Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Сутність права (контрольна робота)

ПЛАН

Вступ

1. Поняття сутності права

2. Принципи та функції права 3. Цінність права 4. Співвідношення права і закону

Висновок

Список використаної літератури


Вступ

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, вста­новлених або визнаних державою як регулятори суспільних від­носин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуаль­них інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма за­ходами легального державного впливу аж до примусу.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, по­ведінки людей.

Термін «право» вживають у різних значеннях (право першо­сті в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.).

В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі — це норма, що стала звич­кою, норма — звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу — це моральна норма і т.д.

1. Поняття сутності права

Сутність — це внутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища, позаяк зміст — певна сторона цілого, су­купність частин (елементів) предмета. Зміст у найзагальнішому вигляді є розвинута в конкретну цілісність сутність об'єкта.

Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспіль­них відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (держав­не) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумі­лася піднята до закону воля панівного класу, зміст якої визна­чався матеріальними умовами життя цього класу. В усіх визна­ченнях права підкреслювався його класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне значення для ро­зуміння сутності експлуататорського права як вираження інте­ресів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного пра­ва — як вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робіт­ничим класом. При цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний аспекти сутності права. І той і інший аспекти скла­дають єдину, хоча й внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

— цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою сво­боди, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору — спрямовано на впорядкування суспі­льних відносин (динамічний, регулятивний аспект).

На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рі­вності — формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, спричиня­ють собою насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та форми. Діалек­тичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у змі­ні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами, розв'язуваними правом; між правом як мірою свобо­ди (є показником якості правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструментом підтримування правопо­рядку). Етимологія слів «розвиток» і «зміна» дозволяє розгляда­ти їх у тісному зв'язку.

Сутність права
Цілісно-нормативний аспект
Регулятивний аспект

право є мірою сво­боди, рівності та справедливості (правомірним порядком)

право спрямоване на впорядкування суспі­льних відносин (динамічний, регулятивний аспект).


 

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, по­ведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сутнісних якостей права слід віднести його нормативність, предста­вницько-зобов'язуючий характер правових норм, їх зв'язок із державою (названі вище ознаки права).

Сутність права щонайкраще розкривається через його прин­ципи, які розвивалися, збагачувалися протягом століть.

2. Принципи та функції права

Принципи права — об'єктивно властиві праву відправні нача­ла, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєд­нання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Інши­ми словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напря­мок його розвитку.

Принципи є підставою права, містяться у його змісті, висту­пають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовій систе­мі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стриж­нем правової матерії.

Принципи права слід відрізняти від норм-принципів, тобто принципів, які прямо закріплені у нормах права та являють со­бою внутрішній зміст цих норм.

Відмінність принципів права від норм права:

Принципи права

Норми права

1. Розчиняються в безлічі норм, пронизують усю правову мате­рію, виводяться із її

1. З'являються як загальнообо­в'язкові формально-визначені правила поведінки, пронизані принципами права

2. Є стрижнем усієї системи права, додають праву логічно­сті, послідовності, збалансова­ності

2. Є частинками системи пра­ва, яка набуває логічності та збалансованості завдяки прин­ципам права

3. Мають вищий рівень абст­рагованості від регульованих відносин, звільнені від конкре­тики та подробиць

3. Являють собою модель (зра­зок, мірило, еталон) регульова­них суспільних відносин, фіксу­ють типові конкретні соціальні процеси, поведінку людини

4. Виступають як загальне мі­рило поведінки, не вказуючи права та обов'язки

4. Виступають як загальне мі­рило поведінки, вказуючи пра­ва та обов'язки

5. Є позитивним зобов'язанням і як таке набувають якостей особливого рівня права, що постає над рівнем норм, визна­чають їх ціннісну орієнтацію (спрямованість)

5. Перебувають під принципа­ми, під їх ціннісною орієнтаці­єю при володінні конкретною функціональною спрямованіс­тю (регулятивною та охорон­ною)

6. Не мають способів регулю­вання, їх провідним елементом є повинність (те, що повинно бути), яка безпосередньо відо­бражає існуючу в конкретному суспільстві систему цінностей та обґрунтовується нею

6. Притаманна їм повинність відображує існуючу в суспільст­ві систему цінностей не безпо­середньо, а опосередковано че­рез способи регулювання: до­зволяння, обов 'язки та заборони

7. Виступають відправним нача­лом при вирішенні конкретних юридичних справ, особливо при застосуванні аналогії зако­ну у разі наявності прогалин у законодавстві.

