Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Промисловість

Регіональна економіка та розміщення продуктивних сил (реферат)

Зміст

1. Поняття територіальної структури господарства.

2. Методи розміщення продуктивних сил.


 

1. Поняття територіальної структури господарства

Об'єктом вивчення науки «Розміщення продуктивних сил.» є продуктивні сили, а предметом – їхній територіальний стан і розвиток. Оскільки під розміщенням продуктивних сил розуміють налагодження «господарських зв'язків» важливо мати знання про територіальну структуру господарства, від рівня розвитку якої залежить ефективність його функціонування. Важливим об'єктом дослідження науки «Розміщення продуктивних сил» є територіальна структура господарства.

Поняття «Територіальна структура господарства» ширше і ближче до поняття «територіальна організація продуктивних сил», а «територіальна організація господарства», що розглядає тільки «територіальну пов'язаність елементів з певною територією», включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, їхній взаємозв'язок.

Територіальна структура є важливим об'єктом дослідження науки «Розміщення продуктивних сил». Її розглядають як стержневу категорію геопросторової організації господарства країни, що охоплює ряд основних економіко-географічних понять і, зокрема, наявність і взаємопов'язаність форм територіальної організації продуктивних сил.

Продуктивні сили діють у просторі, точніше у конкретній системі геопросторово-часових координатах . Це означає, що будь-яка соціально-економічна система є територіальною, тобто такою, відношення між елементами якої є опосередковане територією. Якщо зважати, що кожна система має структуру, то можна зробити висновок, що і будь-яка територіальна система також мусить мати структуру, тобто властиву їй будову, Ця будова чи структура найчастіше розкривається як співвідношення між елементами, що складають цілісність, об'єкт, поєднання тощо. Якщо міє елементами зв'язки відсутні, то вживання терміна «структура» є неправомірним. У такому випадку можна застосовувати термін «склад». Отже, структура – це сукупність взаємовідношень (взаємозв'язків) між окремими частинами цілого, це, по суті, будова цілого.

Територіальна структура – дуже складне багато змістовне поняття. Так, у довідковій літературі територіальна структура трактується як сукупність стійких зв'язків територіального утворення, які забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різних внутрішніх і зовнішніх змінах.

І.М.Маєргойз визначив територіальну структуру так: «…це сукупність певним чином взаєморозташованих територіальних елементів, які перебувають у складній взаємодії, в процесі розвитку і функціонування народногосподарської системи». Разом з тим він виділив чотири підсистеми народного господарства( матеріальне виробництво, населення і соціальну інфраструктуру, виробничу інфраструктуру, природні ресурси) та їхні три основні структури(інтегрально-просторові чи ареально-синтетичні, множинні територіально-галузеві, живильно-розподільчі чи лінійно-вузлові).

Згідно з визначенням Е.Б.Алаєва, територіальна структура – це сукупність таких зв'язків і між такими елементами, де обов'язковою умовою реалізації цих зв'язків є подолання простору (гепростору), а один із резервів оптимізації зв'язків криється в скороченні просторових затрат енергії.

У науковій літературі акцентується увага і на тому, що під територіальною структурою територіального утворення розуміють також і поділ цього утворення на окремі елементи із стійкими взаємозв'яками між ними. Зокрема, територіальну структуру економіки трактують як членування (поділ) господарства країни на функціонально відмінні спеціалізовані територіальні частини – економічні райони, зони, вузли і таке інше; взаємне розміщення, сусідство, ієрархію, підпорядкованість, взаємозв'язки тих чи інших елементів територіальних утворень. Тобто територіальна структура – це поділ географічного утворення (країни, регіону) на чітко виражені елементи, кожний з яких виконує певну функцію в розвитку географічного утворення, і ця функція тією чи іншою мірою пов'язана з географічним положенням елемента на досліджуваній території. Прикладом такої структури може бути адміністративно-територіальний поділ країни.

