Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Відмова в порушенні кримінальної справи (реферат)

1. Поняття і значення відмови в порушенні - кримінальної справи

2. Обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи

3. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

4. Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

§ 1. Поняття і значення відмови в порушенні кримінальної справи

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи покладає на особу, що приймає таке рішення, не меншу відповідальність, ніж при порушенні кримінальної спра­ви. Неправомірна відмова в порушенні кримінальної спра­ви е порушенням законності, оскільки злочин залишаєть­ся нерозкритим, а особа, яка його здійснила, не карається і отримує можливість вчинити нові злочини.

Аналіз практики свідчить, що безпідставні відмови в порушенні кримінальної справи є досить поширеним яви­щем.

Ніщо так не сприяє вчиненню нових злочинів, як усві­домлення відсутності покарання за кожний злочин, що нерідко породжується безпідставною відмовою в порушенні кримінальної справи.

Залишення осіб, які вчинили злочин, без покарання викликає негативну реакцію громадян, яким відомо про злочин, веде до складання думки про марне звернення до правоохоронних органів.

Відмовити в порушенні кримінальної справи — це озна­чає визнати, що судове провадження з приводу події, про яку повідомлено органам дізнання, слідчому, прокурору або суду, не буде розпочато. Відмова в порушенні криміналь­ної справи часто є правовою основою для визнання того, що злочину не було, а в тих випадках, коли повідомлялось про вчинення злочину певною особою, — правовою осно­вою для визнання того, що ця особа вчинила злочин. Відмова в порушенні кримінальної справи не означає, що в усіх випадках злочину не було, або певна особа не вчиняла зло­чин. У деяких випадках закон зобов'язує не порушувати кримінальну справу, хоча діяння було вчинено і відома особа, яка його вчинила (наприклад, щодо особи, яка не досягла 11-річного віку, внаслідок акту амністії тощо). Виходячи з цього, відмову в порушенні кримінальної спра­ви необхідно розцінювати як процесуальний акт, що про­тистоїть виникненню кримінального процесу по визначе­ному факту або щодо конкретної особи1.

При відмові у порушенні кримінальної справи діють ті самі строки, що й при її порушенні. Практика свідчить, що помилки при відмові в порушенні кримінальної спра­ви найчастіше допускають при поспішному прийнятті рішення. Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи повинно прийматись у строки, встановлені зако­ном для прийняття такого рішення.

Згідно зі ст. 99 КПК при відсутності підстав до пору­шення кримінальної справи орган дізнання, прокурор, слідчий або суддя своєю постановою відмовляють в пору­шенні кримінальної справи, про що повідомляють заінте­ресованих осіб, підприємства, установи й організації.

Якщо в результаті перевірки заяви чи повідомлення, що надійшли, не встановлено підстав для порушення кри­мінальної справи, однак матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного чи дис­циплінарного проступку чи іншого порушення громадсь­кого порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя мають право відмовити в порушенні кримінальної спра­ви, надіслати заяву або повідомлення на розгляд громадсь­кої організації, служби в справах неповнолітніх, трудово-

1 Бородин С. В. Решение вопроса о возбуждении уголовного дела. — М., 1970. — С. 57.

му колективу або власнику підприємства, установи, органі­зації чи уповноваженого ним органу для вжиття відповід­них заходів впливу або передати матеріали для застосу­вання в установленому порядку заходів адміністративно­го стягнення.

Вичерпний перелік підстав та умов, за яких може бути відмовлено в порушенні кримінальної справи, дано в ст. 6 КПК. Відмова в порушенні кримінальної справи з інших підстав (наприклад, через те, що викрадене майно погано охоронялось, або що постраждалий не міг назвати осіб, які вчинили крадіжку) є незаконною.

Справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК України (умисне легке тілесне ушкодження, побої та морду­вання), а також ст. 356 КК України (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та законним інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі підтримувати обвинувачення. В цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсуд­ним. Примирення може статися лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановления вироку.

§ 2. Обставини, що виключають

можливість порушення

кримінальної справи

Прокурор, слідчий, органи дізнання і суддя відмовля­ють у порушенні кримінальної справи не тільки у разі відсутності підстав до її порушення, а й за наявності об­ставин, що виключають провадження по справі.

Перелік обставин, що виключають провадження в кри­мінальній справі, міститься у ст. 6 КПК України.

