Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Психологія

Ідеал ученого (реферат)

У популярних формах науки людина ще не має виразного прагнення до конкретного розв'язання проблем. Навіть сама обрана наука ще не має своїх чітких кордонів. Чим менше виразності має об'єктивний зміст науки, тим більше на перший план виступає сама молода людина, яка прагне до неї, але виступає в своєму максималістичному образі так, як бажає бачити себе в науці — видатним ученим, що здійснює епохальні відкриття. В пошуку себе самого юнак спершу знаходить свій ідеал в образі відомого, видатного або й звичайного вченого.

Дальший розвиток ідеалу іде від об'єктивної форми (уявлення про видатного вченого) до усвідомлення власної творчої особистості. Завершується ідеал його самозапереченням і переходом до цілком об'єктивної форми виразу науки, де будь-який людський момент кваліфікується як суб'єктивізм. Увесь розвиток ідеалу перебуває в гострій суперечності між ідеалом видатного вченого та максималістичним прагненням в науковій діяльності до власної неповторної особистості.

Конкретний безпосередній зміст науки, коли мова йде про ідеал в особі видатного вченого, ще не виступає. Наголос переважно робиться на результаті діяльності видатної творчої людини, яка приносить користь суспільству. Цей вчений викликає у молодої людини потребу наслідувати йому, а сама наукова діяльність усвідомлюється як подвиг, насамперед морального значення. Проте це наслідування на практиці може бути тільки наслідуванням в галузь наукової роботи. За ідеалом вченого виступає безмежне і дуже складне поле предмета науки. В усій своїй реальній формі з специфічною мовою, символами, технічним устаткуванням наука і приваблює, і лякає початківця. Але у формі запозичення та наслідування вона здається цілком доступним предметом. Ідеал є можливим виявом захоплення перед наукою, і те, що має в собі юнак як потяг до наукової діяльності, є беззастережне схиляння перед якимсь ученим. Тут часто вирішальну роль відіграє загально визнана думка про значення даного вченого, а нерідко — і схильність до псевдооригінальності. Спочатку приваблює у вченого слава. Потім ця слава при загальнішому ознайомленні з роботою вченого переходить у його науковий авторитет. Останній передбачає напівобізнаність з ним і необізнаність з іншими діячами науки. Авторитет як вираз ідеалу вказує на некритичне напівсвідоме засвоєння якихось понять, коли відоме береться як пізнане. «Засвоєння» цих понять відбувається переважно на базі мнемічної діяльності. Словесні визначення цих понять здаються зрозумілими, і вони діють на людину майже гіпнотично і напівсвідомо. Іншим чином ідеал не може перейти в авторитет.

Порівнюючи думки про ідеал ученого абітурієнтів та студентів різних курсів, можна виявити певну лінію в його розвитку. Студенти-психологи та біологи часто називають ідеалом М. В. Келдиша, який «захоплює різноманітністю здібностей». Ідеалом може бути не тільки вчений з обраної галузі науки, а й зовсім з іншої. Це дає підставу встановити ідеал ученого як такого, певну сукупність своєрідних якостей людини безвідносно до їхньої наукової спеціалізації. Такий ідеал ще не розчленований в його пізнавальних та соціальних аспектах і абстрагується від певної наукової проблематики. Проблема психології захоплює вченого як творчого результативного діяча.

Аналіз ідеалу розкриває певну сукупність інтелектуальних та характерологічних рис. Проте з самого початку його формування він виявляє тенденцію до деперсоналізації. Такі вислови, як «ідеал ученого — здібність до творчості, працездатність, віра в свою справу», «Б. Г. Ананьев — ідеал психолога. Насамперед захоплює його аналізаторський розум», «Ідеал — Л. Васильєв: захопив тим, що насмілився вести дослідження з парапсихології», можуть відноситись до ідеалу митця, винахідника, суспільного діяча і т. д. Захоплюють високі якості людини як такої, а згадка про спеціалізацію тут виявляється ще випадковим додатком.

