Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Законодавчі джерела СПО та повноваження членів Конституційного Суду України (реферат)

Зміст

Вступ. 3

1. Законодавчі джерела СПО та їх класифікація. 4

2. Повноваження членів Конституційного Суду України. 14

3. Задача із Практикуму з курсу СПО.. 21

Висновки. 26

Список використаних джерел. 26

Вступ

Правоохоронна функція української держави визначена конституційними принципами, викладеними в ст. 1 Основного Закону, де Україна проголошується соціальною, правовою державою.

Статус правової держави зобов`язує останню створити такі умови суспільного і державного життя, за яких Закон був би єдиним верховним правителем для всіх без винятку осіб, що проживають в Україні, а права і свободи громадян були б надійно захищені від будь-яких зазіхань як з боку фізичних і юридичних осіб, так і від самої держави.

Захист прав і свобод людини і громадянина, який проголосила Конституція України, зобов`язує державу до високої організації державної і громадянської систем, здатних виконати таку місію.

Згідно зі ст.. 8 Конституції її норми є нормами прямої дії. Звернення до до суду за захистом прав і свобод людини гарантується безпосередньо на підставі Конституції України.

З огляду на це одним з найефективніших і дієвих правоохоронних інститутів в Україні Конституція визначає судову систему, проголошуючи її судовою владою. Після прийняття Верховною Радою України в 2001-2002 рр. низки законів і, насамперед, законів України „Про судоустрій” і „Про внесення змін у Кримінально-процесуальний кодекс України” суди загальної юрисдикції усіх рівнів перестали бути „судовими органами” і де-факто обійняли статус судової влади в центрі і на місцях, що, на наш погляд, вимагає заміни звичного з радянських часів штампу „судові органи” більш відповідним визначенням „судова влада”.

В контрольній роботі ми розглянемо два теоретичних питання: 1. законодавчі джерела СПО та їх класифікація; 2. повноваження членів Конституційного Суду України та виконаємо одне практичну завдання.

1. Законодавчі джерела СПО та їх класифікація

Пізнання основ організації і функцій правоохоронних органів вимагає вивчення значної кількості джерел інформації, якими є: праці вітчизняних і зарубіжних учених (монографічні дослідження, підручники, навчальні посібники), законодавчі та інші нормативно-правові акти, а також практика їх застосування.

Учені розробляють теоретичні проблеми правоохоронної діяльності, висловлюють судження щодо загальних і конкретних проблем судової влади, прокурорського нагляду, досудового слідства, надання правової допомоги та з інших питань, що належать до цієї дисципліни. В наукових дискусіях відхиляються старі і висуваються нові теоретичні концепції, спрямовані на вдосконалення правоохоронної діяльності і органів, що її здійснюють. Осмислення теоретичних питань є найважливішою стадією наукового пізнання.

Закони та інші нормативно-правові акті також є важливим джерелом дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів». Кількість досліджуваних нормативно-правових актів і положень, що містяться в них, значною мірою пояснюється тим, що ця дисципліна стосується багатьох органів і посадових осіб, покликаних виконувати важливу для суспільства правоохоронну діяльність. Завдяки цьому потрібна особливо ретельна правова регламентація побудови відповідних органів, їх повноважень і статусу посадових осіб, що працюють в них, щоб звести до мінімуму або цілком виключити імовірність судових чи слідчих помилок, що завдають непоправної шкоди правам і свободам особи.

Для масиву нормативно-правових актів щодо правоохоронних органів характерним є співіснування актів різної юридичної Сили. Це Конституція України і Конституція Автономної Республіки Крим (АРК), закони України і акти Верховної Ради АРК, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, положення міжнародних договорів, відомчих нормативних актів і т.ін. Ця обставина істотно ускладнює вивчення юридичної бази, на якій ґрунтується система правоохоронних органів.

Подоланню цих труднощів покликана сприяти класифікація сукупності нормативно-правових актів. Здійснювати її доцільно, спираючись на дві підстави: перша - класифікація нормативно-правових актів за їх змістом незалежно від їх юридичної сили; друга - класифікація нормативно-правових актів за їх юридичною силою [9, c.64].

Всі нормативно-правові акти залежно від їх змістом (предмета) можна поділити на такі групи актів:

- загального характеру;

- про судову владу, правосуддя, суди і суддів;

- про прокурорський нагляд і органи прокуратури;

- про органи розслідування злочинів;

- про організацію правової допомоги;

- про організаційне забезпечення діяльності судів органи, що його здійснюють.

