Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Система права. Поняття та ознаки права (реферат)

Зміст

1. Поняття та ознаки права.... 3

2. Форми права 8

3. Право - регулятор суспільних відносин у правовій системі 14

4. Інститути права і правових норм 21

Література.............. 25


1. Поняття та ознаки права

Право – система принципів і норм, правила поведінки, які формально закріплюють міру свобод і справедливості.

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, охороняти і захищати ці відносини. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає основне місце.

Юридичне право – це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

Юридичне право поділяється на об'єктивне та суб'єктивне.

Об'єктивне – система всіх правових приписів, що встановлені, охороняються, захищаються державою, мають загальнообов'язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Суб'єктивне – певні можливості, міра свободи, що належить суб'єктові, який сам вирішує, користуватися ними чині.

Ознаки права:

- право – це система правових норм;

- це правила поведінки загального характеру;

- ці правила мають загальнообов'язковий характер;

- вони тісно зв'язані між собою, діють в єдності, складаються в правові інститути, правові галузі;

- формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах;

- установлюються, санкціонуються, гарантуються та забезпечуються державою та їх органами;

- у своїй сукупності регулюють суспільні (соціальні) відносини між людьми;

- правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

Право, як волевиявлення держави – це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві.

Функції права – це основні напрямки його впливу на суспільні відносини.

Поділяються на загально-соціальні та спеціальні юридичні.

 

Загально-соціальні функції:

 

· гуманістична – право охороняє та захищає права людства, народу, людини;

· організаторсько-управлінська – право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем;

· інформаційна – право інформує людей про волю законодавця;

· оцінно-орієнтувальна – поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

· ідеологічно-виховна – право формує у людині певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

· пізнавальна – право само виступає як джерело знань.

Спеціальні юридичні функції:

 

· Регулятивна (статична і динамічна). Спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих або тих галузях чи інститутах права.

- регулятивно-статична – закріплює суспільний порядок у соціально неоднорідному суспільстві у стані спокою.

- регулятивно-динамічна – забезпечує динамічний розвиток громад. суспільства.

· Охоронна. Спрямована на охорону відповідних систем суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, усунення їх з життя.

Принципи правазакріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначенні в ньому закономірності суспільного життя.

· Загальнолюдські.

- закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;

- юридична рівність одноіменних суб'єктів у всіх правовідносинах;

- зверхність закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;

- взаємопов'язаність юридичних прав і обов'язків;

- регулювання поведінки людей за загальнодозволеним типом правового регулювання;

- діяльність органів і посадових осіб повинна регулюватися за принципом "дозволено те, що прямо передбачено законом”;

- правосуддя здійснюється тільки судами;

- юридична відповідальність людини має бути лише за її вину , протиправну поведінку.

· Типологічні. Визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.

· Конкретно-історичні. Визначаються як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах (демократизму, законності, гуманізму).

· Галузеві й міжгалузеві. Охоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави (гласності судочинства, принцип повної матеріальної відповідальності).

· Принципи інститутів права. Основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права (принцип несприйняття подвійного громадянства, принцип охорони і захисту всіх форм власності).

Отже, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найбільш важливих потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і на землі у взаємовідносинах усього світового співтовариства.

Отже, право – це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою з метою упорядкування суспільних відносин.


2. Форми права

Юридичні норми регулюють поведінку учасників суспільних відносин. Задля цього вони мають бути відомими, виявленими зовні, вираженими у певних формах (джерелах).

Джерела (форми) права – це спосіб зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальну обов'язковість.

До джерел права відносять: нормативний акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент, нормативний договір.

Правовий звичай – санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру.

Правовий прецедент – рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов'язковість під час розв'язання всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.

Релігійно-правові норми – санкціоновані державою церковні канони та інші релігійні норми, яким надається загальнообов'язковий характер.

Нормативний договір – об'єктивні формально обов'язкові правила поведінки загального характеру, що встановленні за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою (про утворення федерації).

Міжнародно-правовий акт – документ міжнародного співтовариства, який з санкції держави поширюється на її територію.

Основним джерелом права України є нормативно правовий акт.

Нормативно-правовий акт – рішення компетентних суб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою та породжує юридичні наслідки. Поділяється на закони і підзаконні акти.

Закони – нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні.

Крім Конституції України, є ще такі види законів:

- конституційні;

- органічні;

- звичайні.

Усі закони мають вищу юридичну силу:

· ніхто, крім органів законодавчої влади, не може приймати закони, змінювати чи скасовувати їх;

· Конституційний суд України може визнати окреме положення чи закон України не конституційним;

· усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;

· у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;

· тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвердити прийняття закону в разі повернення його Президентом за відкладного вето.

