Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Шлюбно-сімейні відносини в Давньому Римі та Античній Греції (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

Розділ 1. Релігійно-міфологічні уявлення давніх греків та римлян щодо шлюбно-сімейних відносин. 5

1.1.Релігійні обряди. 5

1.2.Родинні традиції та звичаї 9

1.3.Культ родини. 12

Розділ 2. Шлюбно-сімейні відносини: невід'ємна складова культурного життя античних греків та римлян. 16

2.1. Місце та роль жінки в системі шлюбно-сімейних відносинах. 16

2.2. Місце та роль чоловіка в системі шлюбно-сімейних відносинах. 18

2.3. Місце та роль дитини в родині 20

Розділ 3.Правовий механізм регулювання шлюбно-сімейних відносин в Античній Греції та Римі. 25

3.1. Регулювання сімейно-шлюбних відносин в античній Греції 25

3.2. Шлюбно-сімейне право Риму. 27

Висновки. 34

Список використаної літератури. 35


Вступ

Актуальність теми. В усі часи сім'я була і залишається найважливішим соціальним інститутом суспільства. Зміни, які відбуваються в сім'ї, змінюють її роль у суспільстві, впливають на його стан і розвиток. Тому кожне суспільство зацікавлене у стійкій, духовно і морально здоровій сім'ї.

Зміцнення устоїв сім'ї, шлюбно-сімейних відносин тісно пов'язане з оновленням нашого суспільства, духовним відродженням української нації, державотворенням, економічним і духовним поступом України.

Питання сім'ї, сімейно-шлюбних відносин стосуються як державних, так і громадських організацій, всіх громадян. Інтерес до них, як свідчить практика, є найбільш стійким.

Під сім'єю мається на увазі мала соціальна група, члени якої пов'язані шлюбними чи родинними відносинами, спільністю побуту, взаємною допомогою й моральною відповідальністю. Через сім'ю відбувається зміна поколінь людей, у ній здійснюється виховання, первинна соціалізація людини, досягнення нею громадянської зрілості. Спрямовуючи свій потужний потенціал на духовне становлення особистості, сім'я слугує ефективним засобом для відновлення, підтримки духовних і фізичних сил людини, включення її в суспільне життя. Поряд з іншими соціальними функціями сім'я виявляє піклування про людей похилих і непрацездатних.

Історія сім'ї як такої починається з того моменту, коли розвиток продуктивних сил досягає рівня, котрий забезпечує виокремлення моногамної сім'ї з одного чоловіка та однієї жінки, що проживають у тривкому шлюбі, а також їхнього потомства.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати основні риси сімейно-шлюбних відносин у Стародавній Греції та Римі.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити релігійно-міфологічні уявлення давніх греків та римлян щодо шлюбно-сімейних відносин;

· охарактеризувати шлюбно-сімейні відносини, як невід'ємну складову культурного життя античних греків та римлян;

· дослідити правовий механізм регулювання шлюбно-сімейних відносин в Античній Греції та Римі.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема шлюбно-сімейних відносин в Античній Греції та Римі.

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси сімейно-шлюбних відносин в стародавньому світі.

Предметом дослідження виступає механізм регулювання шлюбно-сімейних відносин в Античній Греції та Риму.


Розділ 1. Релігійно-міфологічні уявлення давніх греків та римлян щодо шлюбно-сімейних відносин. 1.1.Релігійні обряди

Існування грецького племені припускає завжди наявність родів, оскільки узи спорідненості і загального діалекту складали основу, на якій роди з'єднувалися в плем'я; але плем'я не припускає існування фратрії, яка, як проміжна організація, могла і бути відсутнім, хоча зустрічалася майже у всіх цих племен. У Спарті існували підрозділи племен, що називалися обамі і що відповідали фратріям, по десять в кожному племені. Питання про функції цих організацій знаходиться в невизначеному стані.

Суспільна система афінян дає наступний ряд форм: по-перше, рід, заснований на спорідненості; по-друге, фратрію, братерство родів, що утворилося, ймовірно, шляхом сегментації одного початкового роду; по-третє, плем'я, що складається з декількох фратрій, члени яких говорили на одному діалекті, і, по-четверте, народ або націю, що складається з декількох племен, що злилися в одне родове суспільство і жили на одній території. Ці складники цілого і висхідного ряду організації, твірних, вичерпували всю їх соціальну систему при родовому ладі; бракує тільки конфедерації племен, що займають окремі території; але хоча конфедерації і зустрічаються в деяких випадках в ранньому періоді і хоча вони є природним продуктом родових установ, проте вони не давали особливо значних результатів. Можливо, що чотири афінські племена були сполучені в конфедерацію до того, як вони злилися, що відбулося тоді, коли вони під тиском інших племен зійшлися на одній території. Якщо це так, у такому разі те ж саме відноситься і до дорійськім і інших племен. Коли такі племена зливалися в одну націю, то не існувало ніякого іншого терміну для визначення цієї освіти, окрім національного імені. Римляни, маючи майже аналогічні установи, називали себе populus romanus, що точно виражало суть справи. Вони були тоді просто народом і нічого більш; це було все, що могло відбутися з аггрегата родів, курій і племен. Чотири афінські племена складали суспільство або народ, що став вже в легендарний період цілком автономним під ім'ям афінян. У всіх ранніх грецьких общинах рід, фратрія і плем'я є постійними елементами соціальної системи, при чому лише іноді фратрія відсутня.

По самій природі роду, походження вважалося або по жіночій, або по чоловічій лінії і включало тільки половину нащадків родоначальника. Те ж саме є наша сім'я. Нащадки по чоловічій лінії носять фамільне ім'я і утворюють рід в повному розумінні цього слова, але рід розрізнений, так що зв'язані між собою тільки найближчі родичі. Жінки втрачають із заміжжям фамільне ім'я і переходять з своїми дітьми в іншу сім'ю. Грот помічає, що Арістотель був "сином лікаря Никомаха, що належав до роду Аськлепіадов”. Чи належав Арістотель до роду свого батька, залежить від рішення іншого питання: чи вели обидва вони своє походження від Ескулапа тільки по чоловічій лінії. Це показує Діоген Лаєртській, який говорить, що "Арістотель був сином Никомаха… а Никомах походив від Никомаха, сина Махаона, сина Ескулапа”. Якщо навіть вищі члени цього ряду були міфічними, то все ж таки самий спосіб позначення походження показує рід даної особи. Сюди ж відноситься наступна вказівка Германця, заснована на авторитеті Ісея: "Кожен новонароджений зараховувався у фратрію і клан свого батька”. Зарахування в рід батька показує, що діти належали до його роду[14, c. 55-57].

Для давньоримської релігії характерна віра в духів — покровителів природи, сільського життя і хліборобства. Патріархальність життя зумовила також особливу шану та обожнювання душ предків як покровителів домашнього вогнища — ларів, пенатів та ін. У культі дерев, землі, каміння, деяких тварин відбито риси фетишизму й тотемізму. Поступово з маси дрібних божків, які уособлювали сили природи і вважалися покровителями тих чи тих явищ дійсності, релігійна свідомість стародавніх римлян стала виділяти окремих головних богів. До цього періоду належить і виникнення численних міфів про богів. Римська міфологія зазнала величезного впливу грецької міфології.

