Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Соціальна держава (реферат)

Згідно зі ст.1 Конституції 1996 року, Україна є соціальною державою. Безперечно, таке проголошення відображає не реальну дійсність, а лише прагнення та орієнтацію молодої Української держави, є декларацією її намірів. Це конституційне положення поставило на порядок денний актуальне завдання перед суспільними науками і, в першу чергу, теорією держави та права – визначити й дослідити сутність, ознаки і функції соціальної держави, науково обґрунтувати її загальнотеоретичну характеристику, накреслити шляхи побудови такої держави в Україні. Останнє завдання, яке логічно випливає з попередніх, уявляється особливо важливим. Проте, цілком зрозуміло, що без чіткої та цілісної науково-теоретичної концепції соціальної держави неможливо втілити в життя її основні ідеї та принципи. Слушною є думка академіка АПрН України Ю.С.Шемшученка, що "у державотворчій діяльності краще йти від загального до конкретного, а не навпаки, бо без теорії практика дійсно сліпа” [1,с.3].

Разом з тим, загальновизнаною є теза про те, що будь-яка теорія, будь-яка наукова думка виникає, існує та розвивається в певній поняттєвій формі. Чіткому розумінню поняття "соціальна держава” заважає низка обставин, серед яких дослідники виділяють складність цього явища [2, с.27], неоднозначність самого слова "соціальна” [3, с.101; 4, с.118; 5, с.54], невизначеність завдань держави, яка, згідно з сучасними теоріями, повинна не просто бути уособленням влади, але таким інститутом, що існує саме для людей [6, с.64].

Аналіз доступної нам сучасної наукової літератури (передусім – української та російської) з проблематики соціальної держави приводить до думки щодо можливості виділити три основні, системно-взаємопов'язані між собою "блоки” завдань такої держави, розгляду яких і присвячується дана стаття.

Перший "блок” завдань – це створення юридичних та фактичних умов для самостійного забезпечення працездатною людиною для себе та для своїх близьких гідного життя, а також здійснення державою заходів щодо підтримки непрацездатних груп населення, "соціальних аутсайдерів”, хоча б на рівні прожиткового мінімуму. Другий "блок” завдань – забезпечення реальних гарантій реалізації економічних і соціальних прав громадян. І третій – це заходи, спрямовані на мінімізацію невиправданих соціальних відмінностей, стримування майнового розшарування населення, зміцнення соціальної злагоди і єдності народу.

Розглянемо зазначені "блоки” завдань докладно.

1.Соціальна держава повинна створити необхідні передумови для того, щоб її громадяни мали змогу забезпечити себе та свою сім'ю усім необхідним, не вдаючись до державної опіки. І лише особи, які не можуть з тих чи інших об'єктивних, не залежних від них причин (хвороба, непрацездатний вік та ін.) утримувати себе, повинні одержувати від держави достатню допомогу, щоб вести гідний людини спосіб життя. Для виконання цих завдань держава має проводити активну соціальну політику, проте не перетворювати суспільство, за висловом Г.Габіша, в "суспільство отримувачів допомоги” [7, с.171], щоб за наявності соціальних гарантій та субсидій було ліпше отримувати допомогу, ніж працювати.

Соціальна держава може бути визначена в своєму конкретному та загальному значенні як держава, яка передусім зобов'язана сприяти самостійності та відповідальності кожного індивіда за свої дії і, крім того, надавати соціальну допомогу тим громадянам, які не з власної вини не можуть визначити або нести відповідальність за власний добробут [5, с.56].

