Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Психологія

Свобода – основна умова розвитку особистості (курсова робота)



Зміст

Вступ………………………………………………………………….3

Розділ 1. Філософія свободи – фундаментальне явище людського буття……………………………………………………………………5

1.1 Філософія свободи як соціальне явище…………………… .5

1.2 Філософія свободи як особистісне явище………………… 11

Розділ 2. Роль свободи в розвитку особистості………………… .16

2.1 Вікові та індивідуальні фактори становлення свободи особистості…………………………………………………………….16

2.2 Особистісно-орієнтовне виховання та формування свободи особистості…………………………………………………………….21

Висновки…………………………………………………………… 36

Список використаної літератури………………………………….38

Вступ

лово "свобода" має надзвичайно велику кількість значень. Деякі називають свободою легку можливість скинути того, хто має тиранічну владу; інші - право Свибирати того, кому вони повинні підкорятися; треті - право носити зброю і чи-нити насилля; четверті вбачають її у привілеї підкорятись особі своєї національності тощо. Тож на перший погляд про свободу складається враження як своєрідний шматок глини, одержавши який можна мати будь-яку фігуру, образ відповідно до сучасних велінь душі чи уявлень. Насправді ж свобода виникає й утверджується у світі в дещо незримому, але чітко означеному образі права: у формі правопорядку, відповідальності, дозволів та заборон, правопорушень. Саме така реальна буттєвість свободи. Люди вільні в міру їх рівності і рівні в міру їх свободи. Неправова (безправна) свобода, свобода без всезагального масштабу та єдиної міри, тобто "свобода" без рівності - ідеологія елітарних привілей, а так звана "рівність" без свободи - ідеологія рабів, пригнічених мас із їхніми вимогами ілюзорної "фактичної рівності", підміною рівностей зрівнялівкою.

Неухильне прогресуюче вивільнення людей від різних форм залежності чи утисків це водночас і прогрес у правових (державно-правових) формах виразу, існування та захисту цієї розвиваючої свободи. У такому контексті всесвітню історію можна розглядати як прогресуючий рух до всебільшої свободи всезростаючої кількості людей.

Історичний розвиток свободи і права у людських відносинах є прогресом рівності людей у якості формально (юридично) вільних осіб. Свобода і рівність неподільні, вони неодмінно передбачають один одну, оскільки, з одного боку, визначальною фігурою свободи у її людському вимірі є вільна особа як необхідна основа правоздатності і право суб'єктивності, а з другого, така свобода індивідів може виражатись через загальний принцип і норми рівності цих індивідів у певній сфері і формі їх взаємовідносин.

За Гегелем розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У першому вільна одна людина – деспот, у другому – певна група, в третьому – вільні всі.

Вище сказане зумовлює актуальність проведеного мною дослідження на тему: "Свобода – основна умова розвитку особистості". Дослідження є спробою проаналізувати питання з даної теми, з'ясувати основні пріоритети, які необхідно врахувати при навчально-виховному процесі.

Предмет дослідження: особистість та свобода як одна з її головних цінностей.

Мета дослідження: з'ясувати ролі свободи у формуванні особистості та будуванні громадянського суспільства.

Завдання: 1. Провести аналіз літератури з досліджуваної роботи;

2. Дослідити проблеми, що стоять на шляху побудови вільного суспільства, розкрити сутність поняття особистості, свободи та умови розвитку вільної особистості.

Розділ 1. Філософія свободи і особистості

1.1 Філософія свободи як соціальне явище

С

вобода (чи свобода волі) - це людське, соціальне явище. У природі, матеріальній дійсності свободи немає, а діють лише природні закони. Навіть у живій природі, де вже на вищих рівнях розвитку функціонує нервова система, чуттєвість і сенситивне відображення, діють закони, природна необхідність і природна доцільність, згідно з якими поводиться тваринний організм. Усі його дії природно доцільні, що визначається природною необхідністю, законом його існування: без цього він просто не існував би. Звичайно, на тваринний організм діють різні природні чинники, явища. предмети тощо, які для нього є бажаними і не бажаними. Його ж реакція на них різна, згідно з його закономірною вимогою та необхідною доцільністю самовиживання і збереження виду. Отже, всі дії організму — вияви закономірності, необхідності та доцільності його природного існування.

