Архів якісних рефератів

Знайти реферат за назвою:         Розширений пошук

Меню сайту

Головна сторінка » Право

Процесуальні джерела доказів умисного ухилення від оподаткування (реферат)

Українське кримінально-процесуальне законодавство чітко розмежовує такі поняття, як „кримінально-процесуальні докази” ("докази”) (ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесу­ального кодексу України (КПК України) і „процесуальні джерела доказів” ("джерела доказів”) ( ч. 2 ст. 65 КПК України). При цьому в ч. 2 ст. 65 КПК України наведено вичерпний перелік джерел доказів, які допустимо використовувати у кримінальному судочинстві.

Але до цього часу в юридичній літерітурі відсутнє єдине розуміння співвідношення понять "джерело доказів” і "доказ” . Думки вчених повністю залежать від їх позиції щодо змісту поняття "кримінально-процесуальний доказ”.

Так, розуміючи під доказами тільки фактичні дані (відомості про факти) (ч.1 ст. 65 КПК України ), М.М. Михеєнко зазначав, що "...джерелами доказів називають ... передбачені в кримінально-процесуальному законі...” (ч. 2 ст. 65 КПК України) "...показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обви­ну­ваченого, висновки експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій,” про­токоли з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результа­тами оперативно-розшукових заходів, "та інші документи, за допомогою яких встановлю­ються фактичні дані як докази у справі...” [1].

Термін "джерела доказів” є в цілому правильним, але, на нашу думку, більш вдалою є пропозиція М.М. Михеєнка називати перераховані джерела – "процесуальними джерелами доказів”, щоб підкреслити їх відміннсть від матеріальних джерел доказової інформації” [2].

М.М. Михеєнко, стверджує "якщо прослідкувати весь ланцюжок причинно-наслід­кових зв'язків, то в кінцевому результаті виявиться, що безпосереднім джерелом доказо­вої інформації є сама подія, яка залишила сліди в оточуючому середовищі, які надалі, в результаті процесуальної діяльності слідчого та суду по їх збиранню, стануть процесуаль­ними доказами” [3].

Ураховуючи позицію М.М. Михеєнка, також вважаємо, що саме в "процесуальних джерелах містяться відомості про факти” умисного ухилення від сплати податків, зборів, обов'язкових платежів, "вони є носіями, сховищем доказів” про умисне ухилення від оподат­кування [4].

В.Я. Дорохов, який відстоює "єдине” розуміння доказів, вважаючи, що фактичні дані та їх джерела об'єднані в одному понятті як два необхідні елементи, показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, протоколи слідчих та судових дій та інші документи називає джерелом фактичних даних. Щодо речо­вих доказів, такими, на його думку, є протокол огляду предмета разом із самим пред­метом. Для визначення особи, яка займає певне процесуальне становище, і особи, яка надає відомості про факти, він застосовував терміни "джерело доказів” і "носій доказів”. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають показання і висновки, слідчого і понятих, які склали протокол слідчої дії, авторів документа. Носіями речового доказу, на його думку, є слідчий і поняті, а також громадяни, які надали предмет [5].

Так, В.Я. Дорохов зазначає, що "під джерелом доказу ... розуміються обвинувачений, свідок, експерт та інші особи, які займають певне процесуальне становище, від яких виходять докази” [6].

М.К. Треушников також пише: "Джерелами доказів є об'єкти матеріального світу, які відбили інформацію про факти. Ними можуть бути люди (сторони, треті особи, свідки, експерти) або речі” [7].

Але таке розуміння джерела доказів підтримки в літературі не знайшло.

Як і М.М. Михеєнко, вважаємо, що об'єкти матеріального світу, які відбили інформацію про факти, "точніше було б називати носіями можливої доказової інформації, а не джерелами, носіями доказів” [8].

З цього приводу М.М. Михеєнко уточнює, що "носій можливих доказів відіграє важ­ливу роль у їх формуванні у процесі слідчих і судових дій, але все ж таки він не є безпосереднім процесуальним джерелом доказів, що знаходяться в справі” [9].

