Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Релігієзнавство

Релігійні вірування стародавньої і сучасної Індії (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Основні релігійних вірувань Індії. Веди-священна книга індусів. 4

2. Віровчення і культ індуїзму Вішнуїти і шиваїти. 7

3. Особливості джайнізму. 16

4. Виникнення і поширення сикхізму. 19

Висновки. 22

Список використаної літератури. 23


Вступ

Індійська цивілізація — одна з найдавніших на планеті. На території Індії знайдено чимало пам'яток палеоліту. Розкопки поселень хараппської культури (назва походить від місця розкопок), початок якої відносять до 2500— 2400 pp. до н.е., свідчать, що вже тоді міста мали регулярну забудову, водогін і каналізацію, кам'яне укріплення. Населення займалося зрошувальним землеробством та скотарством, використовувало знаряддя праці з бронзи. Держава за формою правління була рабовласницькою деспотією. Вважають, що хараппську цивілізацію сформували предки дравидів — одного із сучасних народів Індії.

У III—II тис. до н.е. в басейні річки Інд існував ще один центр індійської цивілізації — культура Махенджо-Даро, яка була створена давніми дравідійськими племенами. Міста теж мали регулярну забудову. Розвивались бронзова металургія, землеробство.

Населення, що належало до цих цивілізацій, сповідувало первісну племінну релігію з елементами тотемізму і культу предків. Храмів не було. Уціліли фрагменти басейнів ритуального обмивання, ознаки культу богині-матері, бога, подібного до пізнішого Шиви.

З другої половини II тис. до н.е. в Індії з'являються кочівники-скотарі арії з Північного Заходу (східний потік ірано-індійської міграції аріїв), які злилися з місцевим населенням. Тоді розпочалося формування каст. З аріями пов'язують ведичну релігію у Давній Індії.


1. Основні релігійних вірувань Індії. Веди-священна книга індусів

Це релігійні вірування давніх індійців періоду розпаду первіснообщинного ладу і формування класового суспільства, які знайшли відображення в давньоіндійських літературних пам'ятках — Ведах.

Основними рисами ведичної релігії було обожествления сил природи, анімізм і первісна магія. Головними богами вважали бога неба Варуна, богиню матері-землі Притхіви; богів сонця під іменами Сурья, Савітар, Мітра, Вішну, Пушан; бога місяця Сому; бога бурі Рудру; бога-громовержця Індру; бога вогню Агні та ін. Матір'ю богів була богиня Адита. За уявленнями індійців, боги перебували у постійній війні зі злими демонами асурами. Богів і демонів вшановували безпосередньо як сили природи.

Із зростанням майнових та суспільних розшарувань боги почали уособлювати не тільки природу, а й суспільні сили, наприклад Індра став виступати як цар богів і як бог війни, Варуна — як охоронець порядку. Ведична релігія почала освячувати суспільну нерівність.

Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супроводжуваних гімнами на честь богів і магічними формулами, які відображали прохання до божества. Жреці утворили окремий стан — варну брахманів.

Деякі положення ведичної релігії (священний характер Вед, обраність виших варн, культ богів Вішну, Рудри — Шиви та ін.) зберігаються і в сучасному індуїзмі. Пізньоведичну релігію часто називають брахманізмом.

У Ведах (санскр. — знання) зафіксовано основні уявлення й обрядність давніх індійців. Початок їх створення сягає II тис. до н.е. Спершу вони існували у формі усних сказань і тільки в І тис. були записані, зазнавши протягом цього часу значних змін.

Уся ведична література об'єднана в чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Кожна з них не є єдиним цілим.

Самхити складаються з чотирьох збірок: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Вони прославляють мудрих, милосердних, могутніх божеств і сили природи, адресуючи їм молитви, прохання, жертвопринесення.

Брахмани (книги, написані брахманами для брахманів) — це коментарі до Самхитів, мета яких полягала в зміцненні ролі та авторитету жерців, обґрунтуванні кастового поділу суспільства.

Аран'яки ("лісові тексти") й Упанішади — це збірки правил для пустельників, старців, заглиблених у пізнання природи, буття. Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя задля пізнання істини) є своєрідним завершенням циклу. До них входять 250 богословсько-філософських творів, поданих у формі роздумів легендарних чи напівлегендарних мудреців. Вони засвідчили рівень духовного розвитку тогочасного індійського суспільства, особливості богословських та філософських поглядів. З певною умовністю Упанішади складаються з шести класичних, чи ортодоксальних, систем: Веданта, Міманса, Санкхья, Вайшешика, Йога і Ньяя.

