Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Сутність, проблеми та розвиток спадкового правовідношення в Україні (курсова робота)

ЗМІСТ

Зміст……………………………………………………………………………..3

Розділ 1 Спадкове правовідношення – різновид цивільного правовідношення…………………………………...6

1.1 Поняття спадкового правовідношення та його юридична

природа………………………………………………………………..…..6

1.2 Місце спадкового правовідношення серед інших цивільно-правових відносин……………………………………………………………….…13

Розділ 2 Розвиток спадкового правовідношення................20

1.1 Виникнення спадкових правовідносин. Час і місце відкриття спадщини………………………………………………………………..20

1.2 Прийняття спадщини як другий етап розвитку спадкового правовідношення…………………………………………………….….29

Висновки……………………………………………………………..............35

Список використаної літератури………………………….…..37

ВСТУП

Актуальність дослідження

Проблемам спадкування завжди приділялася певна увага в юридичній літературі. Але зазначені проблеми досліджувалися вченими-юристами здебільшого в період панування адміністративно-командної економіки, де основні акценти були зміщені на похідний характер права власності громадян від суспільної соціалістичної власності, що потягло за собою зведення об'єктів права власності громадянина до речей суто споживчого, особистого призначення. А це, в свою чергу, зумовило зосередження уваги дослідників переважно на розгляді обмеженого кола питань і не могло не відбитися на ступені ретельності дослідження проблем спадкового права, детальності регулювання його основних положень.

За останній період вітчизняна цивілістика поповнилася дослідженнями окремих питань інституту спадкування, зокрема, кандидатськими дисертаціями В.В. Васильченка "Рецепція римського спадкового права в сучасному спадковому праві України" (1997 р.), В.Ю. Чуйкової "Правові питання спадкування за заповітом" (1999 р.), Л.В. Шевчук "Заповіт як підстава виникнення правонаступництва в цивільному праві України" (2001 р.), навчальним посібником Ю.О. Заіки та В.М. Співака "Право власності. Спадкове право" (2000 р.). Питання спадкового права також були предметом дослідження у статтях, тезах та повідомленнях наукових конференцій.

Разом з тим в Україні до цього часу немає жодної фундаментальної роботи, присвяченої всебічному дослідженню спадкового правовідношення, що є надзвичайно важливим для вироблення загальної теорії спадкового права і обгрунтування практики його застосування. Необхідність комплексних розробок з проблем спадкування набуває особливої актуальності в умовах реформування цивільного законодавства, створення нового Цивільного кодексу України.

Актуальність теми дослідження в сучасний період також визначається фактором переходу суспільства від адміністративно-командної до ринкової економіки, що в свою чергу призводить до зміни форми власності на матеріальні ресурси та механізму регулювання економіки. Реформування правового режиму відносин власності та зобов'язальних відносин стало підставою виникнення спадкових правовідносин нового змісту, розвиток яких є основою для розробки загальнотеоретичної та законодавчої бази інституту спадкування.

Вибір теми дослідження зумовлюється зростаючою роллю права приватної власності громадян та порядку її спадкування в умовах становлення ринкової економіки, необхідністю реформування чинного законодавства з питань спадкування як складової частини цивільного законодавства, розробки правового механізму, який належним чином міг би захистити права та законні інтереси громадян, що практично неможливо здійснити без всебічного розгляду правової природа та особливостей спадкових правовідносин.

Незважаючи на наявність цілої низки нормативних актів, що регулюють відносини спадкування, законодавство з цього питання і його теоретична база залишаються недостатніми для комплексного та ефективного регулювання зазначених відносин і потребують подальшого вдосконалення. Врахування цих обставин послужило підставою для вибору теми дослідження.

Предмет дослідження - спадкове правовідношення.

Об'єкт дослідження - спадщина як підґрунтя для виникнення спадкових відносин

Мета дослідження - розкрити особливості спадкового правовідношення, а саме визначення часу та місця відкриття спадщини.

Завдання дослідження:

- розкрити сутність поняття спадкового правовідношення, визначивши його юридичну природу;

- визначити місце спадкових правовідношень серед інших цивільно-правових відносин, розглянувши історичний розвиток спадкового законодавства;

- розглянути розвиток спадкового правовідношення, визначивши наявність певних передумов;

- розглянути юридичні моменти стосовно відкриття спадщини. Конкретизувати моменти часу і місця відкриття спадщини.

Інформаційною базою є законодавчо-нормативна база України, праці вітчизняних і закордонних фахівців, періодичні видання.

РОЗДІЛ 1 СПАДКОВЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ - РІЗНОВИД ЦИВІЛЬНОГО ПРАВОВІДНОШЕННЯ

1.1 Поняття спадкового правовідношення та його юридична природа

Цілеспрямований юридичний вплив на суспільні відносини здійснюється у формі правовідношення, яке виступає правовою формою зв'язків та взаємодії їх учасників. Отже, в найбільш загальному вигляді правовідношення можна визначити як суспільне відношення, урегульоване правом.

Спадкове правовідношення - це результат правового регулювання відносин між його учасниками нормою права. В той же час спадкове правовідношення виступає і засобом правового впливу на фактичні відносини людей, адже за межами практичної діяльності суб'єктів права правова норма втрачає своє значення, а вплив останньої на суспільні відносини не можна відокремити від правовідношення.

Одним з найважливіших питань, що мають пріоритетне значення при дослідженні категорії спадкового правовідношення, є визначення власне поняття "спадкове правовідношення", а для того, щоб дати таке визначення, слід перш за все розглянути його правову природу.

Передусім, слід визначити те коло відносин, які становлять предмет регулювання підгалузі спадкового права.

Зі смертю громадянина більшість прав та і обов'язків, що належали йому, не припиняються і не зникають, а переходять до інших осіб. Отже, виникають відносини цивільного правонаступництва, тобто наступництва однієї особи (спадкоємця) в правах та обов'язках іншої (спадкодавця). Реалізувати наступництво в правах та обов'язках попереднього їх носія - померлої фізичної особи - покликані норми інституту спадкування. Таким чином, об'єктом спадкового наступництва є вся сукупність правовідносин спадкодавця, в яких він перебував на момент своєї смерті.

