Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Релігієзнавство

Андрій Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за церковну єдність (науковий реферат)

Андрей Шептицький – одна з найсвітліших постатей нашої історії, ім'я якого ввійде в число святих отців–ісповідників Української Католицької Церкви.

Митрополит Андрей походив із старовинного боярського роду Шептицьких, який дав для нашої Церкви кількох ігуменів і єпископів, двох митрополитів: Аталазія і Лева. Митрополит Андрей виступив у нашій Церкві, як гідний спадкоємець і продовжував справи Потія-Руського і їх сподвижників, борців за національну Українську Католицьку Церкву, за Український Патріархат. Усе своє життя і весь свій геній митрополит присвятив змаганню за Українську Церкву – духовну твердиню української нації, якої не змогли б знищити всі сили і пекла.

Другою справою, якій цей геній нашої історії присвятив своє життя, було відновлення української Київської митрополії в межах її існування за часів київської княжої доби і проголошення Українського Патріархату. На жаль, несприятливі політичні події в Європі перешкодили здійсненню його великого діла.

Перед приходом на митрополичий престол Андрей Шептицький був один рік Станіславським єпископом. Тоді він ще не зорієнтувався в громадському житті і співпрацював з москвофілами, які становили більшість серед духовенства Станіславської єпархії. Тому прихід Шептицького, як митрополита до Львова вороже зустріли українські політичні діячі і національна преса. Але митрополит Андрей скоро встановив тісні зв'язки з товариством „Просвіта”, Науковим товариством ім. Шевченка й іншими культурно-освітніми, економічними і політичними осередками українського національного життя в Галичині, чим здобув собі велику пошану і прихильність недавніх противників. Дбаючи про економічний розвиток Галичини, митрополит брав діяльну участь у заснуванні „Земельного банку гіпотечного”, сприяв парцеляції великих земельних володінь серед селян і пілкувався про розвиток сільськогосподарської науки. Для сільськогосподарської школи іфн подарував товариству „Просвіта” великі господарські садиби в Коршові і Миловарню, а у Львові заснував Народну Лічницю.

Проте понад усе митрополит Андрей цікавився культурним розвитком українського народу, жертвуючи на виховання молоді величезні суми, завдяки чому у Львові діяли зразкові „Бурса Товариства педагогічного” і жіноча гімназія; за кордоном на його кошти навчалися молоді богослови і художники. Вершиною культурно-освітньої діяльності митрополита було заснування та матеріальне забезпечення „Національного музею” у Львові.

Завдяки заходам митрополита Андрея 1906 року у Уневі засновано монастир Студитів, який нав'язав свою працю до староукраїнського чернечого життя Печерської Лаври. Ігуменом монастиря у 1913 році став брат митрополита о. Клементій Шептицький. Шептицький застував у Львові східну галузь отців Редемптористів – чину Найсвятішого Ізбавителя. Постали також нові жіночі загромадження: сестер Студиток, св. Йосафата, Пр. Родини, Мироносиць і східна галузь св. Вікентія і Павла.

Перед першою світовою митрополит здійснив таємну подорож до Російської імперії, де нав'язав контакти з осередками українців – католиків у Києві, Одесі, Вінниці та інших містах України. Він також очолив велике українське паломництво до Святої Землі. Під час подорожі до Риму Шептицький одержав від папи Х документ на право організації Російської Католицької Церкви східного обряду.

Завдяки підтримці і жертвенності митрополита Андрея українське українське духовне життя в Галичині перед першою світовою війною бурхливо розвивалось. Край покрився мережею читалень „Просвіта”, шкіл і гімназій „Рідна Школа”, гуртками спортивних товариств „Сокіл” і „Січ”, члени яких з вибухом світової війни виставили легіон добровольців – січових стрільців, які вписали славну сторінку в історію України під час визвольних змагань 1918 – 1920 років.

Розвивалось також українське сільське господарство, де виникли товариства „Сільський господар”, „Маслосоюз”, а також фінансові товариства і банки, як „Дністер” та ін. У селах і містах організовувалась кооперативна торгівля, яка успішно конкурувала з чужинською і випихала жидівських лихварів із сіл. Виходило багато книжок, газет і журналів.

