Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Сільське господарство

Аграрна політика України на шляху інтеграції у світове середовище (реферат)

Аграрний сектор у всьому світі – важливий сектор економіки, де державне втручання є швидше закономірністю, ніж винятком. Для цього існує багато причин. Специфічні причини державного втручання в аграрне виробництво з часом змінюються, так само, як і природа політичних, соціальних та економічних середовищ, у межах яких функціонує сільське господарство. Такі дії держави називаються її аграрною політикою. Політика характеризується цілеспрямованими, послідовними діями, на відміну від випадкових і непостійних видів діяльності, які притаманні приватній фірмі або індивідууму. Політика включає планування, що базується на певних звичаях, цінностях та цілях, а також на порівнянні витрат і прибутків, пов'язаних з прийняттям того чи іншого плану. Елементи політики – цілі, які можуть бути встановлені, засоби для досягнення цих цілей, виконавчі органи, такі, як агенти чи агенції, що активізують та контролюють згадані засоби, а також обмежувальні фактори, які існують при виконанні заданого плану чи програми.

Економічна політика – це послідовні державні заходи у процесі регулювання й досягнення національних інтересів. Вона є продуктом як економістів, так і політиків. Економічна політика впроваджується законодавчими державними програмами, що приймаються представниками політичної еліти, які діють в інтересах громадян країни і які були обрані ними шляхом голосування. Державна політика, на відміну від приватних дій індивідууму, сім'ї чи організації, включає окремих осіб як громадян країни; групи та організації з політичними цілями, а також державні структури на районному, національному і міжнародному рівнях. Діяльність держави впливає на всіх без винятку. Вивчення державної політики охоплює не тільки всі дисципліни щодо порядку прийняття політичних рішень, але й включає політичні системи, на яких базуються дії урядів.

Розрізняють певні стадії, послідовності прийняття політичних рішень у демократичному суспільстві. Процес починається з того, що відчувається необхідність змін у поточному стані державного регулювання. Другий етап охоплює формування публічного усвідомлення та інформованості суспільства, що певний стан речей може і повинен бути змінений. Третій, коли потрібне громадянське схвалення запропонованого виду політики чи політик поряд із супутніми державними діями для адаптації й впровадження змін. Четвертий – це оцінка та аналіз, або огляд, який може бути на будь-якій стадії прийняття політичного рішення, чи як додатковий етап переогляду політики. У процесі прийняття політичного рішення застосовують концепцію інкременталізму, в якій кожне нове рішення додають до попереднього. Політику будують крок за кроком, або рішення за рішенням. Правильні рішення в минулому, так само, як і помилки, є фундацією поточних чи майбутніх дій держави, іншими словами, її політики.

Аграрна політика – важлива й невід'ємна складова державної політики – може бути визначена як державне управління розвитком агропромислового виробництва по одному або одночасно кількох політично задекларованих, економічно забезпечених і соціально захищених напрямах. Вона охоплює всі державні рішення, які впливають на діяльність індивідуальних виробників та фірм для визначення, що виробляти, як виробляти і для кого. Розуміння аграрної політики потребує знання не лише політичного процесу прийняття і затвердження нових законів, але й економічної суті та їх результатів як для виробників, так і споживачів сільськогосподарської продукції.

Можливості для державного регулювання дуже широкі:

1. Основною прерогативою держави є її законодавство. Налагодження оптимального функціонування державних та приватних інституцій – одне з головних урядових завдань, які не можуть бути розв'язанні тільки за рахунок ринкового саморегулювання. Класичною аграрною проблемою є земельна реформа і розподіл прав власності. Ось чому в Україні одним із найважливіших політичних рішень залишається приватизація землі.

2. Держава також може поліпшити функціонування аграрного сектора наданням послуг та соціальним забезпеченням. Прогресивні типи аграрних політик ті, які покликані вдосконалити інфраструктуру продовольчої системи. Серед них протягом останніх років виділяють такі: розвиток аграрної науки та екстеншен, що фінансуються державними структурами; різноманітні програми охорони природних ресурсів, особливо консервація ґрунтів і водних ресурсів; використання зовнішніх ринків для експорту аграрної продукції власного виробництва, що поліпшує національний баланс експорту та імпорту разом з освоєнням ринків для збуту надлишків виробленої продукції та ін. Загалом сучасні типи аграрних політик спрямовані на поліпшення навколишнього природного середовища або сприяння діяльності індивідуального фермера чи споживача.

