Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Релігієзнавство

Релігія Буковини в 20-30-х роках ХХ століття. Спільна церква русинів (українців) і молдован (реферат)

Зміст

1. Спільні корені молдавсько-українських і галицько-буковинських взаємовідносин .Спільна церква русинів (українців) і молдован. 3

2. Буковинська церква в умовах австрійської влади. Церква в умовах окупації Буковини Румунією. 7

3. Церква Буковини в умовах Радянської влади. 9

4. Спроби українізації та автокефалії православної церкви (20—30-ті роки XX ст.). Утворення Української автокефальної православної церкви. Київський собор 1921 р. 15

5. Дискурс державно-церковної політики в II Речі Посполитій. 19

6. Ревіндикація та її наслідки. Спроба запровадження нової унії. 20

7. Процес українізації православ'я. 23

Список використаної літератури. 25


 

1. Спільні корені молдавсько-українських і галицько-буковинських взаємовідносин .Спільна церква русинів (українців) і молдован

Про раннє християнство на Буковині, охрещення там народу, перше духовенство і кому воно підлягало, — ми не маємо певних відомостей, хоч самі православні буковинці і вважають, що Христова віра прийшла до них з Києва в часах Володимира Великого і що духовенство тоді залежало безпосередньо від Київського митрополита. Але ж словянські племена на півдні, уличі й тиверці, що сиділи по річках Бугу (південному), Дніпру, над долішнім Дністром, прилягаючи до Дунаю, запізнавались з християнством через грецьких колоністів та готів значно раніше, ніж X століття; уличів же і тиверців треба вважати предками українців на Буковині. В часах пізніших Буковину вважають підлеглою Галицькому князівству за часів Ростиславичів, з яких особливо був славний Ярослав Осмомисл, син Володимирка; про цього Ярослава в „Слові про похід Ігоря" співав співець, що цей князь Галицький „сидить високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори угорські своїми залізними полками, заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота".

Отже, як думають, що і в церковному відношенні православна Буковина підлягала тоді Галичині, як і за династії в Галицько-Волинській державі Романовичів (після смерті Ярослава Осмомисла, р. 1187); тільки галицькі митрополити були зовсім короткий час, а православне населення Буковини могло мати духовну опіку з боку галицьких єпископів в юрисдикції Царгородської патріархії.

У кожному разі до початку XV віку нема даних про існування окремої Буковинської єпископії. Поява її зв'язана з утворенням в другій половині XIV віку (р. 1360) окремої Молдавської держави, в складі якої була й Буковина, коли Галичиною заволоділа в половині XIV стол., з кінцем династії Романовичів, католицька Польща.

Молдова була другим незалежним князівством румунським за сотку ж літ перед тим повстало перше незалежне румунське князівство Волоське або Волощина. До того румуни знаходились під владою болгарською; певно, що й охрещений їх сталося тоді ж, як і болгар, в IX в. З політичною залежністю сполучувалась і церковна залежність румунів від болгар. З політичним унезалежненням від болгар, румунські волоські воєводи шукають увільнення й від болгарських єпископів та звертаються до Царгороду. Так повстали тоді у румунів митрополія угро-волоська р. 1359 та митрополія в Західній Волощини (кафедра в Северині) р. 1370, обидві як звичайні грецькі єпархії Царгородської пат-ріярхії. Коли не до вподоби була румунам ця залежність церковна від Царгороду, то вони вертались до болгарської Охридської архиєпископії, а потім знову до Царгороду. Така нестійність церковної юрисдикції мала місце і в новоутвореній державі Молдові, господарі якої, не бажаючи безпосередньої залежності церковної від Царгороду, звертаються в тих часах то до Охриди, то до Галицької митрополії (була відновлена на короткий час при королі Казимирі Великому).