Характерною ознакою римських релігійних вірувань є конкретність мислення. Найдрібніші форми буття підлягали сонму богів, які були навіть організаторами робіт та упорядниками сімейних і суспільних відносин. Наприклад, одна богиня допомагала рубати дерева, інша доглядала, щоб підрубані дерева падали, далі повалене дерево потрапляло у розпорядження третьої тощо. За словами Анатоля Франса, боги римського Пантеону були схожі на муніципальних службовців. Згодом прадавні вірування латинян поступаються елліністичній, греко-римській релігії. Проте міфи, що складалися за архаїчної доби, ще довго впливали на духовне життя римлян.

Римська міфологія докорінно різниться від грецької. Тверезі римляни, фантазія яких не створила народного епосу на зразок "Іліади " та "Одіссеї ", не знали міфології. Їхні боги безживні. Це білі постаті без родоводу, без тих подружніх, батьківських і синівських зв'язків, які об'єднували грецьких богів у одну родину. Часто вони навіть не мали справжніх імен, а лише прізвиська, що визначали межі їхньої влади і діянь. Про них не складали ніяких легенд. Цей брак легенд, що свідчить про конкретне мислення, стародавні люди вважали достоїнством римлян, які мали славу найрелігійнішого народу. Греків дивувала ця релігія без міфів, які зачіпали честь і достоїнство богів[5, c. 42-44].

У первісній римській релігії відбилася простота працьовитих селян і пастухів, зайнятих тільки щоденними справами свого скромного життя. Схиливши голову над нивою, яку виорювало його дерев'яне рало, і над луками, де паслися його стада, стародавній римлянин не відчував бажання зводити свій погляд до зірок: він не поклонявся ні сонцю, ні місяцю, ані тим небесним явищам, що своїми таємницями збуджували уяву інших народів. З нього досить було таємниць у найбуденніших справах і в найближчому оточенні. Якби хтось обійшов усю стародавню Італію, то побачив би людей, які моляться в гаях, уквітчані жертовники на полях, гроти, прикрашені зеленню, дерева, обвішані рогами й шкурами тварин, камені, окроплені маслиновою олією. Усюди ввижалося якесь божество, і недарма один з латинських письменників сказав, що в цій країні легше зустріти бога, ніж людину.

За переконанням римлянина, людське життя у всіх, навіть найменших проявах було під владою і опікою різноманітних богів, тому людина на кожному кроці відчувала залежність від якоїсь вищої сили. Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутніші, було безліч менших богів, духів, які опікувались окремими життєвими чи господарськими справами. Обмежена сфера їхнього впливу поширювалася тільки на певні моменти в обробітку землі, рості хлібів, вирощуванні худоби, бджільництві, житті людини.

Досконало розроблена система жертвоприношень та обрядів становила все релігійне життя римлян. З-поміж жерців виділялася колегія понтифіків, яку очолював «великий понтифік» (pontifex maximus). Унаслідок постійних контактів з іншими народами римська релігія зазнала великого впливу чужоземних вірувань. Наприклад, Юнона й Мінерва були етруського походження. Від етрусків запозичено численні релігійні обряди й організацію жрецьких колегій. Під впливом греків відбулося майже цілковите ототожнення римських богів з грецькими. У римлян був звичай після завоювання якогось міста переселяти до своєї столиці богів переможених, щоб викликати до себе їхню прихильність і вберегтися від їхнього гніву[2, c. 115-116].


1.2.Родинні традиції та звичаї

Початок формування шлюбних відносин у зароджуваному суспільстві пов'язаний із потребою в особливих соціальних нормах для регуляції статевого спілкування всередині роду, приборкання біологічного інстинкту. Так, накладалися заборони (табу) на статеве спілкування між чоловіками та жінками даного роду в певні періоди (підготовка до полювання, саме полювання). Табу привели до виникнення звичаїв, котрі згодом породили екзогамний шлюб (міжродовий, міжплемінний).

Заборони поширювалися тільки на членів свого роду, обмежували статеве спілкування тільки між кревними родичами, однак вихідців з інших родів і племен не стосувалися. Виникнення екзогамного шлюбу збігається з процесом формування гомо сапієнс, що з'явився приблизно 40 тис. років тому. Таким чином із ендогамії, тобто статевого зв'язку між представниками тільки одного роду, через агамію, тобто тимчасову заборону статевих зносин, виникла екзогамія — систематичні статеві зв'язки між представниками різних родів. Виникає груповий (дуально- родовий) шлюб, де всі мужчини одного роду є чоловіками всіх жінок іншого роду, мужчини ж цього другого роду, відповідно,— чоловіками жінок першого.

У рамках групового шлюбу виробничі та дітородні стосунки були відірвані одні від одних. Груповий шлюб іще не став шлюбом персональним, тобто скільки-небудь постійних «подружніх» пар не існувало. За таких відносин визначити лінію батьківства було неможливо Походження дітей лічилося тільки по матері, визнавалася тільки жіноча лінія рідства. Діти знали тільки своїх матерів. Сестри з їхніми дітьми, кревні брати та інші родичі й становили материнський рід. Матеріальною основою групового шлюбу виступало головним чином домашнє господарство, оскільки мисливство вже не завжди могло забезпечити добробут роду.

Поступово в рамках дуально-родового шлюбу на грунті взаємних потягів почали складатися досить постійні пари. Парний шлюб не регулювався спільнотою — його підтримувала тільки добра воля партнерів, тому він ще не був моногамним. Чоловік міг бути зв'язаний такими парними стосунками з кількома жінками, так само як і жінка — з кількома чоловіками. Такий шлюб скоріше був первісно-егалітарним, тобто рівноправним. Дана форма шлюбу виникла приблизно 25—24 тис. літ тому, що зумовлювалося переходом до нових форм господарських, економічних відносин усередині роду, виникненням особистої власності.

Поява останньої, надлишків продуктів у деяких членів роду поклала початок дарообмінові як черговому крокові на шляху до усталення сім'ї, перетворення її на господарську одиницю суспільства. Чоловік дарував «своїй» жінці з чужого роду частину надлишку, жінка ж могла дарувати йому свою, й доки існував дарообмін, підтримувався зв'язок між чоловіком і жінкою. Так виник Індивідуальний парний шлюб[8, c. 72-74].

Формування обособленої парної сім'ї передбачало неадекватний дарообмін, тобто щоб чоловік дарував жінці більше, ніж вона йому. Таким чином, чоловік ставав годувальником сім'ї, дружини та дітей. Подібна практика викликала виникнення всередині дуально-родової організації такої постійної господарської одиниці, як община, котра складалася з парних сімей. До кожної з них входили чоловік, жінка та її діти. В такому вигляді шлюб виглядав як спілка між чоловіком і жінкою, а одна з цілей даної спілки — забезпечення утримання та виховання дітей жінки. Нарешті, з виникненням парного шлюбу статеві зносини між партнерами вже регулювалися не тільки моральними нормами, а й певними соціально-економічними відносинами.

