Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Управління соціально-культурною сферою. (Управління охороною здоров'я) (реферат)

Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини за максимальної біоло­гічно можливої індивідуальної тривалості життя.

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охоро­ну здоров'я.

Суспільство і держава відповідальні перед нинішнім і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, по­ліпшення умов праці, навчання, побуту та відпочинку населення, роз­в'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і за­провадження здорового способу життя.

Стаття 3 Конституції України наголошує, що здоров'я людини є од­нією з найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої — один з го­ловних обов'язків держави.

Подальші її норми визначають, що кожен має право на охорону здо­ров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Вона встановлює, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного та доступного для всіх громадян медичного обслуговування, а у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безплатно.

Конституційними нормами також закріплено, що існуюча мережа лі­кувальних закладів не може бути скорочена і держава сприяє їх розвит­кові незалежно від форми власності.

Виходячи з Конституції України держава гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

б) організації та проведення системи державних і громадських захо­дів щодо охорони та зміцнення здоров'я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і по можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров'я;

д) організації державної системи збирання, обробки й аналізу соці­альної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інте­ресів громадян у галузі охорони здоров'я.

Основними принципами, на яких базується діяльність державних та недержавних організацій і установ щодо охорони здоров'я в Україні, є:

—визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності сус­пільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

—додержання прав і свобод людини та громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

—гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загально­людських цінностей над класовими, національними, груповими або інди­відуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист най­більш вразливих верств населення;

—рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність ме­дичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

—відповідність завданням і рівню соціально-економічного та куль­турного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-тех­нічна і фінансова забезпеченість;

—орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, по­єднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

— запобіжно-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

—багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та зао­хоченням підприємництва і конкуренції;

—децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і до­говірній основі.

Основи законодавства України про охорону здоров'я, конкретизуючи норми Конституції України, встановлюють, що право громадян на охоро­ну здоров'я передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтри­мання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території та населеного пункту, де громадянин проживає;

г) безпечні та здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний ви­бір лікаря і закладу охорони здоров'я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здо­ров'я населення, включаючи існуючі й можливі фактори ризику та їх сту­пінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення про­позицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

й) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я;

і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та ор­ганів охорони здоров'я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, за­стосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, якщо діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загаль­новизнані права людини і громадянина.

Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охо­рони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принци­пів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінан­сування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податко­вих, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Для вирішення питань формування державної політики охорони здо­ров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та екс­пертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та пред­ставників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.

Складовою державної політики охорони здоров'я в Україні є місцеві та регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верхов­ною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого й регіо­нального самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних територіях.

Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на ор­гани державної виконавчої влади.

Особливу роль у цьому процесі відіграє Президент України. Його щорічна доповідь Верховній Раді передбачає звіт про стан реалізації дер­жавної політики в галузі охорони здоров'я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства щодо охорони здоров'я че­рез систему органів державної виконавчої влади, проводить у життя дер­жавну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, перед­бачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комп­лексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, пра­вові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробіт­ництво з питань охорони здоров'я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охо­рони здоров'я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандар­ти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-тех­нічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність у галузі охорони здоров'я.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адмі­ністрації, органи місцевого самоврядування реалізують державну політи­ку охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених законо­давством.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів вико­навчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здо­ров'я України, яке забезпечує реалізацію державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення.

Основними завданнями Міністерства охорони здоров'я України є:

—забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здо­ров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення;

—розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, подання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної про­мисловості;

—організація подання державними та комунальними закладами охо­рони здоров'я безплатної медичної допомоги населенню;

—організація подання медичної допомоги в невідкладних та екстре­мальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов'я­заних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи;

—розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюва­ності, інвалідності та смертності населення;

—організація разом з Національною академією наук України, Акаде­мією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних на­прямів розвитку медичної науки.

