Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Відповіді на питання з предмету "Цивільне право" (шпора)

Зміст

1. Поняття, функції, принципи цивільного права. 7

2. Цивільне законодавство. 8

3. Цивільні правовідносини: поняття, види, зміст. 10

4. Правоздатність та дієздатність громадянина. Обмежування дієздатності та визнання громадянина недієздатнім.. 12

5. Визнання громадянина безвісно відсутнім. Оголошення громадянина померлим.. 14

6. Опіка та піклування. 16

7. Аналогія закону та аналогія права. 17

8. Значення міжнародних договорів в цивільному законодавстві 18

9. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків. 19

10. Здійснення цивільних прав. 19

11. Поняття юридичної особи. Виникнення та припинення юридичної особи. 20

12. Класифікація юридичних осіб. 22

13. Філії та представництва юридичних осіб. 24

14. Об'єкти цивільно-правових відносин: поняття та види. Речі як об'єкти цивільних правовідносин. 26

15. Гроші та цінні напери як об'єкти цивільних правовідносин. 27

16. Результати творчої діяльності. Інформація. Роботи. Послуги. 28

17. Захист цивільних прав та інтересів судом. 30

18. Захист цивільних прав нотаріусом. 30

19. Самозахист цивільних прав. 31

20. Нематеріальні блага та їх захист. 31

21. Поняття, види та форми правочинів. 32

22. Умови дійсності правочинів. Недійсні правочини та їх види. 33

23. Представництво: поняття та види. Довіреність. 35

24. Строки: поняття, обчислення та види. 37

25. Позовна давність: поняття, види. Перебіг строку позовної давності 38

26. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов'язків. 40

27. Захист цивільних прав: поняття та способи, 41

28. Право власності: поняття, види, форми. 43

29. Зміст право власності. Способи набуття. Припинення права власності. 43

30. Громадяни як суб'єкти права власності. Право власності юридичних осіб. 45

31. Право державної та комунальної власності. 47

32. Право приватної власності 48

33. Речові права: поняття та види. Сервітут, суперфіцій, емфітевзис. 49

34. Способи захисту права власності та інших речових прав. Віндикаційний та неготарний позови. 50

35. Договір: поняття, зміст, види. 53

36. Порядок укладення, зміни та припинення договору. 54

37. Зобов'язання: поняття, зміст, види, підстави виникнення. 56

38. Виконання зобов'язані.: поняття, принципи, сторони, види. 59

39. Неустойка та притримання як способи забезпечення виконання зобов'язань. 61

40. Завдаток та застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань. 63

41. Банківська гарантія та порука як способи забезпечення виконання зобов'язань. 64

42. Цивільно-правова відповідальність: поняття, форми, види. 64

43. Зміна та припинення зобов'язань: поняття, підстави, способи. 66

44. Поняття, елементи та види договору купівлі-продажу, 67

45. Права та обов'язки сторін за договором купівлі-продажу. 68

46. Договір роздрібної купівлі-продажу. його вили. Права покупця. Відповідальність сторін. 70

47. Договір поставки товарів. Порядок укладення та виконання прав та обов'язків сторін. Структура договірних відносин. 72

48. Зміст договору поставки. 73

49. Відповідальність сторін за порушення договору поставки, припинення договору. Відрахування збитків при припиненні договору. 75

50.Договір контрактації сільськогосподарської продукції. 78

51. Договір енергопостачання. 80

52. Договір продажу нерухомості, підприємства. 82

53. Договір міни. 84

54. Дарування: поняття, предмет, форма договору. 86

55. Пожертва. 88

56. Договір ренти. 88

57. Договір довічного утримання. 90

58. Оренда: предмет, поняття, форма договору. Строк договору. Дострокове розірвання договору. 91

59. Права та обов'язки за договором оренди. 91

60. Договір прокату. 94

61. Договір оренди транспортник засобів. 95

62. Оренда земельної ділянки. 97

63. Оренда будівлі та іншої капітальної споруди. 98

64. Лізинг. 99

65. Житлові фонди: поняття, види договорів найму жилого приміщення. 100

66. Договір підряду. 102

67. Побутовий підряд. 104

68. Будівельний підряд. 106

69. Підряд на проектні та пошукові роботи. 107

70. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт. 109

71. Договір про надання послуг. 109

72. Поняття та види перевезень. 111

73. Договір перевезення вантажу. 112

74. Договір транспортного експедирування, 114

75. Договір зберігання. 116

76. Спеціальні види зберігання, 118

77. Договір страхування. 120

78. Основні страхові поняття. Види і форми страхування. 122

79. Договір доручення. 123

80. Договір комісії. 125

81. Договір управління майном. 126

82. Агентський договір. 128

83. Кредитний договір. Товарний та комерційний кредит. 130

84. Договір факторингу. 132

85. Договір позики. 133

86. Договір банківського вкладу. 135

87. Договір банківського рахунку. 137

88. Форми безготівкових розрахунків. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень. 138