Сучасний адміністративно-територіальний поділ України сформувався, фактично, за період останнього століття . Водночас він зазнав низки перетворень. З кінця 60-х років адміністративно-територіальний поділ України практично не змінювався (за винятком того, що Кримська область стала Автономною республікою Крим після виборення Україною незалежності).

На 1 січня 1999 року в Україні налічувалося 24 області, Автономна республіка Крим, 2 міста республіканського підпорядкування (Київ і Севастополь) У складі областей і АР Крим виділяли 490 адміністративних районів і 167 міст республіканського і обласного підпорядкування. Адміністративно-територіальний устрій, а також розроблення тієї чи іншої схеми районування і здійснення на їхній основі певної регіональної політики завжди ґрунтуються на конкретній концепції ідеї розвитку як окремих областей, регіонів, так і країни загалом.

Територіальна структура – це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це власне поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, кожний з яких виконує певну функцію в розвитку даного утворення(об'єкта). Цими об'єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо. Деякі з них, як от промислові вузли, центри або територіально-виробничі комплекси близькі до понять, які виражають територіальну організацію виробництва або промисловості але оскільки в їхній основі лежить «територія» – вона зближує усі ці елементи. Тому їх можна вважати як за форми територіальної організації виробництва так і за форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил.

Такі поняття, як от ТВК, ППК, енерговиробничі цикли, технополіси більше тяжіють до «виробництва» проте вони завжди функціонально пов'язані з довколишньою територією і розвиваються переважно завдяки їй. ТВК – це форми територіальної організації продуктивних сил, покликані комплексно розвивати території з максимально ефективним використанням природних ресурсів.

Елементами (компонентами) територіальної структури є територіальні структурні ланки – форми розміщення продуктивних сил під якими розуміють стійкі економіко-географічні утворення, що характеризуються розмірністю, конфігурацією, щільністю і взаємним розташуванням структурних елементів: економічна зона(наприклад, Поліська), економічний район(наприклад, Західноукраїнський); економічний підрайон(наприклад, Карпатський); обласний район (наприклад, Львівський) ; економічний (господарський) округ; економічний вузол; елементарні складові структури – економічні центри та пункти.

Узагальнюючи усі підходи до визначення поняття «територіальна структура», Е.Б.Алаєв підкреслює: «Територіальна структура господарства – це динамічний стан розміщення продуктивних сил за економічними районами, пов'заний у єдиній системі національної економіки.»

Територіальна структура господарства – це економічне районування, формування на території ТВК (територіально-виробничих комплексів). Економіка районів вивчає особливості функціонування продуктивних сил певних чітко окреслених в географічному вимірі територій, які виділяються за сукупністю об'єктивно-існуючих системних ознак, утворюють так звану сітку і називаються економічними районами.

При виділенні економічних районів враховують два основні принципи: кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народно-господарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Територіальна організація господарства у виділених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в усьому народному господарстві країни і кожному економічному районі.

2. Адміністративний, що визначає єдність економічного районування і територіально політико-адміністративного устрою країни.

Згодом окремі науковці зробили спільний висновок, що динамічність поняття «територіальна структура» можна точніше передати за допомогою терміна «територіальна структура суспільного відтворення», який був запропонований А.Г.Гранбергом. Незважаючи на це, термін «територіальна структура» залишився більш широко вживаним, хоча зміст цього поняття значно розширився.

Територіальних структур може бути багато, тобто одне і те ж саме територіальне утворення може мати кілька різноманітних територіальних структур. Водночас кожна із структур визначається різними підходами до своєї будови, або, навіть, принципами.

Пошук економічно ефективних моделей територіальних структур є одним з найважливіших завдань дисципліни «Розміщення продуктивних сил»

Такий пошук пов'язаний, безумовно, зі знанням особливостей геопростору, який розглядається як сукупність відношень між геооб'єктами, що розташовані на конкретній території (геоторії) і розвиваються в часі. Як бачимо, географічний простір розглядається у таких самих гносеологічних аспектах, як і аналогічна філософська категорія.

