Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Сутність та класифікація основних правових систем світу (реферат)

2.1. Романо-германська (континентальна правова сім'я)

Романо-германська (континентальна) правова сім'я об'єднує правові системи, створені з залученням римської правової спадщини й об'єднані спільністю структур джерел права та подібністю понятійно-юридичного апарату.

Історія цієї сім'ї склалася на основі вивчення й викладання римського права в італійських, французьких та німецьких університетах, які створили в ХІІ-ХV ст.. на базі Зводу законів Юстиніана загальну для багатьох європейських країн юридичну науку.

Термін „романо-германська правова сім'я” віддає належне одночасним спільним зусиллям латинських і германських країн. Однак у широкому вжитку та в сучасній юридичній літературі вона має назву „континентальна”.

Формування романо-германської (континентальної) правової сім'ї підпорядковувалося глобальному й закономірному зв'язку права з економікою та політико, тому не може бути усвідомленим без урахування складного процесу розвитку товарно-грошових відносин середньовічного суспільства, перш за все відносин власності, обміну, первинного накопичення тощо.

Буржуазні революції змінили соціальну природу права, скасували середньовічні правові інститути, перетворили закон на основне джерело романо-германського права. При цьому закон сприймався як найбільш зручний інструмент для створення єдиної національної правової системи, для забезпечення законності на противагу феодальному деспотизму та свавіллю.

Правова культура в усі часи та в усіх народів завжди допомогала мирно вирішувати конфлікти, що виникали [3, с.210-214].

Ті самі обставини зумовили можливість і необхідність кодифікації права, оскільки шляхом кодифікації право систематизується й пов'язується певними принципами. Кодифікація надає праву визначеність, ясність, значно полегшує його практичне використання та є логічним завершенням розуміння правової норми й права в цілому, що склалося в континентальній Європі. Кодифікація завершила створення континентальної правової системи як цілісного явища.

Найбільш завершеного вигляду континентальна правова сім'я набула в Кодексі Наполеона та Німецькому цивільному уложенні.

В наш час континентальна правова сім'я охоплює право країн континентальної Західної Європи, значну частину країн Центральної та Південної Латинської Америки (колишніх колоній Іспанії, Португалії й Франції), право Японії, Південної Кореї, Індонезії, Таїланду та деяких азіатських та африканських країн.

Особливості континентальної правової сім'ї яскравіше виявляються в приватному праві, ніж у публічному.

Саме тому в країнах континентальної правової сім'ї основою правової системи є приватне (цивільне) право. З цієї причини юристи Англії та США нерідко називають країни континентальної правової сім'ї країнами цивільного права.

Одна із значних відмінностей публічного права від приватного полягає в тому, що більша частина приватного права є кодифікованою, тоді як публічне право складається в основному з конституційних та інших законів, які не мають характеру кодифікації.

В системі французького права континентальної правової сім'ї існують такі галузі публічного права:

1) конституційне право, що регулює питання щодо форми й структури держави, організації держави, її верховних і місцевих органів влади та участі громадян в управлінні державою;

2) адміністративне право, що містить норми щодо організації державних органів, які не несуть відповідальності за чисто політичні й судові питання, а також умови, в яких державні установи здійснюють свої права та покладають зобов'язання на підлеглі установи;

3) фінансове право, що регулює державні витрати й прибутки (оподаткування, позики, грошове законодавство);

4) міжнародне публічне право.

Приватне право охоплює:

1. цивільне право;

2. торговельне право, до якого відносять і морське право;

3. цивільне процесуальне право;

4. кримінальне право (хоча кримінальне право за своєю природою належить до публічного права, оскільки низку його положень розроблено для захисту відносин, що регулюються останнім).

Існують також особливі галузі права, де норми публічного й приватного права тісно переплітаються

Найважливішими з них є такі галузі права:

1. трудове;

2. сільськогосподарське;

3. закони щодо промислової власності та авторського права;

4. повітряне;

5. лісове;

6. гірське;

7. страхове;

8. транспортне;

9. міжнародне приватне.

В системі германського права континентальної правової сім'ї розподіл між приватним та публічним правом виявляються слабше, ніж у Франції. Це відображується, зокрема, у відмінній від французької, організації й компетенції установ загальної, адміністративної та конституційної юрисдикції, але загалом схема є подібною до французької.

В німецькій юридичній науці галузями публічного права вважаються:

1. конституційне право;

2. адміністративне право;

3. податкове право;

4. кримінальне право;

5. кримінально-процесуальне право;

6. цивільно-процесуальне право;

7. церковне право;

8. міжнародне публічне право.

До речі, право, що регулює відносини між державними установами, має назву державного права.