До нормативно-правових актів загального характеру належать:

- Конституція України,

- Загальна декларація прав людини,

- Міжнародний пакт про громадські і політичні права,

- Конвенція про захист прав людини і основних свобод,

- Основні принципи незалежності судових органів,

- закони України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів»,

- «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю».

Особливе місце в групі нормативно-правових актів, зрозуміло, посідає Конституція України, в якій вирішені найбільш принципові питання державного і громадськго життя.

Для навчальної дисципліни «Організація судових правоохоронних органів» першорядне значення має роділ II Конституції «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». У ньому містяться положення про рівноправність громадян, про забезпечення прав і свобод людини і громадянина шляхом здійснення доступного для всіх правосуддя, про право кожного захищати свої права і свободи будь-якими не забороненими законом способами, про право на правову допомогу, про право на оскарження в суд рішень, дій чи бездіяльності всіх державний органів і посадових осіб, у тому числі про право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, про презумпцію невинності, про заборону примушувати громадян давати показання або пояснення щодо сеьбе, про обов'язок держави відшкодовувати матеріальну та моральну шкоду, завдану злочином чи іншою незаконною дією, про судовий контроль за законністю затримання і арешту особи, таємницею листування, телефонних розмов, поштової, телеграфної та іншої кореспонденції. Ці конституційні вимоги визначають зміст діяльності праоохоронних органів, ставлять їх у встановлені законом рамки, впливають на основи їх організації.

Таку ж спрямованість мають положення розділу VIII Конституції України «Правосуддя», де зосереджені основні вимоги до порядку і умов здійснення судової влади, засад організації органів, на які покладається реалізація цієї влади. Серед них - положення про те, що правосуддя може здійснюватися виключно судами, що організуються відповідно до закону; судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону; розгляд судових справ повинен бути відкритим, змагальним і т. ін.

Чимало принципових конституційних положень міститься в інших розділах Конституції України. До них в можна віднести ті, що стосуються Конституційного Суду України (розділ XII), прокуратури (розділ VII), адвокатури (ст.59).

Заслуговує на увагу розділ XV Конституції України «Перехідні положення», зокрема пункти 9, 12 і 13, що стосуються термінів і порядку приведення у відповідність з Конституцією судової системи і системи органів прокуратури, а також порядку арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, порядку проведення огляду і обшуку житла або іншого володіння особи.

Значення конституційних положень полягає, крім іншого, у тому, що вони мають стосовно всіх нормативних актів, що видаються в Україні, найвищу юридичну силу, є я обов'язковими до виконання.

В останні роки все більша увага приділяється підвищенню ролі міжнародних (міждержавних) договорів, у тому числі з питань, пов'язаних безпосередньо з організацією і діяльністю судів та інших правоохоронний органів.

Стосовно міжнародних договорів у ст. 9 Констатуції України говориться: «Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України» [8, с. 267].

Серед міжнародних договорів особливо виділяються Міжнародний пакт про цивільні і політичні права людини і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (схвадені Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.), Конвенція прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950р. Ці нормативні акти ратифіковані Україною, є частиною її національного законодавства і обов'язкові до виконання на всій її території.

Значна увага має приділятися міжнародним документам, схваленим Генеральною Асамблеєю ООН у різні роки зокрема Загальній декларації прав людини, Факультативному протоколу до Міжнародного пакту про цивільні і політичні права, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів покарання, а також Основним принципам залежності судових органів. Ці нормативні акти містять авторитетну регламентацію питань, пов'язаних з оскарженням несправедливих, з погляду зацікавлених осіб, рішень вищих судових інстанцій України в міждержавні органи покликані захищати права свободи людини, наприклад, у Європейський суд з прав людини. Така можливість оскарження прямо передбачена ч. 4 ст. 55 Конституції України. Що стосується останнього з названих документів, то вивчення дозволяє одержати уявлення про те, як повинні вирішуватися питання забезпечення принципу незалежності судової влади.

Певне місце серед джерел дисципліни, що вивчається, посідає група нормативно-правових актів про судову владу. До них належать закони України:

- «Про статус суддів»,

- «Про Конституційний Суд України»,

- «Про судоустрій України»,

- «Про арбітражний суд»,

- «Про органи суддівського самоврядування»,

- «Про Вищу раду юстиції».

До нормативно-правових актів, що стосуються органів прокуратури, належать:

- Закон України «Про прокуратуру»,

- Положення про класні чини працівників органів прокуратури,

- Дисциплінарний статут прокуратури України [9, с. 67].