Поділяємо думку Ф.Н. Фаткулліна, який зазначає, що "під джерелом судових доказів розуміється процесуальна форма, за допомогою якої фактичні дані, які визнаються дока­зами, залучаються в сферу процесуального доказування, і носій цієї фактичної інфор­мації” [10].

Дійсно, як вважає А.Р. Бєлкін, "судовий доказ ніколи не існує сам по собі. Будь-який доказ фігурує для когось: спочатку для учасників досудового слідства, потім для суду і сторін судового розгляду. Суб'єкти доказування і суд добувають їх з перелічених у законі ...” (ст. 65 КПК України) "... джерел доказів” [11].

А.Р. Бєлкін також вважає, що "під джерелами доказів необхідно розуміти ту процесу­альну форму, якою наділені фактичні дані, – докази, показання учасників процесу, доку­менти, висновки експертів, речові докази. Перелік цих джерел, як відомо, має вичерпний характер і відповідає тим слідчим діям, у процесі яких джерела можуть бути отримані” [12].

Л.М. Карнєєва стверджує, що "... перелік джерел доказів у самому законі пояснюється прагненням законодавця закріпити ті з них, отримання достовірних відомостей з яких певною мірою гарантується якостями самого джерела” [13]. Як відомо, фактичні дані, добуті з непередбаченого законом джерела, не можуть оцінюватися як кримінально-процесуальні докази.

Але не всякий КПК містить вичерпний перелік джерел доказів. Наприклад, КПК Болгарії та Угорщини знають тільки приблизний перелік. Більш того, в КПК Угорщини є, наприклад, ч. 2 § 61 ст. 1 гл. ІV, де говориться: "У ході провадження можливе використання і таких засобів доказування, які компетентні органи влади – при виконанні завдань, передбачених законом, – одержали до порушення кримінального провадження” [14]. Виходячи з викладеного, А.Р. Бєлкін зазначає, що "це положення, по суті, вирішує багато проблем реалізації при розслідуванні оперативних даних. Але суть питання ... не тільки, та і не стільки у цьому. Чи потрібен взагалі вичерпний перелік джерел доказів при декларованій вільній оцінці доказів? Чи не сковує такий перелік ініціативи суб'єктів доказування і чи не відображається це в кінцевому результаті на ефективності розкриття та розслідування злочинів?” [15].

Розвиваючи далі свою думку, вчений досить слушно зауважує, що "вичерпний перелік засобів доказування та їх джерел об'єктивно перешкоджають оперативному викори­станню у доказуванні новинок науки і техніки, які пройшли наукову і практичну апроба­цію та суттєво розширюють можливості встановлення істини у кримінальних справах. Законодавча техніка не в змозі оперативно внести необхідні зміни і доповнення в закон і в результаті на момент їх легалізації в законі вони можуть втратити свою актуальність, оскільки технічний прогрес зупинити неможливо” [16].

Для вирішення питання А.Р. Бєлкін пропонує "встановлення у законі приблизного переліку джерел доказів наряду з детальною регламентацією тих вимог, яким вони повинні відповідати. У разі відповідності цим вимогам питання про допустимість джерела доказів і, відповідно, доказів, які містяться у цьому джерелі, ні в теорії, ні на практиці не виник­не.”[17]. На нашу думку, ця ідея заслуговує на увагу.

Поділяємо також думку А.Р. Бєлкіна з приводу того, що "розуміння під доказами тіль­ки фактичних даних не протиставляє їх джерелам доказів. Зв'язок між ними при цьо­му не применшується – навпаки, чітке розмежування доказів і джерел їх отримання сприяє об'єктивній оцінці доказів, правильному вирішенню питання про їх достатність” [18].