Виникнення та зміцнення приватної власності привело до усталення класових відносин, що лягли підвалинами в сучасного виду шлюб — моногамію. Своєї класичної форми моногамний шлюб і моногамна сім'я досягають лише в зрілому класовому суспільстві.

Оскільки володіння приватною власністю на засоби виробництва стали основою розподілу створеного в суспільстві продукту, чоловік виступає в ролі годувальника тільки тому, що є власником засобів виробництва. Розвиток нових економічних відносин змінив роль партнерів у сім'ї, жінка фактично стала рабою чоловіка, материнське право було ліквідоване. За словами Ф. Енгельса, це була всесвітньо-історична поразка жіночої статі, в результаті якої «чоловік захопив кермо влади і в домі, а жінка була позбавлена свого почесного становища, закабалена, перетворена в рабу його бажань, в просте знаряддя дітородіння»[18, c. 37-39].

Рід, патріархальна сім'я – першооснова давньоримської общини. Рід мали захищати боги. Передусім покровителями роду були душі померлих пращурів. Вони піклувалися про нащадків. У Римі існував культ предків. Їхні зображення зберігали та передавали з покоління в покоління. До наших днів дійшло чимало скульптурних портретів з таких "сімейних альбомів ". Ці зображення, вирізьблені переважно з каменю, в основному, а частіше в натуралістичному стилі, заслуговують на увагу і антропологів, і етнографів, і мистецтвознавців. Зрозуміло, то був не просто "сімейний альбом ", а культові речі у домашньому капищі: культи, за римською традицією, розподілялися на родинні, общинні, загальнополісні.

Предків "прилучали " до урочистих сімейних церемоній. Коли у родині хтось помирав, статуї предків супроводжували похорон. Перед ними виголошували погребні промови і обов'язково згадували заслуги та достоїнства дідів-прадідів небіжчика. Всі мали знати, яких батьків був син. Складалась особлива психологія. Людина привчалася поважати рід-плем'я і відчувати себе часткою цілого. Згодом імператор Август намагатиметься відродити так звані староримські чесноти, зокрема примусити молодь шанувати батьків і рід[13,c. 121-122].

1.3.Культ родини

Усвідомлення необхідності вступу в шлюб, створення сім'ї набувало часом незвичайних форм. Так, давньогрецький мислитель Платон вважав, що суспільство має засуджувати тих, хто не створив сім'ї до 35 років. Нежонаті після цього віку мусять сплачувати відповідний податок. У стародавніх Афінах і Спарті справді існував звичай під час свята весни сікти різками тих, хто ухилявся від вступу в шлюб.

За Аристотелем, держава виростає з сім'ї, котра є першим видом спілкування людей. І якщо Платон виходив із рівності чоловіка й жінки в подібному спілкуванні, то Аристотель стверджував, що чоловік має владарювати над жінкою. Це положення, дещо видозмінене в дусі часу, було сприйняте християнством і західноєвропейською традицією. Тільки з середини XIX ст. намітився відхід від цієї традиції. І. Кант вважав, що спілкування статей має бути договірним відношенням, а моногамний шлюб, заснований на пожиттєвій вірності подружжя одне одному, постає єдино моральною й правомірною формою шлюбу.

Фіхте наполягав на рівності чоловіка та жінки в шлюбі, розглядав кохання як єдине його моральне підґрунтя. Нарешті, Гегель уперше поставив у залежність від умов життя форми сім'ї та шлюбу. Так, сучасну йому сім'ю він вважав зумовленою християнською мораллю та приватною власністю на землю.

Першою формою суспільного регулювання статевих взаємин вважається дуально-родовий, або груповий шлюб, характерний для ранньої стадії первіснообщинного ладу. Груповий шлюб був відношенням між родами, а не між особами; будь-які статеві зв'язки в межах роду суворо заборонялися, тобто вони були екзогамними. В подальшому груповий шлюб між членами різних родів звузився до одного покоління, і поступово перетворився на парний шлюб. На першому етапі його розвитку члени його подружжя мешкали окремо, в подальшому чоловік переходив у рід дружини (матріокальний шлюб), а на більш пізньому етапі дружина стала оселятися в родучоловіка (патрілокальний шлюб).

Перехід до землеробства та скотарства сприяв піднесенню господарської ролі чоловіка. Як наслідок – парний шлюб зміцнюється, дає початок моногамії (єдиношлюбності), в основі якого лежить одвічний союз одного чоловіка з однією дружиною. За господарсько-побутовими характеристиками шлюб стає монолокальним – подружжя входить до складу однієї сім'ї та одного господарства.

Моногамія – основна форма шлюбу в класових формаціях, яка, проте, упродовж століть у різних регіонах та серед різних народів не була одноманітною; вона варіювалась в залежності від специфіки об'єктивних умов: соціально-економічних, етнічних, конфесійних. Вона виступала і у вигляді конкубінату – фактично шлюбу, юридично не оформленого, характерного для соціально неоднорідних союзів між чоловіком і жінкою, і у вигляді ліверату – передачі шлюбних обов'язків у разі смерті чоловіка його братові або іншому родичеві[12, c. 57].

Участь молоді у вирішенні питання про одруження, як і структуру шлюбного договору, є показниками демократизації суспільства та егалітаризації (рівноправності) членів сім'ї. Батьки, звичайно, завжди втручались у процес одруження своїх дітей, але їхня роль у цьому на різних етапах історичного розвитку була неоднаковою. За умов патріархальних відносин ця роль була переважаючою, оскільки в розпорядженні батьків знаходились найважливіші санкції – економічні: позбавлення спадщин або ж приданого.

У Римі є видатна пам'ятка античності — «Вівтар миру» (9 р. до н. е.), споруджений на честь імператора Августа (63 р. до н. е. — 14 р. н. е.). На одному з його рельєфів також є зображення жінки з двома дітьми — як символ процвітаючої Римської імперії. Цілком можливо, що цей образ із інтимного трансформувався в офіційний не без впливу могутнього правителя. Август знищив республіку, став першим імператором, був непереможний у війнах і пишався тим, що «отримав Рим глиняним, а залишив мармуровим».

Говорячи про «Вівтар миру», варто згадати й про рельєф, на якому із портретною подібністю зображено імператора Августа з родичами. Поряд з імператором — його донька Юлія з чоловіком Агріппою. За ними — спадкоємець Августа Тіберій. Серед численних дітей впізнається образ Гая Цезаря. Скульптурні образи виконано просто-таки з протокольною точністю, характерною для раціонального способу мислення римських митців. Як бачимо, культ родини, роду і, відповідно, дитини був принциповим для римлян, особливо для патриціїв. Почуття гордої самоповаги викликала і їхня належність до міста. Попри те що жінка в античному світі відігравала другорядну роль, римські чоловіки вклонялися вагітній жінці тільки через те, що вона носила майбутнього римлянина.

Саме на ідеї великої уваги до дитини як спадкоємця традицій Риму, його громадянських і культурних чеснот побудувала концепцію експозиції її куратор А.М.Реджані. Археолог і знавець етнокультури античного світу пише: «З літературних джерел відомо, що з огляду на прив'язаність до дітей (у патриціанських родинах) батьки часто брали їх з собою на офіційні зібрання та обряди. Діти декламували панегірики на честь видатних родичів». Імператор Август у дитинстві писав вірші на честь своєї бабусі Юлії. Нерона славив його син Тиберій. Так було заведено.