Приватне право розділяється на власне цивільне право, що міститься в Цивільному кодексі й у допоміжних законах, та особливу частину приватного права. До цієї частини входять торговельне право, законодавство про компанії, про обігові документи, авторське право, закони про конкуренцію, торгові знаки та моделі, міжнародне приватне право. Трудове право вважається складовою частиною приватного права, але частіше його відносять до області sui generis, яка не відповідає ані приватному, ані публічному праву [2, с.160].

В більшості європейських країн класифікація галузей права нагадує німецьку (Швейцарія, Іспанія, Австрія), а Італія, Бельгія та значною мірою Нідерланди дотримуються французької схеми.

До загальних для права усіх країн континентальної сім'ї джерел права та структури права слід додати деякі інші ознаки, й перш за все загальний для них понятійний фонд, тобто подібність основних правових понять і категорій, якими оперує кожна правова система, більш або менш єдині правові принципи, в тому числі ті, що визначають способи судової діяльності. В цілому, для континентальної правової сім'ї характерні:

· більш високий рівень абстрактності норм права в порівнянні з нормами англо-американського загального права;

· подібність юридичної термінології, методів роботи юристів, систем їх професійної підготовки;

· домінування матеріального права над процесуальним;

· наявність великих актів кодифікації, тобто кодексів, в основних галузях права.

Склад і співвідношення правових засобів у правових системах романо-германської (континентальної) правової сім'ї характеризуються такими особливостями:

· основою всього складу юридичних засобів є норми закону (причому тому, що відбувається „до” закону, не надається суттєвого значення, а все, що „після” закону, оцінюється як явища, що реалізують закон та його застосування);

· судова діяльність і практика розуміються й сприймається як похідна від закону, й тільки в ХІХ-ХХ ст. вона почала набувати самостійного значення;

· ідеї, принципи в галузях права мають юридичне значення лише настільки, наскільки вони відображені в законі.

Необхідно відзначити, що характеристики всіх континентальних національних правових систем не виключають, а навпаки, припускають наявність специфічних рис кожної з них і навіть відмінностей між ними.

Іншим дискусійним питанням є проблема приналежності правових систем соціалістичних країн, в тому числі України, що раніше входили до визнаної відомими компаративістами сім'ї соціалістичного права, яка зазнала суттєвих змін у зв'язку з розпадом СРСР та соціалістичної системи, до континентальної правової сім'ї [1, с.66-69].

Але фактом є те, що глибокі економічні й політичні перетворення, рух до ринкової економіки та інфраструктури, до демократії й плюралізму в політиці відкрили широкі можливості до зближення частини соціалістичного (нині вже постсоціалістичного) права з континентальною правовою сім'єю не тільки за формою, а й за змістом. Це, зокрема, знайшло відображення як у сфері приватного права (визнання різноманітності форм власності, зростання значення приватної власності, вільного підприємництва, появи низки раніше відсутніх інститутів торговельного права), так і в сфері публічного права, де поступово утверджуються основні параметри правової державності – розподіл влади, пріоритетна роль інституту публічних свобод, судовий, в тому числі конституційний, контроль тощо.

2.2. Правова сім'я загального права

Загальне право (Common Law) – це правова система, яка до ХVІІІ ст.. була виключно англійською. Вона розвивалася трьома шляхами: шляхом формування загального права, його доповнення правом справедливості (Equity Law) та тлумачення статусів (Statute Law).

Своїм корінням англійське право сягає глибокої давнини. Після нормандського завоювання Англії (1066 рік) основну роль у здійсненні правосуддя було покладено на королівські суди в Лондоні. Приватні особи, як правило, були позбавлені можливості звертатися безпосередньо до королівського суду. Вони мали провити у короля, фактично у канцлера, видання наказу з дозволом перенести розгляд справи до королівського суду. Спочатку такі накази видавалися у виключних випадках, але поступово їх перелік зростав. У процесі діяльності королівських судів також поступово складалася сума рішень, якими й керувалися в подальшому ці самі суди. Так склалося правило прецеденту: одного разу сформульоване судове рішення надалі ставало обов'язковим і для всіх інших суддів. Отже, англійське право створило класичну систему прецедентного права, або права, що створюється суддями.

В кінці ХІІІ ст. набуває особливого значення статутне право. В зв'язку з цим правотворча роль суддів дещо стримується принципом, згідно з яким зміни в праві не мають відбуватися без згоди короля та парламенту. Одночасно встановлюється право суддів інтерпретувати статути.

В ХІV-XV ст. в зв'язку зі значними соціальними змінами в середньовічній Англії (розвиток товарно-грошових відносин, зростання кількості міст, занепад натурального господарства) виникла необхідність виходу за жорсткі рамки закритої системи прецедентів, що вже склалася. Цю роль взяв на себе королівський канцлер, який вирішував шляхом певної процедури справи, в яких їх учасники зверталися до короля. Так, поряд із загальним правом склалося „право справедливості”. Воно, як і загальне право, є прецедентним правом, але прецеденти в цьому випадку створені іншим шляхом й охоплювали інші відносини, ніж загальне право.