Міністерство охорони здоров'я України відповідно до покладених на нього завдань:

1) забезпечує в межах своєї компетенції додержання закладами охо­рони здоров'я, установами і закладами державної санітарно-епідеміоло­гічної служби Міністерства, іншими підприємствами, установами та ор­ганізаціями права громадян на охорону здоров'я;

2) готує пропозиції стосовно визначення пріоритетних напрямів роз­витку охорони здоров'я, розробляє та організовує реалізацію державних комплексних та цільових програм охорони здоров'я;

3) бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики у сфері охорони здоров'я;

4) здійснює міжвідомчу координацію щодо боротьби із захворюван­ням на СНІД;

5) бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики у сфері охорони здоров'я;

6) організовує та здійснює відповідно до законодавства державну ак­редитацію закладів охорони здоров'я;

7) здійснює координацію діяльності закладів охорони здоров'я, орга­нів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, нау­ково-дослідних установ незалежно від їх підпорядкування і форми влас­ності щодо питань діагностики, лікування і профілактики захворювань, формування здорового способу життя;

8) здійснює заходи щодо розвитку підприємництва у сфері охорони здоров'я;

9) здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законо­давства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населення;

10)забезпечує відповідно до законодавства проведення державної са­нітарно-гігієнічної експертизи;

11)вивчає, аналізує і прогнозує показники стану здоров'я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини; бере участь у розробці заходів, спрямованих на недопущення шкідливого впливу фак­торів довкілля на здоров'я людини;

12)бере участь у визначенні заходів та проведенні разом з централь­ними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого само­врядування роботи із запобігання хворобам, а також зниження захворю­ваності, інвалідності та смертності населення;

13)готує пропозиції щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню на території України особливо небезпечних (у тому числі карантинних) інфек­ційних хвороб;

14)здійснює контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей;

15)бере участь у розробленні державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я, затверджує відповідні норми та нормативи у цій сфері;

16)затверджує відповідно до законодавства державні санітарні нор­ми, правила, гігієнічні нормативи; встановлює в межах своєї компетенції державні стандарти якості лікарських засобів, імунобіологічних препара­тів, питної води, медичної техніки та виробів медичного призначення; бе­ре участь у розробці та введенні в дію екологічних нормативів та норм радіаційної безпеки;

17)погоджує у встановленому законодавством порядку всі державні стандарти, технічні умови, промислові зразки, іншу нормативно-технічну документацію об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я на­селення;

18)затверджує переліки важких робіт, робіт із шкідливими і небез­печними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок та неповнолітніх, а також підіймання і переміщення ними важких речей;

19)забезпечує проведення медико-соціальної експертизи втрати пра­цездатності та надання реабілітаційної допомоги населенню;

20)здійснює організаційно-методичне керівництво та координацію роботи державної служби медицини катастроф;

21)у межах своєї компетенції регулює діяльність, пов'язану з транс­плантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині;

22)організовує визначення рівня доз опромінення осіб, які постраж­дали внаслідок Чорнобильської катастрофи; розробляє рекомендації що­до встановлення для громадян, які постраждали внаслідок Чорнобиль­ської катастрофи, додаткових норм раціонального харчування у спеціалі­зованих лікувальних, лікувально-санаторних і курортних закладах;

23)бере участь разом з відповідними центральними і місцевими ор­ганами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у здій­сненні державного регулювання радіаційної безпеки, у складанні екс­пертних висновків щодо визначення категорій зон радіоактивного за­бруднення територій;

24)організовує науково-методичне забезпечення судово-медичної та судово-психіатричної експертної діяльності закладів охорони здоров'я;

25)забезпечує здійснення реєстрації та контролю за виробництвом, належним режимом зберігання і реалізації, якістю лікарських засобів, імунобіологічних препаратів, медичної техніки та виробів медичного призначення, підтримує обов'язковий їх асортимент, у тому числі необхідний запас на випадок стихійного лиха, катастроф, епідемічних захво­рювань;

26) організовує забезпечення населення лікарськими засобами, ін­формує працівників закладів охорони здоров'я і населення про лікарські засоби та імунобіологічні препарати, дозволені до застосування;

27) визначає вимоги до професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників, за­тверджує номенклатуру медичних та фармацевтичних спеціальностей іпосад тощо.