Свобода з'являється у діяльності людини на тому рівні розвитку, коли вона осягає здатність логічного мислення як опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях і на цій основі усвідомлення свого "Я" як чогось відмінного від навколишнього предметною світу. Силою самого життя і життєдіяльності людина поставлена у систему відношення свого "Я" як суб'єкта і природного "не-Я" як об'єкта, усвідомлення якої заставляє й повсякчасно робити той чи інший вибір, отже. з'явилася свобода вибору. Людина самою сутністю свого існування приречена на свободу що є принципом її буття [9, 7]. Природжена любов людини до свободи вважається частиною нашої традиції [3, 38-46].

Свобода одне із фундаментальних понять людського буття. Проблема волі (довільної і вольової регуляції поведінки й діяльності людини) давно привертає увагу вчених, викликаючи гострі суперечки й дискусії. Свобода є одним із центральних понять психології. Це здатність і можливість людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети, бути самою собою. Вільною може бути лише та людина, яка наділена волею. Саме воля дає змогу людині протистояти зовнішній необхідності, реалізувати свої внутрішні потенційні сили й можливості.

Свободу слід розглядати з психологічного погляду як суб'єктивне почуття, що сприймається індивідом у контексті такого ланцюжка: свобода вибору свобода рішення свобода дії свобода творчості й самовираження [11].

Стан, у якому людина не є об′єктом примусу суб′єктивних бажань когось іншого чи інших, часто характеризують як стан "особистої" чи "персональної" свободи [2, 19].

Деякі вчені взагалі зводили проблему свободи волі до проблеми свободи вибору дії. Наприклад, у філософії свобода вибору традиційно розглядалась як реальна сфера вияву свободи волі, як її практичне вираження. Учений і дослідник В. Джеймс вважав "головною функцією волі прийняття рішення про дію за наявності у свідомості одночасно двох чи більше ідей руху. Наявність конкуруючої ідеї гальмує перехід уявлення про рух в дію, тому для виконання дії потрібно здійснити вибір ідеї і прийняти рішення” .

Волю як вибір одного із декількох побуджень чи як вирішення конфліктних мотивів розглядали Г. І. Челпанов (1926), Ф. Лерш (1956), В. Е. Франкл (1990) та ін. Л. С. Виготський пов'язував ці поняття зі свободою вибору: "Найбільш характерним для оволодіння власною поведінкою є вибір, і недаремно стара психологія, вивчаючи вольові процеси, бачила у виборі саму суть вольового акту” .

В. М. Аллахвердов (1993) вважає проблему свободи волі, свободи вибору "чи не найстрашнішою” в психології і філософії. Зазначає, що як відповідь "так”, так і відповідь "ні” на питання про те, чи вільна людина у своєму виборі, ведуть нас у глухий кут, про що свідчить майже вся історія людства.

Однак фундаментальність та універсальність поняття свободи обтяжене безліччю непорозумінь. Площина згоди, здебільшого, охоплює лише те, що свобода полягає в існуванні певної сукупності справ, вільних від втручання ззовні. Це насамперед свобода внутрішня, творча, як відображення своєї людської сутності. Показником внутрішньої свободи є автономія особистості, її здатність "бути паном собі” (І. Кант). Саме з бажання індивіда бути самому собі господарем, самостійно визначати своє життя й приймати рішення, а не коритися певним зовнішнім силам, виникає "позитивне” значення слова "свобода”. Людина хоче бути знаряддям у своїх власних руках, а не в руках інших. Вона прагне бути суб'єктом, а не об'єктом; прагне, щоб нею керували її власні міркування й усвідомлена мета, а не зовнішні причини; прагне усвідомлювати себе як активну істоту, наділену бажаннями, відповідальну за зроблений вибір і здатну обґрунтувати цей вибір зверненням до власних ідей і міркувань [11].

Внутрішня свобода має межу, яку відчуває особа, керуючись у своїх діях власною свідомою волею, своїм розумом і стійкими переконаннями, а не миттєвими поривами чи обставинами. Протилежними до "внутрішньої свободи" є не примус інших, а вплив тимчасових емоцій, моральна чи інтелектуальна слабкість. Якщо особа не досягає успіху в тому, що вона після тверезих роздумів вирішила зробити, якщо її наміри чи сила покидають її у відповідальний момент і їй не вдається зробити те, чого вона прагне, то можемо сказати, що ця особа "невільна", а є "рабом своїх пристрастей" [2, 23].

