Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Становлення і розвиток Верховного Суду України (реферат)

Прийняття 7 лютого 2002 р. Закону України «Про судоустрій України» знаменувало собою новий етап у багатовіковій історії організації та діяльності судів в Україні.

Ще за часів Київської Русі (IХ—ХII ст.) судові функції крім Великого київського князя здійснювали представники місцевої адміністрації — посадники та волостелі. Складовою Української козацької держави, створеної під проводом Богдана Хмельницького, була розгалужена судова система, в якій головне місце належало Генеральному судді, котрий очолював вищий судовий орган держави. Така організація судів ще довго продовжувала існувати і після входження України до складу Росії у 1654 р. й була скасована у ХVIII ст. у зв'язку з ліквідацією російським царатом української національної державності.

В умовах національних державотворчих процесів у 1917—1920 рр. відбувалося формування судової системи в Українській Народній Республіці, Українській Гетьманській державі, УНР часів Директорії 1. Формувалися судові органи й у Західноукраїнській Народній Республіці.

Але істотні прорахунки українських демократів, допущені в ході розбудови національної державності, і деякі інші чинники дозволили українським більшовикам, спираючись на всебічну допомогу своїх російських однопартійців, утворити Українську радянську республіку і встановити жорстокий радянський режим на більшій частині України. У процесі побудови радянського державного апарату у 1917—1920 рр. була створена і діяла розгалужена система радянських судів, налаштованих насамперед на придушення тих суспільних сил України, які чинили опір більшовицькій тиранії, що запанувала на теренах країни.

Декілька років панування в Україні радянської тоталітарно-репресивної системи підірвали її економіку і наприкінці 1920 р. призвели країну до краю прірви, що викликало невдоволення політикою радянської влади серед широких верств трудового населення України. Тому, боючись втратити владу, правляча більшовицька партія визнала за необхідне на початку 1921 р. перейти до нової економічної політики, що зумовило проведення цілого ряду реформ як в економіці, так і в державному апараті та законодавстві УСРР.

Основою судової реформи стала постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 16 грудня 1922 р., якою було затверджено Положення про судоустрій УСРР (далі — Положення 1922 р.) 2, що вводилося в дію з 1 лютого 1923 р.

У ст. 1 названого Положення зазначалося, що «з метою охорони завоювань пролетарської революції, забезпечення інтересів держави, прав трудящих та їх об'єднань на території УСРР діє єдина система судових установ: 1) народний суд у складі постійного судді, 2) народний суд у складі постійного судді і двох народних засідателів, 3) губернський суд, 4) Верховний Суд УСРР і його колегії». Ізприйняттям Положення 1922 р. підлягали ліквідації: дисциплінарні товариські суди, що існували при губпрофрадах і повітових об'єднаннях профспілок; особливі сесії народних судів; губернські й окружні (районні) революційні трибунали; губернські раднарсуди; Верховний трибунал і відділ Верховного судового контролю Народного Комісаріату юстиції УСРР 3.

Таким чином, з 1923 р. судову систему УСРР очолив Верховний Суд УСРР. Він розглядався сучасниками як «вищий інститут всієї судової системи, центральний штаб, що зосереджує в своїх руках усі нитки судової практики та скеровує їх у відповідному напрямкові» 4. Відповідно до ст. 55 Положення 1922 р. Верховний Суд створювався у складі: Президії, пленарного засідання, касаційних колегій у цивільних і кримінальних справах, судової колегії, дисциплінарної колегії.

Голова Верховного Суду УСРР та його заступник, голова судової колегії призначалися Президією ВУЦВК безпосередньо, голови касаційних колегій і члени Верховного Суду — за поданням Народного комісара юстиції республіки. Відкликання з посад суддів Верховного Суду УСРР здійснювалося лише Президією ВУЦВК.

Згідно зі ст. 59 Положення 1922 р., Голова, його заступник, голови судової і касаційних колегій утворювали Президію Верховного Суду УСРР. До компетенції Президії належали: розподіл обов'язків між членами Верховного Суду УСРР; перевірка і затвердження звітності; призначення спеціальних ревізій губернських судів та інших прирівняних до них судів на пропозицію Прокурора республіки і заслуховування звітів про наслідки цих ревізій; порушення дисциплінарних проваджень щодо членів Верховного Суду УСРР, голів губернських і прирівняних до них судів, їх заступників як за наслідками ревізій, так і за окремими повідомленнями Прокурора республіки та накладення на них дисциплінарних стягнень у межах наданої Президії влади; скликання пленарних засідань Верховного Суду УСРР. У засіданні Президії Верховного Суду УСРР брав участь з правом дорадчого голосу Прокурор цього суду, присутність якого була обов'язковою.