Слід звернути увагу на те, що далеко не всі відносини цивільного правонаступництва регулюються нормами спадкового права. Так, за договором майна кожна з сторін набуває право власності на майно іншої; в даному випадку виникають відносини наступництва в праві власності на відчужене майно, але цей перехід засновується не на нормах спадкового права, а на нормах зобов'язального права. Нормами спадкового права регулюється лише відносини наступництва в правах і обов'язках фізичної особи, що померла,

З іншого боку, не всі цивільні правовідносини навіть після смерті фізичної особи можуть бути об'єктом спадкового правонаступництва, тобто переходити у спадщину. Природно, що відносини, зумовлені існуванням особи, нерозривно пов'язані з останньою, припиняються з її смертю (наприклад, правовідносини, що випливають з трудового договору, аліментні зобов'язання, право користування житловим приміщенням, право на отримання приватизаційних паперів, неодержаних спадкодавцем, відносини, що випливають з договору доручення - пункт 3 ст.392 Цивільного кодексу Української РСР, затвердженого Законом Української РСР від 18 липня 1963 р. і введеного в дію з 1 січня 1964 р. [5, c. 463] (далі за текстом - ЦК України). З наведеного можна зробити висновок, що предметом регулювання спадкового права виступають відносини наступництва в майні померлого. При цьому під терміном "майно" у спадковому праві розуміється сукупність майнових та особистих немайнових прав та обов'язків спадкодавця, що не припиняються з його смертю і переходять до його спадкоємців.

Оскільки при спадкуванні права та обов'язки померлого переходять до його правонаступників як єдине ціле (крім тих, існування яких є невіддільним від особи спадкодавця), спадкове наступництво вважається універсальним (загальним).

З метою з'ясування правової природи цього явища варто розглянути ознаки, притаманні універсальному (загальному) наступництву:

- універсальне наступництво є безпосереднім, тобто спадкоємець набуває спадщину без попередньої передачі останньої (посередництва) третім особам. Якщо власник, заповідаючи своє майно одній особі, зобов'язує її передати це майно іншій, то до першої права та обов'язки спадкодавця переходять безпосередньо, іншими словами - дана особа виступає спадкоємцем, а до другої спадкова маса переходить тільки шляхом передачі її спадкоємцем, тобто не відразу, а опосередковано; отже, ця особа універсальним спадкоємцем визнана бути не може;

- при універсальному наступництві права та обов'язки переходять до спадкоємців одночасно та в усій сукупності, навіть якщо б останні і не знали про існування деяких з них. Універсальний наступник (спадкоємець) не може прийняти тільки одну частину правомочностей, і відмовитися від прийняття іншої. "Оскільки універсальний наступник набуває прав та обов'язків негайно й одночасно, він не може встановити інший порядок набуття прав та обов'язків, не може відкласти, наприклад, прийняття на себе боргів спадкодавця або поставити прийняття боргів в залежність від якої-небудь умови. Хто прийняв спадщину, прийняв її у принципі повністю та одночасно".

Від універсального правонаступництва слід відрізняти наступництво сингулярне, або часткове.

Сингулярний правонаступник (наступник в окремих правах, відказоодержувач), на відміну від універсального, набуває лише окреме право зі складу спадщини - право, зміст якого є чітко відомим. Таке право сингулярного правонаступника не обтяжується боргами і переходить до нього не безпосередньо від спадкодавця, а опосередковано - в силу норми закону (ст. 538 ЦК України), що покладає на спадкоємця обов'язок виконання на користь відказоодержувача певного зобов'язання.

Ознака універсальності спадкового правонаступництва як істотна риса, притаманна спадкуванню, визнається переважною більшістю авторів. Проте окремі цивілісти не погоджуються з визнанням універсальності як однієї з головних характеристик спадкового наступництва. Так, П.С. Нікитюк вважає, що наступництво в окремих правах (сингулярне наступництво) також входить до предмета регулювання спадкового права і обумовлює виникнення спадкових правовідносин. При цьому вчений наводить наступні аргументи в підтвердження своєї позиції: несприйняття концепції універсального правонаступництва законодавством та безпосередня відсутність в нормативних актах положень, в яких остання знайшла б своє втілення; практиці відомі випадки сингулярного правонаступництва - спадкування окремих речей за заповітом, перехід спадщини до відказоодержувачів, спадкування предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку, спадкування в міжнародному приватному праві, коли спадкова маса може підпорядковуватись правовому режимові декількох держав,
спадкування вкладів в кредитних установах та ін.; неоднорідність спадкового майна з точки зору оформлення прав на нього; можливість відмови від спадщини після її прийняття або часткової відмови від неї, розділу майна спадкоємцями на свій розсуд незалежно від належних їм спадкових часток з точки зору судової та нотаріальної практики [16, c. 17 - 22].

Не з усіма наведеними аргументами можна погодитись. Універсальність як риса, характерна для спадкування, знаходить свою підтримку не лише в літературі, але й в практиці, її існування можна вивести з нормативне закріплених положень цивільного законодавства. Ст. 223 ЦК України встановлює загальне правило щодо збереження прав кредитора (обов'язків спадкодавця) у випадку смерті боржника - фізичної особи. Статтею 556 ЦК України закріплюється правило про відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця. Ст. 548 містить норму про безумовність акту прийняття спадщини.

Оскільки спадкове наступництво є, за загальними правилом, наступництвом у всій спадщині, закликання кожного із спадкоємців до спадкування стосується усієї спадкової маси і законодавство не допускає залишення окремих частин останньої в якості "безхазяйного майна" у випадках відмови від її прийняття або позбавлення права спадкування окремих спадкоємців.

Цікавим є і питання про юридичну долю права на вклад у, випадку охоплення заповідальним розпорядженням не лише вкладу, а всього майна померлого. Судова практика вирішує його однозначно: відсутність окремого розпорядження вкладника свідчить про небажання останнього передати право на вклад вигодонабувачеві з усіма пільгами, які має останній у порівнянні зі спадкоємцем. У такому випадку право на вклад переходить до спадкоємця за заповітом на загальних підставах: на нього видається свідоцтво про право на спадщину, вартість такого вкладу враховується при визначенні розміру обов'язкової частки, в межах вартості вкладу спадкоємець несе відповідальність за зобов'язаннями спадкодавця, - одним словом, вклад включається до складу спадщини.

