Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Психологія

Структура творчого процесу та можливості його оптимізації (реферат)

Для вияву загальних творчих здібностей доцільно застосувати експеримент, який має в своїй основі антиципаційний процес. Смисл експерименту полягатиме в тлумаченні (інтерпретації) серії невиразних за контуром зображень. У кожній серії експонується одна і та сама картина з чотирма градаціями чіткості, починаючи з найменш чіткої. Цей експеримент має відтворити суб'єктивний аспект тлумачення зображення, яке формується. Як ставиться піддослідний до найбільш нечіткої експозиції, як відбувається перехід до тлумачення наступного, вищого рівня чіткості, які лінії тлумачення між двома експозиціями перебувають у зв'язку простого наслідування, що вступають у суперечність між собою, як відбувається процес вибору з кількох тлумачень на одному рівні чіткості якогось бажаного тлумачення, що становить собою за змістом останнє тлумачення (коли візуально наступає повна чіткість зображення), як далі йде смислова інтерпретація повністю чіткого зображення? Це коло проблем, пов'язаних з експозицією серії зображень, дає можливість досить повноцінно встановити важливі етапи і аспекти творчого процесу.

Експеримент, що розроблявся на психологічному відділенні філософського факультету Київського національного університету, дав можливість розкрити процесуальний аспект антиципації, на основі якої активно розгортаються психологічні риси піддослідного, пов'язані з його творчими особливостями. Спеціальний підбір художніх картин для експонування давав можливість виявити глибину життєвих вражень (піддослідного, встановити вплив світоглядної установки на продуктивність уяви і глибину інтерпретації. Далі встановлювалась кореляція даних цього експерименту зі здібністю фахового значення (наприклад, інтерпретація студентами-психологами дитячих малюнків тощо).

Аналіз експериментальних даних показав у піддослідних низку творчих властивостей у їхній чіткій змістовній послідовності.

Загальна довільна продуктивність визначається кількістю тлумачень даної експозиції. Експозиція № 1 як найменш виразна дала підставу для найрізноманітніших тлумачень і тому кількість їх тут буде вищою, ніж при інтерпретаціях наступних зображень. Ось чому в експозиціях слід вводити для поправки коефіцієнт, за допомогою якого вирівнюється оцінка продуктивності.

Довільна продуктивність як здібність визначається кількістю творчих знахідок, безвідносно до того, яка їхня творча цінність і відповідність до головного напрямку творчих пошуків. Якщо навіть якась знахідка не має прямого відношення до головного напрямку пошуків, треба оцінювати її позитивно. Це може бути побічний продукт, який при певних умовах стане продуктом основним. Побічний продукт запліднює основний, здійснює відхід, «щоб далі плигнути», щоб здійснити екстраполяцію.

Поки розвивається здібність до продуктивності, не слід застосовувати критику, яка вгасить продуктивність. У цьому відношенні і творчий рівень продукту, і його спрямованість (відповідність темі) треба оцінювати лише попередньо. Всі знахідки тут (для мети формування остаточного продукту) мають еквіпотенціальний, рівноцінний характер. Тією мірою, якою вони виявляють свій перший найпростіший зв'язок, ці знахідки у відношенні одна до одної стають варіантами. У їх створенні виявляється творча здібність.

Максимальна варіативність. Творчий процес, маючи під собою добру базу продуктивності, не стримуючись будь-якими бар'єрами, разом з тим виходить з єдиного джерела. Одна і та ж тема розробляється в ряді способів, які становлять її варіанти. Тут ще залишається простір для мало обмеженої довільної продуктивності, тому кількість варіантів та способи їх розробки практично нічим не обмежуються. Доцільно назвати варіативність максимальною. Це буде її внутрішня спонтанна мета.

Нездатність до варіативності мусить непокоїти. Адже тут відбувається апробація теми. Якщо остання справді дає варіанти, це означає, що вона плідна і що людина знайшла себе і знайшла відповідну для творчої розробки тему.

У максималізмі варіантів виникає потреба їх оцінки, вибору найбільш придатних, відповідних. Тоді варіативність починає вичерпувати себе. Відносячись до ідеалу, нехай і абстрактного, вона заперечує себе, тому що, за ідеалом, тільки один з варіантів мусить бути найкращим і найвідповіднішим.