Підзаконні нормативно-правові акти – результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави, уповноважених на те державою громад. об'єднань із установлення, впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів.

Види підзаконних нормативно-правових актів:

- нормативні акти Президента України;

- акти Верховного Суду України, Вищого арбітражного Суду України, Конституційного Суду України, Генерального прокурора України, Верховного суду Автономної Республіки Крим;

- акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

- акти міністерств, державних комітетів, відомств;

- нормативні акти державних адміністрації у регіонах, м.Києві та Севастополі, районах у цих містах;

- нормативні акти органів регіонального та місцевого самоврядування;

- нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях;

- нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях;

- інші підзаконні нормативні акти.

Дія нормативних актів в просторі характеризується певною територією (держави, певного регіону). Щодо кола осіб нормативні акти поширюються на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Варіанти набрання чинності нормативно-правовим актом:

- після 10днів од моменту його опублікування;

- термін установлений в самому нормативному акті;

- якщо акт не публікувався, то з моменту його одержання виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність внаслідок:

- закінчення терміну давності, що на нього видавався акт;

- прямого скасування конкретного акта;

- фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотна дія – це така дія на правовідношення, де припускається, що новий нормативний акт існував на момент виникнення правовідношення.

Загальне правило: "Норма права зворотної сили не має”.

Винятки: якщо акт, прийнятий після скоєння правовідношення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо обтяжує, то така норма зворотної сили не має.

Нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Існує систематизація нормативних актів:

Систематизація нормативних актів – діяльність із впорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів.

Систематизація здійснюється державою, її органами, посадовими особами та недержавними організаціями та їх службовцями. У систематизації розрізняють:

- інкорпорація

- кодифікація

Інкорпорація – вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту (хронологічний або алфавітний порядок, напрямок діяльності, сфера суспільних відносин).

Види:

- за юридичним значенням (офіційні, неофіційні);

- за обсягом (загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна);

- за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна, суб'єктивна).

Кодифікація – вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створені зведеного нормативного акта.

Її різновиди:

- кодекс;

- статут;

- положення.

Кодекс – кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства (кримінальний, земельний, Кодекс про адміністративні правопорушення).

Статути, положення – кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів.


3. Право - регулятор суспільних відносин у правовій системі

Метою права є реалізація однієї з найвищих моральних цінностей, що має загальнолюдське значення, - справедливості. Відповідно до цього обґрунтованим є погляд на право як на нормативно закріплену справедливість.

Призначення права як втілення соціальної справедливості виявляється у тому, що:

- право засновується на принципах гуманізму та справедливості;

- права та обов'язки суб'єктів перебувають у відношеннях справедливої взаємності;

- сам процес розроблення права характеризується забезпеченням справедливих інститутів демократії;

- право забезпечує справедливу рівність суб'єктів у процесі реалізації та захисту їхніх прав, а також встановлення їхніх обов'язків;

- право врівноважує соціальні інтереси різноманітних груп, що існують на рівні суспільства;

- право встановлює найбільш доцільні і справедливі засоби, форми та види відповідальності, що мають на меті поновлення порушених прав, а також інтересів суспільства;

- виконуючи гуманістичну функцію, право дає можливість реалізувати в конкретній поведінці людей ті принципи справедливості, які найповніше відповідають рівневі розвитку суспільства й держави.

Отже, надаючи суб'єктам права рівні можливості, покладаючи рівні обов'язки та встановлюючи рівну відповідальність, право виступає як засіб забезпечення справедливості в реальній суспільній практиці.

З правом пов'язано ряд понять, які широко вживаються в юридичній науці. Одне з перших місць тут посідає поняття правовідносин. Правова норма реалізується шляхом правовідносин лише після її усвідомлення суб'єктами права. Тому правовідносини пов'язують з поняттям правосвідомості.

Правосвідомість розглядається як вид суспільної свідомості, що криє в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій і компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання.

Ознаки:

- вона є однією з форм суспільної свідомості та вкупі з політичними, моральними, філософськими та іншими формами свідомості відображає суспільне буття;

- вона містить поняття, уявлення, судження , почуття, емоції, концепції, теорії, програми;

- вона обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури;

- ідеологічні елементи правосвідомості виступають головними елементами правової культури та правового виховання.

Структуру правової свідомості людини складають правова ідеологія та правова психологія. Перша охоплює сукупність принципів, теорій, концепцій, що формуються внаслідок наукового узагальнення правового розвитку суспільства. Друга характеризується як сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, настрою, які домінують у суспільстві, виявляються у громадській думці.