До характеристик спадкового правовідношення як різновиду цивільного можна віднести наступні:

1. Предмет регулювання - права та обов'язки між його учасниками виникають з приводу майнових та особистих немайнових відносин. Особливістю відносин, які складають предмет спадкового права, є регулювання переходу вказаних відносин у спадщину від правопопередника (спадкодавця) до правонаступників (універсальних або сингулярних).

2. Метод регулювання — юридичної рівності учасників спадкових правовідносин, кожен з яких має свої права та обов'язки та не знаходиться у підпорядкуванні іншого; диспозитивності, тобто можливості вибору з кількох варіантів поведінки, що виявляється у спадковому праві, наприклад, в можливості вільного обрання способу прийняття спадщини, вирішення питання про прийняття спадкової маси або відмову від неї, в нормах про поділ спадкового майна на розсуд спадкоємців і т. д. Проте на відміну від інших цивільно-правових інститутів у спадковому праві все ж переважають імперативні норми.

Спадковим правовідносинам, як і цивільним, також притаманні риси волевиявлення сторін та наявності особистісного елементу, але на відміну від цивільного, у спадковому правовідношенні вони набувають дещо іншого змісту і тому їх слід розглядати як особливі, характерні виключно для спадкового права ознаки.

Отже, до специфічних ознак, властивих спадковим правовідносинам, можна віднести наступні:

1. Спадкове правовідношення - правовідношення вольове, оскільки воно грунтується на вільному волевиявленні його суб'єктів. Тільки за взаємною згодою суб'єктів спадкового правовідношення відбувається його виникнення, зміна та припинення.

Характерною особливістю спадкових правовідносин є наявність у їхньому складі особи, яка хоч безпосередньо і не приймає участі у правовідношенні, оскільки останнє виникає лише після її смерті, але воля якої значною мірою впливає на динаміку правовідношення - спадкодавця.

Виникнення спадкового правовідношення для спадкоємців обумовлюється юридичним фактом прийняття ним спадщини, який є безповоротним та безумовним. Слід зазначити, що саме суб'єктивне право спадкування виникає у спадкоємця незалежно від його волі. Від його волевиявлення залежить реалізація цього потенційного права. Прийняття спадщини - акт вольовий, оскільки він повністю залежить від волі спадкоємця.

2. Спадкове правовідношення - це відношення, в якому наявний особистісний елемент.

Під особистісним елементом у спадковому правовідношенні передусім слід розуміти характер, поведінку, репутацію особи, яка призначається спадкоємцем, і наявність якого зумовлює складання заповідального розпорядження на користь цієї особи.

Приймаючи спадщину і вступаючи таким чином у правовідношення, спадкоємець набуває право не тільки на майно померлого, але й стає представником його інтересів – кредитором в правах та боржником в обов'язках.

Виявляється особистісний елемент і в наданій законом можливості спадкоємцям щодо вільного поділу спадкової маси (ст. 562 ЦК України), який може бути проведений і без точного додержання спадкових часток, з метою одержання ними того} майна зі складу спадщини, яке найповніше задовольняє їхні особисті потреби та інтереси.

3. Спадкове правовідношення є відношенням наступництва лише в тих правах та обов'язках спадкодавця, які можуть бути предметом спадкового переходу.

Як ми вже зазначали вище, не можуть перейти у спадщину ті відносини, які були нерозривно пов'язані з існуванням особи спадкодавця.

У зв'язку з цим цікавим є питання про правову природу обов'язків спадкоємців повіреного по повідомленню довірителя про припинення договору доручення і по вжиттю ними заходів, необхідних для охорони майна довірителя (ч. 1 ст. 394 ЦК України). Згідно з пунктом 3 ч. 1 ст, 392 ЦК договір дорученння припиняється внаслідок смерті однієї з сторін. Це передбачає і припинення всіх правовідносин, охоплених цим договором.

У зв'язку з цим цікавим є питання про правову природу обов'язків спадкоємців повіреного по повідомленню довірителя про припинення договору доручення і по вжиттю ними заходів, необхідних для охорони майна довірителя (ч. 1 ст. 394 ЦК України). Згідно з пунктом 3 ч. 1 ст, 392 ЦК договір дорученння припиняється внаслідок смерті однієї з сторін. Це передбачає і припинення всіх правовідносин, охоплених цим договором.

4. Спадковим правовідношенням опосередковуються відносини спадкового наступництва як в майнових, так і в особистих немайнових правах та обов'язках.

Предметом спадкового правонаступництва є не лише майнові, але й особисті немайнові права, тісно пов'язані з майновими (наприклад, особисті немайнові права авторів творів науки, літератури, мистецтва, винаходів, раціоналізаторських пропозицій тощо). У спадщину можуть також перейти і обов'язки, які носять особистий немайновий характер. Прикладом успадкування таких обов'язків може слугувати перехід до спадкоємців обов'язку щодо охорони недоторканості твору після смерті автора.

Слід зазначити, що незважаючи на те, що основну групу відносин, які переходять у спадщину, становлять майнові права, далеко не всі з них успадковуються. Так, не може бути предметом спадкового переходу обов'язки померлого повіреного за договором доручення, аліментні зобов'язання, право на одержання пенсії, соціальної допомоги (крім тих сум, які не доодержав спадкодавець під час свого життя) та ін. У зв'язку з цим недоречно, на нашу думку, при визначенні кола відносин, які входять до предмета регулювання спадкового права, говорити про перехід у спадщину лише "деяких особистих немайнових прав", протиставляючи таким чином перехід останніх майновим. Викладене дозволяє сформулювати визначення спадкового правовідношення.

Спадкове правовідношення - це цивільно-правове відношення, яке виникає на підставі норм підгалузі спадкового права, в силу смерті фізичної особи (спадкодавця), та, м правило, волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс прав та обов'язків з приводу універсального та сингулярного спадкового наступництва в тих майнових та особистих немайнових правах та обов'язках, які не припиняються зі смертю спадкодавця [22, c. 76].

