Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Запобіжні заходи в кримінальному процесі (курсова робота)



Зміст

Вступ .стор. 1

І. Заходи процесуального примусу:

1. Поняття та значення заходів процесуального примусу стор. 2

2. Класифікація заходів процесуального примусу стор. 4

3. Кримінально-процесуальна характеристика окремих заходів процесуального примусу стор. 4-10

II. Запобіжні заходи:

1. Поняття і види запобіжних заходів стор. 11-14

2. Мета і підстави застосовування запобіжних заходів стор. 15-19

3. Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів: стор. 20

а) Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів .стор. 21

б) Процесуальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів .стор. 32

Висновки

Вступ

Теоретично механізм кримінально-процесуального регулювання може функціонувати без застосування заходів примусу. Суб'єкти кримінального процесу мають покладені на них державою права та обов'язки. Надаючи їх, держава розраховує на їх виконання завдяки громадській свідомості суб'єктів.

Проте така система працюватиме лише в ідеальних умовах.

В реальному житті заходи процесуального примусу є реально діючою та вагомою гарантією виконання приписів норм закону всіма суб'єктами кримінального процесу.

Тому питання сутності, правової природи та застосування заходів процесуального примусу є, було і буде надалі актуальним та резонансним, оскільки з однієї сторони вони є засобом забезпечення дотримання і виконання приписів закону, а з іншого – пов'язані з обмеженням найважливіших природних прав людини і громадянина.

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є специфічні правовідносини, які виникають між суб'єктами в процесі застосування заходів процесуального примусу, їх особливості та процесуальний порядок реалізації кримінально-процесуальних прав ті обов'язків їх учасників.

Предметом дослідження виступають окремі запобіжні заходи та інші заходи процесуального примусу, їх зміст, сутність, особливості та правова природа, а також процесуальний порядок їх застосування.

Мета дослідження – зясувати зміст, правову природу, особливості застосування заходів процесуального примусу та виявити існуючі недоліки їх реалізації, зокрема недоліки законодавчого регулювання.

Завдання курсової роботи :

1. Дослідити теоретичні основи заходів процесуального примусу з юридичної та наукової сторін.

2. Використовуючі нормативно-правову базу та наукові дослідження з'ясувати сутність, правову природу, особливості та процесуальний порядок застосування визначених законодавством запобіжних заходів та окремих заходів процесуального примусу.

3. Виявити риси схожості та відмінності окремих заходів процесуального примусу, а також співвідношення їх з кримінально-правовими санкціями, їх роль та місце в правовій системі України, зокрема в системі Кримінального процесу України

4. Зробити відповідні висновки.

ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

Поняття та значення заходів процесуального примусу

Для забезпечення виконання такими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти тощо, своїх процесуальних обов'язків, а також для забезпечення доказів, цивільного позову і можливої конфіскації майна органи дізнання, слідчі, прокурори й суди застосовують передбачені КПК заходи процесуального примусу.

Кримінально – процесуальний примус має індивідуальні ознаки:

1. Державно-владний характер відносин, що виникають, розвиваються, припиняються в ході застосування і припинення конкретних заходів примусу.

2. Примус пронизує все провадження у кримінальних справах , оскільки регламентується кримінально-процесуальним правом, яке є галуззю публічного права.

3. Примус може полягати у фізичному, матеріальному або моральному (психологічному) впливі держави в особі державного органу на суб'єктів кримінального процесу.

4. Завжди пов'язаний з певними обмеженнями прав і свобод суб'єктів процесу.

5. Застосовується в разі, якщо авторитету закону і переконання в необхідності виконання приписів норм права недостатньо.

6. Заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажанню суб'єктів.

Єдиної думки серед вчених щодо класифікації заходів процесуального примусу немає.

Однією з провідних класифікацій в теорії кримінального процесу є думка щодо розподілу заходів процесуального примусу на запобіжні заходи, перелік яких є чітко визначеним і вичерпним, виділені законодавцем в окрему главу 13 КПК, та інші заходи.

Щодо інших заходів одностайної позиції вчених також поки-що немає.

Деякі вчені, зокрема Є.Г. Коваленко, вважають, що слідчі дії (обшук, виїмка, освідування, одержання зразків для експертного дослідження та ін.) входять до системи заходів процесуального примусу.

Інші вчені не вдаються до конкретики і визначають просто: до першої групи належать запобіжні заходи, до другої- всі інші.

Можливо, і не має нагальної потреби в конкретизації видів процесуального примусу, оскільки Кримінальний процес, як і, власне, Кримінальне право за своєю правовою природою покликані захищати права та законні інтереси фізичних, юридичних осіб, суспільства, держави від найбільш небезпечних діянь та посягань. Тому в своєму арсеналі вони містять найсуворіші заходи примусу, які пронизують практично всі правовідносини, що скаладаються в сфері застосування норм Кримінального та Кримінально-процесуального права. Відшукати елементи процесуального примусу можна практично в усіх статтях КПК. Отже, і класифікацію заходів процесуального примусу можна продовжувати деталізувати.

