Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Загальна характеристика інтелектуальної власності та її правового регулювання (реферат)

1. Поняття інтелектуальної власності, її характеристика

Походження терміну «інтелектуальна власність» зазвичай пов'язується з французьким законодавством кінця XVIII століття. Дійсно, традиція підходу власності до авторського і патентного права не тільки народилася у Франції, але й основувалась на теорії природного права, котра одержала свій найбільший розвиток саме в працях французьких філософів-просвітителів (Вольтера, Дідро, Гольбаха, Гельвеція, Руссо). Так, у вступній частині французького патентного закону йшлося про те, що «кожна нова ідея, проголошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий винахід як власність його творця». Логічним наслідком такого підходу стало закріплення у французькому законодавстві понять літературної і промислової власності. Потрібно відзначити, що раніше ідея авторського права як «найсвятішого виду власності» була втілена в законах деяких штатів США. Аналогічні конструкції були закріплені також у законодавстві Саксонії, Пруссії, Данії, Норвегії і ряду інших країн.

Термін «інтелектуальна власність» широко використовується в сучасному законодавстві, у науковій літературі й у практиці багатьох країн. В 1967 р. у Стокгольмі була підписана Конвенція, на основі якої засновано Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ), відповідно до якої об'єктами правової охорони є результати творчої діяльності у виробничій, науковій і художній областях.

Однак, незважаючи на своє широке поширення, поняття інтелектуальної власності практично відразу ж з моменту своєї появи зазнало критики зі сторони багатьох науковців. Противники даного поняття переважно вказували на ряд суперечностей, пов'язаних з цим питанням. Наприклад, не можна ототожнювати правовий режим матеріальних речей і нематеріальних об'єктів, якими є по своїй суті авторські здобутки і різні технічні нововведення. Також, на відміну від права власності, яке є безстроковим і не піддається будь-яким територіальним обмеженням, права авторів, винахідників і їхніх правонаступників споконвічно обмежені в часі й у просторі. Авторські і патентні права захищаються за допомогою застосування інших правових засобів у порівнянні з тими, котрі застосовуються для захисту права власності. Право на творчий результат нерозривно пов'язано з особистістю його творця і т.п. Реагуючи на ці справедливі зауваження, прихильники теорії інтелектуальної власності стали підкреслювати, що мова в даному випадку йде про власність особливого роду, що вимагає спеціального регулювання у вигляді її нематеріального характеру через те, що об'єктами права власності власників патентів, суб'єктів авторського права і товарних знаків є невловимі і безтілесні речі.

Своє логічне завершення подібний підхід знайшов у теорії інтелектуальних прав, відповідно до якої права авторів, винахідників, патентовласників і т.д. повинні бути визнані правами sui generis, тобто правами особливого роду, що знаходяться поза класичним розподілом цивільних прав на речові, обов'язкові і особисті. Теорія особливих інтелектуальних прав, багато прихильників якої взагалі виступають проти використання терміну «інтелектуальна власність», є в наші дні однією з найбільш розповсюджених.

Характеризуючи поняття інтелектуальної власності, не можна залишити без уваги і питання про те, що вкладається в нього найважливішими міжнародними угодами. В конвенції Всесвітньої Організації інтелектуальної власності вказується, що інтелектуальна власність включає права, котрі стосуються: літературних, художніх і наукових досягнень, виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач, винаходів у всіх областях людської діяльності, наукових відкриттів, промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень, захисту проти недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що відносяться до інтелектуальної власності у виробничій, науковій, літературній і художній областях. Неважко помітити, що термін «інтелектуальна власність» використовується як збірне поняття, позначаючи собою усі права на результати творчої діяльності і деякі прирівняні до них об'єкти. Очевидним є і те, що на членів ВОІВ не накладаються зобов'язання забезпечувати у своїх країнах охорону всіх перерахованих у конвенції прав, вони самі визначають коло охоронюваних об'єктів інтелектуальної власності. Нарешті, навіть при сильному бажанні в приведеному вище визначенні важко помітити будь-який зв'язок (крім чисто термінологічної подібності) поняття інтелектуальної власності і права власності в його традиційному змісті.

Підсумовуючи сказане, можна відзначити, що і сучасне українське законодавство, і міжнародні угоди розуміють під інтелектуальною власністю сукупність виключних прав як особистого, так і майнового характеру на результати інтелектуальної і у першу чергу творчої діяльності, а також на деякі інші прирівняні до них об'єкти, конкретний перелік яких установлюється законодавством відповідної країни з обліком прийнятих його міжнародних зобов'язань. В даний час термін «інтелектуальна власність» лише в історичному плані зв'язаний з теорією інтелектуальної власності кінця XVIII — початку XIX століть.

