Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Застосування конвенції про захист прав людини та основних свобод у правових системах європейських держав (реферат)

Україна, ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) [1, с.25-42] та протоколи №1, 2, 4, 7 і 11 до Конвенції, інкорпорувала Конвенцію в національну правову систему й визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях, що торкаються тлумачення і застосування Конвенції [2]. Для України це цілком новий механізм захисту прав людини, введення якого ускладнюється багатьма чинниками, зокрема проблемами реформування самої судової системи в Україні. Це ускладнюється ще й тим, що Україна є державою з континентальною системою права, в той час як право Європейського суду – прецедентне, а отже, перед суддями України гостро стоїть проблема вивчення та застосування не тільки норм Конвенції, а й прецедентних рішень Європейського суду.

Стаття є спробою аналізу стану інкорпорації Конвенції в національне законодавство України, узагальнення практики європейських держав щодо інкорпорації Конвенції та застосування ними прецедентного права страсбурзького Суду. Такий аналіз необхідний для визначення ефективних способів застосування Конвенції та рішень Європейського суду судами України.

Ще у 1993р. В. Буткевич (нині суддя Європейського суду з прав людини від України) писав, що суд у Страсбурзі може розглядати українські справи лише тоді, коли українські суди приймали рішення на підставі міжнародних конвенцій про права людини [3, с.89]. На жаль, передбачення В. Буткевича про те, що у найближчі 5-8 років суди України не скористаються міжнародними пактами про права людини, справджуються. І все ж Європейський суд справи українських громадян приймає до розгляду. Тільки у травні 1999р. були визнані прийнятними заяви Назаренка, Данькевича, Алієва та Хохліча проти України, які скаржаться на порушення статті 3 Європейської конвенції, а саме нелюдське поводження з ними на "дорозі смерті” після винесення їм смертного вироку [4,с.3]. Загалом, станом на 3 вересня 1999р. до Європейського суду надійшло 1257 скарг від громадян України. Однак лише 349 з них було зареєстровано, а визнано прийнятними, тобто взято судом до розгляду, всього вісім. Серед цих восьми скарг від України, шість – з приводу умов утримання засуджених до смертної кари і дві – щодо заборгованої зарплати, які порушено не за самим фактом невиплати зарплати, а стосовно невиконання судових рішень з цих невиплат [5, с.3].

Отже, громадяни України, а також ті, хто на законних підставах перебувають на її території, реалізують право, яке надає їм Конституція України, а саме: "… після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна” (ст.55 ч.4) [6]. Таке ж право гарантує будь-якій особі, неурядовій організації або групі осіб і Конвенція у випадку, коли одне з прав, викладених у ній, порушено однією з договірних сторін (ст.34). При цьому повинні бути вичерпані всі національні засоби захисту, термін від дати прийняття остаточного рішення на національному рівні не повинен перевищувати шести місяців і питання до того часу не повинно розглядатись Європейським судом чи шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання (ст. 35).

Визнавши Конвенцію поряд з іншими міжнародними договорами, що пройшли ратифікацію, частиною національного законодавства, вищими за статусом від звичайних законів, але такими, що посідають друге місце після Конституції, Україна наслідувала практику Франції (ст. 55 Конституції Франції передбачає таке проміжне положення Конвенції), Кіпру, Греції, Іспанії та деяких інших держав. У Франції в 1975р. Касаційний суд, а в 1989р. Державна рада прийняли рішення про застосування ст. 55 Конституції Франції 1958р., згідно з якою підписані, ратифіковані і опубліковані договори мають пріоритет над французькими законами незалежно від дати набуття ними чинності. У Нідерландах подібне конституційне положення привело до того, що судді чимраз частіше прямо застосовують положення Конвенції [7, с.499].

У Німеччині та Італії положення Конвенції, які мають пряму дію, в цілому діють як норми звичайного законодавства, тобто вони мають пріоритет над положеннями тих законодавчих актів, які вступили в дію до набуття Конвенцією чинності в національному праві, але законодавчі акти, що вступили в дію пізніше, можуть мати пріоритет над положеннями Конвенції. Однак у 1987 році Федеральний конституційний суд Німеччини постановив, що в принципі Конвенція переважає над законодавством, прийнятим після набуття нею чинності, якщо лише чітко не встановлено, що законодавчий орган виразив протилежну волю, а також що Основний Закон повинен тлумачитися у світлі Конвенції [7, с.499].

