Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Запобіжні заходи в процесуальному порядку (курсова робота)



Зміст:

Вступ

1. Поняття, підстави та мета застосування запобіжних заходів; процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів.

1.1. Поняття, сутність і мета застосування запобіжних заходів, їх місце у системі заходів процесуального примусу.

1.2. Підстави застосування запобіжних заходів.

1.3. Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування

запобіжних заходів.

2. Види запобіжних заходів.

2.1. Запобіжні заходи, не пов'язані із взяттям під варту

2.2. Тимчасові запобіжні заходи. Взяття під варту. Гарантії законності і обґрунтованості взяття під варту.

Вступ.

Запобіжні заходи займають важливе місце серед інших

Інститутів кримінально-процесуального права. Не дарма їм у КПК присвячена окрема глава (гл. 13). Запобіжні заходи переслідують важливу мету: вони

покликані перешкодити особі, обвинуваченій чи підозрюваній у скоєні злочину, скритися від слідства і суду; не дати їй можливості завадити

встановленню об'єктивності істини у кримінальній справі або продовжувати займатися злочинною діяльністю, а також перешкодити

виконанню покарання, призначеного судом. Тому їх значення у кримінальному процесі важко переоцінити.

Крім того суттєвої уваги заслуговує питання про ефективність запобіжних заходів, законність та обґрунтованість їх застосування. Так,

неправильне обрання органом дізнання, слідчим, прокурором або судом чи суддею запобіжного заходу може зробити неможливим досягнення

зазначеної у законі мети або значно її затруднити, а у іншому випадку можливе незаконне і необґрунтоване обмеження волі особи, за що, орган, який обрав запобіжний захід буде нести відповідальність за законами України та іншими під законними нормативно-правовими актами.

Отож слід чітко встановити поняття запобіжних заходів, їх сутність та види; мету, значення, підстави і порядок їх застосування, зміни і скасування, а також визначити їх місце у системі заходів процесуального примусу.

Для огляду і дослідження зазначених вище питань і написана ця курсова робота.

Проблеми пов'язані з інститутом запобіжних заходів у кримінально-процесуальному праві широко висвітлені у навчальних посібниках, монографічних роботах вчених-процесуалістів та у періодичних виданнях1.

В основу курсової роботи покладено праці А.П. Рижакова та інших

авторів2.

Об'єкти дослідження у цій роботі є власне запобіжні заходи як заходи процесуального примусу.

Предмет дослідження-поняття, сутність, види запобіжних заходів:

мета, завдання і підстави їх застосування; процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів, а також їх місце у системі заходів процесуального примусу.

З метою розширення та поглиблення знань про запобіжні

заходи, а також для усвідомлення їх значення у кримінальному процесі при написанні цієї роботи постають такі завдання:

а) визначити поняття, сутність, мету і завдання запобіжних заходів;

б) зазначити їх місце у системі заходів процесуального примусу;

в) відобразити підстави застосування запобіжних заходів;

г) описати процесуальний порядок застосування, зміни і скасування

запобіжних заходів;

д) розмежувати види запобіжних заходів.

При написанні курсової роботи були застосовані такі методи дослідження як аналіз, синтез, індукція, дедукція та метод порівняння.

Робота складається із вступу, двох розділів та п'яти підрозділів, висновку та списку використаної літератури.

1. Поняття, підстави та мета застосування запобіжних заходів; проце-суальний порядок застосування, зміни і скасування

запобіжних заходів.

1.1. Поняття, сутність і мета застосування запобіжних заходів, їх місце у системі заходів процесуального примусу.

Преш, ніж розпочати розгляд питання про запобіжні заходи, як заходи процесуального примусу, треба з'ясувати, а що ж таке примус,

зокрема державний і кримінально-процесуальний.

Як стверджує А.П. Рижаков, посилаючись на думку С.С. Алексєєва, державний примус – це зовнішній вплив на поведінку людей, що базується на зовнішній силі держави і забезпечує виконання волі держави. Засоби державного примусу у сфері процесуального провадження називаються засобами процесуального примусу. Вони приймаються попри волю і бажання суб'єктів процесу1.

Кримінально-процесуальний примус, зазначає З.З. Зінатуллін, це метод державного впливу,що проявляється у правових обмеженнях

особистісного, майнового чи організаційного характеру учасників криміналально-процесуальної діяльності2.

Засоби процесуального примусу застосовуються з метою вирішення задач правосуддя й у передбаченій законом процесуальній формі.

У юридичній літературі згадується про три обов'язкові вимоги, котрі повинні виконуватися при обранні засобів процесуального примусу:

1. Вони обираються тільки у сфері кримінального судочинства.

