Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Розвиток суспільно-політичного ладу Русі на початковому етапі феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII ст.) (реферат)

У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньо­руської держави змінився періодом феодальної роздробленості або, як вважають деякі дослідники, — початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до феодальної роздробленості при всій його складності та суперечливості є явищем історично неминучим і в певному розумінні прогресивним. Вітчизняною історичною наукою відкинуті помилкові уявлення про цей період історії Русі як про період "занепаду" та "руху назад". Зроблено правильний висновок про те, що аж до "Батиєва погрому" Русь за рівнем розвитку власної економіки та культури входила до передових країн Європи . Дослі­дники довели також помилковість уявлень про перехід до роздроб­леності як про час розпаду політичної організації Русі . Поняття "розпад держави" не точно передає суть історичних подій тієї доби:

визначальним був не розпад, а навпаки — більш стале, зумовлене економічним і політичним розвитком об'єднання територіальне близьких споріднених племен, входження яких до очоленої Києвом держави, раніше ще не мало міцної основи .

Феодальна роздробленість була викликана причинами насам­перед соціально-економічного характеру: зростанням продуктив­них сил в сільському господарстві та ремісництві, подальшим роз­ширенням, ускладненням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним розвитком феодального способу виробницт­ва. Вирішальне значення при цьому мав розвиток великого вотчин­ного землеволодіння.

Бурхливо зростали міста, зароджувалися внутрішні торговель­ні зв'язки між містом та селом, відбувався повсюдний розквіт культури.

В той же час загострилася соціальна боротьба. Під її впливом посилилося прагнення місцевих феодалів збільшити власну участь в управлінні "своєю" землею, взяти безпосередньо в свої руки та всебічно зміцнити державний механізм, удосконалити правові засо­би придушення опору закабалених народних мас. Внаслідок зазна­чених факторів феодальна роздробленість Русі стала фактом. Це яскраво виявилося після смерті Мстислава Володимировича, коли Київська Русь вступила в нову стадію свого історичного розвитку. На зміну ранньофеодальної монархії в другій треті XIII ст. прийшла поліцентрична структура державно-політичного устрою. Залишаю­чись відносно єдиним державним механізмом, Київська Русь явля­ла собою федерацію півтора десятка певною мірою відособлених феодальних земель-князівств. В південно-західній частині Русі на українських землях знаходилися Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства.

Але це був ще не розпад Стародавньої Русі. Важлива особли­вість історичного розвитку державних форм в розглядуваний період виявилася в тому, що разом з відособленням ряду князівств та земель мали місце й прямо протилежні тенденції. До цього часу склалася давньоруська народність. Спільність етнічної основи усіх князівств та земель Київської Русі перешкоджала її розпаду. У свідомості народних мас Русі в ході попередньої багаторічної боро­тьби з кочівниками сформувалося переконання в необхідності єд­ності. В писемних пам'ятках чітко простежується подяка народних мас тим, хто "много пота утер за землю Русскую", і засуджуються ті, з вини яких, як записано літописцями в хроніці 1132 р., "разьд-рася вся Русская земля..." Не випадково значне поширення в політичній сфері одержали програми загальноруської єдності, які висувалися і в Києві, і в Галицько-волинському князівстві, і в інших політичних центрах. Прискорення соціально-економічного розвитку поволі створювало матеріальні передумови для відновлен­ня політичної єдності Русі.

Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодаліз­му на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. поси­лився процес дроблення Русі, в чому не останню роль відігравав внутрішньополітичний фактор. Із складу великих князівств виділи­лися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Як зовнішня форма цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь поміж усіма спадкоємцями — синами. Настає дійсна роздробленість. Нові, в тому числі й митні, кордони ослаблювали економічні зв'язки між князівствами та землями Русі. Неодмінним супутником роздробле­ності стали нескінченні кровопролитні феодальні війни ("усобиці") за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися виробничі сили, йшло масове знищення господарств трудівників. Військові сили все більш розпилялися. Усобиці в конкретно-історичних умо­вах дійсно стали, за влучним визначенням сучасника, "погибелью земли Русской". Вторгнення орд Батия поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

Суспільний лад. В XII—XIII ст. зберігалися спільні для всіх частин Русі риси економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й суспільна структура. Давньоруське суспільство в період феодальної роздробленості складалося з двох основних ан­тагоністичних класів: феодалів-землевласників та селян.

