Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Соціально-правові аспекти поводження із засудженими до покарання у виді позбавлення волі (реферат)

Міжнародний досвід показує, що для багатьох країн тією чи іншою мірою залиша­ються актуальними не тільки покарання, але і поводження із ув'язненими і засудженими, зокрема попередження тортур, латентного насилля в місцях позбавлення волі, забезпе­чення засуджених суспільно-корисною оплачуваною працею, надання юридичного захисту, соціально-реабілітаційної допомоги їм після звільнення. Очевидно, що ні одна із сучасних в'язничних систем повною мірою не відповідає вимогам і ре­комендаціям, викладеним у Мінімальних стандартних правилах повод­ження з в'язнями і Європейських в'язничних правилах, інших міжнарод­них нормах з прав людини і поводження із правопо­рушниками.

Для України проблема поводження з в'язнями і засудженими до позбавлення волі є чи не найбільш актуальною з багатьох причин і пе­редусім обставин, викликаних соціально-економічною кризою, кризою на­уки про покарання і поводження із засудженими, відсут­ністю традицій гуманного поводження з людьми взагалі і засудженими до позбавлення волі зокрема. По-перше, ріст злочинності за останнє десятиліття, зокрема тяжкої та орга­ні­зованої, призвів до посилення кримінальних репресій, збільшення кількості осіб у місцях позбавлення волі. По-друге, на ви­сокому рівні знаходиться репресивна свідомість населення, вимоги до посилення каральних засобів, розширення застосування покарання та більш суворого поводження із злочинцями, що суттєво позначається на характері каральної, кримінально-виконавчої політики, законодавства і практики. По-третє, економічний спад, обмежені можливості виділення достатніх фінансових, матеріальних і духовних ресурсів загострили про­тиріччя між необхідними потребами засуджених і можливостями їх за­доволення. По-четверте, погіршення соціальних умов у місцях позбав­лення волі позначається на загостренні відносин між засудженими і пра­цівниками уста­нов, між засудженими і державою, відчуженням багатьох із них від суспільства. Врешті Україна є повноправним членом Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи і повинна виконувати взяті на себе зобов'язання, також і щодо гуманного поводження з ув'язненими, без чого неможлива повноцінна її реінтеграція в європейське і світове співто­вариство.

Проте процес втілення міжнародних норм у життя потребує дос­татнього наукового забез­пе­чення, врахування особливостей національного розвитку, що не суперечить зобов'я­занням у даній галузі, а навпаки, пе­редбачає їх. В Україні відсутня наука про покарання і поводження – пенологія, недостатньо вивчені соціальні проблеми позбавлення волі. Кри­мінально-виконавче право зосереджує увагу на виконанні покарання, а не на повод­женні із засудженими. За час незалежності України не з'явились фундаментальні роботи з питань поводження із засудженими до позбавлення волі. У сучасній кримінально-виконавчій науці більше уваги приділяється виконанню покарання – екзекуції, ніж повод­женню із засудженими.

Для належного поводження з вказаними категоріями осіб уже ство­рені правові переду­мови. У Конституції України на основі міжнародних норм з прав людини і поводження з правопорушниками закріплені гарантії дотримання прав людини, гуманного ставлення до ув'язнених і засуд­жених. Так ст. 28 Конституції України проголошує, що "Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.” Згідно із ст. 63 Основного Закону "Засуд­жений користується всіма правами людини і грома­дянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду”. Новий Кримінальний кодекс України (далі КК), на відміну від попереднього, встановлює більш чіткі межі покарання у виді позбавлення волі, чим створює умови для розширення правового та соціального поля належного, гуманного поводження із засудженими. У ст. 63 даного Кодексу "Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років,” а ст. 64 передбачає "Довічне позбавлення волі”.

Відтепер вико­нання покарання і характер поводження повинні бути прерогативою кримінально-виконавчої (пенітенціарної) політики законо­давства і практи­ки на основі Конституції України, міжнародних норм і стандартів із вра­­ху­ванням своїх національних особливостей та інтересів.