Коли російські війська у вересні 1914 року зайняли Львів, митрополит Андрей не емігрував, як інші діячі, а залишився зі своєю паствою. Царські сатрапи задумали знищити Українську Церкву в Галичині. За особливим таємним розпорядженням Миколи ІІ митрополит Андрей був заарештований одразу ж у вересні 1914 року і вивезений до Курська, де ув'язнено в монастирі, а потім перевезено до Суздаля. Там владика пробув до 1917 року у тяжких умовах (йому заборонили навіть відвідувати монастирську церкву). Місце перебування митрополита тримали у великій таємниці від світової громадськості і, за деякими відомостями, готували його вбивство.

Лютнева революція 1917 року в Росії принесла волю нашому митрополитові. Він їде в Петроград і там висвячує 6 священників Російської Католицької Церкви. З Петрограда переїздить в Україну. Тут відвідує кілька українських католицьких парохій, які виникли в Києві, Катеринославі, Одесі, Вінниці, Кам'янці – Подільському та інших містах. У Києві митрополит Андрей як гість був на засіданні Центральної Ради. У той час ще тривала російсько-автстрійська війна, переїхати до Галичини через фронт було неможливо. Тому митрополит виїхав до Стокгольма і лише 10 вересня 1917 року прибув до Львові, де його урочисто зустріла громадськість Галичини.

Під час окупації російський уряд намагався ліквідувати Українську Католицьку Церкву в Західній Україні і завести російське цареславіє. Проте, хоч царат і кинув на русифікацію великі засоби, з українського католицького духовенства ніхто не поспішав переходити до „святєйшего синода”. Навіть галицькі москвофіли ставилися до такої позиції дуже обережно. Усього кільканадцять москвофілів погодилися на апозтазію. Українська Католицька Церква вже стала для народу рідною духовною твердинею, і колонізатори поламали на ній свої зуби.

У митрополії Кир Андрей застав велику руїну із запалом узявся до відбудови. Коли після розвалу Австро-Угорської імперії 1 листопада 1918 року у Львові було проголошено ЗУНР, митрополит Андрей видав пасторський лист, у якому закликав народ жертвувати всім, навіть життям, для захисту і будівництва рідної Держави. На жаль, послання митрополита Андрея до народу, яке могло мати вирішальний вплив на визвольні змагання, уряд ЗУЕНР не розіслав по всіх пародіях.

Після захопленні поляками Східної Галичини митрополит Андрей виїхав за кордон, де ставив перед урядами Антанти питання про визнання незалежності української Галичини.

Однак при підтримці Франції поляки домоглися визнання Польської держави на українських землях за умови надання автономії українцям. Хоч митрополит знав, що в історії ще не було випадку, коли поляки дотрималися б умов, проте повернув з певними перешкодами до Львова і продовжував свою працю над відродженням релігійного і громадського життя. Він бере активну участь у розбудові релігійних і культурно-громадських інституцій. 1928 року митрополит заснував у Львові Богославську Академію – першу і єдину вищу богусловську школу, яка повинна була продовжувати працю Києво-Могилянської Академії. Через кілька років Богославська Академія стала поважним осередком не лише богословських наук, але й науково-дослідницьким центром вивчення історії і літератури.

Після польсько-радянського договору 1920 року до Польщі відійшла також Західна Волинь, де українське населення горнулося до нашої Церкви. Кир Андрей призначив для них апостольського візитатора: спочатку єпископа Бояна, а у 1926 році єпископа Чернецького, але польський уряд не дозволив їм працювати на Волині. Поляки проводили колонізаторську політику щодо українців і хотіли і хотіли запровадити на Волині „нови обжондик” (новий обряд) – якусь суміш українського і польського обрядів, а зазнавши поразки конфіскували церковні землі й руйнували церкви.

Митрополит Андрей рішуче засудив таке варварство і вандалізм, поставив це питання на Римі, а коли не допомогло, звернувся до Лігу націй. Поляки дуже обурилися, але руйнацію церков припинили (знищивши близько 200 церков). Так само гостро протестував митрополит і українці Галичини проти наміру більшовиків знищити у Києві Десятинну церкву. Коли 1933 року прийшла звістка про страшний голод в Україні, на заклик митрополита Андрея українці Галичини зібрали поважну допомогу для голодуючих, яку однак комуністичний сталінський уряд не дозволив прийняти, брехливо заявивши, „що голоду в Україні нема”.

