Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Управління фінансами (реферат)

ПЛАН

1. Організаційно-правові засади управління фінансами

2. Органи управління фінансами

3. Управління в галузі бюджетної діяльності

4. Управління системою оподаткування

5. Управління в галузі кредитування і страхування

6. Управління грошовим обігом і системою валютного регулювання

7. Фінансовий контроль

8. Адміністративна відповідальність за правопорушення в галузі фінансів і підприємницької діяльності


§ 1. Організаційно-правові засади управління фінансами

Під фінансами розуміють сукупність відносин, які регу­люють утворення та витрачання фондів коштів, що необхідні для виконання завдань і функцій держави. Основу фінансів скла­дають формування та рух грошових доходів держави, юридичних осіб і громадян.

Фінанси характеризуються декількома ознаками: 1) здебільшо­го мають грошовиті характер; 2) виступають як певний механізм розподілу внутрішнього валового продукту; 3) пов'язані з формуван­ням грошових доходів та накопичень.

Фінанси розподіляються на централізовані та децентралізовані.

Централізовані фінанси охоплюють відносини, що пов'язані з мобілізацією, розподілом, використанням державних гро­шових фондів на видатки та регулюються бюджетними відносинами, які забезпечують правові засади функціонування бюджетної системи[1].

Децентралізовані фінанси пов'язані з утворенням фондів коштів підприємств і організацій усіх форм власності за раху­нок власного прибутку. В деяких випадках держава допускає асиг­нування у ці фонди з державного бюджету (наприклад, у децентра­лізовані фонди аграрного сектору).

Змістом діяльності держави по управлінню фінансами виступа­ють мобілізація, розподіл і використання централізованих та децент­ралізованих фондів коштів, контроль за їх рухом. Особливістю пра­вової організації фінансової діяльності є те, що вона властива усім без винятку державним органам. Фінансова діяльність держави має міжгалузеве значення. Вона закріплена Конституцією України, За­коном України «Про місцеве самоврядування в Україні», іншими законодавчими актами.

Методи фінансової діяльності держави прийнято поділяти на відповідні групи: а) методи мобілізації (формування) грошових коштів;

б) методи розподілу грошових фондів; в) методи використання гро­шових фондів.

Мобілізація грошових фондів здійснюється залежно від форм власності і характеру потреб держави в коштах. Метод мобілізації реалізується на обов'язковій і на добровільній основі. Провідна роль у цьому належить обов'язковому методу мобілізації, який здійснюєть­ся через податкову систему[2] та полягає у примусовому, безоплатному вилученні частини грошових коштів у їх власників на користь держа­ви. В цьому разі право власності змінюється. Основою цього методу перш за все виступають податки та збори, за рахунок яких формуєть­ся значна частка доходів держави. Добровільна мобілізація грошових коштів реалізується шляхом проведення лотерей і випуску державних облігацій, добровільних внесків громадян тощо.

Розподіл грошових коштів здійснюється через механізми фінан­сування та кредитування. Фінансування виступає як безповоротний і безоплатний відпуск коштів. Кредитування проводиться на умовах зворотності, строковості та оплатності.

Використання грошових коштів пов'язане з чітко визначеним цільовим призначенням. Кошти, одержані з державного фонду, мають точне призначення і можуть витрачатися лише на ті цілі, на які вони були виділені.

§ 2. Органи управління фінансами

У фінансовій діяльності беруть участь практично всі дер­жавні органи залежно від їх компетенції, що встановлено Конститу­цією і законами України, нормативними актами, які визначають їх пра­вовий статус, та ін.

Державна політика у фінансовій сфері проводиться Верховною Радою України, яка затверджує загальнодержавні програми, Дер­жавний бюджет України та внесення змін до нього, здійснює конт­роль за виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання. Виключно законами України вирішу­ються найважливіші питання у фінансовій сфері.

Органи виконавчої влади, що здійснюють управління фінансами, поділяють на:

1) органи управління загальної компетенції (Кабінет Міністрів Украї­ни, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування);

2) органи управління спеціальної (галузевої, міжгалузевої) ком­петенції, які розподіляються на дві підгрупи: а) органи, що здійсню­ють фінансову діяльність поряд із своїми основними функціями (міністерства, відомства, за винятком Міністерства фінансів Украї­ни); б) органи, для яких фінансова діяльність є основною (Міністер­ство фінансів України, Державна податкова служба та ін.). Ці органи створені спеціально для здійснення фінансової діяльності.