У процесі «деперсоналізації» ідеалу яка-небудь риса визначається як головна. «Ідеал — людина, яка все знає з даного фаху» Тут «знання» - виступають основою ідеалу. Вибір таких ідеальних основоположних рис залежить від певної зрілості в усвідомленні свого покликання. Знання як основа ідеалу є найтиповішою рисою саме для віку молодості, яка об'єктивно прагне до завершеної системи знань. Основою ідеалу, а то й самим ідеалом можуть бути й характерологічні риси. Цей ідеал логічно, а, може, й генетично стоїть попереду ідеалу-знання. «Учений-психолог повинен бути в контакті з людьми, а не сидіти в кабінеті». «Макаренко — захоплює великими здібностями вчителя-вихователя, вмінням знаходити дорогу, людяний підхід до найпропащих, за думкою інших, людей». «І. П. Павлов. Прагнення домогтися поставленої мети, величезне працелюбство — ось ті риси характеру, які мені подобаються в ньому». «М. В. Ломоносов — цілеспрямованість, величезний талант і розум». «Ломоносов і Леонардо да Вінчі — величезна допитливість». Для одних Ломоносов повертається своєю цілеспрямованістю, талантом, розумом, для інших — допитливістю. «А. Ферсман — глибина розуміння питання». Тут виявлено найістотнішу рису наукової діяльності, пов'язаної з баченням проблеми. «В. М. Глушков — цілеспрямованість, концентрованість». «Григорій Сковорода — відмова від усього для своєї мети, для служіння своїм принципам». «Ч. Дарвін — упертість та послідовність». «І. В. Мічурін — захоплює самопожертвою для науки». Ідеалу як вираження потягу до певного фаху тут немає, адже, наприклад, глибина розуміння питання властива й іншим ученим. Уже в такій «антропологічності» ідеал деперсоналізується.

Початкова форма ідеалу стосується певної сукупності рис людини при недобачанні деяких з них. У рамках ідеалу інтелект ученого може бути в суперечності з деякими рисами його характеру. Ідеал людини як такої та ідеал ученого — це вже внутрішня суперечність, і вона, з свого боку, приводить до відмирання певних форм ідеалу у свідомості молодості.

У розповідях абітурієнтів вражає відсутність такої вимоги до ідеалу, як цілісність багатопланової натури. Це — найвища форма ідеалу не юності, а зрілої людини. Мова йде тут не про окремі риси, а про всю багатогранність людської індивідуальності, про єдність учення і поведінки, теоретичного та практичного інтелекту.

На першому та другому курсах ідеал стає більш «демократичним» і спеціалізованішим у порівнянні з ідеалом абітурієнтів. Якщо до вступу у вуз часто ідеалом були вчені іншого фаху, не того, який обирає абітурієнт, і головне у визначенні ідеалу полягало у висоті досягнень або вважались ідеальними риси, що сприяють творчій діяльності, то в міру навчання та оволодіння фахом коло вчених-ідеалів звужується, і залишаються лише вчені з обраного фаху.

Разом з тим у міру ознайомлення з наукою та лабораторією творчої думки відбувається перехід до об'єктивного змісту науки. Ідеалом стає вчений, що має споріднені творчі інтереси. Так студенти перших курсів відділеня психології, насамперед, як ідеали називають І. М. Сеченова, О. М. Леонтьева, С. Л. Рубінштейна, О. В. Шорохову та інших і навіть згадують викладачів свого університету. Проте характеристика ідеалів з обраного фаху не містить у собі будь-яких конкретних визначень.

За своїм психологічним змістом ідеал виявляється сукупністю загальновідомих позитивних рис людини. З усвідомленням цього відмирає потреба в ідеалізації. З'являється повне заперечення ідеалу в даній науці. Він може ще залишитись у тих науках, з якими менш обізнаний студент. «Ідеалу вченого немає, але багато захоплюють». «Так як у всіх є помилки, ідеал не потрібен». «Ідеалу вченого ще не обрала (!)», «У психології такого немає». Ідеал з обраного фаху найбільш критично і по суті обміркований, і більшістю студентів заперечується можливість його існування взагалі.

В абстрактній антропологічності полягає основна суперечність у становленні ідеалу. Останній існує, поки молодь виявляє інтерес до психології дослідника, його інтелектуальних та характерологічних якостей тощо. Коли відбувається перехід до суті наукових проблем, ідеал ученого починає зникати. Людина віч на віч стає перед дійсністю, і більше немає потреби для розуміння, бачення світу ставити «призму» ідеалу. Об'єктивна проблематика бере гору, антропологізм відмирає. Перед молодою людиною на перший план висувається проблема поклику та власних здібностей, їх чіткої порівняльної характеристики. Ідеал «зовнішній» переходить в ідеал «внутрішній», що мусить стати дійовим стимулом пізнання. З'являються нові питання оцінки власної особи, можливостей її всебічного розвитку тощо.

