Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Становлення української державності на далекому сході у 1917-1922 рр. (реферат)

Мова йде про так званий Зелений Клин, або Зелену Україну чи Нову Україну. Ця назва з'явилася у кінці XIXст. внаслідок масового заселення українцями півдня далекосхідного регіону Російської імперії і витіснила іншу українську назву цього регіону – Закитайщина.

Землі Зеленого Клину в широкому розумінні охоплювали територію від Байкалу до Берінгового проливу, у вужчому – в гирлі Амуру і над Тихим океаном (Амурщина і Приморщина) – близько 1млн.км2, що більше за територію України, з населенням 2,5 млн осіб, з яких понад 1млн 200тис. були українцями (47%) [1, с.768]. Іншою великою групою населення були козаки – забайкальські, амурські, уссурійські. Серед останніх теж немало було українців – за рахунок кубанських козаків, частину яких на початку XXст. переселили з Кубані. Росіяни становили не більше як 5-7%, у тому числі немало старовірів та сектантів. Чимало тут було корейців та китайців.

Звідки ж взялися українці на Далекому Сході – аж за 10 тис. км від України?

Ці землі, зокрема Амурщину і Приморщину, на підставі укладених договорів (1858 і 1860 рр.) з слабим у ті часи Китаєм захопила Росія. Корінним населенням там були нечисленні групи даурів та ін. Росія колонізувала їх – солдатами, козаками, яким виділялися просторі землі для хліборобського обробітку. Поселенцям, як і селянам, які хотіли б туди переїхати, на підставі закону 1861р. надавались всілякі пільги. До 1880р. поселенців тут налічувалось близько 100тис. осіб.

Губернатор Приморщини П.Унтерберген у 1882р. домігся права безоплатного перевозу поселенців морем з Одеси. Ними були майже винятково українські селяни, яких Унтербергер вважав цінними і працьовитими хліборобами.

На 1913рік на Далекий Схід, головно Амурщину і Приморщину, переселено близько 1млн осіб, з них на Амурщині українці становили 60-65%, на Приморщині – 75-80% [1, с.772-773].

Незважаючи на це, як і на той факт, що відсоток росіян у Зеленому Клині був незначним (вони концентрувались в основному у містах), фактично всі найважливіші пости в місцевому державному апараті, в навчальних закладах та інших установах посідали росіяни. Вони, як, зрештою, по всій Російській імперії, не хотіли признавати в українцях окремий народ, окрему націю, що мала високу і давню культуру. Українській мові, культурі, традиціям, релігійним і побутовим обрядам та ін. доводилось з великими труднощами добиватись права на своє утвердження, особливо у містах. Навіть серед українців, які поселялись чи приїжджали у справах в міста (Благовєщенськ, Ніколаєвськ, Хабаровськ, Уссурійськ і ін.), було немало таких, які соромились розмовляти на рідній мові, особливо, якщо вони в соціальному відношенні піднялись дещо вище над своїми краянами. Російська ж бо еліта і влада запевняли всіх, що українська мова – це свого роду "сільське наріччя” російської мови. Нерідко українці з меркантильних мотивів переробляли свої прізвища на російський кшталт, додаючи до закінчення своїх прізвищ "ов” чи "ев” [2, с.17].

Перемога Лютневої революції в Росії сколихнула увесь Далекий Схід. Для українців нарешті з'явилась можливість політично захистити свої національні права. Активізували свою діяльність різні українські організації (союзи, кооперативи, товариства, політичні гуртки – "Український хлібороб”, "Просвіта”, "Студентський союз” та ін.), які виникли тут в роки війни і після неї. Вони виступили з ініціативою скликати Далекосхідний з'їзд українців, який повинен був об'єднати усіх українців краю в єдину політичну структуру з загальною програмою дій, єдиним керівним органом. Це було реалізовано.

Перший Всеукраїнський з'їзд Далекого Сходу відбувся 11(24)-14 червня 1917р. в м.Никольсько-Уссурійську (нині – Уссурійськ) за участю 57 делегатів. Очікувалось їх значно більше, але перешкодили цьому російські власті. Як в період організації, так і в час роботи з'їзду вони, як і всі російські політики, що в цьому питанні виступили одностайно, незважаючи на усякі інші політичні незгоди між собою, у проведенні з'їзду чинили всілякі перепони. Так військове командування не відпустило на з'їзд делегатів від полонених у роки війни галичан і буковинців, адміністративні власті міст не давали згоди на проведення з'їзду, відмовлялися надати приміщення тощо. А більшовицька Владивостоцька рада робітничих і солдатських депутатів постановила взагалі розігнати з'їзд, бо він, мовляв, внесе розкол в "революційний рух” [2, с.17]. Однак солдати, які переважно були українцями, відмовились виконати більшовицьку резолюцію.