Дослідження географічного простору сприяло розширенню розробок найрізноманітніших моделей просторових структур, які були виконані вченими різних країн в останні 150 років. Ці структури відображали особливості горизонтальних і вертикальних конструкцій території, її просторову неоднорідність та просторові взаємодії.

Однією з перших моделей просторових структур, за допомогою якої намагалися пояснити горизонтальні закономірності освоєння території, була секторна модель залізниць, розроблена І.Колем у 1850 році. В рамках цієї структури вчений запропонував схему розгалуження залізничних гілок, що відходять ві центру і формують сектор у просторі.

Ще однією моделлю структури геопростору (пояснення горизонтальних закономірностей території) була структура, обґрунтована теорією центральних місць В.Кристаллера, яку вчений запропонував у 1933 р. в роботі «Центральні місця в Південній Німеччині». Згідно з цією течією існує чітка закономірність розташування населених місць у просторі: навколо поселення, яке вважається головним на його ієрархічному рівні, розташування у вершинах шестикутної решітки підпорядковані цьому поселенню населені пункти. Кожний такий шестигранник з магічним числом 7 населених пунктів входить в ієрархічну вищу більш обширну зону – 49 населених пунктів. Таким чином , В.Кристаллер виділив 7 рівнів ієрархії

Таблиця. Ієрархічні рівні центральних населених місць (за .Кристаллером)

Ієрархічний рівень

Населення, осіб

Радіус зони обслуговування, км

Площа зони обслуговування, км2

1-ий

500 000

187

35 000

2-ий

100 000

109

11 650

3-ий

30 000

69

3 680

4-ий

10 000

36

1 243

5-ий

4 000

21

414

6-ий

3 000

13

140

7-ий

1 000

7

47

Разом з тим 1-ий рівень концентрує такий набір об'єктів, які забезпечують найвищий рівень обслуговування населення, тобто є найвищим, 7-ий відповідно, – найнижчим.

А.Льош, використавши ідею гексагональної решітки, взяв її на озброєння під час обґрунтування кожного виду послуг і діяльності. Водночас усю аналізовану сукупність він назвав «економічним ландшафтом».

Врахувавши вплив агломерації, У.Ізард дещо модифікував учення В.Кристаллера та А.Льоша, більше пристосувавши його до наявних в той час умов.

Спроба пояснити вертикальні структурні закономірності теорії була здійснена за допомогою закону Ципфа, згідно з яким населення будь-якого міста прагне дорівнювати числу жителів найбільшого міста, розташованого на досліджуваній території, поділеного на порядковий номер(ранг) цього міста

Просторові неоднорідності найчастіше досліджувалися на прикладці міст, бо саме в умовах міст їх було найлегше простежити. Так, модель Кларка висвітлює падіння щільності населення в місті з віддаленням від центру до перефирії. Інші моделі (концентрична Барднеса, секторна Хойта, багатоядерна Гарріса і Ульмана) засвідчують закономірності та особливості розташування функціональних зон у містах. Пояснення регіональної просторової неоднорідності було здійснене Ф.Перу у 1950 р. за допомогою теорії «полюсів розвитку» і «центру росту», у якій розкривалася особливість просторової концентрації господарської діяльності і пропонувалося конструктивне вирішення проблеми регіонального розвитку в умовах ринкової економіки.

Спроби пояснити просторові взаємодії між об'єктами були здійснені за допомогою гравітаційних моделей. Зокрема, в основу закономірностей просторових взаємодій між містами була покладена формула, аналогічна закону всесвітнього тяжіння: два тіла притягаються одне до одного з силою прямо пропорційною добутку їхніх мас (масу можна розглядати, наприклад, як чисельність населення, вартість основних фондів тощо) і обернено пропорційною квадрату віддалі між ними.