Безпосереднє управління фінансами стосується лише фінансів, власником яких є держава.

Президент України також має певні повноваження щодо фінан­сової сфери: призначає Міністра фінансів; представляє на затвердження Верховної Ради кандидатуру Голови Національного банку України (далі — Нацбанку України).

Значними повноваженнями в галузі управління фінансами наді­лений Кабінет Міністрів України. Він забезпечує: проведення фі­нансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту Закону про Державний бюджет України; виконання затверд­женого Державного бюджету України; подання Верховній Раді звіту про виконання Державного бюджету України.

Оперативне управління фінансами здійснюється через спеціалі­зовані державні органи виконавчої влади. Система фінансових орга­нів України очолюється Міністерством фінансів України (далі — Мінфін України) — центральним органом виконавчої влади по управ­лінню фінансами. Мінфін України прогнозує розвиток економіки, роз­робляє проект Державної програми економічного і соціального роз­витку, проект Державного бюджету України. Для управління фінан­сами Мінфін України згідно з Положенням про нього наділений повноваженнями, що складають три групи:

1) повноваження, що випливають та пов'язані з функціями по складанню і виконанню Державного бюджету України, контролю за його виконанням;

2) повноваження по застосуванню заходів у випадках порушень встановленого порядку виконання Державного бюджету України, припинення фінансування;

3) повноваження щодо регулювання співвідношення коштів Держав­ного бюджету України і місцевих бюджетів в процесі їх виконання.

Організаційна побудова Мінфіну України пристосована до пот­реб ринкової економіки.

Органами Мінфіну України на місцях є фінансові органи місце­вих державних служб, які розробляють проекти відповідних бюджетів, організують виконання бюджетів, забезпечують надходження коштів в позабюджетні фонди, встановлюють на основі рішення ради розмір місцевих зборів та оголошують місцеві добровільні позики.

Особливим центральним органом виконавчої влади, статус якого прирівняно до державного комітету України, є Державне казначей­ство України, утворене відповідно до Указу Президента України від 27 квітня 1995 p.[3] Основним завданням Державного казначейства України є: організація виконання Державного бюджету України; контроль за його виконанням та регулюванням відносин між Дер­жавним бюджетом України та позабюджетними фондами; короткострокові прогнози обсягів державних фінансових ресурсів і подання інформації Верховній Раді та Президенту України.

Система податкових органів включає декілька досить розгалу­жених структур. Було б помилкою ставити знак рівності між подат­ковими органами і податковими адміністраціями. Останні є лише одним із елементів системи податкових органів. Можна виділити систему податкових органів у вузькому і широкому розумінні.

Податкові органи у вузькому розумінні — це система податко­вих адміністрацій, які здійснюють контроль тільки за надходженням до бюджету податкових платежів (ми абстрагуємося від ситуацій, коли через них здійснюється перерахування і низки специфічних зборів неподаткового характеру)[4]. Органи, пов'язані із справлянням та над­ходженням податків та зборів до бюджетів, забезпечують сплату всіх відрахувань, котрі законодавець включає в податкову систему як су­купність податків, зборів (обов'язкових платежів). Система подібних органів охоплює вже і митні органи, і органи державного казначейства, і податкову міліцію, і органи Пенсійного фонду. Таким чином, в широкому розумінні система податкових органів включає до себе: 1) Державну по­даткову адміністрацію України; 2) митні органи України; 3) органи каз­начейства; 4) податкову міліцію; 5) органи Пенсійного фонду.

Державна податкова служба України є центральним органом виконавчої влади, яку очолює Голова. Голови державних податкових служб в АРК, областях, містах Києві та Севастополі призначаються, на посаду та звільняються з посади Президентом України. Головними завданнями Державної податкової служби України є: здійснення конт­ролю за додержанням податкового законодавства, вірністю обчислення і сплати податків; прийняття рішень по накладанню фінансових санкцій і адміністративних штрафів; прийняття нормативних і методичних до­кументів з питань оподаткування.