Таке розуміння завдань соціальної держави деякими ученими [8, с.16-17; 9, с.4; 10, с.37; 11, с.3] відображає їхню прихильність до ліберальної моделі соціальної політики, яка припускає надання можливостей для розв'язання індивідуальних проблем самому громадянинові, а держава лише формує для цього умови й покладає на себе ті функції, які не може виконати власними силами особа або сім'я. Метою соціальної політики за такого підходу є забезпечення рівності можливостей, надання рівних шансів усім у досягненні того соціального статусу, який відповідає кожній особистості [12, с.5-6]. Сучасний лібералізм визнає необхідність державної підтримки тих, хто опинився в складній ситуації, визнає відповідальність суспільства і держави за забезпечення всім гідного людини рівня життя, але вважає таку відповідальність лише вторинною. Первинною ж є особиста відповідальність людини за своє матеріальне становище, в тому числі і пов'язана з соціальним страхуванням від різних чинників ризику.

У контексті викладеного не можна не згадати відому енцикліку папи Пія XI "Quadradesimo anno”, в якій був сформульований принцип субсидіарності. Цей принцип католицької доктрини повинен був сприяти досягненню "золотої середини”, що гарантує найбільш справедливий суспільний устрій, рівновагу між свободою та рівністю. У найзагальнішому вигляді його можна розуміти як заборону і недоцільність надмірної соціальної опіки держави над людиною при вирішенні проблем, з якими особа взмозі дати собі раду самостійно.В цьому сенсі католицька доктрина головним завданням соціальної держави вважає гармонійний розвиток соціально відповідальної особи, піклування про її свободу та гідність.

Розглядаючи перший "блок” завдань соціальної держави, стикаємось з питанням – чи може людина мати атрибут громадянської самостійності, щоб, за словами І.Канта, бути зобов'язаною своїм існуванням та утриманням не свавіллю когось іншого у складі народу, а своїм власним правам і силам, як члена спільноти, при адміністративно-командному методі ведення господарства, при відсутності права приватної власності? Безумовно, що ні.

Сумний приклад СРСР та інших країн "соціалістичного табору” наочно довів, що альтернативи ринку немає. Проте досвід капіталістичних країн показує, що ринковій економіці властиві свої, теж досить непривабливі і негативні риси. Тому економічною основою соціальної держави повинно бути не просто ринкове господарство, а соціально орієнтоване, яке відомий німецький економіст А.Мюллер-Армак уявляв у вигляді певного магічного трикутника, вершинами кутів якого є цілі особистої свободи, економічного і соціального забезпечення та економічного зростання [13, с.268]. Соціальна орієнтованість економіки полягає, по-перше, в тому, що виробництво дає змогу створити й нагромадити матеріальні ресурси, необхідні для забезпечення існування соціально найбільш незахищених верств населення – непрацездатних (за віком чи за станом здоров'я) та вимушено безробітних. А, по-друге, в тому, що це виробництво у кінцевому підсумку підпорядковується задоволенню матеріальних та культурних потреб усіх членів суспільства [14, с.27].

2.Соціальна держава – це держава, основним завданням якої є створення умов і відповідальність за реалізацію так званих прав людини "другого покоління”, тобто соціальних, культурних та економічних. Це положення, як видається, є, безперечно, центральним у сучасній концепції соціальної держави [15, с.130; 16, с.23; 17, с.3; 18, с.118] – адже держава, в якій реально не забезпечені вищеназвані права і яка навіть не прагне до цього, однозначно не може називатися соціальною.

Загальна Декларація прав людини проголошує, що кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній й культурній галузях за допомогою національних зусиль та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (ст.22). Положення цієї та інших статей Декларації, присвячених правам "другого покоління”, були розвинені і деталізовані в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Європейській соціальній хартії, Конституціях багатьох країн, у тому числі й України. Але, незважаючи на це, питання про статус та гарантії соціально-економічних прав до наших днів залишається дискусійним.

Безумовно, ця категорія прав людини має свою специфіку – адже ступінь їх гарантованості з боку держави, на відміну від "класичних” прав (політичних і особистих), перебуває у досить жорсткій залежності від стану справ в економіці або, за виразом І.Ледях, від "соціальної дієздатності держави” [16, с.27]. За прикладами для підтвердження цієї тези далеко ходити не треба: на тлі масового безробіття, тотального зубожіння та інших сумних реалій життя в Україні, закріплені Конституцією положення про забезпечення прав особи на працю (ст.43), соціальний захист (ст.46), житло (ст.47), достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст.48) виглядають досить декларативними і, є, скоріше, "добрими намірами” держави.

