Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Відмова у порушенні кримінальної справи та її правові наслідки (дипломна робота)

ВСТУП

РОЗДІЛ І Прийняття органами внутрішніх справ рішення про відмову у порушенні кримінальної справи

1.1. Сутність і значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи

1.2. Характеристика підстав до прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи

1.3. Обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи

1.4. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

РОЗДІЛ ІІ Правові наслідки процесуального порядку відмови у порушенні кримінальної справи

2.1. Наслідки відмови в порушенні кримінальної справи

2.2. Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

2.3. Сутність, поняття і значення прокурорського нагляду та судового контролю при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи

2.4. Судовий контроль за законністю й обґрунтованістю рішення про відмову в порушенні кримінальної справи органом дізнання, слідчим і прокурором

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Перед Україною стоїть важливе завдання розбудови демократичної правової держави. Для його вирішення необхідне проведення судово-правової реформи шляхом створення правової бази та прийняття низки законів, що регулюють правові відносини у державі. Згідно зі ст.. 3 Конституції, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Вона відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Наведені вимоги Конституції України і кримінально-процесуального закону повинні виконувати у своїй діяльності посадові особи, які здійснюють провадження у кримінальних справах.

Ефективна реалізація завдань захисту особи, охорони прав і свобод людини у кримінальному судочинстві стає можлива завдяки здійсненню відомчого контролю, покликаного, покликаного забезпечити повноцінну реалізацію конституційних принципів кримінального процесу органами досудового розслідування у досудових стадіях даного процесу.

Процесуальна діяльність учасників процесу в стадії порушення кримінальної справи недостатньо врегульована у законі. Це частково пояснюється тим, що у науці є установлені погляди на вказану діяльність як на не процесуальну. Тим часом на практиці існують недоліки саме у стадії порушення справи.

Органи дізнання, слідства і прокуратури допускають необґрунтоване порушення кримінальних справ, відмовлення у їх порушенні, не вживають заходів до своєчасного розгляду заяв і повідомлень про злочини приховання їх від обліку, наявний недостатній відомчий контроль і прокурорський нагляд [21, с.14]. Тому вибір теми наукового дослідження:Прийняття рішення органами внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної справи” не є випадковим. Обрана тема є дуже актуальною: аналіз практики свідчить, що безпідставні відмови в порушенні кримінальної справи є досить поширеним явищем. Неправомірна відмова в порушенні кримінальної справи, є порушенням, законності, оскільки злочин залишається нерозкритим, а особа, яка його здійснила, не карається; і отримує можливість вчинити нові злочини.

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи покладає на особу, що виражає таке рішення, не меншу відповідальність, ніж при порушенні кримінальної справи.

Ніщо так не сприяє вчиненню нових злочинів, як усвідомлення відсутності покарання за кожний злочин, що нерідко породжується безпідставною відмовою в порушенні кримінальної справи.

Залишення осіб, які вчинили злочин, без покарання викликає негативну реакцію громадян, яким відомо про злочин, веде до складання думки про марне звернення в правоохоронні органи.

Відмовити в порушенні кримінальної справи — це означає визнати, що судове провадження з приводу події, про яку повідомлено органам дізнання, слідчому, прокурору або суду, не буде розпочато. Відмова в порушенні кримінальної справи часто є правовою основою для визнання того, що злочину не було, а в тих випадках, коли повідомлялось про вчинення злочину визначеною особою, — правовою основою для визнання того, що ця особа вчинила злочин. Відмова в порушенні кримінальної справи не означає, що в усіх випадках злочину не було, або певна особа не вчиняла злочин.

Мета дослідження: науково-теоретично обґрунтувати прийняття рішення органами внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної справи.

Задачі дослідження:

  1. сутність і значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи;
  2. процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи;
  3. правові наслідки процесуального порядку відмови у порушенні кримінальної справи;
  4. оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи4
  5. прокурорський нагляд та судовий контроль при вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи;
  6. законність та обґрунтованість рішення про відмову в порушенні кримінальної справи органом дізнання, слідчим і прокурором.

Предметом нашого наукового дослідження є науково-теоретичне вивчення відмови в порушенні кримінальної справи.

Об`єктом наукового дослідження є:правові засоби прийняття рішення органами внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної.

Наукове дослідження прийняття рішення органами внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної вимагає певної системи, сукупності прийомів і операцій з метою мисленого відтворення предмету цієї діяльності. Загальною методологічноюі теоретичною основоювідмови в порушенні кримінальної справи є кримінальний процес.

Методологічною базоювідмови в порушенні кримінальної справи є принципи: законності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, право на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, які конкретизуються у таких конкретних методах, як системно-структурний аналіз, єдність історичного і логічного, аналіз і синтез, метод абстракції та ін.

Структура і обсяг наукової роботи:Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Наукова робота складається із вступу, двох розділів, восьми підрозділів, висновків. Загальний обсяг роботи 97 сторінок комп`ютерного тексту. Робота містить також список використаних джерел із 52 найменувань та два додатки.

РОЗДІЛ І Прийняття міліцією рішення про відмову у порушенні кримінальної справи 1.1. Сутність і значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи

Аналіз теоретичної кримінально-процесуальної літератури дозволяє дійти висновку про те, що дослідженню рішення про відмову в порушенні кримінальної справи і проблем, що виникають у зв'язку з його прийняттям, приділяється значно менше уваги, ніж рішенню про порушення кримінальної справи. Таке положення викликане не в останню чергу тією обставиною, що більшість вчених і практиків вважають це рішення несуттєвим. Деякі з них називають "простими" випадки, коли орган міліції "здійснює перевірку повідомлення про нібито вчинений злочин, а потім, переконавшись, що подія злочину відсутня, виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи" . [14, с.240]

Насправді ж, процесуальна діяльність, пов'язана з прийняттям компетентними органами держави рішень про відмову в порушенні кримінальної справи, тільки на перший погляд видається простою, такою, що не викликає утруднень. Кількість постанов про відмову у порушенні справи, що скасовуються щорічно прокурорами і судами, свідчить про зворотне.