Один з провідних мотивів Упанішад — походження, розвиток й перспективи людства. У них йдеться і про те, чому людина існує то в стражданнях, то в блаженстві, хто спричиняє це: час, природа, необхідність, випадковість чи Пуруша (особа, яка є Верховним Духом)?[8, c. 71-73]

Веданта ("кінець Вед") і Міманса — суто богословські твори, які розглядають співвідношення людської душі Ат-ман зі світовою душею Брахмою. Світова душа розсіяна в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахмою слід безоглядно прийняти все написане у Ведах і достеменно виконувати всі ритуали. В цьому мета і сенс життя. Веданта і Міманса оригінально вирішують проблему пізнання світу: Всесвіт — це Брахман, пізнає його Атман, але для цього треба спочатку пізнати Атмана. Атман — це людське "Я". Отже, пізнання світу має починатися з самопізнання, самовдосконалення. Самопізнання — вища форма знання, джерело щастя.

Йога і Ньяя розробляють практичні проблеми самовдосконалення за допомогою релігійних і філософських принципів. Йога реалізує принципи Санкхья для досягнення психічного і фізичного самокерування: потрібно звільнити дух, душу від перероджень, перевтілень. Йога пропонує цілу систему вправ, особливо дихання і правил поведінки, для очищення душі, яка після цього може досягти злиття з Атманом.

Ньяя вдається до міркувань щодо логічних засобів самовдосконалення, розвитку аналітичного мислення, форм пізнання. Пізнанню піддане не тільки матеріальне, а й духовне, в тому числі й Атман. За допомогою логічних побудов Ньяя доводить необхідність перевтілення, досягнення мокші (спасіння).

Санкхья вважає, що Брахма не розсіяний в природі, а природа існує незалежно від духу. Це вже матеріалістична тенденція в розумінні світу. Вайшешика містить думки, близькі до атомістичної теорії.

Ведична література дає змогу простежити, як поступово увага давніх індійців переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку, мислення. Вона справила великий вплив на розвиток індуїстських релігійно-філософських шкіл і релігійних течій. Ведичні книги вважають священними й пізніші ведичні релігії — брахманізм та індуїзм[11, c. 49-52].


2. Віровчення і культ індуїзму Вішнуїти і шиваїти

У V—VI ст. в Індії утвердився феодальний лад, у чому виняткову роль відіграв індуїзм. За своєю суттю це був розвинений пізній брахманізм, який становить основу сучасного індуїзму. Індуїзм не має конкретного засновника, але його розвили чимало видатних діячів. Його появу зумовили суспільні конфлікти, що загострилися в І тис. до н.е., ускладнені етнічною строкатістю Індії. Економічну та політичну кризи доповнювала криза релігії. Брахманізм як аристократична, консервативна релігія мав обмежені можливості для самооновлення і впливу на маси. Тому він поступився місцем новій релігії, яка відповідала новому часові, — буддизмові. У VI ст. до н.е. він охопив усю Індію. А через тисячу років почав занепадати, до XII—XIII ст. майже зник. У наш час лише кожен сотий мешканець країни вважає себе буддистом. Давні індійські релігійні вірування у період панування буддизму ледве жевріли, зберігаючись переважно в західній частині Індії. Із занепадом буддизму саме тут відбулось їх відродження. Із середини І тисячоліття починається відродження традиційної релігії Вед під назвою індуїзм, який став національною релігією індійців.

Зникнення з арени буддизму і відродження індуїзму мали свої глибокі причини. Буддизм виступав проти кастового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби ідеологічного утвердження соціальних порядків. Але традиційно консервативному індійському суспільству ця гнучкість була непотрібна. Надзвичайно строкатому соціально та етнічно, йому більше підходили касти. Індуїзм обґрунтував кастовий поділ, і тому суспільство віддало йому перевагу. До того ж він блискуче використав досягнення буддизму: демократизм, зорієнтованість на всіх людей, а не тільки на вищі касти, тощо.

Передусім індуїзм демократизував культ, запровадивши публічне відправлення його, масові церемонії та обряди. Індуїстське духовенство не шкодувало сил і грошей на будівництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконографії та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розширив пантеон богів, відновив традиційні доарійські вірування, в тому числі тотемістичні — культ природи (води), містично-еротичні культи.

Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов у інші країни Азії, надало йому неповторного національного колориту. В індуїзмі немає священного канона — комплексу книг, які є основою віровчення. Він широко використовує епос, різноманітну богословську літературу — від філософських розвідок до популярних праць (коротке оповідання, байка, приказка тощо). Відродження індуїзму почалося з його проникнення в епос, що відкрило шлях до народної свідомості. Давньоіндійський епос — своєрідна енциклопедія тогочасного життя, що містить і численні релігійні уявлення та ідеї. Найпомітніші в ньому дві величні поеми — "Махабхарата" і "Рамаяна", наснажені індуїстською ідеологією.