2. Особи, до яких застосовуватися засоби процесуального примусу,

порядок і умови їх реалізації повинні бути регламентовані законом.

3. Законність і обгрунтованність застосування заходів процесуального

примусу забезпечується системою кримінально-процесуальних гарантій, прокурорським і судовим наглядом1.

Засоби процесуального примусу поділяються на види:

1. Превентивно-попереджувальні засоби. Їх ще інколи називають попереджувально-забезпечувальні заходи. До них належать:

а) запобіжні заходи

б) заходи забезпечення процесу доказування

в) інші передбачені законом заходи.

2. Заходи захисту.

3. Заходи кримінально-процесуальної відповідальності3.

Примус, що притаманний запобіжним заходам, на думку З.П. Ковриги, є фізичним (як вважає Зоя Пилипівна, до цього виду відносяться взяття під варту), психічним (при обранні у якості запобіжного заходу підписки про невиїзд, обвинувачений (підозрюваний) усвідомлює, що при порушенні ним підписки про невиїзд до нього може бути застосований суворіший запобіжний захід, наприклад взяття під варту) і моральнім впливом(цей вплив має місце тоді, коли у якості запобіжного заходу обрано заставу і останню вносить не сам обвинувачений (підозрюваний), а інші фізичні чи юридичні особи. Тут поряд із психічним впливом побоювання про зміну запобіжного заходу на суворіший має місце і моральний вплив заставодавця на обвинуваченого чи підозрюваного). А за своїм характером він може бути державним і громадським1.

Таким чином, стає зрозумілим, що запобіжні заходи є складовою частиною, одним із видів засобів процесуального примусу.

У КПК України не дано визначення терміну "запобіжні заходи”, тож слід для розуміння цього терміна звернутися до літератури з кримінального процесу.

З.З. Зінатуллін дає наступне визначення запобіжних заходів. Запобіжні заходи – це примусові ЗАСОБИ кримінально-процесуального

характеру, що застосовуються у суворо вказаних в законі випадках органами дізнання, слідства, прокуратури до обвинуваченого (у окремих випадках також до підозрюваного), а судом до підсудного (до вступу вироку в законну силу) і мають своєю метою припинити таким особам

можливість ухилення від слідства і суду, перешкодити встановленню у справі об'єктивної істини або продовжити злочинну діяльність, а також забезпечити виконання вироку у частині кримінального покарання2.

А.І. Сергєєв у загальних рисах погоджується з цим визначенням,

Додаючи лише, що запобіжні заходи "спричиняють на звинуваченого (підозрюваного) певний психологічний вплив або обмежують його

особисту свободу3.”

З цією думкою не погоджується Д.С. Карєв, вважаючи, що запобіжні заходи – це ЗАХОДИ процесуального примусу, що застосовуються щодо обвинувачених і підозрюваних осіб з метою перешкоджання їм можливості ухилитися від слідства і суду, відбування призначеного судом покарання, для того, щоб обвинувачений не міг перешкоджати розкриттю істини, і для припинення злочинної діяльності4.

З останнім визначенням погоджується (у тих чи інших варіаціях, що суттєво не відрізняються від наведеного вище) і більшість сучасних

українських учених у галузі кримінально-процесуального права5.

У літературі виділено і проаналізовано декілька поглядів на сутність запобіжних заходів.

Перша позиція. Запобіжні заходи – це різновид, початок, елемент кримінальної відповідальності – кримінально - процесуальна

відповідальність. Однак, як вважає А.П. Рибаков, запобіжні заходи – це не відповідальність і не покарання. Юридична відповідальність – це

обов'язок особи пертерпіти несприятливий вплив. Покарання ж призначається тільки особі, чия винність оголошена від імені держави, судем.

Жодною з цих ознак, на думку вченого не володіють запобіжні заходи1.

Друга позиція. Запобіжні заходи – це процесуальні санкції. Та деякі вчені, наприклад Єнікеєв З.Д., не погоджується ні з першою, ні з другою позиціями. Він пише, що запобіжні заходи – це специфічні превентивно-попереджувальні засоби, що охороняють інтереси кримінального провадження. Їх пряме призначення – створення найкращих умов для безперешкодного пошуку істини у справі, забезпечення реальної відповідальності винного і припинення його злочинної діяльності.

Він же нагадує, що крім запобіжних заходів застосовуються й інші

заходи процесуального примусу;

1. Ті, котрі складають юридичну відповідальність і застосовуються, коли вчиняється відповідальне правопорушення (видалення із зали судового засідання, штрафи перекладачу і спеціалісту).

2. Процесуально-примусові дії-обшук, виїмка, освідування, привід, вилучення зразків для порівняльного дослідження, а також застосування

примусових заходів медичного характеру2.