Кримінальну справу не може бути порушено, а пору­шена справа підлягає закриттю:

1) за відсутністю події злочину;

2) за відсутністю в діянні складу злочину;

3) внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосуван­ня покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з по­милуванням окремих осіб;

4) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспіль­не небезпечного діяння 11-річного віку;

5) за примиренням підсудного з потерпілим у справах, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених частинами 2, 3 і 4 ст. 27 КІШ;

6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім ви­падків, коли прокуророві надано право порушувати спра­ви і при відсутності скарги потерпілого (ч. З ст. 27 КПК);

7) щодо померлого, за винятком випадків, коли про­вадження в справі є необхідним для реабілітації померло­го або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявле-ними обставинами;

8) щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинува­ченням, що набрав законної сили, або ухвала чи постано­ва суду про закриття справи з тієї самої підстави;

9) щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням, крім випадків, коли необхідність порушення справи визнано судом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (статті 276 і 278 КПК);

10) якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органу дізнання, слідчо­го, прокурора, крім випадків, коли необхідність порушен­ня справи визнано судом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (статті 276 і 278 КПК).

Якщо обставини, зазначені в пунктах 1, 2 і 4 ст. 6 КПК, виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить роз­гляд справи до кінця та у випадках, коли порушена справа підлягає закриттю за відсутністю події злочину і за відсут­ністю в діянні складу злочину, постановляє виправдуваль­ний вирок, а у випадках акту амністії, — обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання.

Закриття справи на підставах акту амністії, а також у зв'язку з помилуванням не допускається, якщо обвинува­чений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.

У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільне небезпечне діяння вчинено особою, яка досягла 11-ти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кри­мінальна відповідальність, за фактом цього діяння пору-

Інується кримінальна сцірава. Така справа вирішується у порядку, передбаченому ст. 78 КПК.

Обставини, що згідно з законом виключають порушен­ня кримінальної справи, за своєю сутністю можуть бути систематизовані та поділені на чотири групи1.

Перша група містить підстави, які констатують, що злочину не було вчинено, а саме: відсутність події злочи­ну, відсутність складу злочину, недосягнення особою до моменту вчинення суспільне небезпечного діяння віку, при досягненні якого можлива кримінальна відпові­дальність.

Друга група охоплює підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на інші обставини, що обумовлюють звільнення особи від кримі­нальної відповідальності та покарання. Особа звільняєть­ся від кримінальної відповідальності з огляду на акт амністії, що усуває покарання за вчинений нею злочин, або у зв'язку з помилуванням, а також у разі смерті.

Третю групу становлять підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на відсутність волевиявлення потерпілого щодо притягнення винного до кримінальної відповідальності. Тут відмова в порушенні справи має місце за відсутністю скарги потер­пілого, якщо справа підлягає порушенню тільки за його скаргою, або за примиренням потерпілого з обвинуваче­ним по такій категорії справ (п. 6 ст. 6 КПК України).

Четверта група об'єднує підстави, що констатують неможливість повторного розслідування фактів, що стосу­ються дій осіб, щодо яких компетентні державні органи прийняли рішення. Сюди входять такі підстави: наявність вироку, що набрав законної сили, або ухвали чи постано­ви суду про закриття справи за тією самою підставою, наявність постанови органу розслідування або прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням (пунк­ти 9—10 ст. 6 КПК).

Відсутність події злочину (п. 1 ст. 6 КПК) є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи в тих ви­падках, якщо взагалі не було події злочину, про які вка­зувалося в приводах і підставах, що було основою пору-

1 Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посібник. — К., 1999. — С. 103.

шення кримінальної справи, тобто привід мав місце (на­приклад, заява чи повідомлення, опубліковані в пресі), але не підтвердились при перевірці підстави (ознаки) зло­чину.

Прикладом відсутності події злочину може бути така ситуація: в органи внутрішніх справ одного з районів Житомирської області надійшла заява про вбивство сусі­дом Б. своєї тещі. У заяві було вказано, що заявниця ба­чила у вікні свого будинку, як Б. вдарив потерпілу кула­ком в обличчя, збив її на землю, а потім завдав удару вилами. У ході перевірки з'ясувалося, що потерпіла з дому зникла, а Б. та його дружина не могли відповісти, де вона перебуває. Б. не заперечував, що в стані сп'яніння вда­рив тещу і вона впала на землю, а коли відходив від неї, то зачепився за вили, підняв їх, ввіткнув у землю, потім пішов спати. Щодо Б. було порушено кримінальну спра­ву з обвинуваченням у вбивстві. Однак через три тижні з 'ясувалося, що потерпіла живе у сина в іншому районі, куди пішла пішки, образившись на поведінку зятя. Спра­ву було припинено за п. 1 ст. 6 КПК.