Свобода в європейській науковій традиції здебільшого розглядається як необхідна передумова самореалізації й гармонійного розвитку особистості, як абсолютна соціальна й індивідуальна цінність, предмет суб'єктивних прагнень і сподівань, мета напружених пошуків. Свобода переважно трактується як позитивна значущість і вважається суб'єктивно бажаною для особистості. Дещо іншої позиції в цьому питанні дотримується американський психолог Е. Фромм. У праці "Втеча від свободи” він зазначає, що для багатьох людей свобода має негативну цінність. Саме тому вони відмовляються від неї і віддаються авторитарній владі, що забезпечує їм безпеку, зменшує біль самотності, повертає почуття особистої цінності [11].

Згідно з Святим письмом, абсолютною є свобода волі тільки в Бога. Свобода ж волі людини як абсолютно спонтанний акт просто неможлива, а якщо щось подібне стається, то це свавілля, а не істинна свобода. Стосовно людини і Божі істини, дані у Святому письмі, і закони природи й суспільства, створені Богом, але пізнані наукою, є і об′єктивними; від людини не залежними, але вона залежна від нас, бо вони – умова і середовище її існування [9, 8].

Отож, як українці розуміють цю свободу, як її втратили і як за неї боролися?

Свобода для українського народу і для кожного українця зокрема є далеко не абстрактно-теоретичним питанням, а питанням насамперед практики, яка виступала впродовж всієї багатовікової неволі як кривава й жорстока боротьба за національне визволення. Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинської держави відбулася трагічна втрата не тільки державного суверенітету та національної незалежності русичів, а й перетворення їх, як писав І.Франко, у погній у сусідів, у "тягло у поїздах їх бистроїздних". Настала довготривала неволя народу, приходили та минали століття нечуваних і небачених знущань.

В історичному бутті українського народу свідомість свободи - це свідомість здобуття національної незалежності та державно-політичної самостійності, це - свідомість визволення від іноземного поневолення і рабсько-плебейського служіння своїм і чужим гнобителям, це - свідомість принципу, за яким людина не може бути вільною, якщо поневолений народ, і, водночас народ не може бути вільним, якщо поневолена особа, і, нарешті, це - свідомість історичної необхідності, згідно з якою спасіння, національно-духовне. навіть фізичне існування народу можливе лише в умовах свободи: свобода для існування народу — життєствердна необхідність.

Проблема свободи українського народу пов'язана не тільки із зовнішніми чинниками, а й не меншою, якщо не більшою мірою із внутрішніми відносинами, діяльністю та свідомістю єдності самого народу, його різних верств, прошарків, груп, індивідуальностей із спрямованістю їх дій у напрямі осягнення національної та державної незалежності. За етнічною природою український народ свободолюбний і демократичний, гуманний і милосердний, добрий і щедрий, він дуже швидко забуває заподіяні йому злодіяння і кривди, щиросердечно пробачає злочинні гріхи гнобителям і катам. Ці чудові риси, що звеличують його, завойовники свідомо використовували як засіб його ж поневолення, це роблять і сучасні внутрішні й зовнішні антиукраїнські сили, яким, крім усього іншого, може протистояти національна свідомість, згуртованість народу, розуміння державної самостійності як запоруки національної свободи, свободи людини і громадянина у своїй державі.

Свою повновартісну національну свободу, як і свободу кожної людини український народ осягне тоді, коли, крім усього іншого, найголовніші первні етнічного самовизначення, — національна самосвідомість, національна гордість, жертовний патріотизм, почуття єдиної української морально-психологічної спільноти, свідомість помірного співвідношення індивідуального і суспільного, поєднані в органічному синтезі, стануть сутнісною домінантою його духовного єства і тим самим всезагальним та необхідним принципом буття нації у всіх сферах її життя [9, 7-21].