Варіативність досліджується в рамках окремої експозиції. Варіативність може виникнути за принципом близької асоціативності і тоді вважатиметься менш цінною (воїн — зброя, дім — вікно, річка — човен тощо). Варіативність за принципом віддаленої асоціативності, що наближається до бісоціації, слід вважати ціннішою.

У проведених експериментах з кожною наступною експозицією варіативність, як міра оцінки творчості, набуває все більшої ваги. Разом з виникненням нових варіантів як незадоволення попереднім тлумаченням, виникає необхідність вибору варіантів.

В експериментах вибір варіантів зумовлено інструкцією. В аналізі мотивів вибору можна диференціювати ті, на які вказує піддослідний, і ті, справжні, часто підсвідомі, які можуть і не збігатися з усвідомлюваними. Це може мати діагностичну цінність. Для мети дослідження також важливо, на чому зупиняється піддослідний. Може трапитися, що він зовсім не зробить вибору: важко здійснити мотивоване вдосконалення свого тлумачення. Якщо піддослідний не зробить вибору, він мусить обгрунтувати, чому вибір не було здійснено. Після винайдення всіх можливих варіантів піддослідному пропонується поставити порядкові номери біля кожного варіанта тлумачення, що визначають якість. Чим віддаленіші між собою варіанти, тим складніший конфлікт наступає між ними. В наступному аналізі інтерпретацій слід встановити лінію формування (становлення, розвитку) всієї сукупної інтерпретації.

Разом з варіативністю завершується початково організована продуктивність. Якісна різниця між варіантами вказує на існування критерію їхньої оцінки.

Найвідповідніший варіант обирається на основі зіставлення максимальної кількості варіантів. Уперше тут зароджується критичне, оціночне судження. Але в процесі порівняння варіантів один з них виявляється найвідповіднішим в одному плані, на основі одного критерію, фактору і т. д. Тому менш відповідні варіанти мають свою певну цінність, і вона ніколи не пропадає марно. Варіанти доповнюють один одного і допомагають усвідомити їхню взаємну цінність, а найбільше те, що ця продуктивність справді є варіативністю. З менш відповідних варіантів обираються найвдаліші елементи і додаються до варіанту, який було прийнято за найвдаліший. Інші варіанти стають матеріалом для головного. Процес добору елементів, яких бракує, і відкидання зайвих є процесом удосконалення.

Обрані варіанти з тлумачення першої, другої і т. д. експозицій, мусять мати між собою певні зв'язки, крізь які виступає своєрідний закон творчості. Це можуть бути зв'язки «вираження», «інтеріоризації», «трансдукції» та інші, а з рештою—оригінальності. В логічній послідовності ці зв'язки мають такий вигляд: а) наступність; б) повна негоція попереднього; в) деформаційні впливи з боку попереднього та наступного і навпаки. В характері зв'язків між варіантами криється «інтимне ядро» творчості, яке вказує на процес її формування — варіанти походять з єдиної творчої особистості.

Вища якість варіативності полягає у винайденні таких варіантів, які різко (відрізняються один від одного і водночас відносяться до одного і того ж задуму. Попередні варіанти не використовуються, автор прагне тільки до нового, який не повторював би попередніх.

В аналізі та оцінці здатності до варіативності враховується кількість варіантів, тематична змістовна новизна, оригінальність, неповторюваність ідеї, характер зв'язку з вихідною експозицією. Без цього зв'язку смисл варіативності втрачається, зникає цілеспрямований акт антиципації.

Той факт, що варіативність передбачала вихідну єдність варіантів, показує, зокрема, змістовний зв'язок між найвідповіднішими у відношенні до задуму (оптимальними) варіантами. Певні варіанти (або їхні фрагменти) з певних експозицій тим чи іншим чином входять до останнього оптимального варіанту. Слід встановити, чи будуть це оптимальні варіанти, на які (як на оптимальні) вказав сам піддослідний, чи може в останнє тлумачення входять елементи (або частини), на які піддослідний не вказав. Це розкриває рівень усвідомленості творчого процесу. Він буде усвідомленішим, якщо до останнього тлумачення входять ті елементи тлумачення з різних експозицій, які сам піддослідний обрав як оптимальні, тобто зважив, порівняв усі їхні переваги. Якщо в останнє тлумачення входять елементи, які були відкинуті піддослідним як менш цінні, то це свідчить про перевагу підсвідомого моменту, який пробивається як необхідність крізь усі усвідомлені бажання.