Запобіжні заходи застосовуються щодо обвинуваченого і підозрюваного.

У законі прямо вказано: у виняткових випадках запобіжний захід

може бути застосований щодо особи, підозрюваної у вчиненні злочину, і до пред'явлення їй обвинувачення. В цьому разі обвинувачення повинно бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (ст..148 КПК). Правда, законодавець не пояснив, що таке винятковий випадок. Цеж поняття використовується ним у ст. 155 КПК щодо взяття під варту. Правозастосувач сам визнає (або ні) ті чи інші обставини як виняткові.

Обрання запобіжного заходу спрямовані на подолання певних перешкод, що їх створює обвинувачений або підозрюваний. Запобіжні заходи характеризуються особливою цілеспрямованістю. Вони обираються з метою перешкодити обвинуваченому:

- скритися від дізнання, попереднього слідства або суду;

- перешкодити встановленню істини по кримінальній справі;

- займатися злочинною діяльністю, а також

- для забезпечення виконання вироку.

Обрання запобіжних заходів з іншою метою – грубе порушення законності.

Таким чином, закономірно зробити висновок:

Запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, що застосовуються органами дізнання, слідчими, прокурорами й судами до

обвинувачених, а у виняткових випадках – до підозрюваного, що спричиняють на останніх певний психологічний вплив або обмежують їх особисту свободу, з метою перешкодити їм скритися від слідства й суду, заважати їм встановленню істини у кримінальній справі, займатися злочинною діяльністю, ухилитися від виконання вироку.

1.2. Підстави застосування запобіжних заходів.

У літературі існує декілька підходів до визначення підстав застосування запобіжних заходів. Деякі вчені вважають, що вирішення питання про запобіжний захід окрім доказів, що викривають певну особу, як таку, що скоїла злочин, повинні бути також достатні підстави вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, скриється від слідства і суду або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі, або займатися злочинною діяльністю, або ухилятися від виконання вироку. Тільки наявність сукупних даних, що викривають певну особу у скоєні злочину і свідчать про можливість його неналежної поведінки, на їх думку, може бути підставою для застосування до цієї особи запобіжного заходу1.

Аналізуючи наведену точку зору, А.П. Рыжаков робить припущення, що дані про те, що обвинувачений скриється від дізнання

попереднього слідства або суду або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі або буде займатися злочинною діяльністю, а

також для забезпечення виконання вироку – це привід; притягнення особи у якості обвинуваченого (затримання або обрання йому запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення) - умова, а підставою може бути визнана сама постанова особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора про обрання запобіжного заходу. Але далі він правомірно визнає, що ця позиція, хоча й може бути визнана логічно послідовною, прямо протирічить положенням ст..148 КПК, у якій сказано; "Про застосування запобіжного заходу складається постанова з додержанням правил ст.130 цього Кодексу. В постанові зазначається приз віще, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття кримінального закону, якою передбачено даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання”.

Таким чином, вважає А.П. Рибаков, підставою обрання запобіжного заходу не є сама постанова. Постанова – це підстава реалізації запобіжних заходів. Підставою ж обрання запобіжного заходу, на думку цього вченого, може бути тільки те, що передувало складанню постанови2.

Дехто із вчених підстави обрання запобіжного заходу поділяють на фактичні і юридичні. Так, головною фактичною підставою обрання

запобіжного заходу вони вважають наявність незаперечних доказів вчинення обвинувачення (підозрюваним) кримінально карного діяння.

Для обрання запобіжного заходу вимагаються також додаткові фактичні підстави: наявність даних, які вказують на те, що обвинувачений (підозрюваний) може сховатися від слідства і суду; перешкодити здійсненню правосуддя і виконанню вироку.

Юридичною ж підставою обрання запобіжного заходу вони вважають постанову органу дізнання, слідчого і прокурора або ухвалу суду, винесені відповідно до закону. При цьому законним таке рішення буде тоді, коли воно винесено у порушеній кримінальні справі особою, у чийому провадженні знаходиться кримінальна справа, при наявності вищеописаних фактичних підстав[1].

Розслідуючи злочин, слідчий вивчає обставини злочину, що був скоєний у минулому. А при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу йому доводиться оцінювати також майбутню поведінку особи, до якої застосовується запобіжний захід. Вихідними даними в оцінці цієї поведінки служать зібрані у справі докази, що характеризують тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, характер його вини, у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності тощо. Для правильного і обґрунтованого рішення про обрання запобіжного заходу необхідно дати оцінку усіх фактичних обставин справи і на основі зібраних доказів зробити висновок про можливу поведінку обвинуваченого (підозрюваного), котра робить необхідним застосування до нього запобіжного заходу.