Якщо особисті права головно спрямовані на забезпечення свободи від протиправного втручання державної влади, то для соціальних прав характерною є наявність претензій на забезпечення і здійснення інтересів індивіда за допомогою державних дій. На державу покладаються додаткові вимоги щодо здійснення державної соціальної політики на основі тих ресурсів, які держава може виділити на ці цілі. Тому основні громадянські та політичні права людини, такі як право на життя, право на визнання правосуб'єктності, свобода думки, совісті, релігії та інші не мають суттєвих відмінностей за ступенем їх забезпечення, чого не можна сказати про рівень забезпечення соціально-економічних прав, який багато в чому зумовлений рівнем промислового та соціально-економічного розвитку тієї чи іншої країни [15, с.131; 19, с.43]. Не випадково, багато західних учених не визнають прав людини "другого покоління” суб'єктивними, оскільки вони не можуть бути безпосередньо захищені державно-правовими засобами передусім у судовому порядку. Тому чимало держав, наприклад США, не приєдналися до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, посилаючись саме на цю обставину [18,с.109].

Забезпечення соціальних прав у суспільстві потребує докорінної перебудови відносин власності, визнання непорушності та гарантованості кожному громадянинові економічної свободи. Збереження і розвиток усіх форм власності – необхідна умова для набуття особою економічної свободи, без якої неможлива і свобода політична. Економічна свобода індивіда, його економічна незалежність – умови становлення громадянського суспільства як суспільства незалежних і повноправних громадян, свобода яких гарантована, права надійно захищені [20, с.81-82].

У сучасному суспільстві без соціальної держави неможливе повноцінне здійснення не тільки економічних, соціальних та культурних прав, але й прав "першого покоління” – політичних і особистих. У випадку незабезпеченості соціальної сторони життєдіяльності людей, гідного рівня їхнього життя деформується вся структура прав і свобод людини: знижується політична активність, зростає апатія і зневіра в державу, далеко не завжди є доступними індивіду гарантії прав і свобод (наприклад, права на захист). Соціальна незахищеність нерідко породжується браком основного громадянського (особистого) права – права приватної власності. Проблеми матеріального забезпечення часто відіграють вирішальну роль під час виборів у представницькі органи, в передвиборчій боротьбі за пост президента. Тому соціальна держава безпосередньо впливає на здійснення всього єдиного комплексу прав і свобод людини [18, с.118]. Саме в такому контексті треба сприймати, на нашу думку, дефініцію, запропоновану київським соціологом В.Жмиром: "Соціальна держава – це держава, що послідовно проводить політику, спрямовану на захист прав людини” [21, с.8].

3.Третій "блок” завдань соціальної держави становить комплекс заходів, спрямованих на створення і підтримання гармонійних відносин у суспільстві, зміцнення соціального миру та злагоди, стримування соціального розшарування населення [22, с.29; 23, с.29; 24, с.249; 25, с.357; 26, с.27]. В сутнісному значенні соціальна держава є такою, яка служить суспільству і прагне виключити, або звести до мінімуму, соціальні відмінності і на цій основі забепечити досягнення соціального миру в суспільстві [27, с.120].

Чільне місце в цьому відводиться так званій "політиці доходів”, яка здійснюється шляхом збалансованої системи оподаткування, формування соціально орієнтованого бюджету, фінансування соціальних програм. Механізм оподаткування справляє значний вплив на формування реальних доходів та рівень життя населення і найбільш повно характеризує реальний стан дотримання принципу соціальної справедливості, а також визначає ступінь захисту соціально-економічних прав громадян. Тільки та держава може стати економічно сильною і стабільною в своєму розвитку, законодавча база якої щодо функціонування механізму оподаткування доходів населення відповідатиме інтересам переважної більшості громадян. Світовий досвід засвідчує, що кожна демократична держава, яка прагне мати в суспільстві соціальний мир і злагоду, постійно вдосконалює систему оподаткування доходів громадян у напрямі повної узгодженості інтересів усіх суспільних верств населення [28, с.29].

