Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Реформи в Словацькій республіці – шлях до європейської інтеграції (реферат)

Якщо внесені зміни до Основного закону на початку 1999 року були викликані гострою потребою врегулювання механізму виходу з конституційної і політичної кризи, у якій Словацька Республіка опинилася в 1997–1999 роки, залишившись без функціо­нуючого глави держави, то конституційна реформа, проведена у 2001 році, відзначалася своєю комплексністю, ґрунтовністю та широкомасштабністю, бо торкалася одночасно багатьох інститутів конституційної системи країни. З формально-юридичного погляду, вона полягала в схваленні Національною радою СР 23 лютого 2001 року конституційного закону, яким вносилися зміни і доповнення до Конституції СР 1992 р.[1].

Про масштабність конституційної реформи свідчить той факт, що вказаним конститу­ційним законом до тексту Основного закону вносилося 100 змін і доповнень, положення більшості з яких набули чинності з 1 липня 2001 року. По суті, Словацька Республіка отримала не лише нову конституційну модель влади з оновленням концептуальних підходів у врегулюванні взаємостосунків між вищими органами державної влади та між державною владою загалом і місцевим самоврядуванням. Були оновлені й інші важливі конституційні засади функціонування правової системи, зокрема участь країни у міжна­родній системі безпеки, права і свободи людини, забезпечення незалежності правосуддя, заснування інституту омбудсмена тощо.

Причини конституційної реформи. Аналізуючи зміст конституційної реформи, у першу чергу варто з'ясувати фактори, що впливали на усвідомлення вищим політичним керів­ництвом країни її необхідності загалом і проведення у такому варіанті зокрема.

Фактор перший. Хоча членом Ради Європи Словацька Республіка стала ще в 1993 р., ця країна мала незначні успіхи в просуванні на шляху європейської інтеграції. Після пере­моги на парламентських виборах 1998 р. Словацької демократичної коаліції Уряд СР одним із основних завдань поставив активізацію зусиль щодо інтеграції країни євро­пейського та трансатлантичного правового й економічного простору. Словацька Респуб­ліка стала кандидатом на вступ до таких організацій, як Європейський союз та Північноат­лантичний альянс (НАТО). Були розроблені програми заходів щодо приведення правової системи СР відповідно до вимог цих організацій до держав-канди­датів [2]. За станом на початок 2001 р. із країн „Вишеградської четвірки” лише Словаччина залишалася за межами цієї організації, а інші три – Польща, Чехія і Угорщина, – як відомо, були запрошені до вступу в НАТО ще в 1998 році і прийняті до блоку у квітні 1999 р., що засвідчувало високу оцінку рівня їх трансформаційного розвитку.

У Словацькій Республіці у зв'язку можливим вступом до НАТО постала необхідність урегулювання на конституційному рівні механізму цього процесу. Крім того, нагальною виступала також потреба у врегулюванні перенесення частини суверенних прав країни до компетенції міжнародних організацій, учасником яких Словаччина могла стати в близькій перспективі. Адаптація конституційної системи країни до вимог європейської інтеграції виступає найбільш істотним фактором, який вплинув на проведення конститу­ційної реформи 2001 р. Зміст більшості змін і доповнень до Основного закону був спрямо­ваний на реалізацію такого завдання.

Фактор другий. Сформульовані в Конституції СР права, свободи й обов'язки громадян потребували серйозної корекції. Зокрема, це стосувалося механізму дії міжнародних договорів про права людини, які були належно ратифіковані, на території Словацької Республіки, питання врегулювання особистих прав і свобод, зокрема права на особисту недоторканність, конституційне формулювання якого відрізнялося від європейських стандартів. Суттєвого доповнення та корегування потребували також положення Основ­ного закону, що визначали основні параметри механізму захисту прав і свобод людини. Такі кроки, поза сумнівом, виступали складовою частиною процесу наближення право­вої системи країни до європейських стандартів.

Третій фактор. Конституційна поправка 1999 р., як уже зазначалося, торкалася у першу чергу інституту президентства та його взаємостосунків з парламентом [3]. Проте вади конституційної моделі влади, які уможливили авторитарні тенденції в період уряду В. Мечіяра, залишалися. Механізм „стримувань і противаг” потребував подальшого вдосконалення. Конституційні повноваження вищих державних органів потребували змін також з огляду на прогнозований вступ країни до міжнародних організацій, а також виходячи з концептуальних засад реформ, які уряд почав впроваджувати в окремих сфе­рах (адміністративна реформа, судово-правова реформа тощо).

