Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Суспільний лад в другій половині XIX ст. (реферат)

Переломний етап в історії України — кінець 50-х — початок 60-х pp. У цей час, коли очевидною стала неможливість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин, відбулося скасу­вання кріпосного права, почав встановлюватися новий, буржуазний лад.

Процес утвердження капіталізму в Україні розвивався згідно із загальними для всієї Росії закономірностями і, разом з тим, в ньому виявлялися особливості, зумовлені як історичним минулим, так і колоніальною політикою, здійснюваною царатом щодо України.

Утвердження капіталістичного суспільно-економічного укладу в Україні обумовило інтенсивний розвиток промисловості, сільсь­кого господарства, торгівлі. Водночас половинчастість і непослі­довність селянської реформи зумовили збереження численних пе­режитків феодалізму в економічній, соціальній та політичній га­лузях життя.

Разом з тим реформою 1861 p. було створено певні умови для швидкого розвитку промислового капіталізму, обумовленого попи­том на продукцію чорної металургії та машинобудування, кам'яне вугілля, залізну руду. Інтенсивному зростанню промисловості спри­яли якісні зміни в засобах виробництва в металургійній, паперовій, цукровій та інших галузях. Розвиток промисловості, товарного хлібо­робства, транспорту зумовлював значний попит на робочу силу і сприяв припливу сільського населення у промислове виробництво.

В Україні у 1900 p. було 5301 промислове підприємство з кількістю працюючих в кожному близько і понад 16 чол. За період 1869—1900 pp. вартість промислової продукції зросла з 71,5 млн. крб. до 556,4 млн. крб.

На зростання продуктивних сил впливав і розвиток транспор­ту, насамперед залізничного. До середини 80-х pp. в Україні було завершено прокладання головних залізничних магістралей, які про­лягли через усі основні економічні райони, з'єднавши їх з Центра­льною Росією, чорноморськими, азовськими і балтійськими порта­ми, залізницями Західної Європи. З 1865 по 1900 pp. довжина залізничної колії в Україні збільшилася з 219 до 8417 км.

Швидке зростання основних галузей важкої індустрії призвело до утворення таких великих промислових районів, як Донецький вугільно-металургійний, Придніпровський металургійний, Криво­різький залізорудний та Нікопольський марганцевий, а завдяки інтенсивному розвитку цукроваріння склався великий район цук­рового виробництва.

Розвиток капіталізму супроводжувався зростанням міст. Саме в них зосереджувалося населення, яке займалося торгово-промис­ловою діяльністю. Найбільш швидкими темпами зростало міське населення в промислове розвинутих губерніях України: Катерино­славській, Київській та Харківській. Протягом пореформеного пе­ріоду населення Катеринослава зросло майже у шість разів, Одеси, Києва та Харкова у чотири рази.

Розвиток промисловості, швидке зростання міст та неземле-робського населення, залізничного, річкового і морського транс­порту, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі — усе це справляло істотний вплив на характер та структуру сільськогоспо­дарського виробництва. Землеробство втягувалося у товарний обіг і поступово перетворювалося на підприємницьке, капіталістичне. Однак цей процес гальмувався численними пережитками кріпосни­цтва, головними з яких було збереження поміщицького землеволодіння. Реформа 1861 р. залишила в руках колишніх кріпосників величезні площі землі. Селяни ж були приречені на малоземелля та безземелля, а, отже, і напівкріпосницьку кабалу.

Внаслідок реформи 1861 р. селяни України втратили 1 млн. десятин або понад 15% загальної площі земель, якими вони корис­тувались раніше. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наді­ли менші 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму.

Скасування кріпосного права і наступні реформи, утверджен­ня приватної власності стали причиною серйозних змін в суспіль­ному устрої країни. Змінилося становище не тільки селянства. У пореформений період формувалися нові суспільні класи — буржуа­зія і промисловий пролетаріат. Утвердження буржуазно-капіталіс­тичних відносин відбувалося в умовах збереження численних пере­житків феодального ладу, серед яких, перш за все, слід відмітити політичне панування класу дворян — поміщиків, становий поділ суспільства та ін.