Свобода є такий стан об'єктивної реальності, коли має місце розмаїтість і наявність ряду можливостей, що ведуть до появи нового. Свободі тому притаманні наступні фундаментальні характеристики. По-перше, наявність розмаїтості, тобто різних можливостей розвитку. Де суцільна однаковість, там не може бути і свободи. У самій реальності кореняться сховані тенденції до появи розмаїтості, до подолання стандарту, мертвої уніфікації, що створюють у суспільстві стояче болото, а не умови для вільної діяльності. По-друге, наявність вибору, тому що у філософському плані свобода тісно зв'язана з можливістю, вона і є можливість вибору, а вибір там, де є розмаїтість. Однак, якщо розмаїтість є, а можливості вибирати ні, якщо в ряді різні можливостей визначена якась одна, то про свободу не може бути і мови. Так буває тоді, коли причина і наслідок твердий зв'язані в кожнім випадку і створюють однозначне зчеплення подій.

Стало бути, вибір необхідний для того, щоб виникло нове. Для появи нового необхідний мінімум свободи, а цей мінімум там, де немає твердої регламентації, де діють статичні, а не тільки динамічні закони. Третьою фундаментальною характеристикою свободи є її зв'язок з необхідністю, із закономірністю. Цей зв'язок полягає в тому загальному, що мають свобода і необхідність, а загальне ж у них одне: і свобода і необхідність об'єктивні, тому що свобода як первісний базис має необхідність. В іншому ж вони протилежні. Необхідність відбиває інваріантне, стійке, що зберігається, упорядковане. Це закони збереження, вони утримують світ від розпаду й у цьому їхня головна роль. Свобода відбиває розвиток, появу нового, різноманітного, нових можливостей на базі дійсного, на базі необхідності. Необхідність відбиває наявне, показує, який є світ; свобода, майбутнє, яким повинний бути цей світ.

Свобода багатолика, але сутність її одна - наявність різноманітних можливостей, а стосовно до суспільства й особистості - створення можливостей для справжнього розквіту творчих сил людини і людства. Вона одночасно і процес, і ідеал. У силу цього свобода завжди буде розглядатися: як найбільша цінність особистості, рівна цінності життя; як умова і результат історичного прогресу, тому що прогрес суспільства є не що інше як процес звільнення суспільства від стихійних соціальних сил; як належне, тобто як такий ідеал, якого потрібно досягти і досягнення якого штовхає до формування нового ідеалу, ще в більшому ступені утримуючого свободу; як умова і результат соціалізації нової людини; як іманентна мета людства.

Свобода повинна знайти реальне вираження в практичній дії чи особистості суспільного класу, а усвідомлення необхідності лише пролог до цієї дії. Адже невипадково найбільшим нещастям для особистості завжди вважалося підпорядкування. "Свобода без щастя, - зауважував Фейєрбах - свобода, що не є в той же час вільною від переборного, зрозуміло, зла життя, а скоріше сама залишає в недоторканності самі кричущі нещастя життя, .така свобода є порожнього, позбавленого змісту словом" [7, 173-175].

1.2 Філософія свободи як особистісне явище

О

собистість частіше за все визначає людину в сукупності її соціальних, набутих якостей. Це значить, що особистість – це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв′язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої і оточуючих [8, 59].

Проблема особистості, яка тісно пов'язана з проблемою свободи, посідає центральне місце й у теорії екзистенціалістів. Вони розмежовують і протиставляють свободу внутрішню (теоретичну) й зовнішню (практичну), думку й діяльність, абсолютизують свободу. "При цьому мають на увазі зовнішню свободу (як надання можливості вибору) і внутрішню, особисту свободу (здатність здійснити цей вибір)” .

Необхідною умовою здійснення внутрішньої свободи є зовнішня свобода. Наприклад, категорія свободи в контексті політичної діяльності знаходить своє відображення в конституційних правах людини й громадянина. Свободу слід визначити як таку, що може мати вужчий або ширший діапазон у певній сфері громадянського життя. Коли межі діапазону сягають критичного рівня, можна стверджувати про відсутність свободи, а щодо особистої свободи – навіть про рабство. Особисту свободу А. М. Растригіна розуміє як "специфічно людську вибіркову й узгоджену активність свідомості, волі та моральних сил особистості в процесі їх цілеспрямованої та доцільної діяльності, як можливість самостійно здійснити свій вибір, прийняти рішення і втілити його в життя, а також як здатність керувати собою, самовизначитися в межах необхідності відповідно до своїх власних інтересів, переконань, совісті і т. д” .