Податкова міліція є специфічним правоохоронним органом, що забезпечує економічну безпеку держави при надходженні податко­вих платежів до бюджету. Якщо діяльність податкових інспекцій пов'язана зі стягненням податків, то податкова міліція здійснює стяг­нення податкових платежів[5].

Митна справа в Україні включає до себе організацію переміщена товарів і предметів через митний кордон України, обкладення митою Митна справа здійснюється безпосередньо митними органами, які і вирішують питання митного оподаткування.

Органом державного фінансово-економічного контролю, утворе­ним Верховною Радою України, є Рахункова палата України[6], яка здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів держави. Рахункова палата забезпечує єдину систему конт­ролю за виконанням Державного бюджету України і використанням позабюджетних фондів.

§ 3. Управління в галузі бюджетної діяльності

Для виконання державою своїх функцій необхідним є постійне формування фондів коштів. Ресурси для покриття видатків отримуються державою, територіальними громадами шляхом формування і використання відповідних бюджетів.

Кожний з видів бюджетів, які існують в Україні, затверджуєть­ся відповідним органом. Так, Державний бюджет України затверд­жується Верховною Радою України, бюджети територіальних гро­мад — відповідними органами місцевого самоврядування.

Формування та виконання Державного бюджету України здій­снюється відповідно до повноважень, які реалізуються державою і охоплюють право на: власний бюджет; одержання тільки закріпле­них доходів; визначення напрямків та розмірів використання бюд­жетних асигнувань; організацію бюджетного процесу; затверджен­ня звіту про виконання бюджету.

Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів об'єднуються в декілька груп: 1) відносно Дер­жавного бюджету України: здійснення повноважень щодо збирання на своїх територіях загальнодержавних податків і зборів та отримання певної частини відрахувань від них; право на дотації, субсидії та суб­венції і відповідальність перед державою за їх використання; 2) відносно власних бюджетів: обласні, міські, районні та сільські ради самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети. Обласні та районні ради відповідно до ст. 140 Конституції України затверджують свої бюджети, які формуються з коштів Державного бюд­жету України для їх розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів; 3) відносно бюджетів нижчого рівня: право обласних рад розподіляти кошти Державного бюджету України, що пе­редаються через механізм бюджетного регулювання; право об'єднан­ня на договірних засадах коштів місцевих бюджетів для виконання спільних проектів та спільного фінансування комунальних підприємств, установ і організацій.

Органи місцевого самоврядування мають право одержувати в свої бюджети місцеві податки і збори (частину з них вони повинні вводити обов'язково, а частину — на свій розсуд).

Таким чином, система суб'єктів бюджетних повноважень фор­мується на декількох рівнях. У першу чергу серед них виділяються Україна як суверенна держава (в особі Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України), Верховна Рада і Рада міністрів АРК, місцеві органи самоврядування та їх виконавчі органи. Представницькі органи мають найширші повноваження в галузі бюджету. Обсяг прав і обов'язків органів виконавчої влади залежить від їх місця і ролі в системі державного апарату. Це сто­сується і системи виконавчих органів місцевого самоврядування.

Форми та методи бюджетної діяльності відповідних органів зале­жать від ланки бюджетної системи України. Згідно з Законом України «Про бюджетну систему України» бюджетна система України засно­вана на економічних відносинах, врегульована правовими нормами, що встановлюють сукупність видів бюджетів, які діють на території дер­жави, і включає Державний бюджет України та місцеві бюджети. До місцевих бюджетів належать бюджет АРК, обласні бюджети, районні (міські) бюджети, районні в містах бюджети, сільські і селищні бюд­жети, бюджети міст районного підпорядкування.

Детальна регламентація бюджетних відносин здійснюється дер­жавою при формуванні та виконанні Державного бюджету України шляхом використання методів бюджетного регулювання.

Як доповнення до системи бюджетного регулювання утворю­ються резервні фонди. Так, Резервний фонд Кабінету Міністрів Ук­раїни утворюється в обсязі не більш ніж 2 % від загального розмі­ру видатків. Відповідні фонди в рамках місцевих бюджетів не пе­ревищують 1%.

