Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Русько-візантійські угоди X ст та їхній вплив на Київську Русь (курсова робота)

Зміст

Вступ. 3

1. Джерело права русько-візантійських угод X ст. 4

2. Вплив договорів з Візантією на Київську Русь. 13

Висновки. 19

Список використаної літератури. 21


Вступ

Більше п'яти сторіч Русь перебувала в тісних відносинах з Візантією. Саме становлення давньоруської держави відбувалося при самих різноманітних контактах і зіткненнях з візантійцями. Візантія завжди залучала російських купців. Щоб домогтися від Візантії більше високого дипломатичного визнання й пільг на торгівлю, на Константинополь ходили російська рать і військові кораблі. Росіяни містили із греками договори й іноді допомагали Візантії військами. Але якщо говорити про культурну взаємодію й взаємовплив між Руссю й Візантією, те самим значним результатом взаємин між двома державами стало прийняття Руссю православ'я - однієї з найважливіших основ візантійської культури.

Візантія була не тільки спадкоємицею античної культури й римської державності. Сама збагатившись православною вірою, Візантія збагатила мир православною культурою. Завдяки Візантії православна культура стала надбанням не тільки Древньої Русі, але також Болгарії, Сербії, Албанії й багатьох інших країн. З початку другого тисячоріччя християнської ери православна культура здобуває вже всесвітнє значення.


1. Джерело права русько-візантійських угод X ст.

Зовнішньополітичні відносини між слов'янами та Візантійською імперією зафіксовані ще в VI—VII ст. Прокопієм Кесарійським, Іорданом, Псевдо-Маврикіем та іншими авторами. Уряд імперії мусив рахуватись із слов'янами як з реальною військовою силою, що становила справжню небезпеку для її східних кордонів.

Якісно новим явищем в історії русько-візантійських відносин була дипломатична діяльність Русі як протодержавного об'єднання східних слов'ян. У 838 р. в імперії з'явилося посольство, що мало на меті встановлення дружніх взаємин між двома країнами. У 860 p.. після облоги руса-ми Константинополя, між імператором та слов'янським вождем було підписано перший мирний договір. Важливість останнього полягала в офіційному визнанні Київської землі як держави на міжнародному рівні. Русь та Візантійська імперія були різними за соціально-політичним розвитком, але відносини між ними справляли помітний вплив на процеси, що відбувались у Східній Європі в ІХ-Х ст.

Візантійська імперія вважалася законною спадкоємницею римської правової культури. У 534 р. тут був створений "Свод цивільного права", що мав фундаментом римське право. Русь не могла успадкувати чиюсь правову культуру, оскільки не була утворена на уламках попередньої імперії. Як молода поліетнічна держава вона сама творила своє право, маючи за основу стародавній звичай.

Соціально-політичні процеси, що відбувалися в Київській державі, визначали ту міру, в якій звичай нормативного характеру узгоджувався з правотворчістю князів, але безсумнівним є те, що на початку IX ст. на Русі існувала стабільна форма звичаєвого права.

В X ст. між двома державами було укладено письмові угоди. П. П. Толочко вважає, що саме в цей час русько-візантійські відносини стали на твердий грунт юридичної регламентації. Договори укладалися в двох примірниках (на дві харатьї). Один, написаний від імені Русі давньоруською мовою, скріплений печатками й підписами купців, передавався на зберігання у Візантію, інший, написаний грецькою мовою, зберігався в Київській державі. Кожна сторона згідно зі звичаєм укладання міжнародних угод робила переклад на свою мову примірника, що зберігався в неї.

Відносини між Руссю та Візантією трималися на взаємній зацікавленості держав одна в одній. Київ шукав шляхи для збагачення правлячої верхівки. Візантійська імперія була зацікавлена в молодому партнері, котрий міг би ще більше пожвавити її торгівлю та обіг грошей.

Перший торговельний договір було підписано у 907 p., коли Олег на чолі 80-тисячного війська здійснив похід на Константинополь з метою примусити імператора відновити виплату данини Київській державі та надати привілеїв руським купцям.