При відмові в порушенні кримінальної справи необхід­но чітко відмежувати відсутність події злочину від відсут­ності в діянні складу злочину.

Якщо не встановлено подію злочину, то не виникає питання про ознаки злочину.

Відрізняти вказані обставини необхідно і в тих випад­ках, коли подія або факт мали місце, але вони не є ре­зультатом протиправних дій якої-небудь особи. Слід пере­вірити наявність причинного зв'язку між діями і наслідка­ми; при відсутності причинного зв'язку — відмова в пору­шенні кримінальної справи за відсутністю події злочину, а не за відсутністю складу злочину.

Відсутність у діянні складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК) — найбільш поширена підстава, що тягне відмову в пору­шенні кримінальної справи. Відмова в порушенні кримі­нальної справи на цій підставі повинна мати місце лише в тих випадках, якщо у відсутності в діянні складу злочину немає жодного сумніву. Неможливо відмовити у порушенні кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК через те, що неві­домі всі ознаки, які дозволяють зробити висновок про на­явність у певному діянні складу злочину. Відмова в пору­шенні кримінальної справи повинна мати місце в тих ви-

падках, якщо відомі всі ознаки певного діяння і в ньому немає складу злочину1.

Цю підставу застосовують тоді, коли встановлено, що подія мала місце, була результатом вчиненого особою діян­ня (дії або бездіяльності), але сама по собі не є злочином, оскільки:

а) немає хоча б одного з елементів складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона);

б) наявні обставини, що виключають суспільну небез­пеку діяння. До них належать: необхідна оборона та крайня необхідність (статті 36 і 39 КК України).

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інте­ресів та інтересів держави від суспільно небезпечного по­сягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної та достатньої в певній ситуації для негайного відвернення чи припинення посягань, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК України).

При вирішенні питання про порушення кримінальної справи в таких випадках перш за все виникає необхідність відмежувати стан необхідної оборони від перевищення її меж. Перевищенням меж необхідної оборони визначаєть­ся умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обста­новці захисту. Слід враховувати як блага, що захищають­ся від злочинного посягання, так і умови правомірного захисту. Найбільш складним питанням є встановлення наявності або відсутності умов правомірності захисту як дії, спрямованої проти злочинного посягання.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, спричинене суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відпо­відність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Не є перевищенням необхідної оборони і не має на­слідком кримінальну відповідальність застосування зброї

1 Дубянський А. Я. Провадження попереднього розслідування органа­ми внутрішніх справ. — К., 1987. — С. 37; див. також: Педюков П. П. Отказ в возбуждении уголовного дела по нереабилитирующим основа­ниям: Автореф. дисс. ... к. ю. н. — К., 1990.

або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шко­ди, яку заподіяно тому, хто посягає (частини 4 і 5 ст. 36 КК України).

Заподіяння шкоди особі, що вчиняє суспільне небез­печне посягання, може вважатися правомірним і суспіль­не корисним діянням за умови, що воно відповідає вироб­леним теорією кримінального права критеріям (умовам, ознакам) правомірності необхідної оборони, які умовно поділяють на дві групи: 1) умови, що характеризують су­спільне небезпечне посягання; 2) умови, що характеризу­ють захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідності, а шкода, заподі­яна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна.

До умов необхідної оборони, які характеризують суспільне небезпечне посягання, належать: а) наявність суспільне небезпечного посягання; б) його дійсність (ре­альність). Іноді дійсність і реальність суспільне небез­печного посягання розглядають як самостійні умови пра­вомірності необхідної оборони, або ж як самостійну умо­ву правомірності виділяють об'єктивну суспільну небез­печність посягання. Захист допускається лише проти посягання, яке об'єктивно є суспільне небезпечним, на­явним, дійсним і реальним, але всі ці умови можна виді­ляти і як самостійні, а можна об'єднати в одну — наяв­ність суспільне небезпечного посягання. Умовами право­мірності необхідної оборони, що належать до захисту, тобто характеризують захисні дії, є: а) можливість захищати лише цінності, безпосередньо зазначені в ч. 1 ст. 36 КК України: права та інтереси особи, яка захищається, інших осіб, суспільні інтереси або інтереси держави; б) шкоду може бути заподіяно лише особі, яка вчиняє посягання, а не будь-якій особі; в) захист не повинен перевищувати необ­хідної оборони1.

