Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Тероризм у світовому масштабі і проблеми дотримання прав людини. Як боротися з тероризмом та як зменшити його рівень (реферат)

ПЛАН

1. Боротьба з тероризмом у світі

2. Проблеми дотримання прав людини і тероризм

3. Боротьба з тероризмом в Україні

Список використаної літератури

1. Боротьба з тероризмом у світі

У міжнародних конвенціях відсутнє визначення тероризму, але в договорах щодо запобігання і покарання за окремі види тероризму, а саме: Конвенції про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 р., Міжнародній конвенції по боротьбі із захопленням заручників від 17 грудня 1979 р., Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден від 16 грудня 1970 р., Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства від 10 березня 1998 р., учасницею яких є Україна, визначено основні риси тероризму.

Особливості злочину «тероризм» полягають у тому, що це злочинне діяння особи, групи осіб чи недержавних організацій, спрямоване на примушення фізичних та юридичних осіб, органів влади, держави або міжнародної організації вчинити необхідні для терориста дії або бездіяльність шляхом застосування або погроз застосування насильства з використанням різноманітних засобів, включаючи зброю масового ураження, отруйні сильнодіючі, радіоактивні речовини, вибухівку, вогнепальну і холодну зброю, вплив на комп'ютерні системи.

В умовах глобалізації міжнародних відносин боротьба з тероризмом тільки в національних рамках виявляється малоефективною. Потрібні об'єднані зусилля держав на парламентському, урядовому та суспільному рівнях. Експерти визнали як одну з провідних політику НАТО в боротьбі із сучасним тероризмом, основні напрями якої були започатковані на Паризькому саміті в листопаді 2002 року, а також висловили своє переконання, що Стамбульський саміт, який проходитиме під гаслом „Проектуючи стабільність”, виробить перспективні та відповідальні напрями діяльності НАТО у боротьбі з цією глобальною небезпекою.

Сьогодні з міжнародним тероризмом необхідно боротися не аматорськими, а комплексними методами – на системному, міжнародному рівні. Нині стало цілком зрозуміло, що не тільки одна країна не може самотужки протистояти такому явищу, як тероризм, а й групи країн. Постала необхідність координації зусиль на рівні міжнародних організацій. НАТО у цьому розумінні є найефективнішим механізмом боротьби з міжнародним тероризмом.

Настав час утворити певну структуру швидкого реагування, яка б налічувала кілька десятків тисяч солдат і була добре підготовлена, сучасно озброєна та працювала на випередження, не допускаючи будь-яких проявів тероризму. Ця структура покликана убезпечувати населення від терористичних акцій та заходів, які призводять сьогодні до загибелі десятків тисяч людей.

Міжнародний тероризм – це форма силового зіткнення цивілізацій в умовах глобалізованого світу. Передусім ідеться про протистояння іудейської та мусульманської цивілізацій як найбільш радикальних і агресивних. У цю боротьбу втягується і християнська цивілізація, особливо її католицька та протестантська гілки. Втім, православні народи також не залишилися осторонь, найпаче враховуючи розширення зони військових конфліктів на іракську територію. У війні в Іраку беруть участь військові контингенти з православних країн, зокрема Болгарії та України. Не можна забувати і про інтереси таких цивілізацій, як буддійська чи архаїчно-природних культів, характерна для країн Африки і деяких ареалів Азії та Латинської Америки.

Отже, тероризм завжди спрямований проти широкого кола людей. Відповідно, суб'єктом терористичного злочину є індивіди, які діють особисто, а не від імені держави. Для кваліфікації діяння як тероризму обов'язково потрібна особлива суб'єктивна сторона злочину, зокрема мета - саме примушування фізичних і юридичних осіб, органів влади, держав та міжнародних організацій до прийняття вигідних для терористів дій або бездіяльності. При визначенні складу злочину «тероризм» потрібно враховувати всі особливості цього тяжкого злочину, які набули визнання в міжнародних стандартах співробітництва держав у боротьбі з тероризмом. Чіткі положення кримінального законодавства щодо тероризму не тільки забезпечують запобігання йому, достатнє і справедливе покарання за цей злочин, а й гарантують дотримання законності і верховенства права та запобігання використанню зазначеного законодавства з будь-якою незаконною метою для порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Застосування в юридичній практиці такого визначення складу злочину створило б серйозну загрозу для громадян України, а також інших осіб, які перебувають на її території.

