Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Відповіді на питання з предмету "Адміністративне право" (шпора)

Зміст

1. Адміністративне право в системі права України. 7

2. Поняття, риси і завдання адміністративного права. 9

3. Предмет адміністративного права та його переосмислення в умовах правової реформи. 12

4. Метод адміністративного права та його розвиток у контексті реформи адміністративного права. 15

5. Система адміністративного права. 17

6. Джерела адміністративного права України та їх характеристика. Основні законопроектні роботи в галузі адміністративного права. 17

7. Поняття, риси та рівні державного управління. 20

8. Функції державного управління: поняття, види та їхня характеристика 21

9. Поняття, структура і види адміністративно-правових норм. 24

10. Реалізація норм адміністративного права. 26

11. Адміністративно-правові відносини: особливості, структура та види 27

12. Загальна характеристика Концепції адміністративної реформи в Україні 30

13. Мета і завдання перебудови системи державного управління за Концепцією адміністративної реформи. 33

14. Систематизація адміністративного законодавства за Концепцією адміністративної реформи. 35

15. Основні напрямки реформування державної служби за Концепцією адміністративної реформи. 36

16. Мета, завдання і напрями адміністративної реформи. 37

17. Поняття та види суб'єктів адміністративного права. 38

18. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України. 42

19. Міністерства як різновид центральних органів виконавчої влади. 43

20. Реформування центральних органів виконавчої влади. 44

21. Адміністративно-правовий статус урядових комітетів. 46

22. Центральні органи виконавчої впади зі спеціальним статусом. 47

23. Адміністративно-правовий статус державних комітетів. 48

24. Адміністративно-правовий статус місцевих органів виконавчої влади. 48

25. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування. 50

26. Адміністративно-правовий статус об'єднань громадян. 50

27. Види об'єднань громадян і способи їх легалізації. 51

28. Громадяни як суб'єкти адміністративного права. 53

29. Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади. 54

30. Інститут представників Президента України. Загальна характеристика 55

31. Іноземці як суб'єкти адміністративного права. 57

32. Особливості адміністративно-правового статусу урядових органів державного управління. 58

33. Особливості здійснення виконавчої влади в м. Києві. 58

34. Характеристика форм державного управління. 60

35. Поняття, ознаки та види актів державного управління. Вимоги, що висуваються до актів державного управління. 61

36. Адміністративний договір як форма державного управління. 62

37. Поняття та види методів державного управління. 63

38. Адміністративний примус. Види примусових заходів. 65

39. Адміністративно-правові режими. 69

40. Правові засади державної служби. Основні напрямки реформування законодавства про державну службу. 72

41. Поняття, ознаки і види державної служби. 74

42. Поняття і види державних службовців. 76

43. Право громадян на державну службу та механізм його реалізації 78

44. Обмеження пов'язані з проходженням державної служби та відповідальність за їх порушення. 79

45. Ранги та категорії державної служби. 81

46. Адміністративна юстиція. Кодекс адміністративного судочинства. 82

47. Поняття та сутність забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні 83

48. Способи забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні та їх характеристика. 84

49. Поняття, сутність та види державного контролю. Відмінність контролю від нагляду. 85

50. Парламентський контроль у державному управлінні 88

51. Контроль органів судової влади в сфері державного управління. 88

52. Президентський контроль у системі способів забезпечення законності у державному управлінні. 89

53. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні. 89

54. Поняття та види звернень громадян. Провадження по розгляду звернень громадян. 90

55. Поняття і ознаки адміністративно-правового примусу. 92

56. Заходи адміністративного попередження. 93

57. Заходи адміністративного припинення. 95

58. Адміністративне затримання. 95

59. Адміністративний процес: поняття та структура. 96

60. Види та характеристика не юрисдикційних проваджень. 99

61. Види та характеристика юрисдикційних проваджень. 100

62. Поняття і підстави адміністративної відповідальності. 101

63. Законодавство України про адміністративні правопорушення. 102

64. Поняття та риси адміністративної відповідальності. Реформування інституту адміністративної відповідальності. 105

65. Ознаки та склад адміністративного проступку. 107

66. Система адміністративних стягнень та їхня характеристика. 110

67. Об'єкт адміністративного проступку. 111

68. Об'єктивна сторона адміністративного проступку. 111

69. Суб'єкт адміністративного проступку. Види суб'єктів. 113

70. Особливості адміністративної відповідальності військовослужбовців та інших осіб, па яких поширюється дія дисциплінарних статутів. 113

71. Адміністративна відповідальність неповнолітніх. 115

72. Адміністративна відповідальність за корупційні діяння та інші правопорушення пов'язані з корупцією. 117

73. Поняття і характеристика стадій провадження в справах про адміністративні проступки. 119

74. Адміністративно-процесуальний статус учасників провадження у справах про адміністративні проступки. 120

75. Значення та зміст протоколу про адміністративний проступок. Випадки, коли протокол про адміністративні проступки не складається. 121

76. Протоколи у справах про адміністративні проступки, види та зміст. 122

77. Проведення і процесуальне оформлення особистого огляду та огляду речей. 123

78. Проведення і процесуальне оформлення вилучення документів та предметів. 124

79. Постанови по справі про адміністративний проступок: зміст та види. 125

80. Органи, що розглядають справи про адміністративні проступки. 126

81. Місце і строки розгляду справ про адміністративні проступки. 127

82. Особи, які беруть участь у провадженні в справі про адміністративне правопорушення. 128

83. Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення. 129

84. Правила і строки накладення адміністративних стягнень. 130

85. Строки у провадженні в справах про адміністративні проступки. 132

86. Особливості провадження в справах про корупційні діяння та інші правопорушення пов'язані з корупцією. 133

87. Підстави та порядок оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності. 133

88. Провадження щодо виконання постанов про адміністративний арешт, накладення штрафу. 135

89. Провадження щодо виконання постанов про конфіскацію, виправні роботи, позбавлення спеціальних прав. 136

90. Система центральних і місцевих органів виконавчої влади по управлінню економічною сферою та їхні повноваження. 137

91. Організаційно-правові засади управління митною справою. 139

92. Правові засади управління соціально-культурною сферою. 141

93. Організаційно-правові засади управління освітою. 142

94. Організаційно-правові засади управління наукою. 144

95. Система центральних і місцевих органів виконавчої влади по управлінню адміністративно-політичною сферою та їхні повноваження. 146

96. Організаційно-правові засади управління обороною. 147

97. Організаційно-правові засади управління внутрішніми справами. 148

98. Організаційно-правові засади управління державною службою. 149

99. Організаційно-правові засади охорони державного кордону. 150

Список використаної літератури. 152


1. Адміністративне право в системі права України

Адміністративне право, як і конституційне право, опосередковує функціонування публічної влади в державі, тобто воно є правом державного управління, що передбачає владний вплив держави, в особі державних органів і посадових осіб, на різноманітні суспільні відносини. Одночасно, метою адміністративного права є закріплення таких форм і напрямків діяльності зазначених органів, їх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Конституційна вимога щодо переходу від пануючої у минулому ідеології "домінування держави" над людиною до нової ідеології — "служіння держави" людині повинна стати основним принципом адміністративного права і пройти через весь його зміст.

Особливу увагу слід звернути на те, що при визначенні адміністративного права необхідно враховувати єдність трьох головних функцій, а саме: а) управлінської (тобто регулювання управлінської діяльності); б) правореалізаційної (реалізація прав і свобод громадян); в) правозахисної (захист порушених прав і свобод громадян). Саме в межах третьої функції передбачено створення адміністративної юстиції як форми спеціалізованого судового захисту прав і свобод громадян від порушень з боку органів виконавчої влади.

При вивченні предмету адміністративного права важливо знати, що проведення адміністративної реформи в Україні викликало об'єктивну необхідність його переосмислення і розгляду як:

- відносин державного управління у сфері економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності;

- управлінських відносин в системі та в структурі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (включаючи відносини державної та муніципальної служби);

- управлінських відносин, що складаються в процесі внутрішньої організації та діяльності апарату інших державних органів (апарату прокуратури, апарату судів, Секретаріату Верховної Ради України, Адміністрації Президента України тощо), а також в адміністраціях державних підприємств, установ, організацій;

- управлінських відносин, пов'язаних із реалізацією функцій та повноважень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та іншим недержавним інстанціям;

- відносин у зв'язку із забезпеченням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування реалізації та захисту прав і свобод громадян, а також надання їм різноманітних управлінських послуг;

— відносин у зв'язку з організацією та діяльністю адміністративних судів (тобто у сфері адміністративної юстиції);

- відносин у зв'язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб.

При вивченні методу адміністративного права слід звернути увагу на те, що в ньому використовуються як загальні методи правового регулювання: імперативний і диспозитивний, які реалізуються шляхом: а) використання приписів; б) встановлення заборон; в) надання дозволів; так і спеціальні, притаманні тільки цій галузі: субординації, координації, реординації, адміністративного договору, реєстрації, стимулювання, інвестицій та ін.

У розв'язанні завдань адміністративної реформи вирішальну роль має відіграти адміністративне право, оскільки воно органічно пов'язане з виконавчою владою, являючи собою, з одного боку, її правові засади, а з іншого — важливий засіб, інструмент її здійснення. Оскільки адміністративне право відстає від вимог сьогодення, неповно і суперечливо регулює суспільні відносини, не забезпечує утвердження пріоритету прав і свобод людини у її стосунках із державою, виникла нагальна потреба реформування адміністративного права.

Реформа адміністративного права має на меті:

- переосмислити принципові науково-методологічні засади цієї фундаментальної галузі права з урахуванням наслідків руйнування колишньої тоталітарно-державної системи і утвердження нових політико-ідеологічних та соціально-економічних орієнтирів історичного розвитку українського суспільства;

— трансформувати зміст і систему чинного адміністративного законодавства відповідно до потреб якісної зміни ролі адміністративного права у регулюванні взаємовідносин між державою і людиною, а також більш ефективного здійснення державного управління в різних сферах суспільного життя;

— сприяти більш ефективному використанню адміністративного законодавства як основи правового супроводження самої адміністративної реформи.

2. Поняття, риси і завдання адміністративного права

Управління — це цілеспрямований вплив на складну систему. Управління може бути соціальним, технічним, біологічним. Соціальне управління, як особливий вид управління, являє собою вплив одних людей на інших з метою упорядкування соціальне важливих процесів, забезпечення стійкого розвитку соціальних систем. Воно характеризується такими ознаками, як:

— проявляється через спільну діяльність людей, організує їх для такої діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює;

— має на меті упорядкування спільної діяльності шляхом забезпечення погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності через вплив на їх поведінку (волю);

- виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають між суб'єктом та об'єктом у процесі реалізації функцій соціального управління;

- є владним, оскільки базується на підпорядкуванні волі учасників управлінських відносин;

- має особливий апарат реалізації через організаційно оформлені групи людей.

