Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Психологія

Теоретична свідомість (реферат)

Перші кроки в освоєнні та розробці науки починаються з теорії. Нею відкривається і завершується окремий процес наукового пізнання. Молода людина, сприймаючи спершу теорію, попадає в чисту інтелектуально-термінологічну стихію. Остання — вікно, через яке ще треба побачити нові нюанси буття, предметного світу, своєрідні «первісні факти» — об'єкт інтуїтивного осягнення — основа творчої діяльності в науці. Всі складні побудови теорії лише виражають ці факти і покликані привести до них. Але теоретичні побудови, спираючись на відомі символи, в той же час і перешкоджають баченню «первісних фактів», стають бар'єрами на шляху до них. Ось чому першою проблемою в розвитку творчого ставлення до науки є суперечливе відношення між символікою виразу і тим, що виражається. Якщо молода людина зуміє перейти цей бар'єр, вона віч-на-віч стає перед самою «природою речей», перед якимсь відкриттям, тоді символіка вираження приходить сама і, зрештою, в своїй найкращій формі. Це величний процес збагачення, і для початку байдуже, має він наслідуваний чи оригінально творчий характер.

Наука є, зокрема, системою понять, виражених певними термінами. Є поняття емпірично прості, їм відповідають чуттєві факти. Але є поняття дуже великого узагальнення (в психології, наприклад, «інтелект», «творчість», «особистість» і т. ін.), які привертають до себе увагу студентської молоді саме трудністю свого визначення. Ці поняття спираються на нескінченну кількість фактів і не можуть бути чітко визначені на початку їхнього аналізу. І прості, і складні поняття засвоюються студентами спершу дуже умовно. До появи системи понять жодне з них не може бути чітко визначеним. З'ясування їхнього змісту триває до того часу, поки студент добереться до «первісного факту». Система понять є лише засобом дібратись до нього. Як своєрідне риштування ці поняття стають потім «протидіючими» для розуміння цього факту. Тут саме і виступає інтуїтивне пізнання, коли людина, пробившись крізь павутинну сітку словесної термінології, стає віч-на-віч з цим фактом. Проте він не має завершеної природи: йому властива якась тривожна інтуїтивна цілісність. Це опускання в глибину факту розкриває його смисл як події, що має чуттєве вираження. Але як тільки цю інтуїтивну подію помічено (інтуїтивне бачення), людина сповнюється безкінечним змістом відкриття чогось нового у формі науковій, художній та ін. Мова йде про те, щоб оголити від слів цю подію, крізь слова побачити її. Адже в нашому буденному житті все сприймається в мовному контексті, і тому стає зрозумілим відразу, а точніше — звично зрозумілим. Трапляється так, що людина може засвоїти систему слів, користуватись нею (і досить правильно), навіть сперечатись з іншими, робити якісь висновки, зовсім не маючи інтуїтивного бачення. Така людина, залишаючись на термінологічній поверхні, не спроможна буде до оригінальної творчості. Цю термінологію вона сприймає як власну, зживається з нею, робить її своєю звичкою.

Головне у вихованні здібностей до наукової творчості: а) відірватися від теоретико-термінологічної схеми, засвоєної поверхово; б) дійти до «первісного факту», здійснити інтуїтивне осягнення; в) оформити його поступово в образі фантазії; г) оформити в логіко-мислительній структурі.

Первісний факт спочатку виступає у формі передчуття, «безобразного уявлення», потім — якогось нечіткого образу, відношення всередині цього образу, якогось зв'язку, але ще не відомо чого з чим. Нарешті, первісний факт береться як подія, яка містить у собі і предмет, і його внутрішні зв'язки, і напрямок розвитку цієї події. Всі ці пункти разом, а насамперед останній, найбільше свідчать про інтуїтивне осягнення первісного факту.

Установлені фактори виховання здібностей пов'язуються з етапами творчого процесу, зокрема в науці. Проте інтуїтивне осягнення факту не становить завершеного процесу пізнання. Інтуїцію слід прояснити спочатку на основі фантазійного, а потім уже творчого процесу. Більш точно: інтуїція іманентно поступається місцем фантазії, остання — мисленню. Витлумачити смисл інтуїтивного осягання означає поставити питання про характер того предмета, що виступає в ньому. Саме тут і зароджується змістовне натхнення, хоч перед ним (інтуїцією в цілому) виступає «емоційне передчуття смислу», яке свідчить про те, що тут щось народжується, що предметності ще немає, а є її перший вісник — емоції.