Відсутність у новому законі чіткого визначення самого поняття «тероризм», надто широкий перелік діянь, які можуть бути віднесені до категорії «терористичні акти», не дає підстав говорити про дотримання Україною міжнародних стандартів щодо права на особисту недоторканність, закріпленого в ст. 9 Загальної декларації прав людини та ст. 9 і 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Цей стандарт закріплено і в ст. 29 Конституції України.

2. Проблеми дотримання прав людини і тероризм

Під час протистояння тероризму є важливим дотримання прав людини. Тому важливе значення мають міжнародні механізми захисту прав людини.

Міжнародні пакти про права людини та інші договори (конвенції) не тільки проголошують ці права, а й передбачають комплексну систему забезпечення та захисту зафіксованих в цих актах та у внутрішньодержавному законодавстві прав і свобод.

Суттєва відмінність пактів і ухвалених на їх основі документів від Загальної декларації прав людини полягає втому, що вони спрямовані на те, щоб максимально гарантувати проголошені права. Для прикладу можна послатися на норми, вміщені в ст. 9 Пакту про | громадянські і політичні права, де загальні формулювання («кожна І людина має право на свободу та особисту недоторканність»; «нікого не може бути піддано свавільному арешту чи утриманню під вартою») доповнюються конкретними приписами відносно законної процедури позбавлення волі і недопущення свавілля, або ст. 19, в якій положення про право кожної людини на вільне вираження свого погляду супроводжується конкретними поясненнями змісту цього права, і разом з тим, встановленням певних обмежень.

В узагальненому вигляді такий підхід сформульований у ст. 2 Пакту, згідно з якою кожна держава-учасниця зобов'язується поважати і забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, права, визнані в цьому Пакті, а також, якщо це ще не зроблено, вжити необхідні законодавчі та інші заходи для здійснення цих прав. і В іншому Пакті - про економічні, соціальні і культурні права - зобов'язання держав-учасниць сформульовано з урахуванням об'єкта регулювання і реальних умов: «Вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами».

Відповідно до положень міжнародних договорів склалася певна система міждержавних органів, наділених функціями міжнародного контролю за діяльністю держав у сфері забезпечення прав людини.

Одним з таких органів є Комітет з прав людини, утворений на підставі Пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього. Він наділений правом приймати і розглядати повідомлення від фізичних осіб про порушення тією чи іншою державою їх прав, викладених у Пакті.

Відповідно до ст. 4 Факультативного протоколу про будь-яке таке повідомлення Комітет повідомляє державу, яку звинувачують у порушенні прав людини, і яка має упродовж шести місяців надати письмові пояснення, котрі роз'яснюють її позицію і повідомити про заходи, яких може бути вжито. Але ця процедура може відбутись лише у тому разі, якщо громадянин доведе, що ним вичерпано всі внутрішньодержавні способи захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.

Виходячи з принципу суверенітету держави і недопустимості втручання у її внутрішні справи, Комітет не має права приймати рішення, які до чогось зобов'язують державу. Він лише розглядає отримані матеріали і про результати сповіщає державу і зацікавлену особу. Однак сам факт скарги, сама процедура розслідування і розгляду носять компрометуючий характер, тому держави прагнуть не тільки не доводити до розгляду, урегулювавши всі проблеми такої скарги, але нерідко ліквідують причини, котрі призвели до скарги. У цьому важливу роль відіграють виступи членів Комітету та їхній аналіз ситуації в країні. Скарги відіграють важливу роль у регулярних звітах, які надають держави-члени Комітету. Оцінка доповідей ураховує й індивідуальні скарги.

Важливу роль у забезпеченні і захисті прав людини відіграє ООН. Згідно зі ст. 55 її статуту вона сприяє «загальному поважанню і дотримуванню прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії».

Для здійснення цих функцій у сфері прав людини Генеральна Асамблея у відповідності зі ст. 22 Статуту ООН створює у разі потреби різні допоміжні органи. Деякі з них створюються аЬ пос, інші є постійними або функціонують упродовж тривалого часу.

Згідно із Статутом ООН рівну з Генеральною Асамблеєю відповідальність за виконання функцій Організації в галузі прав людини несе Економічна і Соціальна Рада, котра працює під керівництвом Асамблеї.