Землеробство і в цей час було найважливішою галуззю госпо­дарсько-економічного життя земель та князівств Русі, а в основі панування класу феодалів знаходилася земельна власність.

Велике феодальне землеволодіння зростало та розвивалося насамперед в таких формах, як князівські домени та боярські вотчини. Велика феодальна вотчина, в якій застосовувалася праця феодально залежних селян та холопів, дозволяла організовувати багатогалузеве орно-промислове господарство, розширяти ниви, впроваджувати дво- та трипільну систему сівозміни, удосконалюва­ти знаряддя виробництва, що їх виготовлювали ремісники в містах. Здебільшого власниками землі були князі, що помітно виділяло їх з кола інших феодалів. Князівський домен (отчина) був найважли­вішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його численних слуг, дозволяли утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя. Разом з цим процес подрібнення князівств на уділи призво­див до звуження кордонів князівських землеволодінь.

З розвитком феодальних відносин пов'язано кількісне зростан­ня, подальше зміцнення економічної могутності та політичного становища такої групи феодалів, як бояри. Про бояр XII ст. свідчать літописи . Про боярських тіунів, рядовичів, холопів, а також про боярський спадок говорить Поширена редакція Руської Правди.

Бояри були власниками великих вотчин. В XII ст. в літописах для позначення боярських маєтків використовувався насамперед термін "село". Про такі "села" літописи повідомляють неодноразо­во. Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отрима­ли від князя земельні дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша части­на великих землевласників була представлена так званими земськи­ми боярами — нащадками родоплемінної знаті. Частина представ­ників як однієї, так і іншої групи боярства перебувала на службі у князя. За термінологією Руської Правди, це "князі мужі", тобто найвищий розряд службовців у князя.

Серед бояр також посилювалася диференціація. Як випливає з ряду статей церковного статуту князя Ярослава, дія якого в землях та князівствах XII—ХІП ст. не викликає сумніву, бояри поділялися на ''великих" та "меньших". За образу членів їх родин передбача­лися неоднакові судові штрафні санкції.

Матеріально-виробничу основу вотчинного господарства скла­дала праця залежних від феодала селян. Феодальне законодавство XII—XIII ст. створювало феодалам необхідні умови для закабаления все нових груп селянства. Свідчення тому — норми Поширеної редакції Руської Правди, насамперед "Устав про закупи", який, за думкою дослідників, яскраво характеризує один з поширених засобів встановлення феодальної залежності вільного сільського населення Стародавньої Русі від феодала-землевласника. Аналіз норм даного акта дозволяє зробити висновок, що ця правова пам'ятка Стародав­ньої Русі була переважно "боярським законодавством".

Точно судити про становище інших груп світських феодалів в XII—XIII ст. на основі існуючих з цього питання писемних джерел неможливо, хоча сам факт існування таких груп у багатьох дослід­ників не викликає сумніву. Початок створення умовного служилого володіння землею виявлено вже в XII ст. Є всі підстави вважати, що помісна система на Русі все ж існувала. На матеріалах Галицької землі М.Ф. Котляр обгрунтував існування станового землеволодіння в XIII ст. та прошарку "тримувачей" земель, які відбували за наділи військову службу .

Великим феодалом була церква. В XII ст. продовжувало зрос­тати її землеволодіння (кафедральні та монастирські вотчини). Джерелом зростання цього землеволодіння були перш за все князі­вські дарування. Так, з уставної грамоти князя Ростислава Мстис-лавича Смоленській єпархії 1136 p. випливає, що князь дарував церкві два села . В 1158 p. донька Ярослава Ізяславича подарувала Печорському монастирю п'ять сіл з челяддю . Подібні дарування землі ставали одним з головних джерел збагачення церкви. Іншим таким джерелом в XII—XIII ст. була раніш встановлена десятина. Збагачувалась церква також за рахунок церковного суду, у віданні якого знаходилося широке коло справ, визначених церковними уставами князів Володимира та Ярослава. Монастирі збагачувались і внаслідок того, що монастирські землі не подрібнювалися при одержанні спадщини, як землі князівські або боярські, а також за рахунок здійснення торгівлі та лихварства .

