Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Участь негромадських суб’єктів у здійсненні конституційних завдань держави (на прикладі вищого шкільництва) (реферат)

Від часів ліберальної держави ХІХст. й доктрини "laisses feirre” європейська громадська адміністрація розширювала свої повноваження у суспільному й громадському житті. Отже, адміністрація, яка спочатку була гарантом правового порядку й виконувала передусім регламентно-порядкові функції, поступово перетворювалась в організатора послуг, які мали за мету задовольняти потреби громадян.

Ці проблеми стали предметом зацікавлень доктрини адміністративного права. У Франції народжувалась наукова школа "service public” [1], а дещо згодом у німецькій науці виникла концепція "Leistungus-verwaltung”[2]. Ці концепції в першій половині XX століття потрапили на сприятливий ґрунт у вигляді доктрини "welfare state”[3] і владних положень соціалістичних держав. Ці держави визнавали омніпотенцію адміністрації за фундамент функціонування державного апарату.

В результаті у сучасних державах маємо справу з громадською організацією (державною і самоврядною) з широко розбудованими завданнями. Це торкається як колишніх соціалістичних держав, так і до держав Західної Європи. Щодо колишніх соціалістичних держав, то це зрозуміло, оскільки є спадкоємці адміністрації, яка займалась майже всіма справами. Проте і в державах Західної Європи останніми десятиріччями швидко зростала активність громадської адміністрації. Лише у 70-80-х роках це зростання дещо послабилось в результаті появи неоконсервативних тенденцій.

Отже, цілком правомірно говорити про сучасні держави як держави "адміністративні”. Не безпідставні також погляди, стосовно того, що адміністрація не спроможна уже охопити своєю дією нові сфери життя. Зауважимо, що разом із розширенням завдань громадської адміністрації зростали вимоги громадян до держави.

Це не породжувало б побоювань, коли б адміністрація ефективно розв'язувала доручені їй завдання і достатньою мірою задовольняла потреби громадян. Тимчасом проти громадської адміністрації щораз більше лунає критичних голосів. Наприклад, у Польщі не рідкісна думка, що громадська адміністрація є неефективна і неспроможна справитись зі своїми обов'язками. Особливо це торкається сфери так званих нематеріальних послуг (охорони здоров'я, шкільництва, страхування, культури), що виконуються способом, далеким від європейських стандартів, і – що найважливіше – від громадських очікувань. Вони дорогі та неефективні, обтяжують громадський бюджет непропорційно до результатів.

Важливо підкреслити, що таку думку поділяють також інші промінентні представники європейської соціал-демократії, зокрема Т.Блер (прем'єр Великобританії) та Г.Шредер (канцлер Німеччини) в об'явленим нещодавно маніфесті під заголовком "Європа: Третя дорога – новий засіб”. Відкидаючи будь-які політичні симпатії, є дуже суттєвим той факт, що соціал-демократи нині є при владі у рішуче більшій частині держав Європейського союзу. Отже, цей голос треба сприймати як серйозний та значущий для майбутнього Європи.

Спокушаючись на короткий діагноз такого стану справ, здається, що у нашій державі відбувається своєрідний "перелом”, який полягає в перевантаженні адміністрації завданнями. Це безпосередньо пов'язано з надмірними витратами з громадських бюджетів, які задовольняють потреби громадян. Зростання бюджетних витрат породжує необхідність збільшення громадських надходжень (наприклад, шляхом підвищення податкових та митних ставок), а це своєю чергою викликає додаткове фіскальне навантаження громадян і господарських суб'єктів.

Безперечно необхідно внести зміни, які б не лише загальмували ці негативні явища, але й створювали механізми, які ефективніше і дешевше задовольняли б суспільні потреби в ділянці нематеріальних послуг.

Як видається, в підвалинах кожної дискусії в цій сфері лежить проблема завдань сучасної держави та її фінансування. Тобто йдеться про встановлення обсягу завдань, якими має безпосередньо займатися держава, а також їх фінансувати.

Треба виходити із загального положення, що піклуванням кожної держави є задоволення потреб громадян. Це означає, що державна влада може, а в разі потреби – повинна займатись кожною справою на користь людині. Від сучасної держави та її адміністрації не можна, однак, вимагати необмеженої активності та омніпопетції. Уже згадувалось, що соціалістичний лад довів неефективність такої концепції держави. У зв'язку з цим законодавством твориться сфера так званих завдань держави, якими мають займатися державні органи. Розмір цієї сфери залежить від реалізованої у певний період суспільно-господарської політики або залежить від моделі держави.