Державне управління є видом соціального управління. В адміністративно-правовій науці немає єдиного визначення поняття державного управління. Найбільш поширеним є таке визначення: державне управління — це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі регулювання економічною, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами.

Сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме:

— другорядний, підзаконний характер;

— організуючий характер;

— систематична, неперервна діяльність, направлена на збереження соціальної системи, її зміцнення та розвиток;

— універсальний характер в часі та просторі, тобто здійснюється завжди і кругом, де функціонують людські колективи;

— суб'єкти державного управління використовують наявні у них правові та фактичні можливості для застосування позасудового, тобто адміністративного примусу;

— у віданні органів державного управління знаходиться фактична державна міць: правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються;

— наявність великого державного апарату;

— підконтрольний характер діяльності.

Досить важливим є вивчення питання про принципи державного управління. Слід уяснити, що принципи державного управління — це основоположні ідеї, наукові положення даного виду діяльності. В адміністративно-правовій науці немає єдиної думки з приводу видів принципів державного управління, підстав їх класифікації. Найчастіше пропонується така їх класифікація:

а) загальносистемні:

— об'єктивності державного управління;

— демократизму державного управління;

— правової упорядкованості державного управління;

— законності державного управління;

— розподілу влади в державному управлінні;

— публічності державного управління;

б) структурно-цільові:

— погодженості між собою цілей державного управління за основними параметрами;

— взаємодоповнювання цілей, при якому одна ціль сприяє іншій;

— підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління;

в) структурно-функціональні:

диференціації і фіксування функцій шляхом видання правових актів і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління;

концентрації, яка обумовлює необхідність надання певному органу таких управлінських функцій, щоб його державно-управлінський вплив дійсно направляв, організовував і регулював об'єкти управління;

комбінування (направлений на те, щоб певна сукупність управлінських функцій від різних суб'єктів управління не допускала дублювання і паралельності);

достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо того чи іншого об'єкту управління, за кількістю і змістом відповідали різним управлінським запитам останнього; відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об'єктів управління;

г) структурно-організаційні:

єдності системи державної влади, яка забезпечує цілісність, погодженість і дієвість державно-управлінських процесів; територіально-галузевий, який обумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва і послуг, сфери суспільного життя;

різноманітності організаційних зв'язків, які розкривають вертикальні і горизонтальні організаційні взаємовідносини органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління;

поєднання колегіальності і єдиноначальності, зумовлений специфікою організаційної побудови та порядку діяльності органів державного управління;

д) структурно-процесуальні:

відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності органів державного управління їхнім функціям; конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати;

стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності. Звертаючись до вивчення функцій державного управління, слід знати, що вони являють собою основні напрямки діяльності державних органів для виконання завдань державного управління.

3. Предмет адміністративного права та його переосмислення в умовах правової реформи

Предмет правового регулювання (предмет права) будь-якої правової галузі становлять правові відносини, що регулюються цією галуззю.

Виходячи з цього, предметом адміністративного права є сукупність правових відносин, що складаються у сфері публічного (державного і громадського) управління. Як зазначалося раніше, провідна роль у цій системі належить державному управлінню, а значить і державно-управлінським відносинам.

Правовідносини — одне з найскладніших і проблемних питань теорії та практики. У всякому разі на сьогодні не існує загальновизнаного розуміння їх сутності. У теорії права є щонайменше два підходи до розуміння механізму виникнення правовідносин.

Відповідно до першого правовідносини — це урегульовані правом соціальні відносини, це ніби «правова шапка», що надівається на існуючі соціальні відносини. За цим визначенням схема виникнення правовідносин така: з існуючих соціальних відносин вибираються ті, що потребують правового регулювання, після чого розробляються і приймаються потрібні норми.

Відповідно до другого підходу правовідносини — це результат дії правової норми, що передбачає у разі виникнення тієї чи іншої ситуації «вигідні» для держави правила поведінки людей, незалежно від існуючих соціальних відносин. У цьому разі виникнення правовідносин відбувається за такою схемою: припускаючи можливість виникнення певних ситуацій, держава заздалегідь конструює правила поведінки та закладає їх у юридичну норму. Готова до «вживання» конструкція правових відносин використовується в разі потреби.

Норми, що містять такі конструкції, можуть ніколи не застосовуватися. Наприклад, норми Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 p., який у 2000 р. втратив чинність.

Аналіз виникнення адміністративних правовідносин свідчить, що вони виникають за другим варіантом.

Такі, заздалегідь підготовлені конструкції містяться у багатьох нормативних актах, зокрема у законах України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 6 квітня 2000 р., «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 8 червня 2000 р., «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р., в особливій частині КУпАП; у документі Порядок проведення службового розслідування стосовно державних службовців та ін.

Відносини, що становлять предмет адміністративного права чи адміністративно-правові відносини можна визначити як стійкі правові зв'язки між суб'єктами й об'єктами публічного (в основному — державного) управління, що виникають у результаті дії адміністративно-правових норм.