7. Виступають юридичною осно­вою при вирішенні конкретних справ разом із принципами, у разі їх (норм) відсутності чи не­повноти можуть бути заповне­ні лише принципами права.

Усі принципи права можна поділити на:

Загальносощальні

спеціально-соціальні (юридичні)

Загальносоціальні принципи права: економічні; соціальні; полі­тичні; ідеологічні, морально-духовні та ін.

Спеціально-соціальні (юридичні) принципи права:

Загальні своєрідна система координат, у рамках якої розвивається національна правова система, і одночасно век­тор, що визначає напрямок розвитку цієї правової сис­теми. Належать до всіх галузей права.

Галузеві своєрідна система координат, у рамках якої розвивається певна галузь права, і одночасно вектор, що визначає напрямок розвитку цієї галузі.Властиві конкретній галузі права (наприклад, принцип рівнос­ті сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. — у міжнародному публічному праві).

Міжгалузеві своєрідна система координат, у рамках якої розвиваються кілька відповідних галузей права, і одночас­но вектор, що визначає напрямок розвитку цих галузей. Властиві кільком спорідненим галузям права (наприклад, прин­ципи гласності та змагальності сторін судового розгляду — в кримінально-процесуальному та цивільному процесуальному праві; принципи недоторканності власності, свободи економіч­ної діяльності, свободи укладати договір, необхідності конку­ренції та заборони монополізації — у підприємницькому та банківськомуправі).

Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення зако­номірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їхніх демо­кратичної та гуманістичної традицій.

Призначення принципів права:

— здійснювати узагальнене закріплення засад суспільного ладу;

— забезпечувати однотипне формулювання норм права;

— забезпечувати їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу.

Незважаючи на багатоманітність типів (сімей) правових сис­тем світу (романс-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна) та різний їх підхід до проблеми принци­пів права (в одних склалося поняття «загальних принципів пра­ва», у інших — ні), усі вони в демократичних суспільствах спи­раються на загальну основу принципів права. Принципи права згодом набули універсального значення, оформилися в галузі основних прав людини, одержали закріплення на міжнародно­му рівні. Так, у Договорі про створення Європейського Еконо­мічного Співтовариства (ЄЕС) загальні принципи, характерні для права держав — членів Співтовариства, розглядаються як складова частина права ЄЕС, а їх порушення — як підстава для скасування в судовому порядку актів Співтовариства. Сьогодні принципи права є актуальними насамперед у зв'язку із завдан­ням забезпечення прав людини.

Дати вичерпний перелік загальних принципів права важко, тому що вони не мають достатньої чіткості та стабільності зміс­ту. Одне є безсумнівним — в них втілюються загальнолюдські цінності.

Загальні принципи права:

1. Принцип свободи означає, що право виступає як міра сво­боди — політичної, економічної, ідеологічної. Принцип свобо­ди реалізується через надання свободи вибору суспільного ладу та форми правління, забезпечення захисту прав людини та задо­волення основних потреб її життя, формування органів держав­ної влади шляхом народного волевиявлення, створення умов для утвердження в суспільстві норм гуманістичної моралі, користу­вання різними соціальними послугами держави та приватних осіб та ін.