Ідеал у відношенні до самого себе є трансформацією ідеалу зовнішнього. Тому питання про ідеал пов'язується з питанням про інтерес до всебічного розвитку своєї особистості. Така всебічність є характерною для самоідеалізації ранньої молодості.

Прагнення до «внутрішнього» ідеалу таке велике, що без нього не можуть уявити існування повноцінної людини. Про всі науки, що вивчаються у вузі, слід мати такі уявлення, які перевищували б уявлення філістера. Конкретніше такий ідеал уявляється як сплав найкращих якостей видатних людей, наприклад, Пушкіна, Бетховена, Корольова та ін. Вважається обов'язковим мати подібний ідеал, і не тільки для себе, а й для своїх сучасників. Розвиток розумових сил стоїть перед молоддю як головне завдання. Слід знати хоча б про найголовніше з різних галузей науки, розуміти і по-справжньому любити мистецтво, в міру можливостей працювати фізично, не почувати себе в колі людей скутим через брак знань. Цікавитись мистецтвом і літературою, вчитись танцювати, але при цьому «не прагнути стати суперменом» — все це говорить про величезний інтерес до всебічного розвитку своєї особистості. Всебічно розвинена людина повинна відмінно знати свою та суміжні спеціальності, бути хоча б «грамотною» в усіх інших, крім того, культурно і фізично розвиненою, добре розбиратись у життєво важливих питаннях, знати політику, мистецтво, спорт, уміти відповісти на будь-яке питання, досконало знати іноземні мови. Інколи такий ідеал набуває більш психологізованого вигляду. Тоді людина ставить перед собою мету «вдосконалити свою органічну та психологічну систему»: мати здоровий організм, уміти керувати собою, стримувати себе, на цій основі творити нове і пізнавати ще не пізнане. Це все повинно привести до раціональної, емоційної, вольової та фізичної досконалості: чесності, сили розуму, активної любові до людей, широти почуттів, твердості характеру, глибини знань та фізичної краси.

Випадки, коли мова йде про заперечення можливості існування такого ідеалу, за своєю мотивацією виявляються лише запереченням абстрактної мрії. Тому ствердження і заперечення ідеалу свідчить лише про його службову роль у розвитку наукового освоєння дійсності, а не в намаганні досягти його. Те, чого молодь вже досягає, перестає цікавити її. Так чи інакше проблема ідеалу відходить на задній план, поступаючись місцем реальній творчій роботі. Людина здобуває якісь досягнення, залишаючись звичайною, а не ідеальною людиною. Це призводить до переконання, що не має і бути не може всебічно розвинених людей. Адже людина не може знати все і це їй зовсім не потрібно. Правда, занепад прагнення до ідеалу пов'язується з розвитком критичності до самооцінки. Ідеал як потрібний момент у розвитку особистості усвідомлюється як зайвий. Інколи робляться посилання на те, що в наш час здійснення ідеалу неможливе.

Якщо ставиться питання в абстрактній формі, взагалі про інтерес до всебічного розвитку своєї особи, то на нього всі відповідають позитивно, з великим запалом. Але конкретного уявлення про таку всебічність половина опитуваних не має. На початку молодості ще буяє потреба в пошуках такої гармонійної особи, але вже усвідомлюється абстрактність юнацької постановки цього питання. Тому вже у студентів першого курсу з'являється думка про те, що основою гармонійного та всебічного розвитку повинна бути спеціалізація як головний стрижень гармонії, як її вісь. І в цій суперечності між спеціалізацією та гармонійним і всебічним розвитком перебуває процес становлення молоді. Разом з вирішенням цієї суперечності молодість закінчується як віковий період. А на початку вузівського навчання з 25 відповідей лише в одній говориться в негативному плані про потяг до всебічного розвитку. В цей час такої позитивної одностайності не можна було зустріти в жодній відповіді на будь-яке питання анкети. За пафосом відповідей — це найвитонченіша, бо вона корелює з найважливішим прагненням першої молодості, яке, проте, поступово починає затьмарюватися проблемою спеціалізації. Але це важливий і найреальніший фон для спеціалізації, для плідного її розвитку.