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні складали як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і ряд спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлю­валися незначні за розміром селянські наділи. У трьох місцевих положеннях, дія яких поширювалася на українські губернії, відби­лася специфіка відносин між поміщиками та селянами, що історич­но склалася в різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харків­ської та Чернігівської губерній, де переважало общинне землекори­стування, підпадали під дію "Місцевого положення про поземель­ний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських". Губернії, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги:

нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділя­лися на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу (в нього входили як присадибні ділянки, так і орні й сінокісні землі, а також пасовиська). Для губерній Південної України передбачався єдиний, так званий, указний наділ (в різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу). Розміри наділів у повітах Харківської губернії складали:

вищий — від 3 до 4,5 десятин, нижчий — від 1 до 1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Це право він мав і тоді, коли після виділення селянам землі у нього залишалося в Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини земельних площин, що належали йому до 1861 p.

Такий же конфіскаційний характер мало й "Місцеве положен­ня про поземельне упорядкування селян губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської". Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений прин­цип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподіляла­ся в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодич­ними переділами, як це робилося при общинній формі землекори­стування, а на основі сімейних ділянок, що складалися чи з садиби та польового наділу, чи тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий складав половину вищого. У Лівобережній Україні поміщики одер­жали право на зменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесен­ня їх садиб та інші обмеження селянського землекористування.

Відмітною рисою поземельного упорядкування поміщицьких селян Правобережної України (воно визначалося спеціальним міс­цевим положенням для Київської, Подільської та Волинської гу­берній) було те, що в його основу було покладено інвентарні правила 1847—1848 pp. Селянам тут надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому випадку, якщо фактичний наділ був меншим за інвентарний, селяни могли подавати мирово­му посереднику клопотання про повернення в їх користування вилученої поміщиками мирської землі. Однак цю можливість селя­нам було реалізувати далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільського товариства; по-друге, була потрібна наявність певних доказів про зменшення поміщика­ми розміру інвентарного наділу. Спір остаточно вирішувався гу­бернським по селянським справам присутствієм. У 1863 p. з питань провадження селянської реформи в Правобережній Україні було видано додатково ще близько десятка законодавчих актів.

Незважаючи на окремі винятки, документи реформи 1861 р. в цілому відбивали інтереси перш за все поміщиків, надаючи їм широкі можливості для значного зменшення селянського землево­лодіння. Разом з тим, селянською реформою були створені соціа­льно-економічні умови для формування нових класів — буржуазії та пролетаріату, закладено основу для зміни правового статусу колишніх класів — станів феодального суспільства у напрямі прис­тосування їх до умов капіталізму. Важливу роль у цьому процесі відіграли і наступні реформи 60—70-х pp.

Селянство. Скасування кріпосного права внесло серйозні змі­ни у правове становище селян. Положення 19 лютого 1861 p. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, "вільними сільськими обивателями" і в наступному наділило їх особистими та майновими правами: вступати в шлюб "без дозволу поміщика" і самостійно вирішувати свої сімейні та господарські справи, прид-бавати у власність нерухоме майно, здійснювати торгівлю і тримати "промислові та ремісничі заклади", укладати угоди, вступати в купецькі гільдії.

За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства — вони могли подавати позови і відповідати на суді, виступати як представники сторін. Селяни також одержали право утворювати власні органи самоврядування — обирати волосні правління та волосні суди (на волосних сходах), а також сільських старост (на сільських сходах).

Однак внаслідок характеру реформи 1861 p. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатно­сті. Лише після викупу своїх наділів вони ставали "селянами-влас­никами", а до того вважалися "тимчасовозобов'язаними", їх влас­ністю вважалося тільки рухоме майно: свійська та робоча худоба, землеробське знаряддя та домашнє начиння. Хати селян, інше нерухоме майно і земельні присадибні та польові ділянки, якими вони користувалися, залишалися власністю поміщиків. Права від­мовитися від них селяни не мали. Положення 1861 p. закріпили на весь період тимчасовозобов'язального стану (він продовжувався від 2 до 9 років, а в деяких місцевостях — до 1 січня 1883 p.) виконання селянами найбільш важких для них зобов'язань — оброку та пан­щини. За присадибну ділянку селянин повинен був, як правило, вносити оброк, а за користування польовим наділом — або сплачу­вати оброк, або відпрацьовувати панщину. Платня за садибу в Лівобережжі та Правобережжі, де існувало подвірне землекористу­вання, визначалася в розмірі 5,1 крб. з десятини на рік.