Важко точно передбачити поведінку особи, що притягується до кримінальної відповідальності. Тому при вирішенні питання про

запобіжний захід встановлюється ймовірна поведінка обвинуваченого (підозрюваного), однак висновок про таку поведінку повинен базуватися не на інтуїтивних припущеннях, а на об'єктивно встановлених фактах, на реальних доказах, що свідчать про те, що обвинувачений (підозрюваний) може скритися від слідства і суду або перешкодити встановленню істини в кримінальній справі або займатися злочинною діяльністю, а також ухилятиметься від виконання вироку. При чому для вирішення питання про обрання запобіжного заходу достатньо одного із вказаних припущень.

Особи, обвинувачені у скоєні найбільш тяжких злочинів, перелік котрих встановлений КПК, можуть бути взяті під варту з мотивів тільки

небезпечності злочину. У цих випадках підставою для обрання запобіжного заходу є фактичні данні (докази), що викривають обвинуваченого у скоєні злочину, незалежно від наявності даних, що свідчать про можливість його неправомірної поведінки.

"Небезпечність” злочину, що дозволяє взяття під варту може заключатись у особі самого злочинця, діями котрого суспільству завдається особливо велика шкода. Інтереси суспільства у цьому випадку потребують негайної ізоляції обвинуваченого, щоб не дати йому можливості продовжити злочинні дії, що являють особливу суспільну небезпеку і завадити встановленню істини у справі або скритися від органів слідства і суду, бо з врахуванням характеру злочину і покарання, що має настати ймовірність таких дій дуже висока. У справі може і не бути доказів неналежної поведінки обвинуваченого, однак сам характер злочину свідчить про велику ймовірність такої поведінки. Крім того, залишення на волі особи, що викривається у скоєні тяжкого злочину, може привести до незадоволення громадськості, бо люди не будуть відчувати себе у безпеці і можуть ототожнювати залишення обвинуваченого на волі з його безкарністю. З урахуванням цих обставин законодавець передбачив можливість взяття під варту з мотивів тільки небезпечності злочину.

Враховуючи вище сказане, можна сказати, найбільш точно, на думку А.П. Рижакова, визначення підстав обрання запобіжних заходів звучить так: підставами може бути визнана тільки наявність будь-яких даних, що Містяться в доказах і вказують на те, що обвинувачений може скритися від дізнання, попереднього слідства або суду, або перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, або буде займатися злочинною діяльністю, або може завадити виконанню вироку, а рівно наявність достатніх доказів, що дають підстави пред'явлення обвинувачення у вчинені наведених у переліку ст. 155 КПК злочину1.

Слід відразу зазначити: якщо орган дізнання, слідчий, прокурор має підстави, що обрання запобіжного заходу вже не право, а його

обов'язок. Проте, це правило вимагає деяких уточнень. Пред'явивши обвинувачення у вчиненні небезпечного злочину при відсутності даних

про обставини, перераховані у ст. 148 КПК, слідчий також повинен обрати запобіжний захід, але не обов'язково таким буде взяття під варту, зазначає вчений2.

За загальним правилом запобіжні заходи можуть застосовуватися

тільки щодо обвинувачених і лише виняткових випадках щодо підозрюваних. Вимоги закону про допустимість застосування запобіжних заходів, як правило тільки після притягнення особи у якості обвинуваченого, так же як і наявність при цьому відповідних підстав, має важливе значення. Воно гарантує наявність на момент вирішення питання про запобіжний захід такого об'єму доказів, що викривають особу у вчиненні злочину, якого достатньо для прид'явлення обвинувачення.

Необхідною умовою для визнання обґрунтованим факту застосування до особи запобіжного заходу буде наявність доказів у справі, при чому таких доказів які викривають дану особу у вчинені злочину. Ці докази при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу підлягають всебічній оцінці незалежно від того, чи обирається запобіжний захід щодо обвинуваченого або підозрюваного. Невірна оцінка доказів, що свідчать про вчинення злочину певною особою може призвести до помилки у застосуванні запобіжного заходу. Обрання ж запобіжного заходу при відсутності доказів, що викривають у злочині особу, щодо котрої застосовується запобіжний захід, вважається незаконним і порушує конституційне право громадян на недоторканість особи. До того ж в силу Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду від 1 грудня 1994 року громадянин має право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди завданої внаслідок його незаконного взяття і тримання під вартою, а зазначене право виникає в тому випадку, коли у розслідуваній справі винесена постанова про закриття кримінальної справи за відсутністю у діянні складу злочину або недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Отже, законним арешт буде вважатися тільки при доведеності наявності в діях обвинуваченого складу злочину, коли зібрані незаперечні докази вчинення ним злочину.