2. Принцип справедливості означає, що право виступає як міра справедливості, як морально-правова домірність вкладеного та отриманого в усіх сферах життєдіяльності людини та їхнього правового забезпечення. Принцип справедливості містить у собі вимогу відповідності між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їхнім соціальним стано­вищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і пока­ранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням. Прин­цип справедливості є важливим при вирішенні конкретних юри­дичних справ (приміром, при визначенні міри кримінального покарання). Він конкретизується у принципі рівності.

3. Принцип рівності означає рівність усіх перед законом, рів­ність прав та обов'язків, незалежно від національної, релігійної та іншої належності, службового та іншого становища, рівну від­повідальність перед законом, рівний захист у суді.

Важливими складовими елементами принципу рівності є:

єдність (взаємозв'язок) прав і обов'язків, тому що говорити про реальність будь-якого права можна лише за наявності від­повідного йому юридичного обов'язку (приміром, право грома­дянина на судовий захист реалізується через обов'язок судів здій­снювати такий захист);

взаємна відповідальність держави та особи, тому що вони пов'язані взаємними правами та обов'язками.

4. Принцип гуманізму, тобто людинолюбства, розкриває одну з найважливіших ціннісних характеристик права, домінування у формуванні та функціонуванні правової системи природних невідчужуваних прав людини. Це — право на життя, здоров'я, осо­бисту свободу та безпеку, право на охорону своєї честі та репу­тації, недоторканність особи та ін.; створення всіх умов, необ­хідних для нормального існування та розвитку особи.

5. Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кож­ного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію.

6. Принцип законності виражається у вимогах:

а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);

б) суворого додержання та виконання юридичних норм, пра­вових приписів усіма суб'єктами — громадянами, їх громадсь­кими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зло­вживання суб'єктивним правом;

в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадо­вих осіб.

Серед основних принципів права деякі вчені називають пра­вові презумпції та аксіоми.

Принципи права слугують загальними орієнтирами у правотворчості та правозастосуванні.

Функції права — основні напрямки правового впливу на сус­пільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Термін «функціонування права» означає дію права в житті суспільства, втілення його функцій в суспільних відносинах.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні

Спеціально-соціальні (юридичні)

Загально соціальні

інформаційна

орієнта цінна

виховна

— інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про напря­мки регулювання су­спільних відносин, про їхні права, обо­в'язки та відпові­дальність

— орієнтування гро­мадян на позитивніправові настанови, які пропонують оцінку права та го­товність діяти відпо­відно до його норм

— загальноправовий вплив на духовну сфе-ру, виховання пова­жання права

(правова інформація)

(правомірна поведінка)

(правове навчання)

Спеціально-соціальні (юридичні)

Регулятивна

Охоронна

— функція упоряд­кування суспільних відносин, визначен­ня лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов'язками

— функція встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства від­носин та охорону позитивних


Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

Регулятивна статична

Регулятивна динамічна

— функція упорядкування сус­пільних відносин шляхом закрі­плення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприк­лад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, кори­стування та розпорядження)

— функція забезпечення актив­ної поведінки суб'єктів права (наприклад, покладання обов'яз­ку сплачувати податки, відбу­вати військову повинність)

Здійснюється за допомогою до­звільних (таких, що надають правомочності) та заборонних норм, які спричиняють правовід­носини пасивного типу

Здійснюється за допомогою зобов'язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу

3. Цінність права

Під цінністю права розуміється його спроможність служити метою і засобом задоволення науково обґрунтованих, соціальне справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян та їх об'єднань. Цінності в праві слід сприймати як шкалу виміру самого права. Цінність у праві — це те сутнісне, що дозволяє праву залишатися самим собою.

Визначення юридичних цінностей — предмет юридичної ак­сіології

Можна виділити основні прояви цінності права.

1. Соціальна цінність права полягає у тому, що воно, втілюю­чи загальну, групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, у яких заці­кавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно вно­сить стабільність і порядок у ці відносини. У суспільстві, в умо­вах цивілізації, немає такої іншої системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, дер­жавно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності. Забезпечуючи простір для упорядкованої свободи і активності, право служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зро­стає в умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.