В населених пунктах Південної України та в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній сума оброку складала 9 крб за виший чи указний наділ. У разі одержання селянином неповного наділу, розмір оброку знижувався, але не відповідно до зменшеного наділу, а за системою градації, згідно з якою перша десятина оцінювалася у кілька разів вище за наступну. Ця система була дуже вигідною поміщикам, оскільки при зменшенні селянських наділів у них залишалась можливість зберегти більшу частку їх колишніх прибутків і, поряд з тим, полегшувала передачу селянам повного наділу там, де земля була мало родючою. Оброк за кожну десятину польового наділу в Лівобережжі та Правобережжі встановлювався у розмірі 1,4—2,8 крб. Якщо селяни не сплачували оброк, то за кожну десятину вони повинні були щороку відпрацьовувати на панщині від 12 до 29 днів, з них 3/5 днів — влітку.

Щодо тимчасовозобов'язаних селян поміщики зберігали чис­ленні права феодально-кріпосницького характеру: на вотчинну по­ліцію та опікування громадами тимчасовозобов'язаних селян, наг­ляду за підтриманням громадського порядку і громадської безпеки, контролю за діяльністю сільських старост та ін. Було обмежено право селян використовувати землю на свій розсуд (наприклад, без згоди поміщиків вони не могли змінювати порядок сівозмін чи збільшувати орну землю). Конкретні норми відносин між поміщи­ком і тимчасовозобов'язаними селянами, які мешкали на його землях, закріплювалися в "уставних грамотах". Вони містили по­винності всієї селянської громади, і оскільки земля надавалася у користування "миру" в цілому, встановлювалася кругова порука для всіх членів сільської громади.

Лише укладання селянами викупної угоди з поміщиком при­пиняло тимчасовозобов'язаний стан. Кріпосницький характер ре­форми виявився і в спеціальному положенні про умови виходу селянина на викуп. Було встановлено, що присадибну ділянку селянин мав право викупити в будь-який час, польові ж наділи могли перейти у власність селян тільки за згодою поміщика і, навіть, проти бажання громади. Якщо поміщик бажав продати польовий наділ, селянин не мав права відмовитися.

Встановлений порядок і правила викупної операції означали фактично викуп не землі, а особи селянина, його права вільно розпоряджатися своєю працею і долею. За основу визначення роз­міру викупу бралася не продажна ціна землі, а розміри грошових повинностей, які сплачувалися у той час селянами. Викуп оформ­лювався двома видами документів: викупними угодами (при добро­вільній домовленості поміщика з селянами) або викупним актом (він складався за однобічною вимогою поміщика). Обчислення викупної суми по сільській громаді здійснювалося шляхом капіта­лізації встановленого для даної місцевості оброку (розмір річного оброку при цьому помножувався на 16 /з). Наприклад, для визна­чення розміру викупу на Півдні України оброк у сумі 9 крб. капіталізувався, виходячи з 6% річних; його селяни повинні були сплачувати щороку за повний указний подушний наділ (9 помно­жувалося на 100 і ділилося на б, що давало викупну суму в 150 крб.). Такий своєкорисливий розрахунок надавав поміщикам можливість одержувати капітал, процент з якого приносив їм доход, що дорів-нювався річному оброку, який вони одержували раніше.

Певна річ, селянам було не під силу самотужки сплатити відразу викупні платежі. Щоправда держава виділяла селянам пози­чку, яку вони зобов'язані були погашати протягом 49 років, спла­чуючи також щороку по 6% від загальної суми позики. Отже, за зазначений період селян зобов'язували внести суму, що майже у три рази перевищувала первісний розмір позички. Разом з тим гроші у вигляді цінних паперів і частково готівкою видавалися поміщикам, у яких одночасно вираховувався борг, що рахувався за маєтком.