Нарешті, держава може безпосередньо впливати на функціонування аграрних ринків. Аграрна політика має відношення до двох широких вимірів ринків – ринку сільськогосподарських ресурсів, через який аграрний виробник забезпечується усім необхідним для виробничого процесу, і ринку сільськогосподарських продуктів, на якому відбувається процес обробки й подальшого просування харчових продуктів до національних і зарубіжних споживачів. Державна політика на ринку ресурсів охоплює використання землі та інших природних ресурсів, аграрний кредит, промислові вироби для сільського господарства, а також трудові ресурси, що задіяні у всіх секторах аграрного виробництва. Політика на товарному ринку включає широкий спектр законів і державних регулятивних дій, які застосовуються на зазначених ринках. Наприклад, це стосується таких питань, як саморегульовані ринки, або заходи підтримки цін з одночасним контролем рівня виробництва і маркетингу; торговельні угоди у міжнародній торгівлі, субсидії, тарифні та нетарифні обмеження; субсидування цін для споживачів і питання, які пов'язані з врегулюванням таких процесів.

Державне втручання у функціонування ринків аграрної продукції не завжди на користь сільськогосподарських виробників. Деякі країни намагаються утримувати низькі ціни на продукти, щоб задовольнити вимоги жителів міст або підтримати промисловий сектор. Проте у більшості розвинутих країн, зокрема в ЄС та США, державна політика спрямована на підтримку аграрного виробництва. Ця тенденція все ще зберігається, хоча базові умови, за якими розроблялися основні положення аграрної політики у згаданих країнах, суттєво змінилися.

У даному розділі не ставиться мета охопити і проаналізувати всі випадки й умови застосування певних регулятивних дій із боку держави, аргументів за і проти державного втручання у різних сферах аграрного сектора. Тут ми застосовуємо концептуальну структуру, так званий аналіз рівня добробуту (welfare analysis), який широко використовується для оцінок ефективності та ефекту розподілу, як результат державного втручання у вигляді податків, субсидій і квот. Беззаперечним є те, що завжди існує вартість, яка має бути сплачена за будь-який вид державної політики, навіть якщо такі витрати на перший погляд не простежуються. В результаті певних дій держави суспільство у цілому може втратити, і різні зацікавлені групи в межах такого суспільства одержують різні наслідки від державного втручання. Відповідно, залежно від поставленої мети існують різні за ефективністю засоби впливу з боку держави. Державні витрати, або надходження до бюджету, як результат різних політичних акцій також можуть суттєво різнитися.

Welfare economics включає нормативну оцінку ринків та економічної політики держави. Економічна політика спричиняє зміни на різних рівнях і в структурі економічної діяльності. Метою регулятивного втручання є досягнення більш позитивного результату порівняно з альтернативним при відсутності інтервенції. Цей новий результат може оцінюватися за багатьма критеріями, але неминуче постане запитання: чи буде він позитивним в економічному розумінні цього слова? Welfare economics є основою економічної теорії, що досліджує дане питання визначенням критеріїв щодо економічної переваги, а також операційних процедур для порівняння результатів. Ринкова рівновага відображає шлях, яким чином ринки розподіляють обмежені ресурси. Тому метою welfare economics є визначення, чи відповідає такий ринковий розподіл поставленим завданням перед суспільством.

Основи welfare economics були започатковані такими відомими західними економістами, як Маршалл, Пігоу та Паретто (Marshall, Pigou, Pareto). Відповідно до їхньої теорії внесок певного товару (послуги) у соціальний добробут визначається відніманням соціальних витрат від загальних соціальних надходжень. Результат може бути названий як нетто соціальні надходження (прибутки). Згідно з термінологією welfare economics "соціальний добробут” означає загальний обсяг товарів та послуг, які знаходяться в розпорядженні суспільства і є наявними для використання.