Вирішуючи питання про необхідність застосувати до особи запобіжні заходи, а також про обрання того чи іншого з них, співробітник органу дізнання, слідчий, прокурор, суддя, суд, враховують крім обставин, вказаних у ст. 148 КПК, також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан (ст. 150 КПК).

Жодне з наведених фактичних даних, взяте саме по собі не є власне підставою обрання запобіжного заходу. Однак, оцінка і врахування цих обставин допомагає правильно вирішити питання про наявність підстав і необхідності застосування запобіжних заходів, а також обрати саме той з них, котрий здатен відвернути неналежну поведінку обвинуваченого чи підозрюваного.

Перелічені відомості при обрані запобіжного заходу можуть відігравати різну роль, свідчачи про необхідність взяття під варту обвинуваченого (підозрюваного), або про доцільність застосування до нього запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, або взагалі про недоцільність застосування запобіжного заходу.

Таким чином, підставами обрання запобіжних заходів є наявність сукупних даних, що викривають особу у вчинені злочину і свідчать про

можливість особи скритися від слідства і суду, перешкоджати встановленню об'єктивної істини у кримінальній справі, продовжити заняття злочинною діяльністю або завадити виконання вироку.

При обранні запобіжного заходу або вирішені питання про можливість його застосування, крім обставин, зазначених у ст. 148 КПК слід також враховувати тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан (ст. 150 КПК).

1.3. Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування

запобіжних заходів.

Слід відразу зазначити, що процесуальний порядок застосування,

зміни і скасування запобіжних заходів чітко регламентується КПК, законами України, підзаконними нормативно-правовими актами і тому

у літературі немає суттєвих розбіжностей щодо розгляду цього питання1.

Виходячи з кримінально-процесуального законодавства

запобіжні заходи можуть застосовуватися органом дізнання, слідчим, прокурором і судом при наявності для того достатніх підстав.

Про застосування запобіжного заходу особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суддя вносять мотивовану постанову, а суд-ухвалу, якщо це питання не вирішено у вироку.

У постанові, зокрема, зазначається призвіще, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття кримінального закону, якою передбачено даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання. Постанова про обрання запобіжного заходу оголошується обвинуваченому під розписку. В разі

його відмови розписатися слідчий відмічає про це на постанові (ч.2 ст. 148 КПК). Ці правила застосовуються і в разі обрання запобіжного

заходу до підозрюваного.

У залежності від виду обраного запобіжного заходу окрім винесення постанови оформляється також відповідна підписка, протокол, письмове зобов'язання (підписка про невиїзд, протокол про прийняття застави, письмове зобов'язання поручителів, батьків, опікунів тощо) або направляється повідомлення громадській організації або командуванню військової частини.

Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у запобіжних заходах взагалі або в раніше обраному запобіжному заході. Це провадиться за мотивованою постановою слідчого, органу дізнання, прокурора, судді, ухвалою або вироком суду. Копія постанови органу дізнання, слідчого надсилається прокуророві (ч.3 ст. 165 КПК) бо він здійснює нагляд за законністю обрання, зміни і скасування ними запобіжних заходів.

Запобіжний захід, який був обраний прокурором, орган дізнання, слідчий можуть скасувати або змінити тільки за згодою прокурора (ч.4

ст. 165 КПК). Для прокурора вищого рівня й суду, в проваджені якого знаходиться справа, такої згоди не потрібно.

Під час розгляду кримінальної справи суд за наявності до того підстав може змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо

підсудного (ст.274 КПК). Ухвала суду чи постанова судді про це виноситься у нарадчій кімнаті й викладається у вигляді окремого документа, який підписується всім складом суду (ст.273 КПК) або суддею, якщо він розглядає справу одноособово. Постановляючи вирок, за яким до підсудного застосовується та чи інша міра покарання, суд повинен обміркувати питання про запобіжний захід до набирання вироком законної сили і має право обрати запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи підтвердити раніше обраний (ч.1 ст.343 КПК). Рішення суду в цьому питанні викладається в резолютивній частині вироку (ч.1 ст. 335 КПК). Суд касаційної і наглядної інстанції, скасовуючи вирок і направляючи кримінальні справу на додаткове розслідування або новий судовий розгляд, вирішує питання про запобіжний захід у своїй ухвалі чи постанові.

Запобіжний захід скасовується при закритті кримінальної справи

(ч. 1 ст.214 КПК), при поставленні виправдовувального вироку (ч. 13 ст.335 КПК), а також вироку, який звільняє підсудного від відбування

покарання або засуджує його до покарання не пов'язаного з позбавленням волі; якщо підсудний перебуває під вартою, суд негайно звільняє його з під варти в залі судового засідання (ч. 1 ст. 342 КПК). Однак при умовному засудженні до позбавленням волі з обов'язковим залученням засудженого до праці суд з урахуванням особи та обставин справи вправі, а не зобов'язаний звільнити засудженого з-під варти (ч. 2 ст.342 КПК).

