Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Вина та її форми (курсова робота)

План :
 
ВСТУП
 
 1. Поняття вини
 
2. Ознаки та види умислу

3. Необережність та її види

4. Складна форма вини

ВИСНОВК
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Суб'єктивна сторона злочину являє собою психоло­гічний зміст злочину, його внутрішню (по відношенню до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно зв'язана з іншими елементами складу злочину, оскіль­ки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння.

В юридичній літературі суб'єктивна сторона зло­чину визначається як внутрішня сторона злочину, тоб­то психічна діяльність особи, що відображує ставлен­ня її свідомості й волі до суспільно небезпечного діян­ня, котре нею вчиняється, і до його наслідків[1].

Іноді її визначають дещо інакше, а саме як внутрі­шню сторону злочинного діяння; ті внутрішні проце­си, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння[2].

Але у будь-якому разі сутність визначення цього елемента складу злочину пов'язується з психічним ставленням суб'єкта, яке розглядається та враховуєть­ся лише відносно суспільно небезпечного діяння і його наслідків і повинно характеризуватись конкретною формою вини.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону зло­чину, відносяться: вина, мотив, мета злочину та емо­ційний стан. Слід зазначити, що останню ознаку суб'єктивної сторони виділяють не всі вчені.

Вина - основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета - це факу­льтативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однознач­но випливають із змісту злочину.

У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан як ознаку суб'єктивної сто­рони. Так відповідно до ст. ст. 116, 123 КК такий емо­ційний стан, як сильне душевне хвилювання, входить до змісту суб'єктивної сторони.

Ознаки, які утворюють суб'єктивну сторону, в реа­льній дійсності являють собою єдине ціле, але у пода­льшому в методичних цілях будуть розглядатися само­стійно, що дасть можливість глибше пізнати їх зміст і сутність, а також визначити їх роль і значення для кри­мінальної відповідальності та покарання винного.

Встановлення суб'єктивної сторони - це заверша­льний стан процесу констатації складу злочину. Гли­боке вивчення суб'єктивної сторони складу злочину полягає в правильному розумінні (тлумаченні) диспо­зиції кримінально-правової норми і в об'єктивному та всебічному аналізі умов і обставин злочинного діяння.

Повне і всебічне встановлення ознак, що характери­зують суб'єктивну сторону злочину є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила, впливає на застосування покарання

1. Поняття вини

Як уже зазначалось раніше основною й обов'яз­ковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину є вина. Принцип, відповідно до якого кримінальна від­повідальність можлива лише при наявності вини, сфо­рмульований у Конституції України. У ній за­значено: "Особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному пока­ранню, доки її вину не буде доведено в законному по­рядку і встановлено обвинувальним вироком суду"[3]..

Це конституційне положення конкретизується у ст. ст. 24, 25 Загальної частини КК та в статтях Особ­ливої частини КК. Воно свідчить про недопустимість у вітчизняному кримінальному праві об'єктивного став­лення у вину, тобто покладення відповідальності за заподіяні суспільно небезпечні наслідки при відсутно­сті вини особи, яка їх заподіяла.

Поняття вини визначається у законі. Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності.[4]

Основними категоріями, які характеризують вину, є її зміст, сутність, форма та ступінь.

Аналіз цих категорій дозволяє глибше пізнати інсти­тут вини в кримінальному праві. Такий аналіз має ве­лике практичне значення як для законодавчого визна­чення вини, так і для його застосування на практиці.

Зміст вини - це сукупність психічних елементів, у яких відображаються об'єктивні ознаки злочину, які виражають певне ставлення особи до цих ознак. Тобто, вона характеризує відображення у психіці (свідомості) особи фактичних ознак, які характеризують об'єкт і об'єктивну сторону. Зміст вини - це зміст умислу або необережності при вчиненні конкретного злочину.

Сутність вини полягає в негативному ставленні особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, до суспільних відносин, що охороняються криміналь­ним законом.

Форма вини характеризує певний зв'язок психіч­них ознак, які складають зміст вини, з об'єктивними ознаками злочину. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини - умисел і необе­режність[5].

