Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Психологія

Психологічні ідеї та психологічна думка в епоху середньовіччя та відродження в Європі (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Психологічні ідеї середньовічної Європи. 4

2. Духовне життя епохи Відродження. 7

3. Психологічні аспекти навчання та розвитку дітей в середньовіччі та в епоху Відродження. 9

Висновки. 12

Список використаних джерел. 13


Вступ

Відродження, зокрема європейське, постає в той час, коли феодалізм в економічно розвинених країнах уже гальмував поступальний історичний рух суспільства. Виникають ранні капіталістичні відносини, формується буржуазія з її нестримною заповзятливістю, приватною ініціативою. Особистість з її творчими виробничими здобутками посідає таке місце, якого вона досі ще не мала, її розвитку сприяли історико-економічні умови. У запалі діяльності, в конфліктах та змаганнях виростає крайній індивідуалізм. Щоправда, розподіл праці ще не остаточно пригнобив людину, вона ще силкується досягти універсального вияву своїх здібностей.

Нове, буржуазне суспільство звільняє людину від феодальних привілеїв, видимості спільних пут, натомість породжує відверту боротьбу людини проти людини. Громадянська спільність тлумачиться як війна відокремлених один від одного вже тільки своєю індивідуальністю особистостей. У цьому слід вбачати історичні корені руху ренесансного титанізму. Нове суспільство здавалось його членам завершеною формою незалежності індивіда. Він визнав нестримний, більше не пов'язаний спільними узами вираз своїх відчужених життєвих елементів (власності, промисловості, релігії тощо) за свою власну свободу. Насправді це було його завершеним рабством, повною протилежністю людяності.

Дослідження природи було наскрізь революційне: воно повинно було завоювати право на існування. Разом з великими італійцями, від яких веде своє літочислення нова філософія, воно дало своїх мучеників для вогнищ і темниць інквізиції. Всупереч усім перешкодам, природничі і суспільні науки починають упевнено звільнятись від теології.


1. Психологічні ідеї середньовічної Європи

Безперечно, для науки важливого значення набули психологічні ідеї середньовічної Європи. В епоху середньовіччя в розумовому житті Європи запанувала схоластика (від грецького «схоластикос» -шкільний, учений). Цей особливий тип філософствування («шкільна філософія»), що панувала з XI по XVI ст., зводився до раціонального, що використовує логічні прийоми, обґрунтування християнського віровчення.

У схоластиці мали місце різні течії, загальною ж була настанова на коментування текстів. Позитивне вивчення предмета й обговорення реальних проблем підмінювалися словесними хитруваннями. Спадщину Аристотеля, що з'явилася на інтелектуальному обрії Європи, католицька церква спочатку заборонила, але потім заходилася «освоювати», адаптувати. З цією задачею найкраще впорався Фома Аквінський (1225-1274), вчення якого пізніше було канонізоване в папській енцикліці (1879) як істинно католицька філософія Психологія) і одержало назву томізму (дещо модернізоване в наші 1 під назвою неотомізму).

Томізм складався на противагу стихійно-матеріалістичним трактуванням Аристотеля, у надрах яких зароджувалася концепція двоїстої істини. її джерелом був Ібн-Рошд, який опирався на Аристотеля. Його послідовники в європейських університетах (аверроїсти) вважали, що несумісність з офіційною догмою уявлень про вічність (а не створення) світу, про знищеність (а не безсмертя) індивідуальної душі дозволяє стверджувати, що кожна з істин має свою область. Істинне для однієї області може бути помилковим для іншої і навпаки.

Фома Аквінський відстоював одну істину - релігійну, «що приходить зверху». Він вважав, що розум повинен служити їй так само щиро, як і релігійне почуття. Йому та його прихильникам вдалося розправитися з аверроїстами в Паризькому університеті. А в Англії, в Оксфордському університеті, концепція двоїстої істини досягла тріумфу, ставши ідеологічною передумовою успіхів філософії і природничих наук.

Описуючи душевне життя, Фома Аквінський розташував різні її форми у вигляді своєрідних сходів - від нижчих до вищих. У цій ієрархії кожне явище має своє місце, встановлені грані між усім сущим і однозначно визначеним, чому, де слід бути. Ступінчасто розташовані душі (рослинна, тваринна, людська), усередині кожної з них - здібності та їх продукти (відчуття, уявлення, поняття).

Поняття про інтроспекцію, що зародилося у Плотіна, перетворилося в найважливіше джерело релігійного самозаглиблення в Августина та знову виступило як опора модернізованої теологічної психології у Фоми Аквінського. Роботу душі останній представив у вигляді наступної схеми: спочатку вона вчиняє акт пізнання - їй приходить образ об'єкта (відчуття або поняття); потім усвідомлює, що нею зроблено цей акт; нарешті, проробивши обидві операції, душа «повертається» до себе, пізнавши вже не образ і не акт, а саму себе як унікальну сутність. Перед нами — замкнута свідомість, з якої немає виходу ні до організму, ні до зовнішнього світу.