Найпрогресивнішою в питанні інкорпорації Конвенції виявилась Австрія, яка надала положенням Конвенції статусу норм Конституції [7, с.499; 8, c.27]. Послідовною у визнанні примату міжнародних норм є і судова практика Голландії. Тут суди не тільки тлумачать закони у світлі міжнародних договорів, але й відмовляються їх застосовувати, якщо вони суперечать договірним нормам. Пріоритет договорів визнається щодо всього законодавства, включаючи конституційне [9, с.109].

Разом з тим невелика кількість договірних сторін вважають чи до недавнього часу вважали, що національне право та договірне право – цілком відмінні правові системи, і договори не можуть набути статусу національного законодавства до того часу, поки вони не введені спеціальними законами. Відмову деяких держав інкорпорувати Конвенцію упродовж десятків років професор І. Камерон пояснює, головно, страхом перед тим, що суди набудуть більшої влади за рахунок послаблення влади уряду [10, с.21]. Той факт, що Конвенція не була інкорпорована в національне право, давав підставу судам для відхилення позову заявника як необґрунтованого з погляду національного права. Об'єднане Королівство прийняло Закон про права людини (the Human Rights Act), яким частково інкорпорувало Конвенцію в національне законодавство, аж у 1998р. розділ 1 цього закону торкається ст.2-18, тобто розділу 1 "Права і свободи” Конвенції, ст.1-3 Протоколу 1 та ст.1 і 2 Протоколу 6 Конвенції. Низка важливих статей Конвенції, таких як ст.41 щодо справедливої сатисфакції, британським Законом про права людини не була інкорпорована. Важливу роль у зміні позиції британських судів відіграло право Європейських співтовариств, участь в яких спонукала Великобританію ближче ознайомитись з континентальним правом, яке домінує в праві Співтовариств, і, зокрема, в Європейському суді справедливості [9, с.119].

Закони про інкорпорацію Конвенції в національне право набули чинності у Данії в 1992р., Ісландії – в 1994р., Швеції – в 1995р. [7, с.499]. Згідно з Законом про інкорпорацію Конвенції у Швеції, Конвенція набула статусу звичайного закону, однак було також прийнято положення до Конституції, відповідно до якого закон чи інший нормативний акт не повинні прийматись всупереч зобов'язанням Швеції, згідно з Конвенцією, іншими словами, закон чи нормативний акт, який суперечить Конвенції, суперечить і Конституції [10, с.23].

В дійсності тільки невелика група правників-міжнародників дотримується тієї думки, що держави зобов'язані інкорпорувати Конвенцію в національне право. Європейський суд неодноразово підкреслював, що не існує такого юридичного обов'язку. Зокрема, про це йдеться в ухвалі по справі "Ірландія проти Об'єднаного Королівства” 1978р. [8, с.29-30]. І все ж навіть у тих державах, які не інкорпорували Конвенцію у своє внутрішнє право, існує тенденція посилатись на Конвенцію та її тлумачення в рішеннях Європейського суду та уникати конфліктів між Конвенцією і національним правом. Певні презумпції можуть зменшити ймовірність того, що суду доведеться прийняти рішення, яке суперечитиме Конвенції. Одна презумпція полягає в тому, що, коли існує розумне тлумачення національного права, яке узгоджується з Конвенцією, то суд повинен застосовувати його, а не інше тлумачення, яке не відповідає Конвенції. Інша презумпція передбачає, що Конвенція, яка формально не є частиною національного права, все ж може сприяти процесу розвитку права і усуненню непевних моментів. Третій принцип, яким можуть керуватися національні суди, полягає в тому, що всі посадові особи повинні знати про міжнародні зобов'язання своєї держави і, отже, враховувати передбачені Конвенцією права окремої особи під час здійснення своїх повноважень [7,с.499‑500].

Однак дійсний статус міжнародного права в національній правовій системі визначається не тільки конституційними нормами. Він найперше визначається бажанням національних судів застосовувати норми міжнародного права у своїх рішеннях. Саме так працюють суди більшості європейських держав, прямо застосовуючи положення Конвенції. Зазначимо, що певний прогрес у цьому відношенні мають і деякі держави СНД, наприклад, Російська Федерація, де Конституційний Суд визнав антиконституційними окремі положення Кодексу Законів про Працю, оскільки вони порушували загально визнані принципи та норми міжнародного права [11, с.62]. У своїй Постанові про перевірку конституційності правозастосувальної практики щодо справ про відновлення на роботі від 23 червня 1992р. Конституційний суд РФ посилається на Загальну декларацію прав людини [12].