Правова свідомість поділяється на:

- буденну

- професійну

- наукову

Буденна свідомість – сукупність знань, ідей, теорій, концепцій, почуттів, емоцій та інших ідеологічних і психологічних якостей основної маси громад. суспільства відносно чинного та бажаного права і правової системи.

Професійна свідомість – сукупність юридичних професійних правових знань, почуттів, емоцій, оцінок, настанов, мотивів, що характерні для представників відповідної групи та формуються завдяки професійній діяльності й навчанню.

Наукова свідомість – сукупність наукових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів юристів-науковців відносно чинної та бажаної правової системи громад. суспільства.

За степенем узагальнення правова свідомість поділяється на:

- масову

- групову

- індивідуальну

Масова свідомість – правосвідомість, що характеризує правову ідеологію та правову психологію, що властиві певній групі населення країни.

Групова свідомість – правова ідеологія та правова психологія, що властиві певній групі населення країни.

Індивідуальна свідомість – сукупність правових знань, емоцій та настанов конкретного суб'єкта відносно чинного чи бажаного права.

Соціальне призначення права деталізується в правовій культурі.

Правова культура – глибокі знання й розуміння права, ретельне виконання його вимог як усвідомленої необхідності та внутрішньої переконаності.

Основні показники рівня правової культури:

- право, що відповідає вимогам справедливості та свободи;

- рівень правосвідомості громадян і посадових осіб, їхню переконаність діяти відповідно до вимог правових приписів;

- рівень культури творення та реалізації права;

- рівень якості роботи правоохоронних правозастосовних органів та посадових осіб;

- якість системи законодавства, певний рівень законності й правопорядку.

Структура правової культури:

- правова психологія (правові почуття, емоції, оцінні поняття відносно права чинного та бажаного);

- правова ідеологія (правові ідеї, теорії, поняття, категорії, принципи);

- елементи поведінки (вміння і навички ефективної реалізації норм права в повсякденному практичному житті, правова активність громадян).

До правової культури належать:

- правові знання; дані про державний устрій;

- призначення держави;

- політична система суспільства;

- престиж юридичних професій;

- авторитет і ступінь розвитку юридичної науки;

- участь громадян в управлінні державою;

- стан законності й правопорядку;

- форми і методи правового регулювання;

- якість роботи правоохоронних органів.

Отже, правова свідомість і правова культура – це не тільки знання, розуміння і психологічне сприйняття чинного права, а й поведінка особи в межах чинної правової моделі.

Правове виховання, розглядається як засіб підвищення рівня правосвідомості та правової культури в широкому і вузькому розумінні.

В широкому розумінні – воно характеризується як вплив усіх правових факторів суспільного життя, в тому числі й правової системи, на формування в індивідів і колективів людей певних правових якостей, що відповідають досягнутому в суспільстві рівневі правової свідомості та правової культури.

У вузькому розумінні – цілеспрямований, повсякденний, систематичний вплив юридичної теорії та практики на свідомість людей з метою виховання у них відповідного рівня правової свідомості, культури та зразкової правомірної поведінки.

Суб'єкти право виховної діяльності – органи держави, громад. організації, трудові колективи, їх посадові і службові особи, окремі громадяни.

Об'єкт правового виховання – свідомість людини, її інтелект і здатність сприймати, оцінювати і здійснювати певні правові явища.

Мета правового виховання:

- формування правової свідомості громадян і підвищення на цій основі їхньої правової культури;

- виховання поваги до права, щоб його вимоги стали особистим переконанням будь-якої людини, а повсякденне додержання юридичних норм – звичкою;

- ознайомлення громадян із питанням державно-правового будівництва, підвищення їхньої соціальної та політико-правової активності;

- допомога їм в оволодінні всією сукупністю юридичних знань із різних галузей і сфер функціонування права;

- сприяння ефективній роботі механізму правового регулювання.

Основні вимоги право виховної роботи:

- набуття людиною основ правових знань;

- необхідність формування у світогляді людини переконань, настанов, мотивів активної правомірної поведінки;

- формування у людей соціально-комунікативних якостей особистості.

Таким чином, правове виховання має впливати на розум і почуття людини, підказувати їй шляхи правильної поведінки в тій чи іншій життєвій ситуації. За допомогою правового виховання поведінка та вчинки людини стають у рамки вимог законності. Саме тому поряд із формуванням правової свідомості, підвищенням рівня правової культури молоді правове виховання виконує і таку важливу соціальну функцію, як попередження правопорушень.


4. Інститути права і правових норм

Підставою поділу норм права на галузі та інститути є предмет і метод правового регулювання.