В умовах XII — першої половини XIII ст. пануючий клас феодалів являв собою складну ієрархічну структуру, яку очолювали представники князівського роду. Нижче на цій драбині знаходили­ся бояри-землевласники. Дана система, за думкою дослідників, заснована на розчленованій формі феодального землеволодіння, являла собою також визначену систему державно-правових відно­син . Ця ієрархічна система усередині пануючого класу була саме тією організацією, яка забезпечувала відтворення та збагачен­ня феодалів Стародавньої Русі, сприяла експлуатації все більш широких верств феодально залежного населення. Основну масу вільного населення і в період феодальної роздробленості складали ще селяни-общинники. Разом з цим розвиток феодальних відносин супроводжувався подальшим наступом феодалів на права селян-об­щинників. Одним з головних засобів закабалення вільних селян, як і раніше, було пряме насилля над ними, здійснюване феодалами. Все більшого поширення набувала й така форма перетворення вільних селян в феодально залежних, як закладництво. Селяни "закладались" за яким-небудь "сильним" (тобто знатним та бага­тим) феодалом з метою отримання заступництва, а за це деякою мірою втрачали свою волю. Необхідність закладництва селян, які в силу тих чи інших обставин були позбавлені захисту з боку общини, диктувалася безперервним розбоєм феодалів. Разом з тим не тільки окремі селяни, а й цілі общини були змушені, "чтобы спастись от сильных людей насильства", ставати "под зашиту" найсильніших з них, погоджуючись при цьому виконувати чисельні феодальні по­винності. Тоді феодал припиняв неорганізоване грабування та за­хищав общину від інших феодалів, вимагаючи та отримуючи за це феодальну ренту. Таким чином, закладництво було наслідком поза­економічного тиску феодалів на селян.

Все більшу роль відіграє закабаления селян за допомогою економічних важелей. Збільшується кількість залежних селян, як закупи та рядовичі. В XII—XIII ст. широко застосовуються норми Руської Правди, що регулюють відносини закупництва.

Основною формою експлуатації феодалами залежного насе­лення Стародавньої Русі періоду феодальної роздробленості була продуктова рента. Мало місце й відпрацьовування залежних селян в господарстві феодалів. Важким тягарем як для феодально залеж­них, так і для ще вільних селян був їх обов'язок утримувати князівську дружину, брати участь в ремонті та будівництві шляхів і мостів, виконувати інші повинності.

В період феодальної роздробленості не втратило свого значен­ня застосування в господарстві феодалів праці холопів. Їх примушу­вали працювати в будинку господаря, займатися вотчинним ремес­лом, а також обробляти орні землі, що належали боярам. Розвиток феодальних відносин вів до невпинного зростання числа і таких холопів, яких феодали-землевласники наділяли землею, примушу­ючи їх цю землю обробляти. Тим самим створювалися умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Русі та еволюції в бік феодально залежного населення. Зафіксовані в стат­тях 56, 64, 110 Пр. Пр. джерела холопства існували і в роки феодальної роздробленості.

Суспільно-економічний і політичний розвиток Русі в XII— XIII ст. характеризується швидко зростаючою роллю міст. За літо­писними даними, напередодні навали полчищ Батия на Русь, тут налічувалося до 300 великих та малих міст. Тільки в Галицько-Волинській землі їх було більше 80 . В основі господарчої діяльності міст було: ремесло, промисли, торгівля та певною мірою сільсько­господарське виробництво.

В розглядуваний час посилилась неоднорідність соціального складу міст. В них проживали представники усіх верств феодально­го суспільства. Міське управління, суд, керівництво міським опол­ченням зосереджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торговців, час­то виділяючи і своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту. Наступну за феодалами сходинку в становій драбині городян займала торгово-ремісна верхівка міст.

Основна маса міського населення була представлена "чорними" "меньшими" людьми. Ними були дрібні торговці і ремісники, чисе­льні підмайстри, "убогі" люди, які не мали певних занять. До складу міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.