У Законі України «Про прокуратуру» досить детально вирішені всі основні питання, як-то: поняття і зміст прокурорського нагляду, принципи організації і діяльності прокуратури, функції прокурорського нагляду, система органів прокуратури, повноваження прокурорів, статус працівників прокуратури. Положення даного Закону уточнюють, доповнюють і розвивають те, що записано в розділі VII Конституції України, присвяченому прокуратурі.

Численною є група нормативно-правових актів, що регламентують розслідування злочинів. До них належать: закони України

- «Про міліцію»,

- «Про Службу безпеки України»,

- «Про державну податкову службу України»,

- «Про Державний кордон України»,

- «Про оперативно-розшукову діяльність»,

- Положення про Міністерство внутрішніх справ України,

- Митний кодекс України,

- Кримінально-процесуальний кодекс України (далі - КПК).

Це пояснюється тим, що виявлення і розслідування злочинів - діяльність неоднорідна. Вона складається з трьох видів: оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства. До того ж, особливістю реалізації цієї діяльності є те, що вона покладається на багато які органи з урахуванням їх профілю.

Зрозуміло, в рамках дисципліни, що вивчається, немає необхідності досконально засвоювати повний зміст нормативно-правових актів, що регламентують цю діяльність. Це руде зроблено при вивченні матеріалу в інших дисциплінах. Однак положення, що стосуються кола органів, які виявляють і розслідують злочини, їх структури, основних повноважень, взаємодії між собою та іншими державними і недержавними органами, засвоювати необхідно.

Надання кожному правової допомоги є багатограною правоохоронною функцією. Серед нормативно-правових актів, що її регламентують, основним слід вважат Закон України «Про адвокатуру», який, безсумнівно, потрібно погоджувати з положеннями Конституції України і законів, що визначають права і обов'язки тих, хто надає правову допомогу (наприклад, з КПК, Цивільним процесуальним кодексом України, Арбітражним процесуальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення). У цю групу включаються також нормативно-правові акти, що стосуються статусу адвокатів: Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури і Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури.

Нарешті, остання група нормативно-правових актів є не настільки численною. До неї належать Положення про Міністерство юстиції України і Закон України «Про нотаріат», а також деякі із вже зазначених актів (закони України «Про статус судів», «Про Конституційний Суд України», «Про судоустрій України», «Про арбітражний суд», «Про органи суддівського самоврядування»). В них містяться положення, що мають відношення до регламентації складного комплексу дій по здійсненню такої правоохоронної функції, як організаційне забезпечення судів і інших правоохоронних органів.

Відповідно до Конституції України і сформульованих в юридичній доктрині установок нормативно-правві акти про правоохоронні органи вишиковуються в певну ієрархічну структуру. Місце конкретного нормативне правового акта в цій структурі визначається, як правило тим, який орган і в якому порядку його прийняв. Ієрархія нормативно-правових актів в Україні в порядку змешення їх юридичної сили виглядає таким чином.

На найвищому рівні знаходиться Конституція України. Вона приймається з додержанням особливої процедури і вирішує основні питання державного і суспільног життя, у тому числі організації і діяльності правоохорон них органів. Усі нормативно-правові акти більш низьке го рівня повинні точно відповідати конституційним положенням. Тому й прийнято говорити про те, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Скасовується і змінюється вона теж з додержанням особливої процедури. В цьому полягає одна із гарантій її відносної стабільності. Внесення змін і доповнень в Конституцію здійснюється шляхом прийняття конституційного закону, який за юридичною силою прирівнюється до Конституції України.

Трохи нижче в ієрархічній структурі нормативно-правових актів стоять закони. Відповідно до Конституції України розрізняються закони України, прийняті на референдумі, і закони, прийняті Верховної Радою України. Серед цих законів найбільш високу юридичну силу мають закони, прийняті на референдумі і закони про зміну Конституції України.

Наступними за юридичною силою визнаються міжнародні договори, ратифіковані Україною, оскільки ратифікація здійснюється в формі закону. Далі йдуть всі інші закони.

Закони України підлягають безумовному виконанню і додержанню на всій території України. За наявності достатніх для цього підстав деякі закони повністю або частково можуть бути визнані Конституційним Судом України такими, що суперечать Конституції України, внаслідок чого вони застосовуватися не повинні. Крім того, іншим судам надане право у разі виникнення в процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка має бути застосована судом, призупинити провадження у справі і звернутися до Конституційного Суду України, який оцінює конституційність закону.