Цей трактат було підписано під тиском з боку Русі, що фактично нав'язала свої умови імперії. Цікавим є договір 911р. між Олегом та грецькими імператорами Левом та Олександром. У трактаті згадуються численні попередні усні угоди між Руссю та Візантією: "...Русью, многажды право судимохъ, но точью простословесснъ...".

За умовами договору, сторони взаємно обіцяють мир та дружбу і передбачають форму й спосіб спорів, що можуть виникнути між греками та русинами. Очевидно, після офіційного дипломатичного визнання Русі Візантійською імперією між обома державами були досить активні торговельні відносини, а значить, виникали суперечки, позови, які вимагали законодавчого врегулювання. Заслуговує на увагу той факт, що вперше за історію русько-візантійських відносин у договорі було сформульовано загальний закон, котрий мав попередити будь-яке зіткнення між грецькими та слов'янськими законами. Загальні норми мають джерело права, і довгий час між вченими не було єдності в питанні, чиє право (руське чи візантійське) превалювало в загальному законі[6, c. 78-80].

М. Ф. Володимирський-Буданов, вказуючи на компроміс між слов'янським звичаєвим правом та грецьким законодавством, висловлювався на користь першого п. Дослідник Р. Дарест вважав, що інакше й бути не могло, оскільки у разі зіткнення двох народів нерівної цивілізації поступки завжди робить той, хто стоїть вище за розвитком \ На нашу думку, важко сказати, чи можна робити таку чітку градацію на виші та нижчі ступені цивілізації. Існують об'єктивні закони суспільного розвитку, і досягнення народом державного рівня свідчить, що цьому сприяли об'єктивні чинники, і ніяк не характеризує сам народ як такий. В. І. Сергіевич головним джерелом права русько-візантійських угод вважає грецьке право. Д. Я. Самоквасов доводить, що в договорах відтворилося лише слов'янське право ". На думку Р. Л. Хачатурова, в угодах було створено загальний закон, що майже повністю запозичений з руського. Б. Д. Греков та С. В. Юшков доводили, що в основу договорів було покладено закони та звичаї стародавньої Русі.

З аналізу статей договорів видно, що джерелом права став загальний закон, більшість норм якого були руськими звичаєвими. Візантія об'єктивно була більш зацікавленою стороною і погоджувалася на запозичення слов'янських правил. Розстановку політичних сил у Східній Європі не можна назвати сприятливою для Візантії, котра потребувала військової допомоги з боку русів. Київська ж держава була зацікавлена в збагаченні правлячої верхівки, до якої входив не лише київський князь з оточенням, а й племінні князі. Р. Іванченко звертає увагу на те, що християнизована еліта київського князя не поспішала приймати в своє середовище провінційну родову аристократію 1S, але й конфліктувати з нею також не бачила сенсу, адже Русь зміцнювала своє становище шляхом поширення влади на племінні княжіння. Найшвидшим шляхом збагачення вважалися торгівля й війна. Візантія, що в цей час захищала східні кордони від арабів, не була зацікавлена у військовому конфлікті з Руссю. Імперії було вигідніше зробити поступки на користь руського права й надати привілеї руським купцям.

У кожному договорі видна та міра поступки слов'янському звичаєвому праву, на яку візантійський уряд міг погодитися залежно від політичної ситуації. Якщо в трактаті 911р. зустрічаються лише деякі елементи грецького права, то в договорі 945 р. Русі залишалось прийняти запропоновані умови, але в цій угоді є частішими прямі посилання на Закон Руський. При укладенні договорів іноді виникала колізія правничих понять. Наприклад, поняття "злочин" в перекладі з грецької мови звучить як "проказа", "согрешение". В умовах панування християнської правової доктрини злочином вважалося порушення божественного закону, звідси й відповідна термінологія. У Руській державі злочин був "обидою", оскільки будь-яке порушення громадського спокою чи посягання на особу або майно вважалося саме "обидою" протії всього роду. Отже, при виробленні загального закону необхідно було створити таку правову норму, котра б відповідала правосвідомості як слов'ян, так і греків[11, c. 42-44].

