Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Сутність та тенденції розвитку інституту усиновлення в цивільному праві зарубіжних країн та України (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Порядок усиновлення дітей в зарубіжному цивільному праві 6

1.1. Становлення сучасного правового механізму захисту прав дитини у міжнародному праві 6

1.2. Співробітництво в процесі міждержавного усиновлення: міжнародно-правовий аспект. 9

Висновок до розділу 1. 18

Розділ 2. Інститут усиновлення в цивільному праві Україні 19

2.1. Судовий порядок усиновлення дітей. 19

2.2. Правові аспекти усиновлення дітей, позбавлених батьківського піклування 23

2.3. Сучасний стан та проблеми законодавчого регулювання захисту прав дитини при здійсненні міжнародного усиновлення в Україні 33

Висновок до розділу 2. 41

Висновки. 42

Список використаних джерел. 44


Вступ

Актуальність теми. Усиновлення є одним із найдавніших та традиційних інститутів сімейного права. Усиновлення (удочеріння) - найбільш переважна форма пристрою дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків. Усиновлення - це перехід прав й обов'язків від біологічних батьків (батька) дитини до усиновителів (усиновителеві), при якому дитина в правовому відношенні повністю прирівнюється до біологічних дітей усиновителя. При цьому, природно, втрачаються усі права й обов'язки рідних (біологічних) батьків дитини.

Право сучасного цивільного суспільства не може залишати поза увагою дітей, позбавлених батьківської турботи. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, - проголошено в ст. 52 Конституції України. Для допомоги таким дітям створено розгалужену систему державних дитячих закладів, у яких вони утримуються на повному державному забезпеченні у віці від трьох років до повноліття.

Під усиновленням розуміються й суспільні відносини, суть якого зводиться до того, що в родину приймається стороння дитина з метою змісту й виховання його як свого рідного сина або дочки.

Відповідно до діючого законодавства, усиновлення можливо відносно неповнолітніх дітей і тільки в їхніх інтересах - це центральний принцип інституту всиновлення.

Декларацією про соціальні й правові принципи, що стосується всиновлення дітей на міжнародному рівні, затвердженою резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р. і ст.21 Конвенції про права дитини, прийнятої в Нью-Йорку 20 листопада 1989 р., зізнається, що всиновлення в іншій країні може розглядатися лише як альтернативний спосіб догляду за дитиною при наявності двох умов: якщо він не може бути переданий на виховання або поміщений у родину в країні походження і якщо забезпечення якого-небудь підходящого відходу в країні походження дитини є неможливим.

Ця тема є актуальною і підлягає вивченню тому, що в системі міжнародного правотворчого процесу є різні етапи, які базуються на відносинах між країнами, а також на розвитку філософської, правової думки загальнолюдського середовища. Саме тому, проблема усиновлення зацікавила мене, і я обрала тему: «Інститут усиновлення в цивільному праві Україні та зарубіжних країн: сучасні тенденції розвитку».

Необхідно зазначити, що вивченням даної теми займалися представники різних напрямів науки. Неодноразово стан її розробки вивчали історики І.Б. Усенко, юристи-міжнародники В.І. Акуленко, В.Г. Буткевич, М.В. Буроменський, О.І. Венгловська, В.Н. Денисов, Л.Г. Заблоцька, В.К. Забігайло, Н.І. Карпачова, Л.М. Колодій, Л.С. Майко, Л.Ю. Олійник, П.М. Рабинович та ряд інших.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати основні риси усиновлення в цивільному праві Україні та зарубіжних країн.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити порядок усиновлення дітей в зарубіжному цивільному праві ;

· охарактеризувати інститут усиновлення в цивільному праві Україні;

· дослідити правові аспекти усиновлення дітей, позбавлених батьківського піклування;

· проаналізувати сучасний стан та проблеми законодавчого регулювання захисту прав дитини при здійсненні міжнародного усиновлення в Україні.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема становлення сучасного правового механізму захисту прав дитини у міжнародному праві та праві України.

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси усиновлення в цивільному праві.

Предметом дослідження виступає порядок усиновлення дітей в зарубіжному цивільному праві та праві України.

Методологія дослідження. При проведенні дослідження використовувались такі методи дослідження: історичний, діалектичний, формально-логічний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, комплексний метод. За допомогою діалектичного методу досліджувався розвиток положень про соціальне значення інституту усиновлення. Історичний метод дозволив провести аналіз правового регулювання усиновлення на різних етапах розвитку людства. За допомогою порівняльно-правового методу досліджується нормативне регулювання усиновлення в різних країнах. Застосування формально-логічного, структурно-функціонального, комплексного методу дослідження дало мені змогу проаналізувати зміст нормативних актів, які регулюють усиновлення в Україні, виявити основні проблеми його розвитку, а також зробити і обґрунтувати висновки та пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання цього інституту сімейного права.


Розділ 1. Порядок усиновлення дітей в зарубіжному цивільному праві 1.1. Становлення сучасного правового механізму захисту прав дитини у міжнародному праві

Найбільш ефективною формою профілактики правопорушень серед підлітків є реальний захист прав дитини. Саме тому в міжнародному праві таку велику увагу приділено цій проблемі.

Необхідність у спеціальному захисті дітей виникла у світовій спільноті давно. Вперше це питання знайшло своє відображення в Женевській декларації прав дитини у 1924 р., потім — у Загальній декларації прав людини в 1948 р., Декларації прав дитини 1959 р. і закріплена в Міжнародному пакті про громадські та політичні права (ст. 23 і ст. 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 10), у Конвенції про права дитини в 1989 р. (ст. 1—41).

У сучасному міжнародному праві загальне визнання дістало положення про те, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони та піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. Саме про визнання цього положення свідчить і той факт, що на 1 травня 1996 р. 187 держав ратифікували Конвенцію про права дитини чи приєдналися до неї. Це положення визнано і в доктрині міжнародного права.

Стаття 3 ч. I, ч. III Конвенції про права дитини зазначає, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-сторони зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права і обов'язки батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом і з цією метою вживають усіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

В обов'язках Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту розвитку дітей прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 30 вересня 1990 р. записано "віддавати першочергову увагу правам дітей, їх виживанню, захисту, розвитку". Декларація закінчується словами "Не може бути більш шляхетного завдання, ніж забезпечення кращого майбутнього для кожної дитини".