Самовіддана діяльність митрополита Андрея, спрямована на український духовний і матеріальний розвиток, попри перешкоди польської влади і тяжку недугу продовжувалася до 1939 року. У цей час Українська Католицька Церква в Галичині і на Закарпатті нараховувала 4,37 млн. вірних, які проживали у п'яти діє цезіях і двох апостольських адміністраторах, було 3040 парохій з 4440 церквами. Склад ієпархії: митрополит, 10 єпископів, 2950 жонатих священників, 520 ієромонахів, 1090 манахинь. Крім Богославської Академії, існувало 5 духовних семінарій з 540 семінаристами і 2 семінарійні школи. Виходили релігійні журнали: 3 тижневики і 6 місячників.

У серпні 1939 року гітлерівська Німеччина і СРСР уклали таємний „Пакт Молотова-Ріббентропа”, згідно з яким сталінська імперія мала зайняти західну Україну і Прибалтику, німці – решту Європи. 1 вересня 1939 року розпочалася німецько-польська війна, і через 18 днів Польща як держава перестала існувати.

Українська Галицька митрополія була окупована Червоною Армією. Відразу позакривали духовну академію, семінарію і всі релігійні школи, припинилось видання всіх релігійних книжок і журналів. У школах було заборонено викладання релігії, усі релігійні товариства припинили існування. Ще наприкінці того ж року, і особливо в 1940 році, розпочалися масові арешти інтелігенції, духовенства і вірних. До червня 1941 року з західної України було депортовано в Сибір і Казахстан близько півтора мільйона населення, в тому числі багато духовенства, сконфісковано церковні і монастирські грунти, наказано ліквідувати всі монастирі. Проти цього запротестував митрополит Андрей, що було в час кривавого терору і репресій нечуваною відвагою. У 1941 році посилилися жахливі катування і розстріли десятків тисяч людей. Це страхіття припинив напад гітлерівської Німеччини на СРСР. Відступ сталінських орд супроводжувався дикими розправами над невинними жертвами, яких не встигли депортувати.

Німецька окупація, яка змінила більшовицьку, також супроводжувалася грабежем населення, репресіями, депортацією до Німеччини, проте церкву толерували, щоб не викликати масового опору вірних.

Коли 30 червня 1941 року у Львові було проголошено Українську Державу, митрополит Андрей видав пастирський лист, який було прочитано по всіх церквах митрополії.

ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ!

З волі Всемогучого і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійности України.

Народні збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і прголосили ту історичну подію.

Повідомляючи Тебе, Український народе, про таке вислухання наших благальних молитов, визнаю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності для Його Церкви і послухи для влади.

Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім'я Боже і Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця.

Жертви, яких потреба конечна для осягнення нашої цілі, полягатимуть передовсім на послушному підаванні справедливим наказам влади, непротивним Божим законам.

Український нарід мусить у цій історичній хвилині показати, що має досить почуття, авторитету і життєвої сили, щоб заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім міг би розвинути усі Богом дані сили.

Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов'язків докажіть, що ви дозріли до державного життя.

Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Державного Правління України пана Ярослава Стецька.

Від Уряду, ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, що узагальнили би потреби і добро всіх замешкаючих наш край громадян без огляду на це, до якого віросповідання, народності і суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі твої праці, Український Народе, і нехай дасть усім іншим нашим провідникам Мудрість з неба.

Дано у Львові при арх. храмі св. Юра,

І.VII.1941р.

+ Андрей, митрополит.

Після повалення української Державності і реставрації німецької окупації митрополит Андрей часто звертався з посланням до вірних, підкреслюючи, що глибока віра – єдине спасіння народу серед важких випробовувань.

Митрополит Андрей був єдиною людиною, яка гостро запротестувала проти фізичного знищення євреїв. Сам особисто врятував життя кіль кастам євреям, переховавши їх у себе, наказував священникам і вірним надавати допомогу переслідуваним, хоча за це грозила смертна кара.

Митрополит дуже цікавився життям українського народу в Центральній і Східній Україні. Він отримував листи від галичан, які там працювали, зокрема цікавився навіть станом цвинтарів, підкреслюючи, що пошана до могил предків є важливим фактором у підтриманні духовності і національної свідомості. Коли 1943 року українські інтелігенти (професори з Києва, Харкова, Дніпропетровська та інших міст), емігруючи на захід, проїздили через Львів, незважаючи на те, що вони не були католиками, вважали за честь одержати аудієнцію в митрополита. І всіх їх дивував широкий горизонт зацікавлень митрополита не лише релігійними питаннями, але й національними справами, включно з побутом.

