Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Відповідальність у цивільному праві (реферат)

Поняття та значення цивільно-правової відповідальності.

Сторони у цивільному правовідношенні виступають як носії певних цивільних прав і обов'язків. Носій суб'єктивного обов'язку повинен сумлінно його виконувати. Це стосується всіх видів цивільних правовідносин. Порушення такого обов'язку (наприклад, невиконання певної дії, коли обов'язок полягав у вчиненні саме її, або вчинення якихось дій, коли обов'язок полягав в утриманні від них) тягне за собою до порушника певних засобів примусу (санкцій). Так, коли хтось незаконно заволодів майном, що належить іншій особі, до нього можуть бути застосовані відповідні засоби примусу; з допомогою суду майно у нього може бути відібране і передане власнику.

Найпоширенішим видом санкцій є цивільно-правова відповідальність, яка настає у результаті порушення як абсолютних, так і зобов'язальних прав. Отже, цивільно-правова відповідальність застосовується до порушників абсолютних і зобов'язальних відносин. Порушення абсолютного правовідношення означає невиконання абсолютного обов'язку, який покладається законом на громадян і організації і в силу якого вони повинні утримуватися від порушення абсолютного права. В цьому випадку невиконаний обов'язок замінюється іншим обов'язком: відшкодувати шкоду в натурі або повністю відшкодувати заподіяні збитки. Таким чином, невиконання абсолютного обов'язку тягне невигідні для порушника майнові наслідки — цивільно-правову відповідальність. Така відповідальність зветься позадоговірною.

В разі порушення договірного зобов'язального відношення цивільно-правова відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання зобов'язання. На відміну від позадого вірної відповідальності вона є договірною. Невиконання зобов'язання має місце у випадку, коли боржник або зовсім не виконав дію, яка є об'єктом зобов'язання, або виконав її неналежним чином (із запізненням, частково чи неякісно). У першому випадку маємо повне невиконання, у другому — часткове або неналежне виконання зобов'язання. Як відомо, виконання зобов'язань забезпечується примусовою силою органів держави. Отже, якщо боржник не виконує зобов'язання, кредитор може звернутися до суду чи арбітражного суду і у примусовому порядку одержати задоволення своїх вимог.

Кредитор має право (якщо ним є організація, то, як правило він зобов'язаний) вимагати від боржника передусім виконання зобов'язання у натурі. Як зазначалось вище, принцип реального виконання зобов'язання має особливо велике значення у сфері відносин між організаціями. Договір у цій галузі є засобом виконання планових завдань, а тому невиконання боржником свого зобов'язання у натурі може призвести до невиконання плану. Неабияку роль відіграє цей принцип і у відносинах між громадянами та між громадянами і організаціями, сприяючи задоволенню різноманітних запитів і потреб громадян. Крім виконання зобов'язання у натурі кредитор має право вимагати від боржника, що не виконав зобов'язання або виконав його неналежним чином, відшкодування завданих збитків (ст.203 ЦК України), також сплати неустойки (штрафу, пені), передбачених законом або договором.

Отже, невиконання абсолютного обов'язку, а також невиконання або неналежне виконання договірного зобов'язання тягне невигідні для заподіювача шкоди і боржника майнові наслідки — цивільно-правову відповідальність. Таким чином, цивільно-правова відповідальність — це невигідні майнові наслідки, встановлювані законом або договором на випадок невиконання абсолютного обов'язку, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання. Зокрема, це може бути покладення на боржника обов'язку сплатити кредитору збитки, неустойку.

Цивільно-правова відповідальність встановлюється: а) з виховною метою, оскільки спонукає боржника належним чином виконувати зобов'язання під загрозою понести невигідні матеріальні наслідки, а отже, й сприяє зміцненню договірної дисципліни, належному виконанню завдань господарськими організаціями, задоволенню різноманітних інтересів громадян; б) для відновлення майнового стану кредитора, зокрема шляхом відшкодування завданих йому збитків. Отже, вона сприяє зміцненню господарського розрахунку організацій, є засобом захисту всіх видів власності.

Умови цивільно-правової відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність, як договірна, так і позадоговірна, може виникнути за таких основних умов: а) наявність майнової шкоди, 6) протиправність дії, якою заподіяно шкоду; в) причинний зв'язок між протиправною дією і шкодою; г) вина особи, яка заподіяла договірну чи позадоговірну шкоду.