Рішення МОЗ України, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами ви­конавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами.

МОЗ України очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з посади у встановленому законодавством порядку Президент України.

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матері­ально-технічне та інше забезпечення діяльності МОЗ України здійсню­ється Державним секретарем.

Державного секретаря призначає на посаду за поданням Прем'єр-мі­ністра України та звільняє з посади Президент України. Державний сек­ретар підзвітний і підконтрольний Міністрові. Державний секретар має першого заступника та заступників, яких призначає на посади за подан­ням Прем'єр-міністра України та звільняє з посад Президент України. Державний секретар, його перший заступник і заступники призначають­ся на посади на строк повноважень Президента України. Державний сек­ретар розподіляє за погодженням з Міністром обов'язки між першим за­ступником і заступниками Державного секретаря, визначає ступінь їх відповідальності.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції МОЗ України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності та питань розвитку галузі у Міністерстві утворюється колегія у складі Мі­ністра (голова колегії), Державного секретаря, його першого заступника та заступників (за посадою), а також керівних працівників структурних підрозділів МОЗ України.

До складу колегії можуть входити керівники інших центральних ор­ганів виконавчої влади, а також закладів охорони здоров'я, установ і за­кладів державної санітарно-епідеміологічної служби, інших підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління МОЗ України.

Члени колегії затверджуються та звільняються від обов'язків Кабіне­том Міністрів України за поданням Міністра.

У складі МОЗ України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо головних напрямів розвитку медичної науки, обговорення найважливіших програм з питань охорони здоров'я в Міністерстві можуть утворюватися вчена медична рада, інші консультативні та дорадчі органи. Склад цих органів і положення про них затверджує Міністр.

МОЗ України здійснює свої повноваження безпосередньо, а також через управління охорони здоров'я місцевих державних адміністрацій.

При Міністерстві охорони здоров'я можуть утворюватись і діяти ор­гани виконавчої влади. Таким органом, наприклад, є Комітет з контро­лю за наркотиками.

Основними завданнями Комітету є:

—участь у формуванні державної політики у сфері обігу в Українінаркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;

—здійснення контролю за порядком обігу наркотичних засобів, пси­хотропних речовин і прекурсорів;

—взаємодія з Міжнародним комітетом з контролю за наркотиками, Радою і Комісією з наркотичних засобів ООН, які займаються проблема­ми обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

У ході виконання покладених на нього завдань Комітет:

—взаємодіє з МВС, СБУ, Генеральною прокуратурою, Міністер­ством юстиції, іншими центральними органами державної виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, місцевими органами дер­жавної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав;

—готує матеріали до проекту щорічної доповіді Уряду України про додержання міжнародних угод та Конвенцій ООН з питань обігу нарко­тичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

—інформує відповідні міністерства і відомства про заяви урядів ін­ших країн, які відповідно до міжнародних Конвенцій ООН забороняють ввезення на свою територію наркотичних засобів і психотропних речо­вин;

—консультує відповідні міністерства та відомства, на запити судово-слідчих органів робить висновки з питань судово-фармацевтичної екс­пертизи наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

—готує та подає Міжнародному комітетові з контролю за наркотика­ми статистичні звіти про обіг в Україні наркотичних, психотропних ре­човин і прекурсорів;

—дає оцінку новим методам експертизи наркотичних засобів і пси­хотропних речовин, погоджує офіційні інструкції та методичні вказівки з цих питань;

—розглядає номенклатуру нових лікарських засобів і забезпечує контроль за тими, які можуть бути небезпечними з точки зору патологіч­ного звикання та можливості виникнення наркоманії;