У кінці 80-х рр. минулого століття наука виправно-трудового права сконцентрувала свою увагу на гуманізацію існуючої на той час виправно-трудової системи. Втім, як показав подальший досвід, реалізація гу­манізму без корінних змін репресивної системи із слабкою соціальною інфраструктурою стала проблематичною. Очевидно, що гумані­зація в рам­ках жорсткої каральної, адміністративно-командної системи із збере­женням застарілих норм виправно-трудового законодавства не можлива. За час незалежності України зроблена спроба гуманізувати виправно-трудову політику і систему, замінивши її на кримінально-виконавчу. За цей час прийнято більше 50 законів і змін до них. У 1998 році був утворений самостійний Державний департамент України з питань виконання пока­рань. Основні напрями реформи визначено у відповідній концепції, за­твердженій Кабінетом Міністрів у 1991 році. Урядом було прийнято ряд постанов щодо приведення умов утримання ув'язнених і засуджених до міжнародних стандартів (1992 р.), заходи щодо забезпечення діяльності та надання державної підтримки кримінально-виконавчій системі в її по­дальшому реформуванні (2000 р.). Постановою Уряду від 20 червня 2000 року було затверджено Програму зміцнення матеріальної бази органів та установ виконання покарання на 2000–2004 роки. Відповідно до цих та інших рішень, криміналь­но-виконавча система, незважаючи на її консер­вативність, поступово змінюється. Очевидно, що перші прогресивні кроки з реформування кримінально-виконавчої системи вже зроблено, але їх недостатньо для нормалізації стану щодо гуманного поводження із засуд­женими і в'язнями, реалізації міжнародно-правових стандартів з прав людини і поводження з правопорушниками. Існуюча система карально-виправного впливу на засуджених більше спрямована на виконання по­карання і менше на належне поводження.

Про це свідчить застаріла нор­мативна база і практика виконання покарання. Нова законодавча база, яка концентрується в проектах Кримінально-виконавчого кодексу, Законі Ук­раїни "Про державну службу виконання покарань в Україні,” інших за­конах і підзаконних актах, не передбачає корінних змін, адже на першому місці стоїть виконання покарання, реалізація "кари” – екзекуція. Повод­ження із засудженими та ув'язненими залишається без належної уваги. У нових законах і нормативних актах відсутнє саме поняття "поводження,” а в їх змісті ще зберігається репресивне ставлення до засуджених.

Практика виконання покарання у виді позбавлення волі ще недостатньо враховує особливості поводження із засудженими в умовах гли­бокої соціально-економічної кризи, збіднення засуджених і населення, їх психологічного стану, відчувається відсутність теоретичних розробок щодо поводження із засудженими в умовах кризового стану. Варто звер­нути увагу на труднощі втілення міжнародного досвіду щодо ресоціалізації засуд­жених, адже це пов'язане з додатковими матеріальними і духовними затратами, але в кінцевому результаті такий підхід більш вигідний для суспільства. Реінтеграція засудже­них у суспільство обходиться набагато дешевше, ресоціалізація скорочує рівень повтор­ної злочинності майже вдвічі.

На сучасний стан установ з виконання покарань і поводження із засудженими впливає затяжна соціально-економічна криза. Найбільш гострими проблемами залишаються вели­ка кількість засуджених (не див­лячись на часті амністії та зміни в КК), недостатнє фінансу­вання, дефіцит підготовленого персоналу, трудової зайнятості, розміщення та умови три­ман­ня, матеріально-побутового забезпечення, харчування, медико-сані­тарного обслуговування, репресивного ставлення до засуджених з боку во­єнізованого персоналу, що загалом характеризує неналежне поводження із засудженими.

На кінець 2001 року в установах кримінально-виконавчої системи України утриму­ється близько 200 тисяч осіб, з яких 170 тисяч відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. Протягом останніх п'яти років більшість засуджених не працює. Значна частина продукції, виготовленої засудженими, не користується попитом. Розміщення засуджених, умови їх тримання, харчування і матеріально-побутове обслуговування не відпові­дають нормам національного законодавства, а тим паче міжнародним нормам і стандартам. Особ­ливо гострими є проблеми захворюваності та смертності засуджених, передусім на туберкульоз, СНІД, педикульоз, серцево-судинні хвороби, психічні відхилення. На цьому фоні виділяється незадовільне медико-санітарне обслуговування, нестача медикаментів, медичного обладнання.