З аналізу ст. ст. 24 та 25 КК випливає, що визначення форми вини базується на поєднанні двох психічних ознак (елементів): інтелектуальної й вольової. Ці озна­ки, у свою чергу, зв'язані ознаками об'єктивної сторони складу злочину - дією (бездіяльністю) і наслідками.

Отже, кожна форма вини включає в себе ознаки (елементи), які характеризують свідомість і волю осо­би. Перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі вольовими ознаками. Різне співвідношення ін­телектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи при вчиненні нею злочину дає можливість конст­руювати різні форми вини та її види.

Ступінь вини - це кількісна характеристика вини. Вона визначає тяжкість вчиненого діяння й небезпеч­ність особи винного.

Ступінь вини суб'єкта визначається:

1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння;

2) особливостями психічного ставлення винного: формою вини, харак­тером умислу або необережності;

3) мотивом і метою злочину;

4) обставинами, що характеризують особу винного;

5) причинами злочину та умовами, що впли­нули на формування злочинного умислу або на допу­щення особою необережності.

Встановлюючи вину, необхідно виходити із її об'єктивного існування в реальній дійсності. Відсут­ність вини означає відсутність суб'єктивної сторони, а отже - складу злочину. Правильне визначення форми і ступеню вини є запорукою правильної кваліфікації злочину і визначення адекватної та справедливої міри покарання за вчинене.

2. Ознаки та види умислу

Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна біль­шість злочинів вчиняються умисно. Умисел поділяється на два види — прямий і непрямий (евентуальний)[6].

Законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчи­неного нею діяння і його наслідків:

1) усвідомлення особою суспіль­ної небезпеки свого діяння;

2) передбачення його суспільно небез­печних наслідків;

3) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Перші дві ознаки {усвідомлення і перед­бачення) характеризують процеси, які відбуваються у психіці су­б'єкта і тому складають інтелектуальний момент (елемент, компо­нент) умислу. Третя ознака (бажання чи свідоме припущення наслідків) характеризує вольову сферу особи й утворює вольовий момент умислу.

При вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти по­єднання інтелектуальних і вольових моментів. Їхнє певне співвід­ношення і лежить в основі поділу умислу на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний харак­тер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настан­ня[7]..

Інтелектуальна ознака прямого умислу включає:

а) усвідомлення особою суспільно небезпечного харак­теру свого діяння (дії або бездіяльності);

б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

Вольова ознака прямого умислу полягає в бажанні настання злочинних наслідків.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння включає:

а) усвідомлення фактичного ха­рактеру вчиненого діяння;

б) усвідомлення його шкі­дливості для охоронюваних законом про кримінальну відповідальність суспільних відносин (конкретних ін­тересів суспільства).

Очевидно, що, не усвідомлюючи фактичну сторону свого діяння, особа не може усвідо­млювати і його суспільно небезпечний характер. Так, при вчиненні крадіжки особа усвідомлює, що таємно викрадає чуже майно (фактична сторона діяння), а та­кож усвідомлює, що цим вона порушує право власнос­ті потерпілого (соціальний зміст діяння).

Закон обмежує інтелектуальну ознаку усвідом­ленням лише суспільної небезпечності, діяння і не ви­магає усвідомлення винним його протиправності. Кримінальне право грунтується на конституційному принципі, згідно з яким незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності[8]. Слід зазначити, що усвідомлення протиправності діяння у багатьох випадках може обу­мовлюватись очевидною небезпечністю діяння. Це, насамперед, стосується умисних злочинів, які є досить поширеними і є кримінально караними у більшості країн світу (убивства, викрадення, зґвалтування, нане­сення тілесних ушкоджень тощо).

Передбачення настання суспільно небезпечних нас­лідків означає передбачення винним тих шкідливих змін, які настануть у суспільних відносинах при вчи­ненні ним суспільно небезпечного діяння.

Передбачення при прямому умислі включає усвідо­млення як можливості, так і неминучості настання відповідних злочинних наслідків.