Завдання держави визначені як постановами конституції, так і звичайним законодавством. Це дає підстави для поділу завдань держави на конституційні і позаконституційні. Беручи до уваги правовий характер конституції та раціональність законодавців, цьому поділові треба надати суттєвого значення, яке породжує визначені правові та практичні наслідки. Якщо законодавець наважується на конституціоналізацію вибраних завдань, слід припустити, що вони зачисляються до завдань пріоритетних, тобто найважливіших і необхідних з погляду інтересів держави і задоволення потреб громадян. Отож, у цьому разі можна говорити про завдання, що служитимуть основним цінностям, якими керується держава на даному етапі свого розвитку [4]. Крім того, шляхом конституціоналізації законодавець надає їм риси тривалості, роблячи їх незалежними від невідкладних політичних тенденцій, можливих на площині звичайного законодавства.

Зауважимо, що конституції уникають перелікового визначання завдань держави. З одного боку, це правильно, тому що величезний каталог цих завдань та їхня різноманітність, встановлена законом, була б приречена на невдачу. Однак, з іншого боку, це породжує труднощі у визначенні та ідентифікації завдань, яким бажано надати конституційні риси. Більше того, конституції дуже обережно і чітко ставляться в цілому до регулювання завдань держави.

Відтак вважаємо, що спроба встановлення завдань держави, які нас цікавлять, можлива не лише спираючись на постанови конституції, що згадують expressis verbis визначені завдання, але й спираючись на регулювання стосовно громадянських прав.

Підкреслимо, що у доктрині конституціоналізму проблема впливу економічних, соціальних і культурних прав на конструкцію завдань та обов'язків держави породжує багато суперечностей [5]. Поза суперечностей лишається погляд, що конституціоналізація цих прав спричинила те, що громадянин перестав бути лише предметом потенціальних філантропічних дій держави, але став суб'єктом , уповноваженим користуватись діями держави [6]. Автор цього дослідження схиляється, однак, до поглядів, які йдуть далі, і визнає, що вміщення в конституції визначеного громадянського права водночас означає визначення одного з напрямів та мети дії держави, тобто у нашому розумінні – завдання. В результаті не лише встановлюються суб'єктивні права одиниці, але і кваліфікацію визначеної ділянки до завдань держави [7].

Видається, що головною рисою конституційних завдань держави є повна і конкретизована конституційна відповідальність апарату держави і в її межах відповідних державних органів. Ідучи таким шляхом, визнаємо, що держава не може зректись і уникати цієї відповідальності. У владних умовах демократичної держави і держави права державні органи відповідають перед суспільством за рівень виконання цього завдання чи, інакше кажучи, за рівень задоволення визначених суспільних потреб. Бездіяльність чи недостатню активність державних органів можна, отже, сприйняти як порушення положень конституції.

Вимоги правильної організації держави та суспільства уповноважують стверджувати, що конституційні завдання треба бачити в категоріях виключності держави, яка містить визначені завдання та відповідальність за їх невиконання. Під виключністю розуміємо явище, у якому конституційне завдання не може бути редукованим з волі звичайного законодавця, тобто виключене з каталогу завдань держави. Натомість відповідальність не може бути предметом для поділу з іншими суб'єктами.

В окремій площині слід розглядати питання виконання конституційних завдань держави. У цьому випадку треба прийняти, що держава може уповноважувати недержавні суб'єкти для участі у здійснюванні завдань, несучи, однак, повну відповідальність. Про це буде йти мова у подальшому.

Повертаючись до поставленої тези про необхідність змін у способах задоволення суспільних потреб і "обов'язків” громадської адміністрації, як видається, вони повинні полягати, по-перше, в удосконаленні, раціоналізації та економізації виконання завдань громадською адміністрацією; по-друге, у більш активній участі територіального самоуправління у виконанні громадських завдань; по-третє, у редукції завдань держави і, по-четверте, у активізації негромадських суб'єктів у процесі здійснення завдань держави.

Удосконалення і раціоналізація адміністрації – це добре відомі і багаторазово обговорювані явища в європейській літературі. Багато уваги присвятили їм також польські автори, вони були предметом численних наукових досліджень, а також складовими реформ, що проводились. Підвищення ефективності діяльності адміністрації – це за своєю природою безперервний процес. Значні надбання науки адміністрації та теорії організації і управління пропонують багато положень і задумів, які дають змогу удосконалювати цю галузь. Зокрема, приділена увага таким проблемам, як удосконалення структур адміністративних управлінь, введення інформативних систем, удосконалення процесів та способів управління робітничим колективом [8].