Поступово всі риси гармонійно розвиненої особи концентруються в проблемі знань, і насамперед — фахових. Інтерес до них і стає інтересом до всебічно розвиненої особи. Це виступає як її найважливіша риса, як кардинальне питання студентської молоді. Початкові уявлення про знання (як ерудиція особистості) відходять на задній план, а виступають такі знання, які відображають об'єктивний предмет. Інтерес до ерудиції — це ще не інтерес до самого предмета знання. Та він і протилежний ерудованості, яка є всебічністю знань і їхньою великою вадою, хоч і необхідною основою.

У рамках уявлення про ерудицію формується фахове ядро. Всебічність розвитку усвідомлюється як процес постійного збагачення себе знаннями. Можна мати загальні уявлення з усіх інших галузей знань, але з свого фаху знання повинні бути особливо глибокі. І хоч слід добре знати основні періоди історичного аспекту творчості людини в техніці, мистецтві і т. д., вміти добре їх розуміти і відчувати, володіти критеріями художньої цінності, основне полягає в глибокому знанні своєї спеціальності. Бути на її передньому рубежі — головний мотив усієї діяльності. Збагачуючи себе фаховими знаннями, а, зрештою, «працюючи за фахом, велике місце в житті відвести для мистецтва, літератури, музики, друзів, мати розумне серце, жити як в дитинстві — гостро, з подивом».

Розвиток ідеалу починається з потягу до ерудиції. Адже енциклопедичність інтересів як романтичне захоплення практично втілюється в ерудиції, яку молода людина з насолодою хоче «розсипати» перед своїми однолітками («ходяча енциклопедія»). Тут уже починається комунікативний інтерес у процесі формування творчих здібностей, бо ерудиція є ерудицією для інших.

Логічне завершення ерудиції, з якої починається палкий інтерес до знань, пов'язується з аксиологічним моментом. Тому загальна лінія розвитку цієї проблеми починається з ерудиції як широти знань. Це знаходить вияв у глибині знань, що по суті є глибоким мисленням, розумінням. Людина тепер цікавиться не тільки фактами і навіть не ними здебільшого, а проблемою цінностей в галузі людської культури.

На другому курсі опитувані вище потреби «розуміння» не йдуть, про творчість говорять дуже рідко, спорадично, пов'язуючи її з потягом до повноцінного життя. Не відчувається різниці між знаннями, що їх можна здобути у творчих пошуках, і знаннями, які набуваються з готових джерел (книжок, лекцій). Автор-дослідник ще не прокинувся. З'явилась лише жадоба до знань. Але власне мислення може початися лише на базі усвідомлення суперечностей між фактами всередині самої ерудиції. Цей потяг до цільності знань і породжує необхідність власної творчості: встановлення єдності картини світу, відшукування нових фактів для повноти, цільності картини.

Ідеал ученого має смисл тоді, коли його покликано бути метою наслідування. Із зникненням цієї мети ідеал поступається місцем реальному розкриттю та розв'язанню проблеми. Прагнучи до ідеалу, молода людина лише формує деякі характерологічні та інтелектуальні риси, потрібні для роботи. Ідеал трансформується в інструмент дослідження. Але суперечність ідеалу як інструменту полягає в тому, що він може бути загартований і відточений в реальній науковій діяльності. Тому функціональна необхідність ідеалу починає відмирати тією мірою, якою народжується власна здібність до теоретичного мислення. Правда, експериментуюча свідомість завжди пов'язана з теоретичною і допомагає відмиранню ідеалу. Проте експеримент завжди випливає з певної теорії і завершується нею.

Теоретична свідомість виступає як зміст ідеалу. І хоч здібності експериментатора теж виявляються важливою рисою ідеалу, теоретична свідомість іде попереду. Значно легше для студентської молоді здійснювати теоретичні перетворення матеріалу, ніж експериментально-практичні. Теорія завжди моністична (виходить з єдиного принципу), тому вона і легша для науково-початкуючої свідомості. Експеримент завжди «плюралістичний», і хоч його намагаються підвести під певну теорію, він з великою трудністю дає бажану однозначність, а в ряді випадків одержати її просто неможливо. Експериментуюча свідомість є початком практичного інтелекту. Вперше виникає суперечність (і невідповідність) експерименту і теорії.

Використана література:

1. В.А. Романець Виховання творчих здібностей у студентів / Виробниче об'єднання "Вища школа", Київ, 1973, 96с.

2. Рибо Т. Творческое воображение. СПб, тип. Ю. Н. Эрлих, 1901.





Реферат на тему: Ідеал ученого (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.