Крайня необхідність є обставиною, що виключає відпо­відальність за відсутності суспільної небезпечності діян-

1 Андрушко П. П. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — К., 2002. — С. 66—67.

ня. Як і необхідна обо.рона, крайня необхідність спрямо­вана на запобігання небезпеки. Однак за крайньої необхід­ності небезпека, на відміну від необхідної оборони, може випливати не тільки від злочинного посягання, а й від стихійних сил тощо. Крім того, дії особи, що перебуває в стані крайньої необхідності, завжди спрямовані на запод­іяння шкоди сторонній особі, а не тільки особі, від якої надходить погроза.

Повсякденне життя часто ставить людей в умови, коли необхідно відвернути шкоду інтересам, що охороняються законом, шляхом заподіяння шкоди якимось іншим інте­ресам, що також охороняються законом. Кримінально-правової оцінки потребують лише випадки заподіяння шкоди не власним, а іншим правам та інтересам, що охо­роняються законом, якщо метою заподіяння шкоди є відвернення іншої шкоди.

Закон допускає вимушене, необхідне за певних конк­ретних умов, заподіяння шкоди одним правоохоронюва-ним інтересам для відвернення шкоди іншим таким інте­ресам. Згідно з ч. 1 ст. 39 КК України, не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в певній обстановці не можна було усунути іншими засоба­ми і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Таке заподіяння шкоди, оскільки воно дозволяється законом, виключає злочинність діяння і має оцінюватись як правомірне, а в більшості випадків буде і суспільне корисним. Проте заподіяння шкоди одним інтересам для відвернення шкоди іншим інтересам вва­жатиметься правомірним за додержання певних умов — умов правомірної крайньої необхідності.

Для інтересів, що охороняються законом, можуть ста­новити небезпеку:

1) природні явища: повінь, землетрус, буря, заметіль, сильний снігопад, похолодання, інші стихійні лиха;

2) будь-які дії (бездіяльність) людей, в тому числі й попередні дії (бездіяльність) особи, яка перебуває в стані крайньої необхідності. При цьому не має значення на­явність чи відсутність вини осіб, діями (бездіяльністю)

яких створено загрозу заподіяння шкоди. Такими діями можуть бути і дії, вчинені іншою особою також у стані крайньої необхідності. Наприклад, водій автобуса з ме­тою відвернути наїзд на пішохода, котрий раптово з'явив­ся на проїжджій частині, виїжджає на смугу зустрічного руху, створивши тим самим небезпеку зіткнення з авто­мобілем, що рухається назустріч, а водій зустрічного ав­томобіля, щоб уникнути зіткнення, виїжджає на хідник, де збиває пішохода і заподіює йому тілесні ушкодження. Стан крайньої необхідності може бути створений не тільки умисними неправомірними діями інших людей, а й нео­бережними чи навіть невинними. Такий стан може бути створений і правомірною поведінкою іншої людини;

3) технічні чинники: поломка технічних пристроїв, їх вихід із ладу, порушення режиму роботи технічних, авто­матизованих та інших систем, аварії (наприклад, пошко­дження нафтогазопродуктолроводів, систем каналізації, електропостачання, зв'язку);

4) фізіологічний (біологічний) стан інших людей, на­приклад, необхідність надання термінової медичної допо­моги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби;

5) поведінка тварин, наприклад, напад розлюченого бугая, собаки, диких тварин, сказ тварин, втеча диких тварин із зоопарку чи цирку, хвороба тварин чи рослин (епідемії, епізоотії, епіфітототії тощо).

Умовами правомірності заподіяння шкоди в стані край­ньої необхідності є:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом;

2) неможливість усунення наявної небезпеки без запо­діяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом;

3) заподіяна шкода не повинна перевищувати шкоду відвернену, тобто не повинні бути перевищені межі край­ньої необхідності.

Однією з найважливіших умов правомірності крайньої необхідності є вимога закону, щоб заподіяна шкода за роз­міром не перевищувала шкоду відвернену. Заподіяння у стані крайньої необхідності шкоди, рівної шкоді відвер­неній, також визнається правомірним і не розглядається як перевищення меж крайньої необхідності. Це положен­ня є однією із принципових відмінностей законодавчого

регулювання інституту крайньої необхідності КК України 2001 р. порівняно із КК 1960 р.1

Ознаками перевищення меж крайньої необхідності є: 1) наявність стану крайньої необхідності, тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоро-нюваним інтересам; 2) неможливість усунення наявної небезпеки діянням, не пов'язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронювавним інтересам; 3) заподіяна шко­да є більш значною, ніж відвернена; 4) шкоду в стані край­ньої необхідності заподіяно умисно. Необережне заподі­яння більш значної шкоди, ніж шкода відвернена, з по­зиції законодавця не є злочином, навіть якщо заподіяна шкода істотно перевищує шкоду відвернену, проте може тягти цивільно-правову відповідальність.