Внесення у кримінально-процесуальний закон змін, пов'язаних з прийняттям у 1996 році Конституції України, диктує необхідність більш грунтовно розглянути питання, що виникають при відмові в порушенні кримінальної справи.

Поняття "відмова в порушенні кримінальної справи" на відміну від поняття "порушення кримінальної справи", що вживається в чотирьох значеннях, має цілком визначене значення. У законодавстві, у правозастосовній практиці й у теорії кримінального процесу це поняття відображає сутність і зміст рішення, прийнятого органом дізнання за результатами провадження в стадії порушення кримінальної справи.

Щоб усвідомити сутність рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, необхідно розглянути питання про його місце в системі кримінально-процесуальних рішень, що мають остаточний характер для кримінального процесу. Для зручності візьмемо найбільш наближене до рішення про відмову в порушенні справи (як за часом, так і за змістом) рішення про закриття кримінальної справи. Дане рішення має багато подібних з відмовою в порушенні кримінальної справи рис. Головною з них є те, що ці рішення мають підсумковий характер. Різниця ж між ними полягає у відображенні результатів відмінної за формою, змістом й обсягом процесуальної діяльності.

"Закриття кримінальної справи" буквально трактується як припинення відповідними органами провадження у порушеній кримінальній справі. Аналогічний термін із використанням слова "закриття" на перший погляд міг би бути запроваджений для позначення в законодавстві й у практиці діяльності органів міліції рішення, прийнятого в стадії порушення кримінальної справи, наприклад, - "закриття провадження за заявою про злочин". Але слово "відмова” запроваджене у даний термін законодавцем не випадково. Воно сприяє не тільки термінологічній індивідуалізації аналізованого рішення в системі інших підсумкових рішень, що приймаються у кримінальному процесі, але, і це головне, - свідчить про особливий його зміст. "Відмова” в українській мові означає "відповідь про ... неможливість виконати прохання...". [44, с.237] Отже, відмова завжди пов'язана із суб'єктом, якому вона адресована. Відмова в порушенні кримінальної справи адресується суб'єкту, що звернувся до органів міліції з проханням про порушення кримінальної справи, яке він виклав в заяві (повідомленні) про злочин. Це прохання може бути викладене в різноманітній формі: "прошу порушити кримінальну справу", "прошу притягнути винних до кримінальної відповідальності", "прошу розібратися в тому, що відбулося'" і т.д. Але як би воно не звучало в заяві, ініціатор кримінального процесу, повідомляючи про злочин, розраховує в кінцевому рахунку, на прийняття органом міліції, до якого він звернувся, рішення про порушення кримінальної справи. Але таке прохання, як відомо, не завжди може бути задоволене, тому що в законі існує вказівка на обставини, при наявності яких кримінальна справа не порушується. При наявності таких обставин орган міліції фактично відмовляє заявнику у задоволенні його прохання, констатуючи неможливість порушення кримінальної справи. Таким чином, термін "відмова в порушенні кримінальної справи" адекватно відображає зміст даного поняття, поєднуючи в собі інформацію про факт відмови заявнику в його проханні про порушення справи, а значить і про закінчення кримінального процесу.

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи є остаточним не тільки для однієї стадії (порушення справи), а й для кримінального процесу в цілому. З його прийняттям припиняються правовідносини, що виникли між заявником і державним органом (міліцією), який вів провадження за заявою, а також з іншими особами - учасниками цього провадження. На посадову особу, що приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, покладається підвищена відповідальність, особливо з огляду на характер правових наслідків, що настають у результаті його прийняття. Крім того, після винесення відповідної постанови, заінтересовані у результатах кримінального процесу особи можуть розраховувати на задоволення вимог, викладених у заяві, і які зводяться, як правило, до необхідності порушення кримінальної справи і покарання винних у вчиненні злочину, тільки в результаті оскарження прийнятого рішення. Тому, приймаючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, орган міліції зобов'язаний настільки обгрунтувати його, аби переконати заінтересованих осіб у його істинності і правовій бездоганності. Досягти цього відповідним посадовим особам може допомогти прагнення до забезпечення мети зазначеного рішення.

Як уже відзначалося, будь-яке процесуальне рішення, як і ті дії, що спрямовані на його реалізацію, є за своїм призначенням цільовими, і в цьому зв'язку, виникає необхідність визначення цілей, які повинні досягатися в результаті відмови в порушенні кримінальної справи. Природно, що у даному випадку мова йде про ціль, зафіксовану в нормах права, тобто про правову ціль. Рішення про порушення кримінальної справи є багатоцільовим, тому що воно сприяє розвитку кримінально-процесуальної діяльності після завершення провадження в стадії порушення кримінальної справи. Рішення ж про відмову в порушенні кримінальної справи за своїм характером не є таким, бо воно завершує процесуальну діяльність. Тому і мета його прийняття визначається тим, що воно має для кримінального процесу підсумковий характер. Направляючи заяву або повідомлення до відповідного державного органу, ініціатор кримінального процесу, ставить на вирішення перед цим органом питання про наявність або відсутність підстав до порушення кримінальної справи. Орган міліції, отримавши заяву (повідомлення), зобов'язаний розв'язати це питання і дати відповідь на нього у відповідній постанові. А оскільки в заяві (повідомленні) говориться про діяння як про злочин, то посадові особи зобов'язані розв'язати основне у даному випадку питання про існування між державою і громадянами негативних кримінальне-правових відносин. Дослідивши це питання, орган міліції приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, в якому констатує відсутність таких відносин. Таким чином, мету рішення про відмову в порушенні кримінальної справи можна визначити як констатацію факту відсутності між державою і громадянами негативних кримінально-правових відносин. Обов'язок констатації цього факту випливає із змісту ч. 1 ст. 99 КПК, у якій говориться, що при відсутності підстав до порушення кримінальної справи суб'єкти, що ведуть процес, відмовляють у її порушенні.