До 1873 року в Англії на цьому ґрунтувався дуалізм судочинства: крім судів, що застосовували норми загального права, існував суд лорда-канцлера (потім ці системи поєдналися).

В наш час в Англії нараховується більш ніж 800 тисяч судових прецедентів, і кожний рік до них додається приблизно 20 тисяч нових, що в цілому складає 300 збірників з внутрішнього та європейського права.

При сучасній організації судової системи прецедентна ситуація виглядає таким чином.

Рішення вищої інстанції – палати лордів – є обов'язковими для всіх інших судів.

Апеляційний суд, що складається з цивільного та кримінального відділень, зобов'язаний дотримуватися прецедентів палати лордів та своїх власних, а його рішення є обов'язковими для всіх нижчих судів.

Всі складові вищого суду пов'язані прецедентами обох зазначених інстанцій, а його рішення є обов'язковими для всіх нижчих інстанцій, а також (але вже не обов'язково) впливають на розгляд справ у його відділеннях.

Для окружних та магістратських судів обов'язковими є прецеденти всіх вищих інстанцій, але їх власні рішення прецедентів не створюють. Не вважаються прецедентами й рішення Суду корони, створеного в 1971 році для розгляду особливо тяжких кримінальних злочинів [4, с.98].

Правило прецеденту традиційно розглядалося в Англії як тверде. На відміну від США, судова інстанція не може відмовитися від створеного нею раніше прецеденту, який міг бути змінений тільки вищою інстанцією або парламентським актом. Навіть вища судова інстанція – палата лордів – до середини 60-х років вважалася зв'язаною своїми власними попередніми рішеннями, що врешті-решт створювали тупикову ситуацію. Тому в 1966 році палата лордів відмовилася від цього принципу.

На відміну від країн романо-германської правової сім'ї, де основним джерелом права є чинний закон, у країнах англійської загальної правової сім'ї основним джерелом права є норма, сформульована суддями й відображена в судових прецедентах.

Тому англійське загальне право, незважаючи на всі спроби кодифікації, доповнення та вдосконалення, зокрема, положеннями „права справедливості”, залишається в основному прецедент ним правом – правом, створеним судами. Але це зовсім не виключає поступового зростання в майбутньому ролі статутного (законодавчого) права.

Таким чином, англійське право в сучасному варіанті має потрійну структуру, а саме: загальне право – основне джерело, право справедливості, що доповнює й корегує це основне джерело, та статутне – писане право парламентського походження.

До того ж структура права в англійській загально-правовій сім'ї (а саме: поділ на галузі та інститути права, концепція права, система джерел права та юридична мова) зовсім інша, ніж у правових системах романо-германської правової сім'ї. В англійському праві поділ права на публічне й приватне відсутній.

В цілому, в правовій сім'ї загального права слід виділяти дві групи – англійське право й пов'язане з ним за походженням право США.

До першої групи, крім англійського права, входять право Північної Ірландії, Канади (крім Квебека), Австралії, Нової Зеландії, а також право колишніх колоній Британської імперії (членами Співдружності є більш 35 держав) та інших держав, які створили свої правові системи на основі англійського права. Нині фактично третина населення світу живе значною мірою за нормами англійського права [6, с.130].

До другої групи належить право США, яке ґрунтується на англійському загальному праві, але вже стало самостійним.

Що до характерних рис правової системи США, то з дореволюційних часів англійське право там застосовувалося із застереження „тією мірою, якою його норми відповідають умовам колонії”, а після американської революції було проголошено й реалізовано ідею створення самостійного національного американського права. Першими кроками на шляху його створення стали прийняття Конституції США в 1787 році та конституцій штатів, що увійшли до складу США. Попередньо передбачалася повна відмова від англійського права разом із принципами прецеденту та іншими характерними рисами загального права. Але перехід американського права до романо-германської правової сім'ї не відбувся. Лише деякі штати, колишні французькі та іспанські колонії (Луїзіана, Каліфорнія), прийняли кодекси романського типу, які поступово поглинуло загальне право. В цілому, сьогодні у США склалася та існує дуалістична правова система, подібна до англійської, а також прецедент не право у взаємодії з законодавчим.

Своєрідні риси американського права зумовлені федеральною структурою США. Американські штати наділені досить широкою компетенцією, в межах якої вони створюють своє законодавство й свою систему прецедентного права. Тому можна вважати, що в США існує 51 правова система: 50 у штатах та одна федеральна [6, с.170].

Щорічно в США видається більш 30 томів судової практики, але, незважаючи на широке використання комп'ютерної техніки, пошук прецедентів залишається нелегкою справою. Слід також зазначити, що, на відміну від англійського права, вищі судові інстанції штатів і Верховний Суд США ніколи не були пов'язані зі своїми власними прецедентами. Звідси їх свобода й маневреність у процесі пристосування права до умов, що змінюються залежно від конкретних особливостей місця та часу.