Розуміння поняття "свободи” завжди треба співвідносити із становищем окремих людей, а не цілих груп. Зміст поняття свободи торкається тільки стосунків між певною особою та іншими людьми. Адже проблема свободи не існує поза суспільством. Розрізняють різні види свободи (економічна, політична, релігійна тощо), залежно від сфер життя, яких вона стосується. Підставою для всіх інших видів свободи є особиста свобода. Кожна свобода цінна, але, окрім того, кожна з них – хоча й різною мірою – служить іншій меті .

Поняття "свобода людини” сьогодні перебуває в центрі політичного й духовного життя, ступінь її досягнення – головний критерій цивілізованості й демократичності сучасного суспільства та його загальнокультурного розвитку. Саме тому важливого значення набуває тлумачення поняття "свобода” і в контексті політичної психології. Свобода політична – це такий вияв громадянських прав, який забезпечує нормальну життєдіяльність індивіда. Політична свобода не може розглядатися тільки як засіб реалізації інших свобод – економічної, ідеологічної тощо. Політична свобода як засіб водночас володіє самоцінністю, адже важко уявити цивілізоване суспільство (тим більш сучасне) без всезагального й рівного виборчого права. Потреба в політичному комфорті, який забезпечується демократією, є невід'ємною рисою менталітету цивілізованої людини.

Політична свобода – це такий різновид свободи, що означає здатність і можливість особи й суспільства діяти відповідно до своїх інтересів і мети. Вона передбачає визнання за кожною людиною права на свободу слова, думки, переконань, свободу мирних (без зброї )зборів, свободу отримання інформації, свободу волевиявлення на виборах тощо. Політична свобода вимагає так званих громадянських свобод – слова, спілок та ін. Саме політична свобода, тобто можливість вибору керівників підлеглими, найкраще з поміж інших можливих способів служить гідності людини в її стосунках із державою.

Проте люди творять свою історію не тільки завдяки здатності приймати й реалізувати конкретні сучасні рішення, але й завдяки можливості тлумачення минулого, сьогодення й майбутнього. Історичний й політичний вибір людина робить на підставі інтерпретації, а не лише за принципом прецеденту. Ось чому мислення й поведінка людей детерміновані як матеріальними умовами свободи буття, так і тими зразками, правилами інтерпретації, які ми навіть не завжди усвідомлюємо. Таким чином вибір варіанта дій спільноти й індивіда значною мірою залежить від пояснення історії й подій. Процедури демократичних виборів і референдумів можемо тлумачити, наприклад, як свідомі дії, як інструмент політичної маніпуляції, як аксесуар політичної гри, що відволікає і саме під прикриттям якого ведеться інша, реальна гра, навіть для запровадження диктатури.

"Головний напрям політичної трансформації в Україні – це формування по справжньому громадянського суспільства”. Беззаперечним є факт, що в центрі його перебуває людина, яка є його основною первинною клітиною й головною дійовою особою [11].

Поняття "громадянське суспільство" є центральним, що визначає рівень розвитку демократії в державі. За визначенням О. Раймова, громадянське суспільство - " .це своєрідний соціальний простір, у якому люди пов'язані та взаємодіють між собою як індивіди, незалежні як один від одного, так і від держави. Це – система забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної та духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління, система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів та відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних інтересів і потреб".

У громадянському суспільстві особистість розглядається як загальновизнана цінність. Вона (особистість) характеризується набором цінностей, які передаються від покоління до покоління через суспільну свідомість і підсвідомість. У процесі історичної передачі цінностей і норм формуються риси етнічного характеру народу, його менталітет.

Сьогодні, коли відбувається розбудова українського громадянського суспільства, актуальною стає проблема виховання автономної особистості, здатної самостійно брати участь у суспільних справах: ініціативної, самостійної з почуттям власної гідності, що понад усе цінує свободу.

Якщо виходити з того, що головною діючою особою суспільства є конкретна вільна, автономна людина, то вся сукупність людських відносин і відповідних інститутів, які опосередковують приватне життя і через які вона задовольняє свої потреби та інтереси, і є громадянським суспільством. "Життя довело, що лише з вільних громадян можуть утворюватися різноманітні вільні спільноти, ті чи інші соціальні структури (від політичних партій до релігійних громад), на підставі яких тільки і може сформуватися відкрите демократичне громадянське суспільство й відповідна йому соціальна, правова держава, головною соціально-політичною функцією якої має бути служіння розумній свободі, справедливості, тобто тому, що сприяє загальній користі" [13].

