Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Видатки бюджету як одне із головних джерел фінансування медичних закладів (правові форми фінансування охорони здоров’я) (реферат)

Процес перебудови, що відбувається після набуття Україною незалежності, супроводжується як рядом позитивних змін (демократизацією суспільства, впровадженням ринкових відносин), так і негативними явищами соціальної нестабільності, зниження рівня життя більшості населення. Протягом останнього десятиріччя в Україні спостерігається зростання смертності населення практично в усіх вікових групах, зменшення тривалості життя, збільшення захворюваності як на неінфекційні, так і на інфекційні захворювання.

Загальні економічні проблеми суспільства негативно позначилися на фінансуванні охорони здоров'я. Дефіцит державних коштів призвів до залучення пацієнтів у процес відшкодування витрат на надання медичної допомоги (передусім витрат на лікарські засоби, харчування у стаціонарах), в країні поширилася неофіційна оплата медичних послуг. За даними Держкомстату України, частка бюджетних асигнувань у охорону здоров'я скоротилася з 81,4% у 1996р. до 66,4% у 2000 р., а якщо взяти до уваги неофіційні дані про масштаби тіньових платежів населення за медичні послуги, то питома вага коштів загального оподаткування скорочується до 48%.

Неврегульована оплата медичних послуг з боку населення спричинила різке зменшення рівня доступності медичної допомоги. Всеукраїнське опитування, в якому взяли участь 47,8 тис.осіб, проведене Державним комітетом статистики України у жовтні 2002р., свідчить, що у 27,5% домогосподарств не мали можливості отримати необхідну для членів сімей медичну допомогу.

Фінансова недоступність медичної допомоги поєднується з нераціональним використанням значної частки державних асигнувань у секторі охорони здоров'я. Застарілі підходи до розподілу фінансових ресурсів на підставі показників потужностей (числа ліжко-місць і кількості відвідувачів) спричиняють деформацію структури надання медичних послуг з перевагою обсягів спеціалізованих і стаціонарних послуг над первинною допомогою. Відповідно розподіляються і фінансові ресурси: основну частину коштів (до 80%) поглинає стаціонарна допомога, на амбулаторну спеціалізовану допомогу витрачається близько 15%, на частку первинної допомоги – лише близько 5%[7].

Видатки бюджету – це одна із сторін її фінансової діяльності. Державні видатки – вид фінансових відносин, пов'язаних із неперервним цільовим використанням грошових коштів.

Видатки держави являють собою прямі затрати матеріальних і фінансових ресурсів на її функціонування. Оскільки в умовах товарно-грошових відносин і дії закону вартості всі затрати набувають грошового характеру, видатки держави прийнято розглядати як використання фінансових ресурсів. Саме фінансове право регулює складну групу відносин у сфері видатків, пов'язаних із забезпеченням публічного фінансового інтересу, тобто із діяльністю державних і муніципальних органів, що виконують функції держави і органів місцевого самоврядування. Кожний суб'єкт підприємницької діяльності, незалежно від організаційно-правової форми діяльності і форми власності, розміщений на території нашої держави, здійснює видатки, вступаючи в грошові відносини із великою кількістю суб'єктів. Але ці грошові затрати і відносини, що виникають у зв'язку з цим, регулюються не фінансовим правом, а господарським, цивільним, і через це поняття видатків держави ширше поняття державного і місцевих бюджетів.

Правовий режим фінансування видатків залежить від фонду, із якого фінансується конкретний видаток, від форм власності підприємств, що отримують грошові кошти для свого фінансування, через це і регулюються відносини у сфері видатків нормами багатьох законодавчих актів.

У державному бюджеті видаткова частина бюджету, починаючи з 2000 року, ділиться на дві частини – загальну і спеціальну, а в Бюджетному кодексі дається розподіл повноважень між рівнями бюджетної системи України і механізм делегування повноважень[4].

