання ресурсів та енергії суспільством з можливостями природи та збереження її соціально-економічних функцій.

Сталий розвиток сільських територій слід розглядати як процес гармонійного розвитку сільських жителів через створення відповідних соціальних умов, забезпечення можливості економічного зростання без шкоди для навколишнього середовища. Такий розвиток передбачає пріоритет екології над економікою, задоволення матеріальних і духовних потреб людини.

Оскільки землекористування на засадах сталого розвитку повинно бути екологічно збалансованим, проаналізуємо співвідношення між екологічно стабільними та екологічно нестабільними угіддями на прикладі сільських рад східної частини Опілля в межах Тернопільської області.

До екологічно стабільних угідь віднесемо пасовища, сіножаті, ліси, болота, частково водні ландшафти, в яких хоч і змінений видовий склад рослинного та тваринного світу, порушено мікрокліматичні особливості, але майже не порушено літогенну основу. Ступінь змін і перетвореності не настільки значний, щоб змінити структуру ландшафту. Вони займають 55,4 % досліджуваної території (94,3 тис. га).

До екологічно нестабільних угідь віднесемо орні землі, багаторічні насадження, міську та сільську забудову, землі промисловості, транспорту, а також антропогенно-аквальні ландшафти, структура яких значною мірою порушена антропогенним впливом. Вони займають 44,6 % території (75,8 тис.га).

В компонентній структурі земельного фонду східної частини Опілля в межах Тернопільської області орні землі займають 67,1 тис. га (39,4%), сіножаті - 5 тис. га (3%), пасовища - 28,8 тис. га (16,9%), лісовкриті площі - 52,7 тис. га (31%), землі житлової забудови, промисловості та транспорту - 8,7 тис. га (5,1%), решту - інші землі. (Рис. 1)

Для досліджуваної території доцільно встановити наступні співвідношення між видами використовуваних земель, які б забезпечили їх оптимальну організацію і виконання ними пріоритетних функцій відповідно до вимог сталого розвитку: орні землі - 30-35% (розораність європейських держав 28-32%, за Ю.Одумом, оптимальна розораність повинна становити 30%), заліснені землі - 35-40% (за М.Д.Гродзинським, оптимальною лісистістю є 23-40%, але для горбогірних територій вона повинна бути дещо вищою), сіножаті, пасовища.

Можна виділити декілька районів, які відрізняються між собою часткою екологічно стабільних угідь в структурі землекористування та ступенем антропогенної перетвореності.

Рис.3 Райони землекористування в межах східної частини Опілля

1) Північно-Західний район (14,5% площі досліджуваної території). Він характеризується низькою антропогенною перетвореністю території, високою часткою екологічно стабільних угідь (більше 67%).

Особливістю землекористування цього району є те, що в ньому велика частка площ вкрита лісами (понад 40%), значні ділянки відведені під сіножаті, пасовища і багаторічні насадження (понад 30%), порівняно невелика частка орних земель (близько 20%), низька частка забудованих територій. Види землекористування, які переважають у цьому районі, незначною мірою впливають на структуру ландшафтів, зберігаючи їх в стані, найбільш близькому до природного. В даному районі найбільш низька ймовірність деградації та виснаження ландшафту, він практично не потребує проведення оптимізаційних заходів для вдосконалення структури землекористування, тут є перспективи для розвитку туристсько- рекреаційної сфери.

2) Північний, Центральний та Південно-Східний райони (41% площі досліджуваної території), які характеризуються середньою антропогенною перетвореністю ландшафтів (частка екологічно стабільних угідь коливається в межах 50-67%).

Найбільші площі земель цих районів зайняті ріллею (понад 35%) і лісами (близько 40%), дещо менші - під сіножатями та пасовищами (близько 20%), незначні площі земель використовуються під забудову, для потреб промисловості, транспорту.