Підсумовуючи характеристики загального прецедентного права, вважаємо за необхідне звернути увагу на його плюси й мінуси, на яких наполягають окремі дослідники. На їхню думку, плюси полягають у можливості „творити право” безпосередньо судом, оминаючи складні й ускладнені конструкції правової культури континентальної Європи. Це дозволяє напряму використовувати в такій „творчості” високі духовні й моральні критерії та орієнтуватися на здоровий глузд і завдяки цьому безпосередньо, інколи спонтанно, відповідати на вимоги суспільства, що розвивається, й швидше пристосовуватися до розвитку цивілізації [8, с.130].

Щодо мінусів слід сказати, що існують усі підстави вбачати в прецедентному праві відому історичну інтелектуальну незавершеність, яку в умовах правового прогресу деяким національним правовим системам все одно доведеться надолужувати. До того ж природа прецедентного права не дозволяє певною мірою розвинутися ряду властивостей, що відображують його переваги як системи правових засобів у системі соціальної регуляції (зокрема, його особливості, пов'язаній з нормативними узагальненнями, суворою визначеністю за змістом). Ось чому не розвиваються деякі інші його характеристики, наприклад системність, структурованість тощо.

2.3.1. Мусульманська правова сім'я

Мусульманська правова сім'я – це система норм, що відображує в релігійній формі переважно волю релігійної верхівки, а також санкціоновані в підтриманні теократичною ісламською державою, яка клалася в період раннього середньовіччя в VII-X ст. в Арабському Халіфаті й базується на засадах ісламу.

Оскільки, згідно з постулатами ісламу, право відображує волю Аллаха, воно охоплює всі сфери суспільного життя, а не тільки ті, що стосуються правової сфери. Так, мусульманське право в широкому розумінні визначає молитви, які мусульманин має читати, пости, яких має додержуватися, милостині, які має подавати, та паломництва, які має здійснювати. До того ж дотримання цих правил не можна примушувати. В цьому сенсі мусульманське право розглядається як єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання, яка включає як юридичні норми, так і неправомірні регулятори (в першу чергу релігійні й моральні), а також звичаї.

Квінтесенцією ісламу є шаріат. Він складається з двох частин – теології, або принципів віри (акида), та права (фикха). В свою чергу фикх, або мусульманське право поділяється на дві частини: перша вказує мусульманинові, якою має бути лінія його поведінки стосовно собі подібних (муамалат), а друга визначає його обов'язки перед Аллахом (ибадат). До того ж, на думку деяких авторитетних дослідників, ибадат (теологія) посідає в шаріаті відносно муамалату другорядне місце. Ці дві частини шаріату складають предмет юридичної науки в тому вигляді, в якому її визначали та вивчали різні мусульманські правові школи (мазхаби). До речі, вивчення держави не є частиною мусульманської юридичної науки.

Основною функцією фикха є збереження постійних зв'язків між законодавством мусульманської держави та його первинними джерелами. Відмінність мусульманської та світської юридичної науки полягає в тому, що мусульманська правова система бере початок у Корані і вважає право плодом божественних творінь, а не продуктом людського розуму та соціальних умов [6, с.34].

Незважаючи на те, що іслам є наймолодшою з трьох світових релігій (його вік наближається до чотирнадцяти століть), він достатньо поширений і є не тільки повною ідеологією, релігійно-етичним вченням, а й особливою культурою, цивілізацією. Його норми спрямовані як на вирішення релігійно-культових питань, так і на регулювання повсякденної поведінки мусульман, формування способу їхнього життя в цілому.

За різними підрахунками, в світі від 800 мільйонів до мілліарду людей (тобто 1/6 населення земної кулі) сповідують іслам. Це, зокрема, мешканці таких країн, як Афганістан, Єгипет, Іран, Ірак, Йорданія, Індія (10% її населення), Індонезія, Кенія, країни Аравійського півострова та Персидської затоки, Ліван, Лівія, Марокко, Мавританія, Малайзія, Пакистан, Сирія, Саудівська Аравія, Судан, Сомалі, Танзанія, Туніс, острови Фіджі та багато інших.

Однак просторове поширення мусульманського права не ідентичне географічним кордонам країн з мусульманським населенням. Існують нації й етнічні групи, які сповідують іслам як релігію, але не сприймають мусульманське право.

Мусульманське право базується на безперечних постулатах, що надають системі непохитність. Мусульманські юристи засуджують все, що якоюсь мірою є випадковим або невизначеним.

В працях мусульманських вчених-юристів відсутній класичний римський розподіл на публічне й приватне право. Глава йде за главою без усякого розподілу питань, які слід було б віднести або до приватного, або до кримінального права. До основних галузей мусульманського права належать кримінальне, судове та сімейне право.