Передбачення можливості настання вказаних нас­лідків означає, що ці наслідки в силу якихось причин можуть і не настати. Так, стріляючи з великої відстані, винний передбачає лише можливість настання смерті потерпілого, бо може промахнутися.

Передбачення неминучості їх настання означає, що усвідомленням винного виключаються будь-які обста­вини, у зв'язку з якими бажані наслідки можуть не на­стати (скажімо, винний вчиняє прицільний постріл із близької відстані у голову своєї жертви і передбачає неминучість смерті потерпілого).

Ознаки умислу, вказані у ст. 24 КК, характерні для злочинів із матеріальним складом, необхідними озна­ками об'єктивної сторони яких є настання певних сус­пільно

небезпечних наслідків і наявність причинового зв'язку між діяннями особи й наслідками, що настали. Отже, при вчиненні цих злочинів винний передбачає не лише суспільно небезпечні наслідки, але й у зага­льних рисах - розвиток причинового зв'язку між діян­ням і злочинним наслідком. Слід зазначити, що особі ставиться у вину настання не будь-яких шкідливих на­слідків, а лише тих, які є ознаками об'єктивної сторо­ни відповідного складу злочину (наприклад, при вбив­стві - смерть потерпілого).

У злочинах із формальним складом, який не передба­чає як необхідну ознаку певних суспільно небезпечних наслідків, змістом прямого умислу є усвідомлення вин­ною особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) та бажання його вчинити.

Вольова ознака прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків. Це бажання передбачає цілеспрямовану діяльність винного. Найчастіше особа прагне у цьому разі досяг­ти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала су­спільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання[9]..

Інтелектуальна ознака непрямого умислу як і ­прямого включає:

а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяль­ності);

б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків.

Отже, виходячи із законодавчого визначення пря­мого й непрямого умислу, можна зробити висновок, що обидва елементи інтелектуальної ознаки при не­прямому умислі ті ж самі, що й при прямому умислі (вони співпадають). Тому суть відмінності непрямого умислу від прямого - у змісті його вольової ознаки.

Особливість вольової ознаки непрямого умислу по­лягає у тому, що особа хоча і не бажає, але свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків.

При свідомому допущенні характерні для непрямо­го умислу злочинні наслідки не є ні метою дій винно­го, ні засобом її досягнення. Ці наслідки є побічним результатом діяння винного, направленого на іншу злочинну або незлочинну мету.

В окремих випадках свідоме допущення злочинних наслідків може проявлятися у безпідставному розра­хунку на їх настання. Але розрахунок і надії винного в таких випадках є абстрактними, вони не мають належ­ного обгрунтування.

Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе зна­чення для кваліфікації злочинів та індивідуалізації кри­мінальної відповідальності й покарання, а також для відмежування замаху на злочин від закінченого злочину.

Теорія кримінального права і судова практика крім прямого та непрямого умислу виділяють інші види умислу, які при певних обставинах також можуть мати кримінальне правове значення. Так, за часом виник­нення й формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово.

Заздалегідь обдуманий умисел характеризується тим, що у цьому випадку намір вчинити злочин і сам злочин відокремлені один від одного певним проміж­ком часу. Протягом цього часу суб'єкт обдумує плани і способи вчинення злочину (місце, час, знаряддя й засоби вчинення злочину тощо).

Наявність цього виду умислу на кваліфікацію як правило не впливає. Однак він може свідчити про підвищений ступінь вини, а також суспільної небезпеки суб'єкта злочину.

Умисел, що виник раптово, формується безпосе­редньо перед самим початком вчинення злочину і від­разу ж реалізується.

Окремим видом умислу, що виник раптово, є афек­тивний, тобто такий, що виникає у процесі сильного душевного хвилювання під впливом афекту, раптово під впливом тих чи інших обставин, найчастіше внаслі­док протизаконного насильства або тяжкої образи з бо­ку потерпілого. Так, умисне вбивство та умисне тяжке тілесне ушкодження, які були вчинені у стані сильного душевного хвилювання, виділені законом про криміна­льну відповідальність у самостійні склади злочинів при пом'якшуючих обставинах (п. 7 ч. 1 ст. 66), а у деяких випадках – утворює привілейований склад злочину (ст.ст. 116 і 123 КК).