Р. 1401 молдавський воєвода Олександер Добрий засновує молдавську митрополію з осідком митрополита в м. Сучаві, де була й столиця молдавських воєвод. Близько того ж часу відкриті були єпархії в Романі й Радівцях; остання властиво й була Буковинською, бо в її склад входила майже ціла Буковина, за виїмком сучавської округи і кількох монастирів, що безпосередньо належали до митрополичої єпархії в Сучаві. Коли р. 1439 сталася Флорентійська унія, то на цьому ґрунті повстав розрив румунських митрополитів з Царгородом, бо ж господарі Молдови й Волощини твердо держалися православ'я. Тоді нових митрополитів до Молдови й Волощини почали ставити (за порадою господарям Марка Ефеського, борця проти унії) Охридські архієпископи. Відновлення зв'язків з Царгородом наступило на початку XVI віку, коли Волощина, а потім і Молдова, завойовані були турками. Залежність одначе від Царгорода була в тих часах номінальною, обмежувалась благословенням патріярха при вступі на катедри митрополитів, яких обірало духовенство і бояри, підтверджував вибори господар Молдави, відповідно Волощини, а поставляли власні єпископи. Але ж такий стан не залишився; з часом, особливо ж з початку XVIII стол. після невдалого Прутського походу рос. царя Петра І, в Молдаві-Волощині посилився турецький режим з використанням турками на становищах господарів греків-фанаріотів, які і через Церкву почали денаціоналізацію й деморалізацію румунів у вищих верствах; появились грецькі школи, греки на архиєрейських катедрах; розпочалось погречен-ня Православної Церкви.

В часі посилення цього елінізаційного наступу греків-фанаріотів в Молдові й Волощині Буковина, яку в складі Молдови мала дістати собі Росія (після війни з турками 1768-74 рр.), була уступлена Росією Австрії, яка й зайняла її своїм військом р. 1774. Протести молдавського воєводи проти нападу були даремні, бо його зверхник, турецький султан, р. 1775 погодився відступити Австрії цю північно-західну частину Молдови. В часі до прилучення Буковини до Австрії на катедрі єпископській в Радівцях, що їй, як сказано вище, підлягала Церква майже цілої Буковини, перебувало єпископів, імена яких відомі документально. Про діяльність їх не заховалось багато відомостей; з походження були вони переважно румуни (молдавських родів); дбали про добробут буковинської єпархії, засновували монастирі, спроваджували з Львова та Києва церковно-богослужбові книги, або й самі переписували їх. З стародавнього молдавського роду Могил було в Радівцях два єпископи — Феофан (1520-1535) і Юрій (1579-1586); останній був дядьком Київського митрополита Петра Могили і після катедри в Радівцях займав катедру митрополита Молдавського і Сучавського. Треба тут пригадати, що митрополити Сучавські (р. 1630 катедра їх була перенесена до м. Яс, де була нова столиця Молдови) немало допомагали Українській Православній Церкві в біді її під Польщею по заведенні унії, як, напр., Сучавський митрополит Анастасій висвятив на єпископа Львівського р. 1607 Єремію Тиссаровського, що 10 років (по смерті в 1610 р. єпископа Перемиського Михаїла) був єдиним православним єпископом на всю Православну Церкву в Польщі.


 

2. Буковинська церква в умовах австрійської влади. Церква в умовах окупації Буковини Румунією

В часі прилучення Буковини до Австрії значно більша її частина належала в церковному відношенні до єпархії в Радівцях, катедру якої займав1 єпископ Досифей Херескул, румун (1750-1789); менша частина австр. Буковини входила в склад Сучавської єпархії і підлягала митрополитові в Ясах, який був канонічним зверхником і над єпископом Радовецьким. Австрійський уряд не бажав собі, щоб зверхня церковна влада над його підданими знаходилась за границею, в другій державі, а тому цісар йосиф II видав 24 квітня 1781 р. „патент", згідно з яким всі парафії, церкви й манастирі Православної Церкви в Буковині віддав під владу Радовецького єпископа Херескула, а після зносин дипломатичних митрополит Яський зрікся юрисдикції і над єпархією Радовецькою і над частиною Сучавської, що була в межах теперішньої австрійської Буковини. Так єпископ Досифей Херескул став головою всієї Православної Церкви в Буковині під Австрією, титул „єпископа Радівців" змінив на титул „єпископа Буковини" і, на підставі цісарської постанови з дня 12 грудня 1781 р., переніс свою катед-ру до м. Чернівців.

13 лютого 1782 р. розпочалось урядування єпископа Буковинського та його консисторії в Чернівцях в новозбудованій для єпископа резиденції. Та зовсім коротко Буковинська Православна Церква з єпископом на чолі була незалежною; вже в наступному 1783 р. з 4 липня цісар Йосиф II підпорядкував її Карловицькій митрополії (з 1848 р. — патріярхія), яка знаходилась в Австрії і в складі якої були області з давньою в них слов'янською людністю, а рівно ж з масами переселенців з Сербії, втікачів від ярма турецького (при сербських патріярхах Арсенії Чорноєвичі р. 1691 і Арсенії Іовановичі р. 1738). Мала вона незалежність з 1710 р. з осередком в Карловицях Сремських (Славонія); національно була це Сербська Православна церква в Австрії. Впродовж 90 років Буковинська єпархія знаходилась в юрисдикції Карловиць. В р. 1873 була вона, за стараннями єпископа Гакмана, піднесена до стану митрополії і отримала незалежність, як Буковинсько-Далматинська митрополія в складі єпархії Буковинської і двох невеликих єпархій Далмації.