За даними дослідження, у суспільстві зберігається усталене во­йовниче ставлення до злочинців, зокрема репресивне поводження із засудженими до позбавлення волі, спря­моване на більш суворе покарання у видах і строках, погане поводження з ними. Анкету­вання, проведене серед населення, включаючи юристів професіоналів (суддів, прокуро­рів, працівників установ з виконання покарань), показало, що більшість із них (69,9 %) схиляється до більш широкого застосування покарання у виді позбавлення волі, збільшенні строків, більш суворого його виконання. Спроби гуманізувати покарання і поводження із засудженими, позбавленими волі, сьогодні зустрічають серйозну протидію в суспільстві. І це зрозуміло, адже злочинці наносять величезну шкоду: вбивають, гра­бують, ґвалтують, наносять матеріальні збитки, вчиняють інші антисуспільні дії, небез­пека яких зростає. У зв'язку з цим поводження з ними, як з людьми, викликає обурення і недостатнє розуміння. Але більш переконливими аргументами на користь гуманного ставлення навіть до найнебезпечніших злочинців повинні бути результати наукових дослід­жень, зокрема висвітлення соціальних проблем застосування покарання, негатив­них наслідків широкого застосування позбавлення волі і репресивного поводження із засудженими. За цими результатами стоять не тільки права засудженого до позбавлення волі, але й права, інтереси багатьох верств населення і врешті безпека самого суспільства. Надмірне покарання і жорстоке поводження мають зворотний зв'язок і разом з рецидив­ними злочинами створюють додаткову загрозу безпеці сус­пільства.

Анкетування засуджених до позбавлення волі у виправних установах посиленого і суворого режиму для повнолітніх (осіб) показало, що найбільші страждання і переживан­ня у них викликають наступні елементи: факт засудження – 22,4 %, ізоляція від суспільства – 41,2 %, примусовий спосіб життя – 23,5 %, обмеження побачень – 21,0 %, матеріально-побутові обмеження – 23,5 %, відрив від сім'ї – 60,0 %, вимушеність бути у сере­довищі інших засуджених – 13,6 %, інші умови – 7,1 %, страждань не викликають – 4,0 %. Проведені дослідження показали, що у місцях по­збавлення волі відбувають покарання переважно особи молодого і се­реднього віку, майже половина з них не одружені, мають низький освітній рівень, більше половини не мають спеціальності, більшість засуджених не працює, із працюючих більшість незадоволені працею, головними при­чинами цього є: низький заробіток, примусова праця, відсутність за­цікавленості, низький рівень орга­нізації праці. Найбільше невдоволення викликають матеріальне забезпечення (66,0 %), харчування (70,0 %). Як показують соціологічні опитування засуджених, більшість із них турбують питання не тільки і навіть не стільки власне покарання (ізоляція і строк), скільки репресивне, примусове, нерідко жорстоке поводження з ними у місцях позбавлення волі і після звільнення. Ці дані підтверджуються й іншими фактами. У жовтні 2001 року в Женеві Комітет ООН з прав людини розглядав ситуацію, що склалася щодо прав люди­ни в Україні. Міжнародні правозахисники звернули увагу на знущання над ув'язненими в українських в'язницях. За даними "Емністи інтернешнл” в окремих випад­ках ув'язнені вмирали від тортур. Експерти Ради Європи ще у 1996–1997 рр. звертали увагу на неналежне поводження із ув'язненими і за­судженими, зокрема умови тримання, харчування, медичне обслугову­вання. Офіційні дані щодо надзвичайного становища з прав людини у місцях позбавлення волі України ще недостатньо висвітлюються, оче­видно, випадки катування, застосування тортур більше стосується попе­реднього ув'яз­нен­ня, де ще існує практика проведення "поглиблених допитів” для визнання підслідними "своєї” провини, але це не менше стосується порушень прав людини, покараної до позбавлення волі.