Восени, 14 жовтня 1942 року почали формуватися перші військові загони Української Повстанської Армії (УПА). Митрополит розпорядився послати до них священиків-капеланів, які організували Богослужіння для повстанців, уділяли їм Святі Тайни і виконували іншу духовну опуку.

З'ясувавши своє вселенське «вірую», яке водночас є апологією рішення всієї Ієрархії Київської Митрополії кінця XVI ст., Митрополит приходить до конкретних вимог і висновків, які повинні довершити ієрархи всіх українських церков. Це насамперед упорядкування справ між віроісповіданнями, які дані ієрархи репрезентують і за долю яких перед Господом Богом відповідають. «Навіть абстрагуючись від історії... — пише Митрополит у свому вже нам стільки разів наведеному посланні, – на першому місці архиєреї мусіли б собі знайти спосіб з'єдинитися між собою, щоб тим кроком покінчити з невиданим в Україні і між українцями релігійним хаосом. Бо між цими архиєреями одні підпорядковані Московському патріархові, інші зірвали з ним, але зриваючи з ним, зірвали разом з тим із сущою в Православній Церкві засадою і правдою віри про потребу єпископської хіротонії, інші належать до Польської Автокефальної Церкви... або, зриваючи з нею, піддаються Московському патріархові, застерігаючи собі автономію, інші, вкінці, є незалежні від ніякої патріаршої влади, а приймають тільки ту, до якої зобов'язує вселенська віра».

Митрополит змальовує тільки характер всіх християнських віроісповідань цього часу, тобто в час другої світової війни, на підставі діючої в цих Церквах влади судовластя чи юрисдикції, як прийнято говорити в церковно-канонічному праві, чи на підставі молитовного єднання цих Церков, як це звичайно говорять нез'єдинені православні. Митрополит не називає жодного віроісповідання прийнятою цим віроісповіданням назвою, бо сама назва дуже часто не віддає вірно змісту і може впроваджувати в блуд. Натомість визначення юрисдикційної залежності і зв'язку точно окреслює сам стан церковно-релігійного розбиття. Правда, за цей час в Україні ситуація змінилася не на підставі рішення української Ієрархії, яка на впорядкування цих справ не спромоглася, що більше, яка в більшості закликові Митрополита Андрея не вважала доцільним прислухатися, ситуація змінилася насильним втрученням знову чужого і Україні ворожого політичного і церковного чинника — Москви. Та, незалежно від накиненої чужої оозв'язки в Україні, існують християнські віроісповщання серед українців, що пеоебувають в розсіянні. І знову ж з болем треба констатувати факт, що й тут не поступило мінімальної зміни на краще. При тому ми не думаємо про довершення цер^нош з'єдинення, просто тому, що в нашому переконанні теперішня генерація українських мирян і духовних не дозрша і не здюна до того, щоб довершити таке історичне діло. У ЦІЙ генерації покутує в душах ще довгими віками вщіплювана чужа отруйна духовність, і ця генерація ще не потрапила сеое оішсти від психіки'раба вона знаходиться щойно на шляху шукання свого пшметного «я». Та проте і наша генерація, хоч як вона слаба, могла о спромогтися бодай на одне- на шукання можливостей замирення. Дотеперішній досвід майже двох десятиліть і на цьому відтинку не вщногував ще бодай надії на світанок...

Друга вимога до ієрархів Церков в Україні наступна: «Ієрархи на українських землях поставлені сьогодні в те саме положення, в якому були під кінець XVI ст. Коли хочуть розв'язати по Божому і для добра українського народу проолеми, які їм накидає положення, повинні положення нашої Церкви так мудро . оез упередження дослижувати. щоб всесторонньо здати соо. справу з того, яЮ наслідки принесло нашій Церкв. рішення ієрархів XVI ст.».

Отже якщо мова про кладення основ для релігійного миру, Митрополит не ставить'якихось недосяжних вимог. Він просить тшьки про^застанову, про призадуму над мислим . сучасним. Він просить зняти з своїх очей чужі окуляри и пгануш на положення Церкви в Україні власними очима. Просить за те, щоб досліджувати мудро . без упередження це положення Церкви в минулому і сучасному щоб в той епосі провести в себе ревізію накинених чужою історіографією поглядів . Дійти до власної об'єктивної оцінки. Евентуальні гашення для творчої розв'язки складного питання мусять проходити по лінії здійснення Божої вол. . слідом за тим служення добру свого народу. І в цьому останньому ствердженні – здійснення Божої волі і служення своиому народові висловлюється весь зміст програми замирення, яку проголосив Митрополит Андрей.