В такому стані церковної автокефалії знаходилась Буковинська митрополія до кінця Першої світової війни і розпаду Австро-угорської імперії в 1918 р., після чого вона змушена була увійти в склад Румунської Православної Церкви.


 

3. Церква Буковини в умовах Радянської влади

Після Першої світової війни понад два з половиною мільйона православних українців, опинилася під окупацією Польщі, до якої крім Галичини, де домінувала Греко-Католицька Церква, увійшли Західна Волинь, Полісся, Холмщина, та Підляшшя це українські землі з переважаючим українським населенням. Ці землі входили як канонічна територія до складу Київської митрополії, а в 1686 році вони були насильно і неканонічно підпорядковані владі Московського патріарха разом з іншими українськими православно-канонічними землями.

Після революції 1917 року в 20-30-х роках Московський патріархат і вся РПЦ була сильно просіяна й понищена енкеведистами. Слухняних єпископів богоборницькій владі , вербували, а не слухняних знищували як ворогів народу. Так РПЦ втратила свою господньо-християнську суть і стала на службі енкеведиської влади. 6-грудня 1922 року Московський Патріарх Тихон поклав Анафему на всіх єпископів обновленців РПЦ, а 1927 році РПЦ увійшла ще й в сергіянську єресь.

Спочатку Православна Церква під окупацією Польщі зберігала залежність від Москви, але з часом, побачивши, що енкеведе знищило Христову суть Російської Церкви, почався рух за її унезалежнення. Московський патріарх Тихон відкинув прохання єпископів Юрія Ярошевського й Діонисія Валединського про надання Православній Церкві у Польщі, автокефалії, але погодився на автономію, і призначив Архієпископа Юрія Митрополитом-екзархом.

У 1922 році Собор Православної Церкви у Польщі ухвалив перейти в управлінні Церквою на засади повної незалежності тобто проголосив де-факто автокефалію. Митрополитом незалежної Церкви обрано владику Юрія Ярошевського. Він прихильно ставився до ідеї розмосковленя Православної Церкви в Польщі, і за час його короткого управління розпочато вживання в богослужіннях української та білоруської мов.

Російська еміграція ставила сильний опір відходові Православної Церкви в Польщі від Церкви Московської і введенню в богослужіння народних мов.

8-лютого 1921 року російський фанатик-шовініст архімандрит Смарагд убив Митрополита Юрія Ярошевського пострілом із револьвера. Митрополитом Православної Церкви в Польщі на його місце обрано Архієпископа Діонісія Валединського. Велику роботу в українізації Української Церкви під Польщею провів єпископ Олексій Громадський. За його підтримкою, на українських землях ширилось вживання української мови в богослужіннях, робились численні переклади богослужбових книжок на українську мову, виходили українські церковно-релігійні журнали, запроваджувалося навчання українською мовою в церковних школах.

Єпископат Православної Церкви в Польщі за підтримкою уряду, звернувся до Вселенського Царгородського патріарха з проханням про надання їхній Церкві автокефалії. Патріарх Григорій VII, визнав право на автокефалію Православній Церкві під окупацією Польщі своїм Томасом з 13 листопада 1924 року. У тому Томасі (декреті) указувалося на незаконність передачі Київської Митрополії під владу Московського патріарха у 1686 році. Також покладена відповідальність на відтворення Києво-Руської Митрополії й встановлення нового собору єпископів.

Хоч Українська Православна Церква в Польщі була частиною Автокефальної Православної Церкви в Польщі, вона користувалась широкою автономією. Постійно зростали вимоги дальшої українізації Церкви на українських землях.

У 1932 році висвячено ще одного єпископа-українця архімандрита Полікарпа Сікорського, якого призначено на єпископа Луцького, а Архієпископ Олексій Громадський того ж року став правлячим єпископом усієї Волинської єпархії. Під їхнім керівництвом Українська Православна Церква хоч і під окупацією Польщі все ж таки стала фактично незалежною і швидко розбудовувала своє національне життя.