"Махабхарата" ("Розповідь про великих Бхаратів") започаткована приблизно в другій половині II тис. до н.е., але остаточно окреслилася в середині І тис. н.е. Записана, як і весь епос, санскритом і розповідає про братовбивчу міжродову і міжплемінну боротьбу. До неї входить ше одна поема "Бхагават-гіта" ("Пісня про Славетного" чи "Пісня богів"). Вона розповідає про подвиги Бхагават-гіта, народного героя Кришни, пізніше оголошеного перевтіленим Вішну, який здійснив це перевтілення з метою врятування племен від взаємознищення в міжусобній боротьбі.

"Рамаяна", написана в IV ст. до н.е. поетом Вальмікі у Східній Індії, розповідає про подвиги народного героя Рами. В основі її — події, пов'язані з просуванням аріїв у Північну Індію, на острів Ланка (тепер Шрі-Ланка). Рама вступає в боротьбу з демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту. Поема завершується розповіддю про те, як Рама зі своїми прибічниками скупався у священній річці й вирушив на небо в божественних небесних колісницях, де набрав вигляду Вішну[6, c. 49-51].

Обожнення Кришни і Рами було обґрунтовано в особливих богословських текстах-пуранах у другій половині І тисячоліття. Кожна пурана присвячена конкретному індуїстському богові і разом з описом їх звершень викладає принципи індуїзму. Пурани теж мають форму епічних творів.

Головною у віровченні індуїзму є концепція переселення (перевтілення) людської душі. Вона доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська душа — це людське "Я" (Атман). Атман весь час хоче з'єднатися з духовним Абсолютом-Брахмою (світова душа). Це верховне божество є і безсмертним духом. Знаходиться воно в душі людини, яка є часточкою Абсолюта. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини — в осягненні Абсолюта, в злитті її душі з ним. "Бхагаватгіта" вказує три шляхи цього з'єднання: добрі справи, любов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо дотримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, і він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманістське вчення про переселення душ: після смерті людини душа переселяється в тіло новонародженого; остаточною метою перевтілення є його повне зупинення (мокша) — злиття душі людини (Атмана) з Абсолютом.

Приналежність людини до певної касти зумовлена поведінкою у попередньому житті — наскільки вона дотримувалася закону (дхарми) своєї касти. Після смерті діє карма, яка визначає характер перевтілення: в тіло людини вищої, нижчої касти, в тіло тварини чи в якусь річ. Оскільки порушення дхарми в попередньому житті сприймаються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотримуватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще втілення його душі в майбутньому.

Поява нових професій, зміна умов життя, міграції зумовлювали формування нових каст, з новими правилами життя. їх у сучасній Індії більше двох тисяч. Непорушними залишились привілеї двох вищих каст — брахманів і кшатріїв, у інших з'явилися специфічні права й обов'язки. Кастовість ускладнює життя індійського народу. Особливо це стосується каст так званих недоторканих — найнижчих верств суспільства. Раніше індуїзм дбав про утримання їх під владою традицій і звичаїв, збереження їхнього стану, що навертало представників цих каст до інших релігій. Нині в індійському суспільстві поширюється рух за перегляд релігійно-правового статусу нижчих каст.

Поновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю богів окремих народів Індії, багато з яких походять з доарійських племінних культів. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з політеїзмом. Індуїзм визнає існування Найвищого божества, яке виявляє себе в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Молитва, звернена до цих богів, дійде і до Бога[4, c. 157-159].

Увібравши різноманітні й розвинуті анімістичні уявлення, індуїзм є релігією універсального одухотворення природи і суспільства. Він успадкував усіх богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип аватари — перевтілення одних богів в інших, що ускладнило і так непростий його пантеон. У ньому до трьох мільйонів божеств (окремі течії визнають лише до трьох тисяч, інші вважають богами тільки трьох — Брахму, Шиву і Вішну). Обожнює він різні тотеми (дерева, тварин, каміння), численних духів лісів, річок і гір, покровителів людей, тварин, худоби, садиб, професій тошо.

Бог Брахма визнано творцем світу, але після цього він вичерпав свої функції. Індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них сім'я, яке перетворилося на велике золоте яйце, і сам народився з цього яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом з ним з'явилися зародки світу, всіх живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного Духа, ставши його продовженням.

Безпосередніми правителями й упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, а сам індуїзм розвинувся у вішнуїзм і шиваїзм.

У збірниках міфологічних сюжетів та ритуальних приписів (пуранах) поряд з багатьма іншими найчіткіше окреслено два головні напрями індуїзму — вішнуїзм і шиваїзм. Більшість учених вважає, що історично першим був вішнуїзм. Побутують і твердження, що шиваїзм давніший, які, однак, визнають вирішальну роль вішнуїзму в усуненні з історичної сцени буддизму.

Бог Вішну згадується ще у Ригведі. Там він — скромний покровитель землеробства і скотарства, чоловічої сили для продовження роду. Він надає перемогу вищому ведичному богові Індрі у боротьбі з демоном Врітрою. Ім'я його значиться у пантеоні бога Сонця. Вважають, що він доарійського походження, що це ім'я якогось дравідського божества.