Нове явище – це "економізація” адміністрації. Так у Польщі, як і в інших державах, це явище щойно набуває значення. Суть економізації –приділяти більшу увагу в діяльності громадської адміністрації відношенню між затратами і ефектами та економічним аналізом, використовуючи економічні обчислення [9].

Територіальне самоуправління посіло тривке і бездискусійне місце в європейських системах громадської влади. Нині вже ніхто не знаходить аргументів, щоб брати під сумнів факт, що воно невід'ємна частина громадської адміністрації, яка виконує завдання держави і з уповноваження держави [10]. Досвід довів, що територіальне самоуправління спроможне ефективніше і економніше виконувати багато завдань у справі задоволення суспільних потреб. Проблема полягає у відповідних пропорціях завдань виконуваних, з одного боку, державною (урядовою) адміністрацією, з іншого – самоврядною адміністрацією. Європейський досвід у цій ділянці є різний, однак, напевне одне – щораз виразніше окреслюється критерій поділу на завдання урядові і самоврядні. Цим критерієм є безпосереднє задоволення потреб громадян і управляння місцевими справами. Підкреслимо, що польська громадська адміністрація до 1999 року значно відхилялась від цього положення. У зв'язку з цим 01.01.1999 року було введено в дію реформу, мета якої – чітке "самоврядування” громадських влад шляхом створення самоврядних повітів (крім існуючих уже самоврядних гмін) і самоврядних органів на воєводському рівні.

Безпосередній спосіб звільнення громадської адміністрації від надмірних завдань – це їх редукція. Припустимо, що скорочення завдань означає ситуацію, коли держава відмовляється від їх здійснення. Внаслідок такого скорочення завдання не ліквідуються, тому що суспільні потреби задоволення в межах цього завдання не зникають. Тут йдеться про те, що держава відмовляється від відповідальності за задоволення цих потреб і залишає цей процес поза увагою громадської адміністрації. Проблема редукції в такому розумінні, однак, не проста – вона складніша, ніж здається, хоча б у світлі лише двох спостережень. По-перше, завдання цілої громадської адміністрації (урядової і самоврядної) слід релятивізувати до завдань держави, адміністрація якої є підсистемою. По-друге, держава – це найвищий представник інтересів загалу громадян і у зв'язку з цим її головний обов'язок – забезпечення добробуту цілого суспільства, піклування про задоволення його потреб. Тому громадська адміністрація повинна займатись кожною справою, яка служить інтересам суспільства. Це означає, що до скорочення завдань держави треба ставитись з великою обережністю, щоб це не призводило до невиконання цих завдань. Треба також пам'ятати передумову, що скороченню не можуть підлягати конституційні завдання, оскільки на сторожі виконання цих завдань стоїть правовий характер конституції. Хіба що скорочення може відбутися у випадку зміни положень конституції.

Віддаючи належне описаним засобам підвищення ефективності та економізації діяльності владних структур щодо задоволення суспільних потреб, автор цього дослідження обстоює погляд, що найбільше можливостей у досягненні цієї мети є у збільшенні участі негромадських суб'єктів у виконанні державних завдань.

Передусім підкреслимо, що це дає змогу розвантажити громадську адміністрацію від надмірних обов'язків, пов'язаних з виконанням державних завдань. Як уже згадувалось, сучасна адміністрація характеризується надмірністю завдань. Усупереч редукції завдань, яка могла б здатись тут ефективнішою, явище участі негромадських суб'єктів виявляє таку перевагу, що робить можливим залишити завдання в сфері зацікавлення держави. Не можна забувати, що ми маємо справу з завданнями, пов'язаними з задоволенням потреб громадян, тобто такими, що торкаються найважливіших обов'язків держави. Нашу увагу привертає явище, яке означає включення у процес виконання завдань держави суб'єктів, що лишаються поза структурою державного апарату. В результаті цього поширюється коло суб'єктів, виконуючих ці завдання, і, що суттєво, визволення конкурентності, яка, природно, потребує кращої якості і менших коштів у наданні послуг. Не можна вважати, що ця конкурентність охопить однаково державні суб'єкти, як і недержавні, у виконанні цього самого завдання.