Живучи в римо-католицькій польській державі, що окупувала українські землі Православні українці зазнавали тяжких утисків з боку влади Римо-Католицької Церкви.

Поляки скерували свою увагу на Холмщину і Підляшшя. Влітку в 1938 році розгорнулись жорстокі гоніння проти православних. За короткий час було зруйновано або спалено 115 православних церков. В більшості випадків гонителі нищили і церковне майно, руйнували при церковні цвинтарі. Брутальність державної поліції супроти безборонного населення не знала меж. Це варварство викликало хвилю обурення у світі.

Кінець-кінцем світовий розголос, примусили польську владу припинити гоніння на православних. А у вересні 1939 року Польща упала після трьох тижнів нацистського "блітцкрігу".

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Невдовзі після того, як у вересні 1939 року радянські війська зайняли Західну Україну й Білорусію. Російська Православна Церква у свою чергу розгорнула інтенсивні заходи для підпорядкування українських єпархій на ново приєднаних землях до радянської України . На Волинь прибув патріарший екзарх, архієпископ Миколай Ярушевич, як проконсул Московської Церкви. Ієрархів на західнобілоруських землях було змушено приїхати до Москви і скласти там заяву вірності Московській патріархії. Не зробили цього лише архієпископ Поліський Олександр Іноземцев, ( росіянин родом) і Єпископ Луцький Полікарп Сікорський. Нова московська енкеведисько-церковна влада поклала край українській мові у богослужіннях в церковнім житті. На парафії накладали конфіскаційні податки, багато церков відбирали й закривали. Розпочались масові арешти свідомих українських громадян, включно з духовенством.

22 червня 1941 року вибухла німецько-радянська, війна, і німці швидко покотились вглиб України. За армією прийшла цивільна німецька влада і було створено Райхскомісаріат в Україні для переходової стадії в перетворення українських земель на німецьку колонію. В умовах відносної свободи, яка існувала на початках, православні українці Волині, Поділля й Полісся почали організовувати церковно-релігійне життя.

З благословення Митрополита Діонісія в лютому 1942 року Архієпископи Олександр Іноземцев і Полікарп Сікорський висвятили на соборі в Пінську двох нових єпископів Ніканора Абрамовича та Ігоря Губу. Їх вислано до Києва для організації церковного життя на східноукраїнських землях. Одначе, ще в грудні туди прибув єпископ Російської Автономної Церкви Пантелеймон, який взяв під свою юрисдикцію більшість заснованих під час німецької окупації парафій. Українських єпископів, які прибули до Києва в березні, радісно привітало українське громадянство, але їм доводилось зводити нерівну боротьбу з автономістами і зазнавати обмежень та дошкулянь із боку німецької влади, що явно фаворизувала Автономну Російську Церкву, яка навчала українських людей забобонності і маловартісності, що влаштовувало німецьку владу для створення з України своєї колонії. Німецьку владу не влаштовувала тільки УАПЦ, бо навчала людей любові до Батьківщини, молитви рідною мовою, розуміння слова Божого, родинної любові, виховувала повноцінних українців, а не рабів. Тому така Церква не влаштовувала німецьку владу. Усе ж таки українські Єпископи почали інтенсивну працю над організацією церковно-релігійного життя. За перші три місяці вони висвятили 103-священика, потім багато більше. Нові громади зароджувались по всій Україні і посилали делегації до Києва з проханням про духовну опіку.

У травні 1942 році в Києві було висвячено шістьох нових єпископів, серед них і Єпископа Григорія Огійчука, який став Першоієрархом УАПЦ-соборноправної, яка і по сьогодні лишається вірна духовним потребам України і єпископа Мстислава Скрипника, який став першим Патріархом Української Автокефальної Православної Церкви в Україні й діаспорі. Хіротонії відбувались напів таємно, бо надійшла чутка, що німці мають заборонити висвяту єпископів. Невдовзі так і сталося, але до того часу Українська Автокефальна Православна Церква мала вже 14 ієрархів, а Автономна 16.