Вони характеризуються такими особливостями:

• виникають у результаті управлінської діяльності з реалізації публічних, найчастіше державно-управлінських, інтересів;

• у них обов'язково бере участь суб'єкт, наділений державою відповідними управлінськими повноваженнями;

• для них, як і для управління взагалі, характерні владність і цілеспрямованість. Це відносини влади і підпорядкування;

• вони захищені правовими засобами, у тому числі й примусовими. Відносини, що регулюються адміністративним правом, містяться у різних управлінських сферах. Це, наприклад, економіка, культура, комунальне господарство, охорона здоров'я, освіта, внутрішні справи, оборона і т. ін.

Сфери соціально-господарського комплексу за ознаками своєї діяльності багато в чому автономні і загальне між, наприклад, комунальним господарством і морським транспортом відшукати важко. Водночас адміністративно-правові відносини в названих сферах близькі за своєю сутністю. Споріднює їх те, що ці відносини виникають з управлінської діяльності і для цього застосовуються ідентичні методи і форми.

4. Метод адміністративного права та його розвиток у контексті реформи адміністративного права

Поряд з предметом, важливу роль у здійсненні адміністративним правом регулятивної функції відіграє метод регулювання суспільних відносин або метод адміністративного права. Саме поняття предмета і методу правового регулювання є основою характеристики будь-якої галузі права, включаючи й адміністративне право.

У теорії права під методом правового регулювання мають на увазі прийоми юридичного впливу (точніше сполучення цих прийомів), якими визначається становище сторін у правовідносинах.

Виходячи з цього теорія права визнає існування двох первинних (найпростіших) прийомів регулювання: а) метод субординації та б) метод координації. Саме вони визначають особливості юридичних режимів, що створюються тією чи іншою галуззю права.

Метод субординації формує централізоване, імперативне регулювання, яке зверху до низу проводиться на владно-імперативних засадах. Юридична енергія надходить тільки зверху, від компетентних суб'єктів. Тому статус сторін, їхнє становище у правовідносинах насамперед характеризується субординацією чи підпорядкованістю.

Метод координації формує децентралізоване, диспозитивне регулювання, що проводиться на паритетних засадах. Джерелом юридичної енергії за такого регулювання є будь-які суб'єкти правовідносин. Тому статус суб'єктів характеризується в першу чергу їх рівноправним становищем у правовідносинах.

Зрозуміло, що в правовій дійсності зазначені методи у чистому вигляді не трапляються. Будь-який правовий режим — це їх сполучення і модифікація. Однак за будь-якої умови один з двох розглянутих методів відіграє провідну роль, виступає юридичним стрижнем, справляє вирішальний вплив на формування і характер правового режиму. Найбільш рельєфно первинні методи виражені в адміністративному (централізоване регулювання) та цивільному (децентралізоване регулювання) праві.

Внаслідок цієї обставини зазначені галузі набули значення провідних або профілюючих з юридичного погляду, а за методами закріпилися відповідні назви: адміністративно-правовий метод регулювання суспільних відносин і цивільно-правовий.

Таким чином, регулювання відносин у сфері публічного (в основному державного) управління проводиться за допомогою адміністративно-правового методу.

Адміністративно-правовий метод — це сукупність прийомів впливу, що містяться в адміністративно-правових нормах, за допомогою яких встановлюється юридичне владне і юридичне підвладне становище сторін у правовідносинах.

Відносини, що виникають під впливом адміністративно-правового методу регулювання, характеризуються, як правило, нерівністю сторін і мають назву «владовідносини», або «відносини влади і підпорядкування».

Ця теза потребує деяких уточнень. У юридичному розумінні зміст формули «влада — підпорядкування» означає, що одна сторона управлінських відносин юридичне владна, а друга — юридичне підвладна. Таким чином, владовідносини не передбачають (і не виключають) організаційної підпорядкованості між суб'єктами. Вони можуть бути абсолютно незалежними один від одного. Однак рішення одного з них є обов'язковими для виконання другим, тобто усі питання, що виникають між ними, розв'язуються на засадах одностороннього волевиявлення суб'єкта, воля якого є похідною від волі держави.

Прикладом таких правовідносин можуть бути відносини між податковою адміністрацією та будь-якими іншими суб'єктами адміністративного права, що мають сплачувати податки.

5. Система адміністративного права

Система адміністративного права - це внутрішня побудова галузі, яка відображає послідовне розміщення елементів - інститутів і норм , що її утворюють, їх єдність і структурний взаємозв'язок. Перед тим як перейти до аналізу системи, нагадаємо, що адміністративне право можна розглядати, щонайменше, у трьох вимірах: як юридичну науку, навчальну дисципліну та власне галузь національного права, - а тому перед безпосереднім аналізом предмету нашого дослідження тезово окреслимо ці три виміри.

Адміністративне право як наука повинна обґрунтовувати необхідність існування тих чи інших інститутів публічної адміністрації, доводити доцільність створення нових чи реформування застарілих, а також вносити пропозиції щодо вдосконалення їх правового забезпечення.

Адміністративне право як галузь національного права розглядаємо в позитивно-юридичному розумінні, тобто, як сукупність чинних адміністративно-правових норм нашої держави.

До структурно-організаційної частини належать норми що регулюють внутрішньоорганізаційні відносини в публічній адміністрації: тут визначається система органів, їх внутрішня структура окремих органів, завдання, форми і методи діяльності.

До матеріального адміністративного права відносять норми, що встановлюють взаємні права і обов`язки органів публічної адміністрації з приватними особами (як юридичними, так і фізичними).