Так, Л.Є. Володимиров у своїй праці „Учення про кримінальні докази”, розуміючи під доказами факти реальної дійсності, розглядає їх зв'язок з процесуальними джерелами (Л.Є. Володимиров їх називає "джерела достовірності”) та висновками, зробленими з них учасниками кримінального процесу. Так, при рахунку доказів пропонується за оди­ницю приймати окреме джерело доказів. Незважаючи на те, що з одного і того ж фак­ту реальної дійсності, який є доказом, може бути зроблено декілька висновків і почерпнуто декілька даних, джерело доказів, з якого вони зроблені, залишається все-таки одне. Значення такого твердження – "... вказати, скільки у даному випадку ми маємо ...” джерел доказів. "Якщо кількість доказів сама по собі має якесь значення, незалежно від внутрішньої їх якості, то тільки у тому відношенні, що ми можемо контро­лювати...” одне джерело доказів "... за допомогою іншого”. Як справедливо вважає Л.Є. Володимиров, "... при рахунку доказів ми завжди повинні мати на увазі окремі види джерел достовірності” [19] (джерел доказів).

Так, з одного і того ж показання свідка можна почерпнути декілька фактичних даних (наприклад, десять), але кожне фактичне дане буде одним окремим (самостійним) доказом певної обставини кримінальної справи, тобто це не буде десять доказів однієї і тієї ж обставини вчиненого злочину, бо джерело доказів одне [20].

Дані, отримані з одного і того ж показання свідка, не складають окремих доказів, оскільки отримані з одного і того ж джерела вони не можуть одне одного (тобто самі себе) перевіряти. Так, з протоколу обшуку може бути отримано багато фактичних даних і зроблені різні висновки, але з кожного фактичного даного ми будемо мати один доказ, бо джерело доказів одне. Наприклад, письмовий документ – податкова накладна, митна накладна, певна угода можуть свідчити (підтверджувати) про перебіг подій фінансово-господарської діяльності платника податків, зборів (обов'язкових платежів), але всі окремі дані (докази) про цю діяльність (сума угоди, дата поставки, підписи службових осіб, які завірили документ, назва товару, його вага тощо) не будуть складати окремих (самостійних) доказів, тому що джерело доказів одне – письмовий документ (накладна). А для правильного вирішення кримінальної справи закон вимагає оцінювати докази на підставі повного й об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності (ч. 1 ст. 67 КПК України). Таким чином, щоб доказати існування певної обставини в кримінальній справі (ст. 64 КПК України), необхідно мати не менше двох фактичних даних (доказів), отриманих з різних джерел доказів. Це дозволить контролювати досто­вірність фактичних даних, отриманих з одного джерела, шляхом співставлення їх із фактич­ними даними, отриманими з іншого джерела.

При цьому висновки можуть бути зроблені як з одного доказу, так і з їх сукупності. Але як у тому, так і в іншому випадку висновок не є доказом, хоча на практиці подібні випадки мають місце. У теорії доказів це не допустимо [21].

Ураховуючи викладене, можна зробити висновок, що фактичні дані, на підставі яких встановлюються окремі обставини умисного ухилення від оподаткування (злочину), повинні встановлюватися не з одного процесуального джерела, а не менше як з двох. Це дасть можливість перевірити одні фактичні дані (докази) такими ж самими даними (дока­зами), але отриманими з іншого процесуального джерела. Дотримання цього пра­вила співробітниками оперативних служб (як органом дізнання) та слідчими податкової міліції в ході розслідування фактів умисного ухилення від сплати податків, зборів(обов'язкових платежів), а також суддями при здійсненні судового провадження по кримі­нальних справах, дозволить повно, всебічно та об'єктивно дослідити обставини вчиненого злочину, встановити дійсно винну особу і винести їй обвинувальний вирок, призначивши справедливе покарання, на яке ця особа заслуговує.

Крім того, зроблений висновок дає підстави ще раз наголосити на необхідності чіткого розмежування понять "кримінально-процесуальний доказ” і "процесуальне джерело доказів”. Це має важливе значення для практичних працівників.

М.М. Михеєнко стверджує, що "... під впливом теорій "подвійного” та "єдиного” розуміння доказів ... на практиці розповсюджено ототожнення доказів та їх джерел”. При цьому він так говорить, що "прихильники обох теорій називають саме джерела доказів (показання і тощо ) видами доказів” [22].