Під керівництвом ново поставлених єпископів на Україні швидко розвивалось церковно-релігійне життя. Незважаючи на два десятиріччя жорстоких гонінь, народ не втратив віри в Бога й відданості Рідній Церкві. "Ніколи церкви так не відвідувалися, як після повороту цієї можливості знову молитися і єднатися з Богом," розповідає Митрополит Никанор. "Люди масово приступали до виконання Святих Таїн, що були ними пропущені. Вінчались, охрещувались, справляли християнський похорон для рідних, що давно одійшли з життя. Люди жалібно, всією істотою вбирали Слово Боже, як спрагнена земля цілющу росу". Але умови діяльності єпископів і священиків були нелегкі. Траплялись випадки, що німецька влада, віддаючи перевагу Автономній Церкві, не допускала автокефальних єпископів до визначених їм місцевостей. Візитації парафій часто відбувалися в надзвичайно тяжких умовах транспорту. Улітку 1942 року німецька влада почала втручатися у відправи богослужінь. Заборонено було відправляти богослужіння у свята, які припадали в будень. Були випадки коли німці наказували кінчати Службу Божу раннім ранком після чого гнали людей на роботу. У випадку не послуху людей розганяли й замикали церкви. Траплялися випадки побиття священиків.

Влітку й восени 1943 року життя, Православної Церкви на західноукраїнських землях проходило в умовах дедалі зростаючої партизанської війни проти німецьких окупантів. Німці відплачували жорстокими репресіями, які часто захоплювали церкву та її служителів. Було розстріляно понад сто українських православних священиків та спалено або зруйновано багато церков.

З поверненням радянської влади контроль над церковним життям повністю перебрала Російська Церква.


 

4. Спроби українізації та автокефалії православної церкви (20—30-ті роки XX ст.). Утворення Української автокефальної православної церкви. Київський собор 1921 р.

5 травня 1920 р. УАПЦ проголосила про своє відновлення як незалежної Помісної Церкви. Митрополита та перших єпископів поставлено 1921 р. з використанням виняткового звичаю пресвітерського рукоположення. Священство УАПЦ було винищене більшовицькими окупантами протягом 1926 - 1937 рр. Єпархії УАПЦ продовжили діяти в Канаді, США.

1924 р. утворилася Польська Православна Церква, складена головно з українців та білорусів. 1942 р. єпископами Польської Православної Церкви відновлено УАПЦ в Україні на чолі з митрополитом Полікарпом Сікорським, яка після війни була знов заборонена більшовиками. Єпископат і частина духівництва виїхала за кордон, де УАПЦ діяла в повоєнний період.

Після падіння більшовицького режиму УАПЦ відновила своє легальне існування в Україні. 5-6 червня 1990 р. пройшов перший собор УАПЦ в Києві, де затверджено Статут УАПЦ й обрано її главу - Святішого Патріарха Мстислава (1898-1993).

Всеукраїнський православний собор 1921 року - одна зі знакових подій, ставлення до яких ділить наше суспільство на діаметрально протилежні групи. Менша група розглядає цей собор і здійснену на ньому "всенародну висвяту" єпископату УАПЦ як вихідну дату в процесі становлення новочасної Помісної Церкви. Більша ж частина українців продовжує називати прихильників цього собору "самосвятами" й розцінює "всенародну висвяту" як грубе порушення церковних канонів, що лягло важким тавром на українські автокефальні рухи в ХХ ст. Існує, щоправда, мовчазна більшість, для якої події 1921 р. просто невідомі.

За таких розбіжностей у ставленні до історичної ролі першого собору УАПЦ митрополита Василя Липківського українська церковна спільнота виявляє дивовижну солідарність стосовно канонічних документів УАПЦ 1921 р., т.зв. "київських канонів". За винятком нечисленної групи "соборноправників" усі сучасні українські церкви, в тому числі й ті, які іменують себе "УАПЦ" з різними додатками в назві або без них, не приймають ані засад виборності єпископату, ні ліберальних поглядів на канони, ні вирішальної ролі мирян в управлінні Церквою. Слід врахувати, що жодна церковна група не зберегла з автентичною УАПЦ тяглости свячень, а відтак, суворо кажучи, навряд чи хто нині має право називатися так, як називалася Церква митрополита Липківського.

У той же час мало яка подія лишила по собі настільки істотні питання, актуальність яких розкривається серед драматичних обставин новітнього релігійного й загалом духовного життя України. Київський собор 1921 року, попри всю суперечливість своїх рішень, дав церковному життю неоціненний імпульс, не реалізований його учасниками й залишений українській православній спільноті. Залишений швидше як питання, що вимагають щирої, повної та своєчасної відповіді.