Процесуальне (процедурне) адміністративне право у Польщі можна умовно поділити на дві групи норм: загальних (процедури функціонування усіх органів публічної адміністрації, а також процесу судового контролю за їх діяльністю) та спеціальних (особливості здійснення адміністративних процедур в окремих органах, наприклад, податкових).

6. Джерела адміністративного права України та їх характеристика. Основні законопроектні роботи в галузі адміністративного права

Джерела адміністративного права - це зовнішні форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів.

Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні джерела адміністративного права України. За певними критеріями їх можна поділити на нормативні акти органів законодавчої влади, органів виконавчої влади, а також затверджені зазначеними органами положення, устави, нормативно-правові документи, що регулюють управлінську діяльність.

Необхідно зазначити, що джерела адміністративного права мають свої особливості, що обумовлюються спрямованістю норм, їхнім змістом, а також юридичною силою та сферою поширення. За вказаними ознаками джерела поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні є обов'язковими для виконання всіма органами управління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи.

Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні.

Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних актів, прийнятих нижчестоящими органами виконавчої влади.

З огляду на численність джерел адміністративного права, є доцільним розділити їх на такі види:

1. Конституція України. Вона веде перед у системі джерел адміністративного права, є Основним Законом України. Закріплені в ній норми мають пряму адміністративно-правову спрямованість. Вони визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління, участь громадських організацій в управлінні державними та громадськими справами тощо.

2. Адміністративно-правові норми знаходять своє закріплення в законодавчих актах, що їх приймає Верховна Рада України. До найбільш актуальних законодавчих актів необхідно віднести Закони України "Про об'єднання громадян", "Про державну службу", "Про місцеве самоврядування" та ін.

3. Постанови Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми організаційного характеру.

4. Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління.

5. Нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, а також затверджені ним положення, устави, правила, інструкції та інші кодифіковані акти. Нормативні постанови прийняті Кабінетом Міністрів України спільно з профспілковими організаціями.

6. Джерелами адміністративного права в міжгалузевому й галузевому масштабах виступають нормативні акти, що їх приймають міністерства, державні комітети і служби України.

7. Нормативні накази керівників міністерств, державних комітетів і служб. До цієї групи слід віднести положення, правила та інші акти, затверджені керівниками вищезгаданих інституцій.

8. Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань та організацій (або акти їхніх колективних органів). Дії норм зазначених актів обмежені межами конкретного формування.

9. Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти представницьких і виконавських органів місцевого самоврядування (наприклад, рішення районної ради народних депутатів, що передбачає адміністративну відповідальність за торгівлю в недозволеному місці).

10. Акти органів громадських організацій, якщо вони затверджені чи санкціоновані державними органами і містять правила, які регулюють будь-які аспекти адміністративного управління (скажімо, положення про ради громадськості мікрорайону).

Отож, джерелом адміністративного права виступає нормативний акт органу державної влади або управління, який криє в собі адміністративно-правові норми, що регулюють державно-управлінську діяльність.

7. Поняття, риси та рівні державного управління

Державне управління - це різновид соціального управління.

Соціальне управління - цілеспрямований, організуючий вплив на учасників спільної діяльності, який надає соціальному середовищу, а також діяльності людей організованості з метою досягнення загальних результатів відповідно до суспільних проблем.

Видами соціального управління є: державне управління, самоврядне управління (органів місцевого самоврядування), управління об'єднаннями громадян, управління у сфері виробництва, сімейне управління.

Державне управління - це підзаконна, юридично-владна діяльність органів держави виконавчо-розпорядчого характеру, що спрямована на реалізацію законів, практичне виконання завдань і функцій держави, за допомогою якої здійснюється організуючий вплив на суспільні відносини у сферах економіки, соціально-культурного і адміністративно-політичного будівництва.

Виконавча влада - термін, яким позначається одна з гілок державної влади в Україні. Цей термін почав застосовуватись замість терміну "державне управління" з початком розбудови демократичного суспільства в нашій державі. Однак не можна обмежуватись застосуванням тільки терміну "виконавча влада". Адже за змістом цей вид діяльності є державним управлінням. Державне управління здійснюється за рахунок виконання відповідних функцій (прогнозування, планування, організації тощо).

Функція державного управління - основний напрям управлінської діяльності, за допомогою якого виконуються державні завдання та досягається мета, яку ставить законодавець в нормах адміністративного права.

Принципи державного управління - це керівні теоретичні ідеї, які покладені в основу формування і функціонування органів виконавчої влади. Вони поділяються на соціально-політичні та організаційні.

Соціально-політичні принципи державного

управління: верховенство права, законність, позапартійність, демократизм, науковість, гласність та врахування громадської думки.

Організаційні принципи: принцип диференціації та фіксації функцій і повноважень, який передбачає визначення компетенції кожного органу і посадової особи; принцип відповідальності в рамках компетенції; принцип поєднання галузевих, міжгалузевих і територіальних засад в управлінні; принцип поєднання лінійних і функціональних засад в управлінні; колегіальності та єдиноначальності в державному управлінні.

8. Функції державного управління: поняття, види та їхня характеристика

У зв'язку з тим, що адміністративно-правові норми різняться за своєю регулюючою спрямованістю, своїм юридичним змістом, їх класифікують за видами.

Найпоширенішими класифікаціями є такі.

За спрямованістю змісту:

1. Такі, що закріплюють порядок утворення і правовий стан суб'єктів.