Томізм, таким чином, перетворив великого давньогрецького філософа в пам'ятник богослов'я, у «Аристотеля з тонзурою» (тонзура - виголене місце на верхівці - знак приналежності до католицького духівництва).

В Англії проти томістської концепції душі виступив номіналізм (від лат. «номен» - ім'я). Він виник через суперечку про природу загальних понять, чи універсалій. Суть суперечки полягала в тому існують ці загальні поняття самі по собі, самостійно і незалежно . нашого мислення, чи являють собою тільки імена, реально ж піклуються лише конкретні явища.

Енергійним проповідником номіналізму був професор Оксфордського університету Вільям Оккам (близько 1285-1349). Відкидаючи томізм і відстоюючи вчення про «двоїсту істину» (за якою релігійні догми не можуть ґрунтуватися на розумі), він закликав опиратися почуттєвий досвід, при цьому необхідно було орієнтуватися на терміни, що позначають або класи предметів, або класи імен, знаків. Номіналізм сприяв розвитку природничо-наукових поглядів на пізнавальні можливості людини. До знаків, як головних регуляторів душевної активності, неодноразово зверталися мислителі наступних століть. Так, у психології укріпилося правило (відоме як «бритва Оккама»), відповідно до якого «не слід множити сутності без потреби». Інакше кажучи, немає рації вдаватися до пояснення певних явищ багатьма силами чи факторами, коли можна обійтися їх меншим числом: «Даремно робити за допомогою багато чого те, що можна зробити за допомогою меншого». Ця «бритва» стала основою «закону економії» у психології, проілюструвати який можна таким прикладом: вивчаючи поведінку тварин, не треба наділяти їх розумом людини, якщо є простіший спосіб пояснення.

Отже, у ранньому середньовіччі під шаром суто розумових побудов, далеких від реальних особливостей психічної діяльності, пробивалося джерело нових ідей, пов'язаних з досвідним пізнанням душі та її проявів. У противагу прийнятим схоластикою прийомам виведення окремих психічних явищ із сутності душі та її сил, Для дії яких немає інших основ, крім волі божої, складалася методологія, заснована на досвідному, детерміністському підході. Свого розквіту цей підхід досяг у наступну епоху - епоху Відродження. Отже, головною особливістю цього періоду стало відродження античних цінностей, без яких навряд чи змогли б існувати і арабомовна і латиномовна культури (у Західній Європі, як відомо, мовою Ученості була латинь).


2. Духовне життя епохи Відродження

Мислителі Відродження вважали, що вони очищають античну картину світу від поглядів «середньовічних варварів». Відновлення античних пам'яток культури в їх справжньому вигляді дійсно стає ознакою нового ідейного клімату, однак сприймалося в них наперед співзвучне новому способу життя й обумовленої ним інтелектуальної орієнтації. Виникнення мануфактурного виробництва, ускладнення й удосконалення знарядь праці, великі географічні відкриття, піднесення бюргерства (середнього прошарку городян), що відстоював свої права в запеклій політичній боротьбі, - усі ці процеси змінили положення людини у світі й суспільстві, а отже її уявлення про світ і про саму себе.

Нові філософи знову звертаються до праць Аристотеля, що тепер з ідола, скованого церковними догмами схоластики, перетворюється на символ вільнодумства. В осередку Відродження - Італії - розгораються суперечки між прихильниками Ібн-Рошда (аверроїс-тами), що врятувалися від інквізиції, і радикально налаштованими олександристами.

Термін «олександристи» походить від імені давньогрецького філософа Олександра Афродісийського, що жив в Афінах наприкінці II ст. н.е., який прокоментував трактат Аристотеля «Про душу» інакше, ніж Ібн-Рошд. Корінна розбіжність стосувалася безсмертя душі - основи церковного віровчення. Якщо Ібн-Рошд, розділяв розум і душу, вважав розум вищою частиною душі, безсмертною, то Олександр Афродісийський наполягав на цілісності Аристотелевого вчення і його тези про те, що всі здібності душі повністю зникають разом із тілом.

Обидва напрями (олександристів й аверроїстів) зіграли важливу роль у створенні нової ідейної атмосфери, проклавши шлях до природничо-наукового вивчення організму людини і його психічних функцій. Цим шляхом пішли багато філософів, натуралістів, лікарів, їхню творчість пронизувала віра у всемогутність досвіду, у перевагу спостережень, прямих контактів з реальністю, у незалежність справжнього знання від схоластичної мудрості.