Договір 911р. при розгляді суперечок визначає необхідним наявність доказів. Якщо таких було недостатньо для доведення вини підозрюваного, зверталися до звичаєвих доказів - жалібнику дозволялось доповнити свої показання присягою, прийнятою відповідно до правил тієї релігії, яку він сповідував. Після того, як позивач клянеться в правдивості своїх свідчень, обвинувачення вважається доведеним. Відповідач підлягає неминучому засудженню, якщо тільки сам не надасть суду інших доказів. Пізніше в статтях Руської правди процедура присяги позивача дістане назву очисної, а окремі статті першого руського кодексу розрізнятимуть присягу позивача і присягу відповідача.

Вплив руського звичаєвого судочинства спостерігається у справах про вбивство: "Аше кто убиеть Крестьянина Русин или Християнинъ Русина, да умрегъ, идеже аше сотворить убийство, аше есть имовить да часть его сиречъ же будеть по закону, да возьметь ближчий убиенного, а и жена уби-вшаго да иметь тамием же прибудеть по закону, аше ли есть неимовить. створивший убийство, и убежавъ, да держится тя жи, дондеже обряшеть-ся, яко да умреть". Тут за слов'янським звичаєм дозволяється здійснити помсту, правда, в момент скоєння злочину. Візантійські юристи, напевно, знали про поширення звичаю кровної помсти на Русі і тому поспішили її обмежити в угоді, заборонивши таким чином законодавче післясудову помсту. Слов'янський вплив простежується в заміні покарання грошовим викупом, чого не знало грецьке право. М. Ф. Володимирський-Буданов вбачає в пій статті поступку на користь візантійського права — недоторканність майна невинної дружини злочинця. Цей факт можна вважати розумним компромісом двох правничих систем. Мова йдеться про власність, яка за римським правом не може бути відчужена незаконно. Згідно з римською правовою доктриною дружина, що не мала наміру здійснити злочин і є невинною, не відповідає за провину чоловіка. За руським же звичаєвим правом, що видно з пізніших писемних пам'яток, при відшкодуванні шкоди родичам потерпілого інтереси невинної дружини злочинця не враховувалися.

У трактаті 911р. містяться взаємні заходи для врятування суден, які зазнали аварії, та екіпажу. Цe були перші кроки до закладення підвалин міжнародного морського права. З договору видно, що звичайним явищем стало перебування русів на службі у Візантії. Угода дозволяє останнім вільно розпоряджатися своїм майном. У випадку смерті договором передбачалось успадкування за заповітом, а в разі відсутності останнього — за законом. Майно померлого переходило руським або грецьким родичам небіжчика: "...Аше кто умрегъ. не урядив свого им именья, щі и своих не имовигь да взъвратнтся именье к малым ближникам в Русь, аше ли створить обряженье, таковыи възьметь упряженое его. кому будеть писал на-следити именье, да наследити с отъ взимаюшихъ куплю Руси огъ различных ходящих в Грекы и удолжаюшихъ" и. У законі не зазначено, які саме родичі — руські чи грецькі — мають право на першочергове успадкування. Очевидно, тут діяла стара звичаєва норма, котра завдяки загальновживаності й обов'язковості не фіксувалася письмово[2, c. 56-58].

Договір 911р. містить пряме посилання на закон Руський в 5 статті: "Аще ли ударить мечем или бьет кацъм любо ссудомъ за то ударение или убиение да вдаст литр 5 сребра по закону Русскому...". На наш погляд, закон Руський це і є звичаєве право, тобто ті слов'янські звичаї нормативного характеру, що отримали санкцію державної влади, але ще не зафіксовані письмово. Очевидно, що правовий звичай був головним регулятором суспільних відносин в Київській державі вже в часи першого дипломатичного визнання Русі Візантією у 860 р. Можна припустити, що в процесі трансформації звичаїв нормативного характеру на правовий звичай вже в 838 р. існували головні норми звичаєвого права, котрими керувалися в державницькому житті. Але цей процес складний і тривалий і його інтенсивність залежала від проникнення в правосвідомість майнового елементу.