Розглядаючи розвиток положень, норм і стандартів, вироблених і сформульованих у міжнародно-правових актах, слід зазначити важливу роль Всесвітньої зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей (Нью-Йорк, 29-30 вересня 1990 року) Метою Всесвітньої зустрічі було проведення аналізу становища дітей у світі, виявлення потреби в діях і визначення діяльності держав і організацій на перспективу. Заключний документ Всесвітньої зустрічі включав Всесвітню декларацію про забезпечення виживання, захист і розвиток дітей, а також відповідний план дій.

Паралельно з розвитком процесу становлення стандартів захисту прав дитини в рамках ООН і Конвенції про права дитини, розгляд стану і розвитку засобів захисту прав дітей відбувається в рамках ОБСЄ. Як підтвердження цьому розглянемо деякі положення підсумкового документа Конференції по людському вимірі ОБСЄ[15, c. 39-41].

Наступною важливою віхою в галузі захисту прав дитини було створення в 1991 році Комітету ООН про правах дитини. Секретаріат даного комітету знаходиться в Женеві і включає 10 членів Комітету і працівників групи. У силу ст. 44 Конвенції про права дитини Комітет регулярно заслуховує звіти держав-членів ООН (перший звіт — через 2 роки, в подальшому — через кожні 5 років).

Міжнародний захист прав дитини є системою взаємоузгоджених дій держави та неурядових міжнародних організацій, спрямованих на повноцінне та гармонійне формування дитячої особистості, надання міжнародної допомоги дітям, особливо з тих країн, що розвиваються.

Щодо африканських країн це пояснюється, ймовірно, великими технічними труднощами та різного роду ризиками (наприклад, епідеміологічним) для самих усиновлювачів. Проте не слід вважати, що всі громадяни європейських країн мають упередження щодо раси усиновлюваної дитини. Розглядаючи усиновлення як можливість допомогти дитині у скрутній ситуації, громадяни, зокрема Італії, усиновлюють дітей майже з двадцяти країн Африки, серед яких: Бенін, Буркіна Фасо, Бурунді, Камерун, Кенія, Кот д'Івуар, Ефіопія, Мадагаскар, Малі, Марокко, Мозамбік, Нігерія, Сенегал та Танзанія (офіційна інформація Комісії з міжнародних усиновлень Республіки Італія: www.cornmissioneadozioni.it). В мусульманських країнах усиновлення заборонено Кораном. Як альтернатива для виховання дітей-сиріт використовуються прийомна родина та державні заклади для сиріт. Деякі з мусульманських країн запровадили інститут усиновлення до своїх правових систем (наприклад, Туніс з 1958 p.), проте вони залишаються винятками з правила. Див.: Hans van Loon. Report on intercountry adoption. — C. 28.

Осібним є питання критеріїв, за якими відбувався розподіл держав на групи відповідно до їхньої ролі у міжнародному усиновленні. Найчастіше в науковій літературі називаються два критерії: рівень добробуту населення та демографічна ситуація. Оскільки ці фактори тісно пов'язані між собою, зазвичай в тих країнах, де добробут населення знаходиться на низькому рівні, а населення неконтрольовано зростає, спостерігається тенденція до виникнення великої кількості дітей-сиріт, надмірної інституціоналізації та готовності віддавати дітей, позбавлених батьківського піклування, на усиновлення за кордон. Окремі держави (наприклад, Китай) за допомогою міжнародного усиновлення частково вирішують свої демографічні проблеми.

В Китаї внаслідок запровадження "політики однієї дитини" великими темпами почала зростати кількість дітей, залишених без батьківського піклування. Переважна більшість з них були дівчатками. Віддаючи доньку до дитячого будинку, її батьки мали ще один шанс народити сина, що традиційно вважалося в Китаї більш почесним[13, c. 15-17].

1.2. Співробітництво в процесі міждержавного усиновлення: міжнародно-правовий аспект

Обрання Україною стратегічного курсу на приєднання в перспективі до Європейського Союзу потребує гармонізації національного та міжнародного законодавства та, відповідно, вимагає поглибленого вивчення пов'язаних з цим наукових питань.

Однією з найгостріших з них є проблема міждержавного усиновлення. Дитяча проблематика одержує увагу і прихильність з боку суспільства всюди в світі.

Складна соціально-економічна ситуація в українському суспільстві безпосередньо впливає на один із найважливіших його елементів — українські сім'ї (їх норми, цінності), позначається на загальному соціальному контексті, формуючи середовище, в якому ці сім'ї існують. Як справедливо констатується в науковій літературі, «сім'я і шлюб все більше втрачають свої соціальні функції». Саме сімейні проблеми та конфлікти спричинюють значну кількість негативних явищ, зокрема біологічне та соціальне сирітство.

Як наслідок соціальних проблем суспільства почастішали випадки сурогатного материнства, усиновлення дітей громадянами іноземних держав. Проте, разом із цим, мають місце випадки торгівлі дітьми, усиновлення дітей в корисливих та злочинних цілях.

Таким чином, теоретична розробка проблем усиновлення іноземними громадянами українських дітей є актуальною для науки міжнародного права.

Питання загальнотеоретичного характеру, що виникають у процесі міждержавного усиновлення, тією чи іншою мірою висвітлювалися в роботах багатьох науковців. Міжнародно-правові аспекти усиновлення розглядаються спеціально у працях І. Зіміної, Є. Пєтухової та інших. Але кількох робіт зовсім недостатньо для глибокого вивчення виникаючих проблем, що і обумовлює актуальність спеціального дослідження. Тим більше, що вищезазначені праці були підготовлені на матеріалах практики Білорусі та Російської Федерації. Міжнародно-правова практика України в цій сфері співробітництва держав не вивчалась.

Проте, незважаючи на безперечну значимість цих досліджень, існує велике коло питань, які потребують термінового вирішення і пов'язані зі зміною соціально-економічного положення в країні, зростанням числа дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків. Виходячи з цього, необхідно розглянути, зокрема, проблеми, пов'язані з усиновленням іноземними громадянами українських дітей.

З огляду на інтернаціональний характер самої проблеми, в національному законодавстві кожної держави віддзеркалюються міжнародні стандарти вирішення питань усиновлення. Значна увага цій проблемі приділяється і в нашій державі. Починаючи з Основного Закону в Україні прийняті та діють багато законодавчих актів, які регулюють процес усиновлення[18, c. 20-23].