Одним з титанів Відродження був Леонардо да Вінчі (1452-1519). Він представляв нову науку, що народилася не в університетах, де як і раніше вчені викручувались в коментарях до текстів древніх, а в майстернях художників, серед будівельників, інженерів і винахідників. У своїй практиці вони були перетворювачами світу, їхній досвід радикально змінював культуру і лад мислення. Вищою цінністю ставав не божественний розум, а, говорячи мовою Леонардо, «божественна наука живопису». При цьому під живописом розумілося не тільки мистецтво відображення світу в художніх образах. «Живопис, ~ писав Леонардо, - поширюється на філософію природи»-Як і в Італії відродження нових гуманістичних поглядів на індивідуальне психічне життя відбувалося в інших країнах, де підривалися підвалини колишніх соціально-економічних відносин. Так, в Іспанії зникли спрямовані проти схоластики вчення, направлені на пошуки реального знання про психіку. Так, лікар Хуан Луїс Вивес (1492-1540) відомій книзі «Про душу і життя» доводив, що природа людини пізнається шляхом спостереження і досвіду, що дозволяють, спираючись на теорію, правильно виховувати дитину.

Лікар Хуан Уарте (близько 1530-1592), також відкидаючи умоглядність і схоластику, вимагав застосувати індуктивний метод: «Дослідження здібностей до наук» (так називалася його книга). Це була перша в історії психології робота, у якій ставилася задача вивчити індивідуальні розходження між людьми для визначення їхньої придатності до різних професій.


3. Психологічні аспекти навчання та розвитку дітей в середньовіччі та в епоху Відродження

Велике значення у формуванні наукового знання мали психологічні аспекти навчання та виховання дітей. У середні віки навчання було здебільшого схоластичним, причому протягом довгого часу (до XII ст.) вченими людьми були, головним чином, особи духовного звання, тому що світських шкіл, і тим більше вищих навчальних закладів фактично не існувало.

Світська освіта (переважно лицарська) давалася знатним юнакам в основному при дворі монархів чи феодалів. Зачатки такого виховання з'явилися ще в римський період, при дворах імператорів. Це був перш за все фізичний розвиток. Юнакам викладали й основи військового мистецтва. Однак більшість навіть знатних лицарів не вміла читати й писати. Перші світські університети з'явилися тільки в XII ст. - спочатку в Італії, а потім і у Франції, у Парижі. Таким чином, можна сказати, що тільки церкви й монастирі були в той період головними вогнищами культури, які зберігали у своїх бібліотеках накопичені попередніми поколіннями знання. При монастирях існували й школи.

Схоластика, що на початку існування була в певному розумінні прогресивним явищем, бо розвивала уміння логічно мислити, доводити і будувати свою мову, згодом набула догматичного характеру, перетворившись в набір силогізмів. У церковних школах навчання ґрунтувалося в залучуванні пам'яті. Навчалися вони й ораторського мистецтву, де головним було уміння вести дискусію за строго вченими правилами, установленими високими авторитетами.

Це навчання перетворювало учнів у пасивних провідників чужих думок.

Незважаючи на те, що у церковних (а згодом у світських) школах приділялася велика увага етиці, формуванню соціально адаптованої особистості, моральне виховання розумілося насамперед як засвоєння суми звичок і манер та ніяк не впливало на розвиток самостійності суджень.

Проти такого підходу до виховання виступили в епоху Відродження вчені-гуманісти, що прагнули відновити основи класичної освіти, розвивати у вихователів інтерес до особистості дитини. Велика увага приділялася й розробці нових принципів навчання, основними з яких стали наочність і природознавство, про які вперше заговорив ще Аристотель.

Еразм Роттердамський вважав, що честолюбні домагання, що застосовувалися як засоби стимулювання навчання, шкідливі для морального розвитку. Підтримуючи ідею сполучення наочності з позитивними емоціями, випробовуваними дітьми під час занять, він замінив букви зі слонової кісти на «запечені букви», тобто на букви, що випікалися з борошна й під час навчання з'їдалися дітьми. Таким чином, емоційні прояви стали пов'язуватися з більш безпосередніми і, з погляду Еразма, моральними і керованими емоціями. Ця система, що прагнула збільшити в учнів ретельність і допитливість шляхом заохочення з боку викладачів, особливо послідовно була розроблена єзуїтами. Вюртемберзький шкільний закон 1559 р. вимагав «доставляти дитині любов і радість» та навчати відповідно до індивідуальних здібностей дітей. ч Однак, як справедливо відзначала німецький психолог Шарлотта Бюлер, усе, що в цей час починалося для поліпшення процесу викладання, робилося в інтересах викладання у вузькому розумінні. Психічний розвиток дитини вивчали лише тому, що це служило цілям оптимізації навчання. Такий підхід характерний не тільки для Еразма Роттердамського, але і для Х.Вівеса, Р.Бекона, ЯА.Коменського. Справедливо виступаючи проти схоластики і зубріння, що не тільки отупляли дітей, гальмували розвиток їх творчої і пізнавальної активності, але й знижували мотивацію до навчання, ці вчені прагнули до відповідності з природними методами, до обліку психічних можливостей дітей. Недоліком їхнього підходу було те, що закликаючи наслідувати природі, вони розуміли під природою, насамперед, не внутрішній світ дітей, їхні психічні особливості, а навколишній світ, де відбувається перехід від простої, низькоор-ганізованої матерії до складних високоорганізованих істот. Цим еХОдам, від простого до складного, і прагнули наслідувати педагогів того часу, розробляючи свої методи навчання. Однак і в такому механістичному підході була та цінність, що, аналізуючи етапи розетку природи, вчені дійшли висновку про наявність відповідних етапів у психічному розвитку дітей.