89. Розрахунки за акредитивом. 140

90. Розрахунки за інкасовими дорученнями, в застосуванням розрахункових чеків. 140

91. Вексель та його види. 143

92. Види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. 144

93. Договір комерційної концесії. 145

94. Договір простого товариства, 147

95. Договір про спільну діяльність, 148

96. Зобов'язання з односторонніх дій. 150

97. Зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди. 150

98. Недоговірні зобов'язання. 152

99. Відповідальність за шкоду, завдану неповнолітнім та недієздатнім особами. 153

100. Відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. 154

101. Відповідальність за шкоду, завдану життю та здоров'ю громадянина. 156

102. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, роботи або послуг. 158

103. Компенсація моральної шкоди. 159

104. Поняття та підстави спадкування. Відкриття спадщини. 159

105. Спадкоємці. Особи, які не мають право успадковувати. 162

106. Спадкування за заповітом. 163

107. Спадкування за законом. 164

108. Перехід права на прийняття спадщини. Спадкова трансмісія, спадкування за правом представлення. 167

109. Заповідальний підказ. 168

110. Заповіт під умовою. Заповіт подружжя. 169

111. Право на обов'язкову частку у спадщині. 171

112. Прийняття спадщини. Оформлення спадкових прав. Відповідальність спадкоємців по боргам спадкодавця. 172

113. Відмова від спадщини. 173

114. Спадковий договір. 175

115. Авторське право. 176

116. Патентне право. 177

Список використаної літератури. 179


1. Поняття, функції, принципи цивільного права

При визначенні поняття права взагалі та цивільного права зокрема обов'язково необхідно враховувати, що термін "право" вживається у багатьох значеннях — в соціальному, філософському, побутовому, юридичному. Однак і юридичне його значення в юриспруденції може бути багатоаспектним. Так, загальновизнаним і практично значимим є поділ права на об'єктивне і суб'єктивне. В юридичній науці з приводу визначень об'єктивного і суб'єктивного права висловлювалося багато різноманітних думок, в основу побудови яких покладено, як правило, правову норму. Відповідно в узагальненому вигляді юридичною наукою об'єктивне право визначається як певна "сукупність", "система" встановлених державою загальнообов'язкових правових норм (правил поведінки), виконання яких забезпечується державно-примусовими засобами.

У загальнотеоретичній літературі під функціями права розуміють спрямування правового впливу, який виражає роль права в організації (впорядкуванні) суспільних відносин. При цьому до спеціальних юридичних функцій, зокрема, відносять: регулятивні функції, охоронні функції1. Безумовно, що цивільному праву також притаманні перелічені функції, але з певними особливостями.

З урахуванням вище викладеного функції цивільного права можна визначити як відповідні напрями впливу цивільно-правових норм на врегульовані ними майнові та особисті немайнові відносини, спрямовані на досягнення поставлених перед даною галуззю права цілей і завдань. Наведене визначення не є нормативним, а відтак у літературі наводяться й інші визначення, серед яких останнім часом є й такі:

а) функції цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин, що їх включено до предмета цивільно-правового регулювання;

б) функції цивільного права — це специфічні напрями правового регулювання майнових і особистих немайнових відносин у процесі вирішення поставлених перед ним завдань3, що виражають його соціальне призначення;

в) функції цивільного права — це обумовлені предметом та забезпечуваними законодавством цілями правової галузі певні напрями цивільно-правового впливу на майнові чи особисті немайнові відносини, а також на поведінку учасників цих відносин4;

г) функції цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, обумовлені специфікою його предмета, методу і поставлених перед ним завдань (цілей).

Принципи цивільного права формуються, що цілком зрозуміло, не ізольовано, а під впливом загальних принципів усієї правової системи держави. В юридичній науці радянського і сучасного періодів багато уваги приділялося дослідженню принципів права, виявленню їх змісту, співвідношенню з іншими правовими категоріями, їх класифікації, що однак не завершилося сформуванням однозначних концептуальних поглядів на це правове явище.

Наприклад, серед таких принципів називаються:

а) юридична рівність суб'єктів цивільного права; свобода підприємницької діяльності; свобода договору; свобода особистості; закріплення в нормах цивільного права новітніх досягнень світової юридичної думки і загальновизнаних положень, напрацьованих світовим співтовариством3;

б) свобода особистості; всебічна охорона власності; юридична рівність суб'єктів цивільних правовідносин; свобода підприємницької діяльності, свобода договору;

в) юридична рівність учасників цивільних правовідносин перед законом; забезпечення правової охорони власності незалежно від її форм і видів; свобода договору; свобода особистості; повага прав і інтересів інших осіб, моралі суспільствам[2, c. 19-20].