Теоретичний аналіз welfare economics починається з концепції "Оптимуму Паретто”, названої на честь італійського економіста Вільфредо Паретто. Ця концепція визначається як загальна ситуація в суспільстві, коли неможливо поліпшити добробут одного члена суспільства без одночасного зниження добробуту іншого учасника цього ж суспільства. Якщо існує можливість нарощувати обсяги виробництва таким чином, що підвищується добробут усіх людей або лише деяких, але не погіршується становище решти, тоді ще існують потенційні можливості для зростання соціального добробуту, і така ситуація називається Паретто суб-оптимум.

Welfare economics будується на двох теоремах:

1) Якщо кожен займається торгівлею у конкурентному ринковому середовищі, всі взаємовигідні торговельні угоди будуть завершені й підсумковий, ринково урівноважений розподіл ресурсів буде економічно ефективним.

Досягти ефективного ринкового розподілу нелегко, якщо існує багато виробників і споживачів. Це можливо у тому разі, коли на всіх ринках існує досконала конкуренція. Вирішенню цього питання на конкурентній основі віддається перевага порівняно з централізованою системою розподілу, оскільки у першому випадку для цього потрібно мінімум інформації.

"Оптимум Паретто” репрезентує максимальне виробництво (або дохід) економіки і є найефективнішим операційним показником. З погляду прийняття політичних рішень ідея "Оптимуму Паретто” зумовлює наступний критерій Паретто для формулювання політичних цілей:

Зміна в політиці соціально виправдана, якщо в результаті неї або всі члени суспільства опиняться у кращому становищі, або меншою мірою це стосуватиметься деяких його членів, разом із тим становище усіх інших не погіршиться.

Іншими словами, розподіл товарів в економіці Паретто ефективний, якщо вони не можуть бути перерозподілені для поліпшення становища одного члена суспільства інакше як з одночасним погіршенням становища іншого.

Проте у сучасній літературі все частіше зустрічаються висловлювання, що критерій Паретто досить умовний. Він не дає змоги порівняти й проаналізувати звичайну ситуацію, в якій поліпшення становища одного або кількох людей призводить до збитків щонайменше однієї іншої особи. Однак незважаючи на це, ефективність Паретто має виняткове значення в економічній теорії, оскільки будь-яка загальна рівновага у конкурентній економічній системі матиме необхідні ознаки та передумови для критерію оптимальності Паретто, і конкурентна рівновага буде тим стандартом, з яким, звичайно, порівнюють інші альтернативи.

Оптимум Паретто є дуже вузьким принципом для планування політичних рішень і недостатнім для ефективного сприяння досягненню єдино правильного вибору. Це здебільшого відбувається тому, що важко знайти випадки, коли певні люди можуть потрапити у краще становище без одночасного погіршення становища інших. Наприклад, при підвищенні ціни на основні сільськогосподарські товари на ринку фермери (виробники) одержують більші прибутки, тоді як споживачі несуть додаткові витрати.

Через зазначену причину аналіз економічної (аграрної) політики рідко базується на критерії Паретто. Замість нього використовують альтернативний принцип, відомий як критерій компенсації. Цей критерій містить в основі ідею, що "потенційні” можливості підвищення добробуту суспільства існують, якщо в результаті політичної акції прибуток тих, хто опинився у виграші, буде більшим, ніж витрати тих, хто програв, таким чином, щоб переможці потенційно могли компенсувати витрати інших і все одно залишатися з прибутком.

2) Друга теорема доводить те, що кожна ринкова рівновага, яка претендує називатись об'єктивною, може бути досягнута взаємовигідним розподілом ресурсів між індивідуумами, і такий розподіл не повинен призводити до економічної неефективності.

Згідно з критерієм компенсації зміна в політичних правилах буде соціально виправданою, якщо в результаті такої зміни переможці зможуть компенсувати витрати тим, хто втратив, і в решті решт ніхто не опиняється у гіршому економічному становищі. Головна особливість цього критерію полягає в тому, що таке відшкодування є тільки "потенційним”: вона дає змогу і далі розвивати певний вид державної політики, незважаючи на те, наскільки реально відбувається процес компенсації, й залишаючи за окремим політичним рішенням питання, чи платити таку компенсацію і в якому розмірі. Отже, дотримується ідея оптимуму Паретто щодо максимізації соціального добробуту, в підсумку політичні зміни потенційно можуть бути впроваджені без погіршення становища будь-кого із членів суспільства, але питання щодо реальної компенсації тим, хто втратив, залишається відкритим. У практиці фактично внаслідок змін у політичних рішеннях рідко здійснюються компенсаційні відшкодування, виняток у багатьох країнах можуть становити виплати з боку держави за втрату власності (будівлі, земля) в результаті інфраструктурної розбудови, наприклад будівництва доріг, електростанцій тощо.