Проаналізуємо конституційні зміни і доповнення у таких напрямах: а) проблеми, пов'я­зані зі вступом Словацької Республіки до міжнародних організацій; б) конститу­ційний статус людини і громадянина; в) статус вищих органів державної влади; г) засну­вання нових конституційних інституцій (Ради судів і Публічного захисника основних прав і свобод людини).

Конституційне врегулювання проблем, пов'язаних зі вступом СР до Європейського союзу і НАТО. По-перше, доповненням до ст.1 Конституції (введено частину другу цієї статті) СР було задекларовано, що „Словацька Республіка визнає і дотримує загальні правила міжнародного права, міжнародні договори, якими є пов'язана та інші свої міжнародні зобов'язання”. По-друге, новою редакцією ст.7 Конституції СР встановлю­вав­ся механізм вступу країни до „державного союзу з іншими державами”. Під останнім розумівся (про це засвідчує супровідна записка до проекту конституційної поправки) Європейський союз. Частина 1 ст. 7 встановила, що „Словацька Республіка може на основі вільного прийняття рішення вступити до державного союзу з іншими державами”, але для вступу та виходу з такого державного союзу необхідним є схвалення конститу­ційного закону та його наступне затвердження референдумом. Частиною 2 цієї ж статті визначалося, що Словацька Республіка може „міжнародним договором або на його основі передати частину своїх суверенних прав на міжнародну організацію, членом якої вона є; якщо міжнародний договір встановлює або міжнародна організація видає загальнообов'язкові правові норми, то вони мають пряму дію і перевагу над законами Словацької Республіки”.

По-третє, однією з новел передбачалася можливість вступу країни до НАТО – „Словацька Республіка може з метою збереження миру, безпеки і демократичного порядку в Європі за умов, передбачених міжнародним договором вступити до організації взаємної колективної безпеки”(ч. 3 ст. 7).

По-четверте, доповнення у цьому напрямі визначили, що дія таких міжнародних норм, реалізація яких потребує схвалення закону, а також таких, які стосуються прав і обов'язків фізичних чи юридичних осіб, вимагає перед ратифікацією згоду Національної ради СР (ч. 4 ст. 7).

Зміни в конституційному статусі людини. На ділянці конституційного регулювання прав, свобод і обов'язків зміни стосувалися особистої недоторканості особи. Відповідно до нової редакції ч. 3 ст. 17 затриману особу необхідно негайно ознайомити з підставами затримання, вислухати і не пізніше 48 годин (в старій редакції – 24 годин) звільнити або віддати до суду. Суддя повинен не пізніше 48 годин (замість 24 годин), а при особливо тяжкому злочині – 72 годин (замість 48 годин) з моменту затримання особу вислухати і прийняти рішення про її арешт або звільнення з-під варти. Автори проекту конституційної поправки справедливо підкреслюють у супровідній записці, що такі нововведення, з одного боку, не суперечать конституційній практиці європейських країн, юрисдикції міжнародних судів, а, з іншого – відповідають на запити правоохоронної практики всередині країни, бо термін у 24 години часто не дозволяв правомірно використати повноваження органів правопорядку.

У цьому напрямі конституційна новела внесла ще декілька змін. По-перше, вона доповнила ч. 2 ст. 18 пунктом е, яким до переліку видів діяльності, що не вважаються примусовою працею, було внесено „працю чи службу, яка на основі закону становить частину звичайних громадянських обов'язків”. По-друге, новою редакцією ч. 1 ст. 25 Конституції СР оборона Словацької Республіки була оголошена „обов'язком і справою честі громадян”, а не лише „справою честі”, як було сформульовано раніше. По-третє, ч. 4 ст. 37 було доповнено положенням про те, що до переліку категорій осіб, які не мають права на страйк (суддів, прокурорів, військовослужбовців збройних сил і збройних формувань), додавалися ще дві категорії: співробітників Пожежного і охоронного кор­пусів і працівники пожежних і охоронних формувань сіл і міст. По-четверте, ст. 51 Основного закону було доповнено частиною другою, положення якою встановлювали, що „умови і обсяг обмежень і основних прав і свобод під час війни, військового стану, надзвичайного стану встановить конституційний закон”. Урегулювання механізму обме­ження конституційних прав і свобод – звичайна практика конституцій європейських країн.