Спогад про собор 1921 р. змушує нас знов і знов міркувати над фундаментальними проблемами, полишеними УАПЦ 20-30-х рр. ХХ ст. без остаточної відповіді: Чи реальна й чи доречна реконструкція київської православної традиції, штучно перерваної за синодальних часів? Чи можливе в Православній Церкві своє "аджорнаментро" - віднова, що не порушить засадничих догм і канонів, але подолає музейну затхлість церковного життя? Чи здатен сучасний православний українець сполучати в собі здорове національне почуття й щиру християнську віру?

І тоді, в двадцяті роки, і наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. повернення до помісної церковної традиції наштовхнулося на психологічний опір консервативної більшості активних парафіян, що звикли були до зануреної в забобони народної версії синодального православ'я. Перенесений на Наддніпрянську Україну московський обряд ряснів звичними деталями: дивакуватим і незручним покроєм фелону, сотнями просфорок на проскомидії замість визначених уставом п'яти, штовханиною під час великого входу, церковнослов'янською мовою, доведеною до цілковитої незрозумілості дяківською манерою читання, щорічними колективними соборуваннями у Великий піст і багатьма іншими рисами, що фактично сформували нову богослужбову культуру, досить далеку від київської обрядовості могилянських часів. Очищення богослужіння від цих елементів провокувало протест традиціоналістів, збереження ж московського обряду, навіть коли змінювалося підпорядкування церкви й запроваджувалася сучасна мова богослужіння, обумовлювала дальше узалежнення українського православ'я від московської синодальної традиції.

Сміливі реформи 1921 року лякають нас і тепер своїм радикалізмом. З них кепкували, їх трактували як протестантські. Що найгірше - не всі носії цих реформ здатні були осягти відповідальність своєї місії, дискредитуючи ідеї духовної віднови власними вчинками, про які з такою гіркотою писав митрополит Василь Липківський (Відродження Церкви в Україні 1917-1930. - Торонто, 1959. - С.135-152).

Сучасні українські православні Церкви ховаються від привиду "липківщини" за підкресленим консерватизмом. Мабуть, це влаштовує традиціоналістичну частину суспільства, що потребує церкви хіба що як не дуже дорогої окраси для свого побуту. Однак найдинамічніша, молода й схильна до глибокого духовного пошуку частина українців воліє дистанціюватися до зануреного в архаїку православ'я, обираючи або інші конфесії, або ж нерелігійні чи псевдорелігійні форми духовного вдосконалення. І це після 11 вересня 2001 р., за умов, коли в стривоженій Європі починають з'являтися антиутопії на кшталт "Мечеті Паризької Богоматері" Олени Чудінової.

Київський собор 1921 р. проходив у часи розпаду імперій, коли універсалізм православ'я шукав компромісу з національно-визвольними рухами сербів, румунів, болгарів, греків, українців, білорусів, албанців. Разом із тим на руїнах Московського царства творилася більшовицька імперія зла, для якої однаково ворожими були християнська віра й ідеологія українського націоналізму. Відчуття альтернативності безбожницькому більшовизму формувало самосвідомість автокефального руху, що складався у все ще релігійному середовищі переважно сільської України 1920-х років. Зосередження уваги на суспільному вимірі церковного життя, міжконфесійних конфліктах і змаганні між церковними радами та єрархією не полишало місця для плекання християнської аскези, споглядального життя, народного благочестя, зрештою, навряд чи можливих в СССР епохи "безбожницьких п'ятирічок". Та досвід київського християнства ще зберігався в побуті, в суспільній моралі, в особистій практиці молитви.


 

5. Дискурс державно-церковної політики в II Речі Посполитій

Між Першою і Другою світовими війнами Західна Волинь та Східна Галичина розвивалися в межах Польської держави.

Міжвоєнна Польща була типовою поліцейсько-бюрократичною державою, де розгалужена система управління з чисельним службовим апаратом ретельно контролювала різні життєво важливі сфери. Нагромаджена таким чином величезна маса документальних матеріалів є цінним джерелом вивчення історичного розвитку Західної України в 1920-1930-ті роки. Особливе значення вони мають для дослідження суспільно-політичних процесів, оскільки зберігають таку інформацію, передусім про розвиток легальних і нелегальних політичних і громадських організацій, якої бракує в інших джерелах.

Для українців Західної України підвалиною їхньої ідентичності була приналежність до своєї церкви. Це однаково стосувалось і греко-католиків Галичини, і православного населення Волині, Полісся і Буковини. Тому церква теж стала об'єктом асиміляції. У Румунії правлячу церкву перейменували у "православно-румунську”, а автономну буковинську метрополію підпорядкував собі румунський патріархат. Українських священиків не допускали до вищих посад у церковній ієрархії, українським кандидатам чинили перешкоди при вступі до семінарій.