Саму інтуїцію можна охарактеризувати як діяльне, активне відношення частини і цілого, явища і суті, предмета і фону і т. ін. Не ціле саме собою, не суть, окремо взята, а діалектичний зв'язок цих моментів становить смисл, ядро інтуїції. Вона є ніби відношенням тону і обертонів. Останні включаються в структуру якогось образу, хоч і перебувають на рівні несвідомого. Та й сам факт не може існувати незалежно від його обертону, що становить ніби антураж факту, а насправді — його основу. Відшукання основи факту, або відношення факту до його основи, що стає, зрештою, "суперечливістю самого факту, і є в процесуальному аспекті інтуїтивним осягненням. Коли факт, виходячи із своєї основи, відображає сам себе в іншому спорідненому факті (а таким стає основа), вступає в дію механізм фантазії.

На другому боці пізнання поряд з фактом виростає своєрідна «раціоналізована наука» — система категорій, яка має певну (незалежність від фактів, і тому, власне, й існує, що не залежить від них. Людині здається, ніби «науку легко можна заткнути за пояс», озброївшись певною кількістю категорій. З такою міркою людина, сповнена найкращих поривань, створює раціоналізовану категоріальну систему науки — поверховий схематизм, як первісне вираження прагнень до теоретичних узагальнень. Не спираючись на значну кількість фактів, індивід може вільно рухатися в категоріальному мереживі і надто вільно його переплановувати. Це захоплює, створює видимість реальної і навіть піднесеної діяльності в науці. Така діяльність нагадує сновидіння, коли людина намагається бігти, але стоїть на місці. В пов'язуванні категорій виявляється значний суб'єктивізм. Їхня природа — надто абстрактна — дає змогу пов'язувати їх в будь-якій послідовності і створювати видимість необхідності. Цей логічний схематизм є лише підходом до встановлення зв'язку між загальними поняттями науки.

Нарешті, сам індивід усвідомлює легкість перепланування категорій і стає пригніченим від цієї легкості. Наука не чинить йому будь-якого опору. У всеохоплюючій раціональності вона стоїть поки що на задньому плані. Перший досвід невдачі, перше занепокоєння, перший скепсис. Але ці негативні емоції відразу ж долаються переважаючою впевненістю в здатності людського розуму. Приходить свідомість, що в категоріальній грі ще немає теорії, немає основоположних фактів науки.

Категоріальне мереживо зникає внаслідок іманентних сил самої раціональності. Вихідна позиція може бути різною, рівень деталізації категорій встановити неможливо. Категоріальне мереживо розривається, як блискуче павутиння.

Індивід хоче спертись на щось міцне, непорушне. Він прагне до дійсності, фактів. Але факт є річ дуже вперта. Факти здобувають в експерименті і оформлюють у теорії. Спершу факт має наївний вираз і в значній мірі не раціоналізований. Це, навіть, не факт науки, а щось тільки відоме, яке постало в результаті руйнації категоріального мережива, випало з нього і ніби повисло в повітрі.

Окремі категорії тією мірою, якою намагаються їх співвіднести з дійсністю і обирають для них якийсь приклад, стають відомостями. Перехід від категорії до прикладу свідчить про прагнення відчути живу реальність. Але приклад береться, як готовий, прикладений поверхово до категорії. Зрештою, він і зміст має не більший, ніж його має сама категорія. Він не більше пояснює категорію, ніж вона приклад. Адже він, довільно ізольований, не маючи ніяких реальних зв'язків з іншими відомостями, фактами, не має і ніякого смислу. Тому він може бути прикладом до будь-якої категорії. Розвіюється ілюзія вагомості прикладу. Рух уперед може йти тільки в напрямку встановлення зв'язків між відомостями. Але спочатку їх треба зібрати.

Відомості — сирі факти. Їх збирають звідусіль, а спочатку — найбільше з книжок. Відомості відображають подію. Подію описують. Але цей опис поліморфний, поліаспектний, нецілеспрямований. Проте відомості, навіть у своїй ідейній аморфності, мають дух реальності, в якій людина працює більше інтуїцією та уявою, ніж мисленням.

На шляху до теорії факти підлягають інтерпретації. Остання виступає найбільше як продукт уяви. Для встановлення форм і рівнів наукового осмислення фактів піддослідним — студентам психологічного відділення Київського університету ім. Т. Г. Шевченка було запропоновано витлумачити прояви поведінки (включаючи і словесну) дошкільників. Кожному піддослідному пропонували розкрити хід міркувань дитини — пояснення нею певних фактів або подій з навколишнього життя. Завдання вимагало від піддослідного вичерпної науково-психологічної інтерпретації.