Нею в 1946 р. була створена Комісія ООН з прав людини, яка сьогодні складається з представників 53 держав. Члени комісії обираються Економічною і Соціальною Радою (ЕКОСОР) на три роки. Комісія з прав людини збирається на щорічні сесії тривалістю шість тижнів і ухвалює свої рішення більшістю голосів присутніх членів. Комісія займається будь-якими порушеннями прав людини, якщо вони носять масовий або брутальний характер. Тут діє відкрита процедура розгляду ситуацій у сфері прав людини незалежно від того, чи є ця держава учасником договору чи ні. Як і Комітет, Комісія не має права вживати будь-яких заходів щодо держави, але сам факт обговорення питання в рамках ООН, прийняття осудливої резолюції утворює несприятливу для держави атмосферу.

Допоміжним органом ООН з прав людини є Підкомісія з попередження дискримінації і захисту меншин. У складі Секретаріату ООН функціонує Центр з прав людини. У грудні 1993 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію про заснування посади Верховного комісара ООН з прав людини. На нього покладено відповідальність за діяльність ООН у сфері прав людини в рамках загальної компетенції, повноважень і рішень Генеральної Асамблеї ООН, ЕКОСОР і Комісії з прав людини. Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю терміном на чотири роки з можливістю одного повторного переобрання. Він має керуватися Загальною декларацією прав людини 1948 р., іншими основоположними міжнародно-правовими актами, має виходити з того, що всі права людини - громадянські, культурні, економічні й політичні - є унікальними, взаємозв'язаними і взаємозалежними. Верховний комісар має щорічно надавати доповіді Комісії з прав людини ООН, а через ЕКОСОР - Генеральній Асамблеї ООН. За різними оцінками, ООН щорічно отримує від ЗО до 40 тис. скарг про порушення прав людини.

На підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН за № 428 засновано посаду Верховного комісара ООН у справах біженців. Він обирається Генеральною Асамблеєю за поданням Генерального секретаря ООН терміном на три роки, виконує обов'язки по наданню міжнародного захисту біженцям та подає Генеральній Асамблеї щорічну доповідь. Роль Верховного комісара останніми роками значно зросла у зв'язку із збільшенням кількості біженців із різних регіонів, охоплених міжетнічними, міжрелігійними і міжнаціональними конфліктами.

Окремі конвенції передбачали створення спеціальних органів. Серед них: Комісія з прав людини - на основі Пакту про громадянські і політичні права; Комітет з прав дитини - на основі Конвенції з прав дитини; Комітет з ліквідації расової дискримінації - на основі Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Комітет проти тортур - на основі Конвенції проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарань. Пакт про економічні, соціальні і культурні права не передбачив спеціального органу, але застеріг можливість дій через Економічну і Соціальну Раду; остання своїм рішенням в 1985 р. заснувала Комітет з економічних, соціальних і культурних прав.

Кожний комітет складається із експертів (в комітетах з прав дитини і проти тортур - по 10, в решті - по 18 чоловік); до нього не може входити більше чим по одному представнику від держави; враховується справедливе географічне розташування і представництво різних форм цивілізації та основних правових систем.

Держави-учасниці пактів і конвенцій взяли на себе зобов'язання регулярно представляти до відповідного комітету (безпосередньо або через Генерального секретаря ООН) доповіді про стан справ у галузі прав людини і про ті заходи, які вживаються з метою прогресу в їх реалізації. Комітет вивчає доповіді, обговорює їх на своїх засіданнях і надсилає державам свої зауваження до них.

Існують також і регіональні органи та форми контролю. До них слід віднести Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, схвалену 4 листопада 1950 р. в рамках Ради Європи, яка діє лише стосовно держав, які є членами цієї Ради. Відповідно до ст. 19 Конвенції створено Європейську Комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини, які наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і окремих осіб. Будь-яка держава-учасниця може направити в Комісію скаргу про те, що інша сторона порушує положення Конвенції. Комісія правомочна розглядати також скарги окремих осіб, недержавних організацій і групи осіб про порушення їх прав учасниками Конвенції. Але скарги розглядаються лише в тому разі, якщо держава, проти якої вона подана, визнала подібну компетенцію Комісії. Поступово всі члени Ради Європи визнали компетенцію не лише Комісії, але й Суду.

Комітет міністрів Ради Європи розглядає скарги лише у випадку, коли вони не були передані до Європейського суду з прав людини. Справи до цього суду передаються як Комісією, так і державами-учасницями.