У країнах постсоціалістичного простору дослідження територіальних структур активізувалося після виходу у 1976 р. статті І.М.Маєргойза «Територіальна структура народного господарства і деякі підходи до її дослідження…»

Так, Г.М.Лаппо запропонував типологію територіальних економіко-географічних утворень за конфігурацією опорного каркаса. Він вважав, що опорний каркас територіальної структури загалом та системи розселення зокрема – це сукупність центрів (вузлів) і транспортних магістралей (економічних ліній). Залежно від взаємного розташування центрів і транспортних магістралей Г.М.Лаппо виділив такі типи територіальних економіко-географічних утворень: радіально-кільцевий, «решітка» центрів і магістралей, територіальне утворення з потужною внутрішньою економічною віссю, приморський тип, моноцентричний тип, поліцентричний тип. Він акцентував увагу на тому, що опорний каркас – це результат поглиблення географічного поділу праці. Саме його слід розглядати як важливу складову частину механізму формування і функціонування національного комплексу країни. Г.М.Лаппо наголошував, що в узагальненому вигляді рисунок опорного каркаса, спів розмірність і взаєморозташування його ланок – центрів економічного, культурного, політичного життя, головних трас економічної взаємодії – виражає основні географічні особливості тої чи іншої країни(району), особливості економіко-географічного положення території, характер економічної і територіальної структур, рівня економічної зрілості.

Зауважимо, що говорячи про те чи інше економіко-географічне утворення чи територіальну одиницю, вживають термін «таксон». Що ж розуміють під «таксоном»? Таксон– це така територіальна одиниця, яка володіє специфічними кількісними і кваліметричними (якісними) ознаками. Таксонування – це методичний прийом, який дає змогу виділити елементи простору з чіткими класифікаційними і типологічними ознаками. Найбільш поширеними таксонами є ареал, зона, район і регіон.

Ареал – це частина геопростору, в межах якого простежуються явища, які відсутні на суміжних ділянках. Територіальний таксон як система.

Зона – частина геопростору з явищами, подібними за показниками, що характеризують їхню інтенсивність.

Район – це така частина геопростору, яка насичена елементами, що суттєво відрізняють її від інших територіальних утворень, і, яка характеризується єдністю, взаємопов'язаністю складових елементів та цілісністю, що виступає об'єктивню умовою, закономірним результатом розвитку саме цієї частини геопростору.

Регіон – це синонім терміну «район», або будь-яка частина геопростору, або частина геопростору, яка протиставляється будь-яким іншим аналогічним частинам території.

Територіальну структуру будь-якого таксона можна подати у вигляді ядра(частина простору з найбільшою концентрацією явищ, об'єктів процесів, функцій) і периферії (протилежні характеристики). Територіальна структура таксонів постійно змінюється, трансформується. Це відбувається у результаті дії територіально-структурних процесів, тобто таких процесів, у результаті протікання яких відбувається зміна територіальної структури таксонів.

Характеристика територіально-структурних процесів:

Диференціювання – процес під час якого ускладнюється територіальна структура якого-небудь географічного утворення, збільшується його диференціація (строкатість).

Нівелювання – зворотний диференціюванню процес.

Концентрування – процес, під час якого щільність (інтенсивність) якого-небудь явища на одній території підвищується швидше, ніж на інших досліджуваних територіях, зростає територіальна концентрація.

Деконцентрування – зворотний концентруванню процес.

Стягування – процес концентрування, який спричинений переміщенням об'єктів від периферії до ядра ценцентрації (фокуса)

Дифузія – зворотний стягуванню процес, генератором якого є вогнище.

Агломерування – процес концентрування чи стягування, який супроводжується територіальним розширенням ядра концентрації (з можливим його ускладненням) і веде до формування агломерації.

Дегломерування – зворотний агломеруванню процес.

Поляризація – розвиток, під час якого явища, характерні для цієї території, функціонально пов'язані зі зворотними явищами, що реєструються на іншій території.

Вирівнювання – анти поняття поляризації.