Проте судова практика застосування Конвенції значно відстає від відповідних конституційних положень. Так, незважаючи на те, що в Голландії визнано пряме застосування Конвенції, суди і передусім Верховний суд, розглядають її як допоміжне джерело права і, якщо можливо, уникають посилань на Конвенцію, надаючи перевагу конституційним нормам[9, с.131]. Навіть в Австрії суди надають перевагу буквальному, обмеженому тлумаченню положень Конвенції [9, с.131]. Пряме застосування Конвенції судами договірних сторін може ускладнюватись існуванням декількох систем захисту прав людини в цих державах. У Швеції, наприклад, окрім Конвенції існує ще дві окремі системи захисту конституційних прав [10, с.26].

Більшість держав – сторін Конвенції не дозволяють позивачам постати перед найвищим національним судом особисто. Зазначимо, що більш ліберальний режим щодо цього Об'єднаного Королівства, де всім відома справа полковника Вінтла [13], котрий, програвши в суді першої інстанції та в апеляційному суді (ув'язнений, тим часом, за фізичний напад на відповідача), виграв справу у Палаті Лордів, де постав перед судом особисто [14, с.6].

Згідно з Законом України "Про Конституційний Суд України” [15], громадяни не є суб'єктами права на конституційне подання, тобто Конституційний Суд України, на жаль, не розглядає скарги на порушення конституційних прав і свобод громадян на відміну, наприклад, від Конституційного Суду Російської Федерації [16, с.498]. Громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи можуть бути суб'єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України у випадку необхідності офіційного тлумачення Конституції та законів України. Згідно з ст.94 Закону України "Про Конституційний Суд України”, "підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.”

Однак, як засвідчила справа громадянина Салова, таке конституційне звернення не є ефективним засобом захисту прав людини. Отримавши неоднозначне застосування положення Конституції та законів України судами України, а саме – Київським районним судом м. Донецька, Донецьким обласним судом та Верховним Судом України щодо права на повернення заощаджень, громадянин Салов звернувся до Конституційного Суду України з конституційним зверненням та додав копії постанов судів, які неоднозначно застосували норми Конституції та законів України. Однак у відповіді секретаріату Конституційного Суду було зазначено, що звернення не може бути прийнято, бо не наведено фактів неоднозначного застосування вказаних громадянином Саловим статей судами або іншими органами державної влади. І все ж, як зазначалось вище, заява Салова була зареєстрована в Секретаріаті Європейського суду [17].

Оскільки система права Європейського суду є прецедентною, національні суди європейських держав, включаючи ті, де діє континентальна система права, застосовують прецедентне право страсбурзького Суду. Принагідно зауважимо, що в державах з англо-саксонською системою права багато цивільних прав у свою чергу захищені законами, а не судовими рішеннями [18, с.90]. Як зазначає П.М. Рабінович, "справжній смисл багатьох норм Конвенції, сформульованих здебільшого в надто абстрактній, часто оціночній формі, конституюється, з'ясовується лише після їх тлумачення і застосування у рішеннях Суду. Практика Суду (а це сотні рішень) розвивається за відверто прецедентним принципом. І тому знання й урахування прецедентних рішень Суду, засвоєння специфіки його професійного мислення, його "правового менталітету” – одне з найактуальніших завдань, що постають нині перед суддями та будь-якими іншими суб'єктами захисту прав людини в Україні”[19, с.358]. Як відомо, за відсутності у Великобританії писаної Конституції саме прецедентне право служить конституційною основою та втіленням найважливіших цінностей суспільства. Воно, отже, має вищу юридичну силу, ніж закони, в тому розумінні, що останні повинні тлумачитись відповідно до принципів прецедентного права [20, с.241]. У розділі 2 згаданого вище британського Закону про права людини 1998 року зафіксовано, що суди і трибунали повинні застосовувати все "право” Конвенції, яке на той час становило понад 500 судових справ Європейського суду та понад 30000 рішень про прийнятність Європейської комісії. Разом з тим слід пам'ятати, що, згідно зі ст.46 Конвенції, рішення Європейського суду є обов'язковими тільки для сторін у справі.

Багато прав безпосередньо в Конвенції не сформульовані, а випливають з рішень Європейського суду. Наприклад, право доступу до суду як таке не гарантується Конвенцією. Стаття 6 Конвенції передбачає лише право на "… справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом …”. Однак у рішенні по справі "Ґолдер проти Об'єднаного Королівства” від 1975 року Європейський суд дійшов висновку, що ст.6 (1) гарантує право доступу до суду і відкинув той аргумент, що ця стаття торкається тільки процедури в суді [21]. Більше того, це право було визнане як таке, що має бути доступним навіть для особи, яка відбуває тюремне ув'язнення в Англії, незважаючи на те, що відповідно до англійського цивільного процесу реалізувати це право на практиці складно [22, с.142]. Зауважимо, що в Конституції України гарантується право кожного на захист своїх прав та свобод судом і право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55).