За ступенем визначеності, уявлення винного про суспільно небезпечні наслідки вчиненого ним діяння умисел ділиться на визначений, невизначений і альтернативний.

Визначений умисел характеризується тим, що осо­ба чітко уявляє собі характер і розмір наслідків вчине­ного нею діяння. При цьому визначений умисел може бути простим (коли винний передбачає настання одно­го злочинного наслідку) або альтернативним (коли винний передбачає можливість настання двох або бі­льше, але індивідуально визначених наслідків). Так при заподіянні проникаючого поранення черевної по­рожнини потерпілому винний в однаковій мірі перед­бачає й бажає настання смерті або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження.

При невизначеному умислі злочинні наслідки хоч і передбачаються винним, але не є конкретизованими. Це може мати місце при посяганні на життя й здоров'я потерпілого такими знаряддями й засобами, застосу­вання яких може привести до різних наслідків. Напри­клад, при нанесенні ударів потерпілому палицею або ногами по голові винний може спричинити різні нас­лідки - від смерті до легкого тілесного ушкодження. Відповідальність у таких випадках настає за шкоду, яка фактично заподіяна.

Альтернативний умисел має місце то­ді, коли винний передбачає й однаково бажає чи свідомо допускає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків (напри­клад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження).

У випадках вчинення злочину з невизначеним або альтернатив­ним умислом відповідальність настає залежно від фактично заподі­яних наслідків, оскільки винний передбачав настання будь-якого із цих наслідків і бажав чи свідомо припускав Їх настання.

Врахування розглянутих видів умислу надає можливість більш точно конкретизувати психічне ставлення суб'єкта, визначити сту­пінь його вини і призначити справедливе покарання.

3. Необережність

Необережність є особливою формою психічного ставлення винного до шкідливих наслідків вчиненого ним діяння. Переважна більшість складів необережних злочинів є матеріальними. При вчиненні необережних злочинів неможливі готування, замах та співучасть.

Існує два види необере­жності:

1) злочинна самовпевненість;

2) злочинна недбалість[10]..

Необережність є злочинною самовпевненістю, як­що особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяль­ності), але легковажно розраховувала на їх відвернен­ня (ч. 2 ст. 25 КК).

Злочинна самовпевненість включає в себе дві озна­ки - інтелектуальну та вольову.

Інтелектуальна ознака полягає у передбаченні особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності).

За законодавчим формулюванням злочинної само­впевненості її інтелектуальна ознака зближується з інтелектуальною ознакою умислу. Як умисел, так і злочинна самовпевненість передбачають настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Але передбачення суспільно небезпечних наслідків при злочинній самовпевненості має свої відмінності від передбачення при умислі. Якщо при умислі передбача­ється як можливість, так і неминучість настання суспільно небезпечних наслідків, то при злочинній самовпевне­ності може йти мова лише про передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків виключає розрахунок на їх відвернення. Тому не випадково, що у законодавчому формулюванні прямого й непрямого умислу мова йде про передбачення суспільно небезпечних наслідків (ч. ч. 2 та 3 ст. 24 КК), а при визначенні злочинної самовпевненості в законі вказується на передбачення можливості настання суспільно небезпеч­них наслідків (ч. 2 ст. 25 КК).

Другою особливістю передбачення при злочинній самовпевненості є те, що наслідки при цьому виді не­обережної форми вини передбачаються лише в абст­рактній, загальній формі.

При злочинній самовпевненості винний передбачає, що діяння, подібні до вчиненого ним, взагалі призво­дять до суспільно небезпечних наслідків, проте вчине­на саме ним дія (бездіяльність) не повинна в даному конкретному випадку спричинити таких наслідків. Тому, діючи у відповідній конкретній обстановці, осо­ба не усвідомлює реального розвитку причинового зв'язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й мо­гла б це зробити при більшій концентрації й мобіліза­ції своїх психічних можливостей.