Вищі органи державної влади. Конституційний закон від 23 лютого 2001 року суттєво змінив статус Національної ради СР, Президента СР, Конституційного суду СР, Верховного контрольного комітету СР, з одного боку, удосконаливши словацьку модель розподілу публічної влади на вищому рівні, а з іншого – трансформуючи систему вищих державних органів до вимог, які випливали з європейської інтеграції. З огляду на ініцію­вання конституційної реформи в Україні, з'ясування механізму проведення і визначення напрямів такої реформи в Словацькій Республіці є досить актуальним.

Статус Національної ради СР, її депутатського складу внаслідок конституційної новели зазнав певних змін. Зокрема, новою редакцією ч. 1 ст. 77 було встановлено, що повноваження депутата є несумісними не лише з виконанням функцій судді і прокурора (таке положення містилося в попередній редакції), а також військовослужбовця зброй­ний сил республіки та інших збройних формувань.

Окремі зміни також торкалися статусу депутата парламенту. Положення ст. 78 Кон­ституції СР були суттєво оновлені. Частина перша цієї статті визначала, що „за голо­сування у Національній раді Словацької Республіки або в її комітетах депутат не несе відповідальності, у тому числі після припинення його мандата”, а частина друга – „За виступи під час виконання депутатських повноважень, винесені в Національній раді Словацької Республіки або в її органі депутат не несе кримінальної відповідальності, у тому числі після припинення його мандата”. Наведені конституційні положення дозво­ляють констатувати, що обсяг індемнітету депутата був розширений, і в конституційних формулюваннях щодо його визначення вже не містилося винятків, пов'язаних з наклепом чи образою. Останнє, до речі, характерне й для конституційної системи України.

Окремо варто зупинитися на новелі, що стосується депутатської недоторканості – одній із основних проблем спроби конституційної реформи в Україні 2000 р. Консти­туційна поправка країни, яка прямує до Євросоюзу і НАТО, не лише не скасувала імунітет депутата від можливого кримінального переслідування, а й дещо розширила його обсяг. Оновлена редакція ч. 3 ст. 78, як і раніше, визначає, що „депутат не може бути притягнутий до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності або взятий під варту без згоди Національної ради Словацької Республіки”, а, крім того, законодавець додає: „Якщо Національна рада Словацької Республіки відмовить у дачі згоди, кримінальне переслідування чи взяття під варту під час дії депутатського мандата є неможливим”. Доповнюється також ч. 4 ст. 78 Конституції СР, що врегульовує питання про взяття під варту депутата, якого застали на місці вчинення злочину. Про затримання депутата у такій ситуації компетентний орган негайно повідомляє голову Національної ради СР. Ці положення попередньої редакції були доповнені таким формулюванням: „Якщо комітет Національної ради Словацької Республіки з питань мандата та імунітету не надасть згоди на затримання, депутат має бути негайно звільнений”. Введення до процедури надання згоди на затримання депутата парламентського комітету (до якого традиційно входять депутати від опозиції), поза сумнівом, ще більше зміцнювало інститут депутат­ського імунітету та унеможливлювало зловживання повноваженнями правоохоронних органів щодо них.

Певні нововведення і зміни стосувалися парламентських процедур і повноважень законодавчого органу. Визначалося, зокрема, що для висловлення згоди на дію міжна­родного договору, реалізація якого потребує законодавчого врегулювання, а також для прийняття закону, повернутого президентом СР, вимагається згода принаймні більшості від загальної кількості депутатів (нова редакція ч. 3 ст. 84).

До переліку повноважень Національної ради СР, визначеного положеннями ст. 86 Основного закону СР, вносилися нові повноваження. По-перше, законодавчому органу надавалося право „до ратифікації висловлювати згоду з міжнародними договорами про права і свободи людини, міжнародними політичними договорами, міжнародними договорами військового характеру, міжнародними договорами, з яких виникає членство Словацької Республіки в міжнародних організаціях, міжнародними економічними договорами загального характеру, міжнародними договорами, на виконання яких необ­хід­ним є закон, а також з міжнародними договорами, які прямо встановлюють права або обов'язки фізичних осіб або юридичних осіб” (нова редакція пункту д цієї статті). По-друге, парламенту надавалося право „обирати голову і заступника голови Верховного контрольного комітету Словацької Республіки” (нова редакція пункту і цієї статті). По-третє, йому надавалося право „виносити рішення про оголошення війни, якщо Словацька Республіка піддана нападу або це випливає із зобов'язань з міжнародних договорів про спільну оборону проти нападу і після закінчення війни про укладення миру” (нова редакція пункту й цієї статті). По-четверте, Національній раді СР надавалося право „висловлю­вати згоду на перебування іноземних збройних сил на території Словацької Республіки” (нова редакція пункту л цієї статті). Останнє повноваження випливало із запланованого вступу країни до НАТО та можливих зобов'язань, які могли бути наслідком цього.