Від програми замирення Митрополит переходить в своїх багатьох писаннях до зарисовування бодай обріїв далекосяжного задуму церковного з'єдинення на українських землях. В наступному будемо старатися виловити основні елементи цього зарнсу щоб пізнати та поглибити думки Митрополита, а водночас щоб ще раз поставити їх перед українським християнським суспільством, для призадуми, а, може, й для творчого натхнення.

а) Злука з Заходом: «В Україні розумніші люди бачили тоді, так як і сьогодні,
що будучність народу є в злуці з Заходом, бо тільки ця злука є в силі відмежувати
достатньо народ від сусідів з півночі та північного заходу, бо Захід не признає нас за своїх, як довго будемо у віроісповіданні зв'язані з Азією. І не маємо іншого способу нав'язати зв'язки з західною культурою, як тільки за поміччю якогось безпосереднього зв'язку, що перескочив би найближчих сусідів з Заходу. А таким зв'язком може бути тільки релігійний зв'язок».

Це перший елемент у великому задумі. Відірвати себе від московського зажерливого колосу і, звільнившись вщ нього, зв'язати себе на церковно-релігійному відтинку тривко з європейським Заходом. Зв'язавшись, дати підстави для культурного пов'язання. Ідея Митрополита тим важлива, що, реалізувавши її, український народ не тільки довершив би виправлення історичного нещастя церковного роздору, але разом з тим рятував би цілість — в культурно-духовому розумінні — європейського континенту. Сьогодні ця цілість вже надшарпана і на ділі східноєвропейський простір перестав бути в духовому розумінні Європою, він став уже духовим причілком специфічного московського азійського духу і культури. Разом з тим злука з християнським Заходом повернула б українському християнству і Христовій Церкві в Україні її суверенне самобутнє життя і можливість росту і повного розгорнення та вияву своїх сил. З'єдинення рятувало б біологічно і духовно український народ перед загибеллю.

б) Накреслений вже шлях: «Таке переконання — тобто йти за прикладом української ієрархії XVI ст. — всіх українців вселенської віри, за винятком хіба, може, людей малої або ніякої віри... Таке наше переконання — не тому, що вважаємо, може, себе за найліпших; ми свідомі своїх недостач, ми знаємо свої хиби і хочемо над ними працювати... Простягаючи руку до примирення, запрошуючи наших братів до обговорення релігійних справ, ми готові що поступок, до всіх можливих поступок, на які совість нам дозволить...». Митрополит простягає руку до примирення й запрошує до обговорення релігійних справ. З особливою повагою радить іти шляхом вже накресленим світочами української ієрархії в минулому. Він запрошує вступити не на якийсь невідомий шлях, але на шлях, на який вже вступила українська Церква і який не довів повністю до мети не з вини нашої Церкви, а з причини втручання чужих і ворожих Вселенській Церкві сил. Читаючи ці слова Митрополита Андрея і приглядаючись до того чудового образу, як він простягає свою руку до своїх братів, мимоволі стає перед очима образ другого ієрарха цієї ж Вселенської Церкви, Римського Папи Йоана ХХШ, який зараз же після вступлення на Римський Престол, шістнадцять років після заклику Митрополита також простягнув свою руку до всіх християн і запросив їх, щоб завитали до дому свого Отця... Для людей глибокої віри, це не випадок, а виразне діяння Духа Святого у Христовій Церкві. Для людини, яка глибоко переконана в блаженстві і святості Слуги Божого Андрея, це ніщо інше, як вислухання Всевишнім молитов Слуги Вогкого, це дальша живим людям вже невидна таїнственна дія Слуги Божого для з'єдинення всього християнського світу...

в) Чи справді труднощі догматичного характеру? — Митрополит не закриває ні перед ким евентуальних труднощів, він наводить найважливіші і вказує на їх безпідставність. «Авторитет Вселенського Архиєрея, головна наука, яка відділяє нез'єдинених від Католицької Церкви, не може становити труднощі для вірних, яю в Україні й Русі віками привикли підлягати московським патріархам чи синодам поволі царів... Догма Непорочного Зачаття так виразно записана в наших Богослужіннях, як не менше в проповідях українських богословів, що, здається, немає християнина, який не волів би вірити в Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії, ніж вірити в те, що вона була зачата в первородному грісі». Митрополитові йдеться тому не так про з'ясування даних правд з точки зору богослова, це робить він на інших місцях і при інших нагодах. Він звертає увагу на психологічну сторону самих евентуальних труднощів в реалізації задуму злуки з Римським Престолом, вказуючи не безосновність такого мислення.