2.3.2. Індуїстське право

В наш час індуїстське право поширюється приблизно на мільярд індусів. Більшість з них мешкають в Індії. Значна частина решти індусів представлена національними меншинами в Пакистані, Бірмі, Сінгапурі а Малайзії, а також у країнах на східному узбережжі Африки – головним чином у Танзанії, Уганді та Кенії. Отже, зрозуміло, що індуїстське право застосовується незалежно від національної належності або місця проживання до всіх індусів, тобто до тих, хто приймає складну й досить оригінальну сукупність релігійних, філософських та соціальних поглядів, що зветься індуїзмом. Можна вважати, що індуїстське право поширюється на всіх вихідців з Індії, за винятком прихильників ісламу, християнства, іудаїзму та парсизму. Класичне індуїстське право відрізняється глибокими релігійно-моральними витоками. Індуїзм визнає первинну роль заповідей та моральних поглядів для різних каст – шарів суспільства. Духовні книги сприяли ствердженню в їхній свідомості та поведінці уявлень щодо справедливості й совісті. Звичаї та рішення каст, пікас, общин були підставами для вирішення спорів. Підкореність людини як частини цілого формувалася зсередини, внаслідок чого правові норми, судові спори та прецеденти довгий час на відігравали політичної ролі.

Головно ю особливістю класичного індуїстського права є його тісне переплетіння з релігією. Індуїстське право не має відносної самостійності та є, по суті, невід'ємною частиною індуїзму – певної синкретичної, традиційної системи, до якої, крім права, належать різні релігійні обряди, моральні, філософські та інші ідеологічні цінності певного способу життя, суспільного порядку, соціальної організації та структури.

Не зупиняючись детально на тих процесах в індуїстському праві, що будувалися за часів англійського колоніального правління в Індії, загалом слід зауважити, що багато його інститутів і норм було модифіковано й навіть замінено новими рішеннями. Але, незважаючи на вплив англійського права, повного витіснення індуїстського права не відбулося.

В ході боротьби за національну незалежність дискутувався план повної кодифікації індуїстського права. Цей план у вигляді проекту мІндуського кодексу, що мав охопити сімейне й спадкове право, уряд Індії в 1947 році запропонував на розгляд парламенту. Але через опір консервативних угруповань проект було знято з розгляду, а уряд пішов шляхом підготовки окремих законопроектів.

Першим у 1955 році набув чинності закон про шлюб, що уніфікував шлюбне право індусів та пристосував його до сучасного світогляду.

В 1956 році набули чинності три закони: про неповнолітніх та опікунство, про спадкоємство, про усиновлення та виплати на утримання членів сім'ї.

Згодом відбулися подальші зміни індуїстських правових інститутів, що призвело до різкого скорочення дії звичаїв. Законами було визнано всиновлення сиріт, заборонено полігамію, дозволено розлучення через суд, розширено спадкові права жінок, що зменшило юридичні відмінності між правами подружжя [4, с.56].

Таким чином, під сучасним індуїстським правом розуміють особисті права індусів, змінені законами та звичаями, що діють у Бірмі, Малайзії, Сінгапурі.

Сучасне індуїстське право безпосередньо використовується при розгляді таких питань:

1) сімейне право в питаннях закононародженості дітей, опікунства, усиновлення, шлюбу, родини з трьох та більше поколінь, розділу майна, спадкоємства майна померлого, включаючи неподільне майно, родичами, що його пережили;

2) питання релігійних і благодійних пожертвувань родини;

3) питання суто суспільного характеру, переважно право на купівлю, клятви, передача майна шляхом заповіту або іншого документу;

4) кастове право та відлучення від касти.


 

2.4. Правові системи країн Далекого Сходу

До критеріїв, на основі яких можна визначити, до якої правової сім'ї слід віднести ту чи іншу правову систему,належить сприйняття права як виключно важливого засобу регулювання суспільних відносин. У цьому аспекті країни Далекого Сходу принципово відрізняються від інших правових сімей.

У зазначеному регіоні розташовано багато країн, в кожній з яких створилася своя цивілізація.

Цивілізація країн Далекого Сходу знаходились під взаємним впливом, але за всю історію їх розвитку завдяки обмеженості контактів вони не створили культурну єдність, як це сталося в Західній Європі.

Китайська та індійська цивілізації особливо суттєво вплинули на інші далекосхідні цивілізації, зокрема, в контексті формування далекосхідної концепції права.

Китайці під кримінальним правом розуміють усі інші галузі права. За їх уявленнями, соціальний спокій не досягається приведенням в гармонію суб'єктивних прав кожного члена суспільства. Китайці вважають, що суспільство не будується на зусиллях індивідів, кожен з яких захищає свої власні інтереси. Воно існує з самого початку без втручання індивідів, що його складають, і що суспільство завжди знаходиться у спокої, якщо один з них не порушує цей спокій.