Оскільки вийти з-під влади громади селянин міг лише вику­пивши наділ повністю, тобто, як правило, через 49 років, виходило, що тільки тоді він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою. Уряд дещо полегшив умови викупу наділів лише в губерніях Правобережної України, де внаслідок широкого розмаху польського визвольного руху 60-х років, активі­зувалися селянські виступи. В зазначених місцевостях було введено "обов'язковий викуп" та зарахування колишніх поміщицьких селян яо стану селян-власників із встановленням сплати державній скарб­ниці викупних платежів у вигляді оброку в 1863 p.

Серед законодавчих актів, що стосувалися спеціальних груп селян, слід відмітити "Положення про устрій дворових людей" та правила про кріпосних робітників і селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча формально дворові люди наділялися всіма правами, наданими селянам, що вийшли з кріпосної залежності, насправді ж вони опинилися у більш скрутному становищі. Стаття 6 Положення про­голошувала: "Право на участь в користуванні польовим наділом, на однакових засадах, надається лише тим дворовим людям, які до обнародування указу 2 березня 1858 p. самі особисто користувалися польовим наділом або, по влаштуванні до поміщика в послуження чи то на господарську посаду, не переставали користуватися наділом або ж нести і відрядну повинність при обробці орних ланів". Усі інші дворові селяни польовими і присадибними землями не наділялися. За законом вони зобов'язувалися за надану їм особисту волю протя­гом двох років сумлінно служити або сплачувати оброк. Якщо з тих чи інших причин поміщику було невигідно тримати дворових, він міг позбутися їх достроково, навіть всупереч їх бажанню. Із закінченням дворічного строку усі дворові селяни звільнялися "від будь-яких зобов'язань щодо їх власників" і, незалежно від віку, стану здоров'я та строку служби у поміщика, відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і, взагалі, без будь-якого винагород­ження. Це означало, що сотні тисяч людей було просто кинуто напризволяще, без засобів до існування.

Не менш важкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян дрібнопомісних власників, у кожного з яких, згідно з даними 10-ї ревізії, налічувалося менш 21 ревізької душі та обмежена кількість землі. В Україні до цієї групи землевлас­ників належали ті поміщики, які мали: в південних губерніях — менше 75 душевих указних наділів, в лівобережних — до 50 наділів вищого розряду, в правобережних — менше 40 ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні власники мали право взагалі не наділяти селян землею, якщо на 19 лютого 1861 p. останні нею не користу­валися; вони звільнялися від прирізки землі селянам навіть й в тому випадку, коли їх наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості; нарешті, за певну винагороду поміщики могли передавати селян у казенне відомство. Хоча після закінчення дво­річного строку селяни дрібнопомісних поміщиків могли переселя­тися на казенні землі, практично реалізувати це право було дуже важко. Переселятися було дозволено тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин в мало­земельних повітах і 15 десятин — в багатоземельних. В Україні таких сіл було мало; для переселення ж у віддалені райони країни у селян дрібнопомісних власників не було коштів.

Фабричні селяни (так називалися селяни, що відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) з моменту укладання статутної грамоти, але не пізніше ніж через два роки від дня оголошення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли вику­пити на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних селян. Згідно з спеціальним положенням від 26 червня 1863 p. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників. Їм надавалося право негайного викупу наділу, що зна­чився за ними у табелях поземельного збору податків. В тих селах, де такого табелю не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо селя­нин користувався наділом меншим за цю норму, за ним закріплю­вався зменшений наділ. Усі інші питання вирішувалися на основі принципів, встановлених для колишніх поміщицьких селян.

Розробка проектів законів про державних селян затягнулася на кілька років. Це було пов'язано із польським повстанням 1863— 1864 pp. і проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та Правобережній Україні. Закони, що стосувалися державних селян, були видані лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства державного майна і під­порядковувалися в адміністративному відношенні загальним гу­бернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. За іншим законом, який визначав порядок поземельного устрою селян, за ними закріплювалися в основному ті землі та угіддя, що знаходилися в їхньому користуван­ні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних місцевостях. Наділи селян обкладали­ся щорічним державним оброчним податком, розмір якого в бага­тьох місцевостях України збільшувався на 10—15%. Стоячи на варті фіскальних інтересів держави, закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що ця система вводилася і там, де раніше громад не було.