г) Злука з Вселенською Церквою — шлях до привернення Києву його давньої позиції в сім'ї християнських народів: «На такому помиренні не ми — тобто українці вселенської віри, — а вони самі більше скористають. А передусім: скористає весь народ... При відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні Київського Престолу до достоїнства патріархату ми ж будемо підпорядковані цьому патріархатові, коли цей патріархат визнає владу Вселенського Архиєрея, а цим патріархом буде хтось з їхніх єпископів, а не з наших. А здобудуть передусім те, що принесуть українському народові ту єдність, якої йому тепер треба і без якої легко буде його паразитам ще довго над ним панувати... В церковній єдності будемо мати не тільки силу, але й приклад, як повинна виглядати національна єдність. З будови одної, святої, вселенської, апостольської Церкви будемо могти вчитися і досвідчити, яка повинна бути суверенна провідна могутня єдність українського народу». В цих словах Митрополита перед нами розкривається благословенна візія майбутнього української Церкви, а на фоні цієї візії також радісний образ відродження українського народу. Митрополит бажав би привернути — не з якихсь особистих мотивів, які він виразно виключає, — древню велич старому городові Києву, ма­тері всіх руських городів. Цю можливість він бачить у злуці з Вселенським Римським Престолом, а етапами до привернення цієї величі мали б бути насамперед відновлення Київської Митрополії у її давніх правах, як самостійної і тільки в питаннях найвищого судовластя з Римським Престолом зв'язаної церковної одиниці. Завершенням привернення належної позиції найстаршій столиці християнства на Сході Європи мало б бути піднесення Київської Митрополії до достоїнства патріархату. Іншими словами, Київський патріархат в злущ з Вселенською Церквою, як підметний і творчий чинник церковно-релігійного життя на європейському Сході, це та пророча візія Митрополита, візія, можлива" до здійснення, а не тільки нездійснима мрія. А можливість здійснення цієї візії лежить повністю в руках українських віроісповідань. І ця кинена в майбутнє візія Митрополита зобов'язує і зобов'язуватиме сучасні і прийдешні українські покоління. Бо тільки зрозумінням свого післанництва на європейському Сході і в сім'ї всіх християнських народів світу український народ може засвідчити свою зрілість. На образі з'єдиненої української Церкви — і це друге благословення церковного з'єдинення — український народ могтиме брати приклад, вчитися й досвідчити, якою повинна бути його національна єдність, або інакше — церковне з'єдинення створить основи для переродження й відродження українського народу, щоб назавжди струснути з себе всіх паразитів і позбутися чужої душевної отрути і стати будівничим свого суверенного у всіх площинах нового життя.

г) Від порозуміння до з'єдинення: Митрополит кидає цю візію майбутнього як закінчення довгого етапу, на початку якого повинно бути порозуміння, в якому «...ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові навіть з власною втратою їм підпорядкуватися так, що повна злука двох українських віроісповідань виглядала б так, що радше треба б говорити про підпорядкування греко-католиків під владу Київського патріарха. Очевидно, до такого приєднання ми ставимо умову, щоб майбутній Київський патріарх прийняв Вселенську віру, тобто православіє перших сімох Вселенських Соборів доповнив рішеннями Вселенських Соборів від X ст. до найновіших часів...».

Як бачимо, Митрополит в багатьох місцях своїх звернень, говорячи про церковне з'єдинення, як завершення довгої і важкої праці, нерозривно з церковним з'єдиненням в'яже справу створення Київського патріархату. Треба припускати, що ця його концепція була до кінця продумана, треба також думати, що в злущ з Вселенською Церквою Митрополит бачить єдину можливість для її реалізації згідно з Божою волею і згідно з найкращим своїм розумінням служення свому народові. Всяку найменшу тінь підозріння в якомусь партикулярному інтересі Української Католицької Церкви Митрополит відкидав і, знаючи психіку багатьох нез'єдинених, прямо йшов шляхом відречення й самозаперечення. Ця безкорисність і покора в ім'я тільки здійснення великого задуму з'єдинення в деяких висловах Митрополита доводить людину до зворушення. Бо чи можна, наприклад, із спокоєм і без душевного потрясіння читати наступні слова Митрополита: «Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом. А я не маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги бути в Києві. Незабаром починаю 78 рік життя. Недугою хронічного запалення суглобів 12 років прикований до крісла, без змоги станути на ноги. Недуга позбавила мене майже всієї влади в правій руці, а кілька разів на рік, і то за кожним разом через кілька тижнів, я зовсім позбавлений влади і в лівій руці. Київський митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних архиєреїв чи священиків. Коли б він був з'єдинений з Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому, і я перший радо піддався б його верховній владі...».