Наступний щабель в ієрархічній структурі нормативно-правових актів відведений указам і розпорядженням Президента України. Зміст цих актів визначається Конституцією та іншими законами України. Частіше за все вони стосуються тих правоохоронних органів, що входять до складу виконавчої влади. Указом може бути затверджене положення про якийсь орган, про покладення на нього додаткових повноважень або про звільнення його від таких. Прикладом цього можуть бути, зокрема, укази Президента України, якими затверджено Положення про Міністерство юстиції України, зміни до Положення про Міністерство внутрішніх справ України.

Декілька нижчий щабель займають постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. Ці акти не можуть суперечити Конституції, законам та указам Президента України. Кабінет Міністрів має право регламентувати тільки ті питання, що віднесені до його компетенції актами більш високого рівня. Цей орган звичайно уточнює і доповнює те, що зафіксовано в законах і указах Президента України.

До регламентації організації і діяльності правоохоронних органів можуть мати відношення й акти міністерств і відомств України (відомчі акти), які видаються керівниками відповідного рівня. Головна їх властивість - обов'язкова відповідність положенням законів, актів Президента і Кабінету Міністрів України. Вони можуть називатися по-різному: накази, інструкції, вказівки, положення і т.ін.

Значна кількість відомчих нормативних актів, що стосуються судів та інших правоохоронних органів, видана Міністерством юстиції України. Воно, наприклад, затвердило інструкцію з діловодства, інструкцію про статистичну звітність. Такі акти в межах своєї компетенції видають керівники інших правоохоронних органів, наприклад, Генеральний прокурор України.

З деяких питань відомчі акти затверджуються одночасно декількома керівниками правоохоронних та інших органів. Такі акти називаються міжвідомчими.

Все більшого значення для регламентації діяльності правоохоронних органів в останні роки набувають рішення і висновки Конституційного Суду України. Цей орган не видає нормативно-правових актів, але прийняті ним рішення, що визнають закон неконституційним, тягнуть за собою втрату юридичної сили закону і відповідно неможливість його застосування. Компетентний орган зобов'язаний скасувати або змінити даний закон. Природно, таке рішення може стосуватися акта, що регулює правоохоронну діяльність або організацію органів, що її здійснюють.

Для встановлення єдності в практиці правозастосування велике значення мають роз'яснення законодавства, що даються Верховним Судом України і Вищим арбітражним судом України. Ці роз'яснення оформлюються постановами Пленуму Верховного Суду України і рішеннями Пленуму і Президії Вищого арбітражного суду України. Деякі з таких роз'яснень стосуються організаційних питань правоохоронної діяльності.

Для вивчення законів та інших нормативно-правових актів не останнє місце відводиться знанню джерел їх офіційного опублікування. Правильне застосування будь-якого нормативного акта вимагає того, щоб органи і посадові особи мали можливість керуватися точним текстом відповідного акта. Досвід показує, що при публікації нормативно-правових актів не завжди виконуються такі вимоги. Тому держава бере на себе обов'язок офіційного видання законів та інших правових актів. Відповідно до чинного законодавства існує декілька видань, що здійснюють таке опублікування:

- закони публікуються в «Відомостях Верховної Ради України»;

- закони, укази та розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України публікуються в газетах «Голос України і «Урядовий кур'єр»;

- відомчі акти, що мають міжвідомче значення, та деякі інші нормативні акти також публікуються у відомчих виданнях;

- акти Конституційного Суду України публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та деяких інших офіційних виданнях;

- перелічені вище нормативні акти публікуються та кож в «Офіційному віснику України»;

- акти вищих судових інстанцій публікуються у «Віснику Верховного Суду України» і «Збірниках рішень Вищого арбітражного суду України»;

- міжнародні документи публікуються у тематичних збірниках [9, с. 75].

2. Повноваження членів Конституційного Суду України

Для України, так само як і для всіх республік колишнього Радянського Союзу, Конституційний Суд є абсолютно новим інститутом. Конституція 1996 р. визначила статус цього важливого державного інституту, його компетенцію і порядок утворення. Конституційний Суд в Україні не відокремлюється від правосуддя. Однак юрисдикція цього державно-правового інституту настільки специфічна, а роль настільки важлива, що його статусові та діяльності присвячено самостійний розділ Конституції України - XII.

Перший Закон «Про Конституційний Суд України» було прийнято у червні 1992р. Очевидно, що на той час ані конституційно-правова база, ані наш законодавець не були готові до створення в країні, атим більше - функціонування цього незвичайного для України нового судового утворення. Було обрано голову Конституційного Суду України, однак, далі цього справа не пішла, оскільки питання потонуло в дискусіях і суперечках щодо способів формування нового для України органу.

Після прийняття Конституції України Верховна Рада України 16 жовтня 1996 р. прийняла новий Закон «Про Конституційний Суд України».