У даному рішенні проявляється закінченість пізнавального циклу, що свідчить про одержання уповноваженим органом даних, достатніх для обгрунтування рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. При оцінці отриманих даних, у тому числі і тих, що містяться в приводі до порушення справи, виникають певні труднощі. Вони пов'язані з необхідністю вже на одному із початкових етапів кримінального процесу (вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації) повністю усунути інформаційну невизначеність у пізнанні діяння, про яке було повідомлено, як про злочинне. Найвищий ступінь невизначеності існує в суб'єкта, що веде кримінальний процес, відразу ж після одержання первинного джерела інформації про злочин. Саме в цей момент у суб'єкта (посадової особи органу міліції, якій доручено здійснювати провадження) виникає уявлення про подію діяння, щодо якого надійшла первинна інформація. Доказування факту існування цього діяння й обставин його вчинення неможливо без наявності тези доказування. При доказуванні, здійснюваному в межах кримінальної справи, такою тезою є державне обвинувачення конкретної особи у вчиненні злочину. У стадії порушення кримінальної справи теза доказування формулюється ініціатором процесу в заяві (повідомленні) про певне діяння, що у момент надходження первинної інформації про нього сприймається й ініціатором і суб'єктом, що веде процес, як злочин (інакше заява або повідомлення не було б зареєстровано як джерело інформації про злочин). Виниклий у суб'єкта, який веде кримінально-процесуальне провадження, образ події злочину в міру зменшення ступеня невизначеності, постійно реконструюється, коректується, добудовується шляхом уявного моделювання. Спочатку виниклий в особи, що веде кримінальний процес, образ події діяння після усунення невизначеності істотно трансформується, і вже трансформований його образ відображається в рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи. Але вказівки в даному рішенні на один лише образ діяння (більш-менш трансформований в ході пізнання в стадії порушення кримінальної справи) буде недостатньо для обгрунтування рішення. У рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи необхідно обов'язково відобразити результати співвіднесення встановлених ознак діяння з законодавчими конструкціями правопорушень, а в деяких випадках і з обставинами, що виключають провадження у кримінальній справі. При цьому можуть виникати декілька ситуацій.

Перші з них пов'язані з установленням події й ознак діяння, необхідних і достатніх для порівняння ("ідентифікації") їх із законодавчими моделями правопорушень. Оскільки первинна інформація внаслідок її реєстрації набула "статусу" інформації про злочин, суб'єкту, що веде кримінальний процес, у першу чергу необхідно порівняти ознаки діяння, про яке в ній говориться, з моделями діянь, передбачених у кримінальному законі. Після позитивного результату "ідентифікації" цих ознак таким етапом є співвіднесення образу діяння і даних про нього з конструкціями, передбаченими кримінально-процесуальним законом: "обставини, що виключають провадження у кримінальній справі", "достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину" та ін. Встановлення тотожності обставин, виявлених у стадії порушення кримінальної справи, із кримінально-процесуальними правовими конструкціями надає право органу міліції відмовити в порушенні справи. У зв'язку з цим істотне значення має вирішення питання про необхідність вказівки в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи статті кримінального закону, у якій міститься норма, що відображає ознаки того чи іншого діяння. При вирішенні цього питання необхідно виходити з того, що в заяві (повідомленні) тією чи іншою мірою конкретизується вчинене діяння. При реєстрації первинного джерела інформації після стислого запису отриманих відомостей попередньо відзначається первинна кваліфікація цього діяння. У рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи, що є підсумковим для розглядуваної стадії, необхідно відобразити чи знайшли підтвердження ознаки діяння, про яке було повідомлено, і дати судження щодо його кваліфікації. Вказівка на конкретну статтю кримінального закону в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи необхідна як у тому випадку, коли діяння мало місце й у ньому є ознаки злочину, так і тоді, коли подія злочину узагалі відсутня. У останньому випадку, відмовляючи в порушенні кримінальної справи, дізнавач зобов'язаний вказати в постанові на відсутність події злочину, на який було вказано в заяві, із посиланням на конкретну статтю кримінального закону. При цьому дізнавач, а точніше орган дізнання, не зв'язані судженням заявника щодо кваліфікації діяння.

Ситуації іншого плану виникають у випадках виявлення в стадії порушення кримінальної справи ознак діяння, які при співвідношенні їх із кримінально-правовими моделями правопорушень (злочинів) не дають позитивного результату. У цих ситуаціях особа, що веде кримінальний процес, на підставі ч. 2 ст. 99 КПК не повинна припиняти процесу "ідентифікації", а має продовжувати пошук відповідних конструкцій правопорушень в інших галузях права. Якщо в діянні містяться ознаки адміністративного або дисциплінарного проступку або ж іншого порушення громадського порядку, то відповідно до зазначеної норми закону орган міліції вправі, відмовивши у порушенні кримінальної справи, направити заяву або повідомлення на розгляд громадської організації, службі в справах неповнолітніх, трудовому колективу або власнику підприємства, установи, організації чи уповноваженому ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали перевірки заяви (повідомлення) для застосування у встановленому порядку заходів адміністративного стягнення.

Третю групу ситуацій утворюють ті, які пов'язані із вірогідним встановленням відсутності події діяння, про яке було повідомлено, як про злочинне. В таких ситуаціях, через відсутність об'єкта для співвіднесення з конструкціями правопорушень у матеріальних галузях права, рішення про відмову в порушенні кримінальної справи приймається в результаті співвіднесення отриманих даних із нормами процесуального права.