Форми експлуатації нижчих верств міського населення става­ли все більш різноманітними. Вводилися нові податки, встановлю­валися численні повинності, посилювався гніт лихварів. Зміни в економічному становищі різних категорій городян призвели до нідмінностей і в їх правовому становищі.

Посилення в XII—XIII ст. наступу феодалів на права селян та міських низів призводило до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їх залежності від представників пануючого класу. В силу цього загострювалися антагоністичні протиріччя в давньору­ському суспільстві, що виливалося в повстання феодально залеж­ного населення проти гніту князів та бояр. Антифеодальний харак­тер соціальних рухів в XII—XIII ст., всупереч складності класової належності їх учасників, не викликає сумніву. Так, антифеодальни­ми були повстання в 1157 p. у Києві, народний рух 1159 р. в Галицькій землі. Відомі антифеодальні народні рухи в Переяславсь­кій та Чернігівській землях, інших князівствах Русі. Класову бо­ротьбу в XII — на початку XIII ст. на Русі дослідники характеризу­ють як надто напружену.

Державний лад. Обумовлені поступовим розвитком виробни­чих сил зміни соціальної структури та загострення класової бороть­би посилили вплив економічного базису на політичну надбудову і викликали в ній настільки значні перетворення, що деякі дослідни­ки навіть вважають, що з'явилася її нова форма . В період феода­льної роздробленості Русь за формою устрою являла собою комп­лекс напівсамостійних державних утворень. На думку деяких уче­них, Давньоруська держава цього періоду — це своєрідна феодальна федерація .


 

зазнала змін і форма правління Давньоруської держави. В XII—XIII ст., аж до навали Батия, встановилася нова форма правлін­ня. при якій київський престол став об'єктом колективного сюзере­нітету найсильніших князів, їх загальнодинастійною спадщиною. М.Грушевський не без підстав писав, що ці відносини сюзеренітету-васалітету в умовах феодальної роздробленості прикривалися фор­мою сімейно-родових відносин . Вони скріплювалися писемними договорами, в тому числі присяжними грамотами, клятвами, дарун­ками, а в окремих випадках — взяттям заложників з числа найближ­чих родичів одного або двох князів — сторін в укладеній угоді. В цей період Давньоруською державою правив не стільки великий київсь­кий князь, скільки увесь князівський рід . Цю думку підтримують і ті учені, котрі вважають, що політичне змагання князівських динас­тій Русі, а також страх боярства перед посиленням князівської влади, при розумінні в той же час її необхідності для охорони їх інтересів, сформували у середині XII ст. систему дуумвірату — одночасного співправління в Києві князів з двох найсильніших династій, які не бажали поступатися першістю один одному. Співправителями були, наприклад, Ізяслав Мстиславич і Вячеслав Володимирович, Вячеслав Володимирович і Ростислав Мстиславич та ін. Таке правління пози­тивно впливало на розвиток політичного життя Русі XII—XIII ст. Воно не тільки скорочувало, щоправда тимчасово, міжусобиці, але й деякою мірою сприяло об'єднанню давньоруських земель навколо Києва, а також забезпечувало посилення військового потенціалу Русі в боротьбі з кочівниками. Зазначений спосіб правління Давньорусь­кою державою виявився в цілому життєздатним в нестійкий час феодальної роздробленості. При ньому успішно об'єднувалися тен­денції економічного і соціального розвитку окремих земель і кня­зівств Русі з прагненням усіх верств суспільства до єдності. Як вже відмічалося, навіть міжусобна боротьба різних князівських угрупо­вань найчастіше відбувалася на основі тієї чи іншої програми загаль-норуської єдності .

Отже, на першому етапі феодальної роздробленості Русь збе­рігала багато рис відносної єдності свого державного організму. Аж до навали орд Батия центром всієї Руської землі був Київ.