Згідно українського законодавства, об'єктами інтелектуальної власності вважаються досягнення науки, літератури, мистецтва й інших видів творчої діяльності в сфері виробництва, у тому числі відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки, програми для ЕОМ, бази даних, експертні системи, ноу-хау, торгові секрети, товарні знаки, фірмові найменування і знаки обслуговування. Усі відносини, що виникають у сферах економічної діяльності, де є або могли б бути задіяні об'єкти інтелектуальної власності, вимагають правового регулювання, яке б встановлювало порядок виникнення, використання та продажу тих же об'єктів.

2. Правове регулювання інтелектуальної власності

Найважливішим інструментом такого регулювання є ліцензування та патентування інтелектуальної власності, тобто реєстрація та видача патентів і ліцензій на право користування товарними знаками, ноу-хау, комерційними таємницями, промисловими зразками різного роду, винаходами і відкриттями, найновішими технологіями виробництва специфічної та стандартизованої продукції та іншим інтелектуальним капіталом, що знаходиться у розпорядженні однієї компанії чи фірми.

Термін "ліцензія” в перекладі з латинської (лат. licentia) означає дозвіл здійснювати яку-небудь діяльність і в зв'язку з цим використовується в найрізноманітніших сферах економіки. Відносно ж технологічного обміну і інтелектуального капіталу цей термін означає дозвіл використовувати на певних умовах предмети ліцензії, якими є запатентовані винаходи, промислові зразки, товарні знаки і ноу-хау, а також цінні конфіденційні відомості, які не користуються правовою охороною. В залежності від об'єкту ліцензії можуть поділятися на патентні та безпатентні. Поряд з патентними і безпатентними ліцензіями виділяють також самостійні ("чисті”) та супроводжуючі. Самостійні ліцензії передбачають передачу технології чи технологічних розробок незалежно від їх матеріального носія. Супроводжуючі ліцензії мають залежний характер і надаються одночасно з підписанням контракту на створення підприємства, поставку технологічного обладнання, надання консультаційних послуг.

Продаж ліцензій дозволяє суттєво прискорити процес освоєння нового ринку і хоча б частково відшкодувати власні витрати на дослідження і розробки винаходів. Інколи буває вигідніше замість поставок готової продукції продати ліцензію на право її виробництва, наприклад, в тих випадках, коли можуть виникнути проблеми, пов'язані зі збутом готової продукції через недостатній об'єм власного виробництва чи вихід на зовнішній ринок. Перешкодою для розвитку власного виробництва може стати дуже багато причин – від дефіциту сировини до відсутності висококваліфікованого персоналу та виробничого простору. Щодо експорту товарів, то тут перешкодою часто є протекціоністська політика уряду країн, в які намагаються здійснювати постачання продукції: високі митні тарифи, імпортні квоти, підтримання ввезення продукції в розібраному вигляді (з метою розвитку національної промисловості).

У всіх цих випадках продаж ліцензій є одним з шляхів виходу на місцеві ринки, так як і створення в даній країні філіалу фірми-експортера. Варто відзначити, що при продажі ліцензії зазвичай передбачається поставка матеріалів, вузлів і деталей для випуску продукції. Таким чином, торгівля ліцензіями є дієвим стимулом для збуту власної продукції. Продаж ліцензії може бути способом виходу фірми-продавця на ноу-хау і інші досягнення фірми-покупця, оскільки в угодах зазвичай вказується пункт про взаємний обмін вдосконаленнями, які будуть зроблені в товарі чи технології протягом терміну дії ліцензійного контракту.