Солон додав більше значення шлюбним союзам, перешкоджаючи тим з них, що мали вигляд покупки. Він хотів, щоб шлюб представляв «тісний союз чоловіка з дружиною, ціль якого - засновувати нові сімейства і насолоджуватися насолодою взаємної ніжності». Щоб досягти цього, Солон заборонив старим з корисливих цілей женитися на багатих спадкоємицях, а нареченим приносити чоловіку придане більше трьох плаття і невелика кількість недорогого домашнього начиння[17, c. 76].

Родина поважалася всіма, і ніхто, навіть уряд, не мав право намагатися проникнути в таємниці священного сімейного вогнища. Солон зобов'язує дорослого сина годувати хворого батька і перш ніж обрати громадянина у високу посаду за вимогою закону, потрібно було справитися, чи був він гарним сином: чи поважав своїх батьків при житті чи шанував пам'ять після смерті.

Усе сімейне життя в минулому супроводжувалась різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі визначали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім'ї. У відповідності до природного циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів. Основні з них: родильні, які відзначали народження людини; весільні, що освячували шлюб; поховальні й поминальні, пов'язані із смертю людини та вшануванням її пам'яті.

Витоки формування сімейних обрядів нерідко були пов'язані з магнітними актами, що мали різне функціональне призначення. Умовно їх можна було поділити на спонукальні та запобіжні. Перші мали забезпечити щастя сім'ї, багатство та плодючість; інші були спрямовані на захист людини від злих сил.

Разом з появою нових обрядових дій і символічних ритуалів старі продовжували зберігатися, однак їх зміст поступово змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс.

Ця закономірність особливо рельєфно простежується в родинній обрядовості, що пояснюється надзвичайною делікатністю самого факту народження дитини, котре, до речі, було й основною умовою визнання законності сім'ї. Згідно із звичаєвим правом сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Обряди, пов'язані з народженням дитини, дослідники поділяють на чотири цикли: передродові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі – прилучення новонародженого до роду, сім'ї, колективу. До 16 років батьки виховували дитину як хотіли. У 16 років афінянин робився учнем держави і надходив у суспільний гімназіум, де до 18 років учився під наглядом посадових осіб і піддавався строгій дисципліні[7, c. 64-66].


Розділ 2. Шлюбно-сімейні відносини: невід'ємна складова культурного життя античних греків та римлян. 2.1. Місце та роль жінки в системі шлюбно-сімейних відносинах

Дружина для афінянина була (крім народження дітей) старшою служанкою. Афіняни зазвичай вихвалялися тим, що їхні дружини виходять на вулицю не інакше як по великих святах (тобто ідучи до храму), що їх дружини так добре виховані, що соромляться дивитися на будь-кого стороннього, у тому числі родичів. Дружина жила в особливій половині будинку. За словами Платона, вона була господинею човника і прялки. Недарма прялку їй кладуть у могилу. Думка жінки так мало важить, що її можуть не питати ні тоді, коли видають заміж, ні тоді, коли вона є дівчиною, ні тоді, коли вона стає вдовою.

Шлюбний договір був справою батька нареченої. Після весілля законним представником дружини стає чоловік. Щоб розлучитися з дружиною, йому достатньо було взяти свідків.

Закон суворо вимагав від дружини доброчесності, але не перешкоджав чоловікові мати коханок. Невірну дружину дозволялося просто вигнати з дому, а придане присвоїти. У своєму подальшому житті ця жінка не могла ні прикрашатися, ні входити до храмів. Інакше будь-хто міг порвати на ній одяг, зняти прикраси, побити.

Жінка із заміжжям втрачала право на участь в релігійних обрядах свого роду і набувала того ж права в роді чоловіка. Це правило виявляється настільки загальним, що прямо указує на звичай укладення шлюбу поза своїм родом. "Діва, що покидає будинок свого батька, - помічає Ваксмут, - перестає бути причетною до батьківського жертовного вогнища і входить в релігійну общину свого чоловіка, що і освячує узи браку”. Включення дружини в рід чоловіка встановлює і Германн: "Кожна наречена, будучи громадянкою, зараховувалася через це у фратрію свого чоловіка”. Особливі релігійні обряди (sacra gentilicia) були властиві і грецькому і латинському роду. Чи втрачала у греків жінка із заміжжям свої агнатичні права, як це було у римлян, я не можу сказати. Мало ймовірно, щоб брак припиняв всякий зв'язок заміжньої з її родом, і дружина, поза сумнівом, продовжувала вважатися такою, що належить до роду свого батька[23, c. 124-125].

Заборона браку в межах роду мала безумовний характер в архаїчному періоді і, поза сумнівом, зберігалося і після переходу рахунку походження в чоловічу лінію, за винятком спадкоємиць і жінок-сиріт, щодо яких діяла особлива ухвала. Хоча тенденція до вільного укладення шлюбу поза певними ступенями спорідненості повинна була супроводжувати остаточне встановлення моногамної сім'ї, але правило, приписуюче одружуватися поза своїм родом, могло утриматися до тих пір, поки рід залишався основою соціальної системи. Спеціальна ухвала про спадкоємиці може тільки підтвердити це припущення.

За сімейним статусом римські громадяни поділя­лися на осіб свого права (домовладика) та осіб чужого права (всі інші члени сім'ї). Тільки домовладики воло­діли повною правоздатністю. Сини незалежно від ві­ку, сімейного і громадського стану, посади за життя paterfamilias були підвладними йому, мали досить об­межені приватні права. Набуття ними майна виключа­лося, оскільки воно відразу переходило до домовлади­ки. Підвладні члени сім'ї могли укладати договори чи здійснювати інші приватноправові дії лише від імені та на користь домовладики.

Сім'я заснована на підпорядкуванні владі домовла­дики, називалась агнатською («родичі по батькові»). Кровний зв'язок на той час не мав правового значен­ня. Жінка, яка виходила заміж і переходила жити до свого чоловіка, займала становище дочки його батьків. При цьому вона втрачала правовий та родинний зв'язок зі своїми кровними родичами та батьками. Наприклад, вона не могла вступити у спадщину після смерті своїх батьків[9, c. 214-216].

2.2. Місце та роль чоловіка в системі шлюбно-сімейних відносинах

Верховенство старшого агната — чоловічого родича, що вважався найближчим до предків членом сімейства (adgnatus proximus) — в сімейному культі, його роль посередника між предками і живими, тільки ще йдуть до перевтілення, його відповідальність за продовження сімейства фіксуються правом як влада (potestas) над всім комплексом осіб і майна, об'єднаним генеалогічною ідеєю — familia. Стан вільних домочадців у владі домовладики (patria potestas) виражає їх приналежність до сімейства. Агнатами вважаються особи, зв'язані сумісним станом у владі домовладики; усиновлені і дружина, що перейшла у владу чоловіка (і тим самим в його сімейство), стають агнатами іншим членам familia; емансиповані з-під влади домовладики покидають familia і втрачають агнатський зв'язок з даним сімейством.