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, вирок та ухвала суду про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу

повинні бути оголошені обвинуваченому (підозрюваному чи підсудному), а також доведенні до відома особистих чи громадських поручителів, командування військової частини, батьків, опікунів, піклувальників чи адміністрації дитячої установи.

При скасуванні або зміні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту копія постанови, вироку чи ухвали надсилається адміністрації місце попереднього ув'язнення і згідно із ст. 20 Закону України "Про попереднє ув'язнення " від 30 червня 1993 року, підлягає виконанню негайно після її надходження.

Отже, із сказаного вище випливає, що правом обирати, змінювати і

скасовувати запобіжні заходи, згідно з законодавством, в Україні наділені органи дізнання, слідчий, прокурор, суд та суддя.

Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів чітко регламентується КПК, законами та іншими підзаконними актами.

Аналізуючи наведений вище матеріал, логічно буде зазначити, що

запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, що застосовуються органами дізнання, слідчими, прокурорами, суддями й судами до обвинувачених (підозрюваних, підсудних), що спричиняють на останніх певний психологічний вплив або обмежують їх особисту свободу, з метою перешкодити їм скритися від слідства і суду, заважати

встановленню об'єктивної істини у кримінальній справі, займатися злочинною діяльністю, а також перешкодити виконанню вироку.

Підставами обрання запобіжного заходу є наявність сукупних даних, що викривають особу у вчиненні злочину і свідчать про можливість її неналежної поведінки.

При обранні запобіжного заходу або вирішені питання про можливість його застосування, крім обставин, зазначених у ст. 145 КПК слід також враховувати і обставини, передбачені у ст.. 150 КПК, а саме: тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан.

Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів детально визначається у законодавстві. Правом обрання, зміни і скасування запобіжних заходів наділені органами дізнання, слідчі, прокурори, судді та суди.

2. Види запобіжних заходів.

2.1. Запобіжні заходи, не пов'язані із взяттям під варту

У КПК передбачено такі види запобіжних заходів: 1) підписка про невиїзд; 2) особиста порука; 3) порука громадянської організації або

трудового колективу; 4) застава; 5) взяття під варту; 6) нагляд командування військової частини (ст. 149 КПК). Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 165 КПК України. Крім того ст. 436 КПК передбачає, щодо неповнолітніх обвинувачених ст. 149 КПК, може застосуватися передача їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі – передача їх під нагляд адміністрації цієї установи.

Усі запобіжні заходи можна розділити на дві групи: 1) запобіжні заходи. Не пов'язані із взяттям під варту; 2) взяття під варту1.

Розглянемо спочатку першу групу запобіжних заходів.

ПІДПИСКА ПРО НЕВИЇЗД. Підписка про невиїзд є одним із найпоширеніших заходів, що застосовуються на практиці. Можливо тому він знайшов широко відображення як у підручниках з Кримінального процесу, так і в монографічних роботах вчених – процесуалістів та у періодичних виданнях2.

Підписка про невиїзд, згідно із ст. 151 КПК, полягає у відібрані у підозрюваного або обвинуваченого письмового зобов'язання не

відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого.

Під місцем постійного проживання підозрюваного чи обвинуваченого слід розуміти населений пункт, у якому він за певною адресою має постійне житло взятий на постійний паспортний і військовий облік, проживає разом із сім'єю. Місце тимчасового знаходження підозрюваного чи обвинуваченого – це місце, в якому він перебуває у зв'язку з проїздом, відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням тощо3.

У радянській кримінально-процесуальній літературі та пострадянській російській літературі обґрунтовується думка про те, що місце проживання або тимчасового знаходження, з якого не повинен відлучатися обвинувачений (підозрюваний), визначає орган, котрий обирає запобіжний захід, з урахуванням можливостей та інтересів особи, до якої застосовується цей захід4.

З цією думкою навряд чи може погодитись, оскільки, як вірно визначають українські вчені, закон не передбачає право органів

розслідування, прокурора й суду при обранні підписки про невиїзд визначати підозрюваному чи обвинуваченому місце проживання на період провадження у справі. Він надає їм лише право заборонити підозрюваному чи обвинуваченому залишати місце постійного проживання або тимчасового знаходження без їх дозволу1.

Дозвіл вилучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження є необхідним у випадках постійного або тимчасового

переїзду в інший населений пункт чи в іншу місцевість. При переїзді в межах місця проживання, вказаного в підписці, підозрюваний чи

обвинувачений повинен повідомити про зміну адреси орган, у проваджені якого перебуває кримінальна справа, а дозвіл отримувати не

потрібно.