У зв'язку з вищевикладеним є доречним розгляд питання про межі доказування, котрих необхідно досягти для ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Якщо для порушення кримінальної справи достатньо встановлення певного сполучення ознак злочину і відсутності на момент прийняття цього рішення обставин, що виключають провадження в справі, (ці обставини можуть бути встановлені і після порушення кримінальної справи) то для відмови в порушенні кримінальної справи необхідно вірогідно встановити наявність хоча б однієї з цих обставин. На прийняття в цьому випадку рішення про відмову в порушенні кримінальної справи не впливає навіть наявність у діянні ознак злочину або елементів складу злочину. У даному випадку має місце "конкуренція можливих альтернатив" - порушити кримінальну справу або прийняти протилежне рішення - про відмову в її порушенні. Цілком очевидно, що у випадку достовірного встановлення хоча б однієї обставини, що перешкоджає порушенню кримінальної справи, вибір повинен бути зроблений на користь рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Але достовірне встановлення зазначеної обставини не повинно спричиняти автоматичної відмови в порушенні кримінальної справи. Посадовій особі, відповідальній за ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, варто пам'ятати про необхідність ретельного дослідження обставин вчинення діяння, про яке надійшла первинна інформація. Ця необхідність визначається існуванням у практиці діяльності органів, що ведуть боротьбу із злочинністю кримінально-процесуальними засобами, ситуацій, коли, після встановлення однієї із обставин, що виключають провадження у кримінальній справі, негайно приймається рішення про відмову в її порушенні. Таке поспішне вирішення заяв і повідомлень про злочин іноді призводить до безкарності співучасників не суб'єкта злочину. Наприклад, орган міліції відмовляє в порушенні кримінальної справи на підставі п. 5 ч. і ст. 6 КПК (щодо особи, яка не досягла віку одинадцяти років), а дорослі співучасники вчинення суспільне небезпечного діяння уникають кримінальної відповідальності.

З іншого боку, неправильно і навіть абсурдно ставити перед дізнавачем вимоги щодо встановлення даних, що свідчать про відсутність кожної із обставин, які виключають провадження в справі. Кримінально-процесуальний закон вимагає від органу міліції встановлювати дані обставини тільки в позитивному плані. Наприклад, у ст. 64 КПК ця вимога виражена законодавцем словами "підлягають доказуванню". У цій статті немає вказівки щодо доказування "неіснування тих чи інших обставин предмета доказування, як немає в статтях, що регламентують підстави до відмови в порушенні кримінальної справи, вимог щодо встановлення "неіснування" інших, крім вірогідно встановлених у стадії порушення кримінальної справи, обставин, що виключають провадження у справі.

Говорячи про значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, варто підкреслити, що воно має багатоплановий характер. В даному рішенні знаходять відображення висновки органу міліції щодо питань, поставлених перед ним ініціаторами кримінального процесу. Направляючи заяву, повідомлення або у інший спосіб ініціюючи кримінальний процес, громадяни переслідують не тільки мету спонукання зазначених органів до кримінально-процесуальної діяльності, але, - і це головне, - ставлять перед ними завдання вирішення питання (або комплексу питань), що стосуються їхніх порушених прав або прав інших осіб. Саме тому ініціатори належать до групи заінтересованих учасників кримінального процесу. І якщо рішення про порушення кримінальної справи припускає продовження пошуку відповіді на ці питання, то в рішенні про відмову в її порушенні ці питання повинні бути остаточно вирішені. Крім того, одним із головних питань, що ставиться органом міліції і ним же вирішується, є питання про істинність зробленої заяви (повідомлення). Значимість цього питання для кримінально-процесуального провадження виявляється вже на першому етапі стадії порушення кримінальної справи - прийнятті заяв і повідомлень про злочини, коли заявник попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. Встановлення в стадії порушення кримінальної справи завідомості неправдивості відомостей, викладених у заяві, і відображення цього факту в рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи є підставою для порушення кримінальної справи за ст. 383 КК "Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочини" щодо особи, яка зробила цю заяву. При цьому не мас значення чи була в заяві вказівка щодо особи, яка нібито вчинила злочин. Дещо інша ситуація має місце у випадку, коли заявник, повідомляючи про нібито вчинений злочин, вказує в заяві на конкретну особу, як на таку, що вчинила злочин. І хоча з прийняттям нового Кримінального кодексу кримінальна відповідальність за наклеп виключена, громадянин, на якого прямо було зазначено в заяві або повідомленні про злочин, має право на відновлення його доброго імені, у тому числі і правовими засобами (наприклад, шляхом заявлення цивільного позову про відшкодування моральних збитків). У такий спосіб рішення про відмову в порушенні справи, спростовуючи твердження заявника про вчинення злочину конкретним громадянином, служить підставою для відновлення його доброго імені, зганьбленого подачею заяви про нібито вчинений ним злочин до відповідного правоохоронного органу. Особливу актуальність мають випадки, коли кримінальний процес ініціюється шляхом опублікування помилкових повідомлень про злочин із вказівкою на конкретних осіб у пресі. Такий спосіб ініціювання процесу дає можливість довести помилкову інформацію про злочин до відома невизначеної (значної) кількості осіб, що, звісно ж, завдає особливо значних збитків репутації громадян.

Як уже відзначалося, результатом перевірки заяви (повідомлення) про злочин може бути встановлення обставин, що виключають провадження у кримінальній справі. Але в деяких випадках одночасно з встановленням таких обставин можуть бути, установлені факти вчинення адміністративних, дисциплінарних або інших правопорушень. У рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи ці факти констатуються і заява згідно із ч. 2 ст. 99 КПК направляється до відповідного органу для вирішення питання про притягнення винних осіб до адміністративної або дисциплінарної чи іншої юридичної відповідальності. Орган, що одержав таку заяву, вважає достовірно установленими факт вчинення правопорушення і приймає рішення про притягнення особи до відповідного виду юридичної відповідальності. Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в даному випадку виступає в ролі юридичного факту для виникнення правовідносин, пов'язаних із реалізацією юридичної відповідальності, передбаченої в інших, крім кримінального, галузях права. Іноді відомості, викладені в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи, служать підставою для притягнення особи до декількох видів юридичної відповідальності. Так, наприклад, відмова в порушенні справи через відсутність у діях водія транспортного засобу ознак злочину, передбаченого ст. 286 КК, за наявності в його діях ознак адміністративного правопорушення (порушення Правил дорожнього руху) із заподіянням матеріальних збитків фізичним або юридичним особам може бути підставою для притягнення водія до адміністративно-правової і цивільно-правової відповідальності.