1.2 Місце спадкового правовідношення серед інших цивільно-правових відносин

Як свідчить аналіз історичного розвитку спадкового законодавства та цивілістичної думки, спадкове право завжди займало одне з панівних місць в системі цивільного права.

Так само і в системі цивільного права України спадкове право є одним із центральних інститутів. Враховуючи ту велику роль, яке відіграє цей інститут в житті багатьох людей (практично кожен залишає після своєї смерті певне майно, тобто виступає спадкодавцем, або може набути право на успадкування майна померлого, тобто є потенційним спадкоємцем), ЦК України він виділений в окремий розділ.

Спадкове право завершує систему вітчизняного цивільного права. Щоб визначити місце спадкового правовідношення в системі цивільного права, потрібно розглянути його зв'язок з іншими цивільно-правовими відносинами.

Не підлягає сумніву той факт, що спадкування є самостійним майновим правом, яке посідає місце поряд з речовими та зобов'язальними правами. З іншого боку, спадкове право слугує меті набуття кожного з цих прав. З цієї позиції окремими нормативними документами-пам'ятками історії (зокрема, Зводом законів Російської імперії) місце цього інституту визначалося у числі різноманітних способів набуття прав на майно. Види спадкування при цьому роз'єднувалися і відносилися до різних категорій способів набуття прав на майно. Вище ці положення вже були піддані аналізу та критиці з позиції недодержання термінології самого Зводу законів, у якому терміном "спадкування" охоплюються як відносини спадкового наступництва за заповітом, так і перехід майна у спадщини згідно з постановами закону.

Особливий погляд у питанні систематизації цивільних прав висловлював Г.Ф. Пухта. Згідно з його точкою зору, з метою впорядкування суб'єктивних цивільних прав їх класифікацію слід здійснювати в залежності від об'єктів, до яких вони відносяться. Таким чином, система цивільного права за Г.Ф. Пухтою складається з наступних п'яти розділів: право на власну особу, право на речі, право на дії, право на чужу особу, право на особу іншого, яка перейшла до нас [2, c. 145].

Розглядаючи запропоновану Г.Ф. Пухтою систему, неважко помітити, що спадковому праву переважно присвячений п'ятий, останній її розділ. Утім, з назви цього розділу зрозуміло, що його норми зосереджені на урегулюванні суб'єктивного спадкового права - права спадкування, залишаючи осторонь питання, пов'язані з правовим положенням спадкодавця. Отже, вся сукупність прав спадкодавця і, передусім, право на складання заповідального розпорядження, визначення форми та змісту останнього невиправдано виноситься за межі останнього розділу даної системи. Подібно до вищезазначених цивільно-правових актів, класифікація, сформульована Г.Ф. Пухтою, передбачає можливість урегулювання відносин в сфері спадкування різними розділами. Іншими словами, відбувається роз'єднання цілісного - форм спадкування - що зовсім не сприяє побудові гармонійної системи цивільного права.

Іноді в радянській цивільній науці висловлювалася думка про те, що місце спадкового права - поряд з правом власності, оскільки зазначений інститут регулює наступництво в праві особистої власності. При цьому, як правило, посилалися на положення Основного Закону, в якому право особистої власності та право її спадкування регулювалися однією статтею.

Зазначена позиція одержала свою підтримку і в працях окремих сучасних авторів. Так, В. П. Ємельяновим у роботі "Гражданское право Украины" інститут спадкування розглядається в главі, присвяченій праву власності та іншим речовим правам, що пояснюється тісним зв'язком спадкового права із правом власності. "3 одного боку, - пише В.П. Ємельянов, - спадкування дозволяє реалізувати правомочність розпорядження своїм майном, а з іншого - є однією з підстав виникнення права власності" [2, c. 121].

Не піддаючи сумніву справедливість наведених міркувань, які свідчать про наявність зв'язку між спадковим правом і правом власності, слід, проте, відзначити, що висновок про те, що спадкове право повинно посідати місце поряд з правом власності, є неприйнятним, оскільки у спадщину можуть переходити не тільки права власності, але й інші майнові права, передусім, права вимоги за зобов'язаннями, а також окремі особисті немайнові права (право на одержання диплому автора відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції тощо).

У відповідності до іншого підходу щодо структурної побудови цивільного законодавства, сформульованого В. Кнаппом, всі цивільні права поділяються на два види - абсолютні та відносні, які разом із загальною частиною становлять систему цивільного права. Спадкове право, на думку В. Кнаппа, поряд з правом власності та особистими немайновими правами повинно включатися до розділу "Абсолютні права".

На вразливий бік наведеної класифікації та спірне розуміння в ній місця спадкових відносин звернув увагу проф. С.М. Братусь, який, справедливо вважаючи предметом регулювання інституту спадкування не лише абсолютні, але й відносні правовідносини, виступив із переконливою позицією про теоретичну та практичну неможливість чіткого віднесення спадкових прав ані до абсолютних, ані до відносних цивільних право.

Слід звернути особливу увагу на те, що без існування інших цивільно-правових інститутів, на підставі яких виникають цивільні правовідносини, не було б і спадкового права, оскільки, як вірно зазначив проф. О. С. Іоффе, "спадкування застосовується лише до таких цивільних прав та обов'язків, які вже існують і виникли на основі інших цивільно-правових інститутів".

Отже, якщо спадкування виникає на основі інших цивілістичних інститутів, цілком логічним є той факт, що останні передують йому в системі цивільного законодавства. Але є й інший бік розуміння місця спадкового правовідношення в якості завершального інституту системи цивільного права.

Цивільне право є за своєю суттю правом приватним, воно зосереджене на врегулюванні відносин, які мають особистісний інтерес в житті людини. Основоположний правовий акт цієї галузі - Цивільний кодекс - повинен стати Кодексом приватного життя. Розгляд життєвого шляху кожної особи (народження, виникнення право- і дієздатності, вступ у шлюб, створення юридичних осіб, укладання угод, і, нарешті, смерть як кінцевий підсумок будь-якого життя) дає обгрунтовані підстави вважати, що посмертний перехід майна померлого до інших осіб є свого роду кінцевим пунктом життєдіяльності особи як суб'єкта права. Відповідно, "викладенню права спадкування повинно передувати викладення тих цивільних прав, які мають значення, доки особа бере участь в сфері цивільного обороту".