За заподіяння умисної шкоди правоохоронюваним інте­ресам при перевищенні меж крайньої необхідності відпо­відальність настає на загальних підставах. При цьому вчи­нення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності є обставиною, яка пом'якшує покарання згідно з п. 8 ч. 1 ст. 66 КК України.

Винятком із принципу невідворотності кримінальної відповідальності за умисне заподіяння шкоди при пере­вищенні меж крайньої необхідності є положення, сфор­мульоване у ч. З ст. 39 КК України: особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж край­ньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Непритягнення до кримінальної відповідальності за умисне заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності можливе за наявності таких умов: 1) мав місце стан крайньої необхідності; 2) особа перевищила межі крайньої необхідності, тобто умисно заподіла шкоду, що за розміром перевищує шкоду відвернену; 3) в особи ви­ник стан сильного душевного хвилювання, зумовлений наявною небезпекою, яка загрожувала заподіянням шко­ди правоохоронюваним інтересам; 4) особа не могла в об­становці, що склалася, зумовленій наявністю стану силь­ного душевного хвилювання, об'єктивно оцінити відпо-

1 Аядрушко П. П. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. — С. 76—77.

БІДНІСТЬ можливої шкоди, якою загрожувала наявна небезпека, шкоді, яку вона заподіяла для відвернення небезпеки1.

Слід зазначити, що правильне вирішення питання про наявність обставин, що свідчать про необхідну оборону або крайню необхідність в стадії порушення кримінальної справи, часто ускладнюється через такі обставини і недо­статність первинних матеріалів, їх, як правило, з вичерп­ною достовірністю можна встановити в ході досудового слідства.

Добровільну відмову закон не визнає обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність, але особа, що добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності тільки в тих ви­падках, коли фактично вчинене діяння містить склад іншо­го злочину (ст. 17 КК України).

Наприклад, особа, яка, готуючись вчинити вбивство, придбала пістолет, а потім відмовилась від вбивства, не­стиме відповідальність за незаконне зберігання зброї і підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за готування до вбивства.

При розгляді матеріалів, що містять відомості про доб­ровільну відмову від злочину, для прийняття рішення про непорушення кримінальної справи необхідно встановити:

а) сам факт відмови від вчинення злочину;

б) його добровільність;

в) відсутність у діях, вчинених до добровільної відмо­ви, ознак іншого злочину. Наявність таких умов вказує, що в діях особи немає складу злочину.

Амністія — акт вищого органу державної влади, що звільняє від кримінальної відповідальності, а також від покарання повністю або частково осіб, які вчинили зло­чин до видання акту амністії. Тому в тих випадках, коли відсторонюється покарання за ці злочини, у порушенні кримінальної справи повинно бути відмовлено на цій підставі. Зрозуміло, що таке рішення приймається тільки в разі, якщо обставини злочинного діяння наявні та пра­вильність їх кваліфікації не викликає жодних сумнівів.

У разі, якщо особа вчинила кілька злочинів, пере­віряється, чи всі вони підлягають амністії, а також чи всі

1 А стттг»тггггь-/-> 7Т 7Т ГЗапттатІ тттлаттст ---- ґ"! 7fi___77 7Q

вони були вчинені до видання акта амністії. Остання об­ставина важлива для однорідних злочинів, якщо відомо про вчинення ряду злочинів однією особою. В таких ви­падках при відмові в порушенні кримінальної справи по­винна бути абсолютна впевненість у тому, що після амністії злочинну діяльність було закінчено.

Амністія може поширюватись на всіх осіб, які вчини­ли визначені в законі види злочинів, а також на деякі категорії громадян залежно від віку, наявності дітей тощо.

Помилування здійснюється відповідно до Указу Прези­дента України, який звільняє від відбування покарання окремих засуджених осіб або пом'якшує їм покарання, та на на основі п. 27 ст. 106 Конституції України і кримі­нально-процесуального законодавства.

Згідно з п. 4 ст. 6 КПК не може бути порушено кримі­нальну справу й у разі помилування особи. Акт помилу­вання видається щодо засуджених осіб, які відбули або відбувають покарання, але закон не виключає помилу­вання за вчинення злочину і до порушення кримінальної справи.