Однак треба зважити й на те, що існують "зовнішні” й "внутрішні” показники перетворення суспільства. Парламентські вибори на багатопартійній основі, референдуми, конституції – "зовнішні” показники політичної трансформації суспільства. "Внутрішні” показники політичної трансформації (свобода особи, наявність політичних партій, широка мережа громадянських організацій, незалежна преса, реальна демократична, правова держава) можуть не відповідати зовнішнім показникам трансформації суспільства.

Якщо хочемо побудувати цивілізоване громадянське суспільство, то мусимо ні на крок і ні за яких обставин не відступати від основного принципу – пріоритету прав і свобод людини, її потреб, до того ж, пріоритету як перед суспільством, так і перед державними інтересами. Мається на увазі не протиставлення цих інтересів, а їх, так би мовити, субординацію і підпорядкованість, первинність і вторинність.

Сенс свободи людини залежить від структури її особистості, що формується здебільшого завдяки актам саморозвитку й особистої активності. Він також детермінований політичними поглядами й виконанням соціальних ролей. Свобода розуміється також як потенційна здатність людини до вільного вибору альтернатив, можливість розвивати природні умови, здатність до творчого розвитку [11].

Свобода, безумовно важка, але вона уможливлює самореалізацію людини, тобто людина робить не тільки те, що мусить, але й те, що хоче, не є випадковим, бо вона знає, чого хоче. … завдяки свободі люди стали мудріші і зріліші [5, 173-180].

Отже, у психологічному аспекті проблеми свободи волі інтерес викликає, передусім, внутрішня свобода як умова, мета й результат розвитку особистості. Вона визначається, зокрема, як специфічно людська творча активність особистості, волі й моральних сил, які внаслідок боротьби мотивів мобілізуються на самостійне здійснення вибору, прийняття рішення та його реалізацію [11] .

Розділ 2. Роль свободи в розвитку особистості

2.1 Вікові та індивідуальні фактори становлення свободи особистості

Д

емократизація суспільства, а отже і освіти вимагають від психолого-педагогічної науки пошуку нових шляхів якісного вдосконалення виховання підростаючої особистості. Науковці працюють над створенням такої моделі виховання та розвитку особистості, яка б давала їй змогу оптимально вирішувати складні питання своєї життєтворчості, успішно досягати індивідуальних і суспільних цілей. Саме тому особлива увага звертається на розробку нових виховних технологій, які б забезпечували формування у підростаючої генерації насамперед духовних здібностей як домінуючих і вирішальних для розвитку ціннісної системи людини [13].

Що таке особистість і звідки вона береться? Знову задати це питання, звернутися до аналізу поняття "особистість" (саме поняття, а не терміну) спонукає свіжий подих нового часу, який ставить інтереси і щастя індивідуального "Я", проблему свободи й гідності людини в центр уваги, на перехрестя розвитку науки, культури і релігії [7, 80].

Особистість частіше за все визначає людину в сукупності її соціальних, набутих якостей. Це значить, що особистість – це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої і оточуючих [8, 7]. Життя особистості органічно вплетене у найскладнішу тканину інформації, соціально-економічних, фінансових та інших глобальних мереж соціальних відносин, якими багаторазово оперезана наша планета.

Будучи полем зустрічі, зіткнення, протиборства різноманітних сил, соціальний простір нерідко виявляється джерелом загроз свободі особистості. Такий простір неконтрольовано впливає на психіку особистості, деформує сферу її бажань так, щоб особистість бажала насамперед того, що необхідно соціуму для його самозбереження у світі [10, 40-58].

Людська особистість, яку по старовинному все частіше називають сьогодні "душею" і яку кожна людина знає як своє "Я", як щось універсально неповторне, що не розкладається на складники, принципово не піддається науково-теоретичному визначенню і навіть у певній мірі не вимовне словами (бо слова відображають лише загальне), є одним з найбільш складних об′єктів людського пізнання, предметом вивчення не лише психології, педагогіки, предметом філософського, суспільно-історичного аналізу, а з боку своїх природних, біологічних особливостей є предметом антропології і генетики людини.