Відповідно до законів про державний бюджет видатки на охорону здоров'я становили: 2000 року – 716933,2 тис.грн. (2,14% загальної суми видатків бюджету), 2001 року – 1181245,8тис.грн. (2,81%), 2002 року – 1897025,8 тис.грн. (3,8%)[10].

Доцільно констатувати збільшення питомої ваги видатків державного бюджету на охорону здоров'я у загальному обсязі видатків. Варто зазначити, що при цьому не враховано процесів міжбюджетних відносин, а також фінансування із місцевих бюджетів.

Перехід від використання функціональної класифікації видатків до програмної зумовив більш згруповане розміщення у бюджеті всіх видатків за певною програмою. Але попри те, що відбувається абсолютне зростання витрат на охорону здоров'я, питома вага частки ВВП на охорону здоров'я зменшується. У 2001 році вона становила 2,7%, тоді як на законодавчому рівні закріплено, що ця цифра не повинна бути нижчою за 8%. За обсягом витрат на охорону здоров'я у розрахунку на 10000 жителів Україна посідає 111 місце серед країн ООН і 8 серед країн СНД[6].

Збільшення видатків на певну галузь невиробничої сфери можливе тільки при зміні пріоритетів у розподільчій політиці уряду, прискоренні темпів економічного зростання.

Бюджетна медицина з погляду її доступності різним верствам населення з різним рівнем доходів створює передумови для найповнішого забезпечення нею медичних послуг. Цей напрям треба розвивати й надалі, але при цьому треба враховувати, що за бюджетного фінансування частина витрат оплачується сьогодні населенням. Так, за даними Держкомстату України, за перше півріччя 2002 року 75% медикаментозного забезпечення здійснювалося за рахунок населення[10].

Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 87 Бюджетного кодексу України з державного бюджету виділяються кошти на охорону здоров'я:

–первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

–спеціалізовану, високоспеціалізовану, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані лікарні, медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

–санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Великої Вітчизняної війни);

–санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями);

–інші програми в галузі охорони здоров'я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України).

На сьогодні помітно зросла роль місцевих рад народних депутатів в економічному та соціальному розвитку регіону, бо значна частина коштів для державних і комунальних медичних закладів охорони здоров'я надходить по бюджетних каналах фінансування.

Фінансовою базою місцевих рад є їх бюджети. Бюджетні і майнові права, надані місцевим радам, дозволяють складати, розглядати, затверджувати і виконувати місцеві бюджети, володіти майном і землею, переданими у відання місцевих рад, і одержувати доходи на свою користь.

Місцеві бюджети є невід'ємною частиною Державного бюджету України, пов'язані із рухом і розподілом тієї частини створюваного в матеріальному виробництві національного доходу, яка виражена в грошовій формі, направляється по каналах цих бюджетів в основному на задоволення соціально-культурних та інших потреб населення, в тому числі щодо охорони здоров'я.

Виділяючи через місцеві бюджети кошти на фінансування медичних закладів галузі охорони здоров'я, надаючи переважно безплатні медичні послуги населенню, держава забезпечує певний рівень споживання цих послуг, надає рівні можливості всім верствам населення в охороні здоров'я, що сприяє створенню умов для підтримання необхідного рівня працездатності, підвищенню продуктивності праці, а також допомагає вирішенню демографічних завдань з розширення відтворення населення.

Головна мета видатків, що виділяються через місцеві бюджети на охорону здоров'я населення, – фінансова гарантія конституційних прав громадян України на одержання безплатного обслуговування в державних і комунальних закладах охорони здоров'я. Бюджетні асигнування на охорону здоров'я населення мають важливу роль у вирівнюванні рівнів розвитку адміністративно-територіальних одиниць, у забезпеченні їх необхідною мережею медичних закладів, а також у розподілі благ між різними соціально-економічними групами населення.

Крім того, є відомчий шлях розподілу коштів для медичних закладів із різними формами власності, хоча частка відомств невелика в загальному обсязі даних фондів. У період ринкової економіки роль цього каналу розподілу особливо зростає, що дозволяє в умовах обмежених фінансових ресурсів із боку держави, за рахунок коштів підприємств, установ і організацій різних форм власності, максимально забезпечити працівників провідних галузей народного господарства послугами медичних закладів.