З наведеного випливає висновок про те, що завершальне місце спадкового права як останнього розділу цивільного права є таким, що найбільш відповідає природі даного інституту.

Окремі представники школи господарського права, негативно відносячись до цивільного права і вважаючи складові інститути цієї галузі такими, що не відповідають духу і призначенню радянського права, передрікали відмирання останніх. Безперечно, при такому розумінні значення цивільних правовідносин спадковому правовідношенню взагалі не було місця в системі цивільного права.

Інші автори, визнаючи спадкове право самостійним інститутом, абсолютно безпідставно відносили його до предмета регулювання не цивільного, а господарського права.

Проблема визначення предмета та методу регулювання господарських правовідносин, які б дозволили чітко виділити господарське право в окрему галузь, - складне питання, яке потребує окремого дослідження. Очевидно, проте, що відносини, які входять до предмета регулювання спадкового права, за своєю природою не можуть бути включені до предмета господарського права, бо останнє покликане регулювати специфічні відносини між суб'єктами, які складаються в процесі здійснюваної ними діяльності, направленої на одержання прибутку (господарської діяльності).

Нерозривний зв'язок між спадковим та сімейним правом простежується також і в історичному розвиткові інституту спадкування. Визначально майно перебуває в спільній власності роду або сім'ї, що зумовлює особливість спадкового наступництва на ранньому історичному етапі. Смерть глави сім'ї не тягне за собою успадкування в його сучасному вигляді: майно залишається у власності того ж роду або сім'ї, а на місце померлого (управляючого майном) стає інша особа.

З появою інституту права приватної власності на знаряддя та засоби праці та поступовим перетворенням особистих відносин між членами сім'ї у юридичні, постало питання про створення правової конструкції, якою б регулювався перехід майна після смерті його власника. Саме в цей період і виникає спадкування у його власному розумінні - як перехід майна померлого до іншої особи. Але хоча рухоме майно вже визнається особистою власністю, вплив роду, сім'ї все ще є настільки великим, що ще немає повної свободи розпорядження рухомим майном на випадок смерті. Майно в таких випадках переходить передусім у власність родичів померлого. Члени сім'ї закликаються до спадкування не через наявність з померлим кровних зв'язків, а через те, що вони спільно вели господарство, входили до одного господарюючого осередку.

У подальшому, з розвитком і зміцненням права індивідуальної власності, розширюється коло осіб, до яких майно переходить у порядку спадкування за законом; при цьому все більшої ваги набуває факт кровної спорідненості. З іншого боку, утверджується і розвивається право складання заповіту з можливістю залишення майна не тільки членам сімей, а й стороннім особам.

Як бачимо, еволюція інституту спадкування в правових системах будь-якої держави в різноманітних формах вияву і варіаціях розглядається через призму розвитку сімейних правовідносин.

Не менш значним є вплив сімейного права на спадкування і на сучасному етапі, адже деякі інститути спадкового права фактично відображають конкретний стан, динаміку сімейних відносин. Останні тягнуть за собою важливі майнові наслідки в сфері спадкового права, зокрема, за їх допомогою відбувається визначення кола осіб, яких слід вважати членами сім'ї і які, відповідно, включаються до черг спадкоємців за законом.

Оскільки норми спадкового права переважно спрямовані на врегулювання внутрішньосімейних відносин по закріпленню майна померлого за членами його сім'ї та іншими родичами, слід визнати вельми вдалою структуру проекту ЦК України, прийнятого Верховною Радою України у першому читанні, де книзі сьомій ("Спадкове право") передувала книга шоста ("Сімейне право").

До кола спадкоємців за законом входять не лише члени сім'ї, але й непрацездатні утриманці, які навіть мають привілейоване становище порівняно з деякими членами сім'ї. При спадкуванні за заповітом спадкоємцями можуть виступати не тільки близькі або далекі родичі, але й особи, які взагалі не пов'язані родинними зв'язками зі спадкодавцем. Нарешті, спадкоємцями можуть виступати юридичні особи, а також держава.

Саме нормами спадкового права, а не сімейного, регулюються питання відкриття і охорони спадщини, її прийняття або відмови від неї, відповідальності спадкоємців за борги спадкодавця, складання і виконання заповіту тощо.

Підсумовуючи вищезазначене, висновок можна зробити такий - спадкове право, незважаючи на тісний зв'язок останнього з сім'єю, є інститутом цивільного права.

РОЗДІЛ 2 РОЗВИТОК СПАДКОВОГО ПРАВОВІДНОШЕННЯ

2.1 Виникнення спадкових правовідносин. Час і місце відкриття спадщини

Правові відносини можуть виникати і функціонувати лише за наявності певних передумов. Оскільки правовідношення виступає юридичною формою та одночасно результатом правового урегулювання суспільних відносин нормою права, останні і є вихідними матеріальними передумовами його виникнення, існування яких обумовлюється суспільними потребами.

Процес спадкового наступництва може бути поділений на два етапи:

а) закликання до спадкування, з яким пов'язується і поява у спадкоємців можливості для реалізації належного їм суб'єктивного права спадкування, та

б) прийняття спадщини, за допомогою якого відбувається фактичне здійснення цього права. Відповідно, розвиток спадкового правовідношення характеризується наявністю двох основних моментів. Перший з них пов'язується з відкриттям спадщини та закликанням до спадкування у зв'язку з цим певного кола осіб, другий - із прийняттям спадщини особами, закликаними до спадкування.

Існуванням зазначених етапів і обумовлюються особливості динаміки правовідношення у спадковому праві.