Дитина не народжується, як чиста дошка (tabula rasa), її тіло, а тим паче душа не являють собою віск, з якого можна зліпити що завгодно, навіть "всебічну, гармонійно розвинуту особистість". Проте від народження вона не є доброю або злою людиною, чесною чи брехливою, талановитою чи безталанною. Вона несе в собі передумови для подальшого психічного розвитку.

"Людина не має інстинктивного того, чим вона повинна бути" (Гегель "Філософія права")

Одночасно природна організація людини несе в собі величезні потенції: утворення нових потреб, форм поведінки, механізмів психічної діяльності у вигляді задатків.

Дитина, представлена сама собі, на здатна опанувати навіть прямою ходою, так само як не може їсти ложкою чи писати олівцем, промовляти слова. Від народження їй дана лише можливість досягти цього за допомогою інших, які будуть її вчити.

Задатки дитини перетворюються в здатності, у реальні здібності лише в процесі розвитку, виявляються в конкретній діяльності. За однакових приблизно задатків фактично досягнутий рівень розвитку може бути у різних індивідів неоднаковий, залежно від того, в якій мірі кожний з них використав свої можливості, і, навпаки, за однаковими досягненнями в розвитку можуть приховуватися неоднакові задатки.

У процесі виховання особистості розкривається індивідуальна своєрідність особистості, що розвивається, складається унікальний, неповторний внутрішній світ, образ "Я" кожної людини.

Вплив виховання на психічний розвиток дитини багатогранний і не завжди лінійний. Від цього залежить, як будуть використані задатки дитини, як розвинуться здібності, які основи будуть закладені для розвитку її розуму, почуттів, волі, характеру, світогляду [7, 80-85].

Розвиток особистості в дитинстві відбувається під впливом різноманітних соціальних інститутів: сім'ї, шко­ли, позашкільних закладів, за­собів масової інформації (преса, радіо, телебачення) і живого, безпосереднього спілкування ди­тини з оточуючими людьми. У різні вікові періоди особистісного розвитку кількість соціаль­них інститутів, причетних до формування дитини як особис­тості, та їхнє виховне значення різні. У процесі розвитку особи­стості дитини від народження до трьох років велику роль відіграє сім'я, набуття нових основних особистісних якостей пов'язане в першу чергу з нею. У дошк­ільному дитинстві до впливу сім'ї додається вплив спілкування з ровесниками, дорос­лими людьми, звернення до доступних засобів масової інформації. З вступом до школи відкривається новий потужний канал виховного впливу на особистість дитини через ровесників, учителів, шкільні навчальні предмети і заняття. Розширюється сфера контактів із засобами ма­сової інформації, різко зростає потік інформації виховно­го плану, що досягає дитини і теж справляє на неї вплив.

Починаючи з підліткового віку, велику роль у розвит­ку особистості відіграє спілкування з ровесниками, друзя­ми, серед яких дитина проводить значну частину часу. Це дозволяє їй зробити істотний крок від залежності до неза­лежності і перейти па автономний, самостійний шлях по­дальшого особистісного розвитку. Усе більшого значення з цього вікового періоду набувають самовиховання і само­вдосконалення особистості, що в юності стають головними засобами її розвитку. Розглянемо кожен з позначених соці­альних впливів у його динаміці і специфічних особливос­тях залежно від віку дитини.

У міру дорослішання роль сім'ї в розвитку дитини по­ступово зменшується. У дитинстві переважно впливає на дитину мати або людина, яка безпосередньо доглядає її і постійно спілкується з нею. У ранні роки сімейна виховна дія в основному зводиться до різноманітних впливів на емоційну сферу дитини, а також на її зовнішню поведінку: підпорядкування елементарним дисциплінарно-гігієнічним нормам і правилам. У дошкільному віці до описаних сімей­них впливів додаються ті, що спрямовані на виховання в дитини допитливості, наполегливості, адекватної самооцін­ки, прагнення до успіхів, чуйності, товариськості, добро­ти, а також моральних якостей особистості, які насампе­ред виявляються у ставленні до себе подібних.