У сучасних умовах більшу перевагу має розподіл коштів для медичних закладів по бюджетних каналах, що в свою чергу ставить підвищені вимоги до бюджетної системи, до методів бюджетного планування і фінансування, а отже, і до методів розподілу коштів між ланками бюджетної системи.

Фінансування видатків державного бюджету здійснюється на основі кошторисно-бюджетного фінансування.

Кошторисно-бюджетне фінансування – це безповоротне і безвідплатне надання грошових коштів із бюджетів різних рівнів на повне утримання органів, установ і організацій, визначених Конституцією України, а також установ і організацій, створених в установленому порядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоуправління (стаття 2, пункт 6 Бюджетного кодексу України).

Бюджетні заклади охорони здоров'я отримують кошти із бюджету на основі планового документа – кошторису.

Кошторис – основний фінансово-плановий акт, в якому встановлюється обсяг бюджетних асигнувань, їх постатейний й поквартальний розподіл.

При кошторисно-бюджетному фінансуванні фінансово-правові відносини виникають тільки з моменту затвердження кошторису. У цьому і полягає правове значення кошторису як індивідуального фінансово-планового акта, який хоч і не встановлює правових норм, але спрямований на їх виконання і конкретизує ту чи іншу правову норму у розрізі конкретного правового відношення.

У практичній діяльності бюджетних установ застосовуються чотири види кошторисів витрат: індивідуальні, загальні, зведені та кошториси витрат на централізовані та інші заходи. Усі види кошторисів складаються відповідно до Класифікації доходів і видатків державного та місцевих бюджетів України.

Кошторис витрат будь-якої бюджетної установи складається з чотирьох частин:

– загальні відомості;

– виробничі показники;

– розрахунки по видах витрат;

– зведення витрат.

До загальних відомостей про бюджетну установу відносять: її найменування, адресу, бюджет, з якого вона фінансується, з вказівкою номерів розділу, глави, та параграфа за бюджетною класифікацією.

У другій частині наводяться дані оперативно-технічного характеру (паспортизації), на підставі яких проводяться розрахунки необхідних асигнувань. До таких даних належать, наприклад, кількість ліжок у стаціонарах лікарень у середньому. Також наводяться необхідні відомості про матеріально-технічну базу – приміщення за їх призначенням, систему опалення, наявність транспортних засобів тощо.

Третя частина кошторису містить усі економічні обґрунтування-розрахунки по кожній із статей за елементами витрат. У четвертій робиться зведення витрат за статтями з розподілом за кварталами року. Сума кожної з статей визначена на підставі даних другої частини й відповідає даним економічного розрахунку з третьої частини.

Кошторис складається із статей, кожна із яких містить однорідну групу видатків, що мають строго обов'язковий характер і не підлягають зміні, оскільки відповідно до них розподіляються бюджетні призначення, затверджені законом про державний бюджет або рішенням про місцевий бюджет.

Обсяг бюджетних асигнувань у кошторисі ґрунтується на:

– показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності установи;

– нормативах видатків у розрахунку на певний кількісний показник.

По юридичних властивостях норми видатків підрозділяються на:

– обов'язкові, що не підлягають зміні при застосуванні. Вони, як правило, встановлюються Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України (штати, ставки заробітної плати, видатки на відрядження);

– розрахункові (факультативні) – середні затрати на розрахункову одиницю. Ці норми встановлюються бюджетними установами за погодженням із фінансовими органами[4].

При плануванні видатків на охорону здоров'я враховують переважно кількість ліжок та число лікарів амбулаторно-поліклінічного обслуговування. У свою чергу, ці два показники визначаються з урахуванням хворих, які зверталися за допомогою в минулому (кількості хворих, які були госпіталізовані, обороту ліжок)[5].