Участь недержавних суб'єктів у виконанні завдань держави – це традиційне явище в європейській теорії та практиці. У Німеччині створено уже конструкцію "beliehene Untemrhmer”, яка передбачає можливість переказування приватним суб'єктам визначених завдань і повноважень громадської адміністрації [11]. У Франції на ґрунті теорії "service public” народилась концепція підприємств громадського вжитку, як приватних установ для задоволення суспільних потреб. Створено також конструкцію концесійного підприємства громадського вжитку як особливої форми громадської адміністрації.

Ця проблема простежується також у польській літературі міжвоєнного періоду. Наприклад, за В. Кльоновіцьким, держава як юридична особа утримує громадську адміністрацію безпосередньо, що означає – через особливі, відокремлені від держави юридичні особи (адміністраційні суб'єкти); або посередньо – через приватних осіб [12]. Своєю чергою С.Кашніца вирізняв концесіонування підприємства громадського вжитку, надаючи їм назву "приватні підприємства”, яким у зв'язку з виконанням обов'язків, що належали до сфери громадської служби, надається характер громадського вжитку, а цим самим і ряд адміністративно-юридичних уповноважень [13].

Досліджувана нами проблема у іншому світлі виглядала в період соціалістичної держави. Зводилась вона в принципі до так званого рекомендування функції державної адміністрації суспільним організаціям. В її основі лежали передусім ідеологічні передумови, тобто такі, що прагнули до усуспільнення держави.

Як уже зазначалось, ми поділяємо завдання держави на конституційні і позаконституційні, і надаємо такому поділу важливого значення і правових наслідків. Цей поділ слід також віднести до явища виконання завдань держави негромадськими суб'єктами. Видається, що вихідні дані під адресою юридичної регуляції стосовно участі негромадських суб'єктів у випадку конституційних завдань можуть бути інші, ніж у випадку завдань позаконституційних. Твердження це зроблено на підставі установленого раніше характеру конституційних завдань, особливо в період відповідальності держави.

Беручи до уваги конституційні завдання, слід виходити з того, що негромадські суб'єкти можуть їх виконувати лише на підставі уповноважень, які виявляються у різних юридичних формах (наприклад, дозволів, концесій), виданих відповідними громадськими органами. Доповнювати це положення буде нагляд громадського органу над діяльністю негромадського суб'єкта як з огляду законності, так і доцільності, звичайно, в межах виконуваного завдання. Необхідність існування уповноваження і нагляду обґрунтоване передусім збереженням повної відповідальності держави. Прийняття іншого рішення означало б, що ця відповідальність була б фіктивна.

Натомість у випадку позаконституційних завдань можна виходити із більш вільних зв'язків між державними органами і негромадськими суб'єктами. Уповноваження і нагляд не мусять мати обов'язкового характеру. Від оцінки законодавцем конкретної ситуації та значення завдання для інтересів держави і громадян залежатиме, чи участь негромадських суб'єктів повинна відбуватись на основі уповноважень і чи існує потреба нагляду або евентуально, яка має бути його інтенсивність.

Прикладом, що ілюструє явище участі негромадських суб'єктів у виконанні завдань держави є в Польщі функціонування недержавного вищого шкільництва. Спираючись на ухвалені раніше постанови, можна твердити, що вище шкільництво – це конституційне завдання держави. Це твердження випливає зі змісту ст.70 Конституції РП, яка встановлює, що "кожен має право на освіту” і що "громадська влада забезпечує громадянам загальний і рівний доступ до освіти”.

Конституціоналізація вищого шкільництва є, напевно, правильне рішення. Шкода тільки, що законодавець не відважився на однозначне визначення вищого шкільництва або ширше – освіти, обов'язкового завдання держави, а прийняв конвенцію польського громадянства [14]. Але і так, поза всякого сумніву, як уже згадувалось, конституційне право на науку покладає на державу та її адміністрацію обов'язок і відповідальність за порушення дій, що служать здійсненню цього права. Ця передумова правового характеру достатньо підтримується аксіологічними аргументами. Важко ж бо заявляти застереження до твердження, що вище шкільництво, як і ціла освіта, є власність і добро загальнонародне, яке має виняткове значення для розвитку суспільства. Шкільництво становить величезний державний інтерес, який можна порівняти лише з нечисленними галузями державного життя.

Із статті 70 Конституції випливає, крім того, що "… громадяни та установи мають право відкривати школи (…) вищі. Умови відкриття та діяльності негромадських шкіл та участі громадських властей у їхньому фінансуванні, а також принципи педагогічного нагляду над школами й закладами визначає закон”. Це означає, що Конституція дала дозвіл на участь недержавних вищих шкіл у процесі виконання завдань держави під назвою "вище шкільництво”.