Характерною рисою спадкових правовідносин є те, що підставою їх виникнення завжди виступає не один юридичний факт, а їх сукупність - юридичний склад. Так, для того, щоб спадкоємець був закликаний до спадкування за законом, необхідним, крім фактів смерті спадкодавця і відсутності заповіту, є також факт спорідненості з померлим, який дає підстави для зарахування даної особи до першої або другої черги спадкоємців за законом (ст. ст. 529, 530 ЦК України), або перебування непрацездатної особи на утриманні померлого протягом одного року до його смерті (ст. 531 ЦК України), або входження потенційного правонаступника до числа осіб, які мають право на обов'язкову частку (ст. 525 ЦК України). Закликання до спадкування спадкоємців за законом другої черги можливе лише у випадку, коли до факту смерті спадкодавця приєднається факт відсутності спадкоємців першої черги, рівно як і відмови від спадщини або неприйняття її ними, а спадкоємців за правом представлення (ч. 2 ст. 529 ЦК України) - у разі відсутності в живих того з прямих висхідних родичів, хто був би спадкоємцем.

Спадкування за заповітом, крім смерті заповідача, потребує для свого здійснення складання заповіту на користь певної особи або осіб, незалежно від того, чи входять вони до кола законних спадкоємців. Для можливості реалізації права на спадкування підпризначеними спадкоємцями обов'язковим є також факт смерті зазначеного у заповіті спадкоємця до відкриття спадщини або відмови його від спадщини (рівно як і неприйняття її) після її відкриття (ст. 536 ЦК України).

Визначально спадкове правовідношення виникає з відкриттям спадщини. Останнє ж відбувається не саме по собі, а у зв'язку з настанням перерахованих вище фактів. Отже, відкриття спадщини - це настання тих юридичних фактів, якими обумовлюється виникнення спадкових правовідносин.

До моменту відкриття спадщини ми можемо констатувати тільки можливість, що у певної особи з'явиться право стати спадкоємцем. До цього часу закликання до спадкування окремих осіб хоча і може бути виражено у заповіті або законі, але має лише значення імовірності. Як і будь-яке припущення, воно може і не здійснитися; тільки з моменту відкриття спадщини закликання певного кола осіб до спадкування отримує юридичну силу.

З викладеного випливає, що до настання смерті спадкодавця, потенційні правонаступники не вправі оспорювати дії власника щодо розпорядження належним йому майном і права третіх осіб, що засновані на таких діях. Ці права виникають для зазначених осіб лише з моменту відкриття спадщини. Відповідно, з цього моменту починається перебіг строків позовної давності. Крім того, будь-які угоди, укладені можливими спадкоємцями щодо невідкритої спадщини (зобов'язання подарувати або продати частку у спадщині, відмова від спадщини тощо), визнаються недійсними, оскільки не допускається розпорядження правом, яке ще не з'явилося взагалі, не належить цій особі і невідомо, чи буде належати їй у майбутньому.

В юридичній літературі найбільш розповсюдженим є погляд (А. І. Баришев, Т. П. Коваленко, Г. Ф. Шершеневич та ін.) [1, c. 129], згідно з яким під відкриттям спадщини розуміється настання юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення спадкових правовідносин. Проф. О.С. Іоффе, не погоджуючись із наведеним визначенням, відстоює іншу наукову позицію, у відповідності до якої потрібно все ж відрізняти відкриття спадщини (виникнення спадкових правовідносин) від тих фактів, які призводять до такого відкриття. Якщо приєднатися до теорії першої групи вчених, зазначає автор, то виявиться, що смерті, фізичної особи як юридичний факт, який веде до виникнення спадкових правовідносин, є відкриттям спадщини. Така тотожність між цими поняттями не відповідає дійсності.

Спадкове правовідношення виникає при настанні вказаних у законі юридичних фактів, у визначений час та у визначеному місці.

Центральним юридичним фактом, який обумовлює відкриття спадщини, є смерть фізичної особи. Таке ж правове значення має і факт оголошення громадянина померлим у судовому порядку (ст. 21 ЦК України).

Слід звернути увагу на те, що факт безвісної відсутності сам по собі ще не є підставою для відкриття спадщини. Судовій практиці відомі непоодинокі випадки визнання нотаріальними органами майна спадковим лише на підставі повідомлень про безвісне зникнення.

Тільки смерть фізичної особи або прирівняний до неї факт оголошення громадянина померлим може вважатися умовою відкриття спадщини. Неможливо, щоб спадкові відносини виникали з інших підстав. Будь-які правила, які розповсюджують силу норм спадкового права на відносини між живими, є такими, що не відповідають правовій природі даної підгалузі.

Смерть фізичної особи або оголошення її померлою є необхідними підставами виникнення спадкових правовідносин, проте вказівкою виключно на юридичні факти не вичерпується характеристика першого етапу розвитку відносин у спадковому праві. Останні виникають не лише при настанні вказаних у законі юридичних фактів, але й у певний час та в певному місці. Час та місце відкриття спадщини мають вирішальне значення для виникнення спадкових правовідносин.

Правильне визначення часу відкриття спадщини має важливе значення, оскільки саме з встановленням останнього пов'язане визначення:

- складу спадкового майна;

- кола спадкоємців, які закликаються до спадкування;

- строків на прийняття спадщини або на відмову від її прийняття;

- строків для пред'явлення претензій кредиторами;

- моменту виникнення у спадкоємців права власності на спадкове майно;

- законодавства, яким слід керуватися при вирішенні всіх вищезазначених питань та ін.

ЦК України (ст. 525) зазначає, що часом відкрита спадщини є день смерті спадкодавця. У разі визнання безвісно відсутнього спадкодавця померлим у судовому порядку (ст. 21 ЦК України, глава 35 Цивільного процесуального кодексу України від 18 липня 1963 р. [5, c. 463] (надалі - ЦПК України), вискової суду про факт його смерті носить характер припущення. Саме тому днем смерті вважається день вступу в силу судового рішення про оголошення його померлим.

Часом відкриття спадщини після смерті громадянина, який зазнав політичних репресій та був посмертно реабілітований у встановленому порядку, є день прийняття рішення Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна реабілітованого або про відшкодування його вартості спадкоємцям першої черги (абзац п'ятий пункту 9 Постанови Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні").