—на основі даних наркологічної служби МОЗ, правоохоронних органів виявляє, здійснює експертизу, реєструє, заносить у відповідні кла­сифікаційні таблиці переліку психотропні лікарські засоби, їх аналоги чи кустарне виготовлені препарати, що стали об'єктом зловживання окре­мими громадянами;

—створює та забезпечує ефективне функціонування комп'ютерної системи нагляду за переміщенням наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів у межах України;

—бере участь у проведенні загальнодержавних науково-практичних проектів та координує науково-дослідну діяльність у галузі контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекур­сорів;

—вивчає досвід зарубіжних країн у здійсненні контролю за нарко­тичними засобами, психотропними речовинами і прекурсорами, бере участь в організації та проведенні міжнародних симпозіумів, конферен­цій, семінарів тощо;

—забезпечує професійну підготовку працівників і спеціалістів комі­тету;

—здійснює обстеження виробничих, складських, торговельних та ін­ших приміщень підприємств, установ та організацій, які використову­ються для виготовлення, зберігання, реалізації, використання наркотич­них засобів, психотропних речовин і прекурсорів, що перебувають під контролем;

—зобов'язує керівників та інших посадових осіб підприємств, уста­нов і організацій усувати виявлені порушення законодавства про поря­док обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і пре­курсорів, здійснювати контроль за їх виконанням.

Комітет має право:

—перевіряти не менше ніж один раз на рік підприємства, установи і організації, які здійснюють діяльність у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

—зупиняти дію або приймати рішення про анулювання ліцензії чи сертифіката, виданих Комітетом, або порушувати питання перед іншими державними органами, що видали ліцензію, про зупинення дії або анулю­вання ліцензії на здійснення діяльності у сфері обігу наркотичних засо­бів, психотропних речовин і прекурсорів у разі повторного чи грубого по­рушення порядку її здійснення;

—безперешкодно використовувати у службових цілях засоби зв'язку, що належать підприємствам, установам і організаціям, зайнятим у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і пре­курсорів;

— вимагати від керівників підприємств, установ і організацій, що здійснюють діяльність у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, проведення щоквартальної інвентаризації наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, які є у їх розпоря­дженні, і подання Комітетові відповідних звітів;

—залучати фахівців підприємств, установ і організацій (за погоджен­ням з їх керівниками) до розгляду питань, пов'язаних з обігом наркотич­них засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

—скликати у встановленому порядку наради, проводити конференції та семінари з питань, що належать до компетенції Комітету;

—представляти інтереси України у Міжнародному комітеті з контро­лю за наркотиками та інших спеціалізованих міжнародних організаціях у межах повноважень, наданих йому МОЗ;

—самостійно встановлювати прямі зв'язки з іноземними організація­ми, відряджати за кордон своїх працівників, залучати до співробітництва іноземних громадян.

Якщо під час контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у діях осіб виявлено ознаки адміністративного правопорушення чи злочину, Комітет надсилає інформацію або подає матеріали до відповідних правоохоронних органів, що проводять бороть­бу з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Комітет у межах своїх повноважень на основі та на виконання зако­нодавства України видає накази, організує і контролює їх виконання.

У випадках, передбачених законодавством України, рішення Коміте­ту є обов'язковими для виконання міністерствами, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими органами державної виконавчої влади і ор­ганами місцевого самоврядування, підприємствами, організаціями та гро­мадянами.

Комітет очолює голова, який призначається Міністром охорони здо­ров'я. Він діє у межах своїх повноважень і представляє інтереси Комітету у державних органах, установах і організаціях, а також у відносинах з ук­раїнськими та іноземними фізичними і юридичними особами. Голова розпоряджається майном і коштами Комітету в межах повноважень, на­даних йому МОЗ.

Для здійснення покладених на Комітет завдань в Автономній Рес­публіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі діють уповноважені Комітету.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Ко­мітету, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Комітеті утворюється рада, у складі голови Комітету (голова ради), заступників голови за посадою, вчених секретарів, голів спеціалізованих експертних комісій, керівників відділів, головних спеціалістів, представників МВС, СБУ, Генеральної прокуратури, Держкомкордону, Держмитслужби і Мі­ністерства юстиції. Персональний склад ради затверджується Міністром охорони здоров'я. Порядок роботи ради встановлюється наказом голови Комітету.