Таким чином, державне втручання, як правило, призводить до безповоротних збитків; якщо навіть добробут споживачів і виробників оцінюється однаково, все одно будуть нетто-втрати при внесенні змін у політику уряду. В деяких випадках безповоротні втрати дуже незначні, але в інших, наприклад при утриманні цін, – досить великі. Такі безповоротні втрати є формами економічної неефективності й мають бути враховані при розробці та впровадженні інструментів аграрної політики.

Аграрна політика має справу з цілеспрямованими і свідомими діями уряду, покликаними досягти результатів, зіставних із громадською думкою або концепцією щодо кінцевого результату. Прогресивні аграрні політики – це дії уряду, спрямовані на поліпшення інфраструктури індустрії виробництва продуктів харчування. Такі форми державних політик, як підтримка цін на сільськогосподарську продукцію та підвищення прибутків аграрних товаровиробників, ставлять за мету досягти кращих результатів у вищеназваних випадках порівняно з вільним ринковим розподілом.

Аграрна політика існує тому що існує уряд. Вона – невід'ємна складова державного устрою. Певний вид політики повинен прийматися й застосовуватися тоді, коли цього бажає більшість членів суспільства, яка голосувала за політичних кандидатів, що поділяють думку своїх виборців і спроможні сформувати організації, які через політичні процеси досягнуть поставленої мет. Ось чому ми маємо аграрну політику й чому так важливо її вивчати.

Однією з основних складових національної безпеки України є економічна безпека. Надійне забезпечення країни продукцією сільського господарства, використання наявного експортного потенціалу агропромислового комплексу – важливі завдання загальнонаціонального масштабу. Цим зумовлюється особливе, стратегічне значення аграрної реформи в процесі реформування економіки країни у цілому.

Від ефективності аграрної реформи значною мірою залежать хід і результати ринкових перетворень, оскільки 32% населення проживає у сільській місцевості, в аграрному секторі сконцентровано майже чверть виробничих фондів, виробляється близько 14% річного обсягу товарів і послуг. У документах, що визначають стратегію політики реформування в Україні, сказано, що саме аграрна політика має бути провідною ланкою, стимулюючим фактором прискореної ринкової трансформації економіки.

Україна має значний потенціал аграрного виробництва. Її земельні ресурси становлять 42 млн. га сільгоспугідь з переважно родючими ґрунтами чорноземного типу. Проте наявний потенціал використовується не більш як на третину. Однією з причин цього є низька економічна ефективність аграрного виробництва. Про це свідчать, зокрема, велика частка населення, зайнятого в агропромисловому виробництві (далі АПВ), та низька продуктивність праці. Якщо у країнах ЄС потреби в сільськогосподарській продукції задовольняють близько 5% загальної чисельності робочої сили, у США – 3%, то в Україні – близько 22,7%, або 4,8 млн. чоловік. На одного працівника у сільському господарстві України припадає річна валова додана вартість в 2500 USD, що у 8–16 разів менше, ніж у розвинутих країнах світу.

Таке явище стало наслідком як системної економічної кризи у країні, так і надзвичайно повільного й суперечливого процесу реформування АПВ. Навіть досягнуті, починаючи з 2000 року, позитивні зрушення істотно не змінили його економічно складного становища: основні показники сільськогосподарського виробництва нижчі від рівня 1990 року; залишаються складними соціальні проблеми – життєвий рівень селян наближається до критичної межі, оплата праці у сільському господарстві набагато нижча, ніж в інших секторах економіки, і становить у середньому 147 грн. на місяць, тоді як у промисловості – 406 грн., а в середньому по Україні – 305 грн.; не відбулося становлення ефективного власника.