Викладене свідчить про важливість рішення про відмову в порушенні кримінальної справи не тільки в плані вирішення завдань кримінального процесу, але й для забезпечення дотримання прав і свобод громадян, що залучаються до участі в процесі. Це зайвий раз підкреслює необхідність ретельного, всебічного дослідження обставин, що виключають провадження у кримінальній справі, і неприпустимість прийняття цього рішення в умовах не усунутої інформаційної невизначеності.

1.2. Характеристика підстав до прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи

Діяльність органу міліції в стадії порушення кримінальної справи спрямована на встановлення ознак злочину в діянні, про яке їм повідомлено, так само як і на встановлення обставин, що виключають провадження у кримінальній справі. Останні визначаються як підстави до прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Всі вони в залежності від наявності або відсутності певних умов, зазначених в кримінально - процесуальному законі, поділяються на безумовні й умовні.

Безумовними підставами відмови в порушенні кримінальної справи є такі підстави, наявність яких в усіх без винятку випадках, незалежно від настання тих чи інших умов, спричиняють ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. До них належать:

1) відсутність у діянні події злочину;

2) відсутність складу злочину;

3) не досягнення особою на момент вчинення суспільно-небезпечного діяння одинадцятирічного віку;

4) наявність щодо особи вироку за тим же обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи з тієї ж підстави.

Відсутність події злочину(п. 1. ч. 1 ст. 6 КПК) може бути визначена як підстава для прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в двох випадках. По-перше, коли в стадії порушення кримінальної справи встановлено, що діяння в дійсності не було. Такі випадки мають місце, коли в заяві або повідомленні містяться вигадані або неправильно сприйняті автором або іншими особами факти і (або) відомості про ці факти. Так чи інакше мова йде про помилкове повідомлення про злочин. По-друге, коли діяння, яким заподіяні наслідки, що оцінюються як суспільне небезпечні, мало місце, але було вчинене самою постраждалою особою (наприклад, самогубство, навмисне заподіяння собі тілесних ушкоджень і т.д.). Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи через відсутність події злочину повинно бути прийнято й у випадку, коли суспільне небезпечні наслідки настали в результаті дії стихійних сил (повінь, блискавка і т.п.) або нещасного випадку (наприклад, необережне заподіяння собі тілесних ушкоджень на виробництві з власної провини).

Відсутність складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК) є найбільш поширеною у практиці діяльності органів міліції підставою до ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Питома вага цієї підстави серед всіх інших підстав відмови в порушенні справи складає більш як 75 %. [48, с.175] Через відсутність складу злочину в порушенні кримінальної справи відмовляється в тому випадку, коли вірогідно встановлена наявність суспільне небезпечного діяння, його наслідків і причинного зв'язку між ними, але також вірогідно встановлено, що відсутні один або декілька Інших елементів складу злочину. Так, серед елементів складу злочину може бути відсутній об'єкт посягання. Наприклад, якщо фізична, осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності, на думку заявника, злісно порушила громадський порядок (тобто вчинила злочин, передбачений ч. 1 ст. 296 КК), фактично порушила спокійні умови побуту своєї сім'ї, не посягаючи на громадський порядок.

Проблемним, але таким, що має важливе значення для практики здійснення діяльності в стадії порушення кримінальної справи, є питання вирішення органами міліції заяв, у яких повідомляється про один злочин, а в результаті їхньої перевірки встановлюються ознаки іншого злочину. Наприклад, у заяві міститься прохання про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи за ознаками навмисного убивства (ст. 115 КК), вчиненого шляхом наїзду автомобіля на пішохода. У процесі перевірки даної заяви встановлено, що наїзд відбувся внаслідок злочинної самовпевненості, за що передбачена кримінальна відповідальність за ст. 286 КК. Як має бути вирішена ця заява ? У кримінально-процесуальному законі на питання про те, яке рішення варто приймати при встановленні ознак іншого злочину, ніж зазначено в заяві, відповіді немає, хоча урегульоване питання як діяти посадовій особі, що веде кримінальний процес, у випадку встановлення ознак адміністративного або дисциплінарного проступків і навіть іншого порушення громадського порядку (ч. 2 ст. 99 КПК). При вирішенні цього питання, необхідно виходити з того, наскільки істотно на момент прийняття остаточного для стадії порушення справи рішення змінилися описані в заяві або повідомленні обставини вчинення злочину. У наведеному прикладі ці обставини змінилися істотно, тому в порушенні кримінальної справи за ознаками ст. 115 КК "Навмисне убивство" необхідно відмовити через відсутність складу цього злочину, як-от: відсутності умислу як ознаки суб'єктивної сторони злочину. Одночасно з прийняттям цього рішення має бути прийняте і рішення про порушення кримінальної справи за ознаками ст. 286 КК "Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами". На практиці ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в таких ситуаціях, переноситься на більш пізні етапи кримінального процесу, що не є правильним. Кваліфікація злочину дається суб'єктом, що веде кримінальний процес, за результатами розгляду або перевірки заяви. Тому заявник, заінтересований в результатах провадження, вправі розраховувати на однозначні висновки державних органів і їхніх посадових осіб щодо кваліфікації діяння. А однозначність висновків при вирішенні заяв про злочини може бути забезпечена шляхом давання суджень щодо позиції заявника про кваліфікацію діяння (якщо така позиція існує) і щодо результатів дослідження обставин вчинення діяння.

У тих випадках, коли істотної трансформації первинної інформації про злочин до моменту вирішення заяв не відбувається, немає необхідності приймати рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Так, зайвим буде винесення постанови про відмову в порушенні кримінальної справи за заявою про грабіж, коли в процесі перевірки вірогідно встановлені ознаки розбою.

Іноді діяння, що формально містять всі елементи конкретного складу злочину, передбаченого кримінальним законом, не є злочинами, оскільки в силу своєї малозначності не становлять суспільної небезпеки, тобто ті, що не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди фізичним чи юридичним особам, суспільству або державі (ч. 2 ст. 11 КК). Приймаючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в цьому випадку, в постанові варто посилатися, як на норму кримінально-процесуального права - п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК (відсутність складу злочину), так і на норму кримінального закону - ч. 2 ст. 11 КК (малозначність діяння).