Особисто мені найбільш вдалою вбачається класифікація заходів процесуального примусу, запропонована Л.М. Лобойко:. Всі заходи процесуального примусу він поділяє на запобіжні та інші, які, як правило, не включаються до навчальних програм з кримінально-процесуального права:

- привід свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозріваного;

- відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає;

- письмове зобов'язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викликом;

- поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника для неповнолітніх;

- запобіжне обмеження;

- поміщення обвинуваченого до медичного закладу;

- видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок. [20;130]

Заходи процесуального примусу не є мірами кримінального покарання; їх не можна застосовувати як засіб вимагання показань від обвинуваченого чи підозрюваного. Водночас законодавець, виходячи з гуманних міркувань, передбачив, що попереднє ув'язнення зараховується судом до строку покарання при засудженні до позбавлення волі і направлення в дисциплінарний батальйон день за день, при засудженні до виправних робіт - день за три. При засудженні до інших мір покарання суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити від нього засудженого (ст. 47 КК України). Час перебування під вартою особи, умовно засудженої до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, зараховується до строку призначеного вироком суду покарання з розрахунку день за день (ст. 47 КК України). У тому разі, коли обвинувачений, знаходячись під вартою, перебував у медичній установі, час перебування в ній зараховується в строк відбуття покарання (ч. З ст. 338 КПК).

Класифікація заходів процесуального примусу

Серед вчених до цього часу тривають дискусії стосовно питання класифікації заходів процесуального примусу. Серед можна виділити найбільш детальну, запропоновану Л.М. Лобойко.

Усі заходи процесуального примусу поділяються на дві групи:

1. запобіжні заходи;

2. інші заходи процесуального примусу:

Інші заходи процесуального примусу поділяються:

1. Привід:

- свідка (ч.2 ст.70 КПК);

- потерпілого (ч. 3 ст.72 КПК);

- обвинуваченого (ст.135 КПК);

- підозрюваного (ст. 136 КПК);

2. Відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає (ст. 147 КПК);

3. Письмове зобов'язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викликом (ч.3 ст. 148 КПК);

4. Поміщення неповнолітнього віком від 11 до віку, з якого настає кримінальна відповідальність, до приймальника-розподільника для неповнолітніх (ч. З ст. 7-3 КПК);

5. Запобіжне обмеження, тобто заборона особі, щодо якої порушено кримінальну справу, виїжджати за межі України до закінчення досудового слідства чи судового розгляду (ст. 98-1 КПК);

6. Поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205 КПК);

7. Видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок (ст. 272 КПК) та ін.

Кримінально-процесуальна характеристика окремих заходів процесуального примусу

Привід. Цей захід процесуального примусу здійснюється у передбачених КПК випадках щодо свідка, потерпілого, підозрюваного та обинуваченого.

Свідком в кримінальній справі може бути будь-яка особа, якій відомі будь-які обставини справи, якщо вона не є зацікавленим у результатах справи учасником процесу.

Потерпілий - фізична особа , якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.

Підозрюваний –(ст. 43-1 КПК) – особа :

- затримана за підозрою у вчиненні злочину;

- до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

- обвинувачений (ст. 43 КПК) – особа, щодо якої в порядку, визначеному КПК, слідчим винесено вмотивовану постанову про притягнення її як обвинуваченого.

Свідок, потерпілий, підозрюваний та обвинувачений зобов'язані з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду. У разі неявки без поважних причин вони підлягають приводу. Поважними причинами неявки є: несвоєчасне одержання повістки, хвороба чи інші обставини, які фактично позбавляють особу можливості своєчасно з'явитися за викликом. Привід здійснюється органами внутрішніх справ за місцем проживання, роботи або навчання особи, яка підлягає приводу, на підставі мотивованої постанови слідчого, судді або ухвали суду, яку оголошують під розписку свідку, потерпілому, підозрюваному чи обвинуваченому перед їх виконанням (ст. 70, 72, 135, 136, 288, 290 КПК). У разі неможливості приводу працівник органу внутрішніх справ робить відмітку на постанові чи ухвалі і через начальника органу повертає її без виконання слідчому, судді чи суду, які їх винесли, зі своїми поясненнями.

Затримання особи за підозрою у вчиненні злочину є заходом процесуального примусу, суть якого полягає в тому, що ця особа на короткий строк поміщається в спеціальне приміщення (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахта для військовослужбовців) і таким чином позбавляється волі. Метою затримання є з'ясування причетності затриманого до злочину і вирішення питання про застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.Затримання підозрюваного, яке регулюється КПК, слід відрізняти від фізичного затримання підозрюваної особи на місці вчинення злочину або з поличним, яке здійснене представниками влади, громадськості або окремими громадянами (п. 2 ч. 1 ст. 94 КПК) з метою доставлення цієї особи у відповідні правоохоронні органи, а також від затримання особи, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення. Кримінально-процесуальне затримання можуть здійснювати лише спеціально уповноважені учасники кримінального процесу: особа, що провадить дізнання (складений нею протокол затримання підлягає затвердженню начальником органу дізнання), орган дізнання, слідчий, прокурор. При затриманні підозрюваного слідчий і прокурор вправі вимагати допомоги від органу дізнання або доручити йому виконання своєї постанови про затримання підозрюваного (ч. 3 ст. 114 КПК).