Значно вищий авторитет Вішну в Упанішідах. У "Махабхараті" він — головний бог. Саме "Махабхарата" містить ідею аватори (зниження, опускання) — сходження божества на землю, втілення його в земну форму. Вішну перевтілювався 24 рази, з цих перевтілень 10 — найважливіші.

Перше перевтілення пов'язане із всесвітнім потопом, який мав знищити всіх людей на Землі. Вішну, щоб урятувати їх, надіслав благочестивому Ману ковчег. Зробив він це, перевтілившись у велику рибу, на розі якої був прив'язаний ковчег. Разом з Ману були врятовані й Веди.

Друге перевтілення Вішну відбулось, коли в боротьбі з демонами боги почали терпіти поразку. Тоді вони попросили у Вішну нектар безсмертя. Для цього необхідно було збити океан, як збивають молоко, щоб одержати масло. Вішну перетворив себе на черепаху, на якій стояла гора, що оберталася. Разом з нектаром було здобуто багато чого, в тому числі й Лакшмі, яка стала дружиною Вішну.

В третьому перевтіленні Вішну був вепрем Варахаром, що врятував утопаючу в океані Землю, піднявши її на своїх іклах.

На четвертий раз Вішну став людиною-левом Нрісінхом, який переміг демона, що нищив богів. Його не могли вбити ні Бог, ні людина, ні тварина, бо Нрісінх одночасно був трьома ними.

П'яте перевтілення теж було пов'язане з врятуванням світу від демонів. Демон Балі захопив усі три світи: підземний, земний і небесний. Жах скував усіх богів. Тоді Вішну перетворився на вамана-карлика, прийшов до Балі й попросив у нього стільки землі, скільки вмістять його три кроки. Балі змилостивився. Карлик, маючи надприродні можливості, ступив одразу з неба на землю, одержав її для богів, а Балі вимушений був оселитися під землею.

В шостому перевтіленні Вішну діє на землі, де між брахманами і кшатріями точилася боротьба за владу.

Вішну перевтілився у брахмана Парашураму ("Рама із сокирою"), 21 раз винищував кшатріїв і остаточно поставив їх нижче брахманів.

В образі Рами, улюбленого сина одного з царів Пів-нічної Індії, постає Вішну і в сьомому перевтіленні. Він одружився з чарівною Сітою й з волі батька мав стати раджею ще за його життя. Але молодша дружина батька вчинила низку інтриг, і Раму піддали вигнанню. Там його супроводжували брат Лакшман і дружина Сіта. Але в дорозі демон Равана викрав Сіту. Розшукуючи її, Рама пройшов лісами Південної Індії. На допомогу йому стали мавпи на чолі зі своїм царем Гануманом, якого за це обожествили, а мавпи в Індії стали священними тваринами.

У восьмому перевтіленні Вішну став Кришною. Для цього він вирвав зі своєї голови волосся: з чорного виник Кришна, з білого — його брат Баларама. Кришна переміг демона Камсу, його оголосили аватарою (втіленням божества). Вішну тривалий час вважали богом родючості у племені яду, про що згадує Ригведа. Це було на рубежі II і І тис. до н.е., коли північ Індії населяли арійські племена. За легендою, він народився у в'язниці і його мали вбити. Але батько його викрав і віддав на виховання в плем'я скотарів. Кришна був відкритою і доброю дитиною, його всі любили. Коли підріс, найчастіше боровся з демонами зла. Змужнівши, охоче віддавався любовним іграм з чарівними пастушками, навічно покохавши одну з них — Радху. Він убив правителя царства, який ув'язнив його матір, і сам став правителем. Правив мудро і довго.

Знаменне дев'яте перевтілення — в Будду. Так буддистів запрошують до участі у поклонінні богам індусів.

Десяте перевтілення ще не відбулось. Вішну має постати богом-рятівником Калька-аватару, який на білому коні, з мечем в руці звільнить світ від демонів[10, c. 187-191].

За поширення індуїзму в епоху Середньовіччя поступово посилювався культ Вішну, витісняючи менших богів і самого Брахму. Брахма здійснив свою справу — створив світ, тепер головна роль належить його охоронцеві — Вішну.

Вішну зображують четвероруким, він тримає диск (символ царської влади), палицю (знак могутності), раковину і квітку лотоса (священні предмети). Обличчя його завжди синього кольору — це його священний колір. Кожен бог індуїзму має священну тварину, яка уособлює його. У Вішну — це фантастична чаруда (напівлюдина, напівптах).

У середині І тис. до н.е. у вішнуїзмі окреслилася тенденція до монотеїзму, що похитнуло авторитет нижчих богів. Внаслідок цього виник рух — бхакті, ідея якого полягає в особливій любові до Бога, у внутрішній релігійності, яка не потребує старанного дотримання ритуальних вимог, що характерно для індуїзму. Проголошувалася рівність усіх віруючих перед Богом, до нього можна було звертатися без жерців і жертвопринесень. Рух бхакті активно ширився в XII—XVII ст. У XIV ст. було створено священну книгу руху — Бхатіратнавалі.