Національної ради СР стосувалася ще одна новела – про процедуру подолання вето Президента СР на прийняті нею закони. Змінена ч. 3 ст. 87 Конституції СР визначала: „Закон підписує президент Словацької Республіки, голова Національної ради Словацької Республіки і Голова Уряду Словацької Республіки. Якщо Національна рада Словацької Республіки після повторного розгляду схвалить закон всупереч зауваженням Президента Словацької Республіки і Президент Словацької Республіки закон не підписує, закон підлягає обнародуванню і без підпису Президента Словацької Республіки”. Таке формулювання спрямоване не лише на усунення ситуації, за якої відмова від підписання Президентом закону у випадку подолання парламентом вето стає гальмом у механізмі набування його чинності, а також призводить до збереження політичних позицій глави держави, якого конституційні норми вже не примушують підписувати законодавчий акт, зі змістом якого він не погоджується.

Резюмуючи конституційні зміни щодо статусу Національної ради СР, зазначимо, що всі вони спрямовані на посилення інституту парламентаризму в цій країні, створення надійних гарантій його функціонування як одного з найважливіших компонентів демо­кра­тичної системи.

У ході конституційної реформи 2001 р. перетворень зазнав інститут президентства у Словацькій Республіці. Були викладені в новій редакції дванадцять із сімнадцяти консти­туційних повноважень глави держави, сформульованих у ст. 102 Основного закону СР. Заново відредаговані його конституційні повноваження, зокрема, мали такий вигляд:

– представляє Словацьку Республіку зовні, обговорює і ратифікує міжнародні договори. Обговорення міжнародних договорів може передати до Уряду Словацької Республіки або за згодою Уряду на його окремих членів (пункт а ст. 102);

– може подати до Конституційного суду Словацької Республіки подання на вирішення про відповідність міжнародного договору, що обговорюється, на який необхідно згоду Національної ради Словацької Республіки, з конституцією і конституційними законами (пункт б ст. 102);

– призначає і звільняє керівників центральних органів, вищих державних функціонерів у випадках, встановлених законом; призначає і звільняє ректорів вищих навчальних закладів, призначає професорів у вищих навчальних закладах, призначає і підвищує у званні генералів (пункт г ст. 102);

– звільняє від кримінального покарання, призначеного вироком суду, або пом'якшує його у формі індивідуального помилування або амністії (пункт і ст. 102);

– оголошує війну на основі рішення Національної ради Словацької Республіки, якщо Словацька Республіка зазнала нападу або якщо це випливає із зобов'язань з міжнародних договорів і спільної оборони проти нападу і для забезпечення миру (пункт л ст. 102);

– може за пропозицією уряду Словацької Республіки призначити мобілізацію збройних сил, оголосити військовий стан або оголосити надзвичайний стан (пункт м ст. 102);

– може повернути Національній раді Словацької Республіки закон із зауваженнями протягом 15 днів з моменту отримання прийнятого закону (пункт о ст. 102);

– призначає і звільняє суддів, голову і заступника голови Верховного суду Словацької Республіки, Генерального прокурора Словацької Республіки і трьох членів Судової ради; приймає присягу суддів (пункт с ст. 102);

– призначає і звільняє суддів Конституційного суду Словацької Республіки, голову і заступника голови Конституційного суду; приймає присягу суддів Конституційного суду Словацької Республіки (пункт т ст. 102).

Більшість із наведених змін щодо статусу Президента СР, за деякими винятками, мали лише редакційний характер, так як схвалена в 1999 р. конституційна поправка, навпаки, стосувалася переважно статусу глави держави.