Кожна із статей кошторису витрат має однорідну групу витрат, передбачених бюджетною класифікацією. Наведемо основні статті кошторису витрат, встановлені бюджетною класифікацією.

Стаття 1. Заробітна плата. У цю статтю зараховуються всі витрати на оплату заробітної плати відповідно до посад, встановлених окладів і ставок з урахуванням учених ступенів, наукових звань, професійних категорій, присвоєних атестаційними комісіями або розцінками на роботи, як штатним працівникам так і тим, що працюють за сумісництвом. Згідно з цією статтею робляться також доплати за виконання різноманітних робіт, наприклад, оплата роботи консультантів у лікувальних закладах.

Стаття 2. Нарахування на заробітну плату. За цією статтею плануються і враховуються відрахування до Пенсійного фонду України та відрахування на соціальне страхування працівників з фонду заробітної плати згідно зі статтею 1. Нарахування на заробітну плату робляться в розмірі 37% від фонду заробітної плати, які потім розподіляються: Пенсійному фонду – 88%, органам соціального страхування – 12% від нарахованої суми.

Стаття 3. Канцелярські та господарські витрати. На цю статтю відносяться такі видатки: придбання канцелярських приналежностей, витрат по публікаціях, абонементна плата за телефони й телетайпи, оплата міжміських переговорів, витрати на придбання довідкової та періодичної літератури, оплата за позавідомчу охоронну та охоронно-пожежну сигналізацію, оренда приміщень, оплата за водопостачання, каналізацію, освітлення та опалення.

Стаття 4. Відрядження та службові поїздки. Витрати цієї статті складаються з оплати проїзду, добових і квартирних при службових відрядженнях адміністративно-управлінського персоналу; витрати на придбання проїзних квитків на внутрішньоміський транспорт для працівників, діяльність яких пов'язана з роз'їздами по місту. За цією ж статтею проводиться оплата надбавок до заробітної плати, „підйомних”, якщо фахівці запрошуються з інших регіонів. Але на цю статтю не відносяться видатки, пов'язані з оплатою відряджень на наукові конференції, семінари, симпозіуми та інші поїздки з науковою метою – вони будуть віднесені на статтю 18.

Стаття 9. Витрати на харчування. За цією статтею робляться витрати на харчування в лікувальних установах галузі охорони здоров'я.

Стаття 10. Придбання медикаментів та перев'язувальних засобів. Як правило, витрати за цією статтею передбачаються лише в стаціонарах лікарень, поліклініках, оздоровпунктах, жіночих консультаціях, будинках дитини. Крім медикаментів і перев'язувальних засобів за цією статтею купуються кров і плазма для переливання, бактерійні препарати, хімічні реактиви і хімічний посуд для проведення аналізів, оплату донорів, включаючи харчування.

Стаття 12. Придбання устаткування й інвентарю. Виділення коштів з бюджету на придбання устаткування й інвентарю проводиться за встановленими економічними нормами, які розраховуються разом із статтею 16 у процентному відношенні від вартості основних фондів установ за даними останнього річного звіту.

Стаття 14. Придбання м'якого інвентарю та спецодягу. За даною статтею кошти витрачаються на придбання постільної білизни для стаціонарів лікарень, спецодягу для персоналу та хворих у лікарнях, для персоналу всіх установ охорони здоров'я.

Стаття 15. Державні капітальні вкладення. Кошти даної статті призначаються на оплату робіт по будівництву нових об'єктів, придбання й монтажу устаткування, реконструкції будинків, споруд і устаткування. Витрати проводяться лише за наявності проектно-кошторисної документації, затвердженої у встановленому порядку.

Стаття 16. Капітальний ремонт будинків і споруд. Капітальний ремонт об'єктів у межах відпущених асигнувань (див. ст. 12) проводиться за наявності технічної документації – дефектних актів, що визначають обсяг і вартість ремонтів і актів виконаних робіт, які підтверджують фактичне виконання. Кошти даної статті можуть бути використані на поліпшення благоустрою та реконструкцію об'єктів.

Стаття 18. Інші витрати.