Відсутній склад злочину й у діяннях, вчинених за наявності обставин, що виключають злочинність цих діянь. Дані обставини регламентовані в розділі восьмому нового Кримінального кодексу України. У порівнянні з раніше чинним кримінальним законом перелік обставин, що виключають злочинність діяння, значно розширений, що є гарантією більш ефективного захисту громадянами своїх прав і законних інтересів, у тому числі і шляхом заподіяння шкоди особі, яка здійснює злочинне посягання.

Так, у порушенні кримінальної справи через відсутність складу злочину повинно бути відмовлено у випадку вчинення особою дій у стані необхідної оборони, тобто з метою захисту охоронюваних законом прав і інтересів особи, яка захищається або іншої особи, а також громадських інтересів і інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного запобігання або припинення посягання, якщо при цьому не було допущене перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК). Але в цій же нормі, а точніше в її гіпотезі, сформульована й умова, коли вона може бути застосована. Такою умовою є недопущення перевищення меж необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність тільки тоді, коли й результаті нього було вчинено навмисне вбивство (ст. 118 КК) або навмисне спричинення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124 КК). Проте й у цьому випадку в кримінальному законі зроблена обмовка: особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільне небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 4 ст. 36 КК). Незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає, повинно бути відмовлено в порушенні кримінальної справи й у випадку встановлення в стадії порушення кримінальної справи факту застосування зброї або яких-небудь інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для запобігання протиправного насильницького вторгнення до житла або іншого помешкання (ч. 5 ст. 36 КК).

У новому Кримінальному кодексі введене нове правове поняття "уявна оборона" (ст. 37 КК), якою визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона виключає злочинність діяння й отже є підставою для ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, але лише тоді, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення (ч. 2 ст. 37 КК). Якщо ж за існуючої обстановки особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільне небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність. Це означає, що в таких ситуаціях має бути порушена кримінальна справа, якщо кримінальним законом установлена відповідальність за необережне заподіяння шкоди.

Відповідно до ст. 38 КК не визнаються злочинними дії потерпілих і інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставляння її до відповідних органів влади. Ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом вчинення таких дій ставиться в залежність від умови, сформульованої в гіпотезі норми, що міститься в ч. 1 ст. 38 КК: якщо не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання особи. Перевищення цих заходів може слугувати підставою для порушення кримінальної справи за ознаками ст. 118 або ст. 124 КК.

Не може бути порушена кримінальна справа через відсутність складу злочину й у випадках вчинення дій у стані крайньої необхідності, тобто у стані, пов`язаному із усуненням небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам, а також суспільним інтересам або інтересам держави (ч. 1 ст. 39 КК). Приймаючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за даною підставою, орган міліції повинен враховувати наявність спеціальних умов, закріплених у ч. 1 ст. 39 КК. Таких умов дві:

1) неможливість усунення небезпеки іншими засобами, ніж ті, що використовувала особа;

2) недопущення перевищення меж крайньої необхідності.

Тривалий час у науці кримінального права відстоювалася позиція про необхідність включення до кола обставин, що виключають злочинність діяння, окрім названих раніше, також фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; виправданий ризик, виконання спеціального завдання по попередженню або розкриттю злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. У новому Кримінальному кодексі ці поняття відображені, а значить із суто теоретичних стали нормативними, і обов'язковими до виконання всіма органами дізнання.

Зазначені органи приймають рішення про відмову в порушенні кримінальної справи у зв'язку з відсутністю складу злочину в діянні, якщо воно хоча і заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, але було вчинене під безпосереднім впливом фізичного або психічного примусу, унаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками (ст. 40 КК).

Таким же чином вирішуються заяви і повідомлення про діяння, що заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо воно було вчинене з метою виконання законного наказу або розпорядження (ч. 1 ст. 41 КК). У свою чергу невиконання явно злочинного наказу або розпорядження також є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи, оскільки особа, що не виконана такий наказ або розпорядження, відповідно до ч. 3 ст. 41 КК не підлягає кримінальній відповідальності. Запровадження даної норми в кримінальний закон є реалізацією положення, закріпленого в ст. 60 Конституції України: "ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження або накази". [27, с.98] Якщо ж все-таки особа виконала такий наказ (розпорядження), але перевіркою заяви встановлено, що вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати його злочинного характеру, то вона не підлягає кримінальній відповідальності (ч. 5 ст. 41 КК), а значить щодо неї не може бути порушена кримінальна справа.

До числа обставин, що виключають злочинність діяння, а отже є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи, належить також виправданий ризик для досягнення значної суспільної цілі. Діяння, вчинене в умовах такого ризику, навіть якщо воно заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, не є злочином (ч. 1 ст. 42 КК). Важливим моментом, що необхідно враховувати суб'єкту, який веде процес, приухваленні рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, є визнання виправданості ризику. Виправданим ризик, якщо поставлена мета не могла бути досягнута в даній обстановці дією, не поєднаною із ризиком, і особа, яка допустила ризик, обгрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи с достатніми для відвернення шкоди право охоронюваним інтересам (ч. 2 ст. 42 КК).

Особливу актуальність у теперішніх умовах боротьби із злочинністю в Україні мас запровадження в Кримінальний закон заохочувальних норм, зосереджених у ст. 43 КК. Відповідно до частини 1 цієї статті не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, вимушено приймаючи участь в організованій групі або злочинній організації з метою попередження або розкриття їхньої злочинної діяльності. Встановлення в стадії порушення кримінальної справи даних про це спричиняє відмову в порушенні кримінальної справи, за винятком випадків, коли особа, виконуючи це спеціальне завдання, зумисне учинить особливо тяжкий злочин, поєднаний із насильством над потерпілим або навмисний тяжкий злочин, пов'язаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

Встановлення в стадії порушення кримінальної справи будь-якої із розглянутих вище обставин свідчить про відсутність складу злочину в діянні, про яке повідомлялося як про злочинне. Оскільки кожна із цих обставин передбачена в кримінальному законі, то в постанові про відмову у порушенні кримінальної справи необхідно посилатися також і на конкретну статтю Кримінального кодексу (ст. 36-43 КК).