Виникали й інші сектантські рухи. Так, у XII ст. релігійний діяч Рамануджа (помер у 1137 р.) заснував секту шрівайшнавів, яка дотримувалася бхактійських принципів. Вона існує досі. Від вішнуїзму відокремилася ще одна впливова течія — кришнаїзм, який шанує Вішну в образі обожнюваного героя народного епосу — Кришни.

Вішнуїзм відіграв помітну роль у розвитку індійської релігійної думки, майже тисячу років намагався поєднати брахманізм з релігійною традицією доведичних культів. Тому його за самостійність називають бхаватизмом, бо давньоіндійський епос ототожнює Вішну з Нараяною — героєм "Бхагават-гіти".

Як і вішнуїзм, він бере початок від доарійських культів. Дехто з дослідників вважає Шиву (санскр. — милосердний, доброзичливий) одним з богів корінного населення Індії, яке жило в басейні Гангу ше до приходу арійців. Але шиваїзм як напрям індуїзму сформувався лише на початку нашої ери. У лоні його завжди виникали різні групи, течії й секти, роздрібнений він і тепер. Шива — продукт індуїстської трансформації давньоіндійського бога родючості, покровителя скотарів і мисливців. Водночас він виступав уособленням руйнівних сил природи. Соціальна функція Шиви — бог карм за гріхи. Але перевага надається його позитивним рисам.

Самого Шиву уявляли заглибленим у самоспоглядання аскетом чи багаторуким богом у переможному танці. Він здатний до перевтілень, може виступати у вигляді будь-якого божества. В індійській іконографії — самітник з трьома очима і чотирма руками. Чотири руки свідчать про могутність. А третє око, за легендами, виникло так: Шива сидів на Гімалаях, заглиблений у роздуми. Раптом ззаду підійшла дружина Ума і закрила йому очі, й світ охопила темрява. Тоді виникло третє око, яке спалахнуло, як сонце, спаливши все на Гімалаях. Крім третього ока, у нього на лобі —півмісяць, у волоссі — жіноча голівка, з якої витікає Ганг. Кобри обвивають руки, ноги і шию, а поруч стоїть насторожі білий бик Нанду. Шива сидить на тигровій шкурі, на шиї у нього намисто з людських черепів, а в руках — тризубець. Сюди він потрапив, мабуть, з південних степів з аріями, які декілька тисяч років тому звідти вирушили до Азії. Шиву ще зображують у танку руйнування, в цей момент він зветься Натараоджа. Є зображення його з п'ятьма обличчями, там він зветься Панчауакхі. Шива — грізний бог. У нього три дружини: Калі — "чорна", Дурга — "неприступна" і Парваті — "дочка гори"[5, c. 204-207].

Важливим у шиваїзмі є культ родючості. Бог Шива разом з дружиною Калі є носіями шакті — творчого начала, яке породжує усе живе в природі. Калі — жіноча іпостась Шиви. У цей час Дурга стає об'єктом поклоніння як Божа Матір, яка контролює і стимулює народження. Тому в ши-ваїстському культі існують окремі церемонії поклоніння символічним зображенням чоловічих і жіночих геніталій. У шиваїстському пантеоні дружина Шиви Калі (Дурга, Деві, Парваті, її власне ім'я — Ума) маєі самостійне значення. Якось її батько зневажив Шиву, Калі на знак протесту спалила себе, за що отримала ще одне ім'я — Саті (Доброчинна). Згодом вона народилася вдруге як дочка Гімалаїв і отримала ім'я Хаймаваті, вона — сестра Гангу.

Калі — войовнича богиня, чимало разів вступала у бої з демонами. Зображують її чотирирукою чорною жінкою, вдягненою у фартух з кісток людських рук і намисто з людських голів. Навіть сережки — з людських тіл. Це є наслідком того, що вона пожирала війська ворожих демонів, пила кров їх полководців. Краплини її крові, падаючи на землю, перетворювались на воїнів. В урочинах, пов'язаних з культом Калі, практикували до XIX ст. людські жертвопринесення. Жреці богині (туги — душителі), приставши до юрби мандрівників, обирали жертву, вночі везли її до особливого храму. Вони мали таємниці знищення людей, передаючи їх від покоління до покоління, особливий жаргон і пароль, щоб самим не стати жертвою іншого туга. Туги були викриті в 30-ті роки XIX століття англійцем Вільямом Сліменом, якому вдалось схопити одного з них — раджу Ферінгея. Його було засуджено до страти на горло від руки ката нижчої касти. Ферінгей видав пароль в обмін на те, щоб бути страченим за ритуалом, гідним його касти. Слімен викрив 5120 жерців-тугів. Тоді було ліквідовано жорстокий ритуал богині Калі.