У юридичній літературі, виправно-трудовому законодавстві і прак­тиці виконання покарання у виді позбавлення волі довгий час абсо­лютизується режимом виконання і відбування покарання. На думку А.П. Кривошеї "режим є вираженням властивої кримі­нальному покаранню – кари,” під яким розуміються усі правообмеження: ізоляція з усіма ат­рибутами, включаючи зв'язки із зовнішнім світом, нагляд і контроль за поведінкою засуджених, зміни умов відбування покарання, заборони, особ­ливі правила поведінки, обов'язки засуджених та порядок і умови вико­нання та відбування покарання, забезпе­чення ефективного впливу праці, навчання, професійної підготовки.

Таке широке розуміння режиму призвело до того, що увесь спосіб життя засуджених стає об'єктом примусу, який характеризує репресивне поводження з ними, і каральні функції режиму суттєво відрізняються від функцій режиму, передбачених міжнародними стандартами. У Виправно-трудовому кодексі, незважаючи на велику кількість змін і доповнень, зберігається "карально-виправний вплив” на засуджених, який полягає у репресивному режимі, примусовій праці, примусовій виховній, соціально-психологічній роботі, обме­женні багатьох прав засуджених, які виходять за межі покарання, встановлених Кримі­наль­ним кодексом і вироком суду. За результатами дослідження, серед працівників установ з виконання покарань зберігається виражена тенденція на переоцінку ролі примусових методів і засобів впливу на засуджених. Дисциплінарні стягнення у вигляді штрафного ізолятора, поміщення в приміщення камерного типу, позбавлення побачень і передач, серед інших дисциплінарних стягнень становить більше половини. Втім такі засоби, як показує досвід, не дають очікуваних позитивних резуль­татів, швидше навпаки, озлоблюють, відчужують і десоціалізують засуд­жених, тому вони повинні бути винятко­вими. Нерідко в практиці установ допускається свавілля адміністрації у ставленні до засуджених, хоча свавілля одних призводить до безвілля і безпорадності інших.

Для належного поводження із засудженими, їх виправлення важливе значення має задоволення першочергових соціальних потреб, адже на цьому ґрунтується їх мотивація і подальша поведінка. Для усвідомлення цього слід звернутися до відомої теорії змісту мотивацій, розробленої Абрахамом Маслоу. Згідно із теорією мотивацій, в основі неї лежить комплекс потреб, які зводяться до п'яти головних типів: 1) фізіологічні потреби (в їжі, воді, сексі, опаленні, чистому повітрі, гарантіях оплати праці тощо); 2) потреби в без­пеці; 3) відносини приналежності; 4) потреби в самоповазі; 5) потреби в самоактуалізації. Отже, першочергово повинні бути задоволені потреби нижчого рівня і тільки після цього активізуються більш високі наміри, адже задоволення потреб людини проходить послідовно: спочатку фізіологічні, потім потреби в безпеці, приналежності тощо. За дани­ми нашого дослідження у місцях позбавлення волі об'єк­тивно та суб'єктивно не задоволь­няється цілий комплекс фізіологічних і соціальних потреб, зокрема: в харчуванні, сексі, матеріально-побутових умовах, праці й оплаті за працю, безпеці тощо. Тому очевидним є те, що засуджені направляють свої зусилля для задоволення потреб, компенсації їх, для чого створюється відповідне мікросередовище, групування за різними критеріями, часто негативної спрямованості. Отже, не вирішивши першочергові соціальні питання засудже­них, які характеризують повод­ження, марно сподіватися на їх виправлення і соціальну інтеграцію в сус­пільство. На виправлення чи невиправлення засуджених, як показує дос­лідження, впливає не стільки власне покарання, скільки поводження з ними.

Для сучасної науки, законодавства і практики неабияке значення має визначення основних термінів і понять щодо поводження із ув'язненими і засудженими, адже вони в наукових джерелах висвітлені та закріплені в законодавстві. Термін "поводження,” поряд з іншими значеннями, у ро­сійсько-українському словнику означає "обращение, обхождение с кем-либо”.