Шкода як умова цивільно-правової відповідальності. Під шкодою, звичайно, розуміють зменшення або знищення будь-якого особистого чи майнового блага. При цьому розрізняють майнову чи немайнову шкоду. Майнова — це шкода, яка може бути виражена у грошах. Вона виникає в результаті знищення або зменшення як майнових (предметів матеріального світу) так і особистих немайнових благ (наприклад, життя, здоров'я).

Цивільна відповідальність, за загальним правилом, настає лише тоді, коли внаслідок протиправної дії (у тому числі при невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання) кредиторові заподіяно майнову шкоду. Виняток з цього правила становлять випадки, коли у договорі або законі передбачено неустойку (штраф, пеню), яку повинен сплатити боржник при невиконанні або при неналежному виконанні договірного зобов'язання. Ці санкції боржник має понести незалежно від того, чи було заподіяно кредиторові якусь шкоду невиконанням або неналежним виконанням договору, чи ні. У випадках, коли законом або договором не передбачено неустойку на випадок невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання, наявність майнової шкоди, як правило, є необхідною умовою майнової відповідальності.

Відповідно до ст. 203 ЦК України при невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання боржником він повинен відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (грошовий вираз майнової шкоди). Вони можуть виражатися у витратах, зроблених кредитором, у втраті або пошкодженні його майна, а також у неодержанні кредитором доходів, які він мав одержати, якби зобов'язання було виконане боржником (ч.2 ст.203 ЦК України). Всі ці збитки прийнято поділяти на два види: а) витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна; б) неодержані доходи, які кредитор мав би одержати, якби боржник виконав зобов'язання. За термінологією ЦК УРСР 1922 р. перший вид збитків називався "позитивною шкодою у майні", а другий — "упущеною шкодою".

Перший — це, по суті, сума, на яку зменшилась вартість майна кредитора внаслідок невиконання або неналежного виконання боржником свого зобов'язання: суми неустойки та збитків, сплачених кредитором своїм контрагентам через невиконання ним зобов'язань з вини боржника; витрати кредитора на усунення недоліків у роботі, виконаній боржником, тощо. Отже, до цього виду збитків слід віднести суми витрат, зроблених кредитором, вартість втраченого майна, а також суми, на які знизилась вартість майна у результаті його пошкодження (якщо таке є наслідком несправності боржника).

Другий вид збитків — це різниця між вартістю, яку мало б майно кредитора, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином, і вартістю, яку воно має. Наприклад, неодержані підприємством планові прибутки внаслідок невиконання боржником свого зобов'язання щодо поставки сировини. Відповідно до ст. 203 ЦК України обидва зазначені вище види збитків підлягають відшкодуванню. Протиправність дій боржника і заподіювача шкоди як умова цивільно-правової відповідальності. Для того, щоб виникла відповідальність, дія або бездіяльність, якою заподіяно договірну або позадоговірну шкоду, мають бути протиправними, тобто забороненими законом. У сфері цивільних правовідносин протиправні дії (бездіяльність) порушують не лише об'єктивну норму права, а й суб'єктивне право тієї чи іншої особи.

До протиправних дій (бездіяльності) слід, за загальним правилом, віднести як невиконання або неналежне виконання договору, так і заподіяння позадоговірної шкоди особі чи її майну. Положення про те, що невиконання або неналежне виконання договору є дією протиправною, випливає як із змісту норм, що містять загальні положення права зобов'язань (наприклад, ст. 151 ЦК України), так і з норм, які регулюють відносини, що виникають з окремих договорів. У деяких випадках невиконання договору може бути дією правомірною. Тоді боржник за невиконання або неналежне його виконання відповідальності не несе.

З юридичного погляду немає принципової різниці між дією і бездіяльністю. Як невиконання або неналежне виконання договору, так і заподіяння позадоговірної шкоди може бути здійснене не лише шляхом вчинення певних дій, а й у результаті утримання особи від дії, яку вона за законом чи договором зобов'язана була виконати.