Шива і Калі мали двох синів. Перший — Ганеша — бог мудрості й добра, він то заважає людям у здійсненні їх прав, то допомагає у подоланні перешкод. Тому кожну справу слід починати з молитви до нього, бо він може завадити навіть жертві богам. Зображають його повнотілою чотирирукою людиною з головою слона. Другий син — Сканда (Картікея, Субраманья), бог війни (не агресивний), захисник/Зображують сидячим на паві. Вся родина Шиви завжди заклопотана людськими справами, до неї звертаються віруючі.

Вішнуїзм і шиваїзм мають спільний культ, тотожні магічні прийоми. Між ними немає антагонізму, відмінності лише в об'єкті поклоніння. Звідси — особливості у магічних і молитовних формулах, фетишах, ідолах[3, c. 276-279].

3. Особливості джайнізму

Коли в VI ст. до н.е. брахманізм через ускладненість культу перестав задовольняти релігійні потреби індійців, а внутрішні закони розвитку релігій вимагали поглиблення його філософського змісту, в країні посилилися релігійні пошуки, наслідком яких стало утворення буддизму. Але у східній частині Північної Індії процес взаємної асиміляції автохтонів з арійськими прибульцями мав свої особливості: елементи місцевої культури явно переважали, що зумовило особливу тенденцію релігійного розвитку, яка виявилася в утворенні нової релігії — джайнізму. Назва походить від імен Махавіра ("великий герой") і Джіна ("переможець"), які були надані проповіднику Вардхаману — засновникові цієї релігії.

Джайнізм і буддизм виникли майже одночасно, але в середині І тис. до н.е. джайнізм був більш поширений. У VI ст. до н.е. він поширився навіть на Південну Індію. Дехто з учених твердить, що Будда і Махавіра — одна особа, а буддизм і джайнізм — різні гілки одного вчення.

Започаткував нову релігію Вардхаман Махавіра (599— 527 до н.е., за іншими джерелами, — 477 і 487 до н.е.). Його вважають достовірною особою. Належав до варни кшатріїв, до 30 років жив у сім'ї можновладця. Потім впродовж 12 років був пустельником без одягу й їжі. У 42-річному віці отримав визнання як переможець пристрастей (джайн), як вільний від світу (ніргрантх). Його послідовників стали називати джайнами, ніргрантхами. Щоправда, джайни вважають Махавіру 24-м тиртханкаром (засновником віри), а першим — Рімбаха, який жив, коли ще не вміли готувати їжу. У нього було одинадцять безпосередніх учнів — ганадхарів, яких джайни вважають святими. Але ці уявлення є міфологічними. Общину джайнів створив нібито 23-й тиртханкар Паршва, який проповідував чотири істини: не вбивай нічого живого (звідси вегетаріанство джайнів), не кради, будь чужим для мирських справ, будь правдивим, будь аскетом. Махавіра сюди додав цнотливість монахів.

Община джайнів складалася з монахів і мирян. Монастирів у джайнів не було. Монахи жили біля міст в лісах, печерах, щоб миряни бачили їхнє аскетичне життя. Миряни мусили дотримуватися подружньої вірності, обмежувати свої потреби, один день на місяць жити, як монахи, і протягом усього часу годувати монахів.

Ще за життя Махавіри джайнізм набув великого поширення. Згодом у ньому стали виникати нові течії. Але приблизно в III ст. до н.е. сформувалися дві: светамбари (носили тільки білий одяг) і дигамбари ("одягнені простором" — ходили голими, як колись Махавіра). Джайнізм поширений переважно серед міського населення, яке займалося лихварством і гендлярством (джайни давно відмовилися від землеробства, щоб обробляючи грунт не шкодити живому).

Общини джайнів очолюють ачарії. Вони поділяються на групи, підгрупи тощо. Багато з них мають окремі храми, каплиці, релігійні школи, в Кожній свої аскети. За порушення релігійних правил винного, навіть коли це аскет чи ачар'я, виключають з общини. Вступ до груп вільний, без кастових обмежень.

Священні книги джайнів містять повчання Махавіри, доповнені його послідовниками. Собор джайнів в м. Паталіпутрі в III ст. до н.е. об'єднав ці повчання в 12 частин (анг), але згодом останню ангу було втрачено. В V ст. собор в м. Валабхі перередагував 11 анг, що залишилися, але диганбари не визнали цього. Твір цей зветься "Сіддханта" (від сіддхи — досконалий). Книги написано загальнодоступною на той час мовою пракріті. З VII ст. н.е. джай-ністська література користується лише санскритом[7, c. 146-148].

Джайнізм має низку спільних положень з буддизмом: віра в перевтілення душі, вчення про карму, в те, що добрі справи врятують душу людини від подальших перевтілень, віра в обов'язковість періодичних з'явлень пророків і богів, які зміцнюватимуть релігію і посилюватимуть її вплив.