Далекосхідна концепція права в цілому має виховний характер. Навіть легісти сприймали позитивне право як засіб навчання людей, щоб вони змогли дотримуватися принципу бездіяльності.

Лише наприкінці ХІХ ст. у правовій системі відбулися деякі зміни. Починаючи приблизно з 1850 року Китай підписав численні „нерівні договори” з Англією, Францією, Німеччиною, Росією та Японією, які відкрили китайські порти й торгові центри, надали іноземцям право екстериторіальності й окремої юрисдикції та закріпили поступку або оренду значних територій на околицях Китайської імперії. В 1899 році так звані великі держави уклали угоду з Китаєм, за якою територію держави було поділено між ними на сфери інтересів, а від Китаю, щоб він не став жертвою імперіалістичних амбіцій, вимагалися докорінні внутрішні реформи, які згодом відобразилися у швидкій кодифікації всього приватного права. За прикладом Японії кодекси було складено головним чином на основі германського та швейцарського права [8, с.500-520]..

Сучасна правова система Китаю – КНР розвивається в руслі загальної концепції побудови в країні соціалізму з „китайською специфікою”.

Її створення з урахуванням рівня розвитку китайського суспільства та використанням традиційного нормативного регулювання, що відповідає правосвідомості народу, відображує сутність курсу китайської держави на надання правовій системі країни національної форми.

Загалом були прийняті загальні основи цивільного права, цивільно-процесуальний кодекс, закон про підприємства, створені на основі капіталу іноземних фірм, закон про господарський договір, закон про міжнародні господарські договори, пакет законів про спільні підприємства тощо.

Специфіка китайського кримінального законодавства полягає в запереченні принципу презумпції не винуватості, у відсутності чіткої відповіді щодо підстав звільнення від кримінальної відповідальності, в продовженні показових масових судових процесів тощо. Існування позасудових форм розгляду справ пов'язане не тільки зі збереженням традицій, а й з гострим браком юридичних кадрів. Саме останнім пояснюється й необов'язковість участі народних засідателів у розгляді справ народними судами першої інстанції.

Сучасне право КНР відображується, по-перше, через систему традиційних уявлень про гідну поведінку, що вкорінилася в уявленні народу й підтримується моральною відповідальністю перед суспільством, і по-друге, через систему загальнообов'язкових формально визначених норм, що підтримуються силою державного примусу.

2.5. Африканська правова сім'я

Африканська правова сім'я охоплює правові системи країн величезного континенту. Внаслідок особливого історичного розвитку право африканських держав, що отримали незалежність при розпаді колоніальної системи, навіть на початку ХХІ ст.. містить у собі елементи старого звичаєвого права (з елементами релігійного мусульманського, індуїстського права), яке досі діє у відносно широкій сфері суспільних відносин.

Дослідження африканського права має для порівняльного правознавства особливе значення, оскільки воно спирається на вивчення матеріалу подвійного характеру – законодавчого, писаного права сучасних культурних народів з правовими пам'ятками давніх цивілізацій і звичаєво-правового, взятого з юридичної етнографії [7, с.140].

Термін „звичаєве право” частіше за все використовується для визначення традиційного права, що існувало в африканських народів ще до колонізації. За виключенням небагатьох прикладів „племінного законодавства”, традиційне право є головним чином сукупністю неписаних правил, що передавалися з покоління в покоління, оскільки не існувало юридичних текстів або манускриптів з питань права, сформульованих на папері позовних заяв-повідомлень до суду, ордерів на виконання судових рішень та постанов, письмових документів про передачу майна, вчених коментарів тощо.

А головне, не існувало критичного аналізу текстів парламентських актів, вчених дебатів щодо всіх текстів і частин судових рішень, в тому числі процедурних, тощо.

В традиційному праві правові й моральні норми виступають у нерозривному зв'язку, тому при вирішенні конфліктів юристи керуються ідеєю примирення.

Слід відзначити суттєві розбіжності між народами Африки, різноманітність їх звичаїв та звичаєвого права. Навіть племена, які мешкають сусідніх географічних районах, часто суттєво відрізняються. В межах однієї африканської сучасної країни можуть проживати племена зовсім різного етнічного й лінгвістичного походження (наприклад, Кенію населяють нілоти, нілохаміти, хаміти та банту). Ця картина доповнюється ще й відчутними розбіжностями африканських народів за системами споріднення та сімейного характеру.

У цілому є підстави стверджувати, що традиційне африканське звичаєве право, безперечно, втрачає (а в численних випадках вже втратило) свої колишні риси, оскільки воно в значній своїй частині стало об'єктом систематизації та кодифікації.