Наприклад:

- Президент України за поданням Прем'єр-міністра України призначає членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

- склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій;

- голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України;

- МВС України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки, охорони та оборони особливо важливих державних об'єктів.

2. Такі, що визначають форми і методи управлінської діяльності. Наприклад:

- Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи відповідно до покладених на нього завдань: встановлює форми і правила, бере участь у розробці стандартів щодо регулювання використання природних ресурсів, охорони довкілля від забруднення та іншого шкідливого впливу, забезпечення екологічної безпеки, визначає критерії, затверджує норми і правила з ядерної та радіаційної безпеки, транспортування і зберігання ядерних матеріалів і радіоактивних речовин, поводження з відходами, фізичного захисту ядерних матеріалів, конструювання та експлуатації обладнання атомних станцій та джерел іонізуючих випромінювань;

3. Такі, що встановлюють порядок проходження державної служби, права та обов'язки державних службовців. Наприклад:

Конституція України встановлює, що члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних і місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. визначає порядок проходження державної служби в державних органах та їх апараті (розділ IV). Так, ст. 24, регламентуючи проходження державної служби, наголошує: «Прийняття на державну службу, просування по ній службовців, стимулювання їх праці, вирішення інших питань, пов'язаних із службою, проводиться відповідно до категорії посад службовців, а також згідно з рангами, які їм присвоюються».

4. Такі, що визначають способи і порядок забезпечення законності в державному управлінні.

Наприклад:

- контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата;

- парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина — Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

5. Такі, що регулюють управління окремими галузями (соціально-культурною, адміністративпо-політичною тощо), державними функціями і територіями.

Наприклад:

- Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

- Автономна Республіка Крим управляє майном, що належить їй;

- міські ради відають питаннями організації управління районами в містах;

6. Норми, що встановлюють права та обов'язки громадян у сфері виконавчої та розпорядчої діяльності держави, у тому числі адміністративну відповідальність за порушення громадянами своїх обов'язків. Це право на об'єднання в політичні партії та громадські організації, право на внесення пропозицій щодо поліпшення діяльності органів управління та ін. Так, Конституція України зафіксувала, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами.

За адресами або суб'єктами призначення:

— адресовані органам державно-виконавчої влади;

— іншим державним виконавчо-розпорядчим органам;

— державним службовцям;

— державним підприємствам, закладам, організаціям;

- недержавним об'єднанням, підприємствам, закладам;

- громадянам.

9. Поняття, структура і види адміністративно-правових норм

Адміністративно-правова норма являє собою різновид правових норм. Вона відображає сутність урегульованих нею суспільних відносин, є необхідним елементом конкретного адміністративно-правового акту (закону, указу Президента, постанови Кабінету Міністрів й ін.).

Адміністративно-правова норма - це правило поведінки, установлене державою (Верховною Радою України, органом виконавчої влади) з метою регулювання суспільних відносин у сфері державного керування. Норми адміністративного права визначають границі належного, припустимого й рекомендованого поводження людей, діяльності органів виконавчої влади, їхніх посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій і трудових колективів у сфері виконавчої влади. Норми адміністративного права встановлюють правовий режим взаємин суб'єктів державного керування й місцевого самоврядування, порядок здійснення організаційно-управлінської діяльності, визначають права й обов'язки громадян у сфері виконавчої влади й гарантії їхньої реалізації. Серед норм адміністративного права значне місце займають норми про відповідальність (адміністративної, дисциплінарної, матеріальної). Більша частина норм адміністративного права носить імперативний (приказний) характер, їхня реалізація підкріплюється можливістю застосування примусової чинності держави.

Існують різні види адміністративно-правових норм. За формою вираження (прояву) адміністративно-правові норми діляться на заборонні, зобов'язуючі, уповнуважуючі, що стимулюють (заохочувальні), рекомендаційні.

З погляду положення учасників правовідносин (адресатів приписань) розрізняють норми, які встановлюють і визначають: порядок взаємодії державних і недержавних органів; права й обов'язки громадян у сфері державного керування; правове положення державних службовців; правове положення підприємств, установ, організацій; взаємні права й обов'язки суб'єктів, які не підлеглі один одному (наприклад, ст. 8 Закону України від 25 березня 1992 р. "Про Службу безпеки України" визначає відносини Служби безпеки України з державними органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, громадянами і їхніми об'єднаннями).

По змісту адміністративно-правові норми можна об'єднати в правові інститути, під якими розуміють сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини.

Виходячи з викладеного, можна виділити групи адміністративно-правових норм: визначальний порядок утворення, завдання, функції, структуру, компетенцію органів виконавчої влади; визначальні основні положення про організацію й правове положення підприємств, установ й організацій; визначальні форми й методи здійснення виконавчої влади; закріпляючі права й обов'язки громадян й їхніх об'єднань у сфері виконавчої влади; регулюючі способи забезпечення законності в сфері виконавчої влади; різні правопорушення встановлюють, що відповідальність за, які не є злочинами; визначальні основні положення по керуванню господарською, соціально-культурною й адміністративно-політичною сферами й міжгалузевим керуванням.

Розподіл адміністративно-правових норм по змісту має велике значення для вивчення курсу адміністративного права, дає можливість групувати нормативний матеріал у певній послідовності.

Адміністративно-правові норми можна підрозділити на види, обравши як критерій порядок їхньої дії в часі, просторі й по колу осіб. Відповідно до загального правила адміністративні норми вступають в чинність із моменту їхнього доведення до відомості виконавців. В окремих випадках вони набувають чинності в строк, зазначений у нормативному акті.