На думку Б. Д. Грекова та С. В. Юшкова, закон Руський — це норми права, які виникай в основних центрах Русі. Саме слово "закон", як доведено Б. Д. Трековим, давньоруського походження. Цей термін у X ст. перейшов до печенігів і був у них загальновживаним. Необхідно звернути увагу* на різницю в значенні поняття "закон" у X ст. і в наш час. У сучасному розумінні закон — це постанова верховної влади в державі. В давніх пам'ятках права під цим терміном мається на увазі загальновживаний і санкціонований тип відносин. Ще Еверс зазначав, що літописи не згадують закони в загальному розумінні цього слова. Оскільки звичаї та нрави завжди передували законам, то перші закони і є не що інше, як звичаї та нрави, що отримали певне значення у мові окремого народу і для кращого виконання зафіксовані на папері.

Запропонований Я. Н. Шаповим лінгвістичний аналіз слів "закон руський" переконує в тому, що усна форма звичаєвого права східних слов'ян пізніше закріпиться під назвою Руська правда, оскільки це тотожні поняття. Виходячи з того, що староруська літературна мова включала багато церковнослов'янських та староболгарських елементів, автор перекладає слово "закон" як "убцос" (з грецької), а комплекс руських правових норм у грецьких екземплярах договорів - як "vSnoC; pcouiuuA". Зрозуміло, що під комплексом правових норм Давньої Русі може розумітися лише звичаєве право. Далі Щапов зазначає, шо поняття "руська правда" на грецьку мову може бути перекладене лише як "vSuoc; рсооїцо". Отже, дослідник вважає, що в Київській державі у X ст. існувала саме Правда Руська, а не Закон Руський, котра збереглася в редакціях XI та XII ст. та пізніших списках[10, c. 96-98].

Договір 945 р. між Ігорем і грецькими імператорами Романом, Константином та Стефаном укладено в умовах, несприятливих для Русі. Незважаючи на несприятливі умови трактату, на які погодилася Київська держава, слов'янський звичай є джерелом права. Деякі статті угоди висвітлюють особливості правовідносин між греками та русами, які не було зафіксовано в попередньому договорі 911р. Наприклад, те, що слов'яни не могли бути судимі на грецькій території своїми одноплемінниками. Можливо, раніше у Візантії русів судили руси, тепер же вони повинні були звертатися до імператора або його суддів. Це положення відбиває один з принципів міжнародного права — принцип території, згідно з яким злочин розглядається судом тієї держави, на території якої він був скоєний.

Підтверджуються положення договору 911 р. про вбивства та каліцтва. але додається, що вбивця видавався рідним жертви, які були вправі його умертвити. Це положення, спільне майже для всіх давніх правничих систем, було відсутнім у римському праві. Виникла колізія, і грецький закон поступається на користь руського звичаєвого права. Очевидно, звичай кровної помсти, поширений в Руській державі, застосовувався руськими купцями в Візантії. Імперський уряд мав захистити своїх підданих і обмежив кількість месників (ними ставали найближчі родичі), а також обмежив сваволю чужинців: будь-який злочин розглядався виключно грецьким судом, і лише суд видає вбивцю родичам загиблого.

Пряме посилання на Руський закон зустрічається в статтях 6, 9, 14. Третій пункт говорить про нехристиян-рабів, котрі допускаються до прийняття присяги по "...закону своєму", що також можна вважати непрямим посиланням на звичаєве право Київської держави. В статтях договору відчутні звичаєві елементи, такі як присяга, право помсти. Трактат 911 р. містить клятву списами, договір 945 р. відтворює зміни в ідеології руського суспільства, шо поступово християнізувалося: "...А иже преступить се от страны нашея. ли князь, ли ин кто. ли крешен, или некрешен. да не имуть помощи от Бога... А некрещеная Русь полагают щиты своя и мечь своъ наги...". Аналіз пунктів угод виявляє майновий елемент, що міцно закріпився у правовідносинах. Шоста стаття зазначає, що злодій повинен не лише повернути викрадену річ. але й відшкодувати її вартість. М. Ф. Володимирський-Буданов вважає, що продаж і урок Руської правди беруть свій початок саме з подвійної винагороди за викрадену річ, що зустрічається в русько-візантійських договорах[9, c. 36-37].