2. Цивільне законодавство

Цивільне законодавство — це сукупність нормативних актів, у яких містяться дані норми. Тому "цивільне право" і "цивільне законодавство" — це різні поняття.

Отже, цивільне законодавство — це система нормативних актів, у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також відносини щодо охорони і захисту цих особистих немайнових та майнових благ.

За юридичною силою та територіальною ознакою джерела цивільного права України поділяють на такі:

• Конституція України, яка становить основу цивільного законодавства;

• Цивільний кодекс України, який є основним актом цивільного законодавства України;

• Закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України (у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верховної Ради України проекту закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Кодексу; поданий законопроект Верховна Рада розглядає тільки одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України);

• Акти Президента України у випадках, встановлених Конституцією України;

• постанови Кабінету Міністрів України;

• норми міжнародного права і міжнародні договори.

Отже, основу цивільного законодавства України, як зазначалось вище, становить Конституція України. Вона має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймають на основі Конституції. Для цивільного права особливе значення мають ст. 13, 14, 41 Конституції України, в яких встановлюються цивільно-правові засади регулювання відносин власності та ст. 21—24, 27—34, які визначають основні права і обов'язки громадян України, зміст правоздатності громадян у нормах цивільного права. Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно Законами України визначаються:

• права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;

• правосуб'єктність громадян;

• правовий режим власності;

• правові засади та гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

• засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони є основною формою правотворення в нашій державі, їх приймають у різний час, тому необхідна відповідна систематизація законів у кодексах. Головним кодифікаційним актом цивільного права є Цивільний кодекс України, один із найважливіших законів України. Зміст Цивільного кодексу України утворюють шість книг ("Загальні положення ', "Особисті немайнові права фізичних осіб", "Право власності та інші речові права", "Право інтелектуальної власності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право"), до складу яких входить 1308 статей.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймають відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України. До цивільних кодифікаційних актів слід віднести Господарський кодекс України, Повітряний кодекс України, Закони України "Про господарські товариства", "Про захист прав споживачів" та ін.

Елементами системи цивільного законодавства поряд із законами є також укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України. Але у разі, якщо указ Президента України, постанова Кабінету Міністрів України, нормативний акт Автономної Республіки Крим суперечать положенням Цивільного кодексу або іншому законові України, застосовують відповідно положення Цивільного кодексу або іншого закону України[2, c. 21].

3. Цивільні правовідносини: поняття, види, зміст

Зміст цивільного правовідношення може бути охарактеризований з двох позицій — соціальної і юридичної.

Соціальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення, юридичною формою якого є цей правовий зв'язок. Змістом цивільного правовідношення можна вважати відповідне цивільне відношення, яке існує між приватними особами і урегульоване нормами цивільного права (законодавства).

Юридичний зміст цивільного правовідношення — це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то нерідко їх називають суб'єктивними цивільними правами і обов'язками, маючи на меті підкреслити ту обставину, що визначає ознаку, якою "цивільне право конкретної особи" відрізняється від "цивільного права в об'єктивному значенні", тобто від трактування цивільного права як галузі права.

Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.

При простій структурі має місце одне право і один обов'язок Наприклад, за звичайним договором позики особа, яка надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов'язаний його повернути.

При складній структурі змісту правовідношення його учасники мають кілька прав і обов'язків.

ласифікація цивільних правовідносин має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Вона дозволяє більш точно визначити характер взаємин їх суб'єктів, а отже, дає можливість чіткішого тлумачення цивільно-правових норм стосовно конкретного випадку.

Класифікація можлива за різними підставами.

1) Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові і немайнові.

Майнові правовідносини мають економічний зміст. Іх об'єктом є майно (матеріальні блага).

У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, які опосередковують динаміку суспільних зв'язків (наприклад, зобов'язання).

Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного змісту.

Вони можуть поділятися на такі, що пов'язані з майновими правами (право авторства), й ті, які з майновими правами не пов'язані (особисті немайнові права — право на життя, честь тощо).

2) За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні і відносні.

У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних осіб. Прикладом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту протистоїть одна або декілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженою особою є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від зобов'язаної особи, яка отримала позику.

3) За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні.

Речові правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння зобов'язаної особи. Прикладом можуть бути правовідносини власності, сервітутні правовідносини тощо.

Зобов'язальні правовідносини - - це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов'язаної особи. Так, покупець не може отримати річ, яку він придбав, без сприяння продавця, а право останнього на отримання вартості проданої речі, в свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.

4) Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими для цивільного права. Найчастіше вони встановлюються за допомогою договору. Саме в них проявляється уповноважу-вальний характер цивільно-правового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.

Охоронні правовідносини виникають у разі необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не тільки на диспозитивних засадах, а й з використанням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (гл.82 ЦК).

5) 3 урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути поділені на прості та складні.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і один обов'язок або по одному праву і одному обов'язку в кожного з його суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав І обов'язків. Наприклад, у деяких випадках як доповнення до основного зобов'язання (правовідносин) виникають акцесорні зобов'язання (правовідносини), нерозривно з ним пов'язані, тощо[2, c. 28-30].

4. Правоздатність та дієздатність громадянина. Обмежування дієздатності та визнання громадянина недієздатнім

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право — та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Така правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів і є передумовою виникнення суб'єктивного права.

Правоздатність у фізичної особи виникає від дня народження і припиняється з її смертю (або з оголошенням її померлою). Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття людиною цих прав.

Під змістом правоздатності фізичної особи розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати їй. Цивільне законодавство України встановлює, що фізична особа може мати:

• особисті немайнові права;

• майно на праві власності;

• право користування житловими приміщеннями;

• право на підприємництво;

• право заповідати та успадковувати майно;

• бути стороною в договорі.

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг цивільної дієздатності виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення певного віку, і залежить від психічного здоров'я фізичної особи. Цивільний кодекс України встановлює обсяг цивільної дієздатності, який може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Виходячи з цього, розглядають такі види цивільної дієздатності:

• повну дієздатність;

• неповну дієздатність;

• часткову дієздатність;

• обмежену дієздатність;

• визнання особи недієздатною.

За Цивільним кодексом України повна дієздатність настає з досягненням повноліття — вісімнадцятирічного віку.

Фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а відтак над нею встановлюється опіка, що призводить до втрати можливості укладення правочинів. Односторонні правочини (наприклад, заповіт, видача довіреності укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я особи, яку визнано недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.

Закон захищає інтереси осіб, які з об'єктивних причин не можуть самостійно здійснювати свої права, оскільки здійснення правочинів особами, не здатних усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, може суттєво порушити їх законні інтереси (наприклад, договір дарування на користь третьої особи). Крім того, здійснення такими особами правочинів може порушити інтереси інших осіб (особа, яка складає заповіт на користь стороннього, позбавляючи спадщини своїх рідних).

А тому, якщо особа внаслідок хронічного стійкого психічного розладу здоров'я не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, вона може бути визнана судом недієздатною[1, c. 35-38].

5. Визнання громадянина безвісно відсутнім. Оголошення громадянина померлим

У житті можливі випадки, коли особа тривалий час відсутня в місці постійного проживання. Вона не повідомляє про себе, а заходи щодо встановлення цих відомостей не дають позитивних результатів.

Місцем проживання фізичної особи визначається житловий будинок, квартира, інше помешкання, де вона постійно або переважно проживає. З місцем проживання закон пов'язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть так чи інакше чином вплинути на майновий та інший стан особи.

Якщо особа пропадає, її місце перебування невідоме, розшуки її не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці проживання робить правовідносини з її участю невизначеними, то заінтересована особа може захистити свої права за допомогою двох цивільно-правових інститутів: "Визнання фізичної особи безвісно відсутньою" і "Оголошення фізичної особи померлою".

Визнання особи заінтересованою безвісно відсутньою проводиться в судовому порядку за таких умов:

• протягом одного року в місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування;

• заходи, вжиті для встановлення місця перебування цієї особи, не дали результатів;

• визнано юридично поважними причини, заради яких наявник просить визнати особу безвісно відсутньою.

Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо неможливо встановити цей день, початком терміну перебування особи безвісно відсутньою вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому було одержано останні відомості. Коли неможливо встановити місяць, в якому було одержано останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку починаються з 1 січня наступного року.

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

У разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою, настають такі правові наслідки:

а) на підставі рішення суду, нотаріус, за останнім місцем проживання цієї фізичної особи, описує належне їй майно га встановлює над ним опіку (за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування опіка над майном може бути встановлена нотаріусом і до ухвалення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою);

б) опікун над майном цієї особи, або особи, місцезнаходження якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах;

в) за заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких ця особа за законом зобов'язана утримувати;

г) опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи особи, місце перебування якої було невідомим[1, c. 39-40].

6. Опіка та піклування

Опіка та піклування — це система заходів, спрямованих на забезпечення особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей, а також повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Опіка і піклування встановлюються відповідними відділами органів виконавчої влади районів, міст, районів у містах, селищах, селах.