Іншим прикладом того, що деякі права не сформульовані в Конвенції, але випливають з рішень Європейського суду, може бути право на правову допомогу в цивільному процесі. Ст.6 п.3(с) Конвенції гарантує право на безкоштовну правову допомогу людині, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, тільки у кримінальному процесі. Між тим, Європейський суд у справі "Еарі проти Ірландії” від 1979 року зауважив, що, незважаючи на відсутність подібної норми для цивільного процесу, ст.6 п.1 може спонукати державу забезпечити правову допомогу захисника, коли така допомога необхідна для реального доступу до суду [23]. Іншими словами, ця справа передбачає, що брак правової допомоги позивачу у поданні позову може стати порушенням ст.6 Конвенції, особливо у випадках складних позовів та неможливості для позивача постати перед судом особисто. Конституція України у 59 статтях пішла далі Конвенції, гарантуючи кожному право на правову допомогу, яка у випадках, передбачених законом, надається безоплатно.

Важливим для України як держави, в якій ніколи не застосовувалось прецедентне право у рішеннях судів і де не існує необхідних законодавчих підстав для такого застосування, є вивчення того, яким чином право Конвенції застосовується іншими національними юрисдикціями. Розглянемо, зокрема, досвід застосування Конвенції та права Європейського суду у шведській правовій системі, яка також є континентальною. На вересень 1998р. у Швеції Конвенція була застосована у 58 справах [10, с.21]. Право Конвенції (Convention acquis) значною мірою проникає в систему національного права, однак, на відміну від права ЄС, воно не має переваги у випадку конфлікту з національним правом Швеції. Навпаки, воно застосовується паралельно з національним правом. Іншими словами, Конвенція разом з прецедентними рішеннями Європейського суду, в яких дано її тлумачення, значною мірою розглядається як принципи, а не норми. Як зазначає І.Камерон, застосування Конвенції означає, що для національного суду питання полягає не у вирішенні, що є найбільш прийнятним: норма Конвенції чи іншого закону і застосування цього, а застосування норми закону в світлі Конвенції. І.Камерон порівнює це із застосуванням законів у світлі норм Конституції, що є типовим для всіх держав, які мають писані конституції [10, с.35]. Іншим принципом застосування Конвенції у шведській правовій системі є запропонований Верховним Судом принцип "надання особливого значення договорам з прав людини” у випадку конфлікту з національним законодавством. У цілому шведські суди намагаються брати до уваги Конвенцію, та, якщо і є певні недоліки, то з причин нестачі часу, а не ворожості чи байдужості до Конвенції.

М.В.Буроменський виділяє три можливі шляхи застосування Євроконвенції в правовій системі України, а саме – через прийняття спеціальних законів, тлумачення існуючих законів на основі Конвенції та застосування міжнародних норм у світлі ст.9 Конституції України [24]. Як зазначає М.Буроменський, варто врахувати приклад Конституційного суду Іспанії, який, беручи до уваги рішення Європейського суду у справі "Кастелз проти Іспанії” (Castells v. Spain), ухвалив, що прецедентне право Європейського суду може бути прямо застосоване в іспанському правовому регулюванні [25, с.126].

Очевидно, що в недалекому майбутньому суди України повинні будуть у своїх рішеннях застосовувати не тільки норми Конвенції, але й рішення Європейського суду, в яких дається тлумачення Конвенції, а тому знати прецедентне право Європейського суду українські судді та інші суб'єкти захисту прав людини будуть зобов'язані. Як зазначає Дж. Ґінзбурґз, для успішного вирішення проблеми застосування норм міжнародного права суддям, окрім усього іншого, необхідні і певні моральні якості – значна громадянська відвага та професійна чесність. Важливість цього моменту зазначається в доктрині міжнародного права [26, с.193].

Необхідним є створення механізму моніторингу нового страсбурзького прецедентного права щодо інших держав, не чекаючи, поки Європейський суд звернеться безпосередньо до Української держави. На зразок західноєвропейських держав, необхідно створити спеціальну службу в Міністерстві закордонних справ чи в Міністерстві юстиції України для встановлення відповідності нових справ Європейського суду національному законодавству, щоб уникнути проблем у майбутньому. Допомогою суддям стало б розроблення Правил застосування норм Європейської конвенції з прав людини та основних свобод (як і міжнародного права в цілому) судами України.