 

6. Ревіндикація та її наслідки. Спроба запровадження нової унії

У Польщі найбільших репресій зазнала православна церква на північно-західних землях. Наприкінці 1930-х років тут провели акцію насильної "ревіндикації” (примусового навернення у католицьку віру), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам. У результаті, із діючих тут у 1914 р. 389 православних церков, у 1939 р. залишилося лише 51. Становище греко-католицької церкви дещо різнилось: її права захищалися особливою угодою – конкордатом – між Польщею і Ватиканом від 10 лютого 1925 р. Однак засобом поборювання національної свідомості українців у Польщі була підтримка русофільських тенденцій у середовищі греко-католицької церкви на Лемківщині.

В справі акції навернення українського православного народу на римо-католицтво зібрання було ознайомлене головою Укр. Пар-лам. Репрезентації Волині послом С. Тимошенком з тою обороною інтересів Православної Церкви і прав православного населення, яку в останньому часі перевела названа Репрезентація на терені Сейму і Сенату, в комісіях бюджетових і на пленумі Сейму і Сенату, а також на авдиєнціях у представників державної влади. Заслухано було і апробовано виготовлені меморіяли в справі „навернення" на римо-католицтво до Голови Ради Міністрів і до Міністра Ісповідань і Освіти.

Цілком яскраво виявилась зміна політики теперішнього Уряду Польщі у відношенні його до українського населення Польщі, зокрема до православних українців.

Велика загроза Православній Церкві в Польщі з боку католицької акції навернення та ,,ревіндикації душ", підтримуваної високими польськими достойниками, головно на військових становищах, повела у внутрішньому житті Церкви до сильного пробудження духа єдності складових частин її — ієрархії, духовенства, вірних.. Вщухли в обличчю великої небезпеки для віри народу розходження на національному ґрунті. Митрополитові Діонисію, який на свята Вознесений Господнього і св. Тройці їхав з Варшави до Почаївської Лаври, уряджена була на Волині небувала зустріч на двірці в місті Рівному 31 травня 1938 р. На зустріч прибув з Кремянця архиєп. Волинський Олексій, багато духовенства, численні представники українських організацій, української молоді, до тисячі православного громадянства. Посол Ст. Скрипник виголосив при виході Митрополита привітальну промову, в якій висловив в імені всіх зібраних велике задоволення й почуття радості, що Митрополит прибув на Волинь, щоби своєю присутністю й авторитетом Первоієрарха Православної Церкви в Польщі зміцнити серця вірних, дати їм потіху й надію, сцементувати їх душі в любові та відданості до прадідньої православної віри, до рідної Православної Церкви ... Привітання промовця було вкрите гучними окликами зібраних — „Слава! Слава Владиці Митрополитові!" В Почаївській Лаврі на Вознесення і в перший день св. Тройці урочисту Службу Божу правили Митрополит Діонисій і архиєп. Олексій в сослуженні численного духовенства, як лаврського, так і прибулого з процесіями прочан з Волині, Полісся, Холмщини, Гродненщини; за богослуженням багато проповідників виголошували проповіді, що їх вислухували прочани з великою увагою і потім сердечно дякували п.-о. проповідникам за їх зрозумілу й задушевну науку, за підкріплення віри й приготовлення до подвигу за неї. На день св. Тройці прибули з Варшави до Почаєва, в супроводі протопресв. о. Т. Теодоровича, студенти IV курсу Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті; вони перед св. Чудотворним Образом Почаївської Божої Матері дали урочисту обітницю стояти за віру Православну до кінця". 9 червня 1938 р. в митрополичому домі Почаївської Лаври, під головуванням митрополита Діонисія, відбулась нарада в справі оборони Православ'я перед наступом католицько-польської акції на Волині, а також в справі святкування ювілею 950-ліття схрещення України-Руси в серпні 1938 р. В нараді брали уділ Архиєпископ Олексій, посли до Сейму С. Тимошенко, Ст. Скрипник, М. Бура, сенатор М. Маслов, секретар Консисторії І. Власовський, юрисконсульт Консисторії адв. В. Первенцев і церк. староста Кремянецького собору Н. Мінаков.