З епохою Відродження завершується також і етап розвитку психології в рамках вчення про душу. Кінець цьому поклав Френсіс Бекон (1561-1626). Він відмовлявся досліджувати душу і пропонував перейти до експериментального вивчення й описання її здібностей, та сприяло появі нових підходів до предмета вивчення психічних явищ. Такою була думка про становлення нової науки про свідомість. Бекон розвиває ідеї єдиної науки про людину, складовою якої є психологія.


Висновки

Всебічне охоплення природи людини, суспільства з мистецької та наукової позицій стає виявом титанізму з його універсалізмом та індивідуацією. Ренесансна психологія також розкривається у поєднанні художнього й наукового відтворення людської природи насамперед через творчу діяльність. Психологія творчості як важлива галузь починається, по суті, в цей час. її створюють самі титани, даючи вказівки, як слід творити. Звертання до природи є звертанням до природи самого титана. Він не стільки творить, адже прообрази є в природі, як вибирає (мотиваційний принцип) з того гідного уваги, що знаходить в природі. Художній твір є результатом наукової роботи. Наукове положення постає з естетичного узагальнення Відображення людини у творах мистецтва є пмультатом тривалих наукових спостережень. Психологія людини у платонівській Академії у Флоренції є сполученням у філософській формі художніх і наукових мрій Ключ до психології Відродження в цілому слід шукати в поєднанні різних підходів: психіка постає у тілесній і духовній цілісності людської істоти. Наявність художнього, естетичного моменту у творах про душу — Помпонацці, М. Казанський, Я. Беме та ін.— випливає зокрема, з пантеїстичної установки Ренесансу. Це явище поступово захопить XVII ст., Просвітництво.

Відродження містило й поганські вірування, в яких людина переживала свою спорідненість з усім космосом. З'являлися марновірства, що своєрідно відтворювали язичництво та мали місце в поведінці навіть тих людей, які прагнули самостійно без тиску авторитетів осмислювати світ. Макіавеллі допускав можливість впливу небесних світил на людську долю.

Звичаям італійського суспільства епохи Відродження були властиві витонченість, розпуста, схильність до насильства. Слову virtu відповідало слово опоге, яке не слід ототожнювати з honneur (честю), характерною для нового часу. Слова virtu і опоге означали мистецтво злагодити складну, вигідну справу, не утруднюючи себе вимогами моралі або людяності (Макіавеллі «Про державу»). Б. Кастільйоне у трактаті «Придворний» виклав правила саме такої «гідної» поведінки.


Список використаних джерел

1. Роменець В.А. Історія психології стародавнього світу і середніх віків. -К, 1983. - 312 с

2. Ярошевский М.Г., Петровский А.В. История и теория психологии. -Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - Т. 1 - 394 с.

3. Краткий курс истории психологии: Учеб. пособие. - М.: Международная педагогическая академия, 1995. - 144 с.

4. Актуальные проблемы истории и теории психологии: Материалы кон-ференции 19-20 ноября. - Ереван, 1976. - 436 с.

5. Выготский Л.С. Вопросы теории и истории // Собр. соч: В 6 т. - М., 1982. - Т. 1.

6. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. - М.: Педагогическое общество России, 2002. - 512 с.

7. Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее. - М., 1992. - 345 с.

8. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука. - К., 1995. -632 с.

9. Психология. Словарь / Под общ. ред. А.В.Петровского, М.ГЛЯрошевско-го. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Политиздат, 1990. - 494 с.

10. Хрестоматия по истории психологи / Под ред. Гальперина П.Я., Ждан А-Н. - М., 1980. - 453 с.

11. Философский словарь / Под ред. И.Т.Фролова. - 2-е изд. - М.: Политиздат, 1991. - 560 с.





Реферат на тему: Психологічні ідеї та психологічна думка в епоху середньовіччя та відродження в Європі (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.