Закон надає право затримати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі і тільки за наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

4) за наявності інших даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину (наприклад, показання свідків і потерпілих, які не були очевидцями злочину, обвинуваченого, інших підозрюваних), її може бути затримано лише в тому разі, якщо ця особа намагалася втекти, не має постійного місця проживання або не встановлено особу підозрюваного (ч. 1 і 2 ст. 106 КПК). Про кожний випадок затримання підозрюваного орган дізнання або слідчий зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз'яснення підозрюваному права мати побачення із захисником до першого допиту. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим (ч. З ст. 106 КПК). Він є підставою для поміщення підозрюваного в місця тримання затриманих. Строк затримання підозрюваного обчислюється з моменту доставлення його в орган дізнання чи до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з моменту фактичного його затримання. Про кожний випадок затримання підозрюваного орган дізнання або слідчий зобов'язаний протягом 24 годин письмово повідомити прокурору. Протягом 48 годин з моменту одержання повідомлення прокурор зобов'язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого (ч. 3 ст. 106 КПК).

Взяття під варту, підписка про невиїзд з постійного місця проживання або тимчасового знаходження та інші запобіжні заходи можуть бути застосовані до підозрюваного лише у виняткових випадках. У цьому разі обвинувачення йому повинно бути пред'явлене не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК). Особа перестає бути підозрюваною як процесуальною фігурою і може допитуватися в разі необхідності лише як свідок. Осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, піддають особистому обшуку, а при необхідності - дактилоскопіюванню і фотографуванню, про що складається протокол. Наявні в затриманих речі підлягають оглядові. Затриманим забороняється мати про собі гроші, цінні речі, а також предмети й документи, які не дозволяється зберігати в місцях тримання затриманих. Вилучені у них гроші, цінні речі, згадані предмети й документи здаються на зберігання, про що складається протокол. Затриманих підозрюваних звільняють, якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину, немає необхідності застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або скінчився встановлений законом строк затримання (72 години). Звільнення затриманого провадиться начальником місця тримання затриманих за постановою особи, що провадить дізнання, слідчого або прокурора негайно після її надходження . Якщо у встановлений законом строк затримання постанова про звільнення затриманої особи або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не надійшла, начальник місця тримання затриманих звільняє цю особу і направляє повідомлення про її звільнення прокуророві, слідчому чи особі, яка провадить дізнання, про що складає протокол.

Відсторонення обвинуваченого від посади. В разі притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин, а також якщо ця особа підлягає притягненню до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід досудового слідства чи дізнання (приховати сліди злочину, вилучити або знищити необхідні для розкриття злочину документи чи змінити їх зміст, впливати на потерпілих, свідків, інших обвинувачених, підлеглих їй по службі) слідчий зобов'язаний відсторонити її від посади, про що виносить мотивовану постанову, яка санкціонується прокурором чи його заступником, і копію її надсилає для виконання за місцем роботи (служби) обвинуваченого для виконання. Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується ним на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора. Цей примусовий процесуальний захід скасовується постановою слідчого (прокурора), коли в подальшому його застосуванні відпадає потреба (ст. 147 КПК). Слід звернути увагу на те, що цей захід процесуального примусу може застосовуватися тільки щодо обвинуваченого і тільки якщо він є посадовою особою. Обвинувачений, відсторонений від посади, може під час розслідування справи обіймати іншу посаду за попереднім або іншим місцем роботи. Проте якщо слідчий вважає, що й на новій посаді обвинувачений може перешкоджати розслідуванню, він має право відсторонити його й від цієї посади. Постанова обов'язкова для виконання посадовими особами, на адресу яких вона направлена. Рішення про відсторонення від посади може бути оскаржено до суду.

Відсторонення від посади відміняється постановою слідчого, якщо більше немає потреби в подальшому застосуванні цього заходу процесуального примусу.

Поміщення обвинуваченого до медичного закладу (направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу). Згідно ст 205 КПК якщо для проведення судово-медичної чи судово-психіатричної експертизи виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або дослідження його, суд за поданням слідчого, погодженим з прокурором, поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову.

При проведенні стаціонарної експертизи підозрюваного чи обвинуваченого, який утримується під варторю, позивачів та осіб, стосовно яких вирішується питання про дієздатність, поміщення їх до лікувально-психіатричного закладу провадиться тільки судом за поданням слідчого, погодженим з прокурором.

Стаціонарна судово-психіатрична експертиза провадиться в психіатричних диспансерах, де створюються стаціонарні судово-психіатричні експертні комісії, що складаються не менше, ніж з трьох лікарів-психіатрів. Для проведення експертизи підекспертні особи поміщаються до судово-психіатричного відділення, за їх відсутності – до спеціально відведених палат загальних відділень психіатричних чи психоневрологічних закладів. Термін стаціонарного обстеження не повинен перевищувати 30 днів. Якщо в цей термін неможливо винести остаточний висновок про психічний стан і осудність особи, стаціонарна експерта комісія виносить рішення про необхідність подовження терміну обстеження, копія якого направляється органу, який призначив експертизу.

Поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника. Примусові заходи, що застосовуються в процесі розслідування кримінальних справ, порушених стосовно осіб, які досягли віку 11 років, мають обмежений характер і можуть застосовуватись лише в передбачених законом випадках. За ст 7-3 КПК слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння, вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру по закінченні розслідування. Справа разом з постановою направляється прокурору.