Всеукраїнський з'їзд прийняв ряд важливих рішень. Зокрема від Тимчасового уряду вимагали надати державно-національної автономії Україні в цілому і в Зеленому Клину у складі Росії створити при російському уряді окреме міністерство з українських справ та ін.

Оскільки учасники з'їзду, навчені гірким досвідом, не розраховували на "добру волю” російських властей, то було вирішено приступити до створення українських державних органів у Зеленому Клину – як центральних, так і місцевих та формування національних збройних сил.

Вищий представницький орган українського населення Далекого Сходу вирішено назвати Далекосхідна українська крайова Рада. Вона й була обрана на з'їзді. Вища виконавча влада належала Крайовому секретаріату, статут якого мав бути затверджений на майбутньому Другому Всеукраїнському з'їзді (його заплановано провести в кінці 1917 або на початку 1918р.) [2, с.17].

Головою секретаріату обрано Юрія Мову-Глушка, членами – І.Осипенка, А.Радіонова, Я.Ситницького та Ф.Стешка. Місцем його перебування був Владивосток.

Місцевими органами влади стали окружні ради з їх виконавчими комітетами. Всього таких рад створено 10, у тому числі в Харбіні, Забайкаллі, Маньчжурії та ін.

На з'їзді було сформовано декілька комісій, які розробили першочергові заходи діяльності українських органів і громадських організацій Далекого Сходу. Одним з найважливіших завдань було активізувати пропагандистську роботу серед цивільного населення та солдатів. Для цього належало організувати товариства "Просвіти”, відкривати українські школи, клуби, читальні, організувати видання газет і брошур, читання публічних лекцій, проведення диспутів, щоб "підняти національну самосвідомість українців і розвіяти гіпноз минулого, коли російська влада активно проводила русифікацію і боролася з українським національним рухом” [2, с.17].

Проведення Першого Всеукраїнського з'їзду, його рішення мали велике історичне значення. Власне з цього часу почалася організована боротьба далекосхідних українців за свої національні права, свою національну державність або хоч би автономію.

Українське національне життя після з'їзду різко активізувалося. Стали відкриватися українські школи (відчувався брак учительських кадрів, навчальної та методичної літератури тощо), хати-читальні та ін. У багатьох містах почали виходити українські газети: "Щире слово” і "Українець в Зеленому Клині” у Владивостоці; "Ранок” – у Хабаровську; "Амурський українець” – у Благовіщенську; "Засівні” – у Харбіні [1, с.776].

Вже з весни 1917р. на Далекому Сході почали формуватись українські військові частини – як для самооборони на місцях, так і для відправки на допомогу в Україну. Перша сотня з синьо-жовтими пов'язками і прапором виїхала на батьківщину з Владивостока в червні 1917р., друга – з Харбіна восени. Згодом виїжджали й інші відділи, поки шлях не був перекритий більшовиками. Вони, до речі, роззброїли і розігнали по дорозі в Україну й ці перші сотні.

Командуючим українськими військовими частинами, які залишились на Далекому Сході, Далекосхідна Рада у 1918р. призначила полковника Сліщенка. Але процес формування українських збройних сил проходив важко, вони були нечисленними. Цьому всіляко перешкоджало російське військове командування на Далекому Сході, реальна влада якого на відміну від західних земель, зокрема, на німецькому фронті, була великою. Українських солдатів і офіцерів за те, що покидали свої частини ловили й карали як дезертирів. Згодом так само чинили й більшовики.