12 вересня 1990 року прийнято закон про вище шкільництво [15], який регулював виникнення і функціонування недержавних навчальних закладів. Закон цей у ст.2 містив генеральне застереження, що ці положення застосовуються для недержавних вузів.

На практиці виявилось, що цей приклад не лише ілюструє участь негромадських суб'єктів у виконанні завдань держави, але є модельним його розв'язанням, що виявляє переваги цього явища. Починаючи з 1991 року в Польщі спостерігається процес стихійного виникнення недержавних вузів, які, між іншим, зумовлюють планомірний ріст рівня соляризації польського суспільства і робить реальним конституційний принцип загального доступу до освіти. Важливо підкреслити, що в Польщі функціонує понад 150 недержавних вузів, у яких навчається 25% усіх студентів.

На думку автора статті, недержавні вузи по дев'яти роках існування в Польщі виконують уже тривкі функції в інтересах держави і громадян, цим самим обґрунтовуючи потребу введення участі негромадських суб'єктів у виконання завдань держави. Можна спокуситись на захист тези, що недержавні вузи виконують компліментарну роль порівняно з державним шкільництвом, здійснюючи мету, яку не завжди можна осягнути у державних структурах. Тому немає потреби доводити, що державні вузи за своєю природою більш бюрократизовані.

Отже, можна визначити такі уже сформульовані функції недержавних вузів:

- компенсаційну – доповнювання дидактичної діяльності, науково-дослідної, видавничої та інших державних вузів;

- ринкову – гнучке реагування на потреби ринку робочої сили;

- новаторську – розрізнення програм, кадрів і організації;

- суспільну – збудження суспільної активності і підприємництва на користь вищих шкіл, не повністю використаних у державних структурах;

- егалітарну – створення доступу до вузів більшій кількості осіб, шляхом організації недержавних вищих шкіл у невеликих місцевостях, що не мають університетського статусу;

- економічну – безінвестиційний, з погляду бюджету держави, розвиток вищого шкільництва.

Дивлячись ширше, можна не боячись узагальнити наведені функції на ціле явище участі негромадських суб'єктів у виконанні завдань держави.

Наслідком віднесення вищого шкільництва до конституційних завдань держави є конкретні юридичні рішення, що стосуються утворення недержавних вищих шкіл під наглядом державних органів. Отож ст.15 абз.1 наведеного закону про вищу освіту проголошує, що недержавний вуз засновують на підставі дозволу Міністра народної освіти. Дозвіл має адміністративний характер, він підлягає оскарженню до Верховного Адміністративного Суду. Міністр народної освіти наділений також визначеними засобами нагляду, зокрема: затверджує статут недержавного вузу та будь-які його зміни; вправі вимагати інформацію про діяльність недержавного вузу; може припинити діяльність недержавного вузу або наказати його ліквідувати у випадку, якщо вуз веде діяльність, не згідну з положеннями закону, статутом вузу або дозволом.

Приклад вищого шкільництва підтверджує раніше прийняті вихідні теоретично-правові передумови про необхідність наділення державних органів регламентаційними та контрольними компетенціями. По-перше, ми маємо справу з конституційним завданням держави, тобто повною відповідальністю держави за його виконання. По-друге, це завдання потребує ведення однорідної у масштабі держави освітньої політики, яку розуміють передусім як установлення визначених освітніх стандартів у програмному, кадровому, матеріальному обсязі. Основна мета тут – уніфікація дипломів про закінчення вузу, які "авторизує” держава.

Тематичні та об'ємні рамки статті не дають змоги для ширших висновків щодо недержавних вищих шкіл. Наша головна мета –проілюструвати теоретичні тези, щодо участі недержавних суб'єктів у виконанні конституційних завдань держави, а не розмірковувати на тему системи вищих шкіл.