Головною рисою аграрної політики в Україні у даний час є стан реформованості з певною невизначеністю стратегії ринкових перетворень, внаслідок чого сільське господарство й надалі залишається на роздоріжжі загальних дискусій щодо переваг велико- та дрібнотоварного виробництва. Не зважаючи на суттєві зміни в функціях Міністерства аграрної політики, управління сільським господарством загалом все ще не набуло ринкового характеру. Реальний шлях оздоровлення сільського господарства України i головне завдання держави полягає, по-перше, у завершенні структурно–інституціональної визначеності побудови сільського господарства, по-друге, в запровадженні раціональної системи державного управління та його підтримки й, по-третє, у переході до економічних (опосередкованих ринковими, біржовими механізмами) методів регулювання обсягів агропромислового виробництва.

Слід зазначити, що останнім часом в економічній літературі розгорнулася дискусія щодо визначення ролі держави у розвитку АПВ. Деякі економісти–аграрники відстоюють такі методичні підходи, коли в сучасних економічних умовах необхідно широко використовувати тільки переваги ринкової теорії управління, яка ґрунтується на принципах лібералізму, тоді як інші на основі оцінки реального стану виробничих процесів в аграрному секторі виступають за державний вплив на АПВ. На нашу думку, варто погодитися з тими вченими–економістами, які стверджують, що на етапі переходу до ринкової економіки пріоритетне значення повинно мати державне регулювання економіки. Його оптимальне поєднання з ринковими регуляторами в сучасних умовах зможе забезпечити найбільш прискорений вихід аграрного сектора, передусім сільського господарства, з кризи.

Ми також поділяємо думку вчених, згідно з якою для кожної конкретної країни у певний період її історичного розвитку складається одна з трьох типових ситуацій: 1) існує дефіцит сільськогосподарської продукції; 2) попит на неї і пропозиція відносно збалансовані; 3) пропозиція сільськогосподарської продукції перевищує попит на неї. Зрозуміло, що у всіх випадках держава не може проводити однакову політику відносно аграрного сектора. Перша і третя ситуації потребують активнішого втручання держави в аграрне виробництво. В Україні за останні роки з'явилася загалом позитивна тенденція нарощування виробництва сіль господарської продукції, тому в найближчому майбутньому роль держави та її органів повинна бути особливо активною і спрямованою на його стимулювання й збільшення пропозиції товарної продукції.

З другого боку, механізми державного регулювання АПВ України проявляються в аграрній політиці, яка розглядається нами як постійний процес управління аграрним сектором економіки з метою забезпечення його ефективного, конкурентоспроможного розвитку по одному або одночасно кількох політично задекларованих, економічно забезпечених і соціально захищених напрямах.

Інструменти аграрної політики, що використовуються державою, можна об'єднати у чотири групи: нормативно–правові; фінансово–економічні; організаційно–адміністративні; соціально–психологічні.

В організаційно-господарському, виробничому розумінні особлива роль у системі агропромислового виробництва належить сільському господарству оскільки саме воно є головним споживачем матеріально–технічних ресурсів промислового походження, водночас будучи визначальним постачальником сільськогосподарської сировини для переробної промисловості. Одночасно в соціально–економічному розумінні роль сільського господарства визначається тим, що його фінансово-економічне становище цілком залежить від рівня і співвідношення цін, за якими воно придбає ресурси й продає вироблену продукцію, а також тих розцінок і тарифів, за якими оплачує різноманітні промислово–виробничі послуги.

Такий підхід до трактування ролі сільського господарства дає змогу стверджувати, що виробництво продовольчих і непродовольчих товарів у сільському господарстві лише започатковується на основі технологічного поєднання промислових та аграрних факторів. Що ж до кінцевого продукту, який надходить для споживання, то його в більшості випадків одержують у результаті промислової переробки сільськогосподарської сировини, де й формується основна маса доданої вартості.

Усе це дає підставу вважати, що аграрна політика в сучасних умовах повинна охоплювати не лише суто загальні аграрні проблеми, але й глибше торкатися нових проблем, пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом та його організаційно–правовими відносинами з іншими сферами АПВ. А це ще раз підтверджує ту істину, що якщо ми визнаємо, що економічна стабільність і міцність держави залежать від стабільності розвитку сільського господарства, то відносини в самому аграрному комплексі, а також його стосунки з іншими галузями й міжгалузевими формуваннями мають бути регульованими, передбаченими, виваженими, результативними. А без відповідної державної аграрної політики цього досягти практично неможливо.