Одним з факторів підтримки відносної єдності політичного розвитку Давньоруської держави, який зберігся і в роки феодальної роздробленості, були князівські з'їзди. Порядок скликання і прове­дення з'їздів князів, не регламентувався яким-небудь юридичним документом. Він засновувався на звичаї і відображав розстановку сил на момент скликання того чи іншого з'їзду. Феодальні з'їзди скликалися для обговорення важливих питань. Наприклад, на кня­зівському з'їзді, який відбувся в 1115 p., зіткнулися два підходи до форми правління. Прихильники першого відстоювали єдинодержа­вність, прихильники другого — непорушність батьківських спад­щин . Феодальні з'їзди скликалися і тоді, коли було необхідно обговорити питання, пов'язані з відбиттям зовнішньої небезпеки. Так, в 1167 р. на з'їзді вирішувалося питання про забезпечення безпеки проходження купецьких караванів, які прямували торгови­ми шляхами. Питанням оборони від кочівників були присвячені і наступні з'їзди князів .

Великий князівський з'їзд був скликаний у Києві в 1223 p. Князі зібралися, щоб досягти згоди щодо надання допомоги половцям, котрі зазнали нападу кочових орд і звернулися до князів Русі за допомогою. Князівські з'їзди, хоча й виявилися неспроможними примирити про­тилежні інтереси феодалів, але в справі об'єднання давньоруських князів проти зовнішньої загрози відіграли важливу роль.

Структура державного апарату в князівствах XII — першої половини XIII ст. зберігала наступність щодо Давньоруської держа­ви першого періоду її розвитку . Тому основні державні інститу­ти, які сформувалися ще в той час, продовжували розвиватися і в нових умовах. Однією з важливих відмінностей було те, що тепер на чолі кожного князівства стояв старший князь, котрий нерідко титулувався "великим", подібно до київського князя. Великий ки­ївський князь за традицією ще вважався "старійшим" серед інших князів, однак, колишньої влади він вже не мав. Титул "великий князь'' придбали, наприклад, князі чернігівський, галицько-волин­ський, а пізніше і князі деяких інших українських князівств. У васальській залежності від місцевого великого князя, який князю­вав в політичному центрі землі — найбільш великому місті, перебу­вали менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств або князівських волостей.

Заснування в окремих князівствах особистих династій було одним з факторів, що сприяло зміцненню пануючого класу феодалів. Але поміж його найчисленнішим прошарком — боярством та князями, котрі прагнули до посилення своєї влади, розгорнулася запекла боротьба. Хід її в тому чи іншому князівстві або землі безпосередньо впливав на становище князівської влади і тим саме на форму правління цього князівства чи землі. У Галицьке-Волин­ській землі внаслідок боротьби між князями і боярством, яка була тут особливо тривалою і напруженою, перші домоглися ряду важ­ливих вирішальних перемог.

В період феодальної роздробленості, коли у боротьбі з боярс­твом і в ході міжусобних війн князі часто втрачали свої столи, особливого значення набув порядок їх займання. В нових умовах він став ще більш різноманітним, ніж раніше. "Воккнязіння" здій­снювалося за рішенням з'їзду князів, частіше — за рішенням лише декількох (двох або трьох) найвпливовіших князів, ще частіше — за згодою (інколи у формі писемного договору) з князем-сюзереном, а також за заповітом внаслідок "добровільної" відмови від престолу попередником або "обміну" столами, за запрошенням правлячої верхівки тієї чи іншої землі. Нарешті існував явочний порядок займання столу князем, котрий здійснювався шляхом прямого на­сильницького захоплення престолу. Відомий випадок, коли боярин Володислав у 1213 p. проголосив себе галицько-волинським кня­зем".

На відміну від попереднього періоду існування Давньоруської держави князі при суперечках про переважне право на займання князівського столу все частіше стали посилатися на право одержан­ня в спадщину "вотчини".

Князі-правителі князівств і земель Русі були виразниками волі пануючого класу феодалів і здійснювали свою владу перш за все в їх інтересах. Ця обставина значною мірою визначала характер влади князя і його державних функцій. Верховна влада в князівстві нале­жала великому князю. Йому підкорялися збройні сили, насамперед князівська дружина, на яку князь спирався, придушуючи виступи пригнічених народних мас. Придушення опору експлуатованих мас було однією з найважливіших функцій князя як голови князівства, найзначнішого його феодала. В XII—ХНІ ст. виступи пригнічених мас були виявом перш за все класового антагонізму, який існував в давньоруському суспільстві.