Участь державних органів у бюджетній діяльності реалізується на відповідних стадіях бюджетного процесу, який закріплено Регламентом Верховної Ради України та Законом України «Про бюджет­ну систему України».

§ 4. Управління системою оподаткування

Управління системою оподаткування охоплює сукупність по­вноважень конкретних органів у сфері встановлення, зміни чи скасу­вання податків. Згідно з ст. 1 Закону України від 18 лютого 1997 p. «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткуван­ня»[7] встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових пла­тежів), а також пільг здійснюються Верховною Радою України, Вер­ховною Радою АРК і місцевими радами.

При визначенні податку фактично складаються всі основні його ознаки — нецільовий, безоплатний, беззворотний, безумовний і обо­в'язковий платіж, що надходить від юридичних і фізичних осіб до бюджету відповідного рівня (або цільовий фонд) на підставі акта компетентного органу. Названий Закон визначає, що під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та державних цільо­вих фондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповід­ного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платника­ми у порядку і на умовах, що визначаються законами України про опо­даткування.

Класифікація податків та зборів (обов'яз­кових платежів) закріплена в Законі України «Про систему оподаткування». З 1994 p. законодавець виділяє дві їх групи: загаль­нодержавні (ст. 14) та місцеві (ст. 15). Критерієм такого розподілу є компетенція органу, що встановлює, змінює чи скасовує ці платежі.

У своєрідну групу податків, що можуть скласти певну підсисте­му, входять податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, а також деякі інші, де платниками виступають юридичні і фізичні особи.

Традиційним у сучасних податкових системах є земельний по­даток. Він поряд з системою акцизного збору становить собою механізм рентних важелів і застосовується до специфічного при­родного чинника — землі. Використання земельного податку ре­гулюється Земельним кодексом України, Законом України від 19 вересня 1996 р. «Про внесення змін до Закону України «Про пла­ту за землю»[8].

Податкова система України включає до себе два непрямих по­датки — податок на додану вартість та акцизний збір. Механізм збирання податку на додану вартість встановлений Законом Украї­ни від 3 квітня 1997 р. «Про податок на додану вартість»[9], механізм акцизного збору — Декретом Кабінету Міністрів України від 26 груд­ня 1992 р. «Про акцизний збір»[10].

Головним податком, що справляється з юридичних осіб, є пода­ток на прибуток підприємств, який регулюється Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств»[11].

Важливим видом податків з фізичних осіб, характерним для будь-якої податкової системи, є прибутковий податок, що регулюється в Україні Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 p. «Про прибутковий податок з громадян»[12].

У системі платежів у доходну частину бюджету входить стійка група надходжень за вчинення державними органами юридич­на значущих дій.

Митні платежі належать до непрямих податків (деякі автори об'єднують їх в одну групу з платежами).

§ 5. Управління в галузі кредитування і страхування

Основні доходи держави становлять надходження від пла­тежів і зборів. Але цих коштів не вистачає для раціонального забез­печення всіх функцій держави. Тому активно використовується мо­білізація коштів юридичних і фізичних осіб, заснована на принци­пах добровільності, зворотності, відплатності і строковості — у формі державного кредиту.

Правовідносини в галузі державного кредиту виникають лише з приводу формування, функціонування і погашення державного боргу, частини фінансових ресурсів, що позичена державою у фізичних і юридичних осіб. Одним із суб'єктів правовідносин з приводу держав­ного кредиту виступає держава, найчастіше в особі уряду як одержувача позикових коштів і суб'єкта, на якого покладено обов'язок щодо повернення боргу та сплати відсотків за ним.

Управління державним внутрішнім боргом належить державі. Виключно законами визначаються порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску і обі­гу цінних паперів, їх види і типи. До виключних повноважень Верхов­ної Ради України належать також затвердження рішень про надання та одержання Україною позик і економічної допомоги, здійснення кон­тролю за їх використанням. Кабінет Міністрів України здійснює без­посереднє керівництво використанням позичкових ресурсів, які залу­чаються державою. Суб'єктами правовідносин у галузі державного кредиту виступають також Мінфін України і Нацбанк України.