Тривала відсутність підозрюваного чи обвинуваченого за адресою, вказаної у підписці, без повідомлення про це відповідного органу

вважається порушенням підписки.

У відповідності до ч. 2 ст. 151 КПК, якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом; про це підозрюваному або обвинуваченому повинно бути оголошено при відібрані від нього підписки про невиїзд.

ОСОБИСТА ПОРУКА згідно зі ст. 152 КПК полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір'я, письмового зобов'язання про те, що

ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання,

попереднього слідства і суду на першу про це вимогу. Поручителів не може бути менше двох. Поручитель повідомляється про суть справи, в

якій обирається запобіжний захід, а також попереджується про те, що коли обвинувачений ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

У законі прямо вказано, що поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довір'я. З цього випливає, що поручителі повинні мати авторитет в очах оточуючих і достатньо очевидні можливості позитивно впливати на поведінку обвинуваченого (підозрюваного).

Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або згодою поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе

відповідальне зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву органу дізнання, слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу

поручителів та їх стосунки з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування цього запобіжного заходу.

Порядок та підстави накладання на поручителів грошового стягнення визначається ст. 153 КПК.

Якщо поручителі переконаються у тому, що вони не можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку до слідчих

органів, органів дізнання чи суду, вони повинні заявити про відмову від узятого на себе зобов'язання. При відмові поручителя від взятого на

себе зобов'язання особиста порука заміняється іншим запобіжним заходом (ч. 3 ст. 152 КПК).

ПОРУКА ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ АБО ТРУДОВОГО КОЛЕКТИВУ полягає у винесенні зборами громадської організації або

трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана організація або колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і суду. Громадська організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред'явленого особі, що віддається на поруки (ст. 154 КПК).

Про обрання у якості запобіжного заходу поруки громадської організації або трудового колективу оголошується обвинуваченому

(підозрюваному) і повідомляється громадській організації чи трудовому колективу, що прийняв цю поруку.

Якщо обвинувачений вибуває з організації чи колективу або виявиться, що вони не можуть забезпечити належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом, організація чи колектив повинні відмовитися від поруки і повідомити про це органу, який обрав запобіжний захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання щодо обвинуваченого іншого запобіжного заходу.

Поруку громадської організації або трудового колективу як запобіжний захід слід відрізняти від передачі особи на поруки громадської організації або трудовому колективу для перевиховання і виправлення, яка є формою звільнення особи від кримінальної відповідальності із закриттям справи (ст. 10 КПК).

ЗАСТАВА полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним,

фізичними чи юридичними особами грошей або передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки,

виконання зобов'язання не відлучатися від постійного місця проживання або тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано цей запобіжний захід (ст. 154' КПК).

Щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду застава може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав

санкцію на арешт, а після надходження до суду – судом (ч.4 ст. 154' КПК[F1] ).

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував цей захід, але він не може бути меншим: а) щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років – 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян; б) щодо особи, обвинуваченої іншого тяжкого злочину чи раніше судимої – 500 таких мінімумів;

в) щодо інших осіб – 50 таких мінімумів. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим від розміру цивільного позову, обґрунтованого

достатніми доказами, бо застава може бути звернена судом на виконання в частині майнових стягнень ( ч. 2,7 ст. 154' КПК).

При внесенні застави підозрюваним, обвинуваченому, підсудному роз'ясняються його обов'язки і наслідки їх невиконання, а

заставодавцю – у вчинені якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується застава, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків застава буде звернута в доход держави. Заставодавець може відмовитись від узятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для того звернення.

У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для зміни йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після, обрання нового запобіжного заходу ( ч. 3,5 ст. 154' КПК).

Питання про звернення застави в доход держави, якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень, але його явка без поважних причин не перешкоджає розгляду цього питання ( ч. 6 ст. 154' КПК).

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи ( ч. 7 ст. 154').

Застава – відносно молодий запобіжний захід для українського правового простору. КПК було доповнено ст. 154' у 1996 році, але

обговорення питань пов'язаних із застосування застави актуальне і сьогодні1.

Застава є проміжним запобіжним заходом між підпискою про невиїзд, яка в деяких випадках може бути неефективною, і взяттям під

варту, коли без нього можна обійтися. Але деякі вчені, наприклад Г.В. Дроздов, вважає, що застава не може бути ефективною, бо вона

пропагує соціальну нерівність у суспільстві, тобто у заможних людей з'являється можливість "відкупитись” від арешту2.