Об'єктом патентування в межах однієї країни найчастіше є винаходи. Винаходом визнається технічне вирішення, котре володіє новизною і суттєвими відмінностями. Під технічним вирішенням розуміють практичний засіб задоволення певних визначених потреб. Наприклад, окремі способи лікування хвороб не відносяться до техніки у загальноприйнятому розумінні, але оскільки вони передбачають застосування деяких лікувальних засобів в строго встановлених дозах, протягом конкретного часу і з дотриманням визначеного порядку, то має місце техніка лікування, яка в даному випадку і розглядається як технічне вирішення. Технічне вирішення не обов'язково повинне бути засноване на технічній основі. Воно вважається новим при умові, що його сутність не була раніше розкрита в даній країні чи за кордоном настільки, що б стало можливим його здійснити. Розкриття суті вирішення може здійснюватися за допомогою чи опублікування, чи демонстрації, чи в результаті відкритого застосування. У всіх цих випадках стає доступним копіювання вирішення, що тягне за собою втрату його новизни. Технічне вирішення признається як таке, що володіє суттєвими перевагами або ж відмінностями тоді, коли воно володіє новою сукупністю ознак, які дають позитивний ефект. Схожі однорідні винаходи називаються аналогами, на найбільш близький з них до запропонованого нового технічного вирішення – прототипом. Несуттєві відмінності в новому технічному вирішенні не дозволяють вважати його винаходом, наприклад, використання еквівалентних засобів (заміна електрозварки спаюванням).

Охорона прав винахідника здійснюється за допомогою патентів. Патент (від латинського patens – свідоцтво, грамота) – це документ, який засвідчує визнання державою технічного вирішення винаходом і закріплює за особою, якій він виданий (патентовласником), виключні права на його винахід. Патент видається державним патентним відомством винахіднику чи ж його правонаступнику (право на службовий винахід звичайно належить підприємцю) по його заяві, розглянутій у відповідності з процедурою, встановленою законодавством даної країни. Строк дії патенту також встановлюється національним законодавством (переважно 15 – 20 років). Виключне право патентовласника заключається в наданні йому монопольного права на застосування винаходу (це також називається штучною монополією).

Якщо винахід використовується без дозволу власника, останній може звернутися до суду з позовом про відшкодування збитків і заборону дій, пов'язаних з порушенням патенту. Патентовласник має право забороняти права на винахід і видавати дозвіл (ліцензію) іншим особам на використання запатентованого винаходу. Патент охороняє права власника, як правило, тільки в країні, де він виданий. Але останнім часом, наприклад, в Західній Європі, вважається дійсним європейський патент.

За видачу патенту стягується патентне мито. Так, при видачі європейського патенту воно стягується за подачу заявки, проведення пошуку, визначення держави, по відношенню до якої діятиме заявка, підтримання заявки в силі, проведення експертизи, видачу патенту, подачу заперечення і апеляції та за поновлення розгляду заявки у випадку пропуску заявите лем встановлених строків. Стягнення мита при подачі заявки характерне для усіх розвинутих країн, а в багатьох країнах до того ж стягуються річні мита протягом строку дії патенту. В більшості країн сума річного мита зростає по мірі приближення до кінця терміну дії патенту.

Фірми переважно не обмежуються одним патентом на даний винахід, а формують блок патентів – "зонтик”, який не дозволяє конкурентам проникати в технічну область, де дана фірма являється піонером.

В сучасних умовах загостреної конкуренції, коли новизна продукції має суттєве значення для успішного її збуту, патентний захист нововведень дуже важливий наряду з природними ринковими перевагами, котрі існують завдяки застосування винаходу у виробництві. Власник патенту обмежує свободу діяльності своїх конкурентів, тому він може завойовувати і утримувати більш вигідні позиції як на вітчизняному, так і на Міжнародному ринку. Окрім того, наявність патенту стимулює попит, оскільки посилання на патент є більш ефективним, ніж простий опис.

Патенти не тільки виконують функцію захисту винаходів від використання їх іншими фірмами та країнами, але є і джерелом неперервної інформації про найновіші науково-технічні досягнення. За допомогою патентних фондів можна легально збирати конкретний матеріал на об'єкти ліцензій, систематично слідкувати за новими винаходами і аналізувати науково-технічні дослідження. Практично усі крупні фірми мають патентні фонди або ж користуються послугами відповідних організацій. За оцінками спеціалістів, біля 80% інформації, яка знаходиться в патентах, неможливо знайти в будь-яких інших джерелах[21; c.337]. Патентування, як правило, на 2-3 роки випереджує впровадження нової технології у виробництво, а патент – це потенційна ліцензія, тому постійне вивчення відповідної інформації дозволяє фірмам виробляти стратегію і прогнозувати розвиток ліцензійної торгівлі. Найпоширенішими об'єктами ліцензійної та патентної діяльності є торгові марки (товарні знаки), промислові зразки, авторські права, ноу-хау та інші.