Неповнолітньому, щодо якого винесено постанову, а також його батькам або особам, що їх замінюють, перед направленням справи прокурору надається можливість ознайомитись з усіма матеріалами справи, при цьому вони мають право користуватися послугами захисника.

Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у виді позбавлення волі понад п'ять років, необхідно у зв'язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора за вмотивованим рішенням суду, її може бути поміщено у приймальник-розподільник для неповнолітніх на строк до 30 діб. Участь захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник. Продовження зазначеного терміну законом не передбачено.

Якщо слідчий встановив, що суспільно-небезпечне діяння вчинене дитиною, яка не досягла 11 років, він виносить постанову про закриття справи , надавши можливість неповнолітньому і його батькам ознайомлення зі справою. Про це він повідомляє прокурора, службу та кримінальну міліцію в справах неповнолітніх за місцем проживання особи.

Згідно зі ст.105 КПК України неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньї тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.В цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру:

- застереження;

- обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

- передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, що їх замінюють. Чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання.

- покладення на неповнолітнього, який досяг 15 років і має майно, кошти чи заробіток, обов'язку відшкодування майнових збитків.

- направлення його до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, не більше трьох років.Умови перебування неповнолітніх в цих установах та порядок їх залишення регламентуються Законом України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995.

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, передбачених п.2 та 3 ч.2 ст. 105 КПК України, встановлюється судом, що їх призначає.

Спеціальні навчально-виховні установи: спеціальні загальноосвітні школи соціальної реабілітації (направляються особи у віці від 11 до 14 років) і професійні училища соціальної реабілітації неповнолітніх – для осіб у віці понад 14 років.

Якщо суд застосував до неповнолітнього примусовий захід виховного характеру у вигляді направлення до спеціального навчально-виховного закладу і є достатні підстави вважати, що ця особа вестиме протиправну діяльність, а також з метою забезпечення виконання свого рішення він вправі тимчасово, строком до 30 діб, помістити цю особу до приймальника-розподільника для неповнолітніх, який доставляє її до спеціального навчально-виховного закладу (ч. 4 ст. 447 КПК).

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх є складовою частиною кримінальної міліції органів внутрішніх справ і створюється на правах самостійного підрозділу в головних управліннях Міністерства внутрішніх справ України в Криму, місті Києві, Київській області, управліннях Міністерства внутрішніх справ міста Севастополя, областей, управліннях внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України на транспорті та Міністерстві внутрішніх справ України.

Приймальники-розподільники для неповнолітніх створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і підпорядковуються органам внутрішніх справ.

До приймальників-розподільників можуть бути доставлені неповнолітні віком від 11 до 18 років на термін до 30 діб, які:

· вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є потреба - негайно ізолювати їх (за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором, або за постановою суду);

· згідно з рішенням суду направляються у спеціальні установи для неповнолітніх;

· самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де вони перебували.

Не підлягають поміщенню до приймальників-розподільників неповнолітні, які перебувають у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, неповнолітні, які вчинили правопорушення у віці, з якого за такі діяння можлива кримінальна відповідальність, крім випадків припинення кримінальної справи і направлення винних осіб у спеціальні установи для неповнолітніх за рішенням суду.

Письмове зобов'язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку слідчого і суду за їх викликом (ч. 3 ст. 148 КПК).

Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд мають право, але не зобов'язані вжити запобіжний захід. Визнавши не­потрібним його обрання, а також за відсутності підстав для його застосування, вони обмежуються відібранням у обвинуваченого письмового зобов'язання про з'явлення. Згідно ст. 148 КПК якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов'язання про явку за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

Це зобов'язання не є запобіжним заходом, і постанови про його відібрання виносити закон не вимагає. У разі порушення такого зобов'язання щодо обвинуваче­ного можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.

Запобіжне обмеження щодо особи, стосовно якої порушено кримінальну справу (ст. 98-1 КПК). У разі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, прокурор (суддя) вправі прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення досудового розслідування чи судового розгляду, про що виносить мотивовану постанову.

Порядок в'їзду на територію України та виїзду з території України громадян України регулюється відповідним законом від 21 січня 1994 року. Зокрема, Закон гарантує, що громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.

Також в ст 6 цього закону зазначено, що громадянину України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон у випадку, якщо проти нього порушено кримінальну справу – до закінчення провадження у справі. Громадянин України, який має такий паспорт, у разі, коли існують обставини, що обмежують, право його виїзду за кордон, зобов'язаний здати свій паспорт на зберігання до органу внутрішніх справ за місцем проживання у місячний термін після виникнення таких обставин.

За наявності достатніх підстав паспорт, що зберігається в ОВС, повертається у 10-денний термін з моменту звернення громадянина або його законного представника. [19 ;427]

Видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок. ( ст. 272 КПК - Заходи, які застосовуються до порушників порядку судового засідання).

Якщо підсудний порушить порядок засідання або не підкориться розпорядженням головуючого, останній попереджає підсудного про те, що в разі повторення ним зазначених дій його буде видалено з залу засідання. При повторному порушенні порядку судового засідання підсудного за ухвалою суду можна видалити з залу засідання тимчасово або на весь час судового розгляду справи. У цьому випадку вирок після його винесення негайно оголошується підсудному.