Кримінальна справа не підлягає порушенню за відсут­ністю скарги потерпілого, якщо справа може бути пору­шена не інакше як за скаргою, крім випадків, передбаче­них КПК, коли прокурору надано право порушити кримі­нальну справу і за відсутності такої скарги.

У виняткових випадках, якщо справа про будь-який злочин, вказаний в ч. 1 ст. 27 КПК, має особливе суспіль­не значення, а також в окремих випадках, коли потерпі­лий по такій справі або по справі про злочин, вказаний у ч. 2 ст. 27 КПК, в силу свого безпорадного стану, залеж­ності від обвинуваченого або інших причин не в змозі за­хистити свої права, прокурор порушує справу і за відсут­ності скарги потерпілого. Справа, що порушена прокуро­ром, направляється для провадження дізнання або досу-дового слідства. Така справа у разі примирення потерпілого зі звинуваченим закриттю не підлягає.

Смерть особи, що вчинила злочин, робить безпредмет­ним кримінальне судочинство. Кримінальну справу не може бути порушено щодо померлого, за винятком ви­падків, коли провадження по справі потрібно для реабілі­тації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами.

Смерть особи не є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи і в таких випадках, коли достовірно не встановлено, ким вчинено злочин.

Недосягнення 11 -річного віку на час вчинення суспіль­не небезпечного діяння, при якому не настає кримінальна відповідальність, законом відокремлено в самостійну об­ставину, що перешкоджає порушенню кримінальної спра­ви. Адже вік особи, яка вчинила суспільне небезпечне діян­ня, не може бути ознакою, що характеризує суб'єкта як елемент складу злочину.

За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповни­лось 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за тяжкі злочини, перелік яких міститься в ст. 12 КК Ук­раїни.

Кримінальну справу не може бути порушено щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили (п. 9 ст. 6 КПК), або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої під­стави.

Порушення кримінальної справи за тим самим обви­нуваченням можливо тільки при відміні такого вироку в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами лише впродовж встановлених законом строків давності притяг­нення до кримінальної відповідальності і не пізніше од­ного року з дня відкриття нових обставин (п. 1 ст. 400е КПК).

Кримінальну справу також не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю, якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органа дізнання, слідчого чи прокурора.

Аналіз судової практики свідчить, що суди в деяких випадках своєчасно не виявляли фактів недодержання слідчими органами закону, який регламентує порядок порушення справи. Іноді внаслідок неуважного вивчення і судового розгляду кримінальних справ не виявляються обставини, що перешкоджають винесенню вироку (наприк­лад, наявність постанови про закриття справи за тим са­мим обвинуваченням або про відмову в порушенні кримі­нальної справи тощо).

ч Вироком суду Т. було визнано винним у тому, що він поряд із вчиненням інших злочинів незаконно носив холод­ну зброю, і засуджено за ч. З ст. 222 КК (за новим КК — ст. 263). Між тим у справі є нескасована постанова слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи за цим об­винуваченням. Згідно з п. 11 ст. 6 КПК в цьому разі кри­мінальна справа не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю. У касаційному порядку вирок щодо Т. в частині засудження за ч. 2 ст. 222 (нині — ст. 263) КК скасовано і справу закрито1.

§ 3. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

При вирішенні питання про відмову в порушенні кри­мінальної справи в розпорядженні особи, що приймає таке рішення, нерідко є матеріали попередньої перевірки. В деяких випадках із самої заяви зрозуміло, що порушува­ти кримінальну справу немає необхідності.

Матеріали попередньої перевірки потрібні, наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи у зв'язку з обста­винами, що виключають провадження в кримінальній справі. Для обґрунтування прийнятого рішення в таких випадках необхідні: акт (протокол) адміністративних органів, складе­ний на місці злочину, письмове пояснення винного, довідка про заподіяні збитки, письмові заяви та пояснення грома­дян, характеристика правопорушника тощо.

Документальне фіксування вчиненого важливе не тільки для обґрунтування прийнятого рішення про відмову в по­рушенні кримінальної справи, а й для можливого оскар­ження прийнятого рішення заінтересованими особами.

У всіх випадках, коли по заяві, що надійшла, або по­відомленню приймається рішення не порушувати кримі­нальну справу, виноситься постанова про відмову в пору­шенні кримінальної справи. Така постанова повинна бути мотивованою.