Пленарне засідання Верховного Суду УСРР було правомочним, якщо на ньому були присутні не менше половини всіх його членів та Прокурор республіки або його старший помічник. До відання пленарного засідання належали: тлумачення законів з питань судової практики, що порушувались окремими колегіями, складами суду, Президією Верховного Суду, Прокурором республіки чи його помічником; розгляд, скасування і зміна вироків, рішень та ухвал судових і касаційних колегій Верховного чи будь-якого іншого суду республіки на пропозицію Президії ВУЦВК, Президії Верховного Суду УСРР, Прокурора республіки і за протестами головуючих на засіданнях цих колегій або присутніх на них прокурорів. Крім того, на пленарних засіданнях Верховного Суду УСРР обиралась дисциплінарна колегія.

Судові засідання касаційних колегій (у цивільних і кримінальних справах) проводились у складі трьох постійних членів суду. При колегіях перебували два помічники Прокурора Верховного Суду УСРР.

До підсудності Верховного Суду УСРР по першій інстанції належали справи особливої важливості, які передавались на його розгляд за постановою ВУЦВК і РНК УСРР, Пленуму Верховного Суду УСРР, Прокурора республіки, Державного політичного управління УСРР. Це були справи за обвинуваченням членів ВУЦВК, народних комісарів, членів Президії Української Ради Народного Господарства, голів та членів президій губвиконкомів, губсудів, членів Реввійськради республіки та колегії ДПУ УСРР, повноважних послів та їх помічників, а також цивільні справи, у яких позивачем або відповідачем виступав Народний Комісаріат республіки чи прирівняна до нього центральна державна установа УСРР. Усі справи по першій інстанції розглядались у складі трьох постійних членів Верховного Суду.

До відання Верховного Суду УСРР також належали: скасування вироків у зв'язку з нововиявленими обставинами на підставі матеріалів їх перевірки і висновків органів прокурорського нагляду; перегляд у порядку судового нагляду за протестами Прокурора республіки або Прокурора Верховного Суду УСРР вироків і рішень усіх судів у кримінальних та цивільних справах, що набрали законної сили. У порядку судового нагляду та за нововиявленими обставинами справи розглядались у касаційних колегіях у такому ж порядку, як і касаційні скарги та протести. У разі, коли справа була вже розглянута касаційною колегією Верховного Суду УСРР, протести виносилися на розгляд Пленуму цього суду.

При судовій колегії у кримінальних справах Верховного Суду УСРР передбачалася слідча частина, до якої входили слідчі у найважливіших справах.

На початку 1923 р. був затверджений штат Верховного Суду УСРР у такому складі: Голова Верховного Суду, його заступник, чотири голови колегій, 16 членів, шість слідчих у найважливіших справах і 76 осіб канцелярського та обслуговуючого персоналу — всього 104 чоловіки 5.

Таким чином, наприкінці 1922 р. — на початку 1923 р. в УСРР були створені правові й організаційні засади для функціонування Верховного Суду УСРР. Він розпочав свою діяльність 11 березня 1923 р. 6

Першим Головою Верховного Суду УСРР був державний діяч С.Ф. Буздалін 7. До складу суду також увійшли: голова цивільної касаційної колегії Малицький та її члени Семенов, Єсава, Аппен, Ткачов; голова кримінальної касаційної колегії Поволоцький та члени останньої Сухоплюєв, Собчак, Лухта, Меламед; голова судової касаційної колегії Ракітов і члени цієї колегії Конопльов та Каваненко 8.

У подальшому на організацію та діяльність Верховного Суду УСРР впливало багато чинників радянської моделі державності. Так, на обсязі повноважень та ролі Верховного Суду УСРР вже у 20-ті рр. позначилось утворення Союзу РСР, до складу якого увійшла й УСРР. Відповідно до Конституції СРСР 1924 р. при Центральному Виконавчому Комітеті СРСР створювався Верховний Суд СРСР (ст. 43), який міг істотно впливати на Верховний Суд УСРР, оскільки мав, зокрема, право розглядати й опротестовувати перед ЦВК СРСР постанови, рішення, вироки Верховних судів союзних республік, якщо вони, на його думку, суперечили загальносоюзному законодавству або інтересам інших союзних республік 9.