Тому застосування застави повинно бути зваженим. Недоцільно її застосовувати у справах про розкрадання у особливо великих розмірах,

порушення правил про валютні операції у значному розмірі, фінансове шахрайство і у інших аналогічного роду справах.

Слід зазначити, що предметом застави не можуть бути гроші й інші матеріальні цінності, що прилучені до справи як речові докази або на які накладено арешт (Постанова Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 березня 1999 року " Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу”).

Все ж більшість слідчих частіше при обранні запобіжних заходів віддає перевагу підписці про невиїзд і взяттю під варту.

НАГЛЯД КОМАНДУВАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ за підозрюваним чи обвинуваченим, який є військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів, передбаченим статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного чи

обвинуваченого за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування військової частини повідомляється про

суть справи, в якій обрано даний запобіжний захід. Про встановлення нагляду командування у письмовій формі повідомляє орган, який обрав

цей запобіжний захід (ст. 163 КПК).

Військовослужбовець постійно перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника або добового наряду, позбавляється на час

розслідування й суду права носити зброю, не призначається в караул та інші відповідальні наряди, не звільняється з розташування частини, не

направляється на роботу поза частиною, Питання про відповідальність командування за невиконання обов'язків по нагляду вирішується в

кожному випадку, виходячи з положень Статутів Збройних Сил України.

ВІДДАННЯ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ОБВИНУВАЧЕНОГО ПІД НАГЛЯД БАТЬКІВ, ОПІКУНІВ, ПІКЛУВАЛЬНИКІВ АБО

АДМІНІСТРАЦІЇ ДИТЯЧОЇ УСТАНОВИ, якщо неповнолітній виховується в такій установі (школи-інтернати, дитячі будинки, приймальники – розподільники, спеціальні виховні та лікувально – виховні установи, виховно трудові колонії), полягає в тому, що від них обереться письмове зобов'язання про забезпечення належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора й суду. При цьому вказані особи попереджаються про характер обвинувачення, пред'явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його неявки. В разі порушення цього зобов'язання до батьків, опікунів і піклувальників може біти застосовано грошове стягнення в такому ж порядку, як і до особистих поручителів (ст. 436 КПК). Якщо це зобов'язання не виконає адміністрація дитячої установи, питання про застосування до неї заходів впливу може бути поставлено в поданні слідчого чи прокурора або в окремій ухвалі (постанові) суду.

Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих запобіжних заходів (у ст. 436 КПК їх передбачено фактично

два), слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник або адміністрація дитячої установи зможуть

забезпечити належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.

У літературі існує міркування, щодо запобіжних заходів примикає і фактично є таким ВІДСТОРОНЕННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО ВІД

ПОСАДИ1. Якщо обвинувачений – посадова особа, слідчий у разі необхідності відстороняє його від посади своєю мотивованою постановою з санкції прокурора або його заступника. Копія постанови надсилається для виконання за місцем роботи (служби) обвинуваченого.

Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України на підставі

мотивованої постанови Генерального прокурора України (ст. 147 КПК).

Кримінально – процесуальний закон не зобов'язує обирати запобіжний захід щодо кожного обвинуваченого. При відсутності підстав для застосування запобіжного заходу, від звинуваченого відбирається ПИСЬМОВЕ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з'явиться до слідчого і суду за їх викликом (ч. 3 ст. 148 КПК).

Це зобов'язання не є запобіжним заходом. Обвинувачений, що дав таке зобов'язання може зберегти нормальний життєвий уклад,

виїжджати за межі району мешкання, однак повинен доводити це до відома органів розслідування, прокурора або суд і зобов'язаний негайно

явитися на їх виклики.

На відміну від запобіжних заходів, які можуть застосовуватись не тільки до обвинуваченого, а і до підозрюваного, зобов'язання про те, що

особа повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що вона з'явиться до слідчого і суду за їх викликом може бути відібране

тільки у обвинуваченого. Порушення прийнятого на себе зобов'язання тягне привід обвинуваченого і можливість застосування до нього

відповідного запобіжного заходу.

Отже, як можна помітити, підстави обрання запобіжних заходів, не пов'язаних з позбавленням волі, однакові. Тому при обранні того чи

іншого запобіжного заходу треба враховувати обставини, зазначені у ст. 150 КПК. При тому, не дивлячись на пріоритетність практики обрання

підписки про невиїзд у якості запобіжного заходу, слідчим добре було б урізноманітнити спектр запобіжних заходів, що застосовуються ними до

обвинувачених (підозрюваних).



--------------- Повну версію реферата можна скачати на початку (у верхній частині) сторінки ---------------



Реферат на тему: Запобіжні заходи в процесуальному порядку (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2014. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.  Створити сайт безкоштовно