2. Інструментальна цінність права — один із проявів його загальносоціальної цінності — полягає у тому, що право є регулято­ром суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань, у тому числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів (держави, соціального керування, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Як інструмент право викорис­товується різними суб'єктами соціального життя — державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організа­ціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити організова­ність і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруженості.

3. Власна цінність права як соціального явища полягає у тому, що право виступає як міра: а) свободи та б) справедливості. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір для свободи, активної діяльності й у той же час виключати сваволю і свавілля, тобто служити гаран­том вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза права, може переростати у сваволю, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню.

Стверджуючи принципи свободи і справедливості, право набу­ває глибокого особистого значення, стає цінністю для окремої лю­дини, конкретної групи та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає дієвим засобом її соціальної захищеності. Як писав український мислитель Б. Кістяківський, «право лише там, де є свобода особи». У цьому проявляється гуманістичний характер права. Саме через свою власну цінність право входить до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються по­коліннями людей протягом історії.

4. Співвідношення права і закону

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних законів. Закон може бути двох видів: правовий і неправовий.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедли­вість. Проте будь-який закон — правовий чи неправовий — на­лежним чином прийнятий, підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні розпоря­дження і накази (ст. 60 Конституції України).

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, поста­нов, наказів було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних мотивів, скажімо, Закону «Про захист ні­мецької крові та німецької честі» від 15 вересня 1935 р. На Нюрн­берзькому процесі — судовому процесі у справі головних німець­ких злочинців — винуватців Другої світової війни (відбувався 20.11.1945—01.10.1946) винні відповідали за злодіяння відповід­но до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу. Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідаль­ності, тому що як офіцери фашистської армії виконували «наказ» і закони своєї держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р. Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому що супе­речили природним правам людини, народів, людства — насампе­ред правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Між­народного трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не звільняє від відповідальності, коли йдеть­ся про злочини проти людства.

Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зок­рема, періоду сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення змін до чинних кримінально-проце­суальних кодексів союзних республік» від 1 грудня 1934 p. були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування. Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедли­вість. Відмінності правових і неправових законів має практич­ний результат — створення механізму контролю за змістом зако­нів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомо­гою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність зако­нів та інших правових актів Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права люди­ни, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управ­ління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція — це основний правовий закон, а всі інші зако­ни можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає кон­ституції, він вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Практично неможливо об'єктивно визначити спра­ведливість, оскільки немає механізму її вичленування. Консти­туція — це наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загаль­нолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім кон­ституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є міжнародні акти про права людини. Кожний підготов­лений парламентом закон має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправиль­ним протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні нор­ми можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

Висновок

Таким чином, сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспіль­них відносин, який виражається в єдності загально-соціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (держав­не) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

— цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою сво­боди, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору — спрямовано на впорядкування суспі­льних відносин (динамічний, регулятивний аспект).


 

Список використаної літератури

1. Загальна теорі держави і права / за ред. В.В. Копєйчикова. - К.Юрінком, 1997.

2. Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенко С.Л. Теорія держави і права. -К., "Юрінформ", 1995.

3. Котюк В.О. Основи держави і права. - К.: "Вентурі," 1995.

4. Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих у вузи. - М.: Юрист, 1996.

5. Кравчук М.В. Теорія держави і права. – Тернопіль: Економічна думка,1999.

6. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева – М. Юрист, 1996.

7. Основи держави і права. Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1997.

8. Основи права / Под ред. А.В.Мицкевича. - М., "Норма Инфра. М", 1998.

9. Охримович Ю. Теорія права. – К., 1981.

10. Правознавство / За ред. М.Настюка. – Львів: Світ, 1995.

11. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / – Харків: Консул, 2001.

12. Теорія держави і права / За ред. Андрусяка Т. - Львів, 1997.





Реферат на тему: Сутність права (контрольна робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.