Днем народження Конституційного Суду України в тому вигляді, в якому він існує нині, слід вважати 18 жовтня 1996 р. - вважає колишній його голова В.Скомороха, - коли переважна більшість суддів Конституційного Суду України принесла присягу і зобов'язалася забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права і свободи людини і громадянина [9, с. 183]. Конституційний Суд України, - говориться в ст. 147 Основного Закону, - вирішує питання відповідності законів і інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України і законів України. Відтак, Закон України «Про Конституційний Суд України» (ст. 2) проголошує, що завданням КС України є «...гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України» [9, с. 185].

Діяльність Конституційного Суду України грунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і докладності розгляду справ і обгрунтованості прийнятих ним рішень.

Повноваження Конституційного Суду України

Відповідно до ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України», останній приймає рішення і дає висновок за справами про:

1) конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актівПрезидентаУкраїни, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України чи тих міжнародних договорів, шо вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов'язковість;

3) дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента-України з посади в порядку імпічмента в межах, визначених статтями 111 і 151 Конституції України;

4) офіційне тлумачення Конституції і законів України.

Зазначені питання розглядаються за зверненнями Президента України; не менше сорока п'яти народних депутатів України, Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим [10, с. 115].

Як бачимо, в Україні звернення до Конституційного Суду громадян зі скаргами не передбачене. Однак, як вважає В.Скомороха, «...це не означає, шо Конституційний Суд України не має у своєму розпорядженні можливості захищати права і свободи людини і громадянина.

По-перше, перевірка Конституційним Судом законів, інших правових актів на їх відповідність Конституції України здійснюється у контексті дотримання положеннями цих актів прав і свобод людини і громадянина...

По-друге, захист прав і свобод людини і громадянина, юридичної особи здійснюється через процедуру офіційного тлумачення Конституції і законів України за зверненнями фізичних і юридичних осіб (статті 42 і 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» [10, с. 119].

Таке роз'яснення голови Конституційного Суду України дозволяє вважати, що опосередкованими суб'єктами 'звернення до цього органу е і фізичні особи.

За розглянутими питаннями Конституційний Суд України постановляє рішення, що обов'язкові для виконання на території України, є остаточними й оскарженню не підлягають.

Слід зазначити, що за період діяльності Конституційного Суду України не зафіксовано жодного випадку відмови з боку владних органів держави підкорятися його рішенням або саботажу таких рішень, що свідчить про утвердження в Україні перших паростків правової держави.

Діяльність КС за нормою ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» забезпечує практику укладання міжнародних угод. Парламент активно звертається до авторитетних висновків КС про відповідність Конституції України діючих міжнародних договорів України чи тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради Президентом України і Кабінетом Міністрів України для надання згоди на їх обов'язковість.

За конституційним зверненням Президента України Конституційним Судом розглянуто питання «...про відповідність Конституції України Римського Статуту Міжнародного карного суду {справа про Римський Статут) [9, с. 217]

Рішенням Конституційного Суду України від 11 червня 2001 р.№3у/2001 було визнано неможливим застосування окремих норм цього Статуту на території України, оскільки низка положень суперечить чинному законодавству України» [9, с. 217].

Щодо п. 3 ст. 13 Закону - надання висновку про дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту - практика Конституційного Суду України станом на березень 2003 р. відсутня.

Закони й інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними цілком чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо було порушено встановлену Конституцією України процедуру їхнього розгляду чи набрання ними чинності.

6 червня 1998р. Конституційним Судом України розглянуто справу за конституційним зверненням народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України «Про створення Національного бюро розслідувань України» {справа щодо створення Національного бюро розслідувань України) [8, с. 336].

Приводом для розгляду справи, відповідно до статей 39 і 40 Закону України «Про Конституційний Суд України», стало конституційне звернення до Конституційного Суду 45 народних депутатів України від 24 квітня 1997р. № 371.

Розглянувши справу, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), окремі положення Указу Президента України «Про Національне бюро розслідувань України від 24 червня 1997р. №37. У п. 2 Рішення Конституційного Суду України вказується, що «Положення Указу Президента України від 24 квітня 1997р. № 371 «Про Національне бюро розслідувань України», визнані неконституційними, втрачають силу з моменту прийняття цього Рішення. Обов'язки із забезпечення виконання Рішення, - вказується в п. 3, - покладаються на Президента України і Кабінет Міністрів України. Нарешті, в п. 4 вказується, що «Рішення Конституційного Суду України є обоє 'язковіш для виконання на території України і не може бути оскаржене» [8, с. 359].