Так, правомірним буде невиконання зобов'язання або його виконання без урахування укладеного договору, якщо компетентний орган, якому підпорядковані контрагенти по договору, змінив або анулював завдання, яке лежало в основі договору. Такий висновок випливає із змісту ст.221 ЦК України. У зазначеному випадку невиконання або неналежне виконання договору позбавлене протиправного характеру, а тому не тягне цивільно-правової відповідальності. Заподіяння позадоговірної шкоди особі чи її майну за загальним правилом є також протиправним. Але існують і винятки з цього правила, коли заподіяння шкоди буде правомірним, зокрема, якщо шкоду заподіяно у стані необхідні оборони або крайньої необхідності. У випадках заподіяння шкоди в стані необхідної оборони заподіювач шкоди відповідальності не несе. Лише у випадках, прямо передбачених законом, шкода, заподіяна правомірно, підлягає відшкодуванню (ст.445 ЦК України).

Причинний зв'язок як умова цивільно-правової відповідальності. Необхідною умовою виникнення цивільно-правової відповідальності є наявність певного причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою.

Причинний зв'язок — це об'єктивний зв'язок між явищами природи або суспільного життя, при якому одне явище виступає як причина, а друге — як наслідок: одне явище (причина) породжує, зумовлює виникнення другого явища (наслідку). Наприклад, внаслідок зниження температури нижче 0° у звичайних умовах вода перетворюється на лід, тобто зниження температури зумовлює перехід речовин з рідкого стану у твердий. Між цими двома явищами існує причинний зв'язок. Перше з них — причина, друге — наслідок. Інший приклад. За договором одна організація повинна була поставити іншій певну кількість сировини або палива. Договір постачальник не виконав. Внаслідок цього друга організація (покупець) не змогла виробити певної продукції і не одержала прибутків. У цьому прикладі невиконання договору є причиною, а збитки, яких зазнала друга організація, — наслідком. Для того, щоб визнати особу відповідальною за шкоду, необхідно, щоб ця шкода була результатом саме її дій або бездіяльності, тобто, щоб між діями або бездіяльністю особи і шкодою був певний причинний зв'язок. Це безпосередньо випливає із змісту ст.ст.203, 440 ЦК України.

У більшості випадків встановити наявність необхідного причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою неважко. Наприклад, між двома громадянами було укладено договір житлового найму. Проте, коли наймач привіз своє майно, щоб вселитися у кімнату, наймодавець відмовився дата ключі від кімнати і взагалі відмовився виконувати договір. Тут зрозуміло, що збитки, які зазнав наймач у зв'язку з перевезенням майна, є наслідком невиконання договору з боку наймодавця. Інший приклад. Автомашина збила громадянина і завдала йому тяжких тілесних пошкоджень. Внаслідок цього громадянин втратив працездатність, а отже, і заробіток. Тут також наявність достатнього для виникнення відповідальності причинного зв'язку між діями водія автомашини і завданими збитками не потребує доказів. Саме дії водія з необхідністю зумовили ці збитки.

Але у житті не завжди наявність причинного зв'язку буває такою безперечною. Уявімо собі: наймач (за вищенаведеним прикладом з договором житлового найму) разом з майном повертається на старе місце проживання. У дорозі сталося так, що було пошкоджено цінну річ. Чи можна при цьому вважати, що між невиконанням договору і збитком, якого зазнав кредитор (наймач) завдяки пошкодженню майна, існує причинний зв'язок? Певний зв'язок є, бо коли б договір було б виконано, не було б потреби везти майно назад, і воно, певно, не було б пошкоджене. Але чи дає цей зв'язок підстави визнати боржника відповідальним за ці збитки?

Вчені-правознавці, вирішуючи питання про причинний зв'язок у праві, виходять із вчення про причинні зв'язки, необхідність і випадковість, тобто з того, що світ є об'єктивною реальністю (отже, причинні зв'язки між явищами природи, суспільного життя мають об'єктивний характер), що існують необхідні і випадкові зв'язки між явищами об'єктивного світу. Необхідність випливає із самої суті певного процесу, виражає його закономірність. Випадковість зумовлюється неістотними для даного процесу зв'язками. Керуючись цими положеннями, більшість наших юристів визнають за потрібне досліджувати об'єктивні зв'язки між окремими явищами, але серед правознавців немає єдності у питанні про те, який саме причинний зв'язок може бути умовою цивільно-правової, як і кримінально-правової, відповідальності. Ми приєднуємось до думки тих (Б.С.Антімонов, Л.А.Лунц, Г.К.Матвєєв, К.А.Флейшиць та ін.), хто вважає, що пише необхідний причинний зв'язок може бути умовою (підставою) відповідальності, тобто тільки тоді, коли шкода є необхідним, закономірним наслідком дій особи, на останню може бути покладено відповідальність за цю шкоду.