Видалення також застосовується за наявності підстав до свідка, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, інших громадян, прокурора, громадського обвинувача, захисника чи громадського захисника. Перед цим головуючий виносить попередження. При дальшому непідкоренні будь-якої із зазначених осіб розпорядженням головуючого розгляд справи за ухвалою суду може бути відкладено, якщо неможливо без шкоди для справи замінити цю особу іншою. Одночасно суд повідомляє про це відповідно вищестоящого прокурора, Міністерство юстиції України, кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури.

За непідкорення розпорядженню головуючого або порушення порядку під час судового засідання свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші громадяни несуть відповідальність за частиною 1 статті 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Порушення порядку судового засідання, пов'язані з намаганням впливу у будь-якій формі на суддів з метою перешкодити всебічному, повному і об'єктивному розгляду конкретної справи чи домогтися винесення незаконного судового рішення, погроза вбивством, насильством чи знищенням майна щодо судді, його близьких родичів, у зв'язку із здійсненням суддею правосуддя, навмисне невиконання посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або перешкоджання їх виконанню, образа судді, прокурора, слідчого у зв'язку із здійсненням ними службових обов'язків тягнуть за собою кримінальну відповідальність. При наявності таких фактів суддя може порушити кримінальну справу, обрати щодо відповідних осіб запобіжний захід, направити справу прокурору для проведення досудового розслідування. [19;797]

ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ

Поняття і види запобіжних заходів

Запобіжні заходи законодавець виділив в окрему Главу 13 КПК України. Проте, поняття запобіжних заходів в законі не визначається. Науковці пропонують різні дефініції.

Запобіжні заходи — це частина заходів процесуального примусу, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом певного обме­ження їхніх особистих прав. [20; 130]

Запобіжний захід- кримінально-процесуальний примус, що застосовується до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою припинити їх спроби уникнути слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини в справі, надалі займатися злочинною діяльністю або ухилятись від виконання вироку.

В. Тертишник в Науково-практичному коментарі до КПК України пропонує наступне визначення :

Запобіжні заходи — це заходи процесуального примусу, які об­межують свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність.

Чинна система запобіжних заходів забезпечує можливість ситу­ативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Отже, для визначення запобіжних заходів, необхідно з'ясувати їх сутність і особливості.

Окрім ознак, притаманних для всіх заходів кримінально-проце­суального примусу, запобіжні заходи мають власні специфічні ознаки:

1. Їх може бути застосовано тільки до певних суб'єктів кримі­нального процесу: обвинуваченого, підсудного, засудженого (в окре­мих випадках до підозрюваного).

2. Мають особистий характер, оскільки обмежують особисті права суб'єктів кримінального процесу.

3. Характеризуються специфічними підставами і метою застосу­вання.

4.Мають більший порівняно з іншими заходами ступінь примусу - обмеження прав.

Процесуальне значення запобіжних заходів:

- забезпечують оптимальні умови для доказування і досягнення істини у кримінальній справі;

- завдяки їм створюються умови для реалізації завдань кримі­нального процесу;

- сприяють вирішенню профілактичних завдань процесу;

- є засобами забезпечення спеціального режиму, в якому повинен перебувати підозрюваний, обвинувачений, підсудний чи засуджений.

Питання класифікації запобіжних заходів так-само лишається дискусійним.

За чинним законодавством (ст. 149 КПК) систему запобіжних заходів становлять:

1) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);

2) особиста порука (ст. 152 КПК);

3) порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК);

4) застава (ст. 154-1 КПК);

5) затримання - тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 11.5, 165-2 КПК);

6) взяття під варту (ст. 155 КПК);

7) нагляд командування військової частини (сг. 163 КПК);

8) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклу­вальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).

Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує мож­ливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досу­дового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Система запобіжних заходів, закріплена в законі, та можливість їх вибору дає змогу застосовувати найбільш ефективні з них з урахуван­ням тяжкості вчиненого злочину, особистості обвинуваченого чи підозрюваного та інших обставин. У процесуальній літературі запобіжні заходи часто класифікують залежно від поширеності дії на тих чи інших суб'єктів, щодо яких їх може бути застосовано.

Запобіжні заходи умовно мо­жуть бути поділені на:

1. Загальні - ті, що можуть застосовуватись до будь-яких учасників процесу (підписка про невиїзд, взяття під варту, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава);

2. Спеціальні — ті, що застосовуються лише до певних категорій обвинувачених (нагляд командування військової частини; віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи).

Така класифікація не розкриває сутності запобіжних заходів. Вона лише підкреслює особливості суб'єктів, щодо яких їх засто­совують.

Зміст запобіжних заходів точніше відображає класифікація, в основу якої покладено ступінь обмеження прав суб'єктів. За цією підставою розрізняють ізоляційні та неізоляціпні запобіжні заходи. До першої групи належать затримання і взяття під варту, до другої - всі інші. [20; 131]

1. Ізоляційні:

- затримання;

- взяття під варту.

2. Неізоляційні:

- підписка про невиїзд;

- застава;

- особиста порука;

- порука громадської організації або трудового колективу;

- нагляд командування військової частини;

- відданя неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників, дитячої установи.

Наявна в законі система запобіжних заходів передбачає врахування не тільки обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.