Події нищення в Польщі православних церков, з явною участю в тім самого Уряду, і взагалі католицька акція „ревіндикації" православних душ і церков в Польщі знайшла широкий відгомін в світі.


 

7. Процес українізації православ'я

Протягом багатьох століть у православному середовищі мовою богослужіння була церковнослов'янська мова. Переважна більшість православних віруючих вважали і вважають цю мову священною. Прихильники ж українізації православ'я в Україні ототожнюють церковнослов'янську мову з російською. І як наслідок – мовна "картина” сучасного православ'я в Україні має доволі строкатий характер.

У відправах віруючі Української Православної Церкви (УПЦ) – частини Руської Православної Церкви (РПЦ) – використовують переважно церковнослов'янську мову (центральні, північні, південні, східні регіони України) і вважають її ознакою зберігання апостольської традиції. При цьому безпосередньо російськомовні громадяни України (прихильники УПЦ) частіш за все відкидають навіть можливість використання української мови у богослужінні (керівництвом УПЦ це не забороняється). Свою позицію вони обґрунтовують посиланням, з одного боку, на священність церковнослов'янської мови, з другого – на недосконалість текстів церковних відправ українською мовою, що зумовлює, на їх думку, появу суттєвих помилок, які руйнують основи віри.

У західних регіонах деякі парафії УПЦ-РПЦ використовують церковнослов'янську мову з "українською вимовою” ("українізована” церковнослов'янська). І це не важко зрозуміти, коли врахувати, що радикальні прихильники української ідеї вважають, що мова є одним з вагомих чинників або русифікації, або українізації православ'я і через нього України в цілому, а тому чинять значний тиск відповідного плану.

Віруючі ж Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП) та Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) віддають перевагу богослужінню українською або "українізованою” мовою. Керівництво Української Греко-католицької Церкви (УГКЦ), що домінує у західних регіонах України, також дало дозвіл на ведення відправ або українською, або "українізованою” мовою. У свою чергу, протестанти вважають, що богослужіння має вестись мовою віруючих.

Але ж цілком зрозуміло, що подібний стан "мовних” справ у сфері релігійного життя України зовсім не сприяє встановленню на її терені миру й спокою. При цьому особливо істотно підвищують напругу у взаєминах між віруючими випадки примусу до використання відповідної мови, що за деяких обставин може викликати дестабілізацію ситуації в конфесійній сфері і громадсько-політичному житті України в цілому.

В той же час конфесійна приналежність – це лише одна із сфер життєдіяльності людини. Якщо ж узяти до уваги той факт, що, скажімо, вже зараз проблема російської мови починає відверто використовуватися у політичній боротьбі, а деякі політичні партії виносять цю проблему в центр своєї політичної платформи (наприклад, Соціально-ліберальне об'єднання – СЛОН), то стає зрозуміло, що "мовне питання” набуває ролі чинника довготривалої дії й, потенційно, надзвичайної сили.

Не викликає сумнівів, що проблема мови при вмілому її використанні здатна набути і значного вибухового потенціалу саме в межах наступної президентської виборчої кампанії, у зв'язку з чим вона заслуговує на серйозну увагу і попередній всебічний розгляд.

Для того, щоб вжити цілеспрямованих і дійових заходів щодо своєчасного вирішення проблеми мови, остання повинна бути перш за все ретельно досліджена у найбільш суттєвих аспектах, якими вона представлена у практиці соціального функціонування. Причому найпершим і, мабуть, найголовнішим з них слід визнати соціально-психологічний аспект.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Відродження Церкви в Україні 1917-1930. - Торонто, 1959. - С.135-152

3. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: В 4 т. -Вид. 2-е. - Нью-Йорк; С. Бавнд-Брук; Київ, 1990. - Т.З.

4. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. -К.: Наукова думка, 1995. -252 с.

5. Нариси з історії Північної Буковини. - К., 1980.

6. Релігієзнавство : Навч. посібник/ Нац. акад. внутрішніх справ України; За ред. С.А.Бублика. -Стереотип. вид.. -К.: Юрінком Інтер, 2001. -495 с.

7. Скловський І. Релігієзнавство у історико-політичному і правовому контексті : Навчально-методичний посібник для студ. стац. та заочної форм навчання. Вип.1/ Ігор Скловський,; М-во освіти України., КІСМ та ін.. -Кіровоград, 1997. -120 с.

8. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Во-лодимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

9. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.





Реферат на тему: Релігія Буковини в 20-30-х роках ХХ століття. Спільна церква русинів (українців) і молдован (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.