Випадковий причинний зв'язок не може бути підставою цивільно-правової відповідальності. У наведеному вище прикладі з договором житлового найму між невиконанням договору і марними витратами на перевезення майна існує необхідний причинний зв'язок, отже, на наймодавця може бути покладений обов'язок відшкодувати збитки. У другому випадку — між невиконанням договору і пошкодженням майна зв'язок випадковий, і за шкоду наймодавець не може нести відповідальності, оскільки пошкодження майна не є закономірним наслідком перевезення. Воно може бути зумовлено неналежною упаковкою чи будь-якими іншими причинами. Якщо ж шкода є закономірним наслідком не дій даної особи, а якогось іншого фактора, підстави для покладення на неї відповідальності немає.

Отже, лише у разі, коли шкода є необхідним, закономірним наслідком дій особи, остання може бути визнана відповідальною за цю шкоду. Так, якщо одна організація не поставила іншій сировину, необхідним, закономірним наслідком цього буде те, що остання не одержить планових прибутків протягом певного часу. Закономірними будуть і збитки, яких зазнала ця організація, сплативши своїм контрагентам неустойку за невиконання договорів. Об'єктивний причинний зв'язок суд або арбітраж повинен встановлювати до і незалежно від суб'єктивної сторони цивільного правопорушення, тобто до і незалежно від з'ясування питання про те, винна особа, яка заподіяла шкоду, чи ні. Якщо необхідний причинний зв'язок брати за підставу відповідальності, це дасть практиці критерій для відмежування причинного зв'язку, що може і повинен бути підставою відповідальності, від такого зв'язку, що не повинен братися нашою судовою та арбітражною практикою до уваги. Такий підхід, нарешті, сприятиме розв'язанню питання про співвідношення випадку і непереборної сили.

Деякі юристи, зокрема А.Н.Трайнін, В.Н.Кудрявцєв та інші, дотримуються своєрідних поглядів з питань про причинний зв'язок у праві. Так, вони вважають, що підставою відповідальності може бути не тільки необхідний, а й випадковий причинний зв'язок. Розподіл зв'язків на необхідні і випадкові, на їхню думку, має значення для встановлення суб'єктивного моменту: необхідний зв'язок легше передбачити, тому при його наявності найчастіше йдеться про умисел. Випадковий причинний зв'язок важче передбачити, і доводиться мати справу з необережністю.

Такий погляд на причинний зв'язок не можна вважати конструктивним. Визнати не лише необхідний, а й випадковий причинний зв'язок підставою відповідальності означає повернутися, по суті, до теорії "необхідної умови", яка свого часу була досить популярною особливо у науці кримінального права, а пізніше різко критикувалася через те, що ґрунтувалася на механістичному матеріалізмі (критику теорії необхідної умови див.: Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности.—М.,1970.—С.96).

Наявність майнової шкоди, протиправність дій особи, яка заподіяла шкоду, необхідний причинний зв'язок між діями та шкодою — всі ці умови складають об'єктивну сторону цивільного правопорушення. Між тим є ще і суб'єктивна сторона цивільного правопорушення. Її складає вина особи, що заподіяла шкоду. Вина як умова цивільно-правової відповідальності. Звичайно, наші цивілісти (як і криміналісти) під виною розуміють психічне ставлення особи у формі умислу або необережності до своєї протиправної дії (або бездіяльності) та її результату.

Отже, вина у цивільному праві може виявлятися у формі умислу і необережності. Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, — діє умисно (вина у формі умислу). Якщо особа передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і не бажаючи їх, легковажно, без достатніх підстав гадає їх відвернути або (стосовно договірних зобов'язань) бажає виконати зобов'язання, але не мобілізує своїх сил та можливостей для цього, або коли особа не передбачає шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, але за обставинами справи повинна була б їх передбачити — вона діє необережно (вина у формі необережності). Підставою цивільно-правової відповідальності є вина як у формі умислу, так і у формі необережності. ЦК України, як і ЦК інших суверенних республік, розрізняють грубу і просту необережність. В одних випадках при вирішенні питання про те, чи повинна особа нести відповідальність, враховується тільки груба необережність (наприклад, ст.ст.327, 418, 454 ЦК України), в інших — як груба, так і проста необережність (наприклад, СТ.СТ.210, 211, 215 ЦК України). Питання про те, яка саме необережність мала місце, може бути вирішене при аналізі всієї сукупності обставин, за яких було заподіяно договірну чи позадоговірну шкоду.