В українському тлумачному словнику "поводження” – це став­лення до когось і спосіб чи характер застосування чого-небудь, корис­тування чимось, певна поведінка, спосіб або характер дій. Наприклад: оця шпитальна (госпітальна їжа) та супокій у шпитальних келіях, та лагідніше поводження шпитальних дозорців… і є голов­ною приманою, що заставляє … в'язнів тужити за шпиталем (фр.).” Поводитись – означає тримати себе з кимсь яким-небудь чином, обходитися, бути звичаєм, загально­прийнятим правилом. Поводити – спрямувати рух кого-небудь, допомогти або при­мусити йти, рухатися, правити, спрямувати чиюсь діяльність, скеровувати кого-небудь, почати здійснювати, робити, виконувати що-небудь, зай­матися чимось. Виходячи з цього, поводження із ув'язненими і засуд­женими до позбавлення волі означає ставлення, спосіб чи характер за­стосування до них різних заходів впливу, поводитись з ними певним чи­ном, обходитись з ними відповідно до загальноприйнятих правил, звичаїв, допомагати їм, примушувати і спрямовувати їх діяльність скеровувати, виконувати ними що-небудь або займатися певною діяльністю. Повод­ження із засудженими та ув'язненими може бути різним і тому в літературі для його визначення вживаються різні терміни: "погане,” "неналежне” поводження і покарання, які переступають межі пристойного тощо. За­галом виділяється репресивне, гуманне і змішане поводження. У ст. 10 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права наголошується: "Усі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і повагу гідності, властивої людській особистості.” У багатьох міжнародних нормативних актах, стандартах, які стосуються прав людини і поводження з правопорушниками, термін "поводження” – (treantment) використову­ється у широкому, загальному значенні. У Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими викладені основні принципи, які охоплюють питання безпечного утримання, класифікації ув'язнених, влаш­тування їх після звільнення (п. 56–64).

Принципи містять у собі наступні положення: зведення до мінімуму страждань, властивих ув'язненню; нормалізація життя у в'язниці; заохочення ув'язнених до законо­слухняного та матеріально самостійного життя після звільнення; забезпе­чення допомоги відповідно до індивідуаль­них потреб; полегшення посту­пового повернення до життя в суспільстві; робиться акцент на те, що ув'язнені є частиною суспільства.

Найбільш точно відображені виняткові види поводження у Євро­пейській Конвенції проти катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або пока­рання. Вказані надзвичайні види повод­ження чи покарання категорично заборонені. Відповідно до Конвенції, поводження є жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність, якщо воно: не відповідає скоєному акту або меті підтримання дисципліни та режиму, що визначений; нерозумне; не є необхідним; довільне; ви­кликає невиправдані біль та страждання. Для їх визначення до уваги беруться наступні фактори: характер і тривалість покарання, частота повторення та можливі сумарні наслідки, залежно від статі, віку та інших фізичних характеристик ув'язненого, стан фізичного, розумового здоров'я ув'язненого, будь-яка можливість кваліфікованої та компетентної медичної перевірки наслідків для фізичного і розумового здоров'я ув'язненого, відповідність законам. Важливим при цьому є положення ст. 5 Кодексу поводження посадових осіб із підтримки правопорядку, що посадові особи в'язниць не мають права обґрунтовувати жорстоке поводження з ув'язненими, посилаючись на законодавство або інструкції вищих органів.

Найбільш актуальною є проблема реалізації міжнародних норм і стандартів щодо характеру покарання у виді позбавлення волі і повод­ження із засудженими, адже загальні результати залежать від того та іншого.