Опіка встановлюється відносно малолітніх осіб, які позбавлені батьківського піклування, та фізичних осіб, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Слід підкреслити, що опіку і піклування над фізичною особою встановлює суд. Він також встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітнім, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються за місцем проживання особи, яка їм підлягає, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Встановлюється, що всі установи та особи, яким стало відомо про існування осіб, котрі підлягають опіці й піклуванню, повинні негайно повідомити про це органи опіки й піклування. Останні протягом місячного строку з моменту, коли вони дізналися про необхідність встановлення опіки і піклування, мають винести відповідне рішення.

Опікунами, піклувальниками призначають лише повнолітніх дієздатних осіб за їхньою письмовою заявою і з урахуванням бажання самого підопічного. Вони призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, та з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При цьому фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників.

Не можуть бути опікунами, піклувальниками особи, позбавлені батьківських прав, а також особи, поведінка та інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці чи піклуванню.

Опікуни при здійсненні прав і виконанні обов'язків підопічних укладають договори від імені та в інтересах підопічних, діючи як їхні законні представники[1, c. 47-50].

7. Аналогія закону та аналогія права

Суспільні відносини, які залишаються поза полем правового регулювання, утворюють прогалини в праві. Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Засобом усунення прогалин є прийняття нових норм або редагування застарілих.

Однак життя не стоїть на місці, і учасники цивільних відносин не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець. Вихід полягає в тому, що суб'єктам цивільних правовідносин і суду надається право вирішувати справи такого роду за допомогою аналогії.

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні відносини) носить назву аналогія закону. Сутність цього виду полягає в тому, що певні цивільні відносини, не врегульовані Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть регулюватися тими правовими нормами цих актів, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Аналогія закону має місце, якщо:

• відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання;

• ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;

• є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за аналогією.

Трапляються і більш суттєві прогалини в законі, коли відсутні не лише прямі, а й аналогічні норми. Такі прогалини заповнюють за допомогою аналогії права. їх сутність полягає в тому, що у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до принципів цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно визначити, якими засадами і змістом цивільного законодавства суд керується, оскільки без такого детального аргументування рішення суду вважається необґрунтованим[1, c. 26-28].

8. Значення міжнародних договорів в цивільному законодавстві

Міжнародний договір — це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол тощо.

Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін — двостороннім або багатостороннім.

За відповідних умов міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, стає частиною національного цивільного законодавства України. Але необхідно звернути увагу на те, що ст.9 Конституції відносить до національного законодавства України лише чинні міжнародні договори. Отже, йдеться не просто про надання Верховною Радою обов'язковості міжнародному договору, а про чинність такого договору, внаслідок чого він є частиною національного українського законодавства.

Міжнародні договори є частиною національного законодавства. Порядок набрання ними чинності встановлено ст.20 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". З її змісту випливає, що до міжнародних договорів, положення яких мають застосовуватися в Україні, належать: договори, ратифіковані Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснене на основі рішень Верховної Ради України або Президента України; договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України. Зазначені договори підлягають опублікуванню у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України "Голос України", а також У "Зібранні діючих міжнародних договорів України".

Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод та національного законодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у галузі цивільного права.

На практиці іноді виникає питання про час дії міжнародного Договору та акта національного законодавства, що містять колізійні норми. Воно вирішується таким чином: якщо міжнародний договір укладений раніше, акт цивільного законодавства не набирає чинності взагалі. Якщо ж акт цивільного законодавства виданий раніше, ніж був укладений міжнародний договір, то такий акт втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором. При цьому мають застосуватися правила про дію закону в часі, встановлені ст.5 ЦК[4, c. 56-59].

9. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків 1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події[1, c. 118-119].

10. Здійснення цивільних прав

Зміст суб'єктивного цивільного права становлять можливі дії уповноваженої особи. Таким чином, суб'єкт правовідносин шляхом здійснення певної поведінки задовольняє свої потреби та інтереси. Наприклад, зміст права власності полягає в тому, що власник здійснює володіння, користування і розпорядження своїм майном, а в разі порушення цих прав може звернутися за захистом до суду.

Дії, які здійснює уповноважена особа, називають способами здійснення суб'єктивного права.

Отже, здійснення суб'єктивного цивільного права — це реалізація його змісту через вчинення уповноваженою особою дій, що визначають можливість певної поведінки.

Цивільні права здійснюються у межах, наданих особі законами, іншими актами цивільного законодавства та договорами.