У цивільному праві порівняно більше значення має сама вина у формі необережності. У переважній більшості випадки договірна або позадоговірна шкода заподіюються неумисно, а з необережності. Як правило, боржник (або заподіювач позадоговірної шкоди) не бажає, щоб його контрагенту за договором або відповідно потерпілому було завдано шкоди. У практиці велике значення має питання щодо відмежування необережності від простого випадку. Необережність, як зазначалося, має місце у випадках, коли боржник або заподіювач позадоговірної шкоди не передбачав наслідків своєї протиправної поведінки, хоча повинен їх передбачати, або передбачає ці наслідки, але має намір їх відвернути, проте не робить для цього того, що повинен зробити, чого можна від нього вимагати.

Виникають запитання: як визначити у кожному окремому випадку, що міг і повинен був передбачати боржник або заподіювач позадоговірної шкоди? Де та межа вимог, які ми вправі пред'явити до особи, а отже, де критерій, що дозволяє відрізняти необережність від випадку. У юридичній літературі це питання є спірним. На думку одних юристів (Б.С.Антімонов, А.А.Піонтковський, М.М.Агарков), у даному випадку має застосовувтись суб'єктивний масштаб відповідальності, інші (Г.Н Амфітіатров, С.М.Братусь, Д.М.Генкін, Л.А.Лунц, Г.К.Матвєєв, К.А.Флейшиць) висловлювалися за об'єктивний масштаб відповідальності.

Прихильники суб'єктивного масштабу вважали, що у кожному окремому випадку слід вивчати суб'єктивні можливості даної особи, не користуючись якимсь зразком для порівняння. Прихильники об'єктивного масштабу стверджують, що поведінку особи необхідно порівнювати з тим, як би поводила себе людина, яка береться за зразок. Поведінка останньої і приймається за масштаб при вирішенні питання про відповідальність. На нашу думку, було б не правильно відмовитись від будь-якого об'єктивного критерію масштабу. Кожного разу, коли судді доводиться вирішувати питання, чи належним чином поводила себе дана особа, у нього обов'язково виникає уявлення про належну поведінку у даних конкретних умовах. Яку ж поведінку громадянина можна було б брати за зразок? Гадаємо, що об'єктивним масштабом відповідальності можуть служити максимальна передбачливість, максимальне напруження всіх сил та здібностей громадянина, який мав би такі самі індивідуальні особливості, що й дана конкретна особа професія, вік, освіта, стан здоров'я тощо, у даних конкретних умовах місця та часу. Такий об'єктивний масштаб дозволяє врахувати індивідуальні особливості кожної даної особи, а отже, дозволяє на практиці здійснити принцип вини.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини. Відповідальність особи за заподіяну шкоду (як договірну, так і позадоговірну) виникає за загальним правилом лише тоді, коли вона винна, коли є її вина у формі умислу або необережності. За невиконання або неналежне виконання договору, що сталося без вини боржника, а також за випадкове заподіяння позадоговірної шкоди, відповідальність, як правило, не виникає. Цей принцип виражений у ст.209 ЦК України, що регулює відповідальність за невиконання зобов'язань. На цьому принципі побудовано і ст. 440 ЦК України, яка передбачає загальні положення про відповідальність за заподіяння позадоговірної шкоди, при чому норми ст.ст.209 та 440 ЦК України встановлюють презумпцію вини боржника, який не виконав зобов'язання, або відповідно презумпцію вини заподіювача позадоговірної шкоди. Це означає, що особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, вважається винною у цьому, якщо не доведе протилежне. Так само й той, хто заподіяв шкоду особі або майну громадянина, вважається винним, якщо не доведе, що шкоду заподіяно не з його вини. Презумпцію вини у цивільному праві встановлено законодавцем, виходячи з міркувань доцільності, найповнішого захисту інтересів громадян і організацій.

Боржник, що не виконав договірного зобов'язання, або заподіювач позадоговірної шкоди краще обізнаний з обставинами, в яких йому доводилося діяти, і які так чи інакше впливали на заподіяння шкоди, ніж контрагент за договором, чи відповідно потерпілий. Тому їм легше довести свою невиновність, ніж кредитору за договором або потерпілому їхню вину. Як зазначалося вище, за загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає лише при наявності вини особи, що заподіяла договірну або позадоговірну шкоду. Але відповідно до ст.209 ЦК України у договорі може бути передбачене й інше, а саме, що відповідальність за невиконання зобов'язання настає незалежно від того, винен боржник чи ні.