У тому випадку, коли померлою є особа, яка пропала без вісті за обставин, що загрожують їй смертю або дають підставу припускати її загибель від нещасного випадку, в судовому засіданні може бути встановлений не лише факт оголошення безвісно відсутнього громадянина померлим, але й конкретна дата настання смерті. У такому разі часом відкриття спадщини вважається день гаданої загибелі спадкодавця, вказаний у судовому рішенні. Визнання судом днем смерті особи календарної дати її гаданої загибелі є, очевидно, більш наближеним до реальності, оскільки відповідне рішення ; грунтується на аналізі обставин, що фактично склалися і дають підстави передбачати можливість настання смерті внаслідок певного нещасного випадку. Вказане, проте, не надає такому рішенню значення стовідсоткової вірогідності та не позбавляє визнання громадянина померлим характеру припущення - припущення, що може бути спростовано у випадку явки цього громадянина.

Факт відкриття спадщини і час відкриття підтверджуються свідоцтвом органів реєстрації актів громадянського стану (надалі - органи РАГС) про смерть спадкодавця відповідно до ст. ст. 158, 159 КпШС України та Закону України "Про органи реєстрації актів громадянського стану" від 24 грудня 1993 р.. У випадку відмови органів РАГС у видачі свідчення про смерть, особа, якій відмовлено, вправі вирішити це питання в судовому порядку, заявивши вимогу про встановлення факту смерті особи у визначений час і при визначених обставинах. Якщо судом часом смерті громадянина визнається день його гаданої загибелі, ця дата записується у свідоцтво про смерть, що видається на підставі рішення суду. Крім того, факт відкриття спадщини і час його відкриття можуть бути підтверджені повідомленням або іншим документом про загибель громадянина під час військових дій, виданими командуванням військової частини, адміністрацією госпіталю, військовим комісаріатом або іншими органами Міністерства оборони України (абзац другий пункту 114 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994р.).

На практиці трапляються випадки одночасної смерті осіб, кожна з яких могла б стати спадкоємцем після смерті іншої (так звані комморієнти). У такому разі виникає питання про юридичну долю спадкових прав: чи перейдуть вони до власних спадкоємців кожної з померлих осіб або до правонаступників лише тієї з них, яка померла пізніше, якщо про це є переконливі докази.

Таким чином, між особами, які померли в межах однієї календарної доби, наступництва не виникає, незважаючи на розмір часового проміжку. В той же час у разі смерті однієї особи, наприклад, о двадцять третій годині п'ятдесят дев'ять хвилин, а іншої в нуль годин нуль одну хвилину, тобто через дві хвилини, внаслідок того, що мова йде про настання біологічної смерті в межах різних діб, друга особа вважається спадкоємицею першої, а її спадкоємці матимуть право на успадкування майна особи, що померла раніше.

В правовій літературі питання про те, що слід вважати часом відкриття спадщини, є дискусійним. При цьому висловлюються дві протилежні точки зору. Переважна більшість авторів обмежується посиланням на законодавче визначення часу відкриття спадщини як дня смерті спадкодавця. Інші приймають це положення з певними застереженнями, вважаючи, що не завжди день смерті особи (календарна доба) є достатнім для визначення часу виникнення спадкового відношення. Іншими словами, у деяких випадках часом відкриття спадщини слід вважати не день, а момент смерті спадкодавця.

Очевидно, що причиною спору є використання в усі часи радянським та пострадянським спадковим законодавством неоднакових термінів. Так, ст. 525 ЦК України, яка визначає час відкриття спадщини, вживає слово "день", а ст. 527 ЦК України, передбачаючи, хто може бути спадкоємцем, говорить про осіб, які знаходяться в живих "на момент" смерті спадкодавця.

Не усіма цивілістами така позиція сприймається позитивно. Так, російський юрист М. Ю. Барщевський, негативно висловлюючись щодо аналогічного роз'яснення норм спадкового права у Російській Федерації і доводячи можливість спадкового наступництва між особами, які померли в межах однієї доби, в обгрунтування своєї позиції наводить наступні аргументи.

Роз'яснення закону суперечить нормі ст. 530 Цивільного кодексу РРФСР в редакції від 11 червня 1964 р. (надалі - ЦК РРФСР), яка передбачала виникнення права спадкування у осіб, які були живими на момент смерті спадкодавця. Під терміном "момент" мається на увазі не день смерті, а її миттєвість, година та хвилина. Крім того, оскільки роз'ясненнями передбачено, що часом відкриття спадщини є саме день смерті спадкодавця (оголошення його померлим), то навіть при великому розриві у часі спадкового наступництва між померлими особами не виникає. Іншими словами, якщо громадянин - потенційний спадкоємець - доживе до кінця календарної доби, тоді він стане спадкоємцем, а якщо ні, то правонаступництва у його відношенні не виникне. Така позиція фактично обмежує правоздатність особи, не надаючи їй можливості стати спадкоємцем всупереч положенням ст. 530.

Щоб уникнути подібних прогалин у майбутньому, закон, безперечно, повинен використовувати однакові терміни. Тому було б доцільно внести в ЦК України відповідні зміни, направлені на усунення використання в ст. 525 та 527 різної термінології. На наш погляд, оптимальним вирішенням поставленої проблеми буде заміна в ст.525 слова "день" на слово "момент". Інше вирішення питання, а саме використання терміну "день" в ст. 527, призведе до істотного звуження прав спадкоємців. Зазначене слід було б передбачити і в тексті проекту ЦК України, який також залишив без вирішення дану колізію.

Слід визнати, що врахування не дня, а моменту смерті особи для визначення суб'єктного складу спадкування може мати негативні наслідки для певних осіб. Так, у разі смерті протягом однієї доби, але в різний час осіб, які є спадкоємцями одна одної, право на прийняття спадщини після смерті особи, померлої раніше, перейде не лише до її власних спадкоємців, але і до правонаступників особи, яка померла пізніше. Таким чином, введення в спадкове законодавство запропонованої нами новели призведе до зменшення розміру спадкової частки спадкоємців особи, померлої раніше.

Значно менш дискусійним в літературі та правозастосовчій практиці є питання про місце відкриття спадщини.