Вже в передкласичну епоху — із затвердженням ідеї батьківства — пануючим типом сімейного об'єднання стає мала патріархальна сім'я (familia proprio iure — сім'я по власному праву), коли із смертю актуального домовладики все його безпосередні низхідні виявляються главами власних сімей. Сім'я цього типу, таким чином, рідко об'єднує більше трьох поколінь агнатов. Мала сім'я орієнтована на продовження існування в часі окремого чоловіка, який утілюється в своїх дітях, і виражає відмову від ретроспективного мислення і пов'язаної з ним сімейної солідарності, але як і раніше будується на патріархальному принципі і агнатичній спорідненості. Уявлення про первинну єдність сімейної групи, що зберігалася незалежно від зміни домовладик, утрималося в інституті capitis deminutio minima — применшення правоздатності у зв'язку з припиненням агнатського зв'язку (Gai., 1,162) і в найменуванні агнатичної групи — familia communi iure (omnium adgnatorum) — сім'я по загальному праву (сім'я всіх агнатів), тоді як власне сім'єю вже вважалася familia proprio iure[21, c. 65].

Давньоримське право закріпило патріархальну сім'ю яка, будучи відокремленою господарською структурою, була пов'язана із суспільством і державою через її голову (pater familias). Типовою формою шлюбу був шлюб із «владою чоловіка». Але дружина частіше за все виявлялася під владою домовладики (батька чоловіка), якщо тільки чоловік не мав самостійного сімейного статусу. Вона повністю поривала зі своїми кровними родичами — когнатами, підпадала під владу нового домовладика й ставала зв'язаною родинними відносинами із членами сім'ї чоловіка — агнатами. Чоловік або домовладика мали над нею необмежену владу, аж до продажу, обернення в рабство або навіть покарання смертною карою.

Сімейні відносини за Законами XII таблиць характеризувалися патріархальністю. Голові родини (батькові, діду або прадіду) були підвладні всі родичі по чоловічій лінії (агнати), зокрема дружина, незаміжні дочки, сини, невістки, онуки.

Майнова правоздатність наставала для римського громадянина не раніше смерті батька. Єдиною можливістю звільнення сина з-під батьківської влади було триразове (три роки поспіль) про-дання у рабство[2, c. 141-143].


2.3. Місце та роль дитини в родині

Право на спадщину мали лише сини, вони ділили майно у рівних частках. Вільне розпорядження спадкоємця майном могло мати місце в чітко обумовлених випадках. За наявності законних дітей чоловічої статі свобода заповіту, як правило, не допускалася. Якщо не було синів, спадкували дочки, яких так і звали: «дочки-спадкоємниці». Держава брала на себе турботи, пов'язані з їх заміжжям. Щоб їхнє майно не перейшло у власність іншого роду, чоловіком дочки-спадкоємниці ставав, певно, найближчий родич з боку батька.

Юридичні відносини між батьками і дітьми завжди мислилися тільки на ґрунті законного браку і законної сім'ї. Діти незаконні, позашлюбні в якнайдавнішому римському праві, побудованому винятково на принципі спорідненості агнатичної, стояли взагалі поза всякими юридичними зв'язками:

вони були чужими не тільки своєму природному батькові, але і матері. З визнанням спорідненості когнатичного положення їх по відношенню до матері і до всіх материнських родичів змінилося: вони одержали права спадкоємства нарівні з дітьми законними, оскільки cognatio, кровна спорідненість, за римськими уявленнями, не залежить від готівки законного браку і «mater semper certa est» . Що ж до батька, то «pater vero is est, quern nuptiae demonstrant» (fr. 5. D. 2, 4), унаслідок чого юридично у дітей позашлюбних його немає зовсім, хоча б навіть фактично він був всім відомий. Ні він не має, тому, patria potestas, ні діти не мають по відношенню до нього ніяких вдача. Більш пільгове положення займають тільки liberi naturales, діти від конкубіната: вони мають право на aliment, навіть відоме обмежене право спадкоємства після свого pater naturalis; але про patria potestas і тут немає розмови. Таким чином, майже вся юридична сторона відносин батьків до дітей зводиться до patria potestas.

Але ця patria potestas протягом століть вельми істотно змінила свій зміст. У найдавніший час цей була, як вже неодноразово згадувалося, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця в своїй сім'ї. Вона охоплювала як саму особу дітей, так і всі "юс" майнові придбання. У особистому відношенні від волі pater familias залежало, перш за все, чи зберегти життя своїй новонародженій дитині чи ні: він міг навіть викинути його. Батько мав, далі, право продавати своїх дітей або в повне рабство trans Tiberim, або усередині держави in mancipium (jus vendendi). Він мав, нарешті, юридично необмежене jus vitae ас necis. Звичайно, і тут фактичне положення дітей були інше, але юридично батько — необмежений володар самої особи дитяти[24, c. 89-90].

У майновому відношенні filius familias, як відомо, є persona alieni juris: він має цивільну правоздатність, але тільки не для себе, а для свого батька. Все, що він придбає, робиться ео ipso власністю батька; за зобов'язання ж дітей батько не відповідає; тільки за делікти батько несе ноксальную відповідальність: він зобов'язаний або відшкодувати заподіяну дітьми шкоду, або видати їх потерпілому (noxae dedere).

Такий історичний відправний пункт; подальший розвиток полягає в поступовому ослабленні цієї абсолютної влади в обох напрямах, як особистому, так і майновому.

1. У особистому відношенні. Право викидати новонароджених дітей (jus exponendi). за повідомленням Діонісія Галікарнасського, було заборонене вже Ромулом. Але, ймовірно, в цьому повідомленні мається на увазі тільки веління звичаю і релігії, а не має рації; jits exponendi існує ще в пізнішої епохи і остаточно воно було знищене тільки в період імперії (з. 7 З. 9. 16). — Jus vendendi trans Tiberim зникло вже дуже рано, але навіть і продаж дітей in mancipiuiii (у кабалу) в законах XII таблиць піддався серйозному обмеженню.

Вони обмежували це право тільки триразовим його здійсненням: після віддачі ill mancipium it третій раз син звільнявся від батьківської влади -- «si pater filium ter venuin duit filius а patre liber esto» . Оскільки закон говорив

тільки про синів, то inlerprelatio визнала, що для інших підвладних (для дочок, внуків і т. д.) досить одноразового продажу. Проте, обмеженню піддається тільки продаж за допомогою mancipatio: проста venditio, мабуть, зустрічалася і значно пізніше: принаймні, навіть класичні юристи допускають її можливість на випадок безвихідної крайності («contemplatione extremae necessitatis aut alimentorum gratia», — Pauli sent. 5. 1. 1.); рівним чином, підтверджується ця можливість і указом Костянтина (з. 2. З. 4. 43)[12, c. 115-116].