Крім того, ряд винятків із загального принципу цивільно-правові відповідальності (принципу вини) безпосередньо передбачено у законодавстві, і у цих випадках відповідальність настає незалежно від того чи винен боржник у невиконанні договору, чи особа, що заподіяла позадоговірну шкоду. Тут досить, щоб були наявними об'єктивні умови відповідальності: шкода, протиправність дій особи, необхідний причинний зв'язок між протиправною дією і шкодою. Таку підвищену відповідальність передбачено, зокрема, за невиконання або неналежне виконання зобов'язань при здійсненнім підприємницької діяльності. Тут боржник може звільнятись від відповідальності лише довівши, що належне виконання зобов'язання стало неможливим внаслідок непереборної сили (стихійні явища, військові дії тощо). Підвищену відповідальність передбачено також в ст.ст.213, 418, 450 ЦК України.

Підстави звільнення боржника від відповідальності.

Випадок та непереборна сила. Коли психічний стан особи, яка заподіяла шкоду характеризується відсутністю вини, ми говоримо, що має місце простий випадок ("сазих"), за який заподіювач шкоди відповідальність не несе. Але, як зазначено вище, у договорі може передбачатися підвищена відповідальність, а іноді підвищена відповідальність (і за вину і без вини — за випадок) передбачено безпосередньо у законі. У таких випадках, як правило, заподіювач шкоди звільняється від відповідальності, якщо доведе не відсутність своєї вини, а те, що шкода виникла через непереборну силу. Необхідно розрізняти поняття простого випадку і непереборної сили.

Щодо змісту поняття "непереборна сила", то у юридичній літературі є різні погляди. На нашу думку, мають рацію вчені, які зв'язують його з поняттям випадкового причинного зв'язку (Б.С.Антімонов, Д.М.Генкін, І.Б.Новицький, Л.А.Лунц, Г.К.Матвєєв, К.А.Флейшиць).

Поняття "непереборна сила" та "явища стихійного характеру" як обставини, що звільняють від відповідальності за деякими нормами цивільного права розглядаються судовою та арбітражною практикою, а також більшістю наших юристів як поняття ідентичні. Можна говорити про те, що шкода виникла у результаті непереборної сили у випадках, коли між діями (бездіяльністю) боржника за договором та заподіювана позадоговірної шкоди і шкодою причинний зв'язок є випадковим. Другою ознакою вказаного поняття є зовнішній характер певної події.

Отже, під "непереборною силою" слід розуміти зовнішній фактор (наприклад, щодо джерела підвищеної небезпеки чи діяльності боржника). Найчастіше при цьому мається на увазі стихійне явище, хоча може бути також явище суспільного порядку. Інакше кажучи, якщо шкода була результатом спільних дій зовнішнього фактору (що не перебуває у причинному зв'язку з діяльністю даної особи) і дій даної особи, а причинний зв'язок між діями останньої і шкодою є випадковим, — слід вважати, що мала місце "непереборна сила", внаслідок чого й заподіяно шкоду.

Наприклад, у результаті землетрусу сталася аварія пасажирського поїзда, здоров'ю багатьох пасажирів було завдано шкоди. Остання є необхідним наслідком сумісних дій залізниці і "зовнішнього" фактора — землетрусу. Якщо взяти ізольовано діяльність залізниці, то між її діями і шкодою зв'язок є випадковим, оскільки не організаційні, технічні, господарські та інші дефекти у діяльності залізничного транспорту, а лише приєднання і вплив зазначеного зовнішнього фактора зумовили виникнення шкоди. Питання щодо характеру причинного зв'язку у тому чи іншому випадку вирішується з урахуванням усіх обставин конкретного випадку. Той самий наслідок в одному випадку буде випадковим, а в іншому може виступати як об'єктивна необхідність. Отже, і подія, в одних умовах визнана непереборною силою, в інших умовах місця і часу такою не буде.