Коли до складу останнього оптимального тлумачення входять всі «оптимальні» (за вибором піддослідного) елементи, усвідомленість творчого процесу вважається найбільшою. Це визначає раціоналістичний творчий тип. Синтез всіх «неоптимальних» (за вибором піддослідного) елементів говорить про інтуїтивний тип творчості. Фантазійний тип визначається несподіваними бісоціативними зв'язками на основі яскравої варіативності. Іншими словами в останнє тлумачення входять елементи з різних тлумачень експозицій. Ці елементи мають значну віддаленість між собою за своєю предметністю. Так виникає середній рівень усвідомленості творчого процесу.

Рівень критичності корелює з характером синтезу. Раціоналістичний творчий тип більше схильний до критичності, фантазійний — менше, а інтуїтивний — зовсім мало. Характер усвідомленості в творчому процесі становить рівень критичності, принаймні, є її першою важливою передумовою. Другою, більш капітальною, є здатність до «відчуження» свого творчого продукту, який тепер виступає як готовий в цілому. Отже, критичність в самому творчому процесі та критичність до завершеного результату становлять два етапи і дві сторони загальної критичної здатності. Від переважання певного виду критичності залежатиме здатність до вдосконалення вже готового в основному творчого продукту.

Критичність є однією з вищих форм авторської свідомості. Спочатку критичність стосується зовнішніх рис, що свідчать про недоліки вираження, а сам зміст, основа твору не зачіпаються. Потім критичність торкається більш суттєвих сторін твору і, врешті, може завершитися запереченням творчого продукту в цілому — гіперкритицизмом. Усвідомлення недоліків полегшується на основі часового або авторсько-рольового відчуження твору.

Стрижень критичності спрямовується насамперед проти досконалості. Твір може бути досконалий, але не досить оригінальний. Змінена завдяки критичності в бік своєрідності і неповторності досконалість переходить в оригінальність.

Критичність, пов'язана з раціоналістичним творчим типом, робить процес удосконалення мізерним, слабким, невираженим, бо її вже було вичерпано в творчому процесі як дуже усвідомленому. Навпаки, інтуїтивний творчий тип весь час прагне до вдосконалення. Тип фантазійний має проміжну характеристику. Можна експериментально довести існування двох типів людської творчості:

1. Критичний творчий процес — нешвидкий, поміркований, не потребує у свідомості піддослідного вдосконалення.

2. Некритичний творчий процес — швидший, але вимагає багаторазового і тривалого вдосконалення.

Ці типи свідчать, зрештою, про те, що творчість обов'язково мусить бути чітко усвідомленим процесом. Якщо на будь-якому етапі продуктивної дії такої усвідомленості бракує, вона виринає в іншому. Творчий процес з необхідністю повинен мати достатню міру усвідомленості. Без цієї міри він не може досягти справжньої оригінальності.

Удосконалення є відкиданням всього зайвого. Проте це не механічна робота. Коли відкидання і добирання елементів завершується, автор має певну цілісність. Відбулось переструктурування матеріалу, відшукування тієї структури, яка, зрештою, буде оптимальною. Завершення цієї роботи приводить до появи досконалого твору, але поки що безвідносно до його об'єктивної цінності.

Удосконалення в його власних рамках, тобто, процес переструктурування, приходить до тієї межі, коли прогрес оптимізації припиняється. Вдосконалення, дійшовши до цієї межі, стає, зрештою, варіативністю, тупцюванням на місці без зрушення вперед. При певних умовах удосконалення приводить до своєрідного, неповторного продукту.

Оригінальність та її рівні досліджуються на матеріалі останнього тлумачення, якому кожний піддослідний мусить надати якогось смислу. Тому справжня оригінальність, по-перше, виявляється у своєрідному погляді на об'єкт, по-друге, у відтворенні цього об'єкта відповідно до його власної природи. Рівні оригінальності утворюються на основі:

1. Констатації об'єкта в його власній природі і суті без вкладання суб'єктивності.

2. Виходу інтерпретації за межі самого предмета з вип'яченням емоційності, з більшим розкриттям самого суб'єкта, ніж об'єкта, коли об'єкт стає лише приводом для самовираження.