Нарешті, рядом імператорських указів віднімається у батька і jus vitae ас necis: останній в цьому ряду указ Костянтина (з. 1. З. 9. 17) прирівнює синовбивство до parricidium взагалі. В той же час піддається відомому контролю навіть дисциплінарна влада батька (jus coercendi): згідно указу імператора Траяна, власті можуть змусити батька, що зловживає своїми правами, звільнити сина від patria potestas (fr. 5. D. 37. 12), і взагалі в імператорський час стали можливі скарги дітей магістратам у порядку extraordinaria cognitio. Завдяки всім цим обмеженням, patria potestas над особою дітей до кінця розвитку втратила майже всю свою патріархальну гостроту.

У майновому відношенні зростання самостійності дітей на перших порах йде тими ж шляхами, які були відмічені вище з приводу рабів. Так само точно, як і рабам, батьки часто виділяли своїм дітям, що досягли віку, відоме майно для самостійного господарювання — peculium; так само діяльність синів могла дати за відомих умов підставу для відповідальності батька (т. зв. actiones adjecticiae qualitatis: actio de peciilio, institoria, exercitoria, quod jusus і de in rem verso). Тут потрібно повторити все те, що було сказане вище про рабів.

Нарешті, батьківська влада над дітьми встановлювалася шляхом узаконення. Це було встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом (наприклад, від конкубіни). Узаконення здійснювалося шляхом наступного шлюбу батьків позашлюбних дітей, отримання відповідного імператорського рескрипта або зарахування сина до своєї курії. Узаконення і усиновлення дітей повністю прирівнювало їх до дітей, народжених у шлюбі.

Батьківська влада над дітьми припинялася:

а) внаслідок смерті батька чи дитини;

б) шляхом звільнення з-під батьківської влади. Для

цього вимагалася відповідна процедура - еманципація. Вона надавала синові повну свободу, але він втрачав спадкові права. Батько зберігав право користуватися 1/2 частиною майна сина;

в) шляхом втрати свободи чи громадянства домовладикою чи підвладним;

д) у випадку надання синові почесних звань. А посада консула, префекта, магістра звільняла сина з-під влади батька.

Правовідносини між матір'ю і дітьми залежали від форм шлюбу. При шлюбі cum manu мати поділяла стан своїх дітей - повністю перебувала під владою чоловіка або домовладики. Мати не мала ніякої влади над дітьми. Після смерті чоловіка вона успадковувала майно нарівні з дітьми, а опіку над нею здійснювали сини.

При шлюбі sine manu мати фактично не була пов'язана з дітьми. Вона залишалася агнаткою своїх кровних родичів, і з точки зору права не була членом сім'ї чоловіка. Утримання дітей покладалася на чоловіка.

Але потім положення дітей починає все більш і більш відділятися від положення рабів і йти своєю власною дорогою. Першим кроком в цьому значенні було встановлення часів Цезаря або Августа, через яке все те. що син-воїн (filias familias miles) придбав на, війні (in castris) або але мотиву військової служби (occasione militiac). підлягає його вільному користуванню і розпорядженню, як його власне, незалежне від батька, майно. Це майно одержало назву peculium castrense; воно було першим визнанням майнової самостійності дітей, хоча і у вузькому крузі спеціальних відносин. Син міг навіть це майно заповідати, і лише у разі його смерті без заповіту воно переходило до батька не у порядку спадкоємства, а jure peculii (fr. 11. D. 49.

Разом з тим, первинна юридична єдність сім'ї зруйнована: сім'я тепер з юридичної сторони не єдність, а союз осіб, з яких кожне представляє самостійного суб'єкта прав, що може мати особливе майно, виступати стороною в процесі і укладати юридичні угоди[3, c. 184-185].


Розділ 3.Правовий механізм регулювання шлюбно-сімейних відносин в Античній Греції та Римі. 3.1. Регулювання сімейно-шлюбних відносин в античній Греції

Вступ до шлюбу в Афінах вважався обов'язковим, однак безшлюбність не спричиняла покарань. Він укладався за допомогою договору між нареченим і главою сім'ї нареченої. Наречений був зобов'язаний сплатити за наречену. Розрізнювалися дві форми укладання шлюбу:

а) енґіесіс (engiesis) — звичайний договір жениха з батьком або покровителем нареченої;

б) епідікасія (epidikasia) — укладання шлюбу перед посадовою особою або судом. Остання форма застосовувалася лише в деяких виняткових випадках:

• при видачі заміж дівчини-спадкоємиці (epikleros — єдина дочка-спадкоємиця);

• при видачі заміж дівчини, дочки особи, яка стала їй батьком,

• при одруженні усиновленого.

В Афінах жінка знаходилася під владою батька або чоловіка. Становище її в сім'ї було приниженим. Розлучення для чоловіка було вільним, для жінки досить ускладненим. Влада батька над дітьми до Солона практично нічим не обмежувалася (він міг навіть продати сина в рабство). Згодом вона слабшала, але залишалася значною. Діти зобов'язані були коритися батькові, він міг позбавити сина спадщини за непокору, а дочку видати заміж на свій розсуд[16, c. 22].

Не допускався шлюб: між родичами по прямій і боковій лініях, між свояками, між опікуном і підопічною; між провінційним магістратом і жителькою даної провінції; між заміжньою жінкою, що вступила ще при шлюбі в перелюбство, і її коханцем.

Шлюб припинявся зі смертю одного з подружжя, або розлучення, а також із втратою одним із подружжя свободи чи громадянства.

Розлучення у класичну епоху було вільним. Воно допускалося як за взаємною згодою, так і з ініціативи однієї сторони. У період монархії розлучення за взаємною згодою заборонялося. Одностороння заява про розлучення допускалися у випадках: порушення подружньої вірності одним із подружжя, замаху на життя одного з них, здійснення інших винних дій одним із подружжя.

Допускаючи розлучення і без вини когось із подружжя, але з поважної причини, якою вважалась нездатність до статевого життя або бажання піти в монастир. Одностороннє розлучення без поважної причини супроводжувалося штрафом[6, c. 158-159].


3.2. Шлюбно-сімейне право Риму

Римська сім'я (familia) з найдавніших часів є патріархальною: вона характеризується вираженою владою домовладики, глави сімейства (pater familias) і патрилокальним шлюбом, коли дружина приходить в будинок до чоловіка. Її мета — самовідтворювання. В давнину сімейство будувалося на есхатологічному переконанні, що виразилося в куксі предків (sacra familiares), які почитали членами familia, і ретроспективному рахунку спорідненості — adgnatio (дородження: adgnatus — народжений після), що брав до уваги тільки осіб, об'єднаних загальним сімейним культом. Міцна залежність підвладних членів сім'ї від її гла­ви помітно стримувала цивільний обіг. Хто наважить­ся укладати правочин з підвладним, якщо все одержа­не переходило у власність paterfamilias, а останній до того ж ні за що не відповідав і ні до чого не зобов'язу­вався. Порівняйте: навіть за пекулієм власник раба приймав на себе обов'язки за ті правові дії, які укладав його раб. А тут цього не було. До того ж підвладні чле­ни сім'ї не мали ніякого майна як засобу забезпечення договору.