Поняття непереборної сили нерозривно зв'язано з поняттям випадкового причинного зв'язку, тоді як поняття простого випадку означає певний психічний стан особи, що характеризується відсутністю вини. Шкода, зумовлена дією непереборної сили, не може бути відвернута не тільки даною особою, а й усіма іншими. Запобігти цій шкоді у принципі не можна, оскільки тут йдеться про випадкові причинні зв'язки, які взагалі не можуть бути передбачені. Коли має місце випадкове (у розумінні відсутності вини) заподіяння договірної шкоди, то такій шкоді у принципі можна запобігти, її можна відвернути (зрозуміло, у випадках, коли є необхідний причинний зв'язок між діями даної особи та шкодою), оскільки шкода була закономірним наслідком поведінки відповідальної особи, хоча й не могла бути відвернута останньою.

Вина кредитора та її наслідки. У деяких випадках невиконання або неналежне виконання зобов'язання боржником може статися з вини кредитора. Зокрема, кредитор може не прийняти виконання, запропоноване боржником, або не вчинити дій, без яких неможливо виконати зобов'язання. Наприклад, кредитор, не надає боржникові матеріалу, з якого останній за договором має виготовити якусь річ. Відповідно до ст.210 ЦК України, коли невиконання або неналежне виконання договірного зобов'язання зумовлене умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом.

Буває і так, що невиконання зобов'язання є наслідком вини обох сторін: і кредитора, і боржника. У цих випадках боржник не звільняється від відповідальності, але розмір його відповідальності може бути відповідно зменшений (ст.211 ЦК України). У зобов'язаннях із заподіяння шкоди, тобто в позадоговірних зобов'язаннях, враховується інший вид необережної вини: груба необережність потерпілого, а також інакше визначаються юридичні наслідки умислу або грубої необережності потерпілого. Розмір відповідальності заподіювача шкоди повинен бути зменшений або, як і у договірних зобов'язаннях, заподіювач шкоди звільняється від відповідальності.

Види цивільно-правової відповідальності.

Законом передбачаються різні види відповідальності. Так, залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, остання поділяється на договірну та позадоговірну. При невиконанні обов'язку, що випливає з укладеного договору, настає договірна відповідальність. Наприклад, відповідальність постачальника за порушення передбачених договором поставки строків або зумовленої у договорі якості продукції, відповідальність охоронця за втрату або пошкодження прийнятого за договором на схов майна тощо. У разі порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, виникає позадоговірна відповідальність.

Для неї характерна відсутність договірних відносин між особою, на користь якої встановлено відповідальність, і тією, яка її несе, наприклад, якщо особа заподіяла шкоду іншій особі (чи її майну) або організації. У випадках, коли у правовідношенні є кілька зобов'язаних осіб, їхня відповідальність може бути дольовою, солідарною і субсидіарною. При дольовій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб несе відповідальність у певній частці. Якщо відповідальність покладено на кількох осіб, а у законі або договорі не визначено характеру цієї відповідальності, вона вважається дольовою. Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор може вимагати відшкодування завданих збитків як з усіх або частини солідарних боржників) так і з одного. Вона настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Так, законодавець передбачає солідарну відповідальність за спільне заподіяння шкоди кількома особами (ст.451 ЦК України).

Потерпілий може вимагати відшкодування заподіяної шкоди як з усіх заподіювачів, так і з одного, як у повному обсязі завданої йому шкоди, так і у частині. Для субсидіарної, або додаткової, відповідальності характерне існування основного і додаткового боржників. Кредитор не може вибирати, до кого звернутися з вимогою: до основного чи додаткового боржника. В усіх випадках відповідальність несе передусім основний боржник, і лише тоді, коли немає можливості одержати задоволення своїх вимог з основного боржника, можна притягнути до відповідальності додаткового. Яскравим прикладом субсидарної відповідальності є відповідальність батьків або піклувальників за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від 15 до 18 років (ст.447 ЦК України). Він сам повинен відшкодувати заподіяну шкоду. І лише у випадку, коли у нього немає майна або заробітку, достатнього для цього) до відповідальності притягаються батьки, усиновителі або піклувальники. За розміром відповідальність буває повною і обмеженою.