Наводимо ці слова Митрополита як взірець його духової постави, справжньої постави правдивого християнського ієрарха. Митрополит говорить про себе спокійно, він не нарікає, він змушений змалювати стан свого здоров'я, бо дехто з людей, в яких ще душа була надихана чужою духовністю, поширював безпідставні підозріння супроти Митрополита. Митрополит не бажає викликати співчуття, він радше применшує дійсний стан свого фізичного і душевного терпіння. Слухаючи ці слова, треба б сказати, що хіба юридива або невилічимою злобою затруєна людина могла б не відчути повної щирості й правдивості цих слів. Та, незалежно від цих думок про дальше майбутнє, Митрополит стверджує, що в теперішній хвилині доводиться говорити про порозуміння, а не про оста­точне з'єдинення, бо «...повна злука греко-католицького і українських православних віроісповідань — це справа хіба дальшої майбутності... говорю передусім про порозуміння, яке не було б злукою в єдину Церкву, а таку злуку вважаю можливою тільки колись після довгих обосторонніх зусиль до єдності...» Ще виразніше підкреслює Митрополит цю свою думку, коли пише: «Я пропонував порозуміння, свідомий того, що цілковита єдність, тобто утворення одного віроісповідання з кількох, могла б бути досягнена лише після довгого ряду дрібних порозумінь. Я хотів, аби приналежні до різних віроісповідань старалися до себе взаємно наблизитися, зберігаючи, очевидно, свою окремішність».

Митрополит знав дуже добре всі труднощі, тому він був далекий від мрійництва відносно можливостей скорого церковного з'єдинення. Йому йшлося про ставлення перших кроків на далекому шляху, кроків, які мали довести до пізнання, до взаємного зближення, до замирення, на яких щойно можна було б колись у майбутньому зреалізувати великий задум з'єдинення. Таке виразне підкреслення було конечним ще й тим, що заклики Митрополита Андрея до замирення на церковному відтинку багато нез'єдинених православних, в тому числі . ієрархи та- віруючі інтелігенти, зрозуміли як заклик приступити до Берестейської Унії. Митрополит спростовує це перше дивне непорозуміння, викликане його закликами до порозуміння: «Моє запрошення зрозуміли всі тільки як поклик до цілковитої злуки православних з нами, греко-католиками, і то тільки як прийняття всіма православними нашої Унії з Апостольським Престолом. А можна було подумати і про злуку православних віросповідань з греко-католицьким, при якому поставало б нове віроісповідання із злучених обох, яке не було б ні давнім православієм, ні давньою греко-католицькою Церквою. Про різні можливості ніхто не подумав. Моє запрошення взято згрубіло просто як заклик до Унії...».