Статус Уряду Словацької Республіки зазнав більш суттєвих перетворень. По-перше, у новій редакції було викладено ч. 2 ст. 109 Конституції СР, де встановлювалися правила щодо несумісності членів уряду: „Виконання повноважень члена уряду є несумісним з виконанням депутатського мандата, з виконанням функцій в іншому органі публічної влади, з трудовими відносинами, зі строковим трудовим договором, з підприєм­ницькою діяльністю, з членством в органі управління чи контрольному органі юридичної особи, яка здійснює підприємницьку діяльність або іншу економічну чи прибуткову діяльність, крім управління власним майном і наукової, педагогічної, літературної або творчої діяльності”.

По-друге, було радикально збільшено кількість конституційних повноважень Уряду СР, які здійснюються ним шляхом прийняття колегіальних рішень. Серед нових повно­важень необхідно виділити такі: а) рішення про міжнародні договори Словацької Республі­ки, обговорення яких передав на Уряд Президент СР; б) про згоду на перенесення права обговорення міжнародного договору окремим членам уряду; в) про внесення подан­ня до Конституційного суду СР для прийняття рішення про відповідність міжнародного договору, який обговорюється і на який необхідно згоду Національної ради СР, з консти­туцією і конституційними законами; г) про призначення і звільнення державних функціо­нерів у випадках, встановлених законом, і трьох членів Судової ради; д) про подання на виголошення надзвичайного стану, про подання на мобілізацію збройних сил, про подання на виголошення військового стану; е) про відправлення збройних сил за межі території Слова­ць­кої Республіки з метою гуманітарної допомоги, військових навчань або світових наглядових місій, про згоду з розташуванням іноземних збройних сил на території Сло­ваць­кої республіки з метою гуманітарної допомоги, військових навчань або світових наглядових місій, про згоду на перехід іноземних збройних сил через територію Словацької республіки (нова редакція ст. 119 Конституції СР).

Уряду Словацької Республіки надавалося право видавати постанови не лише „на виконання закону і в його межах”, як це було передбачено ч.1 ст.120 Конституції СР. Цю статтю було доповнено частиною другою з таким змістом: „Якщо буде встановлено законом, уряд має право видавати постанови також на виконання Європейської угоди про співробітництво між Європейським співтовариством і його державами-учасниками, з одного боку, і Словацькою республікою, з іншого боку”. Таке нововведення було покликане продемонструвати високий рівень готовності конституційних органів влади до правотворчої діяльності, спрямованої на поглиблення європейської інтеграції. Звертає на себе увагу також конкретизація в конституційній нормі міжнародної організації, вступ до якою розглядається як мета не лише зовнішньої політики, а й розвитку всієї правової системи Словацької Республіки.

При здісненні реформи корекції зазнала й словацька модель конституційної юрисдикції, причому зміни стосувалися і складу Конституційного суду СР, і обсягу його повноважень.

З метою розширення обсягу юрисдикції Конституційного суду СР до розділу першого глави сьомої Основного закону СР, норми якого врегульовують функціонування цього органу, були внесені три нові статті – ст.125а, 125б і 127а.

Відповідно до ст.125а до повноважень Конституційного суду було віднесено вирішення справ про відповідність конституції і конституційним законам тих міжнарод­них договорів, які вже підписані і для яких необхідно згоду Національної ради СР. Подання по такій справі може внести до Конституційного суду СР Президент СР або Уряд СР перед тим, як подати підписаний міжнародний договір на розгляд парламенту. У разі, якщо органом конституційної юрисдикції буде встановлено невідповідність міжнародного договору конституції і конституційним законам, його ратифікація стане можливою лише після внесення відповідних змін до конституції чи конституційного закону.

Наведене повноваження Конституційного суду СР пов'язане з адаптацією правової системи до потреб європейської інтеграції, процес якої, зрозуміло, мав відбуватися саме через укладення міжнародних договорів та їх інкорпорації до правової системи країни.

Положення ст.125б наділили Конституційний суд СР повноваженням здійснювати перевірку предмета петиції, під якою збираються підписи громадян з метою проведення референдуму за народною ініціативою, чи предмета постанови парламенту про призна­чен­ня референдуму з метою визначення їх відповідності конституції і конституційним законам. Подання щодо цього до органу конституційного правосуддя вносить Президент СР до виголошення референдуму. Справа розглядається у строк, який не перевищує 60 днів з дня прийняття подання і у випадку, якщо Конституційний суд СР встановить невід­повідність петиції чи постанови парламенту конституції і конституційним законам, рефе­рендум не оголошується.

