Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Роль ВРУ у забезпечені прав і свобод людини і громадянина (реферат)

План

1. Вступ

2. Загальна характеристика прав і свобод людини і громадянина стосовно сучасного законодавства

3. Верховна Рада в системі органів державної влади

4. Забезпечення гарантій прав і свобод людини і громадянина

5. Висновок

6. Список використаної літератури

Вступ

Процес формування в Україні демократичного суспільства і правової держави зумовив зміну ціннісних орієнтирів подальшого розвитку, одними з яких є права і свободи людини і громадянина. Конституція України визнала людину найвищою соціальною цінністю, закріпила широкий перелік прав і свобод людини і громадянина. Найважливішим завданням конституційної реформи на сучасному етапі її плину є забезпечення конституційних прав і свобод, створення нових та удосконалення вже існуючих механізмів їх захисту.

Під механізмом тут розуміється сукупність правових засобів захисту прав і свобод, що включає у себе систему влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту, а також конституційне право людини на захист, яке реалізується за допомогою держави і за цією процедурою. Тому важливу роль також відіграє Верховна Рада у забезпечені прав і свобод людини і громадянина.

Загальна характеристика прав і свобод людини і громадянина стосовно сучасного законодавства

Права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, це, по-перше, - певні можливості людини діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. До того ж, якщо йдеться про основні права, то це саме такі можливості, без яких людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це питання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Самі ж потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини - явище передусім соціальне, що породжується самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правові (етимологічне - від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

У різних організаціях (зокрема, міжнародно-правових) і в національному законодавстві, у науковій та публіцистичній літературі часто вживається вираз «права і свободи людини».

Свобода людини - явище визначальне для розуміння правового статусу особи. З одного боку - свобода людини - це характеристика стану людини, її волі. Тільки вільна людина може повністю та всебічно користуватися своїми правами. З іншого - свободи людини характеризують таку групу можливостей людини, що ґрунтується на максимально вільному самовизначенні особи: свобода віроспові­дання, свобода вибору. Характеризуючи правовий статус особи, дослідники зазначають можливість використання термінів «права» і «свободи» як синонімів.

Знаходячись в суспільстві, людина постійно взаємодіє з іншими людьми і не може не мати обов'язків і по відношенню до суспільства, і по відношенню до співгромадян. Тому обов'язки такий же важливий і необхідний елемент правового статусу, як і права.

Якщо права - це мірило можливої поведінки, то обов'язки - мірило необхідної поведінки людини в суспільстві. Права і обов'язки нерозривно пов'язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію людей. Розглядаючи проблему обов'язків, І. Кант зазначав: «Вищим серед обов'язків є глибока повага до права інших людей. Наш обов'язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і свято цінувати його. В усьому світі нема нічого більш святого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто зазіхає на право інших людей. Право людини повинно забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за зброю і надійніше за будь-які мури.

У сучасних умовах, коли людина отримала певну автономію в економічній сфері, коли відбувається стрімка поляризація суспільства за економічною ознакою, порушується принцип природної рівності, свобода людини повинна бути не свободою від обов'язків перед суспільством, а свободою жити і діяти в сучасному суспільстві, відчуваючи відповідальність один перед одним, виховуючи почуття солідарності та взаємоповаги. Відвертий індивідуалізм шкідливий, він орієнтує на анархічне та егоїстичне свавільне і зменшує таку соціальну потребу, як обов'язок та відповідальність особи перед суспільством. У ст. 1. Загальної декларації прав людини 1948 р. зазначено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти по відношенню один до одного в дусі братерства».

Отже, правовий статус особи, що включає права, свободи та обов'язки, цілеспрямовано впливає на створення збалансованих способів взаємодії людей між собою і формування нормальних взаємовідносин індивіда, суспільства і держави.

Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від того, виступає особа як людина чи як громадянин.