Найбільш поширеними формами державного кредиту в Україні є насамперед державні та казначейські позики. Державні позики зас­тосовуються шляхом випуску та реалізації облігацій і казначейських зобов'язань, інших видів державних цінних паперів. Казначейські позики є формою фінансової допомоги, що надається підприємствам і організаціям органами виконавчої влади за рахунок бюджетних коштів. В окремих випадках можуть застосовуватися і гарантовані позики, які надають нижчі органи влади під гарантію уряду.

Державне кредитування слід відрізняти від банківського. Незва­жаючи на те що в обох випадках йдеться про залучення та викорис­тання тимчасово вільних коштів, характер їх відносин різний. При банківському кредитуванні позичковий фонд використовується бан­ківськими установами для кредитування підприємств, установ і організацій, фізичних осіб.

Особливості банківського кредитування регулюються низкою за­конодавчих актів, але найбільш значним серед них є закони України «Про Національний банк України»[13] та «Про банки і банківську діяльність»[14]. Керівництво в галузі банківського кредитування здійснюється дер­жавою через Нацбанк України, нормативні акти якого є обов'язко­вими для державних органів та органів місцевого самоврядування.

Нацбанк України виступає своєрідним посередником між держа­вою і комерційними банками. Він має особливі повноваження, за до­помогою яких реалізує державні функції в банківській системі, здій­снює нагляд за комерційними банками, не втручаючись в їх оперативну діяльність. Нацбанк України ліцензує діяльність комерційних банків, реєструє їх статути.

Окреме місце в державних надходженнях посідають специфічні, децентралізовані джерела. За їх допомогою державою утворюється зокрема централізований страховий фонд, який складають обов'язкові фіксовані страхові платежі. Вони необхідні для відшкодування матеріальної шкоди чи надання грошової допомоги у випадках, що стосуються суспільних інтересів. В Україні введено соці­альне страхування, страхування майна сільськогосподарських підприємств, страхування будівель і деяких тварин у громадян, страхування окремих категорій службовців як обов'язкові.

§ 6. Управління грошовим обігом і системою валютного регулювання

Функціонування грошового ринку, статус національної валюти, іноземних валют на території України відповідно до Конституції України встановлюються виключно законами. Здійснення контролю за проведенням грошово-кредитної політики покладено на Нацбанк України. Функції Нацбанку України щодо грошового обігу закріплені законами України «Про банки і банківську діяльність» та «Про Національний банк України.

Нацбанк України здійснює регулювання грошового обігу шляхом як встановлення певних нормативів щодо готівки, так і проведення політики в галузі ставок, операцій з цінними паперами тощо. Він визначає офіційний валютний курс гривні виходячи з валютного (обмінного) курсу. Курс гривні відносно іноземних валют підтримується Нацбанком України шляхом використання золотовалютного резерву, купівлі і продажу цінних паперів, встановлення і зміни плати за кредити та інших інструментів регулювання грошової маси в обігу. Офіційне співвідношення між гривнею і золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється.

Валютне регулювання становить собою діяльність держави і уповноважених нею органів щодо організації та здійснення валютних операцій, встановлення характеру відносин між державою і суб'єктами, на яких поширюється валютне регулювання, правових форм їх здійснення, закріплення основ правового статусу суб'єктів валютного регулювання, характеру відносин між державою і резидентами та нерезидентами. Особлива увага приділяєть­ся забезпеченню пріоритету національної валюти, її захисту поряд з лібералізацією обігу іноземної валюти в державі.

Основи організації та здійснення валютного регулювання в Україні визначені на підставі Конституції України Декретом Кабі­нету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валют­ного регулювання і валютного контролю»[15] та низкою інших законо­давчих актів. При цьому простежується комплексний характер ва­лютного законодавства, до якого входить широке коло банківських, митних підзаконних актів.

Певними повноваженнями у сфері валютного регулювання наді­лені різні державні органи. Так, Кабінет Міністрів України у сфері валютного регулювання: визначає і подає на затвердження до Вер­ховної Ради ліміт зовнішнього державного боргу України; бере участь у складанні платіжного балансу України; забезпечує виконання бюд­жетної та податкової політики в частині, що стосується руху валют­них цінностей; забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду України та ін.