По-перше, протягом тривалого часу міжнародні норми щодо застосування покарання у виді позбавлення волі і поводження із засудженими ігнорувались, не знаходили достатньої підтримки і реалізації в правовому полі України. Крім того, в окремих публікаціях радянського періоду вважалось, що радянське законо­давство не тільки відповідає міжнародним нормам, але і переважає їх. По-друге, рекомендований характер Мінімальних стандартних правил поводження із ув'язненими, прийнятих ООН в 1955 році та Європейських в'язничних правил 1985 року, сприймався як необов'язковий для виконання. Адміністративно-командна система того часу була привчена виконувати лише ті норми, які закріплювалися в законодавстві та підзаконних нормативних актах. Кримінальне, виправно-трудове законодавство навіть не згадувало про міжнародні правила поводження із в'язнями і засудженими, а Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ прямо порушувало їх. По-третє, до 90-х років міжнародні стандарти поводження з ув'язненими і засудженими були закритими для суспільства, поводження з ув'язненими і засудженими не висвітлювались у науковій і не вивчались у навчальній літературі, зокрема у виправно-трудовому праві. Хоча на початку 90-х років Міжнародні стандартні правила поводження із ув'язненими і засудженими отримують більш широке відображення в теорії кримінально-виконавчого права і навчальній літературі, але належного висвітлення і запровадження вказані норми і стандарти ще не отримали, вони не стали основою національного законодавства, не втілені у практичну діяльність установ з виконання покарання.

Для більш глибокого розуміння проблем поводження із ув'язненими і засудженими необхідно звернутися до практичної діяльності Європейсь­кого Суду з прав людини. При розгляді конкретних справ Суд зауважує, що особу можна принизити самим фактом її засудження, але для цілей статті 3 Конвенції про заборону катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання важливо, щоб особа була принижена не просто самим засудженням, а виконанням призначеного їй покарання. Фактично таким може бути один із наслідків призначеного судом покарання, яке передбачає безвільне підкорення вимогам карної системи. Покарання може бути таким, що принижує гідність, під час виконання якого з ним поводились як з об'єктом, що перебу­ває у владі державних органів, – стало посяганням саме на гідність і фізичну недотор­каність особи. Поводження, яке не тягне тілесних ушкоджень, може характеризуватись, як "неприємне,” "різке,” "грубе,” "суворе,” "зле,” "по­гане,” "неналежне” тощо. Біль­шість засуджених до позбавлення волі від­чуває "неспокій,” "просто біль,” "дискомфорт” від самого факту винесення даного виду покарання, характерними рисами якого є суво­рість, жорст­кість. І тому нерідко проголошення вироку тягне за собою фізичні і ду­шевні страждання. Проте це не стосується категорії "нелюдського чи такого, що принижує гід­ність поводження чи покарання.” У основній фразі "нелюдського поводження” розуміється інше поводження, тобто "варвар­ське”, "звіряче”, "брутальне”, або "жор­стоке”. Як правило, таке повод­ження залишає за собою об'єктивні сліди, тілесні ушкод­ження.

У зв'язку з відсутністю фактичних тілесних ушкоджень "нелюдське поводження” мо­же виражатися у надзвичайно сильних фізичних і душевних стражданнях, а також у гострих психічних розладах. "Нелюдське поводження зводиться до такого поводження, до якого не повинен вдаватися жоден представник людського роду стосовно іншого, що становить звірячу або принаймні варварську поведінку”. Таке, що принижує гідність, поводження повинно позначати дещо справді образливе, принизливе для людської гідності або зневажливе (насильницьке гоління голови, вимазування дьогтем, грязю­кою, роздягання і водіння голим перед чужими людьми, одягання так, щоб викликати глузування або зневагу). Практика виправно-трудових установ радянського періоду і сучасна практика у місцях позбавлення волі має досить прикладів приниження гідності засуджених, зокрема: гоління го­лови, одягання на засуджених полосатого одягу тощо. Важливими є методи поводження, що принижують гідність, оскільки вони викликають у засуджених почуття страху, страждання і неповноцінності, що може призвести до образи і приниження, а можливо, до "зламу їх фізичної і моральної стійкості.” Ображають і прини­жують гідність не суб'єктивні почуття, що виникають у особи, а об'єктивний харак­тер дій чи повод­ження, якими викликаються такі почуття. З практики, це примусові мето­ди виконувати безглузду роботу, копати яму, "хоронити” недопалок або заставляти засудженого їсти екскременти, одягати наручники з над­мірною силою, виконувати інші принизливі для людини дії, крім того глузувати з цього.