3. Натхненної оригінальності, яка поєднує природу об'єктивного предмета в його цілісності та обирає своєрідний погляд на цей предмет, так що розкривається сама суб'єктивність через цей предмет. Тому остання здійснює змістовне відтворення дійсності.

Визначенням рівня оригінальності можна завершити коло досліджень загальних здібностей до наукової творчості у студентів.

Метод дослідження загального рівня здібностей є водночас і методом їхнього формування. Встановлений рівень оригінальності при дослідженні загальних здібностей корелює зі здатністю до того або іншого рівня наукового аналізу. Для винайдення цієї кореляції піддослідному слід дати яке-небудь творче наукове завдання, визначити рівень успішності його виконання, оригінальність курсової дипломної роботи тощо.

Зв'язок загальних здібностей зі спеціальними (науковими або художніми) вимагає особливого розгляду. Адже загальні здібності становлять тільки передумову спеціальних. Загальні здібності є водночас синкретичними, подвійної природи (науково-художньої). Тому справжня творчість в її психологічному змісті, в процесуальності має подвійну природу як основу її існування. В протилежному випадку творчий процес поступово або відразу вщухає. Видатні творчі знахідки свідчать про перехід в творчому процесі художнього та наукового моментів, і лише остаточна форма вираження, а вона виходить за межі психологічного дослідження, належить лише науці, або лише мистецтву і художній літературі.

Передетапами, або моментами оригінальності є запозичення та наслідування. В рамках самої оригінальності є етапи, де переважає суб'єктивність або об'єктивність. Справжня оригінальність дає їх творче поєднання. В цьому поєднанні повністю реалізується те, з чого було почато визначення творчості як поєднання суб'єктивного і об'єктивного, як єдність вираження та інтеріоризації.

Цим завершується психологія творчості в її вузькому розумінні. Вона повинна далі перейти в соціологію творчості, де буде встановлено її історико-соціальний критерій і, нарешті, в філософію творчості, аксиологію, де буде встановлено ціннісний критерій творчої діяльності людини.

Для дослідження оригінальності слід виходити з ситуації, в якій існує навчальна активність молоді як результат проблемного навчання.

У рівнях оригінальності виявляються найзагальніші закономірності творчості: перехід від запозичення до наслідування, а далі — до оригінальності як завершеної форми інтерпретації. Оригінальне як те, що глибоко розкриває суть явищ і разом з тим виражає індивідуальність творця, приходить в результаті наполегливої розумової роботи.

Перше і найпростіше в науковій творчості — запозичення.

Людина намагається засвоїти якісь зрозумілі думки, що викликають позитивні емоції. Ці думки мають певну завершену форму. В найпростішому випадку — це афоризми. Ними людина виражає свої перші наукові міркування. За своєю суттю це цілий твір, але йому (через стислість міркування) надається якоїсь напівхудожньої, напівнаукової форми завершеності. Це вираз того, що було засвоєно з якоїсь чужої наукової системи, засвоєно не все, а якась частка — вибір зрозумілих уривків з видатного наукового твору. Вони, як правило, стосуються обраної галузі науки. В них видно прості виписки, що наближаються за структурою до афоризму, їм надається перебільшеного за смислом значення.

Поряд із захопленням випискою афоризмів здійснюються спроби створювати власні аналогічного змісту. Афористична форма приводить до маленького нерозгорнутого твору. На відміну від зрілих майстрів афоризму, які в цій формі здійснюють велике узагальнення фактичного матеріалу, афоризми молодого вченого показують вузьку смугу зрозумілого з безмежного поля науки. Виписки з чужих праць мають смисл компіляції, афоризми власного перекрою — виклад «своїми» словами — переказ чужого.

Смисл запозичення можна звести до активного засвоєння «чужої» науки. Це — запозичення, а не вивчення напам'ять. Адже в запозиченні до засвоєння як до активного оволодіння додається спроба власного викладу. Людина оволодіває чужим, засвоює його для себе і їй здається, ніби воно вперше виникає саме у неї як продукт її власної творчості.

Наступає, зрештою, такий момент, коли чуже вчення засвоюється повністю: за формою і змістом. Мети, начебто, досягнуто. Але наступає усвідомлення того, що все це чуже, і що це не остаточна істина. Повне засвоєння, повне входження в чужу сферу завершується тим, що вона визнається чужою. Треба йти далі. І це все після таких захоплень.