Центральне місце у сфері валютного регулювання посідає Нац­банк України. Діяльність щодо валютного регулювання здійснюєть­ся ним у двох формах: 1) безпосередньо; 2) через уповноважені бан­ки та інші кредитно-фінансові установи.

Для здійснення уповноваженими банками та іншими кредитно-фінансовими установами валютних операцій, які підпадають під ре­жим ліцензування, Нацбанк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здій­снення такої операції. В основі розмежування на резидентів та нере­зидентів лежить відокремлення зовнішньоекономічних відносин від операцій, що стосуються внутрішньоекономічних процесів.

Сутність правового режиму валютних відносин визначається як система валютних обмежень. Ця система виступає як сукупність заборон, лімітування чи регламентації (законодавчої чи адміністра­тивної) операцій з валютою або валютними цінностями.

Всі операції купівлі та продажу іноземної валюти провадяться тільки через уповноважені банки на валютній біржі відповідно до закону України від 23 вересня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»[16].

Переміщення валюти через митний кордон України регулюється Порядком, затвердженим Нацбанком України та Державним митним комітетом України 14 березня 1993 p.[17]

§ 7. Фінансовий контроль

Фінансовий контроль визначається фінансовою діяльністю держави і є однією із стадій управління фінансами. Реалізація конт­рольних функцій у галузі фінансів здійснюється за двома напрямка­ми: з одного боку, це контроль по завершенні стадій формування, розпо­ділу та використання державних грошових коштів, свого роду підсум­ковий контроль; з другого — це контроль, що здійснюється на кожній з цих стадій, — оперативний контроль. Фінан­совий контроль виступає як діяльність державних органів і недержав­них організацій по забезпеченню законності, фінансової дисципліни і доцільності при мобілізації, розподілі, використанні грошових коштів і пов'язаних з цим матеріальних цінностей.

Основними методами фінансового контрою є перевірки, ревізії, обстеження та аналіз. Види фінансового контролю, механізм його здійснення регулюються фінансовим законодавством.

Органи, що здійснюють фінансовий контроль, утворюють систе­му із трьох груп: органи, що здійснюють загальнодержавний контроль (Верховна Рада, Кабінет Міністрів України); органи відомчого фінан­сового контролю (Мінфін України, Нацбанк України та ін.); органи, що здійснюють незалежний фінансовий контроль (аудиторські організації).

Верховна Рада здійснює фінансовий контроль в ході розгляду проектів та затвердження Державного бюджету України, звіту про його виконання. Контрольні функції реалізуються Верховною Радою також при обговоренні та прийнятті фінансового законодавства. Фінансовий контроль здійснюється комітетами Верховної Ради України (у від­повідній для них сфері). Більш широкі повноваження у сфері фінансо­вого контролю за станом і рухом державних фінансів належать двом спеціалізованим комітетам: Комітету з питань бюджетної діяль­ності та Комітету з питань фінансів і банківської діяльності.

Окремим контрольним повноваженням наділена Рахункова па­лата Верховної Ради України. Контрольні повноваження Рахунко­вої палати поширюються на Верховну Раду, органи виконавчої вла­ди, Нацбанк України, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна та інші органи держави. Рахункова палата має право контро­лювати місцеві державні адміністрації, органи місцевого самовряду­вання, підприємства і організації незалежно від форм власності, якщо їх діяльність пов'язана з коштами Державного бюджету України або вони мають частку державної власності.

Контрольні функції Президента України базуються на його ста­тусі глави держави і реалізуються ним, наприклад, під час підписан­ня законів України.

Кабінет Міністрів України здійснює фінансовий контроль в ході реалізації фінансової політики України як взагалі, так і в галузі ціноут­ворення та оплати праці, складання і виконання Державного бюдже­ту України, звіту про його виконання тощо.

Мінфін України здійснює контроль за рухом і витрачанням дер­жавних фінансових ресурсів, виконанням державного бюджету, його касовим виконанням по доходах. Мінфін встановлює та контролює порядок ведення бухгалтерського обліку та звітності про виконання бюджетів, кошторисів витрат бюджетних установ, контролює випуск та обіг цінних паперів, веде загальний реєстр їх випуску.