У зв'язку з необхідністю узгодження українського законодавства про судоустрій із законодавством СРСР та з адміністративно-територіальними змінами, що відбулися в Україні протягом 1923—1925 рр., а також з утворенням у 1924 р. у складі УСРР Автономної Молдавської СРР 22 жовтня 1925 р. ВУЦВК затвердив нове Положення про судоустрій УСРР (далі — Положення 1925 р.) 10. За цим Положенням Верховний Суд УСРР, як і раніше, очолював усю судову систему республіки, яка крім нього складалася з таких ланок: народний суд, окружний суд, Головний суд АМСРР. На Верховний Суд УСРР покладалися: судовий контроль над усіма судовими й військовими трибуналами, що діяли на території УСРР; розгляд у касаційно-ревізійному порядку справ, вирішених окружними судами і військовими трибуналами, у порядку нагляду — всіх справ, вирішених будь-яким судом республіки; по першій інстанції — кримінальних і цивільних справ особливої державної ваги.

Деякі норми Положення 1925 р. свідчать про певну демократизацію організації та діяльності Верховного Суду УСРР. Так, для розгляду справ по першій інстанції вводився інститут народних засідателів. Водночас демократичні засади підривались існуванням у складі Верховного Суду УСРР надзвичайних сесій, передбачених Положенням про надзвичайні сесії Верховного Суду УСРР і окружних судів (затверджене постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 18 вересня 1925 р. 11). Діяльність цих сесій обмежувала процесуальні права підсудних, оскільки пред'явлення обвинуваченому матеріалів слідства було необов'язковим, захисники в судове засідання не допускались, а вирок касаційному оскарженню не підлягав.

Положення 1925 р. дістало продовження і подальший розвиток у Положенні про судоустрій УСРР, затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. 12 Згідно з новим Положенням Верховний Суд УСРР залишався єдиним судом України, який мав право переглядати вироки, ухвали й рішення всіх судів республіки, що набрали законної сили, у порядку судового нагляду та за нововиявленими обставинами.

У 20-ті рр. Головами (або в.о. Голови) Верховного Суду УСРР також були: С.М. Канарський, М.М. Лебединець, М.В. Михайлик, Ф.Т. Мазур, С.Н. Крупко 13.

Укорінення на початку 30-х рр. командно-адміністративної системи управління негативно вплинуло на організацію та діяльність усіх ланок судової системи України. Так, нове Положення про судоустрій УСРР, затверджене постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 вересня 1931 р., зобов'язувало судові органи УСРР крім вирішення завдань, що визначались і попередніми положеннями, боротися з будь-якими спробами протидіяти соціалістичному будівництву, активно сприяти соціалістичній індустріалізації країни, перебудові сільського господарства на соціалістичних засадах і рішучому наступу на рештки капіталістичних елементів. Віднесення боротьби із класовими ворогами до пріоритетних завдань судових органів в умовах сталінського тоталітарного режиму неминуче тягло за собою порушення законності, посилення карального ухилу в діяльності судів, блокувало наявні у них можливості надійно захищати права та свободи людини і громадянина.

Судові органи УСРР продовжували залишатися під тиском цього режиму навіть після того, як правові засади їх організації та діяльності були закріплені в розділі IХ «Суд і прокуратура» Конституції УРСР 1937 р. У її ст. 102 зазначалося, що правосуддя в УРСР здійснюється Верховним Судом УРСР, Верховним Судом МАРСР, обласними судами, судами адміністративних округів, а також спеціальними судами СРСР, що створювалися за постановою Верховної Ради СРСР, та народними судами.

Статус найвищого судового органу УРСР Конституція 1937 р. закріплювала за Верховним Судом УРСР, який обирався Верховною Радою УРСР строком на п'ять років (статті 104, 105) 14. Але в умовах надцентралізації, яка була характерною рисою панівної у той час командно-адміністративної системи управління, конституційна норма про Верховний Суд УРСР як найвищий суд республіки виявилася декларативною, оскільки згідно з прийнятим Верховною Радою СРСР 16 серпня 1938 р. Законом СРСР «Про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік» Верховний Суд СРСР наділявся правом розглядати протести на рішення, вироки, ухвали всіх судів, минаючи їх перевірку Верховними судами союзних республік. Крім того, названий Закон не передбачав існування у складі цих судів президій і пленумів. Зосередження у Верховному Суді СРСР величезної кількості справ породжувало тяганину, а в ряді випадків негативно впливало на якість їх розгляду в порядку нагляду 15.