Конституція України гарантує дітям усі права, необхідні для їх розвитку і життя. Доповнюють та деталізують ці права інші законодавчі акти. Але, незважаючи на досить чітко розроблену на сьогодні законодавчу базу щодо захисту прав дітей, в Україні дедалі збільшується кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, значна частина яких поповнює дитячі будинки та школи-інтернати. Спостерігається поширення такого явища, як соціальне сирітство, коли біологічні батьки ухиляються від виконання своїх обов'язків, фактично покидають дитину і не займаються її вихованням, що, в свою чергу, створює багато перешкод для усиновлення цих дітей.

Причини позбавлення дітей батьківського піклування різні, але наслідки їх однаково негативні, а саме — порушується право дитини виховуватися у сімейному колі (Конвенція про права дитини, преамбула), в атмосфері родинного тепла і затишку. Опіку про дітей, які залишилися без батьківського піклування, бере на себе держава (Конституція України, ст. 52), що відповідає вимогам Конвенції про права дитини (ст. 20 — захист дітей, позбавлених сімейного оточення). Відповідно до ст. 24 Закону України «Про охорону дитинства» діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, «повинні бути передані під опіку чи піклування, на усиновлення або влаштовані на виховання в сім'ї громадян (прийомні сім'ї), до дитячих будинків, шкіл-інтернатів, дитячих будинків сімейного типу на повне державне утримання». Діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, яких не було усиновлено та над якими не було встановлено опіки (піклування), не мають альтернативи і, як правило, потрапляють до державної системи опіки. Державна система опіки структурована таким чином, щоб утримувати таких дітей від народження до повноліття.

Виходячи з вказаного вище, механізм міждержавного усиновлення — це відмінний засіб забезпечення затишної й безпечної домівки для дитини.

Майже у всіх розвинених країнах (Німеччині, Італії, Франції, Англії, Швеції, США та ін.) існують черги на усиновлення. Виникає питання, чому ж у нас таких черг (з числа громадян України) немає і чому збільшується кількість міжнародних усиновлень у нашій країні? На це є кілька причин як практичних, так і законних.

По-перше, число громадян цих держав, охочих усиновити дітей, перевищує число самих дітей усередині країни, що залишилися без піклування батьків. Крім того, проблема безплідності примушує багато подружніх пар звертатися до усиновлення дітей. По-друге, в деяких державах (наприклад в Іспанії) усиновлення дітей усередині країни юридично істотно ускладнене, обставлене великою кількістю умов і в результаті діти, що залишилися без піклування батьків, виховуються в прийомних сім'ях без права на їх усиновлення.

Виходячи зі сказаного, зрозуміло, що державне регулювання в даній сфері необхідно вивести на принципово новий рівень. Однією з форм такого регулювання має бути формування чіткої законодавчої бази, і перші кроки в цьому напрямі вже зроблено[22, c. 67-69].

Законодавство України передбачає можливість усиновлення дітей -громадян України іноземними громадянами, громадянами України, постійно проживаючими за межами території України, та особами без громадянства.

У часи Радянського Союзу випадки усиновлення українських дітей іноземними громадянами були вкрай рідкісні. Як правило, з проханням про усиновлення зверталися працюючі в СРСР іноземні дипломати, журналісти, що не мали дітей [4]. З 1991 року, коли Україна стала незалежною державою, до Міністерства освіти та до дитячих будинків стали звертатися громадяни, які бажали усиновити дитину, а також представники різних організацій з усиновлення з США, Канади, Італії, Франції та інших держав. Подекуди це набувало характеру справжнього паломництва. Водночас у вказаній сфері (міжнародного усиновлення) було виявлено масові порушення та зловживання.

У зв'язку з цим гостро постало питання законодавчого врегулювання процесу міждержавного усиновлення. У період з 1993 до 1996 pp. в Україні було введено мораторій на міждержавне усиновлення. Це був період створення в Україні відповідної правової бази. За достатньо малий термін (у період з 1996 р. до теперішнього часу) все ж таки Україна набула деякого практичного досвіду з міждержавного усиновлення.

Немає сумнівів у тому, що зростання кількості усиновлених дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, іноземцями, негативно впливає на збереження українського генофонду, працездатного населення та реалізації політики репродуктивної родини. Але слід зазначити, що іноземні громадяни всиновлюють дитину після того, як дитина повністю вичерпала всі можливості усиновлення на батьківщині. Більшості з усиновлених ще не виповнилося чотири роки (саме таких найчастіше усиновлюють) і вони є тяжко хворими (хвороба Дауна, дитячий церебральний параліч, сліпота, вроджений порок серця, тяжкі дефекти розвитку, хронічні гепатити).

Натомість громадяни України намагаються брати у свої родини тільки дітей з добрим станом здоров'я. Це пов'язано, в першу чергу, не з негативним ставленням до хворих дітей, а з падінням життєвого рівня, а також із тим, що останніми роками лікування, оздоровлення стало дуже дорогим і недоступним для більшості сімей.

Одним із серйозних чинників, що впливають на ментальність потенційних усиновителів, є відсутність в Україні єдиної інформаційної політики з пропаганди усиновлення. У цілому населення України щодо усиновлення поінформоване слабко, існують міфи про черги на усиновлення і про всесильну «погану» спадковість. Керівники дитячих установ просто не хочуть віддавати дітей, боячись недоуком-плектованості установ, що призведе до скорочення кадрів, урізання і так не дуже щедрого фінансування. Тобто в Україні слід пропагувати, в першу чергу, усиновлення національне, а потім має право на існування усиновлення міждержавне. Це передбачає і Конвенція про права дитини (прийнята у 1989 р.), до якої приєдналася Україна: кандидатом на міжнародне усиновлення дитина стає лише тоді, коли всі можливості усиновити її на батьківщині вичерпано. У ній знайшов своє віддзеркалення принцип самостійності дітей як носіїв відповідних прав і необхідності їх спеціальної охорони[12, c. 257-259].

Останнім часом стала дуже популярною ідея захисту прав, зокрема прав дитини, шляхом звертання до міжнародних організацій: ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, Європейського суду з прав людини. Проте практичні можливості захисту прав конкретної дитини на міжнародному рівні обмежені.

На особливу увагу заслуговують питання процесуального характеру, пов'язані з усиновленням іноземними громадянами дітей, що мають українське громадянство. У зв'язку з цим виникає необхідність вивчення норм міжнародного законодавства, що регулює інститут усиновлення, і проведення належного порівняно-правового аналізу в цілях захисту інтересів усиновлюваної дитини.