Ці слова дуже вагомі своїм змістом. Очевидно, Митрополит був незвичайно ніжний у своїх висловах, він вистерігався від того, щоб запідозрювати його хоч би в будь-якій тіні легковаження чи бажання комусь зробити докір, не говорячи вже : про сприйняття ким-небудь його слів як зневаги; він же в іншому місці пише про це: «...Знаючи одначе те, з яким розположенням, зближеним майже до і упередження, читають православні те, про що їх віросповідання пишуть «Уніати», торжественно заявляю, що я не маю і ніколи не мав наміру принизити ніякого українського віроісповідання або кого-небудь зразити або й образити. Одиноким моїм наміром було – і є... зробити все, що можливе, аби спричинитися бодай в деяких справах до порозуміння між різними українськими віроісповіданнями...» І не має сумніву, що Митрополит вільний від підозрінь в таких намірах. Та в цих словах є багато гіркої правди, яку в ім'я добра майбутньої Христової Церкви в Україні, а також в бажанні служити своєму народові, треба в покорі прийняти. Це правда про те, шо українська провідна верства не хоче чи не бажає навіть за­мислитися, хвилинку подумати над самою проблемою. Неспроможність на; власну думку, імпотенція творчого мислення — це страшна недуга народу, в даному випадку не йдеться про народні маси, в даному випадку йдеться про тих, що претендують на керівництво народними масами. Якщо б ця верства народу була спроможна та хотіла застановлятися і самостійно думати, вона мусіла б побачити жахливий стан, спричинений церковним роз'єднанням, вона б мусіла бодай бажати поправи цього стану, вона, мусіла б шукати способів, які вели б до оздоровлення. Недаром Митрополит старається збудити цю думку з оспалосп, коли вказує на те, що вже сама проблема порозуміння сугеруе різні можливості: порозуміння між самими нез'єдиненими православними, порозуміння між православними і греко-католиками без наміру зливатися в одне віроісповідання, порозуміння між православними і греко-католиками, з залишенням дотеперішніх організаційних форм нашого церковного життя, тобто традиційного Православія і традиційної Унії. Створення нових основ для Христової Церкви в Україні, яка не була б ні традиційним православієм, ні так оспорюваною традиційною Унією... Яке багатство можливостей для застанови, для зустрічей і для міжвіроісповідного діялогу, якщо б справді існувала творча думка і щира воля...

І саме при цій думці Митрополита про створення нового віроісповідання зауважуємо в Митрополита ще цікаву рису його мислення: Митрополит не був умом, який тримався сліпо традиційних форм, його ум був творчий і приступний для нових ідей і нового задуму. Не були для нього суттєві форми, але зміст, який у тих формах криється, бо зміст оживлює. Митрополит бачив, як в історії постали різні спроби з'єдинення та поставали різні т. зв. історичні унії. З них проіснували одні коротше, другі довше, одні себе виправдали, другі з тих чи тих причин перейшли в історію. Живою залишилася тільки єдино сама ідея християнського з'єдинеиня і досконалої єдності Христової Церкви. Митрополитові залежало на здійсненні саме цієї великої ідеї, без уваги на те, в яких зовнішньо-організаційних формах вона буде довершена Якщо після двох десятиліть прислуховуватися до цієї думки Митрополита та сконфронтувати її з витвореним теперішнім станом церковно-релігійного життя в Україні і на цілому європейському Сході, то мимоволі приходить гадка, чи Боже Провидіння не провадить справи Христової Церкви так, щоб насправді після страшного лихоліття створити фунт під народження отого, Митрополитом врахованого як можливого, нового. Того нового, яким буде Христова Церква на європейському просторі, в якій буде здійснена єдність християн цього простору у вселенськості і святості, яка буде вільна від трагічних сплетень добра і зла в традиційних формах існування християнства в Україні — Православія і Унії, бо форми існування — це епізоди, єдність Христової Церкви — це щось непорушне з печаттю вічності на собі.

Сьогодні можна цю, ще ближче Митрополитом не накреслену, ідею створення нових основ під тривку єдність Христової Церкви розглядати в аспекті недалекого Вселенського Собору. Бо й на цьому Соборі ідея Митрополита Андрея може творчо запліднювати думки Соборних Отців у напрямі збереження істотного в Церкві — її єдності і скарбу Христового Об'єднання, а рівночасно в напрямі далекойдучої перевірки всього того, що витворилося впродовж віків і що є продуктом даних епох в способі мислення, в прийнятих зовнішніх формах богопочитання, в питаннях церковно-адміністраційних, в питаннях мовних і обрядових і т. д. Можна б і тут згадати слова Митрополита, що коли до питання з'єдинення підійти з відкритим розумом і щирим бажанням, тоді розкриється «широке поле» для міжвіроісповідної зустрічі, і міжвіроісповідної розмови у справжній братній християнській любові.

д) З'єдинення — це не відречення віри: знаємо з досвіду, як психологічно складним є питання переходу з одного віроісповідання на друге. Цю психологічну трудність російські богослови старалися ще більше поглибити, щоб просто не допустити в нез'єдинених православних навіть думки про можливість з'єдинення християн у Вселенській Церкві. Виключити працю людського ума й спаралізувати людську думку в шуканні правди — це були найкращі методи ставити перешкоди не то для з'єдинення, але навіть для віроісповідного порозуміння. З тих міркувань створення психологічного бар'єра народилося московське православне окреслення «віровідступництво». На це дивовижне окреслення Митропо





Реферат на тему: Андрій Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за церковну єдність (науковий реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2017. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.