Територіально-структурні процеси, що протікають у конкретному таксоні, можуть бути напрямленими (спрямованими до одного центра, фокуса, ядра чи такими, що витікають від одного центра, фокуса, ядра) чи поліцентричними (за наявності кількох центрів, фокусів, ядер, вогнищ, джерел, процесів).

Територіально-структурні процеси сприяють ареалоутворенню, зоноутворенню, районоутворенню, тобто у результаті названих процесів виникають різні територіальні таксони.

У таксонах (чи між ними) формуються просторові пропорції. Під просторовими пропорціями розуміють певні співвідношення між територіальними компонентами. Разом з тим просторову пропорційність розглядають, як правило, як стан динамічної рівноваги між компонентами територіального утворення. Коли динамічна рівновага між компонентами територіального утворення порушується, то виникають просторові диспропорції. До найважливіших видів просторових диспропорцій відносять: зниження продуктивності праці (в результаті вичерпання ресурсів, несвоєчасного введення потужностей і т.д.), зниження життєвого рівня населення (за наявності недостатньої кількості місць прикладання праці, відставання розвитку соціальної інфраструктури), погіршення стану навколишнього середовища (через перевантаження ділянки викидами підприємств, скупчення екологічно шкідливих підприємств).

Порушення пропорційності – це завжди зміна геопросторової структури таксонів, її перебудова, формування нової територіальної структури.

Оцінюють територіальну структуру за допомогою таких показників:

1. Концентрація (розраховують як відношення явища на одиницю площі, наприклад, відношення кількості населення в особах до площі в км2).

2. Роззосередженість (розраховують як відношення відстані між об'єктами до одиниці площі).

3. Класифікація територіальних утворень за чисельністю населення, участю в територіальному поділі праці, за генетичними ознаками, за типами перспективного розвитку, за особливостями динаміки демографічних, економічних, соціальних процесів і тому подібне.

Територіальна структура, збагачена ознакою управління, перетворюється на територіальну організацію продуктивних сил.

Територіальна організація продуктивних сил, або, по суті, територіальна організація суспільства, – це поєднання функціонуючих територіальних структур (розселення, розміщення виробництва, розташування об'єктів природокористування), що об'єднуються територіальними структурами управління з метою здійснення відтворення життєдіяльності суспільства в конкретних геопросторово-часових координатах у рамках діючих законів.

Отже, поняття територіальної організації є значно ширшим від поняття територіальної структури.

Дослідження територіальної організації продуктивних сил має включати обов'язкове вивчення структури, ієрархії та інших особливостей управління. В наш час більшістю дослідників у вигляді незаперечної істини сприймається те, що формула управління це формула влади. Отже, мистецтво управління ґрунтується на опануванні насамперед формули влади. Перспективний розвиток територіальної структури економіки залежить значною мірою, від формули управління, від кваіліметричних (якісних) характеристик управлінських кадрів.

Без контрольованого розвитку територіальної структури неможлива оптимізація територіальної структури господарства, а, значить, неможлива побудова ефективного суспільства як у кожній окремій державі, так і на планеті Земля.

Сказане свідчить не тільки про важливість, а й про необхідність постійного дослідження територіальної структури економіки і територіальної організації продуктивних сил та управління їхнім розвитком.


 

2. Методи розміщення продуктивних сил.

Основи ефективної діяльності господарства певної території або підприємства закладаються ще на етапі проектування просторової локалізації їх. Оптимальне розміщення підприємства щодо сировинних і трудових ресурсів, районів збуту продукції означає максимальне зниження витрат на виробництво продукції, що, зрештою зумовлює економію затрат суспільної праці, низьку собівартість продукції у виробника. Отже, раціональне розміщення продуктивних сил є одним з найвагоміших чинників зростання економічної могутності України.