Торгова марка (trademark) – зареєстроване у встановленому порядку і оригінально оформлене художнє позначення, котре служить для розпізнавання товарів одних підприємств від однорідних товарів інших підприємств. Це оригінальні назви і слова, окремі види упаковок, художні композиції і малюнки в поєднанні з буквами, цифрами, словами чи без них. Для ідентифікації послуг застосовуються знаки обслуговування. Торгова марка повинна бути простою, виразною, легко запам'ятовуватися для того, щоб ця марка асоціювалась у споживача з одним визначеним виробником, з якістю, властивостями товарів чи надаваних послуг. Торгова марка не повинна бути схожою на марки інших підприємств і вводити в оману споживача товарів.

Промисловий зразок (industrial design) – нове художньо-конструкторське вирішення виробу, котре визначає його зовнішній вигляд, відповідає вимогам технічної естетики і дає позитивний ефект. За допомогою промислового зразка встановлюється монополія на форму (орнамент) продуктів праці. На промислові зразки, так як і на винаходи, видаються патенти. Розробка і правова охорона промислових зразків сприяє підвищення якості виробів, покращенню їх споживчих властивостей. Розробка художньо-конструкторського вирішення виробу це не тимчасове явище, а потреба і необхідність для задоволення постійно зростаючого попиту споживачів. Патенти на винаходи і промислові зразки, сертифікати, котрі підтверджують реєстрацію товарних знаків і знаків обслуговування відносяться до промислової власності. Промислова власність разом з авторськими правами являє собою важливе поняття інтелектуальної власності.

Авторські права (copyright) поширюються на будь-які творчі витвори незалежно від форми, призначення і переваг витвору (лекції, доклади, статті, брошури, книги, технічні описи, інструкції по експлуатації, ілюстрації довільного вигляду, малюнки, плакати, фотографії і т.п.). Ці права означають, що без згоди автора чи його правонаступників ніхто не може ні в якому вигляді відтворювати або тим чи іншим способом використовувати охоронювані правом об'єкти. Авторські права охороняються національними законами, а на міжнародному рівні – Бернською конференцією 1886 року і Всесвітньою конвенцією 1952 року.

Наряду з патентними ліцензіями існують і безпатентні ліцензії на ноу-хау (know-how) – непатентовані науково-технічні досягнення і виробничий досвід конфіденційного характеру – власник яких володіє природною монополією на відміну від власника запатентованого об'єкту. Вперше цей термін був вжитий в США. В буквальному перекладі з англійської мови він означає "знати як” або "знати, як це зробити”. Першопочатково в ліцензійні угоди включались умови, що передбачали передачу покупцю технічних знань і досвіду як виробничих секретів продавця, необхідних для реалізації права на використання винаходу. Однак з розвитком техніки значення передачі цієї інформації стало таки великим, що ноу-хау перетворилось в самостійний об'єкт ліцензійних угод. В одних випадках ноу-хау – це фактичний винахід, який навмисно зберігається в таємниці і не патентується, чи являється елементом винаходу, не включеним в описання, в інших – воно безпосередньо пов'язане з винаходом, але саме по собі не патентоспроможне, оскільки не відповідає вимогам, встановленим законодавством. Наприклад, програмно-математичне забезпечення для персональних комп'ютерів було і залишається не патентоспроможним, як і будь-які математичні формули, алгоритми і т.п. На відміну від запатентованого винаходу ноу-хау не користується особливою правовою охороною, тому найкращою формою захисту подібних знань є комерційна таємниця.

Ноу-хау можуть включати в себе: предмети – зразки виробів, незапатентовані промислові зразки, машини, прилади, запасні частини, інструменти, приспособлення і т.д.; технічну документацію – формули, розрахунки, креслення, схеми, незапатентовані винаходи і т.д.; інструкції – пояснення, що стосуються конструкції виробництва чи застосування виробів, процесу виробництва, виробничих навиків, практичних порад, а також дані про організацію роботи та допомога у вирішенні економічних питань. Таким чином, поняття ноу-хау є достатньо широким, воно охоплює все можливу технічну та іншу інформацію, необхідну насамперед для виробництва будь-якого виробу і представляє собою визначену економічну цінність.