На нашу думку, взаємовідносини між сферами АПВ великою мірою визначаються типом економічної системи, яка існує в державі (рис. 1.1). Так, у планово–організованій системі рентабельність виробництва продукції кожної із сфер визначається на основі витрат виробництва та державних закупівельних цін, в даному випадку вона становить 20%. При ринково несформованій економіці прибуток, одержаний у кожній із сфер, може значно варіювати, оскільки формується під впливом попиту й пропозиції, проте деякі вітчизняні виробники, наприклад сільськогосподарської техніки, є монополістами на ринку. Так, у І сфері внаслідок відсутності конкуренції може одержуватися прибуток n%, ІІ – m% і в ІІІ – відповідно k%. За умови існування державного регулювання аграрного виробництва держава має вплив на економічну діяльність суб'єктів підприємництва у всіх трьох сферах, у нашому прикладі цей вплив зумовлює регулювання прибутку в кожній із сфер на х% з метою забезпечення насамперед інтересів споживачів.

Рис. 1.1. Взаємовідносини між сферами АПВ залежно від типу економічної системи

Положення про необхідність державного регулювання сільського господарства в розвинених країнах стало аксіомою і за будь-яких обставин не підлягає перегляду, а навпаки, щоб надати агропромисловому виробництву динамічнішого розвитку відповідно до зрослих потреб, держава все активніше втручається у глибинні соціально–економічні питання його розвитку.

Головною економічною метою аграрної політики є розбудова стабільного, експортоорієнтованого та конкурентноспроможного на зовнішніх ринках сектора економіки й створення для цього відповідних організаційно–економічних умов. Однак в Україні до цього часу не знайшла офіційного схвалення стратегічно орієнтована аграрна політика, внаслідок чого немає чіткого уявлення, як і в яких напрямах має розвиватися сільське господарство.

Крім того, здійснення аграрної політики останніми роками суттєво ускладнювалося тим, що реформування супроводжувалося великою сукупністю надзвичайно складних процесів. Це перетворення земельних і майнових відносин власності, організаційно–правове реформування суб'єктів господарської діяльності в АПВ, формування економічного механізму й ринкових відносин та інші проблеми, які не зустрічалися раніше водночас.

Тому постає нагальне питання про розробку і схвалення на законодавчому рівні концептуальних положень державної аграрної політики, важливим завданням якої повинні бути гарантування продовольчої безпеки країни, забезпечення пріоритетного розвитку агропромислового комплексу з визнанням сільського господарства базовою галуззю економіки.

З огляду на сучасне становище у сільському господарстві України виділяють три головних етапи сучасної аграрної політики, які ми пропонуємо конкретизувати так.

Перший етап – стабілізаційний. Його призначення – призупинити спад виробництва в галузі. Орієнтовна тривалість – найближчі 2-3 роки. Для цього потрібно мобілізувати внутрішні й зовнішні інвестиції, задіяти стимули високопродуктивної праці, розвивати підприємництво в АПВ.

Другий етап – відновлювальний. Його мета – доведення обсягів виробництва сільськогосподарських товарів-лідерів (зерно, насіння соняшнику, молочні продукти) до рівня кінця 80-х – початку 90-х років із поступовим розширенням експорту продукції на світовий ринок. Орієнтовна тривалість цього етапу – перше десятиріччя ХХІ ст.

Третій етап – експортоорієнтований. Він передбачає виведення сільського господарства України на рівень найрозвиненіших сільськогосподарських країн та надійне закріплення держави у світовому розподілі виробництва аграрної продукції.

Одним з основних напрямів реалізації аграрної політики в умовах переходу до ринкових відносин є створення законодавчої бази і забезпечення збалансованого поєднання державного регулювання розвитку економіки агропромислового виробництва з економічною свободою підприємницької діяльності. При цьому важливого значення набуває постійна державна підтримка розвитку сільського господарства, здійснення соціально-економічного захисту вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників, формування внутрішнього ринку продовольства, матеріальних ресурсів та робочої сили в контексті дотримання Уругвайської угоди про сільське господарство СОТ.

Важливою функцією держави є вдосконалення механізмів цінового регулювання, кредитно-фінансової системи і податкової політики, спрямованих на стимулювання розвитку агропромислового виробництва. Особливого значення набуває орієнтування державної інвестиційної політики на відновлення й розвиток ресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва, а також посилення участі державних органів у розвитку інтеграційних, взаємозацікавлених процесів у виробництві та промисловій переробці сільськогосподарської продукції.