Як і постанова про порушення кримінальної справи, постанова про відмову в її порушенні складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної.

1 Коментар судової практики з кримінальних справ. — К., 1996. — N° 6. — С. 169—170.

У вступній частині постанови вказується найменуван­ня документу, час і місце складання, ким він складений, матеріали, що були приводом для вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Описова частина постанови у відмові в порушенні кри­мінальної справи повинна відповідати вимозі закону — бути мотивованою. Наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи за п. 1 ст. 6 КПК доцільно навести обставини, що містились у заяві або повідомленні про зло­чин, а також обставини, які встановила особа, що прий­няла рішення про відмову.

При відмові в порушенні кримінальної справи за п. 2 ст. б КПК наводяться обставини діяння, про яке повідом­лялось в заяві. Як правило, це повинно бути розгорнуте викладення діяння, з тим, щоб можна було з достовірні­стю простежити відсутність у ньому складу злочину.

Щодо вчиненого діяння при відмові в порушенні кримі­нальної справи за наявності обставин, зазначених в пунк­тах 4—11 ст. 6 КПК, то у всіх цих випадках воно викла­дається в описовій частині постанови з урахуванням того, щоб було ясно, коли, ким і який злочин було вчинено. Якщо при відмові в порушенні кримінальної справи за пунктами 1—2 ст. 6 КПК в основній частині можуть бути відомості про конкретну особу, якій приписується діяння, то в цих випадках вказівки на конкретну особу обов'яз­кові, оскільки обставини, що виключають провадження в кримінальній справі (пункти 4—11 ст. 6 КПК), пов'язані тією чи іншою мірою з особою.

У разі відмови в порушенні кримінальної справи у зв'яз­ку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим та із застосуванням до неповноліт­нього примусових заходів виховного характеру, в описовій частині постанови при викладенні матеріалу необхідно зазначити, що злочин не становить суспільної небезпеки і є малозначним.

Отже, в описовій частині постанови при викладенні обставин діяння завжди повинні підкреслюватись ті з них, що є істотними в даному випадку для відмови в порушенні кримінальної справи. Цим значною мірою полегшується мотивування описової частини постанови.

Відмова в порушенні кримінальної справи може бути мотивована тільки тими обставинами, що вказані в законі.

У постанові не повинні наводитись ті обставини, що за за­коном не заперечують порушення кримінальної справи.

Окремі працівники органів дізнання, слідчі додержу­ються довільного мотивування відмови в порушенні кри­мінальної справи. Наприклад, у районний відділ внутріш­ніх справ надійшла заява від начальника цеху №17 за­воду «Вулкан» про неодноразове викрадання речей в роз­дягальні робітників. Замість вжиття заходів з розкриття злочинів працівники міліції винесли постанову про відмо­ву в порушенні кримінальної справи з таким мотивуван­ням: «Через побутові приміщення цеху за добу прохо­дить 800 робітників, тому встановити, хто здійснив кра­діжку, неможливо».

У деяких випадках виносяться постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, мотивовані тим, що потерпілий «забрав заяву і претензій до міліції не має» або «халатно ставився до зберігання своєї власності» тощо. Відмова в порушенні кримінальної справи за такими на­думаними мотивами є порушенням законності.

Резолютивна частина повинна бути логічним виснов­ком вступної та описової частин постанови. В ній форму­люється висновок: «в порушенні кримінальної справи відмовити», який доповнюється посиланням на відповід­ну обставину, що виключає порушення кримінальної спра­ви, наприклад «за відсутністю події злочину».

Про відмову в порушенні кримінальної справи повідом­ляється особа, установа, підприємство або громадська орга­нізація, від яких надійшли заява або повідомлення про вчи­нений злочин, також їм роз'яснюється право на оскаржен­ня постанови. Не у всіх випадках ця вимога закону вико­нується. Це пов'язано з тим, що постанови про відмову в порушенні кримінальної справи рідко оскаржуються.

Вивчення практики свідчить також, що деякі праців­ники міліції та слідчі не тільки не роз'яснюють право на оскарження відмови в порушенні кримінальної справи, а й включають в постанову про відмову такі формулюван­ня, що створюють ілюзію у потерпілих про те, що робота за заявою або повідомленням про злочин триває.

Наприклад, оперативний працівник ВВС, відмовивши в порушенні кримінальної справи за фактом злому замка кафе в кінотеатрі «Промінь», вказав у постанові про те,

що «розшук злочинця триватиме». За такого формулю­вання у потерпілого або організації не виникає питання про оскарження такої постанови, оскільки вважається, що робота з розшуку проводиться. В дійсності такі матеріали часто списуються в архів як вирішені по суті заяви чи повідомлення про вчинений злочин1.