Зростання приватної власності, накопичення мате­ріальних благ в руках окремих сімей породжувало прагнення батьків закріпити власне майно за кровни­ми нащадками, передусім - дітьми. Агнатське спорід­нення суперечило цьому природному бажанню бать­ків. Поступово римляни надають перевагу кровному спорідненню, що стало основою нової, когнатської сім'ї, яка пов'язувала людей кровними узами. Деякий час обидва види сім'ї співіснували, але когнатська сім'я за нових умов поступово витіснила агнатську.

Кровне споріднення визначали за лініями і ступе­нями. Родичі дружини, з одного боку, й родичі чолові­ка, з другого, є між собою свояками. Брати й сестри, що мають спільного батька і спільну матір, є повнорідними братами й сестрами. Брати й сестри, які мають спільну матір, але різних батьків - єдиноутробні. Як­що ж у них спільний батько, проте різні матері - вони єдинокровні. І перші й другі називаються неповнорідними братами й сестрами. Якщо ж у них різні батьки й різні матері, вони не є у кровному спорідненні і нази­ваються зведеними.

Визначення лінії ступеня споріднення має важливе значення для встановлення прав на спадщину, оскіль­ки в спадковому праві діє принцип: більш близький ступінь споріднення усуває від спадщини родичів більш далекого ступеня. Характерні особливості рим­ської сім'ї знайшли відбиток у римському сімейному праві, яке відзначається завершеністю, послідовністю. Багато його положень збереглося до наших часів[15, c. 54-55].

Сім'я починається зі шлюбу. Римські юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин, вивчивши та проаналізувавши їх, дали відповідні оцінки їх різновидам.

Давньоримське суспільство намагалося ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. Наприклад, Модестін писав: «Шлюб є со-юз чоловіка і жінки, союз на все життя, єднання божественного і людського права». Водночас римляни не приховували, що дружина ніколи не займала рівного з чоловіком становища, завжди перебуваючи в залежності від батька, чоловіка, онука. Причому мова йде не просто про традицію, моральну чи матеріальну залежність, а про правову нерівність.

Римському праву були відомі два види шлюбу: а) законний римський шлюб; б) шлюб, що укладався між іншими вільними особами, які не мали римського громадянства і які не мали права укладати римський законний шлюб. Шлюбні відносини між рабами називалися конгпубериіум.

Римський законний шлюб, у свою чергу, поділявся на: шлюб з чоловічою владою (cum manu); шлюб без чоловічої влади (sine manu).

Законний римський шлюб укладався відповідно до норм квіритського права і допускався лише між римськими громадянами. Шлюб між римськими громадянами і латинами, вільновідпущениками і перегринами заборонявся. Шлюб перегринів відбувався відповідно до норм свого національного права. Латини, вільновідпущеники, колони укладали шлюб відповідно до свого статусу. Проте такі шлюби не породжували правових наслідків римського законного шлюбу. Діти від таких шлюбів статусу римських громадян не набували[11, c. 108-109].

А як бути у тому випадку, коли особи мали між собою фактичні шлюбні відносини, а вступити в законний шлюб не могли (різне громадянство, наприклад)? Римляни знайшли вихід з такого становища, запровадивши інститут конкубінату, під яким розумілося стійке співжиття чоловіка і жінки з наміром утворити сім'ю.

Конкубінат фактично не супроводжувався правовими наслідками: діти не набували імені і статусу свого батька; вони не мали право на аліменти; діти не отримували статусу свого батька, не успадковували майно і не мали статусу шлюбних дітей; на дітей не поширювалася батьківська влада; жінка не поділяла соціального статусу і громадського стану свого конкубіна (чоловіка).

Незважаючи на моногамний характер римської сім'ї, для чоловіка можна було перебувати в конкубінаті з іншою жінкою. І навпаки, всяке співжиття заміжньої жінки з чужим чоловіком давало право законному чоловікові її вбити.

Законний римський шлюб cum manu (з чоловічою владою) передбачав повну залежність жінки від чоловіка або домовладики. Вона займала становище дочки свого свекра, повністю позбавляючись агнатських зв'язків зі своїми батьками. Влада чоловіка була фактично необмеженою[19, c. 89-90].

Шлюб sine manu (без чоловічої влади) відображений вже в Законах XII Таблиць. Відповідно до нього, жінка не підпадала під владу чоловіка за такої умови, що наприкінці кожного шлюбного року вона повинна була три доби перебувати за межами свого дому.

Умовами укладення шлюбу були:

а) згода тих, хто вступав у шлюб, та згода на шлюб paterfamilias. Щоправда, якщо домовладика без достатніх на те підстав не погоджувався на шлюб, примусити його дати згоду на шлюб можна було через магістрат (Закон Юлія -4 р. н. е.);

б) досягнення шлюбного віку: дівчата - 12 років, хлопці - 14 років;

в) наявність права брати законний римський шлюб, що було елементом цивільної правоздатності;

г) відсутність шлюбу з іншими особами у нареченої і нареченого на момент укладення нового шлюбу. Перешкод для укладення другого шлюбу після розірвання першого римське право не чинило. Однак вдова мусила. втримати не менше 10 місяців трауру. Метою цього обмеження були не стільки моральні принципи, скільки усунення сумнівів щодо визначення батьківства дитини, яка народиться в період трауру. Це був скоріше звичай, ніж правова норма. Якщо вдова в цей період все ж виходила заміж, її шлюб визнавався дійсним, але вона сама піддавалась безчестю;

д) відсутність інших перешкод для укладення шлюбу.

Традиційний римський шлюб - «кум ману» — був різновидом угоди, яка укладалася купівлею нареченої за процедурою манципації або за допомоги спеціального релігійного обряду. У такому шлюбі жінка була повністю підвладна чоловікові, все її майно надходило в його повну власність і не поверталося навіть після розлучення.

Законами XII таблиць передбачалася й інша форма шлюбу - «сіне ману» - без влади чоловіка. Майно подружжя залишалось у роздільній власності. Витрати на утримання родини були на чоловікові, але дружина мала принести в сім'ю посаг, прибутки з якого використовувалися чоловіком для утримання родини. Кожен із подружжя мав право будь-коли перервати шлюбні стосунки. У випадку розлучення жінці повертався її посаг. Водночас дружина, яка прожила в будинку чоловіка один рік, автоматично (за строк давності) підпадала під його владу. Щоб уникнути цього, вона мала три дні на рік проводити поза будинком свого чоловіка, наприклад, у батьків. У такий спосіб шлюбні відносини розривались і знову відновлювалися, якщо подружжя цього бажало.

Крім того, закони розрізняли законний римський шлюб і шлюб між особами, які не мали права вступу у законний шлюб. Так, заборонялися шлюби між патриціями і плебеями.

Такого права не мали раби, перегріни, латини. Тривалий час не дозволялися шлюби між патриціями й плебеями, ця заборона знайшла своє відображення в Законах XII таблиць, але незабаром (445 рік до н.е.) була відмінена законом Канулея[10, c. 236-237].

Шлюб міг укладатися в різних формах, в тому числі шляхом релігійного обряду у вигляді фіктивної купівлі дружини (по типу манципації) або внаслідок фактичного спільного проживання чоловіка й дружини протягом року. В останньому випадку влада чоловіка не виникала, якщо дружина щорічно відлучалася з будинку чоловіка на 3 ночі.