Визначальне місце належить державі в розвитку науково-технічного прогресу, формуванні й здійсненні науково–технічної політики в агропромисловій сфері, організації наукового, інформаційного та кадрового забезпечення всіх галузей агропромислового комплексу.

Крім того, вся державна аграрна політика значною мірою повинна фокусуватися в площині соціально-економічних змін, у відродженні й соціальному розвитку села, створенні повноцінного соціального життєвого середовища в сільській місцевості.

Аграрна реформа, яка проводиться в Україні, є складовою масштабнішого процесу – глибокої соціально–економічної та політичної трансформації українського суспільства, що об'єктивно зумовлює суперечливі тенденції її проведення. Стратегічні перспективи аграрної реформи залежать від того, які саме тенденції – позитивні чи негативні – переважать у кінцевому підсумку з урахуванням багатьох зовнішніх чинників.

Найпомітніший вплив на здійснення і результативність аграрної реформи в Україні мають такі чинники:

макроекономічні, що визначають поведінку (очікування, ініціатива) суб'єктів господарської діяльності в АПК та економіці у цілому;

інституційні, які включають формування нормативно–правової бази, розвиток ринків сільськогосподарської продукції, вдосконалення механізмів державного управління і розвиток недержавних інститутів регулювання АПК, формування нової системи ціннісних орієнтацій населення країни;

структурні, пов'язані з формуванням довгострокових пріоритетів соціально-економічного розвитку держави;

бюджетні, податкові, кредитно-фінансові, цінові та інші, що визначають ефективність ринкових регуляторів АПК;

зовнішньоекономічні, від яких залежить характер впливу зовнішнього середовища на розвиток аграрного сектора економіки;

екологічні, пов'язані із забезпеченням сталих умов землекористування;

соціальні, від яких залежать рівень підтримки заходів аграрної реформи на селі, ступінь підготовленості селян до опанування нових технологій виробництва та управління.

Аналіз механізмів і характеру впливу вказаних чинників на здійснення аграрної реформи дає змогу сформулювати можливі напрями та конкретні заходи з підвищення її результативності. Розглянемо вплив окремих із зазначених чинників на реформування аграрного виробництва Лісостепу України.

Зона Лісостепу відіграє надзвичайно важливу роль в аграрній економіці України. Площа сільськогосподарських угідь у даному регіоні становить близько 35% усіх сільськогосподарських угідь України. В 2002 році господарствами усіх категорій регіону було вироблено валової продукції сільського господарства на суму 25,2 млрд. грн., що становить 40,3% сільськогосподарської продукції, виробленої в Україні, у тому числі 71,2% цукрових буряків, 44,7% – картоплі, 41,1% – м'яса худоби та птиці, понад 39% – зерна і молока (табл. 1.1). Слід зазначити, що найсуттєвіший вплив на реформування аграрного сектора регіону мають структурні, бюджетні, податкові, кредитно–фінансові, екологічні та соціальні чинники.

1.1. Виробництво деяких видів сільськогосподарської продукції у зоні Лісостепу в 2000–2002 рр.

Структурні чинники. Здійснення структурних зрушень в аграрному секторі є важливою умовою досягнення позитивних змін. Останнім часом спостерігається активізація діяльності у галузі розробки та впровадження концепцій і державних програм розвитку пріоритетних секторів сіль господарського виробництва. Кабінет Міністрів України вже схвалив Програму «Зерно України 2001–2004», яка передбачає нарощування виробництва зерна до 35–40 млн. т, розширення посівних площ під цукрові буряки до 1–1,2 млн. га і, навпаки, скорочення їх під соняшником до 2,4 млн. га. Програма стабілізації та розвитку тваринництва на 2001–2004 роки передбачає, зокрема, повернення до державного замовлення, бюджетних дотацій тваринництву (в розмірі 100 млн. грн.) і розвитку селекції (61 млн. грн.).