Відомими правовими актами, що регламентують міждержавне усиновлення дітей, є Гаазька конвенція про захист дітей про співробітництво в галузі міждержавного усиновлення (далі — Гаазька конвенція; прийнята у 1993 p., але не ратифікована Україною), Директиви для практики на-ціонального і міждержавного усиновлення і піклування в прийомній сім'ї (далі — Директиви) та Європейська конвенція про усиновлення (прийнята 24.04.1967 р.). У підготовці Директив взяли участь понад 200 практичних працівників, експертів, співробітників державних служб з ЗО країн світу. Вони направлені на поліпшення якості роботи співробітників центральних органів влади, інших компетентних органів (організацій), зайнятих процедурою міжнародного усиновлення.

Різні держави мають різні системи права, вимоги, що ставляться до документів, гарантії захисту прав дитини після усиновлення. Все це викликає необхідність використання єдиних стандартів і правил міжнародного характеру, які були вироблені й прийняті міжнародним співтовариством у формі Конвенції про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення.

Однією з цілей Гаазької конвенції є створення системи співпраці між договірними державами і забезпечення взаємного визнання актів усиновлення, здійснених відповідно до цієї Конвенції.

Встановлена сфера застосування Гаазької конвенції відповідно до ст. 2 «Конвенція застосовується, коли дитина, що постійно проживає в одній з Договірних Держав («держава походження») переїхала, переїздить або повинна переїхати в іншу Договірну Державу («приймаюча держава») чи після її усиновлення в державі походження подружжям чи особою, що звичайно проживає в приймаючій державі, чи з метою такого усиновлення в приймаючій державі чи в державі походження». При цьому ч. 2 даної статті встановила, що Гаазька конвенція поширюється тільки на ті усиновлення, коли відносини, що виникають між дитиною і усиновителями внаслідок усиновлення, мають незворотний характер[8, c. 91-93].

У даний час не можна говорити про безумовне визнання рішень, винесених судами України, в інших державах. Так, у деяких штатах США — Айова, Вірджинія, Род-Айленд — усиновленій дитині видається особливий вид візи і лише після розгляду справи в суді відповідного штату усиновлення вважається закінченим. У Італії буквально до останнього часу потрібне «переусиновлення», тобто винесення ухвали у відповідному суді Італії після закінчення року. Протягом цього періоду дитина не може одержати громадянство Італії і у разі смерті усиновителів не буде їх законним спадкоємцем. З ратифікацією Гаазької конвенції ці проблеми повністю вирішуються. Рішення, винесене в одній державі, визнається іншими негайно. Складною залишається ситуація із Швейцарією, яка також розглядає усиновлення в Україні як проміжний етап. Усиновлення, за законодавством Швейцарії, вважається закінченим тільки після ухвалення рішення швейцарським судом.

Приєднання до Гаазької конвенції надасть Україні реальну можливість стати учасницею багатостороннього процесу, співпрацювати з усіма 50-ма державами, які підписали Конвенцію. Вона передбачає також співпрацю з країнами, які не є її членами, й застосування до цих країн тих самих стандартів, що й до членів Гаазької конвенції. Це крок до удосконалення всієї системи законодавства та прийняття необхідних нашій країні документів. У нас, на жаль, донині не затверджений порядок повернення дітей з-за кордону, які через певні обставини перебувають там незаконно. Прийнявши Гаазьку конвенцію, ми не зможемо обійти норму, що регулює повернення дітей чи прийняття альтернативного рішення. Відповідно до цього документа або приймається рішення про переусиновлення (це питання також є неврегульованим в Україні), або шукають опікунів за кордоном, або дитина повертається назад в Україну. Останній варіант, звичайно, найгірший. Дитині, яка прожила якийсь час за кордоном і звикла до кращих умов, жодний інтернат таких умов не надасть.

Якщо Україна ратифікує цей документ, у нашій державі буде створено спеціальний орган, який працюватиме в міжнародній системі. Багатосторонній механізм надасть можливість максимально покращити процес усиновлення українських дітей саме іноземними громадянами. Приєднання до Гаазької конвенції може мати також і негативні наслідки, якщо національне законодавство не буде адаптоване до міжнародного. Згідно зі ст. 216 Сімейного кодексу України (далі — СК України) заборонена будь-яка посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей. Це не узгоджується зі ст. 32 Гаазької конвенції, де йдеться про розмір винагород за процес усиновлення.

Для ліквідації суперечностей між ст. 216 СК України та ст. 32 Гаазької конвенції треба розмежувати діяльність посередницьку, комерційну щодо усиновлення та діяльність професійну, пов'язану з наданням різноманітних послуг (перекладацьких, юридичних, забезпечення представництва інтересів усиновлювачів перед державними органами), про що і йдеться у ст. 32 Гаазької конвенції. Так Конвенція зможе забезпечити легалізацію доходів фірм-посередників, що діють на території нашої держави з 1996 р. (частіше — нелегально).

Слід підкреслити, що Гаазька конвенція стосується саме сфери міжнародного приватного права. (Міжнародне приватне право — комплекс правових норм, які регулюють цивільно-правові відносини, що мають міжнародний характер. Основне завдання міжнародного приватного права полягає у розв'язанні колізії між двома правопорядками.) Теоретичний і практичний інтерес становлять нові тенденції в тлумаченні співвідношення міжнародного публічного права і міжнародного приватного права. Міжнародне право створює та встановлює норми і напрями діяльності держав із врегулювання питань цивільно-правового характеру.

Міжнародна практика не настільки ідеальна, як цього хочеться. Значна частина договорів з питань правової допомоги і правових відносин у цивільних і кримінальних справах, що, серед інших, регулюють і питання усиновлення, також містять правові колізії. Зокрема щодо контролю за усиновленими українськими дітьми, визначення установ, компетентних у справах про усиновлення або його скасування, щодо визначення законодавства держави, яке застосовується при різному громадянстві усиновителів і тих, які усиновлюються, тощо.

Звертаючись до Конвенції про права дитини, треба нагадати — міжнародна спільнота виходить з того, що кожній дитині необхідно зростати в сімейному оточенні. Але з кожним роком кількість неповнолітніх, позбавлених сім'ї, в Україні збільшується. Коли постає питання, як саме ставитися до Конвенції, то, в першу чергу, треба враховувати інтереси дитини. Хочемо ми цього чи ні, але альтернативою українському усиновленню є виїзд наших дітей за кордон, бо сьогодні саме там їм можуть забезпечити гарні умови. Адже діти не повинні бути заручниками нашої неспроможності створити функціонуючу систему контролю та захисту їх прав. Міжнародне усиновлення наразі є найкращим засобом забезпечення дітей батьками, які будуть не лише любити їх, а й зможуть створити сиротам нормальні умови для життя. Але для того, щоб усиновлення працювало на користь дітей та нових батьків, ця процедура має бути прозорою.