Тільки в Маньчжурії, де урядовими військами командував генерал Хорват, виходець з Сербії, предки якого довго жили в Україні і який симпатизував українському національному руху, формування українських частин проходило активніше. Після більшовицького перевороту в Петрограді з дозволу Хорвата Харбінська окружна рада доручила поручику Твардовському сформувати два українські батальони (близько тисячі осіб), які взяли під контроль Харбін і Далекосхідну залізницю. В кінці грудня 1917р. обидва батальони (коли влада в Маньчжурії перейшла до Китаю) були відправлені в Україну. Пор. Твардовський, призначений Центральною Радою генеральним консулом України на Далекому Сході і в Маньчжурії, повернувся з Києва у Зелений Клин. Не маючи можливості надати українцям Далекого Сходу матеріальної чи військової допомоги, уряд України надсилав туди навчальну та художню літературу, що теж мало велике значення для молодого національного руху на сході імперії.

Щодо переспектив розвитку національно-державного руху на Далекому Сході, то його лідери стояли на більш радикальних позиціях, ніж керівники України. Вони не сумнівалися, що Україна повинна стати незалежною державою і тоді Зелений Клин теж відокремиться від Росії.

Це знайшло відображення в рішеннях Другого Всеукраїнського з'їзду Далекого Сходу, який зібрався у Хабаровську в січні 1918р. З'їзд затвердив статут виконавчого органу – Крайового секретаріату та прийняв звернення до властей України, щоб вони вимагали від російської влади визнання Зеленого Клину частиною Української держави, оскільки населення цього краю у більшості є українським, воно ж і освоювало, заселяло, загосподарювало незаселені ніким землі.

Серед самого населення був кинутий заклик: "Всі на захист України” [2, с.17]. Проте це була не зовсім продумана стратегія, яка не враховувала особливе становище Зеленого Клину. До України було надто далеко, зв'язків – майже ніяких. До того ж українське населення у переважній більшості вже не хотіло покидати свої загосподарьовані землі, залишати майно, їхати у невідоме чи посилати туди своїх дітей. Очевидно, доцільніше було б цілеспрямованіше, згуртованіше вести боротьбу за незалежність чи хоч би автономію на місці, у Зеленому Клину. Та й це було нелегкою справою, бо вся місцева адміністрація, регулярні збройні сили перебували в руках росіян, які єдиним фронтом виступали проти вимог українського населення. Це, видно, незабаром зрозуміли й самі керівники українського національного руху, бо на Третьому Всеукраїнському з'їзді, який відбувся в квітні 1918р. теж у Хабаровську, було прийняте рішення боротися за створення незалежної української держави на Далекому Сході і формування Української армії. Організаційні питання з вирішення цих проблем доручено здійснювати Крайовому секретаріату на чолі з Ю.Мовою-Глушком.

Крайовий секретаріат призначив генерала Хрещатицького відповідальним за формування Української армії Далекого Сходу. Влітку 1918р. на ст.Ехо була сформована перша дивізія, в стадії формування перебували дві інші. Не заперечував проти цього і командуючий військами союзників на Далекому Сході генерал Жанен.

Проте іншої думки був адмірал О.Колчак, який восени 1918р. очолив об'єднані антибільшовицькі сили в Сибіру та на Далекому Сході, проголосивши себе "верховним правителем Росії”. Він заборонив подальше формування української армії, а вже створену дивізію відправив на фронт. Було заборонене і формування куреня січових стрільців, який за прикладом Галичини і Києва намагались створити колишні військовополонені з Галичини і Буковини. Недарма близька до Колчака особа – професор Гінс згодом признався, що для Росії "сибірський сепаратизм не так страшний, як український рух” [2, с.17]. Очевидно, йшлось про спроби забайкальських козаків на чолі з отаманом Семеновим створити окрему Забайкальську козацьку державу.

Отож колчаківські власті не тільки категорично заперечували проти будь-яких національних чи державно-політичних домагань українців, а й проводили масові мобілізації серед українського населення і козаків до своєї армії, реквізиції продовольства, одягу, коней та ін.

У такій ситуації Крайовий секретаріат дійшов до висновку, що оскільки легальні спроби встановити українську владу успіху не приносять, то слід перейти до партизанських форм боротьби. На таємній нараді колчаківському ("омському”) урядові була оголошена війна, серед населення і солдатів повелась відповідна пропаганда, створено велику кількість партизанських загонів. Територія, підвладна російським властям, по-суті, обмежувалася містами та залізницею.

У відповідь колчаківській контрозвідці вдалось арендувати Ю.Мову-Глушка та інших керівників українського руху. Ю.Мова був засуджений до розстрілу (правда, вирок не встигли виконати). Арештувала контрозвідка також багато есерів, які спираючись на чеські легіони та їхнього командира ген. Гайду, готували антиколчаківське повстання з метою створення на Далекому Сході демократичну державу.