У 30-ті рр. Верховний Суд республіки очолювали Г.М. Завіцький, Г.А. Желєзногорський-Айзенберг, Ф.В. Шум'ятський. У період сталінського «великого терору» названі особи, як і ті, хто обіймав посаду Голови Верховного Суду УСРР у 20-ті рр., були репресовані 16.

У роки Великої Вітчизняної війни діяльність Верховного Суду УРСР на деякий час була перервана у зв'язку з окупацією України фашистською Німеччиною. Після визволення частини території України у 1943 р. на ній відновили свою діяльність органи державної влади й управління, у тому числі розпочав свою роботу у березні 1943 р. у м. Старобільську Ворошиловградської області і Верховний Суд УРСР у складі п'яти осіб: заступника Голови суду в цивільних справах М.Г. Розанова, заступника Голови суду в кримінальних справах Д.С. Сусла та трьох членів суду 17. У серпні 1943 р. до виконання обов'язків Голови Верховного Суду УРСР повернувся К.Т. Топчій, призначений на цю посаду в травні 1938 р., який у перші роки війни був заступником голів військових трибуналів Південно-Західного, Сталінградського та Центрального фронтів.

5 січня 1944 р. після нетривалого перебування у смт Дворічна Харківської області, а потім — у м. Харкові Верховний Суд УРСР, як і інші центральні партійні й державні установи, повернувся до столиці УРСР — м. Києва.

У перші повоєнні роки організація і діяльність Верховного Суду УРСР здійснювались на основі Конституції УРСР 1937 р. та Закону СРСР «Про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік» 1938 р. На першій сесії Верховної Ради УРСР другого скликання

(4—6 березня 1947 р.) був обраний склад Верховного Суду УРСР строком на п'ять років. З травня 1945 р. його очолював О.Ф. Блискавка, а з листопада 1945 р. по грудень 1948 р. — К.Т. Топчій, якого на цій посаді заступив П.Х. Нощенко.

Після смерті у 1953 р. І.В. Сталіна в країні розгорнулася боротьба за демократизацію партійного і державного життя. У процесі десталінізації державного будівництва відбувалися зміни й у судовій системі як СРСР, так і УРСР. Підвищенню ролі Верховного Суду УРСР сприяло утворення в його складі згідно з Указом Верховної Ради УРСР від 3 вересня 1954 р. Президії, на яку покладався розгляд протестів у порядку судового нагляду на вироки, рішення, ухвали і постанови, що набрали законної сили 18.

Друга кодифікація радянського законодавства в Україні, яка розпочалася наприкінці 50-х рр., не обминула і судоустрій республіки. 30 червня 1960 р. був прийнятий Закон «Про судоустрій Української РСР», що забезпечував більш чітку організацію та діяльність Верховного Суду УРСР. Підтверджувалися широкі права цього суду по нагляду за діяльністю всіх судів республіки. За ним було визнано право законодавчої ініціативи, що пояснювалося розширенням у період «хрущовської відлиги» прав союзних республік, зокрема передачею їм права прийняття кримінального, цивільного, процесуального кодексів і закону про судоустрій.

Із 1963 р. Верховний Суд УРСР став здійснювати управління і керівництво органами державного нотаріату, що зумовлювалось ліквідацією в березні 1963 р. Міністерства юстиції УРСР 19. Після того, як у 1970 р. ця функція знову перейшла до поновленого Міністерства юстиції УРСР, Верховний Суд отримав можливість зосередити всі свої зусилля на безпосередньому розгляді цивільних та кримінальних справ, здійсненні контролю за діяльністю судів шляхом перегляду справ у касаційному і наглядному порядку 20.

Високий статус Верховного Суду УРСР закріплювала і Конституція УРСР 1978 р., у ст. 151 якої зазначалося, що «Верховний Суд Української РСР є найвищим судовим органом Української РСР і здійснює нагляд за судовою діяльністю судів республіки. Верховний Суд Української РСР обирається Верховною Радою Української РСР у складі Голови, його заступників, членів і народних засідателів» 21. 5 червня 1981 р. був прийнятий Закон «Про судоустрій Української РСР», який розширював законодавчу регламентацію всіх сторін організації та діяльності Верховного Суду УРСР.