Специфіка реалізації реформи в Правобережній Україні поля­гала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними ко­місіями (цю суму селяни повинні були вносити у скарбницю "в постійному і незмінному розмірі" до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Південної України були переведені на обов'язко­вий викуп лише законом 1886 p. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку бі­льшість удільних та державних селян знаходилася у проміжному стані між тимчасовозобов'язаними і селянами-власниками. Зберіга­лося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинно­стей (перш за все сплати оброчного податку), які прирікали їх на розор та пригноблення.

Отже, скасування кріпосного права було проведено у такий спосіб, що протягом усього пореформеного періоду зберігалися значні відмінності в правовому становищі різних груп селян. На правовий статус селянства впливали також положення інших ре­форм. Так, після запровадження земств в губерніях Лівобережної та Південної України селяни стали обирати визначений відсоток гла­сних повітових земських зборів. Наслідком військової реформи 1874 p. була заміна для селян рекрутської повинності військовою.

В цілому ж збереження численних кріпосницьких пережитків, які обмежували право селян, було свідченням того, що селянство ще залишалося класом не капіталістичного, а кріпосного суспільст­ва. Адже наділення колишніх поміщицьких селян громадянськими правами та землею з визначеними для них повинностями переводило їх фактично в становище, в якому перебували мільйони дер­жавних селян, тобто сталася відмова від кріпосницько-поміщицької форми феодального ладу на користь державного феодалізму. Проте слід мати на увазі і те, що скасування кріпосного права в реальних умовах середини XIX ст. завдало феодальному ладу, що перебував у стані затяжної кризи, нищівного удару.

Дворянство. Еволюційний шлях перетворення у пореформе-ний період суспільної структури зумовив збереження економічних привілей та політичної влади за старим правлячим класом — дво­рянством.

Після звільнення селян дворянство, як стан феодального сус­пільства, вступило у період кризи і розкладу. Суб'єктивна неспро­можність швидко переорієнтуватися, відмовитися від зручного, по­будованого на даровій праці, життя, в сукупності з об'єктивними труднощами, сільськогосподарською кризою, нарешті, з політикою протекціонізму, що досягла свого апогею з введенням у 1861 p. заборонного тарифу, — все це мало своїм наслідком втрату дворя­нством наприкінці століття великої кількості земель.

У пореформений період клас дворян-поміщиків розколовся на дві верстви. Дворянство, яке вело своє господарство на капіталіс­тичній основі, являло собою велику землевласницьку буржуазію, а поміщики, що поклали в основу господарювання відробіткову сис­тему, складали клас дворян-напівкріпосників. Обидві ці верстви були тісно взаємопов'язані, оскільки їх економічний достаток гру­нтувався на привілейованому феодальному землеволодінні. Разом з тим в їх інтересах простежувалися й істотні відмінності.

До прошарку дворян-землевласників, що обуржуазилися, при­микала група великих землевласників з інших станів. За основними класоутворюючими ознаками — місцем у системі суспільного ви­робництва, роллю в суспільній організації праці, засобами одержан­ня і розмірами багатства — помісні дворяни, особливо ті, що обуржуазилися, і великі землевласники інших станів були близьки­ми. У цьому розумінні їх нерідко розглядають як єдиний соціально-економічний тип, об'єднаний поняттям "великі землевласники". У свою чергу, це поняття в літературі використовується як синонім слова "поміщики". Однак, як справедливо зауважують сучасні дос­лідники, "ототожнювати ці неоднакові за змістом поняття можна тільки умовно, з обмовками. Реальністю царської Росії була глибо­ка соціальна прірва, що відокремлювала дворян від представників інших станів". Ця прірва була зумовлена прямим закріпленням у законодавстві за дворянами особливих прав та привілей.

Дані про поступову втрату дворянством значної частини землі, при усій їх важливості, ще не дають підстав для висновку про його суцільний занепад та деградацію. Якщо дворянство було найбільш крупним продавцем землі, то воно ж на довгі роки залишалося її покупцем. Це означало, що в дворянському землеволодінні відбу­вався у величезних масштабах перерозподіл власності.