Третя з нових статей, які розширювали юрисдикцію Конституційного суду СР (127 а), надала йому право розглядати справи про скарги органів місцевого самоврядування на неконституційне або незаконне втручання держави до їх права на самоврядування. Якщо Конституційний суд СР визнає скаргу обґрунтованою, ним встановлюється, у чому саме полягає порушення права на самоврядування, який конституційний або звичай­ний закон був порушений такою дією. Орган конституційної юрисдикції має право таку дію припинити, заборонити відповідному державному органу провадити певну діяль­ність, вжити заходів щодо відновлення ситуації, яка мала місце до порушення права на само­врядування.

Наділення Конституційного суду СР таким повноваженням повинне було сприяти адміністративній реформі, одним із напрямів якої було зміцнення місцевого самоврядування, гарантій його функціонування.

Крім того, конституційні зміни стосувалися й інших питань юрисдикції Конституційного суду СР. По-перше, доповненням до ст. 128 Основного закону СР встановлювався загальнообов'язковий характер тлумачення Конституційним судом СР Конституції і конституційних законів зі спірних питань. По-друге, доповненнями до ст. 129 йому нада­валися ще два повноваження: а) про визначення конституційності і законності виборів Президента СР; б) про встановлення відповідності Конституції і конституційним законам рішення про виголошення надзвичайного стану та інших рішень, які випливають з нього.

Змінювався також склад Конституційного суду СР та частково – порядок його формування. Відповідно до нової редакції ст. 134 Основного закону СР Конституційний суд складатиметься вже з 13 (а не 10) суддів. Порядок призначення суддів Конституційного суду СР також частково змінювався – Національна рада СР готує подання з кандида­турами на посади суддів, причому кількість кандидатів повинна вдвічі перевищувати кількість вакантних посад, а призначає суддів Президент СР. Частиною другою цієї ж статті Конституції СР змінювався й термін повноважень суддів – з 7 до 12 років, що, поза сумнівом, мало посприяти деполітизації цього органу, а частиною третьою, хоч і не змінювалися вимоги для зайняття посади судді, проте визначалося, що одна і та ж особа не могла бути призначена на цю посаду більше одного разу. Цим самим було скасовано одну із вад (з огляду на досвід європейських країн) конституційного врегулювання органу конституційного правосуддя як інституції. Важко не погодитись із позицією фахівців, які окремо досліджують цю проблему, про те, що і занадто короткі, і занадто тривалі строки повноважень суддів конституційного суду перешкоджають їх незалежності: короткий термін веде до їх залежності від виборів представницького органу, а тривалий – до їх відірвання від суспільства [4].

Доповнення до ст. 136 Основного закону СР означали підвищення ролі Конституційного суду СР у судовій владі загалом. Відповідно до ч. 3 і 4 цієї статті саме Конституційному суду СР було надано право давати згоду на кримінальне переслідування та взяття під варту суддів і генерального прокурора і, якщо він такої згоди не надасть, кримінальне переслідування або взяття під варту щодо названих посадових осіб під час виконання ними своїх повноважень є неможливим.

Конституційна поправка розширила обсяг видів діяльності, на які для суддів Конститу­ційного суду СР поширюються правила щодо несумісності. Крім членства в політичній партії, визначеному ще редакцією 1992 р., ч. 2 ст.137 Конституції СР, встановлює їх у обсязі, аналогічному для депутатів Національної ради СР. Додамо до цього, що новою редакцією ч. 2 ст. 138 Конституції СР встановлено нову підставу для звільнення судді Конституційного суду СР з посади Президентом СР – якщо припиняється його право бути обраним до Національної ради СР.

Характер змін і доповнень норм Основного закону щодо статусу Конституційного суду СР однозначно дозволяє констатувати, що цей орган внаслідок розширення юрисдикції, часткових змін у процедурі свого формування зміцнив свої конституційні позиції. Порівнюючи статус органу конституційного контролю Словацької Республіки зі статусом Конституційного суду України, можна впевнено констатувати, що і за обсягом юрисдикції, і за гарантіями належного функціонування словацька модель конституційного правосуддя виступає на порядок ефективнішою.

Заснування нових конституційних органів. Конституційним законом від 23 лютого 2001 року до Конституції СР були внесені доповнення, якими засновувалися дві нові інституції – Судова рада та Публічний захисник основних прав і свобод.