Все це потребує дуже глибокого дослідження міжнародного законодавства та національної практики держав, які є потенційними реципієнтами українських дітей[3, c. 14].


Висновок до розділу 1

У першому розділі розкриваються цілі та значення усиновлення, як форми сімейного виховання дітей, які залишились без батьків або позбавлені батьківського піклування. Порівнюється визначення усиновлення в Сімейному кодексі України та Кодексі про шлюб та сім'ю України з визначеннями усиновлення, які даються вченими-юристами в юридичній літературі. Відмічається, що в юридичній літературі поняття усиновлення визначається через його правові наслідки. Однак законодавство України дає інше поняття усиновлення, в основу якого покладений фактичний зміст цього поняття, а саме прийняття у сім'ю. Автор звертає увагу на те, що як поняття, яке дається в юридичній літературі, так і поняття, яке дається в Сімейному кодексі України, не повністю відображають юридичну сутність усиновлення.

Для більш повного визначення поняття усиновлення пропонується визначити усиновлення як прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи, що здійснене на підставі рішення суду (юридичного акту), внаслідок якого між усиновлювачем та його родичами, з одного боку, та усиновлюваним і його нащадками – з іншого боку, виникають такі ж права та обов'язки, як між батьками та дітьми, а також родичами усиновлювача за походженням.


Розділ 2. Інститут усиновлення в цивільному праві Україні 2.1. Судовий порядок усиновлення дітей

Право сучасного цивільного суспільства не може залишати поза увагою дітей, позбавлених батьківської турботи. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, - проголошено в ст. 52 Конституції України. Для допомоги таким дітям створено розгалужену систему державних дитячих закладів, у яких вони утримуються на повному державному забезпеченні у віці від трьох років до повноліття.

До основних закладів, діяльність яких пов'язана з утриманням дітей, належать:

а) дитячі будинки для дітей дошкільного віку;

б) дитячі будинки для дітей шкільного віку;

в) дитячі будинки змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку;

г) загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (можуть бути з дошкільними відділеннями).

Разом з тим велику допомогу по влаштуванню дітей, які залишилися без батьків, надають державі окремі громадяни, які за власним бажанням беруть дітей до себе в сім'ї для того, щоб замінити їм відсутніх батьків, поставивши їх у становище рідних дітей. Саме такою формою виховання та турботи про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, є прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, які за наявності відповідних умов можуть створюватися рішенням місцевої державної виконавчої влади. Метою створення дитячих будинків сімейного типу є подальше посилення державної допомоги дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків, забезпечення якнайповнішого поєднання громадських, колективних та родинних форм виховання.

Окреме важливе місце в сімейному законодавстві належить інституту усиновлення. Його знало і детально регламентувало ще стародавнє, а частково також римське право. Визнавався цей інститут і в дореволюційній Росії, а в 1926 р. він був закріплений у радянському законодавстві і був у подальшому досить поширеним. Нині інститут усиновлення як пріоритетна форма сімейного виховання дітей, які залишились без турботи батьків, відомий усім правовим системам. Закономірно, що він знайшов своє відображення і в СК України (ст. ст. 207-242).

Усиновлення дитини проводиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Це положення закону наголошує на тому, що інтереси дітей в інституті усиновлення є основною метою, заради якої він введений. Хоча це, звичайно, не дає права говорити про відсутність інтересів усиновлювача чи протиставлення інтересів дитини інтересам усиновлювача. При усиновленні завжди забезпечується єдність інтересів тих, хто усиновлює, з інтересами тих, кого усиновлюють. Суб'єктами відносин усиновлення є усиновлювачі і усиновлені[1, c. 32-34].

Прийняття усиновлювачем дитини в сім'ю здійснюється на підставі рішення суду. Ця вимога закону поширюється на відносини:

а) усиновлення в Україні громадянами України дитини, яка також є громадянином України;

б) усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України;

в) усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні.

Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами нашої держави, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей.

Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей (ст. 282 СК України).

Закон не обмежує кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач. Невідомі також будь-які законодавчі обмеження усиновлення за ознакою раси, національності, віросповідання. Надаючи великого значення, в першу чергу, сімейному вихованню дітей, останнім часом держава всіляко сприяє розвитку усиновлення, встановивши суворий судовий порядок його проведення: критерії віку між усиновителями і усиновленими; недопустимість посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей; вимоги стосовно нагляду за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами; можливість застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав та ін.

Головною і визначальною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім'ї (турбота про розвиток дитини, виховання, спілкування з дорослими, матеріальне забезпечення тощо). При цьому в усиновленого змінюється родинне середовище, оскільки законодавство зорієнтоване на так зване "повне" усиновлення. На підставі рішення суду припиняється правовий зв'язок між усиновленим та його родичами за походженням і одночасно виникає такий зв'язок між усиновленим, усиновлювачем та його родичами за походженням. Такий причинний факт одночасно є правоприпиняючим і право-утворюючим.

Відповідно до ст. 207 СК України усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду.

Усиновлення дитини проводиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Це положення закону наголошує на тому, що інтереси дітей в інституті усиновлення є основною метою, заради якої він введений. Хоча це, звичайно, не дає права говорити про відсутність інтересів усиновлювача чи протиставлення інтересів дитини інтересам усиновлювача. При усиновленні завжди забезпечується єдність інтересів тих, хто усиновлює, з інтересами тих, кого усиновлюють. Суб'єктами відносин усиновлення є усиновлювачі і усиновлені[4, c. 47-49].

Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем проживання заявника (заявників) (ст. 265-1 ЦПК України). Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Форма такої заяви - письмова, а її зміст повинен відповідати вимогам ст. 265-2 ЦПК України. Подання заяви через представника не допускається.

До заяви додається висновок органу опіки і піклування про доцільність усиновлення та відповідність інтересам дитини, а у разі усиновлення одним з подружжя також письмова згода на це другого з подружжя. Іноземними громадянами до заяви додається також дозвіл Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.

Усиновлювачами може бути подружжя. Одну і ту ж дитину не можуть усиновити особи, які не перебувають у шлюбі між собою. Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі.

Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі. У випадку, коли дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Якщо ж такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

Якщо дитина має лише батька або матір, які у зв'язку з усиновленням втрачають правовий зв'язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка.

В окремих випадках усиновлення дітей - громадян України в нашій державі можуть здійснювати іноземці. Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах (ст. 283 СК України).

Переважне право на усиновлення дитини - громадянина України мають іноземці, які є: 1) родичами дитини; 2) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.

За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років. Вона має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів[2, c. 36-38].

2.2. Правові аспекти усиновлення дітей, позбавлених батьківського піклування

На сьогоднішній день внаслідок економічної кризи, загострення соціальних проблем, велика кількість населення України залишилась без належних засобів до існування. Таке становище у першу чергу вплинуло на найменш захищену частину суспільства, а саме на дітей. При цьому кількість дітей, які є повними сиротами, набагато менша, ніж кількість дітей-сиріт при живих батьках. В основному це діти, батьки яких позбавлені батьківських прав, відбувають покарання у місцях позбавлення волі або перебувають на тривалому лікуванні в лікувально-профілактичних закладах чи відмовились від своїх дітей або залишили їх з різних причин.

Такі діти привертають особливу увагу правозахисних організацій, які сприяють влаштуванню їх у дитячі заклади та порушують питання щодо усиновлення, в тому числі і міжнародне. Кількість таких дітей становить майже третину (більш як 4 млн.) від усього дитячого населення країни (в Україні майже 13 млн. громадян віком до 18 років).

Треба відмітити, що серед усіх форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, усиновлення - найкраща, адже усиновлення прирівнює дитину у правовому відношенні до рідних дітей подружжя, а дитина набуває в особі усиновителів батьків та сім'ю; усиновителі ж, в свою чергу, мають можливість створити справжню сім'ю та задовольнити властиве людям почуття батьківської любові. Ніякі суспільні форми виховання не можуть зрівнятися із вихованням у сім'ї, а неодноразові спроби замінити сімейне виховання суспільним є підтвердженням тому. Тому завданням законодавства, що регулює правовідносини в цій сфері, є захист права дитини на виховання її у сім'ї.

Серед найважливіших міжнародних документів, які регламентують сферу усиновлення на сьогоднішній день, є Декларація ООН 1986 р. про соціальні та правові принципи стосовно захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному та міжнародному рівнях. В цій декларації вказано: "... якщо батьки не дбають про свою дитину або якщо піклування здійснюється неналежним чином, то слід розглянути питання про те, щоб дитиною опікувалися родичі батьків дитини, про передачу дитини на виховання в іншу сім'ю або про усиновлення, або, в разі необхідності, про влаштування дитини в спеціальний заклад" (ст.4). Цей документ окреслив коло підстав та умов усиновлення (удочеріння), а саме: мету усиновлення; вимоги, що пред'являються до осіб, відповідальних за процедуру передачі дітей на усиновлення; відповідальність урядів та національних служб за майбутнє усиновлених дітей, а також інші конкретні положення, за дотриманням яких можливе усиновлення. Декларація містить і положення стосовно міжнародного усиновлення":... усиновлення за кордоном має, як правило, здійснюватися через компетентні органи або установи із застосуванням гарантій і норм, подібних до тих, що діють при усиновленні в країні походження. У жодному разі усиновлення не повинно вести до одержання сторонами, які беруть у ньому участь, невиправданої фінансової вигоди".

Одним з останніх документів стосовно усиновлення стала Конвенція ООН про права дитини 1989 p., яка стала визначальною серед документів, що закріплюють правове становище дітей. Верховна Рада України ратифікувала цю Конвенцію в 1991 р. Відповідно до неї держави-учасниці , які визнають та/або дозволяють існування системи усиновлення; забезпечують, щоб інтереси дитини враховувались в першочерговому порядку; щоб усиновлення дитини дозволялося тільки компетентними органами; визнають, що усиновлення в іншій країні може розглядатися в якості альтернативного способу догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання у сім'ю, яка б могла забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення будь-якого належного догляду в країні походження дитини є неможливим; забезпечують, щоб у випадку усиновлення в іншій країні застосовувались такі ж гарантії і норми, які застосовуються у відношенні усиновлення в середині країни; приймають всі необхідні заходи з метою забезпечення того, щоб у випадку усиновлення в іншій країні, влаштування дитини не призвело до одержання невиправданих фінансових вигід, пов'язаних з цими особами.

Також у названу Конвенцію включені положення щодо забезпечення захисту прав усиновленої дитини від усіх форм дискримінації, на одержання громадянства незалежно від раси, статі, мови, національного походження та інших обставин, а також заходи, спрямовані проти незаконного переміщення і неповернення дітей з-за кордону[16, . 15-17].

Законодавство України, яке стосується усиновлення (удочеріння) зазнало значних змін після прийняття 30 січня 1996 року Верховною Радою України Закону "Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України4". На підставі цього закону було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 року "Про порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам та здійснення контролю за умовами їх проживання в сім'ях усиновителів" (далі - Порядок)3, та Положення про Центр по усиновленню при Міністерстві освіти України*.

Крім того, Законом України від 12.07.1996 р. Цивільний процесуальний кодекс України доповнено главою 35-А "Усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами", норми якої регламентують особливості розгляду саме судом цієї категорії цивільних справ як справ окремого провадження.

За даними Верховного Суду України переважна більшість дітей усиновлюється громадянами нашої держави і лише 9.4 % - іноземними громадянами8. З кожним роком кількість усиновлених дітей іноземними громадянами зростає. Тільки в 1998 році іноземцями було усиновлено 605 дітей, які проживали на території України9.

Іноземні громадяни усиновлюють, в основному, хворих дітей, яких дуже важко або зовсім неможливо вилікувати в наших умовах. Законодавством України передбачено, що хворі діти підлягають усиновленню, але якщо за характером (перебігом) захворювання вони не потребують постійного (довічного) перебування і лікування в спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах. Про хворобу дитини та про її можливі наслідки кандидати в усиновителі мають бути обов'язково попереджені. Наказом Міністерства охорони здоров'я України № 2 від 4 січня 1997 р. затверджено перелік захворювань у дітей, які дають право на їх усиновлення без дотримання строків перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Це положення стосується тільки випадків усиновлення дітей іноземними громадянами, оскільки за загальним правилом Порядку усиновлення допускається за умови, що діти перебувають на обліку в Центрі не менше одного року згідно із Порядком.