На відміну від визначення умислу, при визначенні злочинної самовпевненості закон не містить характе­ристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії або бездіяльності). З цього питання в теорії кримінального права є різні точки зору. Одні автори вважають, що при злочинній самовпевненості особа усвідомлює суспільну небезпеку своєї дії або бездіяльності. Інші вважають, що ознакою самовпев­неності є не позитивне усвідомлення суспільної небез­пеки, а обов'язок і можливість такого усвідомлення. Особа, діючи (не діючи) певним чином і усвідомлюю­чи фактичну сторону свого діяння, не оцінює свою по­ведінку як суспільно небезпечну, оскільки нейтралізує небезпеку (у своїй свідомості) обставинами, котрі зда­тні, на її думку, запобігти можливості настання суспі­льно небезпечних наслідків. Остання точка зору ви­дається нам більш обгрунтованою.

Вольова ознака полягає у легковажному розрахун­ку на відвернення суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності). У цьому її суттєва відмінність від вольової ознаки прямого й непрямого умислу. При цьому особа розраховує на цілком реаль­ні обставини, котрі за своїми властивостями мають здатність відвернути настання наслідків.

Обставини, на які розраховує суб'єкт, можуть бути різного характеру. Вони можуть стосуватися особи і діяльності самого винного (наприклад, розрахунок на свій досвід, знання тощо), а також стосуватися діяль­ності інших осіб, сил природи, впливу обстановки, за якої скоюються ті чи інші діяння, фізичних або хіміч­них законів тощо. Але за конкретних обставин ці чин­ники або не діють, або неспроможні змінити хід подій. Вина особи й полягає у тому, що її розрахунок вияви­вся невірним (легковажним) і не забезпечив відвер­нення суспільно небезпечних наслідків. Таким чином, особа при злочинній самовпевненості недооцінює шкідливості своїх дій та переоцінює ті обставини, які, на її думку, здатні відвернути шкоду.

Другою різновидністю необережної форми вини є злочинна недбалість. Необережність є злочинною не­дбалістю, якщо особа не передбачала можливості на­стання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК).

Закон, передбачаючи вину у виді злочинної недбалос­ті, не вказує, яким повинно бути ставлення особи до са­мого діяння, що призвело до настання суспільно небезпе­чних наслідків. Виходячи з того, що при злочинній не­дбалості особа не передбачає можливості настання суспі­льно небезпечних наслідків, необхідно зробити висновок, що винний не усвідомлює і суспільної небезпечності сво­го діяння, яке потягло шкідливі наслідки.

Таким чином, інтелектуальна ознака злочинної не­дбалості характеризується відсутністю у особи усвідом­лення суспільної небезпеки вчинюваного ним діяння (дії або бездіяльності), а також відсутністю передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Тому сутність вини у цьому випадку полягає не в інте­лектуальній ознаці, а у вольовій ознаці, оскільки лише у зв'язку з вольовою ознакою це психічне ставлення отримує кримінально-правову оцінку.

Законодавче визначення вольової ознаки злочинної недбалості пов'язане з двома критеріями - об'єк­тивним ("повинна була") і суб'єктивним ("могла їх пе­редбачити" - мається на увазі передбачити настання шкідливих наслідків).

Об'єктивний критерій злочинної недбалості - це обов'язок конкретної особи передбачити можливість на­стання суспільної небезпечних наслідків своїх дій, які по­требують дотримання заходів обережності. Це можуть бути як елементарні заходи, які виникають у процесі без­посереднього спілкування людей, так і складні, напри­клад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяль­ності. Обов'язок бути уважним і обачливим при здійс­ненні певних дій на особу покладають: закон, службове становище, фах, родинні стосунки, правила суспільного співжиття тощо. Об'єктивним цей критерій називають тому, що він однаковий для всіх і не залежить від особли­востей суб'єкта. У деяких західноєвропейських юридич­них школах такий критерій вдало називають критерієм "середньої людини". Мається на увазі те, що у конкретної особи наявність можливостей передбачення настання шкідливих наслідків свого діяння визнається тоді, коли за даних обставин ці наслідки змогла б передбачити "серед­ня розсудлива людина", або, якщо це відноситься до сфе­ри спеціальних знань, "середній спеціаліст", який володіє звичною для даної професії кваліфікацією ("середній лі­кар", "середній інженер" тощо). Відсутність обов'язку для особи передбачити можливість настання суспільно небез­печних наслідків (об'єктивного критерію) означає відсут­ність у її діянні злочинної недбалості.