За місцем відкриття спадщини:

- встановлюється нотаріальна контора (виконком сільської, селищної, міської ради), до якої вправі звернутися спадкоємці із заявою про прийняття спадщини або про відмову від неї;

- пред'являються вимоги кредиторів спадкодавця до спадкоємців;

- вживаються заходи по охороні спадкового майна та видається свідоцтво про право на спадщину.

За загальним правилом спадщина відкривається в місці останнього постійного місця проживання померлого (ст. ст. 526, 17 ЦК України). При цьому мається на увазі територія міста, села, селища, тобто певного населений пункту, де громадянин постійно або переважно проживав, а не безпосереднє місце настання його смерті.

Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їхніх законних представників - батьків, усиновителів або опікунів (ч. 2 ст. 17 ЦК України).

Не завжди місце відкриття спадщини може співпадати з місцем смерті громадянина. Ці випадки мають місце, наприклад, якщо спадкоємець помирає при переїзді, знаходячись у відрядженні, на навчанні або в місцях позбавлення волі; іноді місце смерті взагалі встановити неможливо. У такому разі визнання місцем відкриття спадщини місця проживання даної особи є правильним, оскільки значно зручніше регулювати спадкові відносини в тому місці, де громадянин постійно проживав: у цьому місці видається свідоцтво про право на спадщину, вживаються заходи по охороні спадкового майна та ін. Інше вирішення питання могло б призвести до суперечок між нотаріальними органами з приводу відкриття спадщини.

У разі неможливості встановити місце останнього проживання спадкодавця, місцем відкриття спадщини слід вважати місце знаходження майна померлого. Коли ж це майно знаходиться у різних місцях, кодексом перевага віддається місцю знаходження його основної частини. При цьому під основною частиною судовою практикою розуміється нерухомого майна або основної його частини і тільки у випадку відсутності останнього до уваги береться нерухоме майно. Така позиція вітчизняних судів цілком справедливо знайшла своє відображення і в проекті ЦК України (ст. 1508 (1461)).

У випадку неясності, у якому з декількох місць знаходиться основна частина спадкового майна, місце відкриття спадщини встановлюється судом у порядку окремого провадження (гл. 37 ЦПК України). Заява про встановлення місця відкриття спадщини подається в суд за місцем проживання заявника (стаття 272 ЦПК України).

Документом, що підтверджує місце відкриття спадщини, може бути свідоцтво органів РАГС про смерть, якщо останнє постійне місце проживання і місце смерті спадкодавця збігаються, довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів (місцевої адміністрації) або з місця роботи померлого про постійне місце його проживання, а також запис у будинковій книзі про прописку спадкодавця. Якщо місце проживання померлого невідоме, місцезнаходження належного йому майна або основної його частини підтверджується довідкою виконавчого комітету Ради народних депутатів або іншими доказами. При відсутності вищезгаданих документів місце відкриття спадщини може бути підтверджено рішенням суду про його встановлення, що набрало законної сили (абзаци одинадцятий, дванадцятий пункту 114 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

2.1 Прийняття спадщини як другий етап розвитку спадкового правовідношення

Особи, закликані до спадкування внаслідок відкриття спадщини, ще не є спадкоємцями у повному розумінні. Для цих осіб створюється лише можливість вступити у спадкові правовідносини. Дана можливість може і не реалізуватися у разі відмови цих осіб від спадщини або неприйняття її. Право спадкування, що виникає у осіб, вказаних в якості потенційних спадкоємців у законі або у заповіті, не є тотожним самому спадкуванню. "Особа, що має право спадкування з моменту відкриття спадщини, не може ще вважатися суб'єктом тих відносин, в яких перебував спадкодавець. Вона ще не має ані права власності, ані права вимоги, ані заставного права і жодного іншого з тих, що належали спадкодавцю".

Зазначені особи мають лише одну правомочність - прийняти спадщину, причому остання з'являється у них автоматично з моменту смерті спадкодавця і незалежно від їхнього волевиявлення. Навпаки, особа, що прийняла спадщину, набуває статусу спадкоємця лише в результаті висловлення своєї волі і стає наступником померлого спадкодавця в усіх його правах та обов'язках, які тільки можуть бути предметом спадкового переходу.

Стаття 548 ЦК України встановлює, що для придбання спадщини спадкоємцем необхідно, щоб він її прийняв. Прийняття спадщини - одностороння угода, яка має зворотну юридичну силу. Спадкове майно, прийняте спадкоємцем, вважається належним останньому з моменту відкриття спадщини (ч. 2 ст. 548 ЦК України).

Угода про прийняття спадщини повинна бути безумовною, беззастережною та безповоротною. Не можна поставити факт прийняття спадщини у залежність від настання або ненастанні якої-небудь умови, рівно як і не допускається прийнята спадщини з наступною відмовою від неї або часткове прийняття спадщини з відмовою від прийняття тієї її частини, що залишилася.

Прийняття спадщини, відповідно до ст. 549 ЦК України, може здійснюватися двома способами: шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном або шляхом подання до державної нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини.

ЦК України та Закон України "Про нотаріат", вживаючи термін "вступ в управління або володіння спадковим майном", не розкриває його змісту. Не міститься роз'яснення щодо нього і у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ про спадкування".

Приблизний перелік документів та інших доказів, які можуть слугувати підтвердженням фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, передбачений нормами абзаців першого та другого пункту 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Такими документами та доказами, зокрема, можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації або інших органів про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав із ним або про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини було взято майно спадкодавця; довідка податкової служби, страховика або іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі; наявність у спадкоємця ощадної книжки, іменних цінних паперів, свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, державного акту на право приватної власності на землю тощо.

Інший спосіб прийняття спадщини - подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини - може полягати як у поданні власне заяви, у якій міститься згода спадкоємця прийняти спадщину, так і у поданні заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину. Заява про видачу свідоцтва про право на спадщину розглядатиметься як заява про прийняття спадщини, якщо вона подана в межах встановлених законом строків для прийняття спадщини. В протилежному випадку, тобто у разі звернення до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після спливу вказаних строків, така заява буде підставою для оформлення права на спадщину за умови попереднього її прийняття встановленими законом способами.





Реферат на тему: Сутність, проблеми та розвиток спадкового правовідношення в Україні (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.