В Україні за дворянством теж було збережено привілейоване становище. Ще нормами Зводу законів Російської імперії українсь­ке, польське та кримсько-татарське дворянство за правоздатністю було прирівнено до російського. В період, що вивчається, законо­давство закріпило за дворянством перше місце у переліку станів, зберігало за ним звання "благородного", а також обширний перелік корпоративних та особистих прав.

Привілеї та пільги дворянського класу були доповнені новими, спрямованими на зміцнення його економічної основи, з компенса­цією за втрату ним права на безоплатну працю кріпосних селян. Зокрема, дворянам було надано право на одержання кредиту в державному Дворянському банку і приватних земельних банках під заставу земель, встановлені пільги та премії за реалізацію сільсько­господарської продукції (особливо за кордоном цукру). Урядовцям-дворянам та поміщикам центральних губерній Росії були надані особливо пільгові умови придбання у власність і орендування зе­мель в Правобережній Україні.

Дворянство зберегло свою корпоративну організацію, а також пануюче становище в управлінні країною. Предводитель дворянст­ва очолював повітове по селянським справам присутствіє. "Неод­мінного" члена губернського присутствія обирали дворянські збо­ри. Дворяни очолювали училищні ради, посідали перше місце у військових присутствіях, визначали особовий склад мирових суддів. У створених по реформі 1864 р. органах земського самоврядування дворянству відводилася переважна роль.

Величезна важливість для державного ладу процесів, які роз­вивалися всередині дворянства під впливом економічного розвитку, небезпека, що виникала внаслідок його послаблення, — усе це не проходило повз уваги правлячої верхівки. У царювання Олександ­ра III запобігання подальшому послабленню позицій дворянства стало пріоритетним. Відверто продворянська політика пов'язана з ім'ям Д.А.Толстого. На прийомі у царя під час призначення його міністром внутрішніх справ Толстой заявив, що не визнає "селян­ської Росії", протиставивши їй дворянство як головний об'єкт піклування уряду. За царювання Олександра III було вжито ряд заходів щодо зміцнення позицій дворян в місцевому управлінні. Так, закон 1889 р. про земських начальників (вони призначалися тільки з потомствених дворян) передав у їх руки судово-адміністра­тивну владу на місцях. Земська контрреформа 1890 p. затвердила переважання дворян у земстві. Було розширено мережу дворянсь­ких привілейованих навчальних закладів (пажеські корпуси, учили­ща правознавства). В тому ж напрямі здійснював свою політику і наступник Олександра III — Микола II. Але спроба відродити дворянство не як новий клас земельних власників, а на пережитках, що збереглися після скасування кріпосного права, була приречена.

Робітничий клас. У пореформений період пролетаріат України складався з фабрично-заводських робітників. У 1900 p. їх налічува­лося 448 тис. чоловік. За національною ознакою робітничий клас складався переважно з українців (за даними перепису 1897 p., уродженці України становили близько 75% усіх робітників). Знач­ний процент припадав на вихідців із великоруських губерній.

Становище робітників увесь час погіршувалося, посилювалася й їх експлуатація. У своєму прагненні одержати надприбутки капі­талісти не турбувалися про створення для робітників належних умов праці і життя. Робочий день тривав 12—13 годин, а на багатьох підприємствах — навіть 15—16 годин. При цьому заробітна плата залишалася вкрай низькою.

Протягом тривалого часу у правовому становищі робітників не було ніяких змін. Капіталісти на свій розсуд встановлювали умови найму, тривалість робочого дня і розміри заробітної плати. Лише з початку 80-х pp. під впливом масового страйкового руху, особли­во у 90-х pp., уряд вдався до регулювання відносин між робітни­ками і фабрикантами шляхом прийняття фабрично-трудового зако­нодавства. Закони 3 червня 1886 p. і 2 червня 1897 p. були в Росії основними фабричними законами.

Буржуазія. Однією з важливіших змін у соціальній структурі суспільства було формування класу буржуазії; цей процес відбував­ся в межах загальних для всієї країни закономірностей. Разом з тим формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визнача­лися рівнем розвитку економіки, спеціалізацією виробництва, по­ложенням регіону в системі всеросійського капіталізму.