Права людини і права громадянина тісно пов'язані, однак не є тотожними поняттями. Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід'ємні) права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті природного права - свободи окремої, автономної особистості. Після утвердження у світовій суспільній думці невід'ємних прав людини як прав особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення до щастя - розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих країн. Природні (невід'ємні) права стали символом та адекватним юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід'ємних прав людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування та приборкання політичної державної влади.

Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.

Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію. Громадянин-особа, яка за законом визнається юридично належною до певної держави. Права людини закріпленні в міжнародно-правових актах, а права громадянина - у конституції певної держави.

У статті розділу II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» послідовно розрізняють права і свободи за зазначеним принципом. Особливо це знаходить вияв у формулюваннях статей. Там, де мова іде про права людини, Конституція застосовує формулювання: «кожен має право», «кожен може», «кожному гарантується». Таке текстове закріплення підкреслює можливість реалізації відповідних положень будь-якою особою на території України. Поряд з цим сформульовано і права, що належать лише громадянам України: свобода об'єднань (ст. 36), участь в управлінні державними справами (ст. 38), мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39) тощо. Це переважно політичні права. Таке законодавче закріплення прав людини і прав громадянина відповідає міжнародним документам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські та політичні права.

Розвиваючись в суспільстві, людина повинна підкорятися певним правилам для того, щоб при використанні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим, не зробити неможливим нормальне співіснування. Тому держава, беручи на себе зобов'язання по дотриманню та забезпеченню прав людини, має право вимагати певної поведінки людини, що зафіксована в юридичних нормах. Такі вимоги сформульовані в системі обов'язків. І якщо обов'язки дотримуватися Конституції України та законів України (ст. 67), не завдавати шкоди природі, культурній спадщині (ст. 66) поширюються на всіх, хто перебуває на території України, то обов'язки захисту Вітчизни, шанування її державних символів (ст. 65) є обов'язком лише громадян України.

Верховна Рада в системі органів державної влади

Отже, потрібно зауважити, що права людини і громадянина забезпечуються саме законодавчою діяльністю ВРУ. Тому, потрібно розкрити питання діяльності ВРУ. Чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархіч­ної, вертикальної системи організації державної влади, яка існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації дер­жавної влади — принцип поділу її на законодавчу, вико­навчу і судову.

Органи державної влади України стали рівноправ­ними і незалежними один від одного.

Верховна Рада, за Конституцією, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України — єдиного, загальнонаціонального, представницького, ко­легіального, виборного, однопалатного, постійно діючо­го органу законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдиюгість, виключ­ність, універсальність в системі органів державної вла­ди, що зумовлено насамперед унітарним характером на­шої держави, тобто державним устроєм, вже згаданим поділом державної влади, його внутрішньою структурою та ін.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади — загальнонаціональних або місцевих — крім її Верховної Ради. До 1992 р. в період між сесіями Верхов­ної Ради законодавчу владу здійснювала її Президія шляхом внесення змін і доповнень до чинних законо­давчих актів,

Верховна Рада є загальнонаціональним представ­ницьким органом державної влади, оскільки вона пред­ставляє увесь український народ — громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту — "Верховна Рада України".

Колегіальний характер Верховної Ради як парламен­ту України полягає насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депу­татів (ст. 76 Конституції) і є повноважною за умови об­рання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст. 82 Конституції). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосу­вання (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти Вер­ховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він фор­мується виключно шляхом виборів народних депу­татів. Ці вибори є, як правило, вільними і демократич­ними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Постійно діючий характер українського парла­менту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради строком на чотири роки і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада, за Конституцією (ст. 82), працює сесійно. Чергові сесії Верховної Ради починаються пер­шого вівторка лютого і першого вівторка вересня кож­ного року (ст, 83). Новообрана Верховна Рада збира­ється на першу сесію не пізніше як на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. Якщо протягом тридцяти днів будь-якої чергової сесії пле­нарні засідання не можуть розпочатися, то Президент може достроково припинити повноваження Верховної Ради.