Відповідно до вказаних нормативних матеріалів, усиновлення неповнолітніх дітей можливо як громадянами України, так і іноземними громадянами та особами без громадянства. Усиновителями можуть бути також і іноземні громадяни, які перебувають у шлюбі із громадянами України та проживають на території України.

Законодавство про шлюб та сім'ю не регулює окремо питання про усиновлення дітей, які є іноземними громадянами і проживають на території нашої країни. Необхідність вирішення цього питання диктується практикою. Постає питання: за законом якої країни має відбуватися усиновлення дитини-іноземця. Таких дітей в дитячих будинках чимало, в основному - це діти східного та африканського походження. Українські громадяни дуже рідко виявляють бажання усиновити дитину неслов'янського походження, в основному над такими дітьми здійснюють опіку та піклування. Іноземні ж громадяни, як правило, звертаються з проханням дозволити усиновити будь-яку дитину, незалежно від раси, кольору шкіри та ін. Вважаю, що стосовно таких дітей питання про усиновлення має вирішуватись судом за загальними правилами, які містяться в главі 14 КпШС України (ст.101 -126)[20, c. 14].

Усиновлення дітей з пологових будинків законодавством заборонено. У випадках, коли немає, жодних відомостей про батька чи інших родичів дитини, залишеної матір'ю у пологовому будинку, складається відповідний акт, який є підставою для переведення дитини до державного дитячого закладу. Діти, які залишені в пологовому будинку і щодо яких є письмова згода батьків на усиновлення, можуть бути усиновлені лише після досягнення ними двомісячного віку. Встановлення цього строку є прагненням законодавця дати матері шанс повернутися до неї. Але, на жаль, як свідчить дійсність, випадків повернення таких матерів майже не буває, їх одиниці.

Деякі дитячі лікарі та психологи вважають, що внаслідок необхідності дотримання цього строку страждає дитина, оскільки два місяці перебування спочатку у пологовому будинку, а потім у лікарні і будинку малюка, вона не отримує належного догляду, і нерідко саме в цей період у дитини розвиваються хронічні захворювання, а це, в свою чергу, негативно позначається на стані здоров'я малюка у майбутньому. Вважаю, що цей строк можна скорочувати, виходячи з конкретних обставин. Такими обставинами можуть бути психічний стан матері, її нездатність виховувати дитину, матеріальне становище та інше. На мій погляд, слід було б у таких випадках залучати психолога і тоді вже робити висновок. Там, де немає сумнівів щодо неповернення матері за дитиною (мати-алкоголічка, наркотично залежна, психічно хвора та ін.), доцільно було б ставити питання про її усиновлення як тільки з'являться бажаючі усиновити її, не дотримуючись двомісячного строку.

На мою думку, двомісячний термін обов'язково повинен дотримуватись у випадках, коли мати залишає свою дитину у пологовому будинку, але письмово від неї не відмовляється. Причини залишення дитини у пологовому будинку без письмової відмови можуть бути різними, як суто медичні (післяпологові психічні розлади), так і соціальні (немає житла, погані відносини у родині та ін.). Тобто є підстави сподіватись на те, що жінка залишила дитину на недовгий період, що, до речі, трапляється нерідко.

Усиновлення (удочеріння) дітей, що проживають на території України, іноземними громадянами здійснюється при двох умовах. По-перше, коли вичерпані всі можливості щодо усиновлення цих дітей громадянами України; взяття під опіку чи виховання цих дітей у сім"ї громадян України; по-друге, коли ці діти перебувають на обліку в Центрі не менше одного року відповідно до ст. 199 КпШС України". Але тут можливі виключення, а саме: якщо кандидати в усиновителі перебувають із дитиною в родинних стосунках , усиновлення провадиться без дотримання терміну на обліку в Центрі; необов'язковим є й додержання цієї вимоги стосовно дітей, які мають захворювання, зазначені в Переліку, затвердженому Міністерством охорони здоров'я України[14, c. 22-26].

Важливим кроком в удосконаленні законодавства стосовно усиновлення стало створення централізованої бази даних дітей, позбавлених батьківського піклування. Дана система обліку передбачена для забезпечення найкращого захисту прав дітей, так як інформація про таких дітей стала більш доступною, і, таким чином, кожна дитина отримує рівний шанс на устрій у сім'ю. Одночасно система обов'язкової реєстрації дітей має своєю метою запобігти зловживанням при усиновленні.

Обов'язок надавати первинні дані про дітей, які підлягають передачі на виховання у сім'ю, насамперед, покладається на керівників дитячих лікувальних та виховних установ. Вони зобов'язані у тижневий термін з дня, коли їм стало відомо про те, що дитина залишилась без піклування батьків, повідомити про це відділи і управління районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських чи районних у містах Рад. Ці органи, в свою чергу, у місячний термін з дня надходження інформації щодо зазначених дітей, в разі неможливості їх усиновлення, здійснюють передачу під опіку (піклування) чи на виховання у сім'ї громадян України, надсилають дані про них до Уряду АРК, обласних, Київської і Севастопольської державних адміністрацій.

А вже ці перелічені державні органи у місячний термін з дня надходження інформації та в разі неможливості влаштувати цих дітей в Україні, зобов'язані передати цю інформацію до Центру по усиновленню при Міністерстві освіти для централізованого обліку.

Такий короткий термін сприяє тому, щоб не допустити контактів дитячих закладів безпосередньо з кандидатами в усиновителі або їх посередниками, бо саме такі контакти в обхід державних органів опіки і піклування до недавнього часу призвели до чисельних зловживань при передачі дітей на виховання в сім'ї, і це стало загрозою появи ринку комерційних послуг по підбору дітей для усиновлення. Особливо це стосувалось іноземних кандидатів в усиновителі, які, як вже зазначалось вище, мають право усиновлювати дітей, які мають відповідні захворювання (це положення не стосується випадків, коли дитина перебуває у родинних стосунках із кандидатами). Нерідко мали місце підробка документів, тобто фактично здорову дитину видавали за хвору і таку, що підлягає усиновленню іноземцями, а також інші порушення, які заборонені законодавством.

Зазначені вище органи на підставі заяви кандидатів в усиновителі та інших документів, передбачених Порядком, надають висновок про доцільність усиновлення конкретної дитини та документи, передбачені законом (копія актового запису та свідоцтво про народження; медичний висновок; згода дитини на усиновлення, якщо вона досягла десятирічного віку; згода дитини на зміну прізвища, імені, по батькові, запису у якості батьків усиновлюваної дитини; згода батьків дитини на усиновлення; дані про наявність в усиновлюваної дитини братів, сестер та ін.).