Здійснення тієї чи іншої дії залежить насамперед від характеру правової норми. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України покупець, при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного або інших термінів, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

а) заміни на аналогічний товар належної якості;

б) відповідного зменшення купівельної ціни;

в) безоплатного усунення недоліків товару;

г) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;

д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

Цивільний кодекс України зазначає, що особи здійснюють свої цивільні права на власний розсуд. При цьому відмова від здійснення (нездійснення) особами своїх цивільних прав не буде підставою для їх припинення, крім випадків, передбачених законом[1, c. 121].

11. Поняття юридичної особи. Виникнення та припинення юридичної особи

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язок, бути позивачем і відповідачем в суді, арбітражного суді, третейського суді. З цього можна виділ. істотні ознаки:

1) організаційна єдність (колективне утворення, певним чином організований колектив людей;

2) наявність відокремленого майна;

3) виступ у цивільному обороті від свого імені;

4) здатність нести самостійну майнову відповідальність;

5) здатність бути позивачем або відповідачем в суді, арбітражному, чи третейському суді.

Види:

а) приватні

б) колективні

в) державні

г) змішані

д) сумісні з участю заруб. партнерів

е) іноземні

є) міжнародні організації та об'єднання

Поділяються на

а) комерційні

б) не комерційні

Комерційні – головною метою діяльності є одержання прибутку.

Установчі документи і порядок створення юридичних осіб

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт, або статут, або установчий договір і статут тощо.

В установчому документі повинні зазначатись найменування, місце знаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція органів, а також інші відомості, що передбачаються законодавчими актами про юридичну особи відповідного виду. Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству. Виділяють такі способи утворення юридичних осіб:

розпорядний;

нормативно-явочний (умови створення юридичної особи зафіксоване у законі у вигляді загального дозволу держави);

дозвільний (необхідний дозвіл відповідного органу чи підприємства);

договірний (добровільне об'єднання для досягнення певних цілей).

Орган державної реєстрації протягом 5 роб. днів з дати надходження документів зобов'язані провести держ. реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявне свідоцтво.

Документи: 1) установчі. документи; 2) реєстраційна картка; 3) документ про оплату реєстраційного збору[1, c. 59-60].

12. Класифікація юридичних осіб

Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами.

Зокрема, юридичні особи поділяються:

1) Залежно від виду права власності на:

а) державні і комунальні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на державній або комунальній формі власності.

До державної власності віднесена загальнодержавна власність. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава Україна (ст.ст.324, 326 ЦК).

Комунальна власність складається з майна, закріпленого за територіальними громадами, у які об'єднані громадяни за місцем проживання (ст.327 ЦК).

Майно, що є державним або комунальним та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, яке є державною власністю і закріплене за установою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління;

б) приватні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на приватній власності. Об'єктом права приватної власності може бути будь-яке майно за винятками, встановленими законом ( ст.325 ЦК);

в) юридичні особи, що ґрунтуються на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст.355 ЦК).

2) Залежно від мети створення і діяльності на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

В основі цього розмежування лежить ознака наявності або відсутності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є основною

Юридичні особи, що не є комерційними, можуть створюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, добродійних та інших фондів, що фінансуються власниками установ, а також в інших формах, передбачених законом.

Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об'єднань вказаних юридичних осіб.

3) Залежно від підстав фінансування на:

а) госпрозрахункові юридичні особи. Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, що

знаходяться на самоокупності. Вони один раз (при заснуванні) отримують від засновника кошти на праві повного господарського відання, а відтак хазяйнують самі, несуть усі витрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чому проявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб;

б) бюджетні юридичні особи.

Бюджетні — отримують від держави кожного року кошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитами. Майно належить таким юридичним особам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.

4) Залежно від функцій на:

а) юридичні особи, що господарюють — такі, що ставлять перед собою завдання виробництва продукції, виконання робіт тощо;

б) юридичні особи, що не господарюють, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Слід зазначити, що деякі негосподарські організації та об'єднання можуть мати у своєму складі юридичних осіб, що господарюють (наприклад, випускають продукцію, необхідну для забезпечення основної діяльності вказаних організацій).

5) Залежно від відношення засновників до майна на:

а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи;

6) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (право вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.

б) Залежно від кількості засновників на:

а) унітарні юридичні особи — такі, що виникають унаслідок волевиявлення одного власника;

б) юридичні особи, створені кількома засновниками, — господарські товариства, об'єднання підприємств, громадян тощо.

7) За типом правосуб'єктності та функціями на:

а) юридичні особи публічного права. Створюються для виконання функцій публічної влади — управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;

б) юридичні особи приватного права. Створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їх засновників.

8) Залежно від організаційно-правової форми на:

а) господарські товариства;

б) установи;

в) об'єднання громадян;

г) об'єднання юридичних осіб тощо.