Предметом правового регулювання є суспільні відносини, що впорядковуються за допомогою права.

Метод правового регулювання – це спосіб впливу права на певну сферу суспільних відносин.

Найхарактернішими є імперативний метод, що чітко визначає межі поведінки суб'єктів (наприклад, заборона правопорушень), та диспозитивний, що дає можливість суб'єкту вибрати з установлених державою той варіант поведінки, що найповніше відповідає його інтересам (наприклад, можливість укласти трудовий договір на одному чи кількох підприємствах).

Найзначнішим елементом системи права є галузь права.

Галузь права – це сукупність правових норм, що становлять самостійну частину системи права та регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин своїм особливим методом.

Сучасне право України складається з таких основних галузей:

- конституційне (державне) право, яке закріплює основи державного і суспільного ладу, основи правового становища громадян, порядок формування та компетенцію органів держави;

- адміністративне право, яке регулює відносини, що складаються у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності;

- фінансове право, яке регулює відносини, що виникають у процесі надходження та розподілу коштів державного бюджету;

- земельне право, яке регулює відносини між державою та суб'єктами різних форм власності на землю;

- цивільне право, яке регулює майнові та пов'язані з ним особисті немайнові відносини;

- трудове право, яке регулює відносини між працівником і власником (уповноваженим органом) у трудових відносинах;

- сімейне право, яке регулює шлюбно-сімейні відносини і питання опіки та піклування;

- кримінальне право, яке визначає види суспільно небезпечних діянь (злочинів) і покарання, що застосовуються до осіб, які їх скоїли;

- цивільно-процесуальне право, яке регулює відносини, що виникають під час розгляду цивільних справ судам, винесення та оскарження рішень;

- кримінально-процесуальне право, яке регулює відносини, що виникають у процесі порушення, попереднього розслідування (досудового слідства) і судового розгляду кримінальних справ, а також винесення та оскарження вироку суду;

- виправно-трудове право, яке регулює відносини, що виникають у процесі реалізації кримінальних покарань.

Структурним елементом галузі є правовий інститут (інститут права), що об'єднує споріднені правові норми, які регламентуються.

Інститут права – це система юридичних норм, що регламентують певну сторону однорідних відносин, які складають особливу частину галузі права.

Інститути права поділяють на галузеві, що вміщають норми в середині однієї галузі, та міжгалузеві, що об'єднують норми, які належать до різних галузей права.

Основним елементом системи права, що визначає зміст галузей та інститутів права, є норма права. Юридична норма – це первинна "клітинка” системи права. Вона має всі ознаки, притаманні будь-якій соціальній нормі: є загальним правилом, що діє безперервно в часі, регламентує поведінку соціальних суб'єктів і надає суспільству рис системності; водночас юридична норма має ряд особливостей, які тотожні особливостям права в цілому.

Отже, правова норма – це відображене в законах чи інших джерелах права загальнообов'язкове правило поведінки, що є взірцем можливої чи необхідної поведінки та охороняється від порушень засобами державного примусу.

Щоб чітко з'ясувати особливості кожної норми права у процесі аналізу законодавства, необхідно розрізнити та виявити її логічну структуру.

Структура норми – це внутрішня будова норми, що виявляється у взаємодії її основних структурних частин. Правову норму становлять 3елементи:

- гіпотеза (передбачення) – елемент правової норми, що вказує на умови, з настанням яких виникають права та обов'язки. Іншими словами, гіпотеза вміщує вказівки на конкретні життєві обставини, за настанням яких дана норма вступає в дію;

- диспозиція (розпорядження) – елемент, що являє собою "серцевину” правової норми, вказує на саме правило поведінки (права та обов'язки учасників правовідносин). Їх реалізація можлива лише за умови настання умов, визначених гіпотезою;

- санкція (стягнення) – елемент норми права, який визначає міру державного впливу, що застосовується до порушника прав та обов'язків, передбачених диспозицією норми.

У правовій нормі повинні вміщатись умови її дії, права та обов'язки учасників правовідносин, засоби державного примусу за неналежне виконання вміщеного в нормі правила поведінки. Інакше норма не зможе виконувати функцію регулятора суспільних відносин.


Література

1. Правознавство: Навч. посібник / В.І.Бобер, С.Е.Демський, А.М.Колодій та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова – 2-ге вид., перероб. та допов. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 704с.

2. Основи правознавства: Проб. Підручник для 9кл. серед. загальноосвіт. шк. / За ред. І.Б.Усенка. – К.: Ірпінь, 1997. – 416с.





Реферат на тему: Система права. Поняття та ознаки права (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.