Створений на основі Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод контрольний механізм був значною мірою результатом компромісу, оскільки в роки його створення члени Ради Європи ще не були готові до того, щоб відмовитися від частини своїх суверенних прав, переведення національної системи захисту прав людини на вищий рівень і надання окремому індивіду права на прямий доступ в Суд. Нині такі умови вже склалися.

Члени Ради Європи 11 травня 1994 р., прийняли протокол № 11 до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, який надавав індивіду, недержавним організаціям і групам осіб можливість спрямовувати скарги (петиції) безпосередньо до Суду. Цей протокол набрав чинності з жовтня 1997 р. після того, як всі держави-учасниці підписали і ратифікували його. Згідно з цим протоколом Європейська комісія з прав людини ліквідується і єдиним органом стає Суд. Для розгляду справ Суд створює комітети із трьох суддів, палати з семи суддів і великі палати з сімнадцяти суддів. Питання про прийнятність справ вирішується комітетом із трьох суддів. Викликано це тим, що потік скарг постійно зростає, особливо у зв'язку із зростанням членів Ради Європи, і комітети мають можливість оперативно і ефективно вирішувати питання про допустимість індивідуальних скарг. Самі ж справи вирішуються палатами. Великі палати обговорюють найважливіші питання інтерпретації

Конвенції, а також справи, передані їй на вимогу сторін-учасників суперечки.

Європейський суд з прав людини не скасовує і не змінює рішень національних судів, а виносить нові. Він розглядає тільки ті справи, де звинуваченою стороною є держава, а не особа або група осіб. Необхідна умова розгляду справи - використання скаржником усіх національних засобів захисту, доступних в країні, і подання позову упродовж шести місяців після винесення вироку. Не приймаються до розгляду скарги: анонімні, ідентичні тим, які були раніше розглянуті; вивчені іншими міжнародними органами з прав людини; ті, які не мають відношення до положень Європейської конвенції з прав людини.

Скарга має подаватися на мові оригіналу (перекладати на англійську чи французьку не потрібно!). До неї в обов'язковому порядку додаються рішення всіх національних судових інстанцій. Після реєстрації позову Європейський суд надсилає запит про факти порушення прав людини урядові держави, який повинен упродовж місяця дати на нього відповідь. І, залежно від відповіді, справа або залагоджується, або передається для подальшого розгляду в Суді. Строк розгляду справи - в середньому 3-5 років. Після остаточного рішення Суду Комітет Міністрів Ради Європи визначає суму відшкодування для позивача. При цьому слід відзначити, що для громадян все це - безкоштовно, оскільки витрати на роботу Суду оплачує держава, роблячи внески в Раду Європи.

За останні п'ять років в Європейський суд з прав людини з України звернулося більше 7 000 фізичних і юридичних осіб. Це є свідченням, з одного боку, складної соціально-економічної ситуації в країні, а з іншого - красномовною констатацією того факту, що українська судова система поки що далека від досконалості. Та й правова підготовка наших співвітчизників не завжди на потрібному рівні. Адже, наприклад, до Європейського суду в Страсбурзі звернулися шахтарі Донбасу, сподіваючись таким чином «вибити» заборгованість по заробітній платі за декілька років. Але відомо, що подібні скарги Європейський суд з прав людини не розглядає.

Рішення Суду обов'язкові для держав-учасниць, і за їх виконанням наглядає Комітет міністрів Ради Європи. Отже, створений відповідно до Європейської конвенції і протоколу № 11 механізм є, по суті, наднаціональною владою. Його створення поставило перед

державами-членами Ради Європи вимогу перегляду колишнього стереотипного уявлення щодо абсолютизації державного ! суверенітету. Рішення суду, маючи значення прецеденту, чинять значний вплив на формування і розвиток доктрини європейського права. Ними в повсякденній практиці керуються судові органи держав-учасниць. Члени Ради Європи постійно коректують своє .законодавство і адміністративну практику під впливом рішень Суду. Відкидаючи законність національних судових рішень, Європейський суд спонукає держави переглядати чинне законодавство і практику його застосування. Виходячи з цього, будь-яка країна, вступаючи до Ради Європи, має не тільки приєднатися до Європейської конвенції, але і внести такі необхідні зміни до свого законодавства, які випливають із процедурного механізму, що утворюється рішеннями Суду з прав людини.