Дані райони потребують проведення незначних оптимізаційних заходів для вдосконалення структури землекористування. Тут необхідно зменшити частку орних земель шляхом залуження та заліснення схилів крутизною понад 50, раціоналізувати лісокористування, запровадивши вибіркові та поступові рубки, розширити площі природоохоронних територій шляхом включення частини лісів, лук та орних земель у склад регіональної екомережі. Райони є перспективними для розвитку туризму та оздоровлення населення.

3) Східний, Західний, Південний та Південно-Західний райони (44,5% площі досліджуваної території) характеризуються значною антропогенною перетвореністю (частка екологічно стабільних угідь менша 50%).

Для цих районів, які є найбільш антропогенно перетвореними, характерне значне переважання площ, зайнятих ріллею (близько 60%), над площами, зайнятими лісами (близько 20%), сіножатями, пасовищами та багаторічними насадженнями, порівняно невелика частка земель відводиться під забудову, для потреб промисловості, транспорту.

Ландшафти даних районів дуже змінені та перетворені господарською діяльністю людини, структура землекористування не відповідає критеріям оптимальності, згідно з якими частка земель з природним покривом повинна становити 60%, ріллі - 30%, забудов - 10%.

На даній території слід провести ряд оптимізаційних заходів, що передбачають зменшення частки орних земель та збільшення площ, зайнятих природною рослинністю шляхом заліснення та залуження крутих схилів та деградованих орних земель, припинити непродумане вирубування лісів, відвести частину земель під об'єкти природно-заповідного фонду.

В екологічному відношенні досліджуваний регіон виглядає непогано, проте в сільських населених пунктах є багато невирішених проблем, які через кризу в країні почали загострюватись. Насамперед, це складні соціально-економічні умови життя і праці сільських жителів, нестача коштів для забезпечення сім'ї всім необхідним для життя. Відсутність роботи для молоді в сільських населених пунктах, низька заробітна плата на сільськогосподарських підприємствах стають причиною зниження інтересу до праці. Сільськогосподарські виробники відчувають нестачу фінансових ресурсів.

Безробіття сприяє виникненню антисоціальних явищ, породжує масову міграцію селян у міста, де сьогодні також складна ситуація з працевлаштуванням незайнятого населення, постійно поповнюються лави безробітних. Частина молодих людей виїжджає за кордон, в тому числі і нелегально. Все це погіршує і без того непросту демографічну ситуацію в сільських населених пунктах, призводить до зменшення народжуваності, старіння і вимирання сіл.

Безліч проблем є у розвитку соціальної сфери на селі. Зруйнована мережа культурно- побутових закладів, недостатня кількість шкіл, дитячих садків, бібліотек, поганий стан більшості діючих закладів істотно впливають на якість життя сільських жителів. В багатьох населених пунктах відсутнє централізоване опалення, водопостачання, сільська дорожньо- транспортна система не відповідає сучасним вимогам. Перестало функціонувати більшість підприємств побутового обслуговування в селах.

Недостатньо якісним є навчання в сільських школах, де кілька вчителів викладають усі предмети, відсутнє комп'ютерне забезпечення, тому сільські учні не завжди можуть конкурувати з міськими при вступі у вищі навчальні заклади.

Ще однією проблемою є низький рівень медичного обслуговування, не вистачає кваліфікованих лікарів, обладнання та медикаментів. Зменшується кількість лікарень, фельдшерсько-акушерських пунктів, багато з тих, які функціонують, потребує капітального ремонту.

Незадовільним залишається стан земельних ресурсів. Споживацьке відношення до землі на протязі тривалого часу, намагання отримати максимальну вигоду при мінімальних затратах на збереження і відновлення родючості ґрунту, недотримання сівозмін, неправильна оранка схилів, необґрунтоване внесення добрив призвели до погіршення екологічного стану земель, що негативно позначається на врожайності сільськогосподарських культур.

Недосконалість законодавчо-правової бази регулювання орендних відносин та відносин власності на землю створюють умови для порушень прав селян, що віддають в користування земельні паї. Орендарі, які мають сотні гектарів землі, не зацікавлені в розвитку сільських територій.