В останній виявилось кілька рівнів зрілості:

1. Підведення під абстрактну (віддалену) категорію. Така інтерпретація здійснюється як результат первісної класифікації подій. Розв'язання завдання полегшується через відшукування віддаленої категорії. Це приводить до грані, де ще залишається правдоподібність, але вже починається абсурдне тлумачення.

Тут спеціально не беруться для аналізу ті випадки, коли загальна категорія зовсім не відповідає тому явищу, яке слід тлумачити. Неправильне пояснення може бути на основі конкретнішої категорії в тому разі, коли зміст її та зміст факту зовсім не співпадають. Інколи студент хоче пояснити якесь явище, але не знаходить відразу правильної відповіді і шляхом невпевнених здогадок висуває ряд неправильних, але самих по собі конкретних припущень. Чим вищий рівень пояснюючої категорії, тим більше очікується впевненість, що вона буде мати інтерпретуючий смисл. І ця абстрактна категорія має для молодості велику привабливу силу. Вона підводить конкретне явище під якусь рубрику, як під великий дах, як під широке небесне склепіння, і під ним все стає рідним і єдиним. На якийсь час абстрактна категоріальність може задовольняти молоду людину. Проте скоро відчувається брак конкретності, і людина хоче рушити до ґрунтовного пояснення.

Прямий перехід до конкретного мислення пов'язується з втратою всезагальності значення початково усвідомлених категорій. Перехід цей нелегкий. Щоб він мав серйозну підставу, інтерпретація повинна пройти плідне поле суттєвого аналізу.

2. Відтворення події. Відтворити подію означає для піддослідного уявити необхідні її компоненти й дати достатнє пояснення. Він міркує про суб'єктивність дитини і хоче простежити хід думок та уявлень, які виникли у неї та привели до даної форми поведінки. Це відтворення руху суб'єктивності відбувається на основі перенесення. Причому всі запропоновані в експерименті інтерпретації у кожного піддослідного мають однаковий рівень глибини, характер і стиль. Такий збіг має смисл закономірності. Пояснення на основі «симпатійного» перенесення і відтворення мотивації, як вона усвідомлювалась самою дитиною, є пояснення найбільш конкретне, таке, що майже збігається з своїм предметом. Інтерпретація тут ніби розчинюється в самому факті, але водночас здійснюється «вживання» в подію і відхід від абстрактності категоріального аналізу. Це плідний шлях заперечення «віддалених категорій». Треба вжитися в конкретно-чуттєве явище, щоб потім шукати «близької категорії».

Вживання існує не тільки в галузі психологічної науки. Перенесення в об'єкт зустрічається в усіх випадках пізнання, не кажучи спеціально про характер стародавнього світогляду, коли «оживлювались» навіть неживі предмети (анімізм). І тепер механічні та фізичні процеси в певних умовах переживаються на основі динаміки м'язових відчуттів. І сучасна людина реально переживає тиск архітрава на колону, вигин балки під вагою тягаря або велику швидкість якогось тіла тощо. Це становить реальну основу інтуїції в дослідженні процесів опору матеріалів і т. д.

Такий характер відтворення не вважається достатньо науковим. Це — переднауковий, первісно-інтуїтивний рівень. На його основі відбувається фантазійний процес при спробі конкретно уявити предмет вживання. Фантазія тут виступає як перша спроба підвести цю відтворену в інтуїцію подію, факт під найближчу психологічну категорію. Остання повинна пов'язуватись з усією конкретністю події. Слід враховувати вік, стать, конкретну ситуацію, тип людини, характер та все інше, що визначає індивідуалізованість цього явища. За браком важливих індивідуалізованих рис відшукувана психологічна категорія не буде в достатній мірі конкретною. Це забезпечується моментом симпатійного перенесення.

3. Конкретна категоріальність. Вона полягає у віднесенні певного явища до його безпосереднього і найближчого поняття. Водночас залишається первісно-інтуїтивна, наочно-симпатійна форма інтерпретації, ще не постає виразна індивідуалізованість події. На цьому рівні наукової свідомості для молоді інтерпретація виявляється достатньою. Об'єктивно — це початок змістовного категоріального аналізу. Одна категорія починає домінувати в тлумаченні, стає провідною. Все інше виявляється модифікацією цієї категорії (точніше — явища, які вона репрезентує). В історичному розвитку науки психології з'являються такі категорії, як «рефлекс», «асоціація», «гештальт», «поведінка», «свідомість» тощо. Тут можна говорити про «зведення» (або «підняття») як правомірну операцію — одне з цілої серії можливих пояснень.