Розмір цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до ст.203 ЦК України боржник, що не виконав або неналежним чином виконав зобов'язання повинен повністю відшкодувати завдані кредиторові збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату та пошкодження його майна, а також неодержані ним доходи). У ст.440 ЦК України зазначено, що шкода заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню особою, що її заподіяла, у повному обсязі. Реалізація принципу повної цивільно-правової відповідальності дозволяє належним чином задовольнити інтереси учасників цивільного обороту, а також інтереси потерпілих, оскільки це забезпечує відновлення їхнього майнового стану, який мав місце до правопорушення. У літературі свого часу висловлювалась думка, що принцип повного відшкодування завданих збитків не може застосовуватися у відношеннях між організаціями, оскільки нібито між ними питання може стояти лише про відшкодування позитивної шкоди у майні, а "упущена користь" відшкодуванню не підлягає. Цей погляд певний час поділяла й арбітражна практика.

Необхідність повного відшкодування збитків (у тому числі й у відносинах між організаціями) випливає не лише із змісту ст.203 ЦК України, а і з завдання зміцнення договірної дисципліни, господарського розрахунку. Якщо підприємство не виконує своїх договірних обов'язків, то це має позначитися саме на його фінансовому стані. Зрозуміло, що відшкодуванню підлягають лише реальні "неодержані доходи". Розмір їх, як і розмір першого виду збитків, повинен довести кредитор.

В юридичній літературі підкреслюється, що судово-арбітражні органи повинні з особливою ретельністю підходити до оцінки доказів, зв'язаних з вимогами про відшкодування збитків у формі упущеної користі. Якщо позов про відшкодування упущеної користі поданий організацією, необхідно вимагати таких бухгалтерських і інших документів, які з безспірністю підтверджують реальні можливість потерпілої організації одержати доходи, якби її права не були порушені несправним боржником.

При поданні позову громадянину він теж повинний довести реальну можливість одержати упущену користь. Принцип повного відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань має загальне значення. Відступи від нього допускаються лише у випадках, прямо передбачених у законі. Наприклад, таку обмежену за обсягом відповідальність встановлено в усіх транспортних кодексах і статутах за втрату та пошкодження вантажу. Транспортна організація відшкодовує збитки лише у розмірі вартості втраченого нею вантажу, або у розмірі суми, на яку знизилася вартість вантажу у разі його пошкодження, а також повертає провізну плату, якщо вона не входить у ціну втраченого вантажу, та вантажу, якого не вистачає.

Отже, транспортна організація не тільки не відшкодовує неодержані внаслідок втрати вантажу доходи, але може бути не повністю відшкодована й позитивна шкода у майні. Всі витрати, зроблені клієнтом, збитки, які він поніс, за винятком вартості втраченого вантажу (та провізної плати у зазначеному вище випадку), або суми, на які знизилась вартість пошкодженого вантажу, відшкодуванню не підлягають. Обмежену за обсягом відповідальність передбачено законом і в деяких інших випадках.

Розмір відповідальності за невиконання або неналежне виконання договору або заподіяння позадоговірної шкоди не залежить від форми вини боржника, заподіювача шкоди. Він визначається (у всякому разі, коли йдеться про відповідальність у формі збитків) об'єктивним фактором: розміром понесених кредитором збитків або заподіяної потерпілому позадоговірної шкоди. І лише при наявності вини кредитора, потерпілого на розмір відповідальності боржника, заподіювача шкоди випливає форма їхньої вини (наприклад, ст.454 ЦК України).

Розмір понесених і доведених збитків є об'єктивною межею відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання. Отже, кредитор не може стягнути більшу суму у вигляді збитків, ніж він їх поніс. Інша справа, що законом на випадок серйозних порушень договору передбачено штрафну неустойку, яка стягується понад збитки (наприклад, таку неустойку передбачено на випадок поставки недоброякісної продукції та товарів). При укладенні договору між громадянами вони самі, як правило, визначають розмір неустойки. Організації також за згодою можуть встановити розмір неустойки за порушення договору, якщо він не визначений у спеціальних нормативних актах. Коли неустойку за порушення договору між організаціями передбачено у нормативному акті, сторони за згодою можуть збільшити (але не зменшити) її розмір. У відносинах між громадянами зниження розміру відповідальності можливе при наявності згоди сторін в усіх випадках незалежно від форми відповідальності. У деяких випадках можливе зменшення розміру відповідальності у формі неустойки за рішенням суду або арбітражу (ст.205 ЦК України). У відносинах між організаціями арбітраж лише у виняткових випадках може зменшити належну до сплати кредиторові неустойку (4.2 ст.205 ЦК України).





Реферат на тему: Відповідальність у цивільному праві (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.