Розміри видатків за кожною статтею кошторису встановлюються шляхом використання норм та нормативів – галузеві показники, економічні нормативи, вартісні та натуральні нормативи, вартісні та натуральні технічні норми. За своїми юридичними властивостями норми поділяються на обов'язкові та розрахункові (факультативні). Обов'язкові норми встановлюються актами вищих органів державної влади та управління і не підлягають зміні. Деякі автори називають обов'язкові норми нормативами. Нормативи, на відміну від розрахункових норм, не мають безпосереднього зв'язку з одиницею нормування, а встановлюються правовими актами. До них належать: ставки заробітних плат, нарахування на заробітну плату (відрахування до Пенсійного фонду України та на соціальне страхування) та інші.

Розрахунковими нормами є середні витрати на розрахункову одиницю. Ці норми визначаються за погодженням з фінансовими органами. При їх визначенні обов'язково враховуються конкретні умови, які склалися в даній бюджетній установі[3].

Кошторис фінансування закладів охорони здоров'я основується на показниках: по стаціонару – за кількістю ліжок і ліжко–днів, по поліклініках – кількістю лікарських відвідувань. Система заробітної плати – за категоріями лікарів, середнього і молодшого медичного персоналу, адміністративно-управлінського і обслуговуючого персоналу[4,с.282]

Фінансування послуг з охорони здоров'я на загальнодержавному та місцевому рівнях є складовою бюджетного процесу.

Міністерство фінансів розпочинає перший етап розробки проекту державного бюджету, виходячи з попередніх проектів зведеного та Державного бюджетів України. Під час цієї роботи розраховується потреба в асигнуваннях на охорону здоров'я як на національному, так і на місцевому рівнях.

Згідно зі статтею 49 Конституції України, охорона здоров'я повинна забезпечуватися державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних, оздоровчо-профілактичних програм. Бюджетним фінансуванням повинні забезпечуватися послуги лікувально-профілактичних закладів[1].

Суть цього етапу розробки бюджету полягає у визначенні обсягу необхідного фінансування, в основі якого лежать відповідні показники діяльності мережі лікувально-профілактичних установ.

На другому етапі Головне бюджетне управління Міністерства фінансів встановлює граничні обсяги витрат для кожної з галузей. Ці обсяги базуються на аналізі загальних потреб фінансування охорони здоров'я, проведеному управлінням галузевого фінансування Міністерства фінансів, а також на прогнозі основних макропоказників економічного і соціального розвитку країни.

На третьому етапі граничні обсяги видатків на охорону здоров'я за державним бюджетом доводяться до головних розпорядників коштів, які аналізують їх, порівнюють із заробленими самостійно відповідними розрахунками асигнувань для потреб відомчих установ і на підставі цього аналізу розпочинають проведення узгоджувальних консультацій за проектом державного бюджету. Під час цих консультацій обговорюється розподіл граничного обсягу видатків для сфери охорони здоров'я на видатки окремих установ (лікарень широкого профілю, спеціалізованих лікарень, пологових будинків), на окремі статті видатків (заробітна плата, харчування хворих, медикаменти), а також асигнування на цільові програми і окремі централізовані заходи. Враховуючи обмеженість фінансових ресурсів, розпорядники коштів повинні визначити пріоритетні напрями їх використання і забезпечити дієве та ефективне використання цих коштів. Міністерство охорони здоров'я разом із розпорядниками коштів розробляє відповідні підходи до організації служби охорони здоров'я і визначає конкретні пропорції розподілу коштів за окремими статтями.

На четвертому етапі Міністерство фінансів вивчає і аналізує запити розпорядників коштів, усуває розбіжності та погоджує суперечності. Далі проект бюджету подається на затвердження Верховною Радою.

На п'ятому етапі після затвердження державного бюджету парламентом, розпорядники коштів затверджують і доводять до рівня окремих закладів остаточні цифри бюджетних асигнувань. Індивідуальні заклади охорони здоров'я визначають окремі статті видатків (заробітна плата, харчування хворих, ліки, медичне обладнання). Керівники органів управління закладами охорони здоров'я на місцях затверджують поданий даними установами кошторис, а також кошторис видатків на проведення централізованих заходів[9].