У певних випадках діяння, що мають ознаку винності і всі інші елементи складу суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст. 396 КК "Приховування злочину”, не с злочинами. У даній статті Кримінального кодексу встановлена відповідальність тільки за заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину. Тому приховування злочинів невеликої і середньої тяжкості не с злочином. При встановленні ознак таких діянь у порушенні кримінальної справи має бути відмовлено на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК.

Відмову в порушенні кримінальної справи за підставою, передбаченою п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК, спричиняє також добровільна відмова при незакінченому злочині. Відповідно до ст. 17 КК добровільною відмовою в кримінальному праві вважається остаточне припинення особою з власної волі готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Встановивши у стадії порушення кримінальної справи факт добровільної відмови особи від доведення злочинного умислу до кінця, орган міліції відмовляє у порушенні кримінальної справи через відсутність складу злочину, якщо тільки фактично вчинене особою діяння не містить складу іншого злочину.

Самостійною підставою відмови в порушенні кримінальної справи є обставина, зазначена в п. 5 ч. 1 ст. б КПК. Згідно з цією нормою кримінальна справа не може бути порушена щодо особи, яка не досягла на момент учинення суспільне небезпечного діяння одинадцятирічного віку. Ця особа не є суб'єктом злочину, тому, виходячи із сучасної конструкції складу злочину, при встановленні такої обставини варто було б відмовляти в порушенні кримінальної справи через відсутність складу злочину (а саме - його суб'єкта). Але в такому випадку особа, що учинила суспільне небезпечне діяння, рахувалася б цілком реабілітованою, а значить і формально вважалася б такою, що не вчиняла діяння. Тому є зрозумілим прагнення законодавця не залишати без уваги вчинення суспільне небезпечних діянь дітьми. У зв'язку з цим є виправданим і цілком логічним віднесення ним даної обставини до нереабілітуючих підстав відмови у порушенні кримінальної справи.

Неабияке значення при ухваленні рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за даною підставою має встановлення точного віку неповнолітнього. Точний вік мас бути встановлений свідоцтвом про народження. Попередньо необхідно пересвідчитися в істинності нього документа. Але на практиці бувають випадки, коли свідоцтво про народження втрачено. У таких випадках варто звернутися до архіву відповідного органу запису актів громадянського стану (ЗАГСу) для одержання копії свідоцтва. Коли ж відсутні й архівні документи, а також, якщо в особи, що веде кримінальний процес, виникли обгрунтовані сумніви в істинності наданого свідоцтва про народження, для встановлення віку неповнолітнього може бути призначене спеціальне (судово-медичне) дослідження. Не менше значення для вирішення питання про відмову в порушенім кримінальної справи через недосягнення особою одинадцятирічного віку має також встановлення точного часу вчинення суспільне небезпечного діяння, оскільки точний вік неповнолітнього визначається саме на момент вчинення ним діяння.

Для реалізації превентивних і виховних завдань кримінального процесу одночасно з ухваленням рішення про відмову в порушенні кримінальної справи у зв'язку з недосягненням особою одинадцятирічного віку орган міліції зобов'язаний прийняти також рішення про направлення інформації про вчинене діяння до органів або служб у справах неповнолітніх відповідного рівня для вжиття заходів до попередження правопорушень і для застосування виховних заходів до неповнолітнього. Відповідно до Закону України від 24 січня 1995 року № 20/95-ВР "Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх" такими органами є Державний комітет у справах сім'ї і молоді, Республіканський комітет у справах сім'ї і молоді Автономної Республіки Крим, служби у справах неповнолітніх обласних, Київської і Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад.

Слід зазначити, що з метою підвищення ефективності виховного правового впливу на осіб у віці від одинадцяти років до досягнення ними віку кримінальної відповідальності (ст. 22 КК) законодавець у 1993 році встановив особливий порядок вирішення заяв про злочини, вчинені цими особами. Частиною 4 ст. 6 КПК передбачається, що відносно цих осіб, незважаючи нате, що вони не є суб'єктами злочинів, у порушенні кримінальної справи відмовляти не можна. За наявності достатніх підстав вважати, що суспільне небезпечне діяння вчинене особою, яка досягла одинадцяти років, але до досягнення нею віку, із якого законом передбачена кримінальна відповідальність, за фактом цього діяння порушується кримінальна справа. Порушення справи в такому випадку має на меті не реалізацію кримінальної відповідальності неповнолітньої особи, а застосування до неї примусових заходів виховного характеру.

До числа безумовних підстав до ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи належить також наявність щодо особи вироку, то вступив у законну силу, по тому ж обвинуваченню або постанови судді чи ухвали суду про закриття кримінальної справи за тією ж підставою (п. 9 ч. 1 ст. 6 КПК). Положення, викладені в даній нормі, конкретизують правила, зазначені в ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду (у тому числі і кримінальної) за одне й те ж правопорушення. Постановивши вирок або закривши кримінальну справу, суд (суддя) констатує припинення кримінально-правових і кримінально-процесуальних правовідносин, що виникли і певний час існували в межах конкретної кримінальної справи. Врегулювання в законі даних положень у такий спосіб підкреслює, що рішення суду як органу правосуддя презюмується як істинне, а відповідно до ст. 403 КПК воно є обов'язковим для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України.