Діяльність контролюючого механізму, створеного в рамках Ради Європи на основі численних європейських конвенцій, сприяє уніфікації юридичних систем всіх країн Європи в сфері захисту основних прав і свобод людини.

Зокрема, Україна, як член Ради Європи взяла на себе ряд зобов'язань, спрямованих на вдосконалення внутрішнього законодавства у сфері прав і свобод, ухвалення нових кримінального і кримінально-процесуального кодексів тощо. Законом від 22 лютого 2000 р. в Україні скасовано смертну кару.

3. Боротьба з тероризмом в Україні

Тероризм - суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози.

Міжнародний тероризм - здійснювані у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов'язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров'ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народногосподарських об'єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої.

Правову основу боротьби з тероризмом в Україні становлять Конституція України ( 254к/96-ВР ), Кримінальний кодекс України ( 2341-14 ), цей Закон, інші закони України, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, 1977 р. ( 994_331 ), Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, 1997 р. ( 995_374 ), Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму, 1999 р. ( 995_518 ), інші міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України.

Боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах:

1. законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина;

2. комплексного використання з цією метою правових, політичних, соціально-економічних, інформаційно-пропагандистських та інших можливостей; пріоритетності попереджувальних заходів;

3. невідворотності покарання за участь у терористичній діяльності;

4. пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності;

5. поєднання гласних і негласних методів боротьби з тероризмом;

6. нерозголошення відомостей про технічні прийоми і тактику проведення антитерористичних операцій, а також про склад їх учасників;

7. єдиноначальності в керівництві силами і засобами, що залучаються для проведення антитерористичних операцій;

8. співробітництва у сфері боротьби з тероризмом з іноземними державами, їх правоохоронними органами і спеціальними службами, а також з міжнародними організаціями, які здійснюють боротьбу з тероризмом.

Служба безпеки України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання, виявлення та припинення терористичної діяльності, у тому числі міжнародної; збирає інформацію про діяльність іноземних та міжнародних терористичних організацій; провадить у межах визначених чинним законодавством повноважень виключно з метою отримання упереджувальної інформації у разі загрози вчинення терористичного акту або при проведенні антитерористичної операції оперативно-технічні пошукові заходи у системах і каналах телекомунікацій, які можуть використовуватися терористами; забезпечує через Антитерористичний центр при Службі безпеки України організацію і проведення антитерористичних заходів, координацію діяльності суб'єктів боротьби з тероризмом відповідно до визначеної законодавством України компетенції; здійснює досудове слідство у справах про злочини, пов'язані з терористичною діяльністю; забезпечує безпеку від терористичних посягань установ України за межами її території, їх співробітників та членів їхніх сімей.

Міністерство внутрішніх справ України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом запобігання, виявлення та припинення злочинів, вчинених з терористичною метою, розслідування яких віднесене законодавством України до компетенції органів внутрішніх справ; надає Антитерористичному центру при Службі безпеки України необхідні сили і засоби; забезпечує їх ефективне використання під час проведення антитерористичних операцій.

Рішення щодо проведення антитерористичної операції приймається залежно від ступеня суспільної небезпеки терористичного акту керівником Антитерористичного центру при Службі безпеки України за письмовим дозволом Голови Служби безпеки України або керівником координаційної групи відповідного регіонального органу Служби безпеки України за письмовим дозволом керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України, погодженим з Головою Служби безпеки України. Про рішення щодо проведення антитерористичної операції негайно інформується Президент України.

Інформування громадськості про вчинення терористичного акту здійснюють керівник оперативного штабу або особи, уповноважені ним на підтримання зв'язків з громадськістю.

Україна відповідно до укладених нею міжнародних договорів співробітничає в галузі боротьби з тероризмом з іноземними державами, їх правоохоронними органами і спеціальними службами, а також з міжнародними організаціями, які здійснюють боротьбу з міжнародним тероризмом.

Список використаної літератури

1. Крегул Ю.І., Ладиченко В.В., Орленко В.І. Права і свободи людини .: Навч. посіб. - К.: Книга 2004. - 288 с.

2. Конституційне право України / За ред. Копєйчикова В. – К., 2001.

3. Требин М.П. Если завтра война. Тероризм в ХХІ веке. – М., 2002.





Реферат на тему: Тероризм у світовому масштабі і проблеми дотримання прав людини. Як боротися з тероризмом та як зменшити його рівень (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.