Проте встановлення одного лише об'єктивного кри­терію ще не перетворює відповідне психічне ставлен­ня у злочинну недбалість. Для цього вимагається обов'язкове встановлення ще й суб'єктивного критерію. Вирішальне значення тут має встановлення фак­тичної можливості особи передбачити вказані у законі наслідки. Ця можливість пов'язується вже з індивідуа­льними властивостями конкретної особи. Мається на увазі, що особа з її індивідуальними здібностями, роз­витком, кваліфікацією та особливостями обставин, за яких було вчинене суспільно небезпечне діяння, могла передбачити настання шкідливих наслідків.

Оскільки у законі об'єктивний і суб'єктивний кри­терії поєднані сполучником "і", то лише їх сукупність утворює злочинну недбалість.

Від злочинної недбалості слід відрізняти так званий випадок ("казус"), тобто невинне заподіяння шкоди. Він має місце тоді, коли у особи, яка вчинила суспіль­но небезпечне діяння, не було реальної можливості передбачити настання злочинних наслідків.

Таким чином, на відміну від злочинної недбалості при казусі особа не передбачала настання наслідків своїх дій і не могла їх передбачити (відсутній суб'єктивний критерій).

4. Складна (подвійна) форма вини

Відповідно до ст.ст. 23, 24, 25 КК кожний конкрет­ний злочин може бути вчинений або умисно, або з не­обережності.

Проте, аналіз деяких статей Особливої частини КК вказує на те, що є склади злочинів із складною об'єктивною стороною. Суб'єктивна сторона у них відповідно також ускладнена, в ній поєднуються різні форми вини.

Трактування суб'єктивної сторони злочину в подіб­них випадках у науці кримінального права далеко не однозначна.

Деякі вчені (Піонтковський А.А., Трайнін А.Н.) визнають існування складної подвійної, змішаної форми вини, інші (Волков Б.С., Кригер Г.) заперечують проти цього.

При вирішенні цього питання необхідно мати на увазі, що у чинному кримінальному законодавстві є такі склади, в яких об'єктивна сторона злочину поєднує декілька видів шкідливих наслідків. Відповідно суб'єктивна сторона цих злочинів є також складною. Нерідко характер і форми психічного ставлення особи до самого суспільно небезпе­чного діяння (дії або бездіяльності) не співпадає з фор­мою й характером психічного ставлення особи до шкід­ливих наслідків її діяння.

У подібних випадках прийнято говорити про наяв­ність складної (подвійної) або змішаної форми вини.

Видається цілком правомірним при аналізі злочи­нів із складною об'єктивною стороною встановлюва­ти психічне ставлення особи як до суспільно небез­печного діяння (дії або бездіяльності), так і до шкід­ливих наслідків.

Таким чином, складна (подвійна) форма вини пе­редбачає різне психічне ставлення особи у формі уми­слу і необережності до різних об'єктивних ознак одно­го й того ж злочину[11].

Тому злочин, склад якого передбачає наявність двох різних форм вини щодо діяння й наслідків, при­йнято називати злочином із складною (подвійною) формою вини.

Аналіз вітчизняного кримінального законодавства дозволяє виділити дві групи злочинів із складною (по­двійною) формою вини:

1) злочини, які пов'язані з порушенням спеціальних правил і на­станням від цього шкідливих наслідків (наприклад, порушення правил безпеки дорожнього руху або екс­плуатації транспорту особами, які керують транспорт­ними засобами - ст. 286 КК). У цих злочинах складна (подвійна) форма вини може виявитися в умислі щодо самого факту порушення таких правил і в необереж­ності щодо шкідливих наслідків;

2) умисні злочини, об'єкти­вна сторона яких характеризується двома різними нас­лідками, один з яких є конструктивною ознакою осно­вного складу злочину, інший кваліфікуючою ознакою. При цьому психічне ставлення особи до першого нас­лідку характеризується умислом, а до другого - необ­ережністю (наприклад, умисне знищення або пошко­дження майна - ст. 194 КК). До цієї групи відно­сяться також злочини, передбачені статтею, в якій ос­новний склад є умисним злочином із формальним складом, а кваліфікований - із, матеріальним складом. При цьому ознакою, що обтяжує відповідальність, є суспільно небезпечні наслідки, до яких винна особа ставиться з необережністю, (наприклад, незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої - ч. 2 ст. 134 КК).