Засвоєння чужого виходить за рамки чужого. Структура певного матеріалу має іманентну тенденцію до розширення, але в рамках даної структури. Це розширення відбиває індивідуальність, її волю до творчості, до пізнання. І те перше, що здійснює індивідуальність,— поширює засвоєне на близьку, сусідню сферу, оволодіває якимсь новим матеріалом за допомогою засвоєної методології, методики і т. д. Ось це нове в старій формі і визначає вищий ступінь оволодіння наукою, а саме — наслідування.

Не активне засвоєння, а перші творчі кроки. Їхній пафос полягає в особі, якій наслідують. Цей етап у становленні оригінальності має два джерела: абстрактне захоплення видатною особистістю і продовження юнацького наслідування без серйозних спроб творчості, лише з переживанням ідеалу та наслідуванням реального творчого процесу, що характерно для віку молодості.

У такому наслідуванні, насамперед, виступає схематизм створюваного предмета. Те, що переноситься на новий матеріал, є стара, добре засвоєна, схема. Відбувається апробація розуміння, екстраполяція відомого на невідоме, але без врахування власної структури предмета, виходячи з структури чужої. У цьому головна суперечка наслідування. Тут виступає живий творчий механізм, бо екстраполяція є справжньою творчістю, найбільш загальним творчим механізмом. Перенесення може стосуватися тільки якоїсь схеми, якогось принципу. Тому схематизм і екстраполяція є двома найголовнішими моментами наслідування. Попереду — вихід в бік власної структури досліджуваного предмета, відмова від екстраполяції та схематизму. Ця відмова здійснюється на основі процесу зміни випробуваних схем.

Опір, що його чинить новий матеріал пізнання старій схемі, свідчить про те, що матеріал має власну схему, структуру. Модель такої екстраполяції показують досліди з інтерпретацією кадрів (антиципація), які постають перед піддослідним у все більш виразній формі. Чужа схема відштовхується від предмета, але пробуджує його структуру ззовні. Спочатку схема міркується як внутрішня структура предмета, що розкривається, але потім ця схема визначається як зовнішня і не адекватна. Факти виходять за рамки цієї схеми, вони вимагають увібрати і їх у цю схему, але вона не спроможна до цього. Виступає, зокрема, антагонізм між емпірією та раціоналізмом.

Думка Ф. Берлетта, А. Кестлера та інших про екстраполяцію як основний механізм творчої знахідки (бісоціація), є недостатньою. Екстраполяція виступає лише зовнішнім стимулом розкриття власної структури предмета дослідження, в якому форма і зміст мають власне поєднання. Тому за екстраполяцією як за психологічним механізмом наслідування йде інтраполяція — заглиблення у власну особливу структуру предмета. Разом з інтраполяцією відбувається перехід до оригінальності як до своєрідного бачення об'єктивності. Предмет дослідження розкривається не через інший, як це було в наслідуванні, а через себе самого. Його суть пізнається через його форму, а не зовнішню екстраполятивну схему. Наступає самовідображення предмета як результат дії справжньої оригінальності. Відбувається процес інтерпретації сприйнятих елементів, який переходить в інтраполяцію.

Рівень оригінальності залежатиме від кількості елементів, які інтерпретуються на основі якоїсь думки. Доцільно встановити вже в рамках самої оригінальності (а не передетапів) її рівні: вищий, середній і нижчий. Вищий рівень характеризується повною адекватністю ідейної структури та елементів. Середній рівень — неповним охопленням елементів (ідея не на висоті, не має належного об'єкта) або ідея переступає дану кількість елементів і може охопити ще певну їх кількість. На нижчому рівні ідея не охоплює своєрідності елементів.

Справжня оригінальність є сполученням задуму ідеї з повною своєрідністю елементів структури. Але так як цього повністю ніколи здійснити не можна, творчий процес іде в безкінечність, а сама оригінальність свідчить про невичерпну природу пізнаваного.

Використана література:

1. В.А. Романець Виховання творчих здібностей у студентів / Виробниче об'єднання "Вища школа", Київ, 1973, 96с.

2. Славская К. А. Мысль в действии. (Психология мышления). М., 1968, с. 176.





Реферат на тему: Структура творчого процесу та можливості його оптимізації (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.