Шлюб припинявся у випадку:

• смерті одного з подружжя або втрати ним правоздатності,

• розлучення, яке було в найдавніший період рідким явищем і допускалося тільки з ініціативи чоловіка з суворо визначених причин (прелюбодіяння дружини або вигнання плоду).

Діти не могли самостійно придбати майно, все куплене ними ставало власністю батька. Зобов'язання, прийняті на себе сином, не зв'язували батька. Але потерпілий міг притягнути батька до майнової відповідальності у разі делікту, вчиненого підвладним членом сім'ї.

Зацікавленість глави сім'ї в залученні додаткової робочої сили призвела до розвитку інституту усиновлення, процедура якої здійснювалася в народних зборах у присутності понтифіків. Усиновлення відбувалося також шляхом триразового фіктивного продажу члена сім'ї у рабство, а потім з уявною переуступкою прав, яка вела до звільнення сина від влади батька. Найдавніше римське право знало також опіку, яка встановлювалася над малолітніми й жінками, що не вийшли заміж, а також нагляд за божевільними й марнотратниками[5, c. 219-221].

Характерною рисою класичного періоду є прогресування розкладу патріархальної сім'ї. Поширення шлюбу з необмеженою владою чоловіка вже до II ст. н.е. значно зменшилося, а проживання дружини в будинку чоловіка протягом року вже не спричиняло автоматичного виникнення влади чоловіка. Ставала поширеною нова форма шлюбу без чоловічої влади. Жінка, одружуючись так, не поривала зі своєю колишньою сім'єю, зберігала певну майнову самостійність, отримувала деякі права відносно дітей.

Шлюб без чоловічої влади міг бути легко розірваний за взаємною згодою сторін, а також на вимогу однієї з них. На загальному фоні кризи римського рабовласницького суспільства слабшали й сімейні зв'язки, розлучення стали звичайним явищем. Значного поширення набув так званий конкубінат — неоформлене постійне співжиття чоловіка й жінки. Прагнучи подолати негативні явища у сфері сімейних відносин, імператор Август видав закон, який передбачав санкції за безшлюбність і бездітність. Навіть із двох консулів перевагу по службі отримував той, у кого було більше дітей.

Розклад патріархальної сім'ї виявився й в послабленні батьківської влади. Припинилася практика продажу дітей, а їх убивство батьком стало розглядатися в посткласичний період як тяжкий злочин. Посилилася майнова самостійність підвладних членів сім'ї. Для заняття землеробством, ремеслом або торгівлею сини значно частіше почали отримувати від батька пекулій — майно, яке син міг залишити своїм спадкоємцям і навіть вступати, із приводу даного майна, в угоди зі своїм батьком.

Ряд змін зазнав й інститут опіки. Преторським едиктом встановлювалася відповідальність зберігача за ведення справ підопічного. Поступово зникала опіка над дорослими жінками, і в посткласичний період їх дієздатність фактично була зрівняна з дієздатністю чоловіків.

Найбільш поширеним став шлюб «сіне ману», тобто шлюб без влади чоловіка. Послабилася батьківська влада. Підвищилася майнова самостійність підвладних членів сім'ї. Розлучення подружжя спершу було вільним. Але багато громадян не хотіли мати родину і дітей. З метою відновлення римської сім'ї розлучення стали обмежуватися. Розлучення за спільною згодою подружжя заборонялися взагалі. Розлучення за заявою одного з подружжя допускалося лише у виняткових випадках, наприклад, якщо чоловік не був здатен до статевого співжиття.

Запроваджувалися санкції за безшлюбність та бездітність. Було видано закони, які встановлювали кримінальне покарання за розпусту і подружню невірність, а також передбачали засоби економічного заохочення добропорядних сімейних відносин. Так, особам, які досягли шлюбного віку, але не перебували у шлюбі, заборонялося спадкувати за заповітом. Одружені громадяни, які не мали дітей, спадкували лише половину. Було запроваджено податок для неодружених та обіцяно винагороди тим, хто одружувалися[15, c. 52-53].


Висновки

З найдавніших часів римська патріархальна сім'я була і залишається зразком підпорядкування, коли домовладики мав право розпорядження не тільки майном своїх підопічних, а й, навіть, їх життям. Ані в історії, ані в сучасності немає прикладів такого суворого служіння батьку та сімейним звичаям взагалі.

Однак, багато чого з положень римського права, що торкаються шлюбно-сімейних відносин, дійшло до нашого часу чи то в вигляді звичаїв, чи то в формі реального законодавства.

Скоріше за все, римське право ще довго буде служити юристам усіх країн та менталітетів прикладом чіткості викладання, раціональністю рішень та всеосяжності питань, що регламентуються.

Сім'я - це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язане спільністю побуту, взаємодопомогою і моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я будувалася за принципом підпорядкування владі глави родини (paterfamilias). Несучи на собі відбиток родового ладу, римська патріархальна сім'я включала в себе главу сім'ї, його дружину, дітей, онуків, інших родичів, залежних осіб, а також рабів. У цілому римська сім'я була моногамною і патріархальною.


Список використаної літератури

1. Бессонов Б. Н. Римское частное право для ВУЗов. — М.: Изд-во МГУ, 1997. — 328 с.

2. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с.

3. Булдаков С. В. Римское частное право: учебник для вузов. — М.:Вагриус, 1998. — 351 с.

4. Гай. Институции\\Хрестоматия по Римскому частому праву\ Н. А. Олешко и др. — М.:, 2001. -173 с.

5. . Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

6. Гамбаров Ю. С. Власть в римской семье\\Сборник статей по римскому праву. — М.,1989. — 401 с.

7. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с.

8. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 405 с.

9. Дождёв Д. В. Римское частное право\под ред. В. С. Нерсесянца. — М.: Норма-ИНФРА-М, 2002. — 784 с.

10. Исаев А. Г. Основы римского частного права. — М.: АСТ, 2001. — 560 с.

11. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. - 2-ге вид., переробл. і доп.. - К.: Атіка, 2005. - 255 с.

12. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. - К.: Видавничий дім, 2002. - 714 с.

13. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

14. Нарский И. В. Основы римского права. — М.: Юристъ, 2001. — 254 с.

15. Оболенський В. А. Римське приватне право. — К., 1978. — 176 с

16. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. - 132 с.

17. Орленко В. І. Основи римського права. — К.: Знання, 1999. — 122 с.

18. Підопригора О. А. Основи римського приватного права. — К.: Вентурі, 1997. — 336 с.

19. Покровский И. А. История Римского права. — Спб.: Летний сад, 1998. — 560 с.

20. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

21. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. - 2-е вид., переробл. і доп.. - К.: Видавничий дім, 2003. - 582 с.

22. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. - 4-те вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 474 с.

23. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.

24. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. - К.: Вентурі, 1997. - 303 с.

25. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. - К.: МАУП, 2003. - 101 с.

26. Яковлев Е. С. Римское частное право. — Н. Новгород: Спектр-К, 2000. — 478 с.





Реферат на тему: Шлюбно-сімейні відносини в Давньому Римі та Античній Греції (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.