Термін «розміщення» виражає конкретне поняття, а саме приуроченість господарських об'єктів до тих, або інших джерел сировини, палива і енергії, місць концентрації трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. На сучасному етапі розвитку народного господарства забезпечення раціонального розміщення продуктивних сил стало однією з найважливіших економічних і екологічних проблем у кожній країні. Надмірна концентрація промисловості з сильно забруднюючими природнє середовище технологічними процесами вступила в протиріччя з обумовленою нею надмірною концентрацією населення в містах та середовищем його проживання. Територіальна організація продуктивних сил вимагає обґрунтування наукових основ розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх економічної ефективності та можливої екологічної шкідливості.

Теорія розміщення продуктивних сил потребує всебічного врахування інтересів, як суспільства в цілому, так і його членів, зокрема збереження навколишнього середовищя і природних ресурсів.

Дослідження в галузі розміщення продуктивних сил зумовлюються передусім не збігом районів споживання вироблюваної продукції з районами її виробництва, а з територіальним зосередженням запасів сировини, палива й робочої сили. Є й інші значні просторові відмінності в грунтово-кліматичних умовах, які зумовлюють відповідну спеціалізацію аграрного спектра економіки, що завжди збігається з інтересами споживачів.

Наукові основи розміщення продуктивних сил визначаються насамперед методами цієї науки.

Методи науки – це способи пізнання дійсності, планомірний шлях встановлення істини.

У наукових дослідженнях розміщення продуктивних сил використовують широкий спектр методів.

Метод – це спосіб, чи засіб, досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання, а методика – це сукупність спеціально підібраних методів з метою практичного чи теоретичного пізнання дійсності.

Методика – це сукупність технічних прийомів і організаційних форм проведення наукового дослідження. Методика відрізняється від методології, являє собою сукупність найбільш істотних елементів теорії (теорій), викладених в конструктивній, прийнятній для практики формі; методологія – це теорія, переведена в алгоритм рішення конкретної проблеми.

Свідоме застосування науково обґрунтованих методів у рамках певної методології є істотною умовою отримання нових знань

Застосування будь-якого методу передбачає володіння загальними принципами наукового мислення. Найважливішими з цих принципів є:

Індукція – висновок від фактів до деякої гіпотези.

Дедукція – висновок за правилами логіки; ланцюжок висновків, ланки яких пов'язані логічною послідовністю.

Аналіз – розчленування об'єкта явища на елементи.

Синтез – поєднання, з'єднання різних елементів об'єкта, явища в єдине ціле.

Аналогія – відповідність, подібність об'єктів, явищ в яких-небудь властивостях; висновок про менш знаний об'єкт, явище за більш знаним, якщо вони входять в однорідну групу.

Експеримент – дослідне відтворення об'єкта пізнання, перевірка гіпотез.

Спостереження – ціле направлене вивчення, сприйняття, зумовлене поставленою задачею; систематичний збір даних про об'єкт, явище.

Порівняння – співвідношення між двома об'єктами, явищами, яке дає змогу виявити загальне й особливе.

Всі методи дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил поділяють на традиційні і нові, чи сучасні. Серед традиційних найважливішими є:

Літературний метод, суть якого полягає у відборі і аналізі літературних джнрнл, що тією чи іншою мірою стосуються об'єкта, явища вивчення.

Описовий метод – один із найдревніших, який використовують під час вивчення розміщення видів економічної діяльності та розселення. В наш час широко застосовується описова статистика у вигляді наборів числових даних, що характеризують ту чи іншу ситуацію.

Статистичні методи розміщення продуктивних сил, зокрема, метод статистичної оцінки – знаходження функціональних залежностей між значеннями факторних і результативних ознак. Застосовується для оцінки невідомих параметрів розподілу ймовірностей випадкових величин; метод статистичної перевірки гіпотез – система прийомів у математичній статистиці, призначених для перевірки дослідних даних гіпотез; метод статистичних випробувань(метод Монте-Карло) – дослідження властивостей об'єкта чи явища, що вивчається, за допомогою спеціально організованого випробування натурного об'єкта чи його моделі з урахуванням штучних впливів, а також інші статистичні методи. Слід акцентувати увагу на тому, що під час вивчення розвитку і розміщення продуктивних сил необхідно особливо враховувати природу статистики в процесі застосування статистичних методів у конкретних дослідженнях.