Якщо визнати часом створення Поширеної редакції Руської Правди першу третину XII ст., то це свідчить про незначну законо­давчу діяльність великих князів у другій половині XII — першій половині XIII ст. Разом з тим процес зміцнення і розширення феодального адміністративного апарату, підлеглого князям, гаран­тував їм можливість домогатися ефективного застосування, а з боку населення — дотримання норм Руської Правди — цього збірника феодального права, який забезпечував зміцнення феодальних від­носин, взагалі відносин в Давній Русі, в тому числі в усіх її князівствах і землях. До сфери діяльності князів входило керівниц­тво центральними і місцевими органами управління.

Судова функція князів мала чіткий класовий характер, котрий особливо яскраво виявлявся тоді, коли однією з сторін в судовому процесі були представники простого вільного населення. Судив князь також своїх бояр і дружинників. Відомості про повсюдну участь князів у судових справах свідчать, що судова діяльність князів в XII ст. була досить активною .

До компетенції князя як правителя князівства входили питан­ня, пов'язані з обороною земель під вторгнення ззовні. Про цю функцію князів згадують літописи. Князі займалися також дипло­матичною діяльністю, метою якої було забезпечення безпеки землі в умовах постійної загрози з боку кочівників. Князі брали участь і в організації торгових шляхів.

У період феодальної роздробленості князь у разі необхідності збирав особливу раду — думу. До її складу входили, перш за все, представники старшої дружини — бояри, або, як їх іменує літопис, "передні", "кращі мужі", а також духовні феодали — єпископ, ігумени. Дума мала великий вплив на політику князя.

При здійсненні своїх функцій князь спирався на численний адміністративний апарат. Вищими посадовими особами в апараті центрального управління князівств і земель Русі були двірські, конюші, стольники. Будучи двірськими чинами, особистими аген­тами князя в його домені, вони керували відомствами центрального галузевого управління всього князівства. Названі особи в той же час здійснювали і загальне управління територіями, пов'язане з цією галуззю. Наприклад, конюший управляв землями, на котрих насе­лення займалося конярством. Незважаючи на появу в центрально­му апараті управління вказаних посадових осіб, відбувається розви­ток двірсько-вотчинної системи управління.

З числа бояр і дружинників князь призначав для управління окремими територіями посадників, тисяцьких, воєвод. В їх підпо­рядкуванні знаходилися тіуни, вирники, тисяцькі, мечники та інші особи, котрі допомагали представникам князівської адміністрації на місцях.

арактерною рисою управління залишалася система кормлін­ня, при якій частина прибутків від волостей, котрі збирали агенти центральної влади князівства, йшла їм на "корм". Про судові податки як про одне з джерел утримання представників адміністра­тивно-судової влади говориться, наприклад, в статтях 9, 20, 74, 107, 108, 114 Пр. Пр.

Певна роль у місцевому управлінні належала сільській общині, яку князівська адміністрація мобілізовувала на збір податків, для виконання усім "миром" деяких поліцейських функцій (виловлен-ня збіглих холопів, розшук убивць та ін.).

Військові сили в князівствах визначалися ієрархією земельної власності. Об'єднання військових сил декількох князівств Русі було можливим тільки у випадку фактичного збігу інтересів їх правите­лів. Хоча військові сили Русі періоду феодальної роздробленості стали дещо слабші, ніж вони були в ранньофеодальний період, загальна кількість військ на Русі збільшилася. Війська окремих князівств у військовий час налічували до декількох тисяч воїнів.

Найбільш надійною, з погляду захисту класових інтересів фео­далів, була дружинна частина війська. Князь міг покладатися лише на свою постійну дружину, яка розташовувалася в стольному місті або в укріплених центрах поблизу нього і була готова за першим закликом князя виступити і "шукати" йому слави, а собі "честі". При цьому зростало значення молодшої дружини, бо старші дру­жинники перетворилися у великих землевласників-вотчинників і поповнили боярство. Молодші дружинники охороняли князя, були рухомим каральним загоном у межах князівства і князівського домену, а в період військових дій — ядром військових сил князівс­тва. Дружинники виконували деякі поліцейські, судові і адміністра­тивні функції. Власні дружини мали й інші великі феодали, чиї об'єднані сили інколи переважали сили великого князя. На випадок значних військових дій скликалося більш численне, ніж дружина, військо-рать (народне ополчення). По закінченні військових дій рать розпускалася.