В міжнародній практиці найбільш часто зустрічаються патентні ліцензії з одночасною передачею ноу-хау і наданням технічної допомоги в налагодженні виробництва. Друге місце займають ліцензії на ноу-хау і тільки третє – чисто патентні ліцензії, що не передбачають передачі ноу-хау. Частково це пояснюється тим, що за сучасного рівня розвитку техніки освоєння більшої частини винаходів без представлення ноу-хау, тобто досвіду і знань, які має у своєму розпорядженні фірма-продавець, або взагалі неможливе, або веде до непотрібних затрат засобів і часу, тому ноу-хау являються основним об'єктом не тільки ліцензій, але і інших форм передачі технології.

Самостійною формою ліцензійних угод є контракти на використання товарних знаків – франчайзинг (franchising), які передбачають представлення прав на використання торгової марки чи фірмової назви, а також надання послуг по технічній допомозі, підвищенні кваліфікації робочої сили, організації торгівлі і управління. Розміри платежів по цих контрактах коливаються від 1,5 до 12% сумарних річних продаж. Відмінною рисою франчайзингу є сегментування ринку задля запобігання конкуренції між його окремими отримувачами. Операції по франчайзингу проводяться, як правило, між крупними компаніями і дрібними фірмами або приватними особами, переважно тільки новачками в бізнесі. На сьогоднішній день франчайзинг широко застосовується в міжнародних економічних відносинах. В США, де франчайзинг з'явився вперше і отримав широке розповсюдження, ці угоди поділяють на три види:

- франчайзинг продукту і торгової марки (product and trademark franchising), який передбачає реалізації товарів головної компанії дилером виключно під її товарним знаком. В цьому випадку дилер спеціалізується на продукції даної компанії, що характерно для продажу бензину, автомобілів, безалкогольних напоїв;

- комплексний франчайзинг (business format franchising), який передбачає представлення дилеру головною компанією права на використання товарного знаку, розробку маркетингової стратегії і технології бізнесу, підготовку інструкцій по експлуатації, контроль якості продукції. Такий вид угод поширений в сфері ресторанного бізнесу, рейтингу та ін.;

- роздрібний франчайзинг (retail franchising), який практикується при продажі будівельних матеріалів, умеблювання, побутової апаратури і ін.

В міжнародній практиці використовуються два перших види угод. Особливо широко використовують франчайзинг американські фірми. Приймаючі країни отримують чималу вигоду від франчайзингу, так як вони мають змогу надбати управлінського досвіду і технічних знань. В той же час вигоду отримує і франчайзер, оскільки у нього виникає можливість контролювати ринок даних країн з мінімальними капітальними затратами.

Наступні форми технологічного обміну не є надто розповсюдженими, але їх варто відмітити заради прослідкування механізму передачі технології (чи ноу-хау) в них. Ці форми в спеціальній літературі часто називають новими формами інвестицій, або неакціонерними формами транснаціонального капіталу.

Найбільш простою з таких форм є укладення субконтракту (subcontracts), суть яких полягає в тому, що крупні іноземні фірми дають замовлення невеликим місцевим фірмам (переважно в країнах, що розвиваються) на виробництво деталей чи кінцевої продукції. В обмін на гарантований місцевому виробнику збут його продукції по узгодженим цінам іноземна компанія встановлює виробничі стандарти через передачу ноу-хау. Модернізацію обладнання та інше, а надалі жорстко контролює якість продукції. Якщо випускається готова продукція. То вона реалізується під товарним знаком іноземної фірми.

Контракти "продакшн шерінг” (production-sharing) застосовуються в основному в нафтовій промисловості. Відповідно до такого контракту іноземна компанія здійснює, наприклад, в країні, що розвивається розвідку запасів нафти. Якщо запаси достатні для комерційної експлуатації, компанія надає обладнання, ноу-хау, необхідний персонал, отримуючи за це фіксовану частину продукції. Частина добутої нафти (20-40%) призначена для відшкодування витрат іноземної компанії на геологічно-розвідувальні роботи і організацію добування нафти, інша частина являє собою фактичний прибуток, який пропорційно розподіляється між іноземною компанією та державою.

Можливий також варіант контракту "на обслуговування” (service contract). За яким іноземна компанія займається тільки розвідувальними роботами і виконує свої обов'язки до моменту знаходження нафти. Існує два типи таких контрактів. До перших відносяться ті, в за умовами яких експлуатаційний ризик несе іноземна компанія, а всі витрати на експлуатацію – держава. Контракти другого типу поширені в країнах зі значними запасами нафти і необхідними фінансовими ресурсами. В цих випадках за експлуатаційний ризик відповідає правління держави, а іноземна компанія за свої послуги отримує фіксовану винагороду, а також право закупки визначеної долі нафти, але без скидки.