На особливу увагу заслуговує метод територіальних пропорцій.

–Пропорції – це певна відповідність частин між собою і цілим, співвідношення між складовими частинами. Для великої за територією держави життєво важливе значення має територіальна структура виробництва, співвідношення галузевих і територіальних пропорцій. Міжгалузеві і територіальні пропорції в розвиткові і розміщенні продуктивних сил нерозривно пов'язані між собою. Визначення науково-обгрунтованих пропорцій і темпів розвитку господарства включає ряд важливих питань, які впливають на розміщення продуктивних сил.

– Балансовий метод, що широко використовується при аналізі розвитку і розміщення продуктивних сил. Він є одним з основних методів розвитку і розміщення продуктивних сил. Велике значення мають орієнтовні балансові розрахунки, які широко використовуються при розробці генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і регіону.

Неабияке значення для раціонального розміщення продуктивних сил має

– Системний аналіз. Під системним аналізом розуміють сукупність засобів і методів для вивчення складних об'єктів – узагальнених динамічних систем, їх дослідження здійснюється поетапно. Застосування принципів системного аналізу дає змогу розглядати кожну велику економічну проблему як особливу систему і взаємодії з іншими. Системний аналіз робить можливим раціональне використання різноманітної інформації, дає змогу чітко визначити кожну проблему, виявити мету і вибрати найефективніші методи розв'язання її. Наукова розробка економічно-математичних методів не тільки розширила застосування системного аналізу, а й надала цілеспрямованішого і варіантнішого характеру економічним розрахункам. Системний підхід до вивчення проблем раціонального розміщення продуктивних сил дає змогу широко застосовувати економіко-математичні методи.

Серед нових, чи сучасних, методів дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил особливої уваги заслуговують такі методи:

Геопросторова парадигма – базовий метод у дослідженні розміщення і розвитку продуктивних сил та в, практично, усіх регіональних дослідженнях. В основі геопросторової парадигми (наукова парадигма чи парадигма науки – головні елементи знання, своєрідна система відліку, в рамках якої мають місце конкретні явища і процеси) лежить географічний метод дослідження.

Цей метод є специфічним і формується, на думку Е.Б.Алаєва, як «триєдиний» підхід у дослідженні, що зумовлює дотримання територіальностів, комплексності, конкретності. Застосування цього методу неможливе без одночасного використання картографічного методу, який є, по суті, особливою формою ідеально-просторового моделювання.

Моделювання – це ще один загальнонауковий методд, який икристовується в процесі проведення дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил. Застосування цього методу дає змогу вивчити об'єкт не безпосередньо, а за допомогою посередника – ідеальної (мисленної), матеріальної (предметної) моделі чи особливої форми ідеально-матеріальної моделі, якою може бут, наприклад, карта.

Картографічний метод є одним із найбільш поширених методів дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил. Він відомий з давніх часів але його можна відносити до сучасних, якщо розглядати як особливу форму просторового моделювання. Адже карта, картосхема – це логічна образно-знакова модель території, яка цілеспрямовано відображає об'єкти, явища, зв'язки і взаємозалежності, що належать до цієї території.

Карта виконує двояку роль: вона є і результатом досягнутого рівня знань про територію, об'єкти і явища, які до неї належать, і інструментом пізнання, який дає змогу шляхом умозаключень піднятись на більш високий ступінь знань.

Просторовий аналіз, особливості застосування якого ґрунтовно висвітлені у роботі П.Гаггета «Просторовий аналіз в економічній географії.» У цій праці П.Гаггету вдалося розкрити співвідношення між географією і регіональною наукою. Розвиток У.Ізардом і його учнями положень про регіональну науку дав змогу розширити і поглибити застосування просторового аналізу під час вивчення окремих територіальних утворень.