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, сана­торно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здо­ров'я.

Заклади охорони здоров'я створюються підприємствами, установа­ми та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфіко­ваних фахівців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров'я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцен­зування медичної та фармацевтичної практики визначаються актами за­конодавства України.

Заклад охорони здоров'я здійснює свою діяльність на підставі стату­ту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом.

Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров'я керів­ництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівникові закладу охоро­ни здоров'я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов'язаних з охороною здоров'я.

Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також у межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право вирішувати питання щодо припинення діяльності будь-якого закладу охорони здоров'я у разі порушення ним законодавства про охорону здо­ров'я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здоров'я або вчинення дій, що супе­речать його статуту.

Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони здо­ров'я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони здоров'я. Дослідження, що проводяться академічними наукови­ми установами, навчальними закладами та іншими науковими установа­ми і підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурс­ній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству.

Всі державні програми у галузі охорони здоров'я та найважливіші за­ходи щодо їх здійснення підлягають обов'язковій попередній науковій експертизі у провідних національних і міжнародних установах, визначе­них Кабінетом Міністрів України.

Вищою науковою медичною установою України є Академія медичних наук України.

Органи та заклади охорони здоров'я зобов'язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров'я і проведенні громадської експертизи з цих питань.

При органах та закладах охорони здоров'я можуть створюватися гро­мадські консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх діяльності та забезпечуватимуть інформованість населення і громадський контроль в галузі охорони здоров'я.

У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодержавних та міс­цевих програм охорони здоров'я, здійсненні відповідних конкретних за­ходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації дер­жавної діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські ор­ганізації працівників охорони здоров'я та інші об'єднання громадян, в то­му числі міжнародні.

Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання його здоров'я.

З цією метою на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологіч­них і санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні нор­ми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших до­ходів населення, організується натуральне, в тому числі безплатне, забез­печення найуразливіших верств населення продуктами харчування, одя­гом, ліками та іншими предметами першої необхідності, здійснюється комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпри­тульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання, безплат­но надаються медична допомога та соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров'я.

Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.

Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених пунктів за­безпечується системою державних стимулів і регуляторів, спрямованих на суворе додержання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміч­них правил та норм, комплексом спеціальних санітарно-гігієнічних і са­нітарно-протиепідемічних заходів та організацією державного санітарно­го нагляду.

В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до пла­нування і забудови населених пунктів; будівництва і експлуатації про­мислових та інших об'єктів; очистки та знешкодження промислових і ко­мунально-побутових викидів, відходів і покидьків; утримання та вико­ристання жилих, виробничих і службових приміщень та територій, на яких вони розташовані; організації харчування та водопостачання насе­лення; виробництва, застосування, зберігання, транспортування та захоронення радіоактивних, отруйних і сильнодіючих речовин; утримання і забою свійських та диких тварин, а також до іншої діяльності, що може загрожувати санітарно-епідемічному благополуччю територій і населе­них пунктів.

З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчан­ня, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму та професійних захворювань, отруєнь і відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов'язаних з діяль­ністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови та промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому за­конодавством.

Власники й керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки безпеки, виробни­чої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законо­давством про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей та навколишнє середовище.

Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громад­ському контролю з цих питань.

Медичні працівники зобов'язані подавати першу невідкладну допо­могу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична допомо­га забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчи­ми лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої під­порядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат.

У невідкладних випадках, якщо подання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані надавати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. В цих ви­падках першу невідкладну допомогу також повинні надавати співробіт­ники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних за­собів і представники інших професій, на яких цей обов'язок покладено законодавством і службовими інструкціями.

У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші громадяни мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою надання невідкладної до­помоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілак­тичний заклад.