Проте звичаєве право може зберегтися лише в тій частині, яка, одержавши в модифікованому вигляді законодавче закріплення, стане складовою частиною єдиної правової системи, відображуючи особливості історичного розвитку народів Африки. Головна тенденція розвитку звичаєвого права в молодих країнах характеризується обмеженням регулюючого значення правового звичаю та розширенням кола суспільних відносин, охоплених дією національного законодавства. А з посиленням ролі конституційного права як юридичного фундаменту державної незалежності норми звичаєвого, колоніального та англійського права перетворюються на норми загально-територіального права.

2.6. Змішані правові системи

В сучасному світі кожна країна, як правило, має своє національне право. Але відомі непоодинокі випадки дії в одній державі декількох різних, до того ж конкуруючих правових систем. Йдеться про такі різновиди права, як канонічне, мусульманське, індуїстське, іудейське. Це є об'єктивним підґрунтям для виникнення й розвитку змішаних правових систем, які зустрічаються не тільки у федеральних, а й в унітарних державах.

Причини такого юридичного плюралізму змішаних правових систем є різними. Це може бути наслідком подій політичного характеру (анексія, колонізація, поступка території), а також свідомого зближення з іншими правовими системами (законодавче запозичення, рецепція права тощо), що, до речі, певною мірою є характерним для сучасного етапу розвитку правової системи України і не виключає можливості її еволюції в бік змішаної системи права.

Нарешті, існують правові системи, що базуються на юридичних традиціях різних правових сімей. Але їх особливість полягає в тому, що складовою частиною таких змішаних правових систем є саме прецедент не право, яке існує в співдії з континентальним (французьким або романо-голландським) або з мусульманським чи їндуїстським правом. Такий стан речей є результатом особливостей історичного розвитку правових систем певних країн.

Отже, особливість змішаних правових систем полягає в поєднанні в них елементів континентальної правової сім'ї з елементами правової сім'ї загального права, а також з елементами традиційних і релігійних правових систем [2, с.134].

В цілому, змішаними є правові системи багатьох країн, і вже очевидно, що ними можуть стати правові системи багатьох міжрегіональних державних організацій та об'єднань, таких як Європейський союз, Рада Європи, Співдружність незалежних держав тощо, що об'єднують правові системи інтегрованих до них країн, які належать до різних правових сімей.

А поки що різні автори наводять характеристики змішаних правових систем. У таких переліках завжди присутні правові системи канадської провінції Квебек та американського штату Луїзіана, в яких прецедент не право існує поряд із французьким правом; правова система Ізраїлю, в якій відобразилися елементи різних юридичних традицій і правових впливів, що залишили значний слід у розвитку ізраїльського права; правова система Південно-Африканської Республіки, в якій співіснують африканське звичаєве право й норми романо-голландського та англійського загального права; правова система Малайзії, де діють загальне право, право справедливості Англії, статути загального застосування та інші правові системи при врегулюванні особистого статусу окремих груп населення – малайців, китайців, хінді; ряду африканських країн (Зімбабве, Лесото, Ботсвана, Свазіленд, Танзанія, Гамбія, Кенія тощо), в яких поряд з нормами загального права, права справедливості широко використовувалися африканське звичаєве й мусульманське право, а також Кіпра, деяких країн Карибського басейну (Тринідад і Тобаго, Сент-Лусія), Маврикію, Сейшельських островів, Гайани, Філіппін, Індонезії та інших.


 

3.Класифікація правових систем світу, що пропонувалася протягом кінця ХІХ–ХХ століть, у хронологічній послідовності.

Сама по собі класифікація – лише допоміжний засіб, що застосовується для впорядкування різних правових систем світу. Нижче наведено класифікацію правових систем світу, що пропонувалися протягом кінця ХІХ–ХХ століть, у хронологічній послідовності.

Е. Елласон, 1880 р.

1. Група правових систем, на які істотно вплинуло римське право: Італія, Греція, Іспанія

2. Група правових систем, у розвитку яких вплив римського права був незначним і які ґрунтувалися на звичаях і варварському праві: Англія, скандинавські країни, Росія

3. Група правових систем, що увібрали риси римського і германського права: Франція, Німеччина, Швейцарія

І Міжнародний конгрес, 1990 р.

1. Французька правова сім'я

2. Англо-американська правова сім'я

3. Германська правова сім'я

4. Слов'янська правова сім'я

5. Мусульманська правова сім'я

А. Есмен, 1905 р.

1. Латинська (романська) група правових сімей: Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Португалія, Румунія, латиноамериканські країни

2. Германська група правових сімей: Німеччина, скандинавські країни, Австрія, Угорщина

3. Англосаксонська група правових сімей: Англія, США, англомовні колонії

4. Слов'янська група правових сімей

5. Мусульманська група правових сімей

6. Римське і канонічне право

М. Созер-Холл, 1913 р.

1. Індоєвропейська правова система

2. Семітська правова система

3. Монгольська правова система

4. Правова система нецивілізованих народів

Суспільство порівняльного законодавства, 1919 р.