Розвиток капіталізму в промисловості, поштовх якому дала реформа 1861 p., створив грунт для кількісного зростання промис­лової буржуазії, нагромадження її капіталів, зміцнення економічно­го становища і ролі в житті суспільства. Промислова буржуазія поповнювалася вихідцями із різних станів — дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства. До складу промислової бур­жуазії входили також представники технічної інтелігенції і частково капіталісти-іноземці, які переселялися в Україну, вкладаючи капі­тали у важку промисловість: вугільну, металургійну, машинобудів­ну. Ядро торговельної буржуазії складалося з купців, які займалися торгівлею ще у дореформений період. Кількість купців у другій половині XIX ст. продовжувала зростати. Так, якщо у 1861—1862 pp. в містах України було оголошено понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже через два десятиріччя їх кількість зросла до 16290. До торгівлі залучалися дворяни, селяни, ремісники.

Поступовий розвиток капіталізму супроводжувався структур­ними змінами в класі буржуазії. Дуже великим було значення в цьому процесі промислового перевороту, що завершився у останні десятиріччя XIX ст. Зростання машинної індустрії, посилення кон­центрації виробництва мали своїм наслідком зосередження великих промислових підприємств в руках окремих осіб. Промисловий пе­реворот висунув в лідери приватно-власницького розвитку крупний промисловий капітал, який підпорядкував собі торговельний та грошовий капітал.

Дрібна буржуазія (власники невеликих промислових об'єктів, ремісничих майстерень тощо) відступала на задній план, частково розорялася. Однак в Україні все ж таки зберігався значно більший, ніж в західноєвропейських країнах, дрібнобуржуазний прошарок. Це було зумовлено, перш за все, наявністю феодальних пережитків у вигляді багатоукладного господарства. В середовищі буржуазії складався прошарок буржуазної інтелігенції з адвокатів, лікарів, землемірів.

Поступово буржуазія займала привілейоване становище. Купе­цтво було звільнено від подушного податку і користувалося правом оптової та роздрібної торгівлі, створення підприємств і придбання для цієї мети землі. Уряд розширив правоздатність буржуазії прий­няттям актів, які надавали буржуазії України, яка вийшла з дворян­ського, купецького та селянського станів, однакові з буржуазією центральних губерній права (створення підприємств, промислових товариств, одержання кредитів тощо).

Підтримуючи промисловість, царський уряд у той же час ускладнював умови капіталістичної еволюції країни. Ця еволюція гальмувалася збереженням ряду кріпосницьких пережитків в еконо­міці і політичному устрої Росії. В цих умовах капітал прямував у промисловість, якщо міг розраховувати на підвищені й гарантовані прибутки. У кінцевому підсумку ця данина, яка сплачувалася про­мисловості, своїм тягарем лягала на народ.

У другій половині XIX ст. головний зміст відносин царату і буржуазії знайшов своє відбиття у торговельного-промисловій по­літиці. Своє повне втілення вона знайшла у митному протекціонізмі. Проведення цієї лінії було пов'язане із прагненням зберегти кріпосницькі пережитки. Це був найгірший варіант сприяння про­мисловому розвитку порівняно із свободою торгівлі, яка б зробила неминучою ліквідацію цих пережитків на більш ранньому етапі.

Протекціоністська система певним чином сприяла промисло-во-капіалістичному розвитку, але вона при досягнутому його ріві не була єдино можливою, а сам розвиток наприкінці XIX ст. міг О бути в цілому більш швидким і без митного заступництва, коли усередині країни були ліквідовані кріпосницькі перешкоди, особлії во на шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві. Будучи заінтересованим у розвитку промисловості, царат сприяв і виник­ненню промислової буржуазії. Хоча уряд з підозрою ставився до класового самовизначення буржуазії, він був вимушений дозволити їй створювати свої підприємницькі об'єднання і організації. Саме в Україні виникло одне з таких об'єднань — з'їзди гірничопромис­ловців Півдня Росії. Ця організація об'єднувала крупну буржуазію провідних галузей промисловості Донбасу.





Реферат на тему: Суспільний лад в другій половині XIX ст. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.