Надання безплатної допомоги громадянам в екстремальних ситуаці­ях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо) покладається на­самперед на спеціалізовані бригади постійної готовності служби екстре­ної медичної допомоги з відшкодуванням необхідних витрат місцевих за­кладів охорони здоров'я у повному обсязі за рахунок централізованих фондів.

Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації бра­ли участь у рятуванні людей і сприяли наданню медичної допомоги, га­рантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здо­ров'ю та майну.

Відповідальність за несвоєчасне та неякісне забезпечення надання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть органи вла­ди і спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні заклади.

На заклади охорони здоров'я покладено виконання експертних функ­цій щодо: а)експертизи тимчасової непрацездатності громадян; б) вій­ськово-лікарської експертизи; в) судово-медичної і судово-психіатричної експертизи; г) патологоанатомічних розтинів трупів.

Експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах охорони здоров'я лікарем або комісією лікарів, які встановлю­ють факт необхідності надання відпустки у зв'язку з хворобою, каліцт­вом, вагітністю та пологами, для догляду за хворим членом сім'ї, у період карантину, для протезування, санаторно-курортного лікування, визнача­ють необхідність і строки тимчасового переведення працівника у зв'язку з хворобою на іншу роботу у встановленому порядку, а також приймають рішення щодо направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або стійкої втрати працездат­ності.

Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності здійснюється медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють ступінь і причину інвалідності, визначають для інвалідів роботи та професії, до­ступні їм за станом здоров'я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють віднов­ленню працездатності інвалідів.

Висновки органів медико-соціальної експертизи щодо умов і харак­теру праці інвалідів є обов'язковими для власників та адміністрації під­приємств, установ і організацій. Порядок організації та проведення меди­ко-соціальної експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби призовників, військовослужбовців і військовозобов'язаних, вста­новлює причинний зв'язок захворювань, поранень і травм з військовою службою та визначає необхідність і умови застосування медико-соціаль­ної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Військово-лікарська експертиза здійснюється військово-лікарськими комісіями, які створюються при військових комісаріатах і закладах охо­рони здоров'я Міністерства оборони України, Служби безпеки України та інших військових формувань.

Порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення питань, що потребують спеціальних знань у галузі судової медицини або судової психіатрії.

Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює Міністерство охорони здоров'я України.

До медико-експертних дій належать і патологоанатомічні розтини.

Патологоанатомічні розтини трупів проводяться з метою встановлен­ня причин і механізмів смерті хворого.

В обов'язковому порядку патологоанатомічні розтини здійснюються за наявності підозри на насильницьку смерть, а також якщо смерть хво­рого настала в закладі охорони здоров'я.

За наявності письмової заяви близьких родичів або задокументова­ного волевиявлення покійного та відсутності підозри на насильницьку смерть, виходячи з релігійних та інших поважних мотивів, патологоанатомічний розтин може не проводитися.

Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається Міністерством охорони здоров'я України.

У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної екс­пертизи та в інших передбачених законодавством випадках на вимогу громадянина проводиться альтернативна медична (медико-соціальна, військово-лікарська) експертиза або патологоанатомічний розтин.

Альтернативна медична експертиза здійснюється фахівцями відпо­відного профілю та кваліфікації. Громадяни самостійно обирають екс­пертну установу та експертів.

Порядок та умови проведення альтернативної медичної експертизи визначаються Кабінетом Міністрів України.

Україна — учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій.

Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними вживаються.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань держава бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров'я; здійснює об­мін екологічною та медичною інформацією; сприяє професійним і науко­вим контактам працівників охорони здоров'я, обміну прогресивними ме­тодами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лі­карських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров'я, діяльно­сті спільних підприємств у галузі охорони здоров'я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству.

Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які

форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнарод­них організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку дер­жавних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі й до суду.





Реферат на тему: Управління соціально-культурною сферою. (Управління охороною здоров'я) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.