Після падіння колчаківського режиму 20 січня 1920р. голова Читинської окружної ради Василь Козак від імен всіх українців Далекого Сходу звернувся до отамана Семенова, який ще Колчаком був призначений головнокомандувачем усіма військами на Далекому Сході, з проханням передати українцям владу на місцях і дати дозвіл на формування української армії.

11 липня 1920р. Семенов видав указ, в якому признавав за українцями Зеленого Клину право на національне самовизначення в рамках єдиної Далекосхідної держави українців, козаків і бурятів з наданням кожному народові національно-територіальної автономії. Українським органам передавалась уся повнота та влади на місцях [2, с.17].

Це ще раз було підтверджено іншим указом отамана Семенова 31 жовтня. У ньому також йшла мова про необхідність створення єдиного уряду – Далекосхідного селянсько-козачого національного комітету, якому б належала тимчасово вся повнота влади на Далекому Сході.

Не гаяли даремно часу й більшовики. Оскільки захопити владу на Далекому Сході у свої руки в той час вони не могли, то підтвердили ідею і прагнення народів Далекого Сходу створити свою окрему державу. Як зазначалось, цього домогались і українці, і козаки, і буряти. І серед далекосхідних більшовиків – комуністів було багато таких, які виступали за окремішність від Москви, навіть у державному питанні. Ось тому московське партійно-державне керівництво, щоб вибити у своїх супротивників соціальну базу і не дозволити їм налаштувати проти себе широкі народні маси, погодилось на створення так званої Далекосхідної республіки, як це вони неодноразово чинили в інших національних окраїнах колишньої Російської імперії. Це, отже, було зроблено з тактичних міркувань як тимчасовий захід. Як заявляв Й.Сталін, Далекосхідна республіка могла б відігравати роль "буферної” держави – між Радянської Росією і Японією, щоб уникнути конфліктів між ними [3, с.103].

6 квітня 1920р. у Верхньоудінську зібрався Установчий з'їзд Забайкалля. З 351 делегата більшість становили козаки і ін. Українців було 41 особа (без Приморщини). З'їзд проголосив утворення Далекосхідної республіки, яка охоплювала Забайкальську, Амурську, Приморську області, Сахалін, Камчатку. Було створено її Тимчасовий уряд.

Установчий з'їзд ДСР, оголосивши себе Народними зборами, 27 квітня прийняв конституцію республіки. Власті ДСР запропонували усім країнам визнати її як незалежну державу і встановити дипломатичні відносини. 14 травня 1920р. нарком іноземних справ РРФСР Чичерін надіслав у ДСР повідомлення про її визнання Російською Федерацією [3, с.104]. Інші держави цього не зробили, вважаючи ДСР маріонеткою в руках Москви. Справді, усією внутрішньою і зовнішньо-політичною діяльністю цієї держави керували ЦК РКП(б), російська Рада Народних Комісарів та Наркомат іноземних справ РРФСР” [3, с.104.].

Конституція ДСР гарантувала українцям, як і іншим національностям, національно-територіальну автономію. Було створено окреме міністерство з українських справа, яке очолив П.Марчишин. Заходами цього міністерства було відкрито ряд українських шкіл [1, с.777].

Отже, і тут, на Далекому Сході, встановлювалося (як і в Україні у 1918 –1919рр.) двовладдя – більшовицьких і антибільшовицьких органів і сил.

З більшовиками, розуміючи їхню фальшивість і антиукраїнську націленість, українські партії і сили співпрацювати не хотіли. Тому у жовтні 1920р. голова Крайового секретаріату Ю.Мова-Глушко повів переговори з отаманом уссурійських козаків Савицьким і представником отамана забайкальських козаків Калмикова полковником Савельєвим про створення єдиного збройного союзу для боротьби з більшовиками. Після визнання тоді ж українськими керівниками отамана Семенова главою виникаючої Далекосхідної держави українці отримали від нього дозвіл та матеріальну підтримку щодо створення української армії – 14 кг. золота і 10 вагонів муки [4, с.17].