Постійно діючий характер Верховної Ради є одним з найістотніших результатів реформування держави, дер­жавної влади, в тому числі законодавчої, яке здійс­нюється від часу проголошення незалежності України. Завдяки цим та багатьом іншим зрушенням Верховна Рада як орган законодавчої влади остаточно перетвори­лась на парламент, який став реальним органом законо­давчої влади.

Ці та інші риси парламенту зумовлюють властиве лише йому місце в системі органів державної влади. Парламент України є пріоритетним органом в системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює законодавчу владу, бере участь у форму­ванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу і виразником його волі.

Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та з суб'єктами політичної системи: політичними партіями тощо.

Забезпечення гарантій прав і свобод людини і громадянина

На даний момент в Україні діє багато засобів, спрямованих на охорону прав громадян. До таких належать і адміністративний засіб захисту прав (адміністративна скарга), і судовий контроль, і прокурорський нагляд тощо. Але діяльність зазначених механізмів виявляється не достатньо ефективною у розв'язанні даної проблеми, бо вона не акцентована саме на захистові прав та свобод людини. Тому виникає потреба у запровадженні оригінальних та більш прогресивних у цьому плані інструментів правозахисту. Адже чим більше існує дієвих механізмів захисту прав і свобод у сучасній державі, тим гуманніше дане суспільство.

Таким механізмом, на мою думку, є інститут парламентського уповноваженого з прав людини, що відомий світові під назвою "омбудсмен”.

"Омбудсмен” – слово шведського походження, що означає "представник чиїхось інтересів”. Але в різних країнах ця інституція має різні найменування: медіатор (Франція), народний правозахисник (Австрія), адвокат народу (Румунія), парламентський комісар в справах адміністрації (Велика Британія) тощо.

У державно-правовому розумінні омбудсмен сприймається як гідна довіри незалежна особа, що уповноважена парламентом на охорону прав громадян і парламентський контроль у формі нагляду за всіма державними органами і посадовими особами, але без права зміни прийнятих ними рішень. Цьому інститутові дала визначення Міжнародна Асоціація Юристів: омбудсмен – це незалежна публічна посадова особа високого рангу, яка отримує скарги на державні органи та службовців від потерпілих осіб чи діє за власним розсудом і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати корегуючі дії і подає щорічні доповіді.

Історія свідчить, що необхідність в інституті омбудсмена виникає перш за все тоді, коли існуючі інституції не здійснюють ефективного контролю у сфері державного управління і виникає необхідність у додаткових механізмах захисту прав і свобод громадян. Цей інститут нібито "виростає” із держави і громадянського суспільства на відповідній стадії їх розвитку і виступає противагою громадянського суспільства на розширення і зміцнення сфери державного втручання в життя людини і суспільства.

Інституту омбудсмена притаманні такі якості:


 

· поєднання рис державного і громадянського інституту;

· демократичність;

· відсутність владних повноважень;

· нормативно не визначений характер відносин омбудсмена з іншими органами;

· авторитет у суспільстві.


 

Омбудсмен виконує роль балансу між суперечливими суспільними інтересами; під його впливом державна влада стає більш чуйною до потреб і запитів членів суспільства.

У переважній більшості випадків інститут омбудсмена згідно з концепцією поділу влади підлеглий законодавчій владі, діє в межах парламенту і вважається його допоміжним органом, призначається паламентом, співпрацює з ним.

У процесі збагачення та універсалізації каталога прав і свобод на міжнародному і національному рівнях відповідно все більш відчутною стає потреба спеціалізації правозахисної діяльності омбудсмена. Впроваджується омбудсмен з питань рівноправ'я жінок та чоловіків (Фінляндія), з питань національних та етнічних меншин (Угорщина), з питань захисту прав споживачів та контролю за конкуренцією (Фінляндія), по справах оборони, тобто нагляду за станом справ в армії, діями військової адміністрації і додержанням прав військовослужбовців (ФРН, Данія). Разом з тим в межах Ради Європи все більш популярною стає ідея про створення інституту європейського омбудсмена, основним завданням якого було б забезпечення рівності та справедливості для всіх людей у цьому регіоні.