Висновок про доцільність усиновлення передається до Центра по усиновленню з проханням дати дозвіл на проведення дій, пов'язаних з усиновленням[7, c. 95-98].

Висновок про доцільність усиновлення має бути складений відповідно до вимог п. 35 Порядку, який, зокрема, повинен містити докази того, що майбутнє усиновлення доцільне, що воно відповідає інтересам дитини, а кандидати в усиновителі відповідають вимогам, які ставляться до майбутніх батьків. Але на практиці нерідко висновки не містять вказаних даних і мають формулювання загального порядку, які не відповідають вимогам законодавства і не дають повної картини щодо відповідності усиновлення інтересам дитини, а саме: "вважає за доцільне надати дозвіл на усиновлення", "не вбачає перешкод для усиновлення", "клопотати перед судом про усиновлення дитини", "записати заявників батьками усиновленої дитини", "змінити прізвище і дату народження"". Таке формулювання не відображає ні причини, за якою кандидати в усиновителі бажають усиновити дитину, ні бажань самої дитини щодо конкретних кандидатів, і, в кінці кінців, не дають повної інформації для суду.

Відповідно до ст.103 КпШС усиновителем може бути повнолітній (18 років) дієздатний громадянин. Різниця у віці між усиновителем і усиновленою дитиною повинна бути не менше п'ятнадцяти років. При усиновленні дитини родичами різниця у віці до уваги не береться, крім того, під час розгляду заяви про усиновлення за наявності поважних причин цю різницю може бути скорочено.

За законодавством інших країн вік, з якого дозволяється усиновлювати дітей, відрізняється від наведеного положення КпШС України (з 18 років). Так, у ФРН - не молодше 25 років (ст.ст.1744,1745 Германського цивільного уложенія); у Франції - 35 років (п. 1 ст. 343 Французького цивільного кодексу); в Англії - 25 років. Вважаю, що за законодавством розглянутих країн це питання розглядається більш доцільно. Саме з 25 річного віку у більшості випадків людина стає зрілою, відповідальною за свої вчинки та їх наслідки. Що є ще важливим, так це те, що саме в цьому віці вона набуває певного матеріального забезпечення. Тому я вважаю, що і у нас треба було б збільшити вік, за яким громадянин може бути усиновителем.

Між усиновителем і усиновленим різниця у віці повинна бути не меншою ніж: у Франції - 15 років, у ФРН та Швейцарії - 18 років. Англійським законодавством це питання не врегульовано.

Якщо усиновити дитину бажають декілька осіб, то переважне право надається родичам дитини, незалежно від їх місця проживання, громадянам України, особам, в сім'ї яких проживає дитина, яка усиновлюється, особам, які усиновлюють двоє або більше дітей (сестер, братів), не розриваючи родинних зв'язків.

Усиновителями можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, які перебувають у шлюбі із громадянами України та проживають на території України, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Особи, що виявили бажання усиновити дитину, звертаються у відділ освіти за місцем проживання з проханням надати висновок про можливість бути усиновителями. До заяви додається необхідний пакет документів, який підтверджує, що дані особи можуть бути усиновителями (довідка з місця роботи про заробітну плату; копія свідоцтва про шлюб (якщо заявник перебуває у шлюбі); медичний висновок про стан здоров'я, паспорт). Відділ освіти перевіряє житлові умови та складає відповідний акт, в якому вказує на склад сім'ї, наявність особистих дітей та інші відомості. Протягом десяти днів з дня подачі заяви та відповідних документів, на підставі акту обстеження житлових умов, відділ освіти готує висновок про можливість осіб, що подали заяву, бути усиновителями. Цей висновок є підставою для взяття на облік особи як кандидата в усиновителі та підбору дитини для знайомства з ним.

Відмова особі у взятті її на облік в якості кандидата в усиновителі може бути оскаржена до суду у відповідності із главою 31-А ЦПК.

Усиновлення дітей на території України іноземними громадянами, які перебувають у шлюбі із громадянами України, незалежно від їх місця проживання, провадиться відповідно до глави 14 КпШС у порядку, передбаченому для громадян України.

Що стосується іноземних громадян, то їх облік ведеться виключно Центром по усиновленню при Міністерстві освіти України. Іноземці звертаються до Центру із заявою про взяття їх на облік в якості кандидатів в усиновителі. Крім документів, які перелічені вище, іноземні громадяни додають дозвіл компетентного органу країни, де вони проживають, на в'їзд та постійне проживання усиновленої дитини. Такими компетентними органами є, наприклад, в США - Служба Імміграції та Натуралізації; Канаді - Уряд провінцій; Італії - Суд у справах неповнолітніх; Ізраїлі - Міністерство внутрішніх справ; Німеччини - Окружне бюро, відділ по справах іноземців; Франції - Міжнародна служба усиновлення при Міністерстві закордонних справ[5, c. 17-21].

2.3. Сучасний стан та проблеми законодавчого регулювання захисту прав дитини при здійсненні міжнародного усиновлення в Україні

Протягом останніх років в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості усиновлень за участю іноземців. Функцію захисту прав та інтересів дітей у міждержавному усиновленні міжнародне право покладає на державу походження дитини та державу, в якій проживають усиновлювачі. "Урядам необхідно розробити політику і законодавство та встановити належний нагляд за дотриманням прав дітей, яких всиновлюють за кордон. Усиновлення за кордон повинно, по можливості, проводитися лише у випадку, якщо у відповідних країнах вжиті подібні заходи". Разом з тим, не виправданим є підхід, відповідно до якого першочергову увагу слід приділяти нагляду за правами усиновлених дітей після перетинання ними державного кордону України, оскільки, начебто, на цьому етапі вони порушуються найбільше. Якщо усиновлення відбувається до країни з розвиненою системою захисту прав дитини і якщо воно там визнається, на усиновлених громадян України автоматично поширюється система захисту, яка діє щодо дітей, народжених у зазначеній країні. Натомість набагато більшу відповідальність несе держава щодо захисту прав дітей у процесі здійснення процедури усиновлення на своїй території. Наскільки ефективною є зазначена процедура в Україні, спробуємо з'ясувати далі.





Реферат на тему: Сутність та тенденції розвитку інституту усиновлення в цивільному праві зарубіжних країн та України (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.