Проте важливі галузі рослинництва, зокрема виробництво цукрових буряків і кормів, а також тваринництво загалом дотепер перебувають у занепаді. Без їх відродження не можна сподіватися на створення достатку продуктів харчування, насамперед тваринного походження. Навряд чи виправданою є надія на дрібні селянські господарства — вони повністю залежать від наявності кормів, молодняку птиці, поросят, що репродукуються великими господарствами, ведення в них селекції, ветеринарного обслуговування та ін. Однак великим підприємствам, які тепер перетворилися на комерційні структури корпоративного типу, вигідніше вирощувати високорентабельні культури (соняшник, кукурудзу на зерно), ніж займатися низькорентабельним і копітким тваринництвом.

Сільське господарство України деформоване в галузевому, міжгалузевому та функціональному аспектах, а також за структурою витрат виробництва. Частка матеріальних витрат зросла у 90-х роках майже на третину й досягла 64,1% порівняно з 49,4% у 1990 році. При цьому в структурі матеріальних витрат скоротилися витрати на насіння та садивний матеріал (від 13,7 до 11,5%), на корми (від 52,1 до 33,9%), на мінеральні добрива (від 9 до 6,6%). Водночас стрімко зросли витрати на нафтопродукти й паливо – від 5,8 до 19,4%, а також на електроенергію – від 1,4 до 5,4%.

Така структура витрат спричиняє прогресуючу втрату конкурентоспроможності сільгосппідприємств, оскільки зменшуються витрати на підвищення їхньої ефективності – за рахунок одноразових витрат, що становлять чисте споживання невідновлюваних ресурсів.

Деформованою залишається і галузева структура аграрного виробництва зони Лісостепу. Так, у структурі посівних площ регіону 54,5% становлять зернові, 11,9 – технічні культури (переважно цукрові буряки та соняшник), тоді як під кормовими культурами зайнято лише 25,5% посівних площ, що зумовлено занепадом тваринництва.

Ще деформованішою є структура виробництва у селянських (фермерських) господарствах зони Лісостепу. Станом на 1 січня 2003 року в областях Лісостепу було зареєстровано 9,9 тис. селянських (фермерських) господарств, у користуванні яких перебувало 680,6 тис. га сільгоспугідь. Середній розмір селянського (фермерського) господарства становить 64,5 га, при цьому найбільшими є господарства Харківської області (119,7 га), а найменшими – Чернівецької (13, 3 га).

У процесі реформування АПК склалася монокультурність селянських (фермерських) господарств, які спеціалізуються переважно на вирощуванні зернових, цукрових буряків і соняшнику: в 2001 році цими культурами було зайнято 79,9% усіх посівних площ; натомість тваринництвом, навіть для виробництва продукції для власних потреб, фермери переважно не займаються. Якщо говорити про структуру виробництва у фермерських господарствах окремих областей, то під зерновими культурами найбільші площі зайняті в Сумській (83,2% посівних площ) і Тернопільській (79,2%), під цукровими буряками – у Вінницькій (11,3%) і Чернівецькій (10,8%), під соняшником – у Харківській (16,9%) і Полтавській (11,1%) областях.

У ході аграрної реформи відбулося руйнування значної частини матеріально–технічної бази колишніх колгоспів і радгоспів (пізніше КСП). Порівняно з процесами деколективізації, наприклад, на східних землях Німеччини, в Чехії, Словаччині або Угорщині, де вона здійснювалася у формі послідовної реструктуризації колишніх кооперативів і державних господарств у підприємства ринкового типу, в Україні деколективізація пішла переважно шляхом елементарної руйнації КСП: під час трансформацій, за оцінками фахівців, було розкрадено або знищено 30–50% виробничого потенціалу сільгосппідприємств.

Таким чином, незважаючи на певні позитивні зрушення, структура сільськогосподарського виробництва залишається деформованою. Переважного розвитку набули лише окремі високорентабельні галузі рослинництва, тваринництво ж перебуває у занепаді. Частка матеріальних витрат у загальній структурі витрат сільськогосподарського виробництва зросла протягом 90-х років майже на третину, що спричиняє прогресуючу втрату конкурентоспроможності підприємств. У ході аграрної реформи зруйновано значну частину матеріально-технічної бази колишніх колективних і державних господарств.

Бюджетні чинники. В цьому підрозділі аналізуються окремі позитивні й негативні аспекти бюджетної політики, які нині визначають механізм регулювання сільськогосподарського виробництва. Протягом останніх рок




Реферат на тему: Аграрна політика України на шляху інтеграції у світове середовище (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.