Таким чином, Указ Президента України, який містив неконституційні положення, припинив своє існування, і Національне бюро розслідування, яке проіснувало 15 місяців, також припинило своє існування. Державі заподіяно значного матеріального збитку. Конституція України передбачає {ст. 152), що «матеріальний чи моральний збиток, заподіяний фізичними чи юридичними особами, актами і діями, визнаними неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку» [8, с. 361].

Тут виникає правомірне запитання: як слід реагувати Конституційному Суду втому випадку, коли «матеріальний чи моральний збиток» заподіяно безпосередньо самій державі, як цс мало місце в наведеному прикладі. Безперечно, це питання вимагає обговорення на науковому рівні та розгляду в законодавчому порядку.

До розгляду в Конституційному Суді України приймаються конституційні подання і конституційні звернення.

Конституційне подання - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта (його окремих положень) неконституційним, про визначення конституційності міжнародного договору чи про необхідність офіційного тлумачення Конституції України і законів України. Конституційним поданням є також звернення Верховної Ради України про надання висновку щодо дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з посади в порядку імпічмента.

У конституційному поданні вказуються:

1) повне найменування органу, посадової особи, що направляють конституційне подання відповідно до права, наданого Конституцією України і чинним законом;

2) відомості про представника за законом чи уповноваженого задорученням;

3) повне найменування, номер, дата прийняття, джерело опублікування (у випадку публікації) правового акта, конституційність якого (окремих його положень) оспорюється, або який вимагає офіційного тлумачення;

4) правове обгрунтування тверджень про неконституційність правового акта (його окремих положень) чи необхідність в офіційному тлумаченні;

5) дані про інші документи і матеріали, на які посилаються суб'єкти конституційного подання (копії цих документів і матеріалів додаються);

6) перелік доданих матеріалів і документів.

Конституційне подання, документи й інші матеріали до нього подаються втрьох екземплярах.

Суб'єктами права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України у випадках, передбачених п.1 ст. 13 Закону, є Президент України, не менше сорока п'яти народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

До повноважень Конституційного Суду України не відносяться питання про законність актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Суб'єктами права на конституційне подання з питань надання висновків Конституційним Судом України у випадках, передбачених пунктами 2, З І4 ст.13 даного Закону, є:

- за пунктом 2 - Президент України, Кабінет Міністрів України;

- за пунктом 3 - Верховна Рада України;

- за пунктом 4 - Президент України, не менше сорока п'яти народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Конституційне звернення - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України і Законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

У конституційному зверненні вказуються:

1) прізвище, ім'я, по батькові громадянина України, іноземця або особи без громадянства, адреса, за якою особа мешкає, чи повна назва і місцеперебування юридичної особи;

2) відомості про представника особи за законом чи уповноваженим за дорученням;

3) статті (окремі положення) Конституції України чи закону України, тлумачення яких має дати Конституційний Суд України;

4) обгрунтування потреби в офіційному тлумаченні положень Конституції України чи законів України;

5) дані про інші документи і матеріали, на які посилаються суб'єкти конституційного звернення (копії цих документів і матеріалів додаються);

6) перелік доданих документів і матеріалів.

Конституційне звернення, документи і матеріали до нього надаються в трьох примірниках.

Суб'єктами права на конституційне звернення з питань надання висновків Конституційним Судом України у випадку, передбаченому п.4ст. 13 дійсного Закону, є громадяни України, іноземці, особи без громадянства і юридичні особи.

Конституційне подання і конституційні звернення мають відповідати вимогам, передбаченим статтями 39 і 42 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Конституційне подання і конституційні звернення, шо не відповідають передбаченим Законом вимогам, чи подані суб'єктами, не зазначеними в цьому Законі, чи які подано з питань, що не стосуються повноважень Конституційного Суду України, не розглядаються.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та інших офіційних виданнях України. Такими виданнями є «Урядовий кур'єр» і «Голос України».

3. Задача із Практикуму з курсу СПО

Працюючи юрисконсультом заводу „Арсенал”, громадянин К. звернувся з заявою до кваліфіцированої комісії суддів м. Києва з проханням прийняти в нього іспити і рекомендувати його на посаду судді. Розглянувши заяву К. і пересвідчившись, що він відповідає поставленим вимогам, кваліфіцирована комісія прийняла в нього іспит, але знання К. оцінила як незадовільні.

Громадянин К. дії кваліфіцированої комісії оскаржив в Генеральну прокуратуру України.

а) чи правильно вчинив К. і кому можливо оскаржити рішення кваліфіцированної комісії?

б) при наявності яких підстав і яким органом і через який час можливо повторити складання іспиту?