Домінування однієї категорії в процесі розвитку пізнання поступається місцем домінуванню іншої і т. д. Наступає етап «категоріальної чехарди». Категорії оцінюються у зв'язку з адекватністю природі речей, і на певний час визначаються найкращими. Але й над останньою висить прокляття абстрагованості від живої природи, прокляття змертвління. Його можна відвести тепер не поверненням до чуттєвої наочності факту, а категоріальним упорядкуванням.

4. Категоріальне упорядкування. Людина прагне визначити одну категорію на основі її співвіднесення з іншою, і все наукове пізнання переноситься в план категоріальних координацій. Об'єктивно тут уже виявляється прагнення до системи науки, а далі — розкриття процесу становлення. Категоріальний план дослідження переходить у реальний план відображуваних подій. Це дає можливість здійснити вищий рівень інтерпретації — винайдення реальних залежностей, закономірностей в процесі становлення. Людина усвідомлює конкретну своєрідність детермінізму даної науки, переходить до інтерпретації процесу становлення на достатньому рівні причинного пояснення.

Постановка навчальної та наукової роботи серед студентської молоді повинна враховувати етапи інтерпретації. Мабуть, на кожному курсі існує якийсь поки що задовольняючий студента рівень інтерпретації. Проте зростаюча інтелектуальна зрілість вимагає переходу на вищий рівень. У зв'язку з цим слід добирати відповідні способи розвитку навичок наукового тлумачення.

Для чіткішого визначення рівня інтерпретації слід давати експериментальні тлумачення на взаємне рецензування. Тут можна з'ясувати той вищий рівень наукового мислення, до якого може дійти студент. Чужа робота виступає саме як відчужена. Це дає можливість для її вдосконалення. Можна також запропонувати через рік-два цю ж роботу самому авторові для критичного розгляду і вдосконалення. В такому рецензуванні виявиться чітко саме перехід від одного рівня інтерпретації до наступного, з аналізом та критикою рецензованого, зі спробою дати кращу інтерпретацію.

Рівень критики може бути вищий, ніж здатність творення. Тобто аргументована руйнівна сила спочатку виступає як перше усвідомлення позитивного боку творчості, як відшукування потрібного продукту. В цих випробуваннях можна побачити цікавий процес становлення інтерпретації.

Проблеми психології наукової творчості можна проілюструвати проблемою інтерпретації психологічних фактів. Щоб навчання творчої інтерпретації було ефективним, слід принципово визначити її логічні рівні, які відповідали б розвитку здібностей і були дидактично доцільними. Варто простежити становлення інтерпретації від чистого сприймання факту до її вищої форми. Тут слід врахувати методологічну проблему, яку піднімають П'яже, Фресс, Роговін та інші, коли вони пояснення психологічного факту виражають у термінах зведення, причому, це зведення є по суті розшуком тих закономірностей, які є спільними у психології з фізикою, фізіологією, біологією, кібернетикою, соціологією, історією і т. д. Але спільні закономірності мають найзагальніший смисл. Вони дійсні і для психології, будемо ми йти вбік математики, фізики чи соціології. Оскільки людина є і фізичною, і фізіологічною, і соціальною істотою, то всі відповідні закономірності цих наук мають якусь спільність з певним рівнем психологічних закономірностей. Тут можна говорити найбільше про евристичну оптимальність, не про зведення до інших наук, а про екстраполяцію вже відкритих закономірностей в інших науках на пояснення психологічних явищ. Якщо дану закономірність, наприклад, з фізіології або соціології ми переносимо в психологію, що становить якийсь рівень пояснення, то це означає тільки те, що ми знайшли таку закономірність, яка є властивою і для психології. Думка, ніби явищем фізіології або соціології пояснюється психологічне явище, є ілюзорною. Ось чому зведення є не поясненням, не інтерпретацією, а тільки евристичною екстраполяцією, що допомагає побачити цей же закон і в самій психології. Так можна знайти закони психології родового (для всіх наук) значення. Проте це тільки половина справи. Треба винайти суто психологічну закономірність, яка, правда, виходила б із загальних, але водночас, була психологічно специфічною. Спільні з іншими науками закони є постійно діючими факторами. Психологічні закони стосуються утворення структур індивідуально специфічного характеру. Тут виступає принцип індивідуалізації, який вперше чітко для психології був сформульований В. М. Бехтєрєвим, зокрема в «Колективній рефлексології». Проте і цей принцип не є специфічно психологічним, бо він бере свій початок ще з неживої природи, спершу в розпливчастій невиразності, і досягає вищого значення та розвитку в людині, насамперед, творчо діючій. Принцип індивідуалізації є перехідним до «творчої причинності», передусім, в тому значенні, що психічний розвиток є значною мірою творчістю психічного. Проблему творчості можна тлумачити як загострення проблеми розвитку.