Відповідно до контрактів на управління (management contracts) оперативний контроль за діяльністю підприємства, який здійснювався представником власника підприємства, передається іншому підприємству. Іноземна фірма визначає найважливіші напрямки діяльності підприємства. Контракти на управління заключається, в основному, до будівництва підприємства. В такому випадку фірма-менеджер здійснює загальний нагляд за будівництвом, вибирає підрядників і субпідрядників. Найчастіше контракти на управління укладаються одночасно з ліцензійними угодами. Оплата за управлінські послуги може приймати найрізноманітніші форми, наприклад, виплата визначеного проценту від об'ємів продажі продукції чи прибутку.

Самостійною і дуже розповсюдженою формою міжнародного обміну технологіями є інжиніринг, котрий представляє сукупність видів діяльності, направлених на оптимізацію інвестицій або ж мінімізацію затрат, пов'язаних з реалізацією проектів різного призначення. Інжиніринг – це послуги по використанню технологічних та інших науково-технічних розробок. В цьому заключається його відмінність від ліцензійної торгівлі, де об'єктом купівлі-продажу є сама технологія. Ціни на експортні інжинірингові послуги переважно вищі від внутрішніх на 40-50% для імпортерів в промислово розвинутих країнах і вдвічі для імпортерів в країнах, що розвиваються. Така цінова політика пояснюється, з однієї сторони, підвищеним попитом на інжинірингові послуги в країнах, що розвиваються, а з іншої – фактичною монополією на представлення цих послуг зі сторони промислово розвинутих країн. Серед експортерів інжинірингових послуг домінуюче положення займають американські компанії, а їхніми основними суперниками вважаються фірми Великобританії, Німеччини, Японії, Франції і деяких інших розвинутих країн.

Як відомо, друга половина двадцятого століття характеризується нарощуванням постіндустріальних тенденцій в економіках провідних країн світу. Тому теоретики постіндустріалізму змушені були перевести осмислення одного з основоположних тезисів цієї метатеорії (про провідну роль цих знань в економічних і суспільних відносинах інформаційного суспільства) в практичне здійснення.

Шлях цей виявився непростим. Одна справа роздумувати про цінність знань, спостерігати тенденції, аналізувати факти, а зовсім інша - запропонувати їх економічне вираження, озброївши керівника практичним інструментарієм для ефективного управління цим основним нематеріальним ресурсом. Для цього потребувалось кардинально змінити методологічну парадигму економічного мислення, частково по-новому переосмислити такі поняття, як вартість, капітал і власність.

Етапною в цьому відношенні стала книга Тайчічі Сакайя "Вартість, що створюється знаннями, або Історія майбутнього", котра вийшла в Японії в 1985 році. Її автор в кінці 60х - на початку 70х років був одним з розробників стратегії проникнення японських товарів на зовнішні ринки. Він один з перших поєднав два поняття - "вартість" і "знання", поєднавши ієрогліфи "chi"(знання) і "kah"(вартість). Через десяток років американські видавництва, у яких публікувалась його книга, переклали це поняття як "knowledge-value" - "цінність, втілена в знання, породжена знаннями" ( у літературному перекладі це звучить як "вартість, що створюється знаннями"[5; c.46].

Розглядаючи революцію вартості (knowledge-value revolution), яка створюється знаннями, Т. Сакайя мав на увазі, що у сучасних умовах традиційні фактори виробництва уже не визначають ту цінність, яку споживачі признають за тим чи іншим продуктом. Таким чином, економіка перетворюється в систему, що функціонує на основі обміну знаннями і їхньої взаємної оцінки. В такій системі особливого значення у взаємовідносинах з споживачами набувають питання іміджу та реклами. Споживача необхідно впевнити у тому, що продукція є результатом злиття знань та найновіших інформаційних технологій. Не виключено, що у майбутньому складеться ситуація, за якої продукція буде насичена знаннями в набагато більшій мірі, ніж цього потребують її функції, лише тільки формування враження про більш високий рівень втіленого в ній інтелектуального потенціалу. Годинники, фотокамери, персональні комп'ютери будуть мати функції, які покупець навряд чи застосовуватиме або яких він потребує не дуже часто. "Споживчий культ знань”, як і будь-який інший продукт масової культури, має досить віддалене відношення до суті процесів, що відбуваються в даний час. Більш важливим для менеджменту є осмислення внутрішньофірмової цінності знання. Навчившись керувати цим ресурсом, можна отримати стратегічну перемогу в динамічному ринковому середовищі.