в) протягом якого строку дійсні результати складання іспиту кваліфіцированій комісії суддів?

Правосуддя в Україні провадиться професійними суддями і, у визначених законом випадках, народними засідателями і присяжними. Професійними суддями є особи, що відповідно до Конституції України призначені чи обрані судцями і займають штатну суддівську посаду в одному із судів. Розгляд справ в апеляційному і касаційному порядку здійснюють винятково професійні судді.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у сфері права не менше трьох років, проживає в Україні не менше десяти років і володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів, крім осіб, зазначених у 2 ст. Закону України «Про судоустрій» можуть бути також особи, що мають спеціальну підготовку з питань юрисдикції цих судів. У цьому випадку на посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший тридцяти років, який проживає в Україні не менше десяти років, володіє державною мовою і має вишу освіту в галузі знань, охоплюваних межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, і стаж роботи за спеціальністю не менше п'яти років. Ці судді відправляють правосуддя лише в складі колегій суддів.

Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді особи:

1) визнані судом обмежено дієздатними чи недієздатними;

2) які мають хронічні психічні або інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді;

3) щодо яких проводяться дізнання, досудове слідство або судовий розгляд кримінальної справи чи які мають незняту або непогашену судимість.

Порядок добору кандидатів у судді, їхнє призначення або обрання суддею, а також додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку і їхнього професійного рівня визначаються законом.

Вимоги до професійного судді, порядок захисту професійних інтересів суддів, умови і порядок забезпечення їхнього соціального захисту визначаються Законом України «Про судоустрій» і Законом України «Про статус суддів».

Добір кандидатів у професійні судді здійснюється з числа осіб, що відповідають вимогам, установленим частинами 2 і З ст. 59 Закону «Про судоустрій», за результатами проходження кваліфікаційної атестації відповідно до вимог чинного Закону. Кандидат на посаду судді військового суду, крім того, мусить перебувати на військовій службі і мати військове звання офіцерського складу.

При доборі кандидатів забезпечується рівність їхніх прав незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань і інших обставин.

Кожний, хто відповідає установленим вимогам до кандидата в судді, має право звернутися до відповідної кваліфікаційної комісії суддів із заявою про рекомендацію його для призначення або обрання професійним суддею.

Суддя, термін повноважень якого минув, за його заявою має бути рекомендований для обрання суддею безстрокове, якщо відсутні визначені законом обставини, що перешкоджають цьому.

Перше призначення на посаду професійного судді терміном на п'ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції. Всі інші судді обираються безстрокове Верховною Радою України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за поданням голови Верховного Суду України (голови відповідного Вищого спеціалізованого суду) [9, с. 139].

Порядок внесення подання про призначення судді на посаду встановлюється Законом «Про Вищу раду юстиції». Особа, призначена на посаду судді чи обрана суддею безстрокове, здобуває статус професійного судді відповідного рівня і спеціалізації: судді місцевого, апеляційного загального, військового суду, судді Апеляційного суду України, Касаційного суду України, місцевого, апеляційного Вищого спеціалізованого суду, судді Верховного Суду України.

Посада судді та умови його праці, відповідно до законодавства про працю, визначаються в наказі голови відповідного суду. Суддя може бути переведений до іншого суду в порядку, встановленому Законом, умови його відповідальності й питання статусу суддів визначаються відповідно до Конституції України, Законом України «Про статус суддів».

Переведення судді за його заявою з одного суду до іншого суду такого самого рівня і спеціалізації здійснюється Президентом України за поданням голови Верховного Суду України чи голови відповідного вищого спеціалізованого суду відповідно до вимог закону.

Судді військовихсудів входять у штатну чисельність Збройних Сил України. Військові звання суддям військових судів присвоюються Президентом України за поданням голови Верховного Суду України, якшо інше не встановлене законом. Терміни і порядок присвоєння військових звань, порядок звільнення з військової служби суддів визначаються законом. Військовий суддя, крім здійснення правосудця, не може залучатися до інших обов'язків військової служби.

Професійний суддя розглядає справи у першій інстанції одноосібне чи в складі колегії суддів відповідно до вимог процесуального законодавства.

Судді місцевих судів, які уперше подолали конкурсний добір, призначаються Президентом України терміном на п'ять років. Судді місцевих судів, п'ятирічний термін роботи яких минув, і які побажали продовжити роботу в ролі судді, обираються Верховною Радою України безстрокове у встановленому законом порядку.