Торкнулися судової системи Української РСР і зміни, внесені до Конституції УРСР у 1989 р. Але на той час судові органи республіки ще перебували під впливом союзних державних структур. І лише після прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., а незабаром — і Закону від 24 жовтня 1990 р. про внесення змін та доповнень до Конституції УРСР суди республіки вийшли з підпорядкування союзних органів.

Протягом останніх десятиліть існування радянської судової системи Верховний Суд УРСР очолювали Ф.К. Глух, В.І. Зайчук, О.Н. Якименко, які незважаючи на всі складнощі радянської дійсності намагалися обстоювати ідеали справедливості 22.

На день проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України Верховний Суд УРСР як найвищий судовий орган республіки функціонував у складі: судової колегії у цивільних справах, судової колегії у кримінальних справах, президії, Пленуму.

В умовах побудови в Україні суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави зазнавав змін і правовий статус Верховного Суду України. Так, Концепцією судово-правової реформи в Україні, схваленою Верховною Радою України 28 квітня 1992 р., передбачалося вдосконалення судової системи, у тому числі її найвищої ланки — Верховного Суду України. Він визначався як вища інстанція в системі судів загальної юрисдикції, уповноважена переглядати в апеляційному та касаційному порядку справи, розглянуті цими судами, а також розглядати справи за нововиявленими обставинами. Таким чином, після десятиліть існування радянських судових органів в Україні передбачалося відновлення перегляду справ вищим судовим органом країни в апеляційному порядку (інститут апеляційного перегляду судових рішень, що не набрали законної сили, існував в Україні ще після Судової реформи 1864 р. і був зруйнований із початком становлення радянської моделі судової системи в 1917 р.). Досить привабливим виглядало також положення Концепції судово-правової реформи зразка 1992 р. про те, що «Верховний Суд України не розглядає справи по першій інстанції, оскільки це суперечить Міжнародному пакту про громадянські та політичні права і позбавляє засуджених та інших учасників процесу права на апеляційне і касаційне оскарження судового рішення» 23.

Для впровадження в життя таких новацій у галузі судоустрою України потрібен був час. А поки що, у першій половині 90-х рр., декілька разів вносилися зміни та доповнення до Закону «Про судоустрій Української РСР», які дозволяли функціонувати судовим органам у нових соціально-економічних і політичних умовах. Станом на середину 1995 р. статтями 39—54 гл. 4 «Верховний Суд України» розд. II «Судова система» названого Закону регулювались організація та діяльність цього найвищого судового органу України. Закон визначав повноваження Верховного Суду України, порядок його обрання, склад суду, повноваження та порядок роботи Пленуму, склад і повноваження судової колегії у кримінальних, судової колегії у цивільних справах і військової колегії, а також Президії Верховного Суду України. Водночас слід сказати, що апеляційної форми перегляду постанов суду першої інстанції, які не набрали законної сили, Закон не передбачав. Не був позбавлений Верховний Суд України і права розглядати справи по першій інстанції.

Конституція незалежної України, прийнята у 1996 р., закріпила правові засади для створення нової судової системи, здатної в сучасних умовах розвитку українського суспільства ефективно й надійно захищати права та свободи людини і громадянина. Вона визначила більш високий, ніж раніше, правовий статус Верховного Суду України. У ній зазначається, що в Україні судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції (ч. 3 ст. 124), а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ч. 2 ст. 125). Вперше в історії судових органів України було передбачено, що Голова Верховного Суду України обирається і звільняється з посади самими суддями, а саме Пленумом Верховного Суду шляхом таємного голосування в порядку, встановленому законом (ст. 128).

Конституція України 1996 р., закони від 5 червня 1981 р. (з наступними змінами та доповненнями) «Про судоустрій України», від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів», а також прийняті 2 лютого 1994 р. закони «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» та «Про органи суддівського самоврядування» створювали певну законодавчу базу діяльності Верховного Суду України до середини 2001 р.

21 червня 2001 р. у зв'язку із закінченням п'ятирічного терміну дії п. 12 «Перехідних положень» Конституції України Верховна Рада України прийняла цілу низку законів про внесення змін до: Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального, Арбітражного процесуального кодексів України, законів «Про судоустрій України», «Про статус суддів», «Про арбітражний суд» та ін. Ця так звана мала судова реформа була проведена з метою розвитку положень Конституції 1996 р. про судоустрій і судочинство України. Згідно зі ст. 20 Закону «Про судоустрій України» (в редакції від 21 червня 2001 р.) система судів загальної юрисдикції складалася з таких ланок: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України 24.