Виходячи з цього, презентовану статтю завершимо узагальненим висновком, пов'язаним з виконанням завдань держави. Отже, підкреслимо, в Європі і в Польщі зокрема з великими труднощами встановлювався принцип територіального самоврядування. Однак сьогодні ніхто уже не бере під сумнів переваг самоврядування, яке відіграє вагому роль у виконанні завдань держави. Порівнюючи установу територіального самоврядування і установу участі негромадських суб'єктів у виконанні завдань держави, може скластися враження, що тут виступають навіть далекосяжні подібності. Їхнім спільним знаменником є виконання завдань держави під наглядом і за допомогою державних органів. Як видається, установа участі негромадських суб'єктів у виконанні завдань держави проходить подібний шлях як і територіальне самоврядування. Постає нове явище, яке може і повинне відіграти суттєву роль у розвитку держав і суспільств, особливо в ділянці підвищення ефективності надання суспільних послуг, а також функціонування громадської адміністрації. Негромадські суб'єкти виконують уже важливі суспільні функції в рамках інших конституційних завдань держави. Згадаємо, зокрема, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, культуру, охорону навколишнього середовища і навіть внутрішню безпеку.

Досліджуване явище містить дуже важливий фінансовий аспект, якого автор не торкається у цій статті, оскільки хоча б скорочене його обговорення потребувало б спеціального опрацювання. Участь негромадських суб'єктів у виконанні конституційних завдань держави асоціюється звичайно з відплатністю за послуги, надавані цими суб'єктами. Наприклад, навчання у всіх недержавних вузах у Польщі є відплатне. Тимчасом, як видається, це небезпечна дорога для явища участі негромадських суб'єктів у виконанні завдань держави. Не добачається той факт, що тут маємо справу не лише з виконанням конституційних завдань держави. А це означає, що на державу має покладатись обов'язок брати участь у коштах надавання послуг. Сучасні фінансові системи створили широке коло інструментів субсидіарного характеру (зокрема, урядове замовлення, дотації, субвенції, договори про надання послуг), які можна використовувати у процесі виконання завдань держави негромадськими суб'єктами. Щоправда, польське законодавство передбачає можливість субсидіювання діяльності негромадських суб'єктів, проте це лише несміливі спроби, а не обов'язковий принцип. Наприклад, закон про вищу освіту у ст.25 Міністрові народної освіти надає право виділяти дотації на діяльність недержавних вузів. Треба, однак, підкреслити, що це правило є мертве, оскільки не було випадку такої дотації. Приклад цей засвідчує, що успіх явища негромадських суб'єктів у виконанні завдань держави, принаймні тих, що мають конституційний характер, залежить від створення юридичної системи і гарантії субсидіювання з боку держави.


Література

1. De Laubadere. Traite elementaire de droit administratif. – Париж, 1963.

2. Forsthoff. lembuch des Verwaltungsrecht: Мюнхен / Берлін, 1961.

3. Завадзький . Держава добробуту. Доктрина і практика. – Варшава, 1961.

4. Пор. Т.Скочни . Область і форми редукції та раціоналізації завдань адміністрації // Організація – Методи – Техніка. – 1989. – 4. – С. 2.

5. Пор. м. ін. у польській літ: З.Кендзя. Громадянські права і обов'язки в Польщі та світі. – Варшава, 1974; Б. Завадзка. Розвиток конституційних суспільних прав громадян. – Юридичні студії. – 1993. – №2-3.

6. Пор. Б. Завадзка. Економічні, соціальні та культурні права. – Варшава, 1996. – С. 15.

7. Пор. З.Кендзя, Й. Лентовський. Суспільно-економічні права громадян і державна адміністрація // Громадянські права і державна адміністрація – Польща; Австрія: , Оссолінеум, 1983. – С. 80.

8. Див. М.Єловіцький. Основи організації громадської адміністрації: Теоретичні питання. – Варшава, 1998.

9. Пор. Г.Іздебський. Сучасні моделі громадської адміністрації. – Варшава, 1993.– С. 62.

10. 3. Невядомскиий. Територіальне самоуправління в умовах сучасної капіталістичної держави. – Варшава, 1988. – С. 70.

11. Е.Р. Губер. Wrtschaftsverwaltungsrecht. – Tubigen, 1953. – T. 1. – S. 533.

12. В. Кльоновєцький. Громадський заклад у польському праві. Юридично-адміністративне студіям. – Люблін, 1933. – С. 18.

13. С. Кашніца. Польське адміністративне право. Поняття та принципові установи. 2-ге вид. – Познань, 1946. – С.86.

14. У випадку охорони середовища владодавець вибрав інший спосіб регулювання, установлюючи в ст.74, що "охорона середовища є обов'язок громадських влад”.

15. З.В. №65, поз. 385 (з подальшими змінами).





Реферат на тему: Участь негромадських суб’єктів у здійсненні конституційних завдань держави (на прикладі вищого шкільництва) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.