Можливі також класифікації юридичних осіб за змішаними критеріями (суб'єкт, форма власності, мета створення тощо). Проте більшість з них уявляються надто узагальненими, внаслідок чого певною мірою втрачаються критерії розмежування між деякими видами юридичних осіб[1, c. 62-64].

13. Філії та представництва юридичних осіб

Існування відокремлених підрозділів юридичної особи можливе у формі філій або представництв.

У статті 95 Цивільного кодексу України даються наступні визначення цих понять, а саме:

"Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи."

Не зважаючи на схожість цих понять і наявність у них спільних ознак, вони суттєво відрізняються. Беручи за основу законодавче визначення, спільними ознаками як для філій, так і для представництв є те, що вони існують відокремлено від юридичної особи, підпорядковані у своїй господарській діяльності інтересам і цілям юридичної особи, знаходяться поза межами юридичної особи.

Таким чином, основна і найбільш суттєва відмінність між цими відокремленими підрозділами полягає у функціях, які покладаються на них юридичною особою. Філії створюються з метою виконання ними усіх або частини функцій юридичної особи, наприклад, провадження виробничої діяльності - філії заводів, надання фінансових послуг - філії банків, надання послуг у сфері освіти - філії учбових закладів тощо.

Основним завданням представництв як відокремлених підрозділів юридичної особи є саме представництво і захист інтересів юридичної особи. Звертаємо вашу увагу, що це в жодному випадку не судовий захист.

Згідно ч. 3 ст. 95 Цивільного кодексу України "філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення."

З цього випливає, що відокремлені підрозділи не мають тих ознак юридичної особи, які надавали б їм можливість бути самостійними суб'єктами господарювання і відповідно нести відповідальність у випадку невиконання зобов'язань за укладеними угодами.

Оскільки філії і представництва не є юридичними особами, то відповідно до п. 18 Положення Кабінету Міністрів України від 25.05.98р. "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності" не потребують державної реєстрації.

Суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний повідомити про створення та ліквідацію зазначених підрозділів за місцем своєї державної реєстрації шляхом внесення відповідних додаткових відомостей до реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності. Існування і діяльність відокремлених підрозділів юридичної особи - філій і представництв регламентується відповідними положенням про них.

Обов'язковими елементами, які повинне містити положення про філію або представництво, є дані про місцезнаходження, цілі і завдання, функції, органи управління і їх компетенцію, порядок ліквідації. Оскільки відокремлені підрозділи не є самостійними суб'єктами господарсько-правових відносин, то від юридичної особи, що їх створила їм передається майно, яке відображається на окремому балансі[3, c. 120-121].

14. Об'єкти цивільно-правових відносин: поняття та види. Речі як об'єкти цивільних правовідносин

Об'єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою в зазначені правові відносини.

Серед таких благ необхідно назвати матеріальні предмети та духовні цінності. До них, зокрема, належать: речі; дії (в тому числі послуги); результати інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага.

Речі - це всі предмети матеріального світу, що здатні задовольняти певні потреби людей. Вони складають матеріальну основу життєдіяльності суспільства.

Речі поділяються на такі види:

- засоби виробництва (сировина, паливо, запасні частини, будівлі, засоби транспорту і зв'язку тощо) і предмети споживання (продукти харчування, одяг, взуття, предмети побуту і т. д.);

- речі, що знаходяться в цивільному обігу, тобто речі, відносно яких відсутня заборона щодо вільної торгівлі; речі, обмежені в цивільному обігу (мисливська зброя, деякі ліки тощо); речі, вилучені з цивільного обігу (наркотичні речовини, дорогоцінні метали й каміння у сирому вигляді і т. ін.);

- індивідуально визначені (картина художника, подарунок тощо) і родові (цукор, борошно, цегла і под.);

- замінні (родові речі) та незамінні (індивідуально визначені речі);

- споживні (речі, що після споживання перестають існувати, - продукти харчування і т. ін.) та не-споживні (речі, що служать упродовж тривалого часу, - автомобіль, будинок тощо);

- подільні (речі, які в разі поділу втрачають своє цільове призначення, - телевізор, автомобіль і т. д.) та неподільні (хліб, цемент, рідина тощо);

- головні й належності (скрипка і футляр до неї, верстат і фреза до нього тощо);

- плоди (плоди фруктових дерев, приплід тварин і т. д.) і доходи (результат експлуатації власником певної речі - гроші та ін.);

- рухомі (транспортні засоби і под.) та нерухомі (земля, будівлі, підприємства і т. ін.);

- гроші й цінні папери (акції, облігації, зобов'язання державної скарбниці, ощадні сертифікати, векселі).

До об'єктів цивільних правовідносин відносять і дії осіб, що мають правове значення (приміром, дії з відшкодування заподіяних збитків) та відповідні послуги ( скажімо, ремонт будинку, автомобіля).