Про суворість (м'якість) запобіжних заходів йдеться в кримі­нально- процесуальному законі:

• у ч. 2 ст. 151 КПК зазначено, що підписка про невиїзд " .може бути замінена більш суворим запобіжним заходом";

• у ч. 2 ст. 156 КПК вказано: " .підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу (взяття під варту) на більш м'який немає".

Які саме запобіжні заходи є суворішими, ніж підписка про не­виїзд, і м'якшими за взяття під варту, в законі не йдеться. Не вирі­шено питання про суворість запобіжних заходів і в теорії процесу.[20; 131]

Тільки в одному з російських підручників з кримінального про­цесу (під редакцією К. Ф. Гуценка; автори - викладачі юридичного факультету Московського державного університету) вдалося відшу­кати позицію вчених з цього питання. Вони умовно поділяють запо­біжні заходи за мірою зростання їх суворості таким чином:

· підписка про невиїзд;

· поручительство;

· віддання неповнолітніх і військово­службовців під нагляд;

· застава;

· взяття під варту.

Саме у такій послідовності розміщено запобіжні заходи у тринад­цятій главі КПК України.

За аналітичними даними, наведеними Головою Верховного Суду України, щодо 70% обвинувачених обирається запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд (найм'якший); 20% беруть під варту (найсуворіший захід), щодо 0, 2% — обирається застава. Щодо 9,8% осіб запобіжний захід не застосовують взагалі: у справах приватного обвинувачення та у випадках, передбачених ч. З ст. 148 КПК, коли відбирається письмове зобов'язання про явку.[20; 131]

Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов'язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з'явиться до слідчого і суду за їх викликом.

Запобіжні заходи нерідко плутають з кримінальним покаранням. Вони мають спільні риси, але не є тотожними. Вони відрізняються за ознаками:

1. Запобіжний захід обирається щодо підозрюваного або обвинуваченого, які ще не визнані винними, але за умови, що доведено наявність в їх діях складу злочину. Покарання застосовується за вироком суду до особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину.

2. Запобіжний захід має на меті створення умов для здійснення в правосуддя. Покарання має за мету виправлення, перевиховання засудженого та кару за вчинене суспільно-небезпечне діяння.

3. Запобіжний захід - захід примусу, обраний слідчим, органом дізнання або прокурором на різних стадіях процесу для того, щоб перешкодити спробам обвинуваченого приховатися від слідства та суду, заважати правосуддю. Покарання - акт правосуддя. Воно призначається судом і застосовується до особи тільки за вироком суду.

4. Запобіжний захід завжди пов'язаний з обмеженням свободи і пересування обвинуваченого або підозрюваного. Покарання може бути і не пов'язане з обмеженням свободи пересування людини (штраф тощо).

Таким чином, можна зробити висновок, що дефініції та класифікація запобіжних заходів поки-що мають суто доктринальний характер і в кримінально-процесуальному законі не визначені.

Грунтуючись на тексті статті 148 КПК України можна запропонувати наступне визначення:

Запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, перелік яких чітко визначений в кримінально-процесуальному законі, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Мета і підстави застосовування запобіжних заходів

Запобіжні заходи застосовуються за наявності до­статніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинуваче­ний, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

При застосуванні запобіжного заходу до підозрювано­го обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується.

Запобіжні заходи — це заходи процесуального примусу, які об­межують свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність.

Застосовуються запобіжні заходи слідчим, органом дізнання, прокурором і судом по порушеній кримінальній справі за наявності для того необхідних фактичних та юридичних підстав.

Запобіжні заходи можуть застосовуватись лише стосовно пев­них учасників процесу, а саме тих з них, хто притягається до кримінальної відповідальності. Запобіжні заходи можуть обиратись лише щодо обвинуваченого, підозрюваного, підсудного чи засудже­ного.

Фактичні підстави застосування запобіжних заходів - це наявність системи незаперечних доказів вчинення відповідною осо­бою злочину. Оскільки запобіжні заходи застосовуються, як пра­вило, лише до обвинуваченого, постанова про притягнення як об­винуваченого, виходячи зі змісту ст. 131 КПК України, виноситься лише за наявності достатніх доказів, які викривають особу у вчи­ненні злочину, то й запобіжні заходи можуть бути обрані тільки за наявності таких доказів. Відповідно до За­кону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої грома­дянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р. громадянин має право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди у разі його незаконного арешту, а вказане право виникає в тому разі, коли у розслідуваній справі винесено постанову про її закриття через відсутність складу злочину або недоведеність участі обвину­ваченого у вчиненні злочину. Таким чином, законними заходи процесуального примусу вважатимуться тільки в разі, коли доведено наявність у діях обвинуваченого складу злочину, коли зібрано не­спростовні докази вчинення ним злочину.

Таким чином, головною фактичною підставою обрання запобіжного заходу є наявність неспростовних доказів вчинення об­винуваченим (підозрюваним) кримінально караного діяння.

Для обрання запобіжного заходу потрібні також додаткові фак­тичні підстави: наявність даних, які вказують на те, що обвинува­чений (підозрюваний) може приховатися від слідства та суду, пе­решкодити встановленню об'єктивної істини у справі, продовжити злочинну діяльність, перешкодити здійсненню правосуддя та вико­нанню вироку.