У листопаді 1920р. Крайовий секретаріат доручив ген. Вериго сформувати два українські полки у Владивостоці, де знаходились вищі українські органи влади і різні політичні організації. Вже в перші дні до української армії записалось понад 300 добровольців. Брак зброї, обмундирування, офіцерів та підофіцерів, однак, серйозно гальмував цю справу. Багатьом добровольцям довелось відмовляти.

Процес створення національної армії був у Зеленому Клину перерваний у січні 1921р., коли більшовицька Військова рада у Владивостоці, занепокоєна наростанням українського національного руху, захопила склади зі зброєю і продовольством українців. Більшовики після цього поставили вимогу перед Далекосхідною радою і Крайовим секретаріатом розпустити українські частини. Поступаючись перед силою, генерал Вериго був змушений погодитись.

У 1922р. більшовики, зміцнивши свою владу як у Центральній Росії, так і на Далекому Сході, вирішили припинити дипломатичну гру з Далекосхідною республікою. Червоній армії віддано наказ рушити на " допомогу” ДСР, "очистити” її від інтервентів. 25 жовтня 1922р. Червона армія увійшла у Владивосток. 15 листопада пробільшовицькі Народні збори проголосили "приєднання” ДСР до Росії. В цей же день ВЦВК РРФСР погодився включити ДСР до складу Росії.

Відразу ж після встановлення на Далекому Сході більшовицької влади там почались арешти її супротивників. Характерно, що першими арештували не білих офіцерів чи чиновників, а українських національних діячів [2, с.17]. Усі українські організації, товариства були ліквідовані.

Над лідерами українського національного руху в Читі, де більшовики почували себе впевненіше, відбувся показовий суд (січень 1924р.). Але велика українська колонія міста, багато представників якої постійно перебувало у залі засідань суду, виступила на захист підсудних, не дала можливості більшовицьким суддям винести надто суворий вирок. 24 особи було виправдано, 14 – засуджені до різних строків ув'язнення.

Більшовики ще довго почували себе на Далекому Сході невпевнено, тому спочатку не забороняли випуску українських газет, не закривали українські школи. В 1926-1932 рр. у Благовіщенську існував навіть український педагогічний інститут. Радянська адміністрація була змушена, враховуючи силу українського елементу, виділити на Далекому Сході українські національно-територіальні райони: 10 на Приморщині і 4 на Амурщині. Далекий Схід спочатку було названо Далекосхідною областю, потім – Далекосхідним краєм. У національних округах у школах і адміністрації дозволялось навчання і користування українською мовою.

Однак з кінця 20-х – початку 30-х років комуністична влада приступила до рішучої русифікації краю. Вже по всесоюзному перепису 1927р. виявилося, що кількість українців на Далекому Сході порівняно з 1917р. несподівано скоротилось більше як удвічі – з 950 до 400 тис. А в росіян стався демографічний вибух – їх кількість зросла у декілька разів. Цією фальсифікацією Москва намагалась довести, що Далекий Схід навіть за національним складом населення є російським.

Остаточний наступ Москва повела на українське населення, українську культуру з середини 30-х років. Стали масово закривати українські навчальні заклади, газети, в офіційних установах, адміністрації все діловодство переведено на російську мову. Українська інтелігенція масово виселялась за межі Зеленого Клину або відправлялась у концтабори та в'язниці. Чимало їх втекло від більшовицького терору в Маньчжурію, в Китай, де виникли українські поселення – колонії (напр., у Харбіні). Лідеру українського національного руху Ю.Мові – Глушко вдалося переїхати в Україну. Помер у Києві в 1942р. від голоду.

Так драматично закінчилися спроби встановити у 1917-1922 рр. Українську державність на Далекому Сході.


Література

1. Енциклопедія українознавства / Голов. ред. проф. В.Кубійович. К.: Глобус, 1994. – Т. 2.

2. Мамай А. За Сибирью, где солнце входит, или почему не состоялась в Зеленом Клине вторая Украина. – Зеркало недели. – 1999. – 23 окт.

3. История государства и права СССР / Под ред. О.И.Чистякова и Ю.С.Кукушкина. – М.: Юрид. л-ра, 1971.

4. Бок М.П. Воспоминания о моем отце П.А.Столыпине. – М.: Товарищество "А.Н.Сытин и К”, 1992. – С. 165-179.





Реферат на тему: Становлення української державності на далекому сході у 1917-1922 рр. (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.