Важливу роль у формуванні суддівського корпусу України відіграють кваліфікаційні комісії суддів, їх створення і діяльність регулюються законами України «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» від 2 лютого 1994 р. і «Про внесення змін у Закон України «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» від 21 червня 2001 р [8, с. 414].

Відповідно до зазначених Законів кваліфікаційні комісії створюються Верховною Радою Кримської Автономної Республіки, обласними Радами, міськими Радами м. Києва Севастополя. У їхню компетенцію входять добір кандидатів у судді, кваліфікаційна атестація суддів, розслідування і розгляд справ, порушених у дисциплінарному порядку стосовно суддів. Вища кваліфікаційна комісія суддів також впливає на добір кандидатур на посаду голови Верховного Суду, Апеляційного суду, Вищого господарського суду і їхніх заступників.

Суддя звільняється з посади органом, який обрав чи призначив його, у випадках:

1) закінчення терміну, на який він був обраний чи призначений;

2) досягнення суддею шістдесяти п'яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження через стан здоров'я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім чи оголошення померлим;

9) поданні суддею заяви про відставку чи про звільнення за власним бажанням.

Повноваження судді також припиняються у випадку його смерті.

Кваліфікаційні екзамени на посаду судді приймаються відповідними кваліфікаційними комісіями суддів. Якщо особа, яка претендує на посаду судді, не склала кваліфікаційного екзамену, повторне його складання допускається не раніш як через рік. Результати складеного кваліфікаційного екзамену дійсні протягом трьох років. Особи, не згодні з рішенням кваліфікаційної комісії, можуть оскаржити це рішення до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (Закон України "Про статус суддів" ст. 8)

Висновки Надійна охорона та захист прав і свобод у правовій державі забезпечуються високорозвиненою правоохоронною системою, елементами якої є:

1. правова база – це положення Конституції України і закони, що встановлюють: а) права і свободи громадян і їх гарантії; б) коло правоохоронних органів, на які покладається обов`язок охороняти і захищати права і свободи громадян, а також законні інтереси фізичних і юридичних осіб, їх завдання, компетенцію, а також чіткі межі використання останніх державою лише в конституційних цілях; в) форми і засоби державного і громадського контролю за діяльністю правоохоронних органі;

2. власне, сама система правоохоронних органів, на які покладається обов`язок охороняти і захищати права і свободи громадян, їх завдання та компетенція (права і обов`язки);

3. система організацій і механізмів громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів, правова основа і межі діяльності правозахисних організацій.

Останнім часом у руслі здійснення судово-правової реформи створено низку нових відомств і структур, які стикаються зі сферою прав і свобод особи, і до обов`язків яких входять забезпечення, охорона і захист цих прав і свобод. Вилучення з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ системи виконання покарань і утворення Державного департаменту з виконання покарань, а потім і Державної служби виконання покарань, створення Державної виконавчої службі в складі Мін`юсту розширили коло органів, причетних до забезпечення, охорони і захисту прав і свобод особи.

Список використаних джерел

1. Клименко Н. І. Правоохоронні органи України: Навчальний посібник. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 1998. -194 с.

2. Конституційний Суд України: структура та повноваження // Політичний календар. -1997. -№ 3. - С. 1-6

3. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник. -К.: Атіка, 2006. -567, с.

4. Мельник М. І. Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність: Навчальний посібник. -К.: Атіка, 2002. -576 с.

5. Організація судових та правоохоронних органів: Навчальний посібник/ В.В. Афанасьев, В.С. Бабкова; Ред.: І.Є. Марочкін та ін.; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2000. -269, с.

6. Основи правознавства: Навчальний посібник. -К.: Алерта, 2005. -377 с.

7. Пелих Н. Конституційний суд - гарант конституційного ладу в Україні // Підприємництво, господарство і право. -2005. -№ 3. - С. 37-39

8. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: Закони і коментарі: Навч. посібник/ За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. -К.: Атіка, 2000. -510, с.

9. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навчальний посібник/ Автор. кол.: В.Т.Білоус, С.Е.Демський, О.С.Захарова та ін.; Ред. Я. Кондратьєв; М-во освіти і науки України, Нац. академія внутрішніх справ України. -К.: Юрінком Інтер, 2002. -318 с.

10. Судові та правоохоронні органи України: Збірник законодавчих та нормативних актів. -К., 2002. -369 с.

11. Учебное пособие/ А.С. Васильев, В.В. Иванов, Л.А. Корчевная и др.. -Х.: Одиссей, 2002. -319, с.

12. Фіолевський Д. П. Судова влада і правоохоронна система в Україні: Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2006. -320, с.





Реферат на тему: Законодавчі джерела СПО та повноваження членів Конституційного Суду України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.