Виняткові випадки, за яких допустимим є обрання запобіжного заходу щодо особи до пред'явлення обвинувачення, можуть мати місце, наприклад, за таких обставин:

· підозрюваного затримано, строк затримання закінчується, звільнення з-під варти невиправдане через причину тяжкості вчи­неного злочину та інших обставин, однак висунути обвинувачення не можливо, оскільки в строки, які залишилися, не можна забезпечити з'явлення обраного підозрюваним захисника або перекла­дача;

· для пред'явлення обвинувачення потрібно з'ясувати особу затриманого, хоча сам факт вчинення злочину саме даною особою не викликає сумніву (наприклад, був затриманий терорист на місці злочину);

· затриманий тимчасово захворів тяжкою хворобою і не може брати участі в слідчих діях.

Якщо запобіжний захід обрано щодо підозрюваного, то в такому разі обвинувачення має бути пред'явлено не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, або запобіжний захід відміняється (ч. 4 ст. 148 КПК України).

Виняток із цього правила можливий лише в разі тяжкого захво­рювання особи, що позбавляє можливості пред'явлення їй обвину­вачення. В такому разі слідчий виносить постанову про притягнен-ня цієї особи як обвинуваченого (з цього моменту вона стає обви­нуваченою) і за наявності підстав, передбачених ст. 206, 208 КПК України, припиняє провадження по справі. На час припинення про­вадження по справі має припинятись і перебіг десятиденного стро­ку, відведеного на пред'явлення обвинувачення. В ст. 208 КПК України зазначається: «У випадках, коли слідством буде встановле­но, що обвинувачений після вчинення злочину тимчасово тяжко за­хворів, слідчий зупиняє провадження у справі з додержанням вимог частини 2 статті 206 цього Кодексу до видужання обвинува­ченого ». При цьому обраний щодо обвинуваченого запобіжний захід може бути залишений або скасований.

Після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і закінчується провадженням на загальних підставах.

До обвинуваченого або підозрюваного може бути вжито тільки один із вказаних в законі запобіжних заходів.

Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу вирішує в кожному конкретному випадку особа, яка провадить розслідування у справі, прокурор та суд, бе­ручи до уваги, зокрема, дані про те, що в обвинуваченого немає постійного місця проживання або постійних занять, що він нама­гався схилити свідків або потерпілих до давання неправдивих по­казань, знищити документи, предмети, які можуть стати речовими доказами, що він замислює або готує новий злочин

Вжиття запобіжного заходу є правом, а не обов'язком особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду . Визнавши не­потрібним його обрання, а також за відсутності підстав для його застосування, вони обмежуються відібранням у обвинуваченого письмового зобов'язання про з'явлення. Це зобов'язання не є запобіжним заходом, і виносити постанову про його відібрання закон не вимагає.

У разі порушення такого зобов'язання щодо обвинуваче­ного можуть бути застосовані привід або суворіший запобіжний захід.

Про застосування запобіжного заходу особа, яка провадить дізнання, слідчий і прокурор виносять вмотивовану постанову, а суд — ухвалу, або це питання вирішується у вироку [19; 567].

Юридичною підставою обрання запобіжного заходу є постанова слідчого, органу дізнання та прокурора чи ухвала суду, винесені відповідно до закону. Законним таке рішення буде тоді, коли воно винесене за порушеною кримінальною справою, стосовно підозрю­ваного, обвинуваченого, підсудного, а іноді і засудженого, осо­бою, яка провадить процесуальну діяльність по кримінальній справі, прокурором чи в передбачених законом випадках судом, за наявності визначених фактичних підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 148 КПК України про застосування запобіжного заходу складається постанова з додержанням правил ст. 130 КПК України. У постанові вказуються: прізвище, ім'я та по-батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття кримінального закону, яка передбачає відповідальність за даний злочин, обраний запобіжний захід та підстави його обрання. Пос­танова про обрання запобіжного заходу оголошується обвинуваче­ному під розписку. У разі його відмови розписатися слідчий робить відмітку про це у постанові.

Стаття 150 КПК України визначає обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу.

«При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу крім обставин, зазначених у статті 148 цього Ко­дексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце про­живання та інші обставини, що її характеризують».

Вирішуючи питання про застосовування запобіжного заходу, і слід враховувати також обтяжуючі та пом'якшуючі обставини, ступінь суспільної небезпечності злочину.

Особистість обвинуваченого (підозрюваного) характеризують, зокрема, його минула діяльність, тяжкість інкримінованого злочи ну, наявність або відсутність певних занять, постійного місця про­живання, вік, здоров'я, сімейний стан обвинуваченого (підозрюваного) можуть суттєво вплинути на обрання конкретного запобіжного заходу.

До неповнолітніх, осіб похилого віку, тяжко хворих, вагітних чи тих, які мають грудних дітей жінок, одиноких матерів, багатодітних батьків взяття під варту, як правило, не застосовується.

Отже, загальні цілі застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі регламентуються ч. 1 ст. 148 КПК України:

1. Запобігання (звідси — запобіжні заходи):

• спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду;

• перешкоджанню встановленню істини у кримінальній справі;

• продовженню злочинної діяльності;

2. Забезпечення виконання процесуальних рішень.