10. Реалізація норм адміністративного права

Норма адміністративного права – модель, можливість оптимального поводження. Але для перетворення можливості в дійсність необхідно забезпечити безумовну відповідність поводження суб'єктів адміністративного права розпорядженню норми. Отже, реалізація адміністративно-правових норм – це такі правомірні дії суб'єктів, що погодяться з вимогами, установленими нормами адміністративного права, і виражаються в набуванні, використанні прав, дотриманні чи виконанні правових обов'язків.

Реалізація норм адміністративного права, так само як і норм інших галузей права, являє собою процес практичного перетворення в життя вираженої в нормах державної волі суб'єктами адміністративного права. Реалізація виражається в поводженні суб'єкта права, що погоджується з правилами норм.

У теорії права прийнято розрізняти кілька форм (способів) реалізації правових норм. Існують чотири форми реалізації норм адміністративного права:

1) дотримання;

2) виконання;

3) використання;

4) застосування.

Реалізація адміністративно-правових норм у формі дотримання характеризується добровільним підпорядкуванням суб'єкта права вимогам адміністративно-правових норм. Сутність даної форми складається в утриманні суб'єкта від здійснення дій, заборонених нормами. Таким чином, дотриманням може здійснюватися без вступу суб'єкта в конкретні адміністративно-правові відносини.

Реалізація адміністративно-правових норм у формі виконання складається в активних правомірних діях суб'єктів права по виконанню розпоряджень, що містяться в цих нормах. На відміну від дотримання виконання характеризується активним поводженням суб'єкта. У визначених випадках пасивне поводження може розглядатися як недогляд, несумлінність, недбалість, неправомірне поводження.

11. Адміністративно-правові відносини: особливості, структура та види

Серед особливостей адміністративно-правових відносин розрізняють такі:

1. Адміністративно-правові відносини є формою (однією із форм) існування соціальних відносин. Переважною сферою їх виникнення є сфера державного управління.

2. Адміністративно-правові відносини конструюються у межах адміністративно-правових норм, тобто норми містять абстрактні конструкції відносин.

3. Адміністративно-правові відносини об'єктивуються з виникненням юридичних фактів, передбачених адміністративно-правовими нормами.

4. Одним із суб'єктів адміністративно-правових відносин завжди є носій владних повноважень щодо інших учасників, якими його наділлє адміністративно-правові норми.

5. Адміністративно-правові відносини об'єктивуються переважно в особливій сфері суспільного життя — сфері державного управління, як правило, у зв'язку зі здійсненням органами державного управління своїх управлінських функцій, тобто у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності за обов'язкової участі відповідного органу державного управління або іншого носія повноважень державно-владного характеру. Ця особливість адміністративних правовідносин у сфері державного управління прямо випливає з державно-владної природи державного управління.

6. Адміністративні правовідносини можуть виникати за ініціативою будь-якої зі сторін. Проте згода або бажання другої сторони не є обов'язковою умовою їх виникнення. Адміністративні правовідносини можуть виникати всупереч бажанню другої сторони. Ця особливість не випливає з тих обставин, що одна зі сторін наділена владними повноваженнями (наприклад, міністерство), а друга може їх не мати (громадянин). У разі звернення громадянина до міністерства, останнє, незалежно від свого «бажання», зобов'язане на таке звернення відреагувати і вирішити справу громадянина.

Така сама ситуація складається і в тому разі, коли другою стороною є не громадянин, а нижчий орган управління, підприємство, установа, організація. Зрозуміло, що органи управління мають право породжувати адміністративні правовідносини в односторонньому порядку, керуючись інтересами держави і завданнями, що стоять перед ними. Таким чином, адміністративно-правові відносини можуть виникати за ініціативою будь-якої зі сторін без згоди іншої.

7. Суперечки, що виникають між сторонами адміністративних правовідносин, як правило, вирішуються у позасудовому порядку, тобто шляхом прямого юридично-владного розпорядження правомочного органу.

8. Якщо учасник адміністративно-правових відносин порушує вимоги норм адміністративного права, то він відповідальний перед державою в особі його органу. Ця особливість зрозуміла, оскільки порушення норм адміністративного права означає посягання на інтереси держави.

Існує кілька критеріїв класифікації адміністративних правовідносин.

1. Залежно від виконуваних функцій їх поділяють на регулятивні та правоохоронні.

До регулятивних відносин належать ті, що пов'язані з реалізацією, умовно кажучи, «позитивної» функції адміністративного права. Це організація роботи апарату управління, керівництво нижчими структурами, задоволення запитів громадян тощо.

Правоохоронні відносини пов'язані з реалізацією правоохоронної функції адміністративного права. Найбільш відомим різновидом правоохоронних відносин є адміністративно-деліктні відносини. До них належать відносини, що є зв'язками з приводу відповідальності за адміністративні проступки. Вони виникають між правопорушником і правозасто-совним органом (його посадовою особою) та мають організуюче значення. Воно полягає в тому, що через вжиття заходів впливу, передбачених адміністративно-правовою нормою, орган державного управління (тобто держава) прагне юридичними засобами забезпечити належну (правомірну, правослухняну) поведінку людини.