У системі центральних органів виконавчої влади та на місцях діють спеціальні контролюючі служби: Державне казначейство України і Державна контрольно-ревізійна служба України. Остання здійснює державний контроль за використанням коштів і матеріальних цінностей, Їх зберіганням, станом, достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, бюджетних установах, на підприємствах і в організаціях, які одержують кошти з бюджетів чи державних валют­них фондів[18].

Досить широке коло контролюючих функцій належить Нацбанку України. Це насамперед контроль за діяльністю комерційних банків, їх відділень, філій та представництв. Функцію нагляду здійснює Департамент банківського нагляду Нацбанку України. Операції з нагляду здійснюють регіональні управління Нацбанку України на відповідних територіях.

До функцій Державної митної служби України належить конт­роль за вірністю та своєчасністю сплати мита та митних зборів, пе­реміщенням валютних цінностей через митний кордон України.

Міністерство зв'язку та інформатизації України контролює до­держання правил поштових переказів та пересилки валютних цінностей.

Відомчий фінансовий контроль координується Мінфіном Украї­ни. Він здійснюється міністерствами, іншими органами державно­го управління за діяльністю підвідомчих підприємств, установ і орган­ізацій через функціонально самостійні структурні контрольно-ревізійні підрозділи міністерств і відомств (управління, відділи, групи).

Поєднання державних інтересів, інтересів недержавних господа­рюючих суб'єктів здійснюється через механізм незалежного ауди­торського фінансового контролю. Аудит становить собою перевірку публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та інформації, пов'язаної з фінансово-господарською діяльністю гос­подарюючих суб'єктів, з метою визначення їх достовірності, повноти звітності і обліку, відповідності законодавству[19].

§ 8. Адміністративна відповідальність за правопорушення в галузі фінансів і підприємницької діяльності

Адміністративна відповідальність в фінансовій сфері тісно пов'язана з відповідальністю за правопорушення в підприємницькій діяльності. До правопорушень в галузі фінансів, за які КпАП встановлена адміністративна відповідальність, можна відне­сти: порушення правил про валютні операції (ст. 162); порушення за­конодавства з фінансових питань (ст. 1642); несвоєчасне здавання виторгу (ст. 1644); порушення порядку формування та застосування цін і тарифів (ст. 1652).

Безпосередня шкода відносинам у галузі фінансів заподіюєть­ся також правопорушеннями, що вчиняються у підприєм­ницькій діяльності, оскільки вони пов'язані з несплатою чи неналежною сплатою у державний бюджет чи місцеві бюджети відпо­відних податків і зборів, порушенням правил ціноутворення, конку­ренції та ін. До таких правопорушень можна віднести: незаконні скуповування, продаж і переробку хутрових шкірок звірів (ст. 163);

порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю (ст. 164);

ухилення від подання декларації про прибутки (ст. 1641); недобросо­вісну конкуренцію (ст. 1643); реалізацію, прийняття на комісію або збереження з метою продажу алкогольних напоїв та тютюнових ви­робів, на яких немає марок акцизного збору встановленого зразка (ст. 1645); зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 1661);

неправомірні угоди між підприємцями (ст. 1662) та ін.

Справи про правопорушення в галузі фінансів і підприємницької діяльності розглядаються уповноваженими на те посадовими особа­ми органів внутрішніх справ, державної контрольно-ревізійної служби, податкової служби, районними (міськими) судами (суддями) та ін.


 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Коментар до Конституцій України. — К., 1996.

2. БахрахД. Н. Административное право: Учебник для ву­зов. - М.,1997.

3. Брэбан Г. Французское административное право. — М., 1988.

4. Драго Р. Административная наука.М., 1982.

5. Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лек­цій. - К., 1998.

6. Муниципальное право. — М., 1997.

7. Овсянко Д. М. Административное право. — М., 1997.

8. Тихомиров Ю. А. Публичное право. — М., 1995.

9. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и про­цесса. - М., 1998.

10. Юсупов В. А. Теория административного права. — М., 1985.





Реферат на тему: Управління фінансами (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.