Останній договір, підписаний у 971 р.. не містить ніяких правових постанов. Укладений між князем Святославом та імператором Іоанном Цимісхієм трактат є першим письмовим договором перемир'я, що зупиняв воєнні дії між двома державами та забезпечував мирні відносини. В угоді зазначалося: "...Клямося ко иарем Греческим, и со мною боляре и Русь вся...", що свідчить про подальший пронес централізації Київської держави. Процес підкорення племінних княжінь центральній владі був першим документально засвідченим конфліктом звичаю та права, старим укладом та законотворчістю київських князів. Якщо договір 911р. зазначає племінну знать як "светлых бояр, иже суть под рукою его (князя. — Л. К.)" п, то угода 945 р. характеризує місцеву аристократію як "всякое княжье". За період між двома угодами відбувалося підкорення навколишніх земель, окремі з яких (древлян, в'ятичів) доводилося приєднувати не один раз. Святославу вдалося підкорити одне з найволелюбніших племен - в'ятичів, що дало князю підставу говорити про "всю Русь" як суб'єкт міжнародних правовідносин.

Отже, з аналізу статей письмових договорів Русі з Візантією видно, що в Київській державі на момент підписання угод був досить високий рівень правової культури. X століття можна вважати апогеєм перетворення звичаю нормативного характеру на правовий звичай, оскільки держава вже сформувалася і визріти нові правовідносини. Посилання на Руський закон в цих договорах є першим документальним свідченням існування в Київській державі стабільної форми звичаєвого права, що формувалося в основних політичних центрах Русі на основі звичаю нормативного характеру навколишніх земель та Києва. Письмові договори містять велику кількість усних угод, укладених русами з імперією. Це значить, що в 838 р. вже була певна група звичаєвих норм, котрі мали чинність на території Руської держави.

Створений Руссю та Візантією загальний закон письмових угод мав за джерело давньослов'янське звичаєве право, оскільки імперія як більш зацікавлена сторона намагалася підтримувати з Київською державою дружні відносини і надавати привілеї руським купцям, бо саме вони прагнули до швидкого збагачення через торгівлю. Навіть в несприятливих для Русі договорах мається посилання на закон руський і звичаєві руські елементи, такі як присяга, право помсти. Таким чином, русько-візантійські угоди є для історика унікальним матеріалом, що дає можливість простежити перехід від слов'янських звичаїв нормативного характеру до правових норм, зафіксованих в першому руському кодексі[4, c. 241-244].


2. Вплив договорів з Візантією на Київську Русь

У дослідженні правової природи звичаю в його історичному аспекті питання про існування та функціонування звичаю як джерела українського права власності в епоху існування Київської Русі має особливе значення. Об'єктом дослідження більшості вчених є суспільно-політичний лад, історія князівських династій, які складалися на українських землях, що в ті часи входили до складу Київської Русі, культура, побут і господарська діяльність населення. Значна частина праць у галузі історії права України здебільшого присвячена або дослідженню права власності більш пізнього періоду в історії України, або переносять основний акцент на виникнення та існування права з позиції філософської категорії, чи етнографічні аспекти такого існування. Деякі дослідники, наприклад М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, зосереджують свою увагу на аналізі писемних джерел права Київської Русі, насамперед на договорах Х століття між київським князем Олегом та імператорами Візантії та Руській Правді, на міжнародних договорах, які укладалися князями Київської Русі із правителями європейських держав, народами Поволжя та вождями східних кочових племен. Водночас такому важливому аспекту як дослідження суто звичаю як джерела права Київської Русі, насамперед права власності, дослідники все ще приділяють неналежної уваги.

Торгівля з Візантією давала великі користі, але не все можна було вести її вільно. Не тільки печеніги спиняли переїзд купецьких флотилій, але й самі греки неохоче стрічали київських купців. З непам'ятних часів греки мали торговий монополь на Чорному морі й їх колонії на всіх побережжях посередничали в обміні різних продуктів і виробів. Завдяки тому чорноморські міста дійшли до великого розцвіту і багатства. Тепер же північні приходні самі везли свій крам у Візантію і побережним оселям відбирали їх зиски. З цієї причини були жалі і невдоволення, тим більше, що варяги не раз грабували і нищили спокійні оселі. Візантія була з Чорномор'ям у тісних зв'язках і мусіла стати в обороні своїх міст. У власнім інтересі старалася не допустити до зросту української торгівлі.