Для заснування Судової ради до Основного закону СР було внесено ст. 141а, яка передбачила, що основним завданням цієї інституції виступає подання Президенту СР пропозицій щодо кандидатур на призначення на посади суддів, а також на адміністративні посади в системі судів загальної юрисдикції. Функціонування Судової ради покликане підвищити ступінь незалежності судової влади.

Публічний захисник основних прав і свобод був уведений до конституційної системи Словацької Республіки новою ст. 151а Основного закону СР. Відповідно до ч.1 цієї статті Публічний захисник основних прав і свобод (далі – Публічний захисник) в обсязі і способом, визначених законом, здійснює діяльність щодо захисту основних прав і свобод фізичних і юридичних осіб під час розгляду, вчинення певної дії чи бездіяльності органів публічної влади, якщо така діяльність органів публічної влади суперечить правовому порядку або принципам демократичної і правової держави. Публічний захисник обира­ється Національною радою СР з-поміж кандидатів, запропонованих принаймні 15 депутатів парламенту. На цей пост може бути обраний громадянин Словацької Респуб­ліки, який має право бути обраний депутатом парламенту і на день обрання досяг 35 років. Одна і та ж особа не може бути обрана Публічним захисником більше двох разів підряд (ч. 2 ст. 151а).

Публічний захисник відповідно до ч. 3 ст. 151а наділений такими повноваженнями: а) щонайменше один раз на рік подає Національній раді СР письмову доповідь про свою діяльність та про виявлені недоліки в діяльності органів публічної влади; б) може внести подання до Конституційного суду СР щодо розгляду справи про відповідність загально­обов'язкового правового припису державного органу, яким здійснено втручання до права місцевого самоврядування, Конституції, конституційним законам, міжнародним догово­рам, на які дала згоду Національна рада СР і які були ратифіковані та виголошені у спо­сіб, установлений законом; в) може внести подання до Конституційного суду СР щодо розгляду справи про відповідність загальнообов'язкового правового припису місце­вого органу державного управління або загальнообов'язкового правового припису органу місцевого самоврядування Конституції, конституційним законам, міжнародним дого­во­рам, виголошеним у встановлений законом спосіб, законам, постановам Уряду, загальнообов'язковим правовим приписам міністерств та інших центральних органів державного управління. У Словацькій Республіці омбудсман став реальністю пізніше всіх інших посткомуністичних країн Центральної Європи.

Даючи загальну характеристику конституційній реформі вищих органів державної влади, ураховуючи актуальність цього питання для України, можна зробити такі висновки.

По-перше. У Словацькій Республіці реформа влади провадилася на основі врахуван­ня власного конституційного досвіду, у тому числі невдалого, а також досвіду розвине­них європейських країн. Ініціатори перетворень відмовилися від радикальних кроків щодо перерозподілу владних повноважень. Конституційна реформа була спрямована на вдосконалення функціонуючої владної моделі.

По-друге. Усі напрями конституційних нововведень мали на меті надати системний характер перетворенням правової системи країни, які розпочалися після парламентських виборів 1998 р., а на ділянці функціонування публічної влади – зміцнення всіх демокра­тичних інституцій, надання їх діяльності належної ефективності і стабільності.


 

Література:

1. Predseda Narodnej rady Slovenskej republiky Vyhlasuje ъplne znenie Ъstavy Slovenskej republiky и. 460/1992 Zb., ako vyplэva zo zmien adoplneni vykonanэch ъstavnэm zakonom и. 244/1998 Z.z., ustavnэm zбkonom и. 9/1999 Z.z. ъstavnэm zбkonom и. 90/2001 Z.z. // Sbierka zakonov и. 135/2001. – S. 1538–1560.

2. Ustavny zбkon и. 9 zo 14. junuara 1999, ktorym sa meni a doplтa Ustava Slovenskej republiky и. 460/1992 Zb. v zneni ustavneho zбkona и. 244/1999 Z.z. // Zbierka zбkonov SR и. 9/1999. – S. 110–112.

3. Niћтansky V., Kling J., Petraљ M. Verejna sprava // Slovensko 1998 – 1999. Sъhrna sprбva o stave spoloиnosti. Ed. Meseћnikov G. a Ivantyљyn M. Bratislava. 1999. – S. 311–313.

4. Roussean D. La justice-constitutionnelle en Europe. – P.: Montchrestien, 1998. – p. 56.





Реферат на тему: Реформи в Словацькій республіці – шлях до європейської інтеграції (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.