Система управління військовими силами у військовий час будувалася таким чином: великий князь як верховний командую­чий складав разом з найзначнішими феодалами (князями і бояра­ми), а також з тисяцьким (керуючим "воями") військову раду. Безпосередньо перед битвою призначалися командири головних полків центру, флангів, сторожових і засідкових полків.

Судова система Русі періоду феодальної роздробленості, яка склалася ще у першому столітті Давньоруської держави, не зазнала яких-небудь значних змін. Але разом з великим київським князем як верховним суддею судову функцію такого рівня нині здійснюва­ли і місцеві князі.

У період феодальної роздробленості певну роль відігравали і вічеві сходи, котрі вже давно перетворилися в засіб князівської волі . Віче збиралося в головних містах князівств. Значну цінність являють відомості про київське віче 1146—1147 pp., про віча в інших містах . До складу віча входили перш за все князі, бояри, вищі церковні ієрархи, а також заможні купці. Саме таким колам нале­жала вирішальна роль на вічевих зборах. В них брало участь і рядове міське населення.

До компетенції віче входили насамперед питання війни і миру. Віче відало також розглядом законодавства, вирішенням фінансо­вих питань, призначенням і зміщенням представників державної адміністрації. Вічеві збори відбувалися з дотриманням правил, роз­роблених на основі практики. Керували такими зборами князі, митрополит, а інколи й тисяцькі.

Активну роль у суспільно-політичному житті князівств і зе­мель Русі XII—XIII ст. відігравала церква. На чолі давньоруської православної церкви стояв митрополит. У його підпорядкуванні були єпископи, які очолювали єпархії— своєрідні церковно-адміні­стративні округи, що територіальне охоплювали найбільші міста Русі.

У період феодальної роздробленості політика, яку проводила церква, була неоднозначною. Розуміючи, що посилення політичної роздробленості і безперервні міжусобиці, зіткнення князів могли негативно вплинути на приріст землеволодінь церкви, її фінансові інтереси, верхівка церковної організації розділяла ідею єдності Русі. У той же час місцеве духовенство, перебуваючи в економічній і політичній залежності від місцевих князів-правителів, нерідко під­тримувало міжкнязівські усобиці, в котрих відображалися децент-ралістські прагнення князів та їх найближчого оточення. Така політика місцевих церковних феодалів, звичайно, не сприяла зміц­ненню єдності Русі.

Єпископи, ігумени найбільших монастирів безпосередньо бра­ли участь у політичному житті князівств. Вони могли входити до складу князівської думи. Князі залучали єпископів як послів для ведення переговорів з іншими князями. Так, літопис 1148 p. пові­домляє про послів київського князя Ізяслава Мстиславича до Ольговичів. Князь надіслав до Чернігова "білгородського єпископа Федора і печорського ігумена Федоса, і мужі свої з ними" .

Інколи під час відсутності в адміністративному центрі князя виконання його функцій покладалося на єпископа .

У період феодальної роздробленості не втратила свого значен­ня і судова діяльність церкви, що давала їй значні прибутки. Аналіз співвідношення світської та церковних юрисдикцій дозволяє зроби­ти висновок про те, що в XII—XIII ст. церква розширила межі своєї юрисдикції, не зазнаючи при цьому яких-небудь серйозних проти­дій з боку князівської влади .

У цілому для державного устрою князівств і земель Русі XII — першої половини XIII ст. були характерними подальше зміцнення політичного панування феодалів, а також розгалужена система васально-ієрархічних зв'язків між ними. Це знайшло своє відобра­ження у складі, структурі, формах і методах діяльності органів центрального і місцевого управління. Князі і бояри використовува­ли адміністративні органи, а також військові дружини для приду­шення опору експлуатованих мас, охорони своєї власності, перш за все земельної, а також інших своїх привілеїв і інтересів, у чому активну допомогу їм надавали церква і духовенство.





Реферат на тему: Розвиток суспільно-політичного ладу Русі на початковому етапі феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII ст.) (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.