Охорона прав на винаходи, промислові зразки і товарні знаки – це предмет активного міжнародного регулювання. Основною міжнародною угодою в цій галузі є Паризька конвенція по охороні промислової власності. Перша редакція цієї конвенції була підписана одинадцятьма країнами в Парижі в 1883 році. Надалі Конвенція неодноразово переглядалась і доповнювалась. В країнах-учасниках Паризька конвенція діє під різними редакціями в залежності від того, який з її текстів був ратифікований країною. Учасники Конвенції утворюють так званий Міжнародний союз по охороні промислової власності (також відомий як Паризький союз).

На даний момент найбільший вклад у регулювання патентного права у Європі внесла Європейська патентна організація (ЄПО). Європейська патентна організація (European Patent Organization, EPO) була створена на основі Конвенції по видачу європейських патентів, підписаній в 1973 році і ратифікованій в 1977 році. Штаб-квартира ЄПО знаходиться в Мюнхені (Німеччина), в Гаазі (Нідерланди) – місцеве відділення, в Відні (Австрія) і в Берліні (Німеччина) – бюро. Європейська патентна система основана на активному співробітництві Європейського патентного відомства з національними відомствами країн-контрагентів і передбачає узгодження національного патентного права з Конвенцією про видачу європейських патентів.

Європейський патент надає його власнику патентний захист протягом двадцяти років, так, як і національний патент в деяких або ж у всіх країнах, між якими проводиться до мовлення. Європейські патенти можуть видаватися згідно міжнародної заявки, поданої у відповідності з Договором про патентну кооперацію. Підписана в 1989 році дванадцятьма країнами-членами Європейського союзу угода про патенти ЄС не ратифікована ще й по сьогоднішній день.

Європейська патентна організація з 1993 року заключає з державами-не членами ЄПО договори про розповсюдження дії європейських патентів на їх території за умови, що ці країни мають власне патентне відомство і прийняли закон про охорону інтелектуальної власності. Видані за таких умов патенти представляють в цих країнах такий же захист, як і європейські патенти ЄПО. Основні цілі діяльності Європейської патентної організації – видача європейських патентів, поширення співробітництва між європейськими державами в галузі охорони інтелектуальної власності та посилення патентного захисту завдяки єдиній процедурі видачі патентів.

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ, World Intellectual Property Organization, WIPO) була заснована в 1970 році в ході реалізації Конвенції про створення ВОІВ, підписаної в Стокгольмі в 1967 році. Створення ВОІВ завдячує Паризькій конвенції про охорону промислової власності (1883 рік) і Бернській конвенції про охорону літературних та художніх витворів (1886 рік). ВОІВ входить в систему Організації Об'єднаних Націй в якості спеціалізованої установи. Членом ВОІВ може стати будь-яка держава, яка є членом одного з двох (Паризького чи Бернського) союзів, а також будь-яка держава, яка є членом ООН, однієї з спеціалізованих установ ООН, МАГАТЕ чи учасником Статуту Міжнародного суду або ж запрошена Генеральною Асамблеєю ВОІВ приєднатися до Конвенції про створення ВОІВ.

Основними цілями діяльності Всесвітньої організації інтелектуальної власності є охорона інтелектуальної власності в цілому світі за допомогою співробітництва між державами і міжнародними організаціями та розширення адміністративного співробітництва між союзами в області інтелектуальної власності. Відповідно до поставлених цілей, ВОІВ виконує такі функції:

- укладення нових міжнародних договорів робото по вдосконаленню національного законодавства в сфері підтримання охорони інтелектуальної власності в цілому світі;

- надання технічної допомоги країнам, що розвиваються;

- збір розповсюдження інформації;

- підтримка при одночасному отриманні прав на винаходи, торгові марки, промислові зразки чи моделі в декількох країнах.

Україна завжди мала великий науково-технічний потенціал (науково-дослідну базу, висококваліфіковані наукові кадри) та розвинуту промисловість, у тому числі у таких наукомістких галузях, як космічна техніка і технології, будування літаків та суден, ядерна техніка, виробництво синтетичних матеріалів, тощо. В ряді галузевих напрямів науковці України традиційно мають заслужене світове визнання. Про творчий потенціал вчених, технологів, конструкторів нашої країни свідчить те, що із загального числа заявок на винаходи, що подавалися до Держкомвинаходів колишнього СРСР майже кожна четверта заявка надходила з України.