Основою джайнізму є вчення про дживи (живі істоти), які існують у недовершеному та довершеному буттях. Недовершене буття дживи — це з'єднання душі з тілом, яке, оточивши душу, прирікає її на страждання. Різні ступені єднання духовного з тілесним становлять ієрархію живих істот, на вершині якої люди та боги. Над богами — дживи, вільні від тіла й від матеріального. Перехід з нижчих щаблів ієрархії до вищих відбувається відповідно до аскетичних заслуг з'єднаної душі з тілом, коли знищується тілесний елемент. Можна і проминути якусь ланку, але через тіло людини перехід обов'язковий. Саме на цьому етапі джива виявляється в особі тиртханкари.

Джайни заперечують авторитет Вед, жертвопринесення тварин, концепцію створення світу богами, вважаючи, що світ одухотворений і потребує дбайливого ставлення до себе. Вони заперечують варни — всі люди рівні. Людина є вмістилищем божественного. Бог єдиний, найвищий, найблагородніший і найповніший вияв сил, існуючих у душі людини. Душа може бути врятована за допомогою правильних віри, знання і поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його формах, заохочує пустельництво. Джайністи гуманно ставляться до жінок, допускають їх до чернецтва, дозволяють читати священні книги і брати участь у молитовних зборах.

У джайнізмі порівняно з брахманізмом значно спрощений культ. Молитовні зібрання проводять для читання священних текстів. Нескладні й ритуали, в яких віруючі беруть участь оголеними.

Предметами обожнення є статуї тиртханкарів. У дигамбарів — зображення голих чоловіків, у светамбарів — статуї, обтягнуті тканинами з коштовним камінням. Віруючі приносять їм жертви квітами, плодами, солодощами, рисом, тричі обходять їх, читаючи молитви. Щодня жрець обливає статую молоком чи ароматизованою водою.

Джайнізм не вийшов за межі Індії, хоча й поступився у конкуренції буддизмові. Він поширений серед гендлярів і лихварів, яких єднає у впливову економічну силу. Через численні культові розбіжності єдиної джайністської церкви не існує, але внутріджайністські зв'язки дуже ефективні. Джайнізм дав імпульс своєрідній культурі, найпомітнішими в якій є література та архітектура[9, c. 106-109].

4. Виникнення і поширення сикхізму

Сикхізм — одна з національних релігій Індії, поширена переважно у штаті Пенджаб. Історія її виникнення пов'язана з подіями кінця XII ст., коли Мухаммед Гур, один з правителів держави династії Гуридів з арабського халіфату, що була розташована на території сучасного Афганістану, почав завоювання Північної Індії. З 1206 р. на цих землях намісник Мухаммеда в долині Гангу оголосив себе незалежним від халіфату і утворив Делійський султанат. Швидко під владою султана опинився майже весь Індостан. Почалося насадження ісламу в Індії. Із занепадом Делійського султанату з 1526 р. тут виникає держава Великих Моголів з центром у м. Делі. До XVII ст. вона поширила свою владу на всю Індію (крім півдня) і значну частину Афганістану. Поширення ісламу в Індії тривало, але індійський народ стійко оберігав свої релігійні традиції. З початку XVI ст. на місці держави Великих Моголів постають дрібні феодальні держави, поновлюється влада індійських національних верхівок. У 1858 р. ця держава була скасована англійською колоніальною владою.

Незважаючи на війни, іноземні поневолення, релігій-ний розвиток в Індії не припинявся. Ще у XII ст. виник сектантський рух бхакті (відданість, любов до бога), послідовники якого вважали, що для порятунку досить однієї любові до Бога, можна обійтись без жерців і обрядів, перед Богом всі рівні. Цей рух проіснував до XVII ст. Під його впливом у XV ст. виступив поет Кабір (прибл. 1440— 1518) з ученням, яке заперечувало касти, політеїзм, складний релігійний культ, аскетизм, чернецтво, закликало до опору мусульманським загарбникам. Його послідовники створили релігійну секту Кабір-Пантхі. Невелика кількість послідовників цієї секти є і тепер.

Під впливом ідей Кабіра і Веданти склалось ше одне релігійне вчення. Його автором був індус з Кшатріїв, уродженець Пенджабу — Нанак (1469—1528 чи 1539). Релігійне вчення його виходило з принципів монотеїзму, запозиченого в ісламі. Бог виявляє себе в усьому сущому, він єдиний для всіх, незалежно від приналежності до общини, касти тощо (пантеїзм). Нанак виступав проти обрядовості, за спрощення культу, проголошував, що Бог існує всюди — в полі, майстерні ремісника, храмі. Тому не обов'язково витрачати час на відвідування храму, молитися дозволено всюди.