Розуміння джерел доказів як видів доказів призводить до того, що практичні праців­ники (співробітники оперативної служби податкової міліції (як орган дізнання), слідчі податкової міліції та судді) при розслідуванні та розгляді справ, порушених за ознаками вчинення умисного ухилення від оподаткування, у обвинувальному висновку та вироку суду як докази зазначають тільки процесуальні джерела доказів, не розкриваючи зміс­ту фактичних даних, які містяться у цих джерелах.

КПК України вимагає, щоб у обвинувальному висновку органами слідства були наведені саме докази умисного ухилення від сплати податків, зборів, обов'язкових пла­тежів. (ч. 2 ст. 223 КПК України), тобто фактичні дані, на підставі яких складено обвину­вальний висновок. Суд також повинен обгрунтовувати вирок лише тими доказами, що були розглянуті на судовому засіданні. При цьому суд розглядає всі обставини справи у їх сукупності, керуючись законом (ст. 323 КПК України). Як бачимо, навіть із змісту закону (ст. 223 та ст. 323 КПК України) зрозуміло, що не процесуальні джерела доказів органи слідства і суд повинні мати на увазі, зазначати і аналізувати як докази при скла­данні обвинувального висновку, постановленні вироку та прийнятті інших процесу­альних рішень у справі, а саме фактичні дані, що містяться у цих джерелах.

Пленум Верховного Суду України назвав недоліком те, що замість аналізу доказів (фактичних даних) суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів і зазначив: "Суду необхідно дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновках експерта та інших дже­релах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись ли­ше зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо” [23].

Ці вимоги КПК України та Пленуму Верховного Суду України обов'язково повинні враховуватись як на стадіях досудового слідства при розслідуванні злочинів, передба­чених ст.212 КК України, так і при судовому розгляді справ.

Згідно з вимогами закону, тільки ті фактичні дані (відомості про факти), які містяться в перелічених ч. 2 ст. 65 КПК України джерелах, можна використовувати як докази. Наве­дений перелік є вичерпним [24].

З викладеного можна зробити висновок про те, що фактичні дані, взяті самі по собі, у відриві від процесуального джерела, не утворюють доказу.

У зв'язку з цим, ми повністю поділяємо думку Ф.Н. Фаткуліна, що докази і процесу­альні джерела доказів "органічно пов'язані між собою, знаходяться у тісній взаємодії. Але це діалектична взаємодія, яка не виключає самостійності кожної з цих категорій” [25].

Звертаючись до розуміння взаємозв'язку між доказами і процесуальними джерелами доказів, М.М. Михеєнко, цитуючи Є.А. Матвієнко, також зазначає, що "отримання доказових даних з передбачених законом джерел – необхідна умова використання цих даних у якості доказів. Але від цього саме джерело доказових відомостей не перетворю­ється на доказ, не стає його органічною складовою частиною” [26].

Так, при розслідуванні фактів ухилення від сплати податку на додану вартість та податку на прибуток службовими особами Приватного підприємства "Таврія” (ПП "Таврія”) органами слідства було встановлено неоприбуткування отриманих від Товариства з обмеженою відповідальністю "Віра” (ТОВ "Віра”) мінеральних добрив. При проведенні зустрічної перевірки слідчий допитав як свідка директора ТОВ "Віра” К., який підтвердив наявність спільної фінансово-господарської діяльності очолюваного ним ТОВ "Віра” з ПП "Таврія” і перерахував факти поставки на адресу ПП "Таврія” мінеральних добрив. У даному випадку доказами у кримінальній справі будуть не пока­зання К., а фактичні дані про поставку мінеральних добрив, отримані від К. у результаті допиту. Таким чином, показання К. є процесуальним джерелом, в якому зафіксовані відо­мості про поставку мінеральних добрив ТОВ "Віра” на адресу ПП "Таврія” (докази).