Доцільним видається введення навчального курсу "Європейське право з прав людини” до навчальних планів юридичних факультетів вузів України. Нині надзвичайно важливим є видання збірників "Практика Європейського Суду з прав людини: Рішення. Дослідження. Нормативні акти”, яке започатковане Львівською лабораторією прав людини Академії правових наук України в 1997р.; "Практика Європейського Суду з прав людини: Рішення. Коментарі”, започаткованого Українською Правничою Фундацією на честь 50-річчя Ради Європи у 1999р.

Оскаржуючи в судах України порушення своїх прав, люди можуть і повинні у позовах спиратись на статті Конвенції та рішення Європейського суду, що передбачає знання цих документів та участь кваліфікованих захисників. Це прискорить застосування міжнародно-правових актів судами України.

В цілому активізація застосування Конвенції та рішень Європейського суду національними судами відповідає тенденції росту ролі національних судів у функціонуванні міжнародного права, поглибленню взаємозв'язку міжнародного та національного права. Застосовуючи міжнародні норми з прав людини, національні суди тим самим стверджують міжнародні стандарти в цій надзвичайно важливій сфері.


Література

1. Конвенція про захист прав людини та основних свобод із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу №11 // Практика Європейського суду з прав людини. – 1999. – №1.

2. Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції” // Голос України. – 1997. – 24 лип.

3. Буткевич В. Права людини в Україні. З погляду творення нової правової бази // Політична думка. – 1993. – №1.

4. Information Note No. 6 on the case-law of the Court. May 1999 // http://www.dhcour.coe.fr/eng.

5. Шевчук Ю. Євросуд занепокоєний нашими проблемами // Голос України. – 1999. – 3 лист.

6. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996р. – К.: Преса України, 1997.

7. Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування / Пер. з англ. – К.: АртЕк, 1997.

8. The European System for the Protection of Human Rights / Ed. by R.St.J. Macdonald, F. Matscher, H. Petzold. – Dordrecht; Boston; London: Martinus Nijhoff Publishers, 1993.

9. Лукашук И.И. Международное право в судах государств. – С. – Пб.: СКФ Россия – Нева, 1993.

10. Cameron I. The Swedish Experience of the European Convention on Human Rights since Incorporation // Int'l & Compar. L. Quart. – 1999. – V. 48.

11. Danilenko G.M. Implementation of International Law in CIS States: Theory and Practice // Eur. J.Int'l L. – 1999. – V.10.

12. Российская газета. – 1992. – 4 авг.

13. Wintle v. Nye [1959] 1 W.L.R. 284.

14. Walker R. Opinion: The Impact of European Standards on the Right to a Fair Trial in Civil Proceedings in United Kingdom Domestic Law // Eur. Hum Rts L.Rev. – 1999. – Is. 1.

15. Закон України "Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996р. //Вісник Українського Центру прав людини. – 1998. – Ч. 3.

16. Комментарий к Конституции Российской Федерации. – М., 1996.

17. Ілляш І. Салов проти… // Голос України. – 1999. – 28 лип.

18. Cross F.B. The Relevance of Law in Human Rights Protection // Int'l Rev. of L.& Economics. – 1999. – V.19.

19. Рабінович П. Рішення Європейського суду з прав людини: До характеристики концептуально-методологічних засад їх обґрунтування // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – 1999. – №1.

20. Allan T.R.S. The Rule of Law as the Rule of Reason: Consent and Constitutionalism // The L. Quart. Rev. – 1999. – V. 115.

21. Golder v. U.K. // (1975) 1 E.H.R.R. 525.

22. Jacobs F.G. The Right to a Fair Trial in European Law // Eur. Hum. Rts L. Rev. – 1999. – No. 2.

23. Airey v. Ireland (1979) 2 E.H.R.R. 305.

24. Буроменський М.В. Конвенції Ради Європи і розвиток законодавства України”: Доповідь на конференції "Україна і міжнародне право на межі тисячоліть (до завершення 10-ліття міжнародного права ООН 1989-1999)”. – К., 26-27 листопада 1999р.

25. Буроменський М. Кроки до Європи: Рецензія на збірник: "Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Дослідження. Нормативні акти. Вип.1, 2, 3 / За ред. П.М. Рабіновича // Право України. – 1999. – №8.

26. Ginsburgs G. Domestic Law and International Law // Toward the "Rule of Law” in Russia. – N.Y., 1992.





Реферат на тему: Застосування конвенції про захист прав людини та основних свобод у правових системах європейських держав (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.