В Україні співвідношення між грошовими доходами 10% найбільш і найменш забезпечених груп населення перевищує 12 разів. У країнах Західної Європи цей коефіцієнт не перевищує 6 разів, у США – 11. На думку Президента України Л.Кучми, такі контрасти в доходах нині є чи не основним чинником соціального напруження в суспільстві [29]. А відтак для України є особливо актуальною проблема формування та проведення ефективної "політики доходів” і прийняття з цією метою нового Податкового Кодексу.

Мир і злагода в суспільстві, що зумовлюють успіх соціальної політики, значною мірою також залежать від рівня розвитку в соціально-трудових відносинах соціального партнерства, нового механізму розв'язування соціальних проблем шляхом переговорів між трьома сторонами – власниками засобів виробництва (підприємцями), найманими працівниками і державою. Соціальне партнерство представників сторін відбувається за принципами добровільності, рівноправності, відповідальності, високої свідомості при узгодженні інтересів підприємців та найманих працівників з державними інтересами [30, с.14].

Державне втручання у взаємовідносини робітників і працедавців, за умови їхньої згоди на таке втручання, дістало назву "трипартизму”. Трипартизм виробив дві основні моделі державних дій: "до” і "після” трудового конфлікту. Друга модель характерна для Великобританії, США, Канади і деяких інших країн, де держава традиційно здійснює лише мінімальне регулювання економіки. Перша ж модель характерна, скоріше, для країн, де держава завжди більш рішуче здійснювала вплив на приватний сектор. За другою моделлю втручання держави відбувається на тій стадії, коли конфлікт між працедавцями і профспілками вже є явним і готовим перерости в дії, що підривають стабільність суспільства. За першою ж моделлю держава прагне попередити небажані події і заздалегідь досягти такої угоди між сторонами, яка дала б змогу забезпечити соціальний мир у крайньому разі на термін дії угоди [31, с.126].

Цим шляхом йде і сучасна Україна, де з метою запобігання конфліктів у соціально-трудовій сфері укладаються як генеральні угоди між урядом та проспілками, так і угоди на галузевому й регіональному рівнях. Започатковане в 1992 році Указом Президента України формування механізму та організаційних структур соціального партнерства в Україні набуває чимраз більшої ваги в умовах переходу до ринкової економіки, приватизаційних процесів, загострення соціально-трудових відносин. Проблеми соціального партнерства, безумовно, потребують серйозної уваги як з боку науковців, так і органів державної влади та управління. І передусім у цьому сенсі на порядку денному стоїть завдання прийняття відповідного Закону.

Підсумовуючи викладене і виходячи з вищенаведеного розуміння "три-блокового” завдання соціальної держави, видається можливим визначити її як державу, яка, маючи за економічну основу соціальне ринкове господарство, створює всі можливі умови для реалізації прав людини "другого покоління”, для самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідальною особою собі та своїй сім'ї необхідного матеріального рівня життя; гарантує кожному прожитковий мінімум для гідного людини існування та сприяє зміцненню соціальної злагоди в суспільстві.

За такою державою – майбутнє.


Література

1. Шемшученко Ю.С. Наукові засади формування правової держави в Україні // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку // Короткі тези доповідей та наукових повідомлень республіканської науково-практичної конференції 9-11 листопада 1995р. – Харків, 1995.

2. Яковюк І. Про обсяг поняття "соціальна держава” (на основі порівняльного аналізу моделей ФРН і України) // Право України. – 1998. – №11.