Наведений приклад ще раз підтверджує, що доказами виступають фактичні дані (відомості про факти), а не їх процесуальні джерела.

Такий підхід до співвідношення понять "кримінально-процесуальні докази” та "проце­суальні джерела доказів” знайшов своє відображення і у проекті Кримінально-процесу­ального кодексу України. Так, відповідно до змісту ч. 3 та ч. 4 ст. 132 проекту КПК:

"3. Процесуальними джерелами доказів є показання свідка, потерпілого, підозрюва­ного, обвинуваченого, підсудного, пояснення позивача, відповідача, висновок судової експертизи, пояснення експерта, речові докази, документи, протоколи слідчих і судових дій.

4. При обгрунтуванні процесуальних рішень дізнавач, слідчий, прокурор і суд зобо­в'язані посилатись на докази, а не тільки на їх процесуальні джерела, якщо інше не передбачено цим Кодексом” [27].

Але специфіка злочину, передбаченого ст. 212 КК України (умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), полягає в тому, що при його розсліду­ванні не використовується таке процесуальне джерело отримання фактичних даних, як показання потерпілого. По цій категорії злочинів взагалі відсутній потерпілий як учасник кримінального процесу. Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодав­ства України потерпілим у кримінальній справі може бути визнана тільки фізична особа (ст. 49 КПК України). А у разі вчинення умисного ухилення від оподаткування завдається матеріальна шкода державі чи цільовим фондам у сумі несплачених податків, зборів, обов'язкових платежів, а також юридичній особі – у сумі нарахованих податковою службою штрафу та пені за ухилення від оподаткування. При цьому Державною податко­вою службою (ДПС) України та Державними цільовими фондами, які діють від імені держави, у разі встановлення фактів ухилення від оподаткування службовими особами підприємства (установи, організації), тобто юридичною особою, заявляється цивільний позов до юридичної особи-платника податків, зборів (обов'язкових платежів). Відпо­відно, юридична особа-порушник податкового законодавства визнається слідчим цивіль­ним відповідачем, а її довірені особи – представниками цивільного відповідача.

Таким чином, при розслідуванні фактів умисного ухилення від оподаткування держава та юридичні особи визнаються цивільними позивачами (відповідачами), інтереси яких у кримінальному процесі представляють довірені особи – представники цивільного пози­вача (відповідача). Пояснення таких представників містять фактичні дані (докази) умис­ного ухилення від оподаткування і доцільно їх вважати процесуальними джерелами доказів.

З 29 червня 2001 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Кримі­нально-процесуального кодексу України”, який розширив коло процесуальних джерел доказів [28].

Цим Законом до процесуальних джерел доказів віднесені протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшу­кових заходів. (ч. 2 ст. 65 КПК України).

Таким чином, законодавець формально надає можливість особі, яка проводить дізнан­ня, слідчому, прокурору і суду у справах, що перебувають у їх провадженні, використову­вати як докази документи і предмети, одержані у ході здійснення оперативно-розшукових заходів. Але відсутність чіткого визначення понять протоколів та додатків, складених уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, вимог до змісту і порядку оформлення цих протоколів та додатків, не дозволяють практичним працівникам застосовувати їх у кримінальному судочинстві як джерела доказів.

Для того, щоб безперешкодно використовувалися у кримінальному процесі як дже­рела доказів протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, законодавець у КПК України повинен:

1) визначити поняття „протокол, складений за результатами оперативно-розшукових заходів”, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві;

2) дати перелік оперативно-розшукових заходів, за результатами яких може бути складений протокол, що підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві;

3) встановити обов'язкові вимоги до змісту протоколу, складеного за результатами оперативно-розшукових заходів, та обсягу відомостей, що повинні бути в ньому зазначені;

4) визначити поняття додатків до протоколу, складеного за результатами оперативно-розшукових заходів;

5) встановити перелік та види допустимих додатків до протоколу, складеного за результатами оперативно-розшукових заходів;

6) визначити обов'язкові вимоги до змісту додатків до протоколу, складеного за результатами оперативно-розшукових заходів.