Потрібно наголосити, що просторовий аналіз тісно пов'язаний із статистичним аналізом, історичним аналізом, містобудівельним аналізом, факторним аналізом, кластер ним аналізом і таке інше.

Факторний аналіз. Змістом факторного аналізу є підбір факторів та заміна набору параметрів, що їх характеризують меншим числом категорій, які є лінійною комбінацією вихідних параметрів. Головна ціль факторного аналізу – стискування інформації, економний опис.

Кластерний аналіз. Суть кластерного аналізу (об'єднання параметрів окремими факторами в статистичні однорідні групи) полягає у передачі первинних даних у стисненому вигляді без надмірної втрати інформації.

Метод економічного аналізу. В праці «Теорія економічного аналізу» (1993) М.І.Яцків дає таке визначення цього методу: «…це системне, комплексне і взаємопов'язане вивчення економічної і соціальної діяльності різних організаційних структур з метою виявлення та мобілізації резервів, визначення ступеня впливу факторів на результати виробничих процесів за допомогою опрацювання відповідної інформації».

М.І.Яцків наголошує на особливостях застосування методу економічного аналізу у дослідженнях, а саме:

1) Системний підхід до аналізу економічних явищ і процесів;

2) Виявлення взаємозв'язку і взаємозалежності між показниками;

3) Застосування системи показників;

4) Вивчення господарських явищ і процесів у динаміці з урахуванням дії об'єктивних економічних законів;

5) Дослідження внутрішніх суперечностей (диспропорцій у розвитку економічних явищ);

6) Розчленування загальних показників на складові частини (елементи) та їхня деталізація за місцем і часом;

7) Узагальнення результатів аналізу для розроблення прогнозних або проектних варіантів розвитку, для управлінських рішень

Конструктивні економічні обчислення. До таких обчислень відносять балансові, техніко-економічні, нормативні та інші розрахунки.

Математичні методи. Найбільш поширені математичні методи, які використовуються у дослідженнях розвитку і розміщення продуктивних сил, описані в роботі О.І.Шаблія «Математичні методи в економічній географії». Серед них методи і моделі лінійної алгебри (балансові методи і моделі, оптимізаційні методи і моделі), методи і моделі теорії графів, теорії множини і математичної логіки.

Економіко-математичні методи і моделі. Поняття про економетрію як науку, що вивчає конкретні кількісні взаємозв'язки економічних об'єктів за допомогою математичних і статистичних методів і моделей.

Комп'ютерна техніка і комп'ютерні технології відіграють величезну роль у вивченні сучасної територіальної організації продуктивних сил. Завдяки їм виникла можливість створення, підтримки і збагачення банків даних, необхідних для пошукових робіт у царині розвитку і розміщення продуктивних сил.

Комп'ютерні технології дають змогу обробляти величезні масиви даних в короткі терміни і з малими затратами часу. Завдяки їм можна широко застосовувати на цілком новій основі такі методи, як моделювання, картографічний та інші. Тобто в наш час відбувається суттєва трансформація методів дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил (описових, кількісних, картографічних, статистичних та ін.) під впливом науково-технічного прогресу, насамперед у результаті застосування комп'ютерної техніки і комп'ютерних технологій.

Отже, під час дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил необхідний творчий підхід до відбору і застосування набору методів, які потрібно здійснювати з урахуванням вимог часу та поставлених цілей і задач.


 

Список літератури:

1. Шевчук Л.Т. Розміщення продуктивних сил. – Львів : Видавничий центер ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – 149с.

2. Розміщення продуктивних сил України. / За ред. Є.П. Качана. – К.: Вища шк., 1998. – 375с.

3. Розміщення продуктивних сил України. / За ред. Ковалевського. – К.: Вища шк., 1998. – 546с.

4. Єрьомін С. Розміщення продуктивних сил. – К.: Знання, 2003. – 350с.





Реферат на тему: Регіональна економіка та розміщення продуктивних сил (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.