За легендою, одного разу Нанак ліг спати ногами до Мекки. Для мусульман — це святотатство, бо Мекка — їх святе місце, дім Бога. Муллі, який звинуватив його у богохульстві, Нанак відповів: "Але спробуй повернути ноги у той бік, де б не було Бога". Ідея Нанака об'єднати в одну релігію індусів і навіть мусульман, не була реалізована. Вона покладена в основу досить міцної секти в індуїзмі, яка переросла в окрему релігію — сикхізм. Його прибічники звуть себе сикхами (учнями). Церква сикхів подібна до військово-релігійної організації, добре пристосованої до силової боротьби за свої принципи. Це зумовлено історичними обставинами, за яких вона формувалася, активною участю сикхів у національно-визвольному русі.

Нанак був проголошений Першим Великим гуру сикхів. У м. Амрітсар (штат Пенджаб) існує релігійний і адміністративний центр сикхів. Там же головний храм — Золотий храм.

Органіація сикхів була створена й удосконалена на-ступниками Нанака. Третій Великий гуру — Амар Дас (1552—1573) оголосив владу гуру спадковою і заклав династію правителів Сикхів. П'ятий Великий гуру — Арджу-на (1581 — 1606) склав священну книгу сикхів — "Аді Грантх", до якої увійшли афоризми, богословські міркування щодо їх змісту. Оригінал її зберігається у Золотому храмі. Значні реформи в сикхізмі здійснив Десятий гуру — Говінд Сінгх (1675—1708), автор другої священної книги сикхів. У 1699 р. він скликав загальний з'їзд сикхів, на якому було скасовано спадкову владу гуру. Вищим органом влади став з'їзд — община рівних (Хальс). Було проголошено принципи організації сикхів. Сикхом може стати індієць з будь-якої касти після досягнення семи років, пройшовши посвячення у присутності п'ятьох сикхів. Сикх повинен носити довге волосся, ніколи не стригтися і не голитися, мати кинджал з криці, залізний браслет, носити короткі штани і гребінь. Ці правила звуться "Правилами 5 К", бо назва кожного предмета мовою хінді починається з літери "К".

В обрядових трапезах беруть участь усі посвячені, незалежно від кастової приналежності. Це відмежовує сикхів від індусів. Сикхам дозволено споживати м'ясо, але заборонено палити тютюн. Кожен сикх має титул "сінгх", шо означає "лев". Сикхи — хоробрі й умілі вояки, серед них багато військовиків.

Общини сикхів дуже згуртовані, підтримують між собою тісні зв'язки. Члени общини сплачують обов'язковий внесок, дотримуються принципу взаємодопомоги.

З XVIII ст. в Пенджабі активізувалася боротьба сикхів проти мусульман. У 1765 р. вони утворили свою державу, яку 1849 р. було ліквідовано внаслідок англо-сикхських війн.

Сикхізм — впливова релігійна течія сучасної Індії (майже 10 млн осіб). Час від часу вони опиняються в епіцентрі релігійних протистоянь в Індії, продовжуючи боротьбу і за політичне відокремлення[1, c. 216-219].


Висновки

Індуїзм завжди дбав про збереження та розвиток національної духовної культури, зберіг національний менталітет, незважаючи на міграції населення, війни, іноземне панування, внутрішні чвари, філософські та релігійні пошуки. Наявність у ньому численних течій і напрямів, його релігійна множинність полегшують його взаємодію з іншими релігіями. Індуїзм відкритий для всіх релігій, індуїст може молитися у будь-якому храмі, разом з віруючим іншої релігії він може вклонятися його богові. Він заклав традиції філософської думки Індії, глибоко вплинув на мислення індійців, зробив вагомий внесок у розвиток філософської культури людства.

Індуїзм — явище значно ширше, ніж релігія. Це й цілком оригінальний комплекс віровчення і культу, широкий філософський погляд на життя, соціологія, специфічний спосіб життя, який глибоко увійшов у суспільні відносини та побут. Для індусів їх релігія охоплює все, цілком заповнює духовний світ, стає його синонімом. Будь-яке явище природи чи суспільного життя має для них сакральний характер.

Історичні масштаби індуїзму — 3,5 тис. років існування. Переважна більшість населення сучасної Індії — прибічники індуїзму. Є вони у Пакистані, Бангладеш, Шри-Ланці, Непалі, Індонезії, навіть у Південній Африці (5% індусів світу). Він поширений серед декількох сотень націй, народностей і племінних груп, які розмовляють 845 мовами і діалектами (етнографічний аспект). І все ж індуїзм світовою релігією не став, оскільки своє призначення вбачає у духовному обслуговуванні одного народу — індійців. До того ж не всього народу, бо представники касти недоторканих обмежені щодо участі у релігійному культі.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. - К.: Академвидав, 2002,, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов'янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов'янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В'ячеслава Чорновола. - К.: ВД "Професіонал", 2005. - 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 305 с.





Реферат на тему: Релігійні вірування стародавньої і сучасної Індії (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.