§ 4. Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

Як уже було зазначено, за відсутності законних при­водів і підстав, а також за наявності обставин, що виклю­чають порушення кримінальної справи чи дають право не порушувати її, орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд­дя виносять постанову про відмову в порушенні кримі­нальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи та організації.

Таку постанову органу дізнання і слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено відпо­відному прокуророві, а якщо постанову винесено прокуро­ром — прокуророві вищого рівня. Скарга подається осо­бою, інтересів якої вона стосується, або її представником протягом семи днів із дня одержання копії постанови.

Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві як без­посередньо, так і через слідчого.

Скарги можуть бути як письмові, так і усні. Усні скар­ги прокурор або слідчий заносить до протоколу.

Слідчий зобов'язаний протягом доби направити проку­ророві скаргу, що надійшла до нього, разом зі своїми по­ясненнями.

Подання скарги не зупиняє виконання дії, що оскар­жується, якщо це не визнає за потрібне слідчий або про­курор.

Закон не обмежує коло осіб, які можуть оскаржити дії слідчого. Скарги на дії слідчого надсилаються прокуро­рові адміністрацією місця попереднього ув'язнення не пізніше трьох діб із часу їх подання (ч. З ст. 13 Закону про попереднє ув'язнення).

1 Бородин С. В. Решение вопроса о возбуждении уголовного дела. — С. 81.

Пояснення слідчого щодо скарги на його дії повинно містити мотивовані відповіді на доводи скаржника.

Слідчий або прокурор можуть зупинити виконання ос­карженої дії, якщо визнають скаргу або прохання скарж­ника обґрунтованими. У разі безпідставної відмови в по­рушенні справи органом дізнання або слідчим, прокурор своєю постановою скасовує ці постанови і сам порушує справу.

Скаргу і копію повідомлення про результати розв'язан­ня її приєднують до справи. Відмова у задоволенні скарги повинна бути мотивована.

Визнавши скаргу обґрунтованою, прокурор: скасовує процесуальний акт слідчого; вживає заходів до усунення наслідків незаконних дій слідчого; встановлює порушені права і законні інтереси скаржника; залежно від резуль­татів перевірки скарги вирішує питання про покарання винних у незаконних діях.

У рішенні прокурора про відмову в задоволенні скарги мають бути зазначені обставини, що спростовують її.

До справи можуть бути приєднані також матеріали пе­ревірки скарги прокурором.

У разі відмови прокурора скасувати постанову про відмо­ву в порушенні кримінальної справи скарга на цю поста­нову подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до суду, в порядку, передбаченому стат­тею 236і КПК.

Скарга на постанову районного, міського та прирівня­ного до них органу дізнання, слідчого, прокурора про відмо­ву в порушенні кримінальної справи у випадках, передба­чених ч. 2 ст. 99і КПК, подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до районного (місько­го) суду за місцем розташування органу або роботи поса­дової особи, яка винесла постанову, протягом семи днів з дня отримання повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови.

Скарга заінтересованої особи на постанову органу дізнан­ня, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримі­нальної справи може бути подана до суду лише після того, як ця постанова була оскаржена до прокурора в порядку і в строк, передбачений ч. 1 ст. 99і КПК, а прокурор відмо­вив у її скасуванні.

264

При провадженні дізнання заінтересовані особи мають право оскаржити рішення не тільки про відмову в пору­шенні кримінальної справи, а й інші дії та постанови.

У разі надходження прокурору скарги на незаконні дії і постанови органів дізнання, прокурор зобов'язаний роз­глянути її протягом десяти днів і рішення по скарзі по­відомити скаржникові.

Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскар­жені до суду. Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті (ст. 110 КПК).

Як свідчить практика, останніми роками скарг на дії органів дізнання, слідчого, прокурора і судів надходить все більше, оскільки правоохоронні органи іноді не вико­нують у встановленому порядку свої обов'язки з охорони законних прав та інтересів громадян.

Потерпілий Л. звернувся із заявою1 до Всеукраїнсько­го комітету охорони прав людини на незаконну відмову в порушенні кримінальної справи. При провадженні по справі органом дізнання Л. незаконно було відмовлено у заявленому клопотанні про виклик та допит свідків, що могли б свідчити по його справі.





Реферат на тему: Відмова в порушенні кримінальної справи (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.