1. Французька правова сім'я

2. Англо-американська правова сім'я

3. Мусульманська правова сім'я

Дж. Вігмор, 1928

Правові сім'ї: єгипетська, месопотамська, іудейська, китайська, індуська, грецька, римська, японська, мусульманська, кельтська, слов'янська, германська, морська, церковна, романська, англіканська

Р. Давид, 1953 р.

1. Романо-германська система

2. Англосаксонська правова система

3. Соціалістична правова система

4. „Релігійні та традиційні системи” (тобто решта юридичного світу, що охоплює чотири п'ятих планети)

К. Цвайгерт, Г. Кьотц, 1984 р.

„Правові кола”, в основу яких покладений „правовий стиль”

1. Романський

2. Германський

3. Скандинавський

4. Англо-американський

5. Соціалістичний

6. Право ісламу

7. Індуське право

А.Х. Саїдов, 1993 р.

1. Романо-германська правова сім'я

2. Правові сім'ї, що примикають до романо-германської сім'ї:

a. скандинавське право

b. латиноамериканське право

c. японське право

3. Англо-американська правова сім'я:

а. правова система Англії

b. правова система США

4. Релігійні та традиційні правові сім'ї

а. мусульманське право

b. індуське право

с. звичаєве право Африки

d. далекосхідне право

5. радянська правова система, правові системи соціалістичних держав Європи, правові системи соціалістичних держав Азії і правова система Республіки Куба


Висновок

Вчені юристи наводять у своїх працях різні визначення правової системи, оскільки в різних країнах використовують різні підходи до цього питання: в США – прагматичний, у Франції – порівняльно-правовий, у Німеччині – філософський тощо.

Відповідно до принципу єдності логічного і історичного загальне поняття „правова система” має відображати реальну історію та множинність форм права. Тому дослідження правової системи має охоплювати, по-перше, систему поглядів, ідей уявлень, теорій, тобто праворозуміння в даний історичний період і по-друге, аналіз нормативної основи, її структуру; по-третє, систему здійснення права.

Правова система – це система, що розвивається, вона не залишається постійною, а весь час змінюється в ході історичного процесу. Проте не всі її елементи розвиваються однаковими темпами.

Необхідність і важливість класифікації правових систем обумовлюється, по-перше, науковими, пізнавальними та освітніми причинами. Тому що повне та якісне пізнання правової карти світу потребує не тільки її загального розгляду, а й вивчення її окремих частин, що увібрали в себе подібні правові системи. Тільки всебічне вивчення правових систем, взятих спочатку окремо як такі, а вже потім – у їх взаємозв'язку та взаємодії, дозволяє відтворити повну, чітку правову карту світу, що адекватно відображує реальну дійсність. А, по-друге, це зумовлюється суто практичними цілями – уніфікацією чинного законодавства та вдосконалення національних правових систем.

В основу класифікації можуть бути покладені більш широкі або, навпаки, більш вузькі характеристики географічної сфери; вона може мати історичний (діахронічний) або логічний (синхронний) характер; її можна здійснювати як на рівні правових систем, так і в межах окремих галузей права. Звідси походить принципова можливість різноманітності класифікацій, створених на основі різних критеріїв і з різними цілями.

Безумовно, всі галузеві класифікації так чи інакше містять ознаки, що характеризують класифікацію й на рівні правових систем. Здається, що найбільш потрібною є класифікація на рівні правових систем, створена на основі сполучення органічної єдності декількох систем ознак, тобто в основу класифікації покладений не один єдиний, а значна кількість критеріїв.

Правильність вибору системи критеріїв визначається перш за все виконанням вимог, які висуваються до будь-якої логічно стрункої класифікації. Основними при цьому є відображення в класифікації характерних ознак, спільних для всіх правових систем тієї чи іншої сім'ї.

Тому, в своїй роботі для виділення основних правових систем використано найбільш суттєві три взаємопов'язані групи критеріїв: історія правових систем; система джерел права і структура правових систем; основні правові інститути і галузі права.

Ці критерії дозволили мені розкрити якісну специфіку кожної з правових систем. І стали критеріями не тільки синхронного, а й діахронного аналізу правових систем.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – Львів: Фонд „Право для України”, 1997. – 198 с.

2. Волинка К.Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: МАУП, 2003. – 238 с.

3. Копейчиков В.В. Теорія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 367 с.

4. Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права. – Тернопіль, 2002. – 243 с.

5. Олійник А.Ю. Теорія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 174 с.

6. Правові системи сучасності: Глобалізація. Демократизм. Розвиток. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 294 с.

7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Навчальний посібник для вузів. – Харків: Консул, 2002. 655 с.

8. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник. – Харків: Консул, 2001. – 655 с.

9. Шестопалова. Теорія держави і права України: Навчальний посібник. – К.: Прецедент, 2004. – 223 с.





Реферат на тему: Сутність та класифікація основних правових систем світу (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.