Україна знову мусіла боронити своїх інтересів. Олег, що добре орієнтувався у цих справах, розпочав з Візантією війну — вже не для самої здобичі, як це робили варяги давніше, але щоби присилувати Царгород до зміни торгівельної політики.

Похід відбувся 907 р. Ця дата непевна й опис війни, який дає літопис, напів казковий.

Олег виправився з великим військом, де були і варяги і всі підбиті та союзні племена: поляни, деревляни, сіверяни, дуліби, тиверці, хорвати, радимичі, в'ятичі, кривичі, чудь, меря. Кораблів мало бути двісті, а на кожному по 40 людей. Частина війська виправилася кінно. Греки замкнулися в Царгороді і зачинили пристань. Олегові війська вийшли на беріг, почали нищити околицю; знищили багато церков і палат, велику силу людей убили або взяли у полон[7, c. 64-66].

Проте, як уже зазначалося вище, саме період існування Київської Русі вплинув на формування і розвиток українського національного права. Така особливість має кілька моментів. По-перше, саме Київська Русь була першою державою, що виникла та існувала на території сучасної України впродовж майже 400 років [1, с. 28]. Її право виникло та розвивалося насамперед на засадах звичаїв і традицій народу, що входив до складу Київської Русі, хоча не можна виключати випадків запозичення певних норм із правових систем сусідніх країн, переважно з Візантії [9, с. 20].

По-друге, саме в період Київської Русі виникла значна частина норм звичаєвого права, що проіснували майже без змін або із певними змінами аж до середини ХVІІ– початку ХVІІІ ст., а деякі збереглися навіть і до наших днів (звичай набуття права власності на приблудну (бездоглядну) худобу) [9, с. 58].

Правові звичаї формувалися на території Київської Русі поступово, через застосування до однакових випадків чи відносин усім відомого правила, виробленого правовою свідомістю народу під впливом історичних умов його життя. Узгодження цього правила з релігійними та юридичними поглядами народу і створювали цьому правилу фізіологічно-примусову силу звички або звичаю [11, с. 214].

Створення та санкціонування звичаєво-правових норм з боку держави відбувалося вже, власне, на другому періоді — земсько-князівському. На цьому етапі, коли виникає єдина держава з єдиним центром, що підпорядковує собі племінні союзи східних слов'ян, поряд із місцевими та племінними звичаями починає утворюватися певна система юридичних правил і установок. Дослідники зазначають, що суспільні відносини в Київській Русі регулювалися за допомогою норм звичаєвого права, що, як і за доісторичної доби, було основним джерелом права.

Згідно нового договору 911 р., сторони несли рівну відповідальність за вчинені злочини, зобов'язувались надавати допомогу торговим кораблям, які зазнали катастрофи, повертати полонених та збіглих. Були договори у військовій справі. Відомо, що 911 р. 700 руських дружинників воювали в складі візантійського війська з критськими арабами.

Міг пишатися конунг Олег не лише викупом, але й надзвичайно вигідним договором з Візантією. Згідно з його статтями Візантійська імперія мала щорічно сплачувати Русі-Україні значну данину, купці українські здобули право безмитної торгівлі в Константинополі, а посли князя, що прибували до Візантії, відтепер забезпечувалися провіантом і всім необхідним для життя й виконання своїх обов'язків.

Цікаво й те, що імператори Лев VI та Олександр поклялися дотримуватися умов цього договору, цілуючи хрест, а Олег і наближені його присягалися іменами своїх язичницьких богів Перуна та Волоса (Велесом), а також... честю своєї зброї. Свідченням вірності присязі може слугувати той факт, що в 911 році візантійці підтвердили умови цього договору. Виконуючи один із його пунктів, загін українців висаджувався разом із візантійцями на острів Кріт, щоб звільнити його від арабів.