2. Залежно від ступеня взаємної підпорядкованості суб'єктів, що беруть участь у правовідносинах, виділяють відносини:

• між підпорядкованими суб'єктами, що перебувають на різному ієрархічному рівні, тобто між вищестоящими і нижчими структурами;

• між непідпорядкованими суб'єктами однакового ієрархічного рівня. Це відносини між двома міністерствами, адміністраціями районів, області тощо;

• між непідпорядкованими суб'єктами різного ієрархічного рівня або організаційно-правової природи;

• між органами управління і підприємствами, установами, організаціями, які організаційно їм не підпорядковані (організаційно від них незалежні). Це, приміром, відносини між податковою адміністрацією і підприємствами;

• між органами управління і структурами, які підпорядковані їм частково. Наприклад, відносини між державною адміністрацією району та виконкомом селищної ради.

3. За кількісним складом учасників виділяють двосторонні та багатосторонні відносини;

4. За організащйно-правовим складом учасників виділяють відносини: між главою держави — Президентом України і всією системою виконавчої гілки влади; системами інших, крім виконавчої, гілок влади; недержавними формуваннями; іншими колективними суб'єктами; фізичними особами;

між вищим органом виконавчої влади, яким за Конституцією України (ст. 113) є Кабінет Міністрів України, та всією системою виконавчої гілки влади; системами інших, крім виконавчої, гілок влади; недержавними формуваннями; іншими колективними суб'єктами; фізичними особами.

12. Загальна характеристика Концепції адміністративної реформи в Україні

Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління. Необхідність формування нової системи державного управління як інструменту подолання кризи в Україні до останнього часу недооцінювалась.

Нова система державного управління в Україні має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи.

Існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ.

Тому зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, у комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя. З іншого — у розбудові деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава.

Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі, її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному стану держави.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань:

формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

формування сучасної системи місцевого самоврядування;

запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

Адміністративна реформа має здійснюватись у кількох напрямках. Перший — це створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні. Другий — це формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління. Третій — це кадрове забезпечення нової системи державного управління. Четвертий — це зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління. П'ятий — це наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

Реформування організаційних структур виконавчої влади є найбільш складною проблемою адміністративної реформи в Україні. Після проголошення державної незалежності в Україні обсяги управлінської діяльності зросли у деяких сферах у 20 — ЗО разів, а окремі з них (оборона, зовнішня політика) — були утворені заново. Тому характерний для радянських часів метод реформування апарату управління шляхом його скорочення сьогодні не можна розглядати як ефективний. Тут потрібен системний підхід, який дозволяє визначати оптимальні для потреб України кількість та структуру органів виконавчої влади.

Як відомо, у ході системних перетворень Україна зіткнулася з проблемами організації виконавчої влади нового типу. Існуюча структура уряду України є однією із перепон на шляху до економічного зростання. Міністерства не змогли виробити і реалізувати ефективну політику, щоб зменшити масштаби тіньової економіки, запобігти погіршенню стандартів у сфері охорони здоров'я та освіти, збільшенню нерівності у розвитку регіонів і зубожінню значної частини населення. Державна служба є неефективною, бо вона ще не повністю трансформована в інституцію, що забезпечує реалізацію державної політики.

Визначені у Концепції заходи реформування ґрунтуються на вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування виконавчої влади у демократичній соціальній, правовій державі, серед яких ключове значення мають такі:

пріоритетність законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади;

незалежність здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України;

здійснення внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;

відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені;

запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами;

принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади.

13. Мета і завдання перебудови системи державного управління за Концепцією адміністративної реформи

Державно-управлінська діяльність завжди була і є необхідною. Головне полягає в обов'язкових змінах форм і методів цієї діяльності, що диктуються умовами суспільного розвитку.

Потреби в таких змінах найбільш голосно заявляють про себе у кризові періоди, коли системи державного управління не можуть забезпечити ефективності управлінського впливу, не встигаючи адекватно реагувати на трансформацію соціально-економічних відносин.

Указ Президента України від 22 липня 1998 р. "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні", постановляє покласти в основу здійснення реформування системи державного управління основні положення Концепції адміністративної реформи в Україні, розробленої Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань:

· формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

· формування сучасної системи місцевого самоврядування;

· запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

· організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

· створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;

· запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.

Концепція адміністративної реформи передбачає, що вона має здійснюватись у п'яти напрямах за три етапи.Цінапрями мають включати:

· створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні;

· формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління;

· кадрове забезпечення нової системи державного управління;

· зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління;

· наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

14. Систематизація адміністративного законодавства за Концепцією адміністративної реформи

Велика увага у Концепції приділяється подальшій систематизації адміністративного законодавства шляхом його кодифікації. Оскільки здійснити таку кодифікацію одночасно та в одному акті об'єктивно неможливо, пропонується поетапна кодифікація за окремими сферами та інститутами адміністративно-правового регулювання. Кожний етап цього процесу має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього узагальнюючого Адміністративного кодексу України у вигляді відповідних томів (або "книг"), які повинні мати кодифікований характер і можуть називатися відповідними "Кодексами".

Відзначається також актуальність законодавчого унормування порядку надання органами виконавчої влади державних (управлінських) послуг. Відповідні питання мають знайти своє закріплення у спеціальному кодифікованому Законі України "Про управлінські послуги громадянам". У ньому треба визначити повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо надання управлінських послуг громадянам у сфері публічної влади, обов'язки посадових осіб щодо етичного і професійного спілкування з громадянами.





Реферат на тему: Відповіді на питання з предмету "Адміністративне право" (шпора)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.