Загальними підставами застосування запобіжних заходів є достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, за­суджений (ч. 2 ст. 148 КПК):

1. Намагатиметься ухилитися від:

• слідства і суду (наприклад, висловлював наміри виїхати за межі населеного пункту; оголошувався його розшук у цій справі; одержав закордонний паспорт) або

• виконання процесуальних рішень (ухилявся без поважних при­чин від явки за викликом: ігнорував письмове зобов'язання про явку);

2. Перешкоджатиме встановленню істини у справі (намагався вплинути на свідків і/або потерпілих, інших обвинувачених, схиляючи їх до відмови від дачі показань; погрожував експерту з такою самою метою).

У 1995 р. предметом розгляду у Верховній Раді України був проект закону про внесення змін до КПК, пов'язаних із новою регламентацією підстав до застосування запобіжних заходів (автор В. Онопенко). Законопроект передба­чав, шо підставою до застосування запобіжних заходів мають бути не "підстави вважати", а "достатні дані". Проект не набрав достатньої кількості голосів депутатів.

3. Продовжуватиме злочинну діяльність (раніше був засуджений, після вчинення злочину, у зв'язку з яким порушено справу, знову вчинив злочин, злочини).

Така поведінка зазначених осіб:

- шкодить виконанню кримінальним процесом своїх завдань;

- порушує баланс змагальності, бо сторона захисту незаконно посідає вигіднішого становища (ухиляється від слідства, суду; пе­решкоджає встановленню істини тощо).[19; 133]

Підставами до застосування запобіжних заходів є дані:

· про негативну поведінку обвинуваченого, що загрожує балансу можливостей сторін;

· що вказують на можливість продовження такої поведінки в майбутньому.

В Лобойко висловлює цікаву думку, що ”регламентуючи підстави до застосування запобіжних заходів, дер­жава немов би вибачається перед обвинуваченим, державні органи і не застосовували б обмежень, але така поведінка особи змушує їх це зробити”.

Текстуально ч. 1 і ч. 2 ст. 148 КПКдещо схожі. Відмінність цілей і підстав застосування запобіжних заходів поля­гає в тому, що цілі є бажаним майбутнім результатом, якого очікують після застосування того чи іншого заходу, а підстави - це те, що вже відомо і покладено в основу рішення про застосування запо­біжного заходу. Певно, що в законі достатньо було б вказати тільки на підстави, оскільки самепідстави, а не цілі, покладено в основу процесуаль­ного рішення. Також цілі та підстави застосування запобіжних заходів формулюються в гіпотезі норми кримінально-процесуаль­ного права ("якщо обвинувачений буде"), яка повинна характе­ризуватися єдністю змісту. Формулювання двох різних понять в одній гіпотезі "розпорошує" її зміст.[19; 133]

Загальні правила застосування запобіжних заходів:

1.Може бути застосовано тільки у порушеній кримінальній справі й лише за наявності до того підстав;

2. При вирішенні питання про застосування того чи іншого запо­біжного заходу, крім підстав, зазначених у ст. 148 КПК, враховують також інші: тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюють або обвинувачують особу; її вік, стан здоров'я; сімейний і мате­ріальний стан; вид діяльності; місце проживання та інші обстави­ни, що її характеризують;

3. Може бути обраний тільки органом дізнання, слідчим, проку­рором, судом (суддею);

4. Запобіжний захід, не може бути суворішим, ніж покарання за статтею, за якою особу обвинувачують (наприклад, взяття під варту застосовують у справах про злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки — ч. 1 ст. 155 КПК);

5. Запобіжний захід обирається, як правило, щодо обвинуваче­ного, підсудного, засудженого, а щодо підозрюваного — у винятко­вих випадках (ч. 4 ст. 148 КПК);

6. Застосування запобіжного заходу дозволено тільки щодо на­лежного суб'єкта (наприклад, не можна застосовувати щодо неповнолітнього, який не досяг віку кримінальної відповідальності);

7. Щодо однієї особи може бути застосовано тільки один загіобіж­ний захід. Однак це не заперечує можливості одночасного застосу­вання іншого заходу процесуального примусу (наприклад, обвину­ваченого, щодо якого обрано підписку про невиїзд, можна усунути від посади, яку він обіймає);

8. Запобіжний захід застосовують і замінюють на інший за поста­новою органу дізнання, слідчого, прокурора, судці або за ухвалою суду, а взяття під варту - виключно за постановою судді або за ухвалою суду;

9. Запобіжний захід скасовують або замінюють, якщо вже немає потреби в раніше обраному заході;

10. Запобіжний захід, крім взяття під варту, обраний прокуро­ром, може бути скасовано або замінено слідчим (органом дізнання) лише за згодою прокурора;

11. Запобіжний захід може бути змінено у випадках, якщо:

- його обрано необгрунтовано або незаконно, але є підстави до обрання іншого заходу;

- суттєво змінилися обставини, що їх було враховано при обранні запобіжного заходу (наприклад, змінилася кваліфікація злочину, стан здоров'я обвинуваченого погіршився тощо);

12. Запобіжний захід скасовується:

• при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК);

• при постановленні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК). Якщо підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК);

• при постановленні вироку, яким підсудного звільнено від від­бування покарання або засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.



--------------- Повну версію реферата можна скачати на початку (у верхній частині) сторінки ---------------



Реферат на тему: Запобіжні заходи в кримінальному процесі (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2014. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.  Створити сайт безкоштовно