Використання застарілої техніки зі значним рівнем зношення, високі ціни на пальне та насіння, низькі закупівельні ціни на вироблену продукцію, неможливість самостійно її реалізувати, відсутність дотацій та державної підтримки аграрного сектору стоять на заваді отримання селянином прибутків від своєї діяльності. Низька заробітна плата в сільському господарстві, нерентабельність виробництва більшості видів продукції рослинництва і тваринництва призвели до занепаду сільського господарства як основної сфери діяльності на селі, поставили під загрозу продовольчу безпеку, сільські товаровиробники втратили економічний інтерес і бажання працювати.

Сьогодні в Україні відсутня цілісна стратегія сталого розвитку сільських територій, що перешкоджає подоланню відставання села від міста за рівнем та умовами життя. Необхідно створити належні умови життя і праці сільських жителів, умови для збалансованого розвитку сільських територій в екологічному та економічному аспектах. Основними заходами, здійснення яких потрібно забезпечити найближчим часом, є наступні:

визначення мети та основних принципів сталого розвитку на державному рівні; забезпечення цільової державної підтримки розвитку сільського господарства як основної сфери діяльності в сільській місцевості;

створення умов для розвитку малого і середнього підприємництва на селі шляхом зменшення оподаткування для новостворених підприємств та для підприємців, які створюють нові робочі місця;

подолання відособленості села на основі розширення його зв'язків із містом; залучення інвестицій для облаштування сільської місцевості;

сприяння самозайнятості населення шляхом стимулювання несільськогосподарських видів діяльності (зеленого сільського туризму, народних промислів);

покращення умов реалізації селянами продукції особистих господарств; відродження сільських кооперативів, що дасть змогу виробникам придбати техніку для обробітку землі, виробництва продукції сільського господарства та можливість її реалізувати по прийнятних цінах;

підвищення добробуту сільських жителів, забезпечення нормальних умов праці і відпочинку селян;

фінансова підтримка землекористувачів, які проводять заходи з відновлення родючості ґрунту;

створення умов для виробництва екологічно чистої продукції; запровадження безвідходної переробки сільськогосподарської сировини; виділення коштів на розвиток соціальної інфраструктури сільських територій; забезпечення відповідного рівня освіти в сільських школах, реалізація програм комп'ютеризації та «Шкільний автобус»;

покращення медичного обслуговування населення;

збереження та забезпечення функціонування існуючої мережі закладів культури; покращення торговельного та побутового обслуговування населення; забезпечення належного транспортного сполучення населених пунктів; підтримка молодіжного житлового будівництва;

зацікавленість молодих спеціалістів шляхом надання соціальних пільг та гарантій, збільшення заробітної плати;

покращення демографічної ситуації та трудового потенціалу шляхом підвищення народжуваності на селі;

запровадження екологічно збалансованого, раціонального та ефективного землекористування.

Забезпечення сталого розвитку сільських територій є важливим в контексті всього суспільства, оскільки сільське господарство забезпечує населення продуктами харчування, промисловість - сировиною для переробки, в селах є умови для рекреації та оздоровлення населення, багата культурна спадщина, мальовничі краєвиди, цікаві для туристів. Землекористування на території більшості сільських рад відповідає екологічним вимогам. Найбільші проблеми є в розвитку економіки та соціальної сфери сільських територій, які потрібно вирішувати на державному рівні. Для створення нормальних умов життя і праці сільських жителів та забезпечення вимог сталого розвитку необхідно провести ряд державних політико-правових, організаційно-економічних та техніко-технологічних заходів.

Використана література:

1. Морозова О.С. Правове регулювання зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією / Збірник матеріалів ХІ міжнародної науково-практичної конференції 30 травня 2008 року, Моделі забезпечення сталого розвитку світового господарства: економіка, фінанси та право, Київ, 2008, с. 188-190

2. Стельмащук Ю.А. Інноваційне забезпечення сталого розвитку природного потенціалу сільських територій

3. Зоряна Герасимів. Проблеми сталого розвитку сільських територій / Наукові записки. №1. 2009, с.150-158





Реферат на тему: Інноваційна модель та проблеми сталого розвитку сільських територій (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.