Хоча закони від 21 червня 2001 р. знаменували собою певний етап у справі узагальнення майже десятирічного досвіду організації та діяльності всіх судових органів, у тому числі Верховного Суду України, питання про прийняття нового Закону про судоустрій з порядку денного не знімалося. Його було прийнято Верховною Радою України 7 лютого 2002 р. 25 У ньому знайшли своє втілення конституційні принципи організації судової влади в Україні.

Згідно зі ст. 18 Закону «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний Суд України.

Верховний Суд України визначено у ст. 47 цього Закону як «найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції», оскільки це було передбачено ще ч. 2 ст. 125 Конституції України 1996 р. Такий високий правовий статус Верховного Суду України не в останню чергу зумовлений і тим величезним досвідом, який був накопичений цим судом за роки незалежності України 26. У цей період його очолювали О.Н. Якименко, Г.А. Бутенко, В.Ф. Бойко.

Засади організації та діяльності Верховного Суду України докладно зафіксовані у гл. 8 «Верховний Суд України» Закону «Про судоустрій України».


Використана література

1 Докладніше див.: К о п и л е н к о О.Л., К о п и л е н к о М.Л. Держава і право України. 1917—1920. — К., 1997.
2 СУ УССР. — 1922. — № 54. — Ст. 779.
3 С у с л о Д.С. Історія суду Радянської України (1917—1967 рр.). — К., 1968. — С. 56.
4 О б у х о в с ь к и й В.А. Судоустрій УСРР і РСФРР. — Х., 1928. — С. 51.
5 ЗУ УСРР. — 1923. — № 39. — Ст. 533.
6 С у с л о Д.С. Зазнач. праця. — С. 63.
7 Докладніше див.: М и г а ш к о М.Д. До 78-ї річниці Верховного Суду України // Вісник Верховного Суду України. — 2001. — № 2. — С. 56.
8 Ч и с н і к о в В. Вищі судові органи України в особах (1917—2001 рр.) // Юридичний вісник України. — 2002. — 1—7 черв. — С. 14.
9 Съезды Советов Союза ССР, союзных и автономных советских социалистических республик. 1917—1936 гг. : Сб. док. : В 3 т.— М., 1960. — Т. 3. — С. 49.
10 ЗУ УСРР. — 1925. — № 92/93. — Ст. 521.
11 ЗУ УССР. — 1925. — № 82. — Ст. 486.
12 Т а м ж е. — 1929. — № 26. — Ст. 203.
13 Ч и с н і к о в В. Зазнач. праця. — С. 14.
14 Хрестоматія з історії держави і права України : У 2 т. / За ред. В.Д. Гончаренка. — Т. 2: Лютий 1917 р. — 1996 р. — К., 2000. — С. 333.
15 К у л и к о в В.В. Взаимоотношения Верховного Суда СССР с Верховными судами союзных республик // Верховный Суд СССР / Под ред. Л.Н. Смирнова, В.В. Куликова, Б.С. Никифорова. — М., 1974. — С. 39.
16 Ч и с н і к о в В. Зазнач. праця. — С. 14.
17 С у с л о Д.С. Зазнач. праця. — С. 184.
18 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1954. — № 6. — Ст. 135.
19 Докладніше див.: З а й ч у к В. Демократичні принципи діяльності радянського
суду. — К., 1965.
20 Докладніше див.: З а й ч у к В. Роль радянського суду в запобіганні правопорушенням. — К., 1970; З а й ч у к В.И. Советская судебная система и ее демократическая сущность. — К., 1977.
21 Хрестоматія з історії держави і права України : У 2 т. — К., 2000. — Т. 2. — С. 594.
22 Див., напр.: Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 1. — С. 52.
23 Зібрання законодавства України. — Т. 4. — К., 2000. — С. 6.
24 Офіційний вісник України. — 2001. — № 25. — Спецвипуск. — Ст. 1141.
25 Т а м ж е. — 2002. — № 10. — Ст. 441.
26 Докладніше див.: Верховний Суд України: історія і сьогодення, портрети й події. — К., 2001.





Реферат на тему: Становлення і розвиток Верховного Суду України (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.