Відсутність єдиного погляду спонукає дітей до форму­вання власної думки: їм мимоволі доводиться вибирати. У результаті в дітей поступово виробляються самостійність і не­залежність мислення. Негативний бік цієї ситуації полягає в тому, що аргументи різних людей найчастіше здаються на­стільки переконливими, що буває важко вибрати між ними те, що потрібно. У цьому випадку власна позиція дитини не формується, виникають важко вирішувані протиріччя, і дитина замість того, щоб ставати інтелектуально самостійною, навпаки, може стати інтелектуально конформною, тобто ви­падково переходити від однієї точки зору до іншої, яка в даний момент часу їй здається більш правильною.

Процес власне особистісного розвитку дитини під впли­вом взаємовідносин, що складаються з оточуючими людь­ми, можна уявити так. У доступних для дитини (з ураху­ванням її віку) видах діяльності виникають відповідні фор­ми спілкування, в яких дитиною засвоюються правила і норми людських відносин, розвиваються потреби, форму­ються інтереси і мотиви, що, ставши спонукальною осно­вою особистості, ведуть до подальшого розширення сфери спілкування і, отже, до появи нових можливостей для роз­витку особистості. Вихід дитини в нову систему діяльності і спілкування, включення її в орбіту міжособистісних кон­тактів з новими людьми, звернення до нових джерел інфор­мації фактично означають перехід до наступного, більш високого щабля розвитку.

О.М. Леонтьєв вважає, що розвиток особистості дити­ни знаходить вираження в зміні ієрархії мотивів діяльності. Старі мотиви втрачають свою спонукальну силу, народжу­ються нові, що призводять до переосмислювання людських відносин і власної поведінки. Ті види діяльності і форми спілкування, що колись відігравали головну роль, тепер відходять на другий план, змінюються інтереси і устрем­ління. Настає нова стадія особистісного розвитку дитини. Перетворення спілкування, ускладнення і збагачення його форм відкривають перед дитиною нові можливості для осо­бистісного зростання. Спочатку ці можливості складають­ся усередині головних видів діяльності, а для дітей дошкіль­ного віку - у різних іграх. У більш старшому віці до гри додаються навчання і праця.

Відносини між людьми не завжди складаються глад­ко, мають чимало протиріч, зовнішніх і внутрішніх конфліктів, розв'язуючи які особистість просувається впе­ред у розвитку. Засвоєння і реалізація адекватних форм рольової поведінки, що відбуваються в грі, праці і колективних видах навчальної діяльності, сприяють подолан­ню протиріч у системі міжособистісних відносин. Самі протиріччя у людських відносинах автоматично не ста­ють рушієм особистісного розвитку; тільки породивши проблеми внутрішнього характеру, що змушують дитину змінювати своє ставлення і погляди, зовнішні протиріччя перетворюються у внутрішнє джерело активності, спря­моване на формування нових корисних особистісних яко­стей.

Якщо дозволеними залишаються тільки зовнішні про­тиріччя, а не внутрішні, то життя особистості роздвоюєть­ся на видимість зовнішньо створюваного добробуту і внут­рішньо конфліктну. Така дитина, зберігаючи нормальні зовнішні людські відносини, залишившись одна, замикаєть­ся на внутрішніх проблемах. У неї виникають розбіжності між тим, якою вона видається оточуючим людям (зовнішньо благополучною), і тим, якою вона є насправді (внутрішньо конфліктною). У результаті може настати затримка в особистісному розвитку [8, 59-62].

2.2 Особистісно-орієнтовне виховання та формування свободи особистості

О

рієнтація виховного про­цесу на дитину як рівно­правний його суб′єкт вимагає теоретичного уточнення поняття особистості, оскільки вона є кінцевою виховною метою. Беручись до такої роботи, зауважимо, що в су­часній проблематиці особистості склалася досить пара­доксальна ситуація: кількість визначень поняття "осо­бистість" наближається до кількості справді духовно бага­тих особистостей серед людської популяції. Що це: бага­тогранність даного психологічного утворення (як пояс­нює ряд дослідників) чи їхня методологічна безпечність? . другий аргумент є більш слушним. Роз­маїття особистісної феноменології досить відчутне. Якщо йти слідом за природничонауковою логікою у


--------------- Повну версію реферата можна скачати на початку (у верхній частині) сторінки ---------------



Реферат на тему: Свобода – основна умова розвитку особистості (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2014. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.  Створити сайт безкоштовно