При реалізації міжнародних стандартів поводження із засудженими в Україні слід враховувати ряд специфічних факторів, обумовлених істо­ричними і правовими особли­востями застосування покарання у виді по­збавлення волі за радянську добу. Це стосується етіології, сутності і змісту покарання, форм його виконання. Характер позбавлення волі і поводження із засудженими в Україні фактично залежить від виду режиму установи, в якому воно виконується. На відміну від західної пенітенціарної системи, де під позбав­ленням волі розуміють ув'язнення, а місцем його відбування є в'язниці, в Україні найбіль­шого поширення набули колонії (виправні установи). Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими і Європейські в'язничні правила виходять перш за все із сутності ув'язнення і на цій основі побудована система поводження із в'язнями, класифікація, умо­ви тримання, матеріально-побутового обслуговування, медичного забезпечення, принципи управління, організація праці, засоби безпеки, підготовка кадрів тощо. В'язнич­ні системи пенітенціарного типу відоб­разились на філософії не стільки виконання пока­рання, скільки повод­ження із в'язнями. Врешті однією із головних проблем втілення між­народних норм і стандартів в Україні є низький рівень економічного, соціального та культурного розвитку.

При формуванні національної стратегії і тактики поводження із за­судженими слід спиратися на суспільство, національні і релігійні традиції, які відроджуються в Україні. У сучасній науковій літературі звертається увага на етнопсихологію українців, зокрема на такі риси, як: любов до рідної землі та її природи, повага до старших, батьків, праце­любність, волелюбність, хлібосольство, терпимість, почуття власної гідності, неза­лежно­сті, індивідуалізм, схильність українців до прощення, толерантність і неагресивність, упертість, стриманість, наполегливість, схильність до об­щини та сімейних відносин.

Крім цього, у ХХ столітті українське сус­пільство, поряд з іншими негараздами, практично пережило трагедію ши­рокого і не завжди виправданого застосування позбавлення волі (політичні репресії), яке зламало долю мільйонів людей, окремих прошарків на­селення. Це не могло не відобразитись на сучасній свідомості українців та їх ставленні до засуд­жених. Важливе значення також має відродження і поширення християнства в Україні та піклування релігійних організацій про знедолених, також і про засуджених до позбав­лення волі. За даними дослідження із збільшенням кількості церков і релігій в Україні збіль­шується їх активність у діяльності установ виконання покарань щодо духовного відродження засуджених. За десять років незалежності України тисячі засуджених повер­нулись обличчям до релігійних, християнських цінностей. Отже, із наведеного можна зробити наступні висновки:

1. Гуманне поводження із засудженими в Україні через наявність багатьох причин знаходиться на вербальному рівні і тому увага до даної проблеми повинна бути суттєво посилена, адже це стосується інтеграції засуджених у суспільство, профілактики реци­диву, інтеграції України у світове співтовариство.

2. У кримінально-виконавчій політиці та законодавстві акцент необ­хідно перенести з покарання на гуманне поводження із ув'язненими і засудженими. У законодавстві усього кримінально-правового комплексу потрібно удосконалювати норми, що стосуються гуманного поводження із ув'яз­неними та засудженими. Очевидно необхідно прийняти свої націо­нальні Правила поводження із ув'язненими і засудженими в місцях позбавлення волі та Закон "Про соціальну реабілітацію і адаптацію осіб, звільнених із місць позбавлення волі.”

3. У правовій науці увага повинна бути звернена на дослідження проблем не тільки покарання, але і поводження, адже за цим стоять права людини і безпека суспільства, з цією метою розвивати такі галузі знань, як пенологія та соціологія покарання.

4. На практиці створити соціальні умови для належного поводження із засудженими, класифікувати засуджених за новими критеріями, запро­ваджувати програми ресоціалі­зації і загалом олюднювати кримінально-виконавчу систему, формувати в'язничну систе­му пенітенціарного типу з урахуванням міжнародного досвіду та національних інтересів.





Реферат на тему: Соціально-правові аспекти поводження із засудженими до покарання у виді позбавлення волі (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.