Ця, зовнішньополітична, перемога допомогла князеві Олегу зосередити зусилля на подальшому формуванні своєї держави. Найпершим здобутком його було те, що він зумів об'єднати всі слов'янські міста і території, всі племена, що жили упродовж Дніпра – великого водного шляху. Цікаво, що, підкоряючи те чи інше плем'я, Олег намагався не пригнічувати його тяжкою даниною, для нього основним була не данина, а підпорядкування. Не раби потрібні були йому по навколишніх слов'янських землях, а співгромадяни великої слов'янської держави.

Укладення мирних договорів з Візантією було актом великої історичної ваги. Русь ставала рівноправним економічним партнером імперії. Східні автори повідомляють про походи русів у 909-910 рр. на Каспійське узбережжя, а також у Закавказзя 912 р.[8, c. 117-119]

За князювання Олега на рубежі ІХ-Х ст. завершився процес утворення держави Київської Русі.

У «Повісті временних літ» записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори являють собою єдність і викликані тим самим походом, їх штучно розділив літописець на дві частини. В договорах нема повторень, і вони доповнюють один одного. Договори Візантійської імперії з іншими державами укладалося однакового змісту примірниках мовами грецькою та іншою мовою договірної сторони. Різниця полягала в зворотах: «ваш» і «наш» видко, текст договору, який був у руках літописця, являв собою копію з примірника, написаного від імені Олега (це думка Н. Полонська-Василенко)

Пославши в 911 році до Візантії своїх послів, князь Олег велів укласти новий, більший і юридично обґрунтований договір із греками та Руссю Україною, який 2 вересня 911 року й був підписаний. Як зазначає літописець, договір 911 року відрізнявся тим, що в ньому «вже не словесно, як раніше, а письмово затвердили свою любов і присягалися в тому за законом руським своєю зброєю». Договір складався з 10 статей, які можна звести до таких основних положень:

1) судочинство з цивільних і кримінальних справ;

2) злочини проти життя та тілесної недоторканості;

3) злочини майнові: крадіжки на місці злочину та пограбування;

4) допомога в разі нещастя на морі, викуп полонених, наймання воїнів;

5) відшукання рабів, охорона спадщини, повернення злочинців-втікачів.

Щоб пересвідчитися, наскільки суворими, але справедливими були статті цього договору, досить як приклад навести одну з них, наприклад ст. 3: «Якщо грек уб'є русича або русич — грека, то винуватця треба вбити на місці злочину. У тому випадку, якщо вбивця сховається, то його маєток віддається близькому родичу вбитого». Цей договір встановив на тривалий час (близько 20 років) мирні відносини між Києвом і Константинополем. Як договір 907 року, так і 911 року слід вважати найціннішими джерелами нашої історії. У них Русь Україна виступає як держава, яка не поступається Візантії своєю культурою, має свою політичну організацію, стійке законодавче право. Обидві сторони склали присягу на додержання договору: греки – по християнському закону, а русичі присягались іменем Перуна та Велеса й покладали мечі. Цей факт дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в Олеговій дружині, вже перейняли слов'янські звичаї, бо за скандинавськими звичаями в таких випадках мечі застромлювано в землю. В листі до царя болгарського Бориса папа Микола 1 писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай... покладати мечі і ними клястися». У договорі Олега згадується «под рукою его світлих й великих князь й его великих бояр». Деякі дослідники вважають, що це – підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним правителі. Як би то не було, це свідчить про вже зорганізований адміністраційний апарат, представники якого брали участь в політичних справах. У договорі 911 року є значне число болгаризмів, мова в ньому архаїчна, і це дає підстави вважати переклад одночасним з написанням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х ст. українці вже мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове письмо»). Договір 907-911 рр. найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією, що має політичну організацію, усгій-неяе право (згадується «закон. . . язика нашего», «закон руский»). Значення його ширше, ніж свідчення про культуру тільки України: це – перший документ, в якому східні слов'яни виходять на історичний кін, як рівноправні з греками. Характеристичні слова А. Шлецера, який вважав Олегів договір за підроблений; він писав: якби договір цей був автентичним, його слід було б вважати за найбільш славетну пам'ятку всього Середньовіччя. Питання про його автентичність тепер можна зважати. за остаточно доведене[5, c. 35-37].