Охорона та належний захист інтелектуальної власності сприяє розвитку заснованого на науково-технічних досягненнях інноваційного підприємництва, стимулює інноваційний процес шляхом надання її власнику монополії на використання об'єкта охорони протягом певного терміну, внаслідок чого власник об'єкта інтелектуальної власності отримує вигоду у вигляді доходу, а суспільство – можливість повніше задовольнити свої потреби за рахунок впровадження цього об'єкта у виробництво. Світовий досвід свідчить, що питома вага інтелектуальної власності може становити до 35% капіталу виробничих фірм та підприємств, а у деяких галузях суспільного виробництва вона за своєю вартістю значно випереджає класичні майнові об'єкти. Внаслідок цього кожний інноваційний проект має починатися з формування портфеля об'єктів інтелектуальної власності. Отже, для збереження та збагачення науково-технічного потенціалу держави, розвитку зовнішньої торгівлі, міжнародного обміну сучасними технологіями, залучення в економіку країни іноземних інвестицій держава має надійно гарантувати охорону та захист інтелектуальної власності.

Незважаючи на існуючі труднощі, національна система охорони інтелектуальної власності в Україні вже давно створена і розвивається у таких напрямках:

- проводиться постійна робота щодо розвитку міжнародного співробітництва у сфері охорони промислової власності. Україна є членом Всесвітньої організації інтелектуальної власності та учасницею дев'яти важливих міжнародних угод і договорів у цій сфері. Підписано міждержавні угоди про співробітництво у сфері промислової власності з Російською Федерацією, республіками Бєларусь, Узбекистан, Киргизстан. Здійснюється обмін патентною інформацією з 42 країнами світу;

- для підготовки та перепідготовки кадрів у сфері охорони інтелектуальної власності створені Міжгалузевий Інститут підвищення кваліфікації кадрів при Харківському політехнічному університеті (в 1993 році) та Інститут інтелектуальної власності і права (у 1997 році) в місті Києві;

- запроваджено нову для України інституцію – представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), яких на даний час зареєстровано біля 200;

- створено законодавчу базу охорони інтелектуальної власності, яка в цілому забезпечує нагальні потреби суспільства у цих питаннях. Для їх правового регулювання прийнято Закони України "Про авторське право і суміжні права”, "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на помислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів та послуг", "Про охорону прав на сорти рослин", "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем", "Про охорону фірмового найменування" та близько 45 підзаконних нормативних актів. В цю групу можна віднести законодавчі акти, які стосуються видачі ліцензій та патентування. З 1 січня 1997 року набрав чинності закон "Про захист від недобросовісної конкуренції". Прийнято закон "Про охорону прав на зазначення географічного походження товарів та послуг", що сприятиме ефективному захисту та популяризації унікальних українських товарів, репутація яких породжена національною майстерністю, традиціями виготовлення та природними ресурсами України. Діє також Положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій і нормативно-правовий акт, що регулює питання, пов'язані з охороною прав на об'єкти промислової власності, які містять державну таємницю.

Створена нормативно-правова база у сфері охорони інтелектуальної власності в цілому задовольняє суспільство на сьогоднішній день, вирішуючи питання, пов'язані з наданням прав на об'єкти інтелектуальної власності та їх використанням. Розроблено проект Концепції розвитку державної системи охорони промислової власності, яка передбачає програму удосконалення нормативно-правової бази в цій сфері, а також формування і розвитку виконавчої інфраструктури, необхідної для реалізації законодавства. Необхідно також розробити законодавчий акт, який би регулював питання, пов'язані з діяльністю представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених). Керуючись Конституцією України, яка гарантує захист інтелектуальної власності, Держпатент працює в напрямі подальшого розширення і удосконалення законодавчої бази щодо охорони інтелектуальної власності. За час діяльності Держпатенту заявниками було подано понад 100 тис. заявок на видачу охоронних документів та надано правову охорону біля 60 тис. об'єктам промислової власності, в тому числі видано понад 25 тис. патентів на винаходи. Частка України у такому показнику, як видача патентів на винаходи, складає 15% від загальної кількості патентів на винаходи, виданих у країнах СНД, тобто удвоє більше, ніж загальна кількість патентів, виданих іншими державами СНД (за винятком Російської Федерації).





Реферат на тему: Загальна характеристика інтелектуальної власності та її правового регулювання (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.