Парламент як орган народного представництва повинен виражати суспільні інтереси шляхом здійснення постійних зв'язків із електоратом. Це є запорукою та забезпечує виконання головної функції парламенту – законотворчої.

Парламентський контроль здійснюється Верховною Радою у межах, визначених Конституцією (п.33 ст.85). Конституцією збережено депутатський запит як класичний інструмент контролю. Згідно ст.86 Конституції України народний депутат України має право на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ, організацій, розташованих на території України, незалежно від підпорядкованості та форми власності. Відповідні керівники обов'язково повинні повідомляти народному депутату результати розгляду запитів.

Це, головним чином, контроль за прийняттям і здійсненням Державного бюджету України, за діяльністю Кабінету Міністрів, за додержанням конституційних прав і свобод громадян. Так, якщо в 1990-1994 роках відбулося лише одне парламентське слухання і взагалі не проводилися дні уряду у Верховній Раді, то під час роботи Верховної Ради XIII скликання проведено вісім парламентських слухань і 20 днів уряду [21]. З іншого боку, Верховна Рада, за Конституцією, фактично не має права контролювати виконання законів.

Конституція України 1996 року запровадила службу українського омбудсмена – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Згідно із статтею 101 Конституції він здійснює "парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина”. Визначення місця даного інституту в розділі Конституції, що присвячений Верховній Раді України, свідчить про призначення Уповноваженого бути насамперед засобом саме парламентської охорони прав і свобод людини і громадянина. Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, що набрав чинність з початком 1998 року, поширив компетенцію Уповноваженого також на захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції. Це свідчить про приділення великої уваги саме правам свободам людини і громадянина.

Висновок

Підсумовуючи сказане, відзначимо, що інститут омбудсмена в Україні знаходиться на стадії становлення й удосконалення. Це нове правове явище, новий конституційний механізм захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, що у повній мірі ще не розкрив свого потенціалу, хоча й набуває належного визнання в українському суспільстві. Конституційне запровадження інституту омбудсмена в Україні стало важливим кроком у розвиткові демократичних процесів, що спрямовані на подальше зміцнення статусу особистості, гарантій реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Парламент — невід'ємний атрибут кожної демократичної держави і є загальнонаціональним представницьким органом влади країни, який обирається населенням (корпусом виборців), а інколи частково призначається. Це — загально­визнане положення світового конституціоналізму.

Основний Закон України закріплює: "Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України" (ст. 75).

Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією. Але вся діяльність все ж таки зводиться до охорони та забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Список використаної літератури:

1.Конституція України 1996 р.

2.Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” 1997 р.

3.Закон України "Про звернення громадян” 1996 р.

4.Закон України "Про державну службу” 1993 р.

5.Закоморна К. Особливості законодавчого регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України. – 2000. - № 1. – с. 47.

6. Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 1999.

7. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К., 1998.

8. Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф. Погорілка. – Київ: Наук. думка, 1999.

9.Хаманёва Н. Специфика правового статуса Уполномоченного по правам человека в Российской Федерации и проблемы законодательного регулирования его деятельности // Государство и право. – 1997. - № 2. – с. 21.

10. Тененбаум А. Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і прогалини в Законі // Право України. – 1999. - № 2. – с. 101.

11. Тодика Ю., Марцеляк О. Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід // Вісник Академії Правових Наук України. – 1998. - № 2(13). – с. 57.

12. Тодика Ю., Марцеляк О. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (порівняльно-правовий аналіз) // Вісник Академії Правових Наук України. – 1998. - № 3(14). – с. 29.

13. Права человека. Учебник для вузов под ред. Лукашевой Е. – Москва, 1999.– с.430-435.

14. Конституційне право України за ред. Погорілка В. – Київ, 1999. – с. 218-219, 226-229.





Реферат на тему: Роль ВРУ у забезпечені прав і свобод людини і громадянина (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.