Новим кримінальним законом установлено також, що громадяни України й особи без громадянства, які постійно мешкають в Україні, які учинили злочини за її межам і понесли в зв'язку з цим кримінальне покарання за межами України, не можуть бути притягнуті в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини (ч. 2 ст. 7 КК). Презумпція істинності рішень, прийнятих судами України і судами іноземних держав, пов'язана з кримінально-правовим правилом "Nonbisinidem" - "не можна двічі за одне й те ж". [11,c.130]

Іншу групу підстав до ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи складають підстави, що можуть бути використані для аргументації такого рішення тільки за наявності певних умов, спеціально оговорених у кримінально-процесуальному законі. Тому такі підстави слід іменувати умовними підставами відмови в порушенні кримінальної справи. До них належать:

1) примирення потерпілого з обвинувачуваним у справах, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого;

2) відсутність скарги потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше як за його скаргою;

3) смерть особи, яка вчинила злочин;

4) наявність не скасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи за тим же обвинуваченням;

5) наявність не скасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи за тим же фактом . [14, с.269]

Примирення потерпілого з обвинувачуваним у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого(п. 1 ч. 1 ст. 6КПК) може служити підставою до відмови в порушенні кримінальної справи при наявності зазначеної в законі умови. Такою умовою с відсутність зазначених у ч. З ст. 27 КПК обставин, що дають прокурору право порушувати кримінальні справи і при відсутності скарги потерпілого. Такими обставинами є:

1) особливе суспільне значення злочину, зазначеного в ч. 1 ст. 27 КПК;

2) виняткові випадки, що коли потерпілий у справах приватного обвинувачення в зв'язку із своїм безпомічним станом, залежністю від обвинувачуваного або з інших причин не може захистити свої законні інтереси.

Потерпілий може примиритися з особою, на яку він подав скаргу приватного обвинувачення в будь-який момент провадження, здійснюваного суддею в стадії порушення кримінальної справи. У судовій практиці досить часто зустрічаються випадки, коли потерпілі цим правом користуються. Але органи міліції не мають права відмовляти в порушенні кримінальної справи за цією підставою. Тому для вирішення питання про прийняття такого рішення орган міліції повинен направити заяву про злочин так званого приватного обвинувачення до суду . [14, с. 270]

Наступна підстава до відмови в порушенні кримінальної справи пов'язана з відсутністю скарги потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше як за його скаргою (п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК). Скарга приватного обвинувачення може не подаватися потерпілим від злочину з різноманітних причин; через його небажання, щоб особа, яка учинила щодо нього злочин, була притягнута до кримінальної відповідальності; унаслідок примирення між потерпілим і особою, що учинила злочин, яке відбулося до подачі скарги до суду. Наявність у розпорядженні органів, уповноважених вести кримінальний процес, іншого, окрім скарги, поданої особисто потерпілим у порядку приватного обвинувачення, джерела інформації про злочини, зазначені у ст. 27 КПК, може бути приводом лише до початку провадження у стадії порушення справи. У таких ситуаціях посадова особа органу міліції у першу чергу повинна роз'яснити потерпілому його право на подачу скарги приватного обвинувачення і з'ясувати чи бажає він подати таку скаргу. Заява потерпілого про небажання подавати таку скаргу, зафіксована в матеріалах провадження за заявою чи повідомленням про злочин, буде підставою до відмови в порушенні кримінальної справи. Але у всякому разі необхідно пам'ятати про умову, зазначену у ч. 3 ст. 27 КПК, коли прокурор може порушити кримінальну справу і при відсутності скарги приватного обвинувачення. Тому якщо первинна інформація про злочини, провадження за якою ведеться в порядку приватного обвинувачення, надходить до органів міліції, вони зобов'язані з'ясувати чи не існує таких умов. Якщо буде встановлена їхня наявність, то ці органи повинні направити заяву або повідомлення за належністю прокуророві для вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Не може бути порушена кримінальна справа щодо померлого (п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК). За цією підставою ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи може мати місце тільки у випадку, якщо в діянні, у зв'язку з яким здійснюється кримінально-процесуальне провадження, є ознаки злочину. Якщо ж таких ознак немає або не було самої події злочину, то підставою до відмови в порушенні справи буде відповідно відсутність складу злочину або події злочину. Відмова в порушенні кримінальної справи щодо померлого залежить від умови, сформульованої в тому ж п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК. Такою умовою є відсутність заявленого близькими родичами померлого клопотання про продовження кримінально-процесуального провадження в звичайному порядку, тобто про порушення кримінальної справи, її розслідування і судовий розгляд з метою реабілітації померлої особи. Заявляючи таке клопотання, родичі померлого вважають, що результатом провадження може стати встановлення таких обставин, які будуть покладені в основу рішення, що реабілітує померлого. Як показує вивчення практики діяльності органів міліції рішення про відмову в порушенні кримінальної справи щодо померлого приймається ними відразу ж після встановлення факту смерті. Думка близьких родичів щодо такого вирішення первинної інформації, як правило, ігнорується. Виправданням таких дій служить посилання на те, що копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи направляється заінтересованим особам, у тому числі і родичам, які отримавши її, можуть реалізувати своє право на заявлений клопотання про продовження кримінально-процесуального провадження в звичайному порядку. Таким чином, у практиці діяльності зазначених органів при вирішенні заяв і повідомлень про злочини за даною підставою встановився своєрідний "явочний" порядок. Така практика явно суперечить положенням п. 8 ч. 1 ст. б КПК, де зазначено, що рішення про відмову в порушенні кримінальної справи щодо померлого може бути прийняте у випадку, якщо родичі не наполягають на продовженні провадження з метою його реабілітації. У противному ж випадку повинно бути прийняте рішення про порушення кримінальної справи. Ця правова норма має тлумачитися буквально, тобто з'ясування думки близьких родичів померлого завжди повинно передувати вирішенню заяви про злочин, тому що саме від цього залежить чи буде прийняте по ній рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або ж протилежне рішення - про порушення справи.

У пунктах 10 та 11 ч. І ст. 6 КПК закріплені схожі між собою обставини, що є підставами до ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи:

1) наявність щодо особи не скасованої постанови органу дізнання, слідчого або прокурора про закриття кримінальної справи;

2) наявність не скасованої постанови одного із цих органів про відмову в порушенні кримінальної справи затим же фактом. Закріплення в кримінально-процесуальному законі цих обставин є реалізацією того положення, згідно з яким рішення органів дізнання, слідчих, прокурорів вважаються істинними й обов'язковими для виконання усіма фізичними і юридичними особами. [11, с.130]





Реферат на тему: Відмова у порушенні кримінальної справи та її правові наслідки (дипломна робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.