Крім того, до них слід віднести результати інтелектуальної творчості які охороняються законом (наукові, літературні й художні твори, відкриття й винаходи, промислові зразки, товарні знаки тощо).

Одним із об'єктів цивільних правових відносин є особисті немайнові блага, до яких належать честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо[1, c. 81-83].

15. Гроші та цінні напери як об'єкти цивільних правовідносин

Гроші (валюта). До речей цивільне право відносить також гроші. Грошам властиві ознаки родових, подільних і замінних речей. Виконуючи функцію загального еквівалента платежів, гроші є мірилом вартості всіх товарів, інструментом, що забезпечує їх обіг, засобом забезпечення їх цінності. Гривня — це національна валюта, яка є законним платіжним засобом, обов'язковим до прийняття за номінальною вартістю на всій території України. Іноземна валюта може використовуватись у випадках і в порядку, передбачених законом. Види майна, що визнаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними також встановлюються законом.

Одним із видів матеріальних об'єктів цивільних правовідносин, що нині широко застосовуються як у господарському обігу в межах України, так і у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є цінні папери. Призначення цінних паперів полягає в засвідченні права їх законних держателів на цінності, що в них зазначені, та забезпечення одержання саме цих цінностей.

Отже, цінні папери є документом встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошове або інше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, і власником та передбачають виконання зобов'язання згідно з умовами їх випуску, а також можливості передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. З переданням цінного папера переходять усі права, які посвідчуються ним, у сукупності.

Цивільний кодекс України визначає, що в цивільному обігу нашої держави використовуються такі групи цінних паперів:

а) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента;

б) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання;

в) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

г) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах[3, c. 131-132].

16. Результати творчої діяльності. Інформація. Роботи. Послуги

Питанням розвитку усіх видів творчості надає великої уваги нова Конституція України. У ст. 54 вона проголошує, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

За Конституцією України кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може використовувати або поширювати зазначені результати без згоди їх власника, лише за винятками, встановленими законами.

Країни з високорозвинутою ринковою економікою відзначаються високим рівнем розвитку освіти, науки і культури. Тут культуру слід розуміти в найширшому значенні цього слова — це рівень розвитку мистецтва і виробництва, виробничої інфраструктури і матеріально-технічного забезпечення побуту тощо. Саме ці фактори зумовлюють і визначають рівень цивілізації того чи іншого суспільства. Вони ж є результатами творчої діяльності людини.

Творчість — це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Творчість властива будь-якій діяльності людини: технічній, художній, літературній, науковій, виробничій тощо.

За своєю цілеспрямованістю творчість можна умовно поділити на два основні види: духовна творчість і науково-технічна творчість.

У ст. 5 Закону України "Про авторське право і суміжні права" від 23 грудня 1993 p. наведено перелік творів науки, літератури і мистецтва, на які поширюється авторське право. Цей перелік не є вичерпним і в проекті Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про авторське право і суміжні права" він вже значно збільшився. Варто зазначити, що поняття "результати духовної творчості", як і саме поняття "духовна творчість", у нашій спеціальній літературі не вживалося. У саме слово "духовність" вкладали лише релігійний зміст. З часом це слово набуло іншого значення і нині духовність слід розуміти як відповідність певного роду діяльності, поведінки, а головне — їхнього змісту загальновизнаним людським цінностям: загальноприйнятим нормам моралі, поведінки, світогляду, світовідчуття тощо.

До результатів науково-технічної творчості належать винаходи в усіх галузях людської діяльності, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, знаки обслуговування, фірмові назви і комерційні позначення, інформаційна продукція, селекційні досягнення тощо. Це такі результати науково-технічної творчості, які можна використовувати будь-яким способом, що не суперечать закону, в господарській діяльності — промисловості, сільськогосподарському виробництві тощо.

Усі зазначені результати творчої діяльності об'єднані поняттям інтелектуальної власності. З цього загального поняття інтелектуальної власності міжнародно-правові документи виділяють окремо промислову власність, до якої належать винаходи, загальнокорисні зразки, промислові рисунки або моделі, фабричні або товарні знаки, знаки обслуговування.

Зміст, спрямованість, сила емоційного впливу літератури, мистецтва, науки зумовлюють духовність сучасного суспільства.

Отже, творчість гуманітарного характеру, спрямовану на збагачення внутрішнього світу людини, можна вважати духовною творчістю. Вона охоплює літературу, науку, мистецтво, виконавську майстерність артистів, звукозапис, радіо, телебачення та інші види творчої діяльності гуманітарного характеру[1, c. 129-130].





Реферат на тему: Відповіді на питання з предмету "Цивільне право" (шпора)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.