3. Баглай М.В. Капитализм и "социальная демократия”. Теоретические вопросы развития социальной деятельности буржуазного государства. – М., 1970.

4. Современные буржуазные учения о капиталистическом государстве: Критические очерки / Под ред. В.А. Туманова. – М., 1967.

5. Фабрициус Ф. Права человека и европейская политика. Политико-правовое положение трудящихся в Европейском сообществе / Пер. с англ. – М., 1995.

6. Государственное право Германии. – М., 1994. – Т.1.

7. Габиш Г. Социальные гарантии в условиях рыночной экономики //Общество и экономика. – 1998. – №10-11.

8. Безлепкина Л.Ф. Социальное государство – это социальное развитие для всех // Социальное обеспечение. – 1995. – №11.

9. Гриценко Н.Н. Социальное государство (социально-экономический аспект) // Общество и экономика. – 1996. – №8.

10. Перглер Т. Німецька модель соціальної держави // Нова політика. – 1996. – №2.

11. Шаронов А.О. О некоторых аспектах социальной политики в современной России // Общество и экономика. – 1998. – №6.

12. Новікова О. Концепція соціальної політики України: проблеми і шляхи розв'язання // Соціальна політика і соціальна робота. – 1998. – №1-2.

13. Мюллер-Армак А. Принципы социального рыночного хозяйства //Социальное рыночное хозяйство. Теория и этика экономического порядка в России и Германии.-С.Пб., 1999.

14. Рабінович П. Громадянське суспільство і правова держава (загальнотеоретичні міркування) // Українське право. – 1996. – №3.

15. Абдулаев М.И. Права человека (Историко-сравнительный анализ). – С.-Пб., 1998.

16. Ледях И.А. Социальное государство и права человека (из опыта западных стран) // Социальное государство и защита прав человека / Под ред. Е.А.Лукашевой. – М., 1994.

17. Мостовий Г.І. Соціальна відповідальність держави // Актуальні проблеми державного управління: Науковий збірник №2(4). – Харків, 1999.

18. Общая теория прав человека / Под ред. Е.А.Лукашевой. – М., 1996.

19. Бахин С.В. О классификации прав человека, провозглашенных в международных соглашениях // Правоведение. – 1991. – №2.

20. Аграновская Е.В. Формирование рынка в России и защита прав граждан //Социальное государство и защита прав человека / Под ред. Е.А. Лукашевой. – М., 1994.

21. Жмир В. Соціальна держава, соціальна політика, соціальна робота (спроба концептуального аналізу) // Соціальна політика і соціальна робота. – 1997. – №1(2).

22. Волинка К. Деякі проблеми соціального забезпечення в Україні // Нова політика. – 1997. – №3.

23. Коментар до Конституції України / За ред. В.Ф.Опришка. – К., 1996.

24. Молдован В.В., Мелащенко В.Ф. Конституційне право: опорні конспекти: Навч. посіб. для студ. юр. вузів та фак-тів. – К., 1996.

25. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К., 1998.

26. Яремчук С.В. Короткий словник політологічних термінів. – Львів, 1998.

27. Общая теория государства и права: Курс лекций / Под. ред. В.И.Гоймана. – М., 1998. – Вып. 2. Теория государства.

28. Мандибура В. Оподаткування доходів громадян: чого вчить світовий досвід // Віче. – 1999. – №8.

29. Соціальна політика має стати справді людяною (виступ Президента України Л.Д.Кучми на розширеному засіданні Колегії Міністерства праці та соціальної політики України 13.04.1999р.) // Урядовий кур'єр. – 1999. – 15 квіт.

30. Бондар І., Соколенко Н. Концептуальні положення соціальної політики: механізми реалізації // Праця і зарплата. – 1995. – №17(81).

31. Мкртчан Г., Чистяков И. Социальное партнерство, трипартизм и генеральные соглашения // Общество и экономика. – 1998. – №10-11.





Реферат на тему: Соціальна держава (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.