Інтерпретація психічних явищ повинна включати аспект «творчої причинності» як свій завершальний етап. На окремих «зрізах» психічного ця причинність дістає найближче пояснення. Випадкове пригадування можна пояснити найконкретніше асоціативним принципом, а здійснення вчинку — певними мотивами. Проте окремо мотивне є причиною вчинку, а становить його складову частину. Як частина не пояснює ціле, так і мотив є лише частиною повної причинності. Другим її компонентом є ситуативні відношення. Але й при наявності належної ситуації та відповідного мотиву вчинок може і не відбутись. Психологу потрібно тут вставити, зокрема, внутрішню готовність, установку на здійснення, внутрішнє виконання. Відомий психолог Д. М. Узнадзе вважає це вирішальним фактором у здійсненні вчинкової дії. Проте може бути і внутрішня проробка, і повне суб'єктивне виконання вчинку, але останній не здійснюється реально. У зв'язку з цим швейцарський психолог Ж. Нюттен, який працював в галузі мотивації, назвав проблему переходу від суб'єктивного аспекту дії до об'єктивного псевдопроблемою.

Як би не посилювали суб'єктивний аспект введенням установки або інших факторів, необхідність переходу до вчинкової дії логічно не здійснюється. Слід поставити питання інакше. Включення людини в ситуацію становить активну перетворюваність. Якщо брати мотивацію ізольовано від ситуації й гадати, як вона перейде у вчинкову дію, можна прийти до проблем, схожих на славнозвісні апорії Зенона: Ахілл ніколи не дожене черепаху, а людина, втративши все своє волосся, не стане лисою. При такому міркуванні не можна завершити причинність, так щоб вона перейшла у дію.

Вчинкова дія як єдність ситуації і мотивації вже реалізується, бо повністю визначена своїми компонентами. Справа не в тому, буде рухати людина своїм тілом, чи ні. Вчинок є реальною взаємодією людини з ситуацією. І якщо тільки ситуація розвивається, то розвивається (і здійснюється) вчинок, незалежно від того, бажає цього людина чи ні, рухається вона, чи перебуває нерухомою. Перехід до дії спричиняється не інтенсифікацією ізольованого мотива, а реальним перетворенням ситуації, в яку включено суб'єкт вчинкової дії.

У випадку ж, коли людина прагне інтенсифікувати розвиток подій і активно перетворює ситуацію (тобто знову виникає бажання побачити перехід ідеї в дію),слід враховувати механізм емоцій, які об'єднують ідеальну та тілесну сферу людини і повинні обов'язково бути включеними в детермінаційний ланцюг вчинку. Точніше буде говорити не про перехід ідеї в дію, а про вираження ідеї в дії. Або ж ідея та практична дія інтегруються в якомусь вищому синтезі, крім емоціонального. Не слід забувати й того, що тілесна дія теж розумна, і що ідея певною мірою формується в практичній дії. Мова йтиме про перехід ідеальної розумності в розумність тілесну. Пусковий механізм ідеї і тілесної дії є механізм емоціональний.

Так в цій проблемі, яку було взято для прикладу, поступово з'ясовується достатній рівень інтерпретації.

Те, що людина робить тільки в своєму інтелекті, вона хоче здійснити в реальній життєвій ситуації, але так, щоб ця ситуація була повністю їй підвладною. Операції в матеріальній дійсності повинні нагадувати операції в чистому інтелекті. З такою міркою молода людина вперше підходить до проблеми експериментального відтворення дійсності.

Використана література:

1. В.А. Романець Виховання творчих здібностей у студентів / Виробниче об'єднання "Вища школа", Київ, 1973, 96с.

2. Рибо Т. Творческое воображение. СПб, тип. Ю. Н. Эрлих, 1901.

3. Славская К. А. Мысль в действии. (Психология мышления). М., 1968, с. 176.





Реферат на тему: Теоретична свідомість (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.