Висновок

На закінчення моєї курсової роботи хотілося стисло підбити висновки. На мій погляд тема роботи дуже актуальна і потребує досконалого вивчення.

Суб'єктивна сторона злочину являє собою психоло­гічний зміст злочину, його внутрішню (по відношенню до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно зв'язана з іншими елементами складу злочину, оскіль­ки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону зло­чину, відносяться: вина, мотив, мета злочину та емо­ційний стан.

Вина - основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета - це факу­льтативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однознач­но випливають із змісту злочину.

У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан як ознаку суб'єктивної сто­рони.

Ступінь вини суб'єкта визначається:

1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння;

2)особливостями психічного ставлення винного: формою вини, харак­тером умислу або необережності;

3) мотивом і метою злочину;

4) обставинами, що характеризують особу винного;

5) причинами злочину та умовами, що впли­нули на формування злочинного умислу або на допу­щення особою необережності.

Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна біль­шість злочинів вчиняються умисно. Умисел поділяється на два види — прямий і непрямий.

Ознаки умислу:

1) усвідомлення особою суспіль­ної небезпеки свого діяння;

2) передбачення його суспільно небез­печних наслідків;

3) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний харак­тер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настан­ня.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала су­спільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Крім прямого та непрямого умислу виділяють інші види умислу, які при певних обставинах також можуть мати кримінальне правове значення. Так, за часом виник­нення й формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово.

За ступенем визначеності, уявлення винного про суспільно небезпечні наслідки вчиненого ним діяння умисел ділиться на визначений, невизначений і альтернативний.

Необережність є особливою формою психічного ставлення винного до шкідливих наслідків вчиненого ним діяння. Переважна більшість складів необережних злочинів є матеріальними. При вчиненні необережних злочинів неможливі готування, замах та співучасть.

Існує два види необере­жності:

1) злочинна самовпевненість;

2) злочинна недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, як­що особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяль­ності), але легковажно розраховувала на їх відвернен­ня (ч. 2 ст. 25 КК).

Злочинна самовпевненість включає в себе дві озна­ки - інтелектуальну та вольову.

Другою різновидністю необережної форми вини є злочинна недбалість. Необережність є злочинною не­дбалістю, якщо особа не передбачала можливості на­стання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК).

Закон, передбачаючи вину у виді злочинної недбалос­ті, не вказує, яким повинно бути ставлення особи до са­мого діяння, що призвело до настання суспільно небезпе­чних наслідків. Виходячи з того, що при злочинній не­дбалості особа не передбачає можливості настання суспі­льно небезпечних наслідків, необхідно зробити висновок, що винний не усвідомлює і суспільної небезпечності сво­го діяння, яке потягло шкідливі наслідки.

Також вчені виділяють складну (подвійну) форму вини, яка пе­редбачає різне психічне ставлення особи у формі уми­слу і необережності до різних об'єктивних ознак одно­го й того ж злочину.

Список використаної літератури

1. Конституція України – Київ, 28.06.96р.

2. Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України. К-2000р.

 

3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України за редакцією М.І. Мельника, М.І. Хавронюка, Київ – 2001р.

4. Кримінальне право України. Загальна частина / За ,ред. про­фесорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація.

5. М. Й. Коржанський: Уголовне право України; Київ 1996р.

6. Кримінальне право України (загальна частина) за редакцією Кондратьєва Я.Ю., Київ – 2002р.

7. Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. про­фесора П.С.Матишевського, доцентів П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка.





Реферат на тему: Вина та її форми (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.