Після затвердження бюджету на плановий рік фінансові органи складають розпис доходів і видатків бюджету з поквартальною розбивкою. Це робиться для того, щоб забезпечити планове виконання бюджету, встановити обсяг необхідних видатків на кожний квартал відповідно до розвороту мережі і контингентів.

Будь-яка зміна розміру асигнувань і розподілу коштів між кварталами, але в межах місцевих асигнувань проводиться з дозволу органу, що затверджував поквартальну розбивку. Керівникам закладів охорони здоров'я надано право змінювати розмір асигнувань всередині кварталу в межах кошторису, причому збільшення квартальних видатків по одних статтях допускається за рахунок відповідного зменшення видатків по інших, крім видатків на заробітну плату, капітальні вкладення і харчування, без перевищення загальної суми квартальних асигнувань по всіх статтях кошторису в цілому[8].

У разі, коли Верховною Радою України не буде затверджено Державний бюджет України до 2 грудня року, який передує тому, на який складено бюджет, приймається закон про порядок фінансування поточних витрат до затвердження Державного бюджету України, по кожній установі повинні бути розроблені і затверджені керівником вищої організації тимчасові кошториси витрат бюджетних асигнувань на І квартал, а в разі потреби – на ІІ і наступні квартали (залежно від терміну затвердження відповідних бюджетів). Кошторис складається на підставі доведеного вищою організацією ліміту витрат на відповідний період, визначеного з урахуванням вимог Бюджетного кодексу України. Ліміти витрат як по установах загальнодержавного, так і для установ місцевого підпорядкування доводяться вищими організаціями за формою лімітної довідки у тижневий термін після прийняття згаданого закону. Тимчасові кошториси затверджуються не пізніше ніж у двотижневий термін після прийняття цього закону.

Фінансування установ без затвердженого в установленому порядку кошторису забороняється[3].

Згідно зі статтею 21 Бюджетного кодексу України для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів і розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Найбільша відповідальність за ефективне та цільове використання коштів покладається на головних розпорядників бюджетних коштів, вони мають право розподіляти перераховані їм кошти між підвідомчими організаціями, а також використовувати їх на здійснювані ними безпосередньо централізовані заходи[8].

При законодавчому врегулюванні проблеми фінансування охорони здоров'я необхідно враховувати не тільки джерела та обсяги фінансових надходжень, а й обов'язково передбачати механізми підвищення ефективності використання ресурсів і забезпечення доступності медичної допомоги, якими можуть бути оптимізація доплат населення на медичну допомогу з ліквідацією фінансового бар'єру на первинному рівні та впровадження контрольно-пропускної системи за обсягами та структурою споживання медичних послуг.


 

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141.

2. Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №24. – Ст.161.

3. ВороноваЛ.К. Фінансове право. – Харьків: Консум, 1998. – 496 с.

4. ВороноваЛ.К., КучерявенкоА.П. Финансовое право. – Харьков: Легас, 2003. – 306с.

5. КичкоІ.І. Макроекономічний механізм фінансування охорони здоров'я // Фінанси України. – 2003. – №4. – С.71–76.

6. КуценкоВ. Укрепление социальной базы реформ – путь к преодолению бедности // Экономика Украины. – 2002. – №2. – С.33–37.

7. ЛехаВ.М. Стратегічні напрямки розвитку охорони здоров'я в Україні. – К.: Сфера, 2001. – 176с.

8. СоловьевВ.П. Планирование и финансирование расходов на здравоохранение. – М.: Финансы, 1965. – 248с.

9. ТулайО.І. Особливості фінансування охорони репродуктивного здоров'я // Фінанси України. – 2003. – №4. – С.71–76.





Реферат на тему: Видатки бюджету як одне із головних джерел фінансування медичних закладів (правові форми фінансування охорони здоров’я) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.