Основою київської торгівлі з Візантією й іншими країнами були продукти лісового господарства (мед, хутро, сушені ягоди тощо), зібрані з підкорених Олегом земель. Використовуючи відомий шлях Дніпром «від варягів до греків», який був нелегким (тільки складних порогів уздовж Дніпра доводилося долати більше семи з висадкою з човнів людей і з проштовхуванням вантажів убрід через вузькі отвори в прибережних скелях), добиралися купці до грецьких міст. Але не тільки цими транспортними труднощами відрізнявся шлях до греків: доводилося й захищати свої товари від грабежів із боку печенігів. Крім того, самі греки, володіючи монопольною торгівлею з усіма прибережними містами Чорного моря, у власних інтересах намагалися не допускати зростання української торгівлі[3, c. 53-54].


Висновки

Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике позитивне значення для їх подальшого державно-правового розвитку. В межах Давньоруської держави робили перші кроки в суспільно-політичному розвитку і понад 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу та Причорномор'я.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою — це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх — великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десяткова система, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі спричинило появу нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні й місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів. Придушення опору експлуатованих трудящих мас було важливою внутрішньою функцією цієї держави. Одночасно вирішувалися й зовнішньополітичні проблеми. Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою її є Руська Правда. Водночас вона являла собою одну з найважливіших пам'яток середньовічного права в цілому. Велике значення мали князівські статути. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному ґрунті. У ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплювалися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілеїв. У його нормах передбачалося привілейоване становище представників панівного класу феодалів, безправність пригнічених мас.

Київська Русь була могутньою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя країн Західної Європи, сусідніх азійських країн, а також країн, що мали велике значення в системі торгівлі між Європою та Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі був закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма зарубіжними дворами (Візантії, Франції, Англії, Швеції, Угорщини, Норвегії та ін.). Київська Русь — ця велика могутня держава IX—XII ст., територія якої простягалася від Балтійського до Чорного моря, від Західного Бугу до Волги, — посідає відоме місце у всесвітній історії.

Мiжнароднi вiдносини Київської держави знаходили своє вiдображення в договорах, що укладались київськими князями з сусiднiми державами. Зберiглось три договори з греками князiв Олега (911 р.), Iгоря (945 р.), та Святослава (971 р.), але в джерелах згадується i про iншi договори з Вiзантiєю та волзькими болгарами.

Русько-візантійський мирний договір 944 р. підтверджував всі раніше досягнуті положення та визначав багатосторонні зв'язки між двома країнами. Зокрема, вводилась система надання торговцями і офіційними представниками Києва свого роду "посвідчення особи" з приїздом до Візантії. В іншому випадку владі імперії надавалось право арешту прибувших осіб та повідомлення про це київського князя. Щоправда, і цей договір, на відміну від попередніх, не було зараховано право русів на безмитну торгівлю у Візантії. Посилені були воєнні статті договору. Замість права русичей служити при дворі й у армії імператора віднині мова йшла про широкомасштабне воєнне співробітництво. Це положення більшість істориків оцінюють як факт заключення між двома державами союзницьких відносин.


Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В'ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. - К.: МАУП. – 2002. - Ч. 2. - 2003. - 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.1. - 2000. - 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.2. - 2000. - 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. - К.: Україна, 2000. - 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. - К.: Атіка, 2001. - 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. - 5-те вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2006. - 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. - К.: Вид. Паливода А. В., 2006. - 161 с.

10. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . - К.: Атіка, 2006. - 399 с.

11. Швидько Г. Історія держави і права України (X - XIX cтоліття): Навчальний посібник/ Ганна Швидько,; Ред. А.В.Шерстюк; Л.П.Небогатова; М-во освіти України; Нац. гірнича академія України. - Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1998. - 175 с.





Реферат на тему: Русько-візантійські угоди X ст та їхній вплив на Київську Русь (курсова робота)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.