З наведених причин до цього часу проблема безпосереднього використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності як джерел доказів у кримінальних справах залишається не вирішеною. А до переліку джерел доказів, наведеного у проекті КПК України, запропонованого Кабінетом Міністрів України, таке процесуальне джерело доказів, як протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, взагалі не включене [29].

Ураховуючи викладене, а також зміст ст. 132 проекту КПК України, можна дати наступне визначення процесуальних джерел доказів умисного ухилення від оподаткування:

"Процесуальними джерелами доказів ухилення від сплати податків, зборів (обов'яз­кових платежів) є показання свідка, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, пояс­нен­ня представника позивача, представника відповідача, висновок судової експертизи, пояснення експерта, речові докази, документи, протоколи слідчих і судових дій.

При обгрунтуванні процесуальних рішень співробітник оперативної служби подат­кової міліції (як орган дізнання), слідчий податкової міліції, прокурор і суд зобов'язані посилатись на докази, а не тільки на їх процесуальні джерела, якщо інше не передбачено цим Кодексом.”

На прикладі проведеного аналізу переліку процесуальних джерел доказів умисного ухилення від оподаткування, ураховуючи специфіку деяких злочинів (переважно економічних), при розслідуванні та судовому розгляді яких позивачами та відповідачами можуть бути визнані не тільки фізичні, але й юридичні особи, вважаємо, що у проекті КПК України доцільно до процесуальних джерел доказів включити також представників позивача та відповідача і ч. 3 ст. 132 КПК України після слова "позивача” доповнити словами "та його представника” і після слова "відповідача” доповнити словами "та його представника”, виклавши ч. 3 ст. 132 КПК України в такій редакції:

"3. Процесуальними джерелами доказів є показання свідка, потерпілого, підозрю­ваного, обвинуваченого, підсудного, пояснення позивача та його представника, відпові­дача та його представника, висновок судової експертизи, пояснення експерта, речові докази, документи, протоколи слідчих і судових дій.”


 

Література:

1. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Вища школа, 1984. – С. 83.

2. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Под ред. Н.В. Жогина, – 2-е изд., испр. и доп.. – М.: Юрид. лит., 1973. – С. 213–214.

3. Дорохов В.Я. Понятие источника доказательств // Актуальные проблемы доказы­вания в советском уголовном процессе. – М., 1981. – С. 8.

4. Треушников М.К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском про­цессе. – М., 1981. – С. 11.

5. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Вища школа, 1984. – С. 84.

6. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Вища школа, 1984. – С. 85.

7. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. – Казань, 1976. – С. 129.

8. Белкин А.Р. Теория доказывания: Научно-методическое пособие. – М.: НОРМА, 2000. – С. 13.

9. Карнеева Л.М. Доказательства в советском уголовном процессе. – Волгоград, 1988. – С. 25.

10. Белкин А.Р. Теория доказывания: Научно-методическое пособие. – М.: НОРМА, 2000. – С.186.

11. Там саме. – С. 187.

12. Там саме. – С. 18.

13. Там саме. – С. 10.

14. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. – Тула: Автограф, 2000. – С. 209.

15. Там саме. – С. 209.

16. Там саме. – С. 210.

17. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Вища школа, 1984. – С. 78.

18. Постанова Пленуму Верховного Суду України по кримінальних та цивільних справах. – К.: Юрінком, 1995. – С. 228.

19. Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – С. 251–252.

20. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. – Казань, 1976. – С. 99.

21. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Вища школа, 1984. – С 79.

22. Проект КПК України за станом на 1 березня 2001 року, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України. – Стаття 132.

23. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України: Закон Укра­їни від 21 червня 2001 року № 2533–111 // Голос України. – 2001. – № 116 (2 616). – Пункти 37–38.

24. Проект КПК України за станом на 1 березня 2001 року, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України. – Стаття 132.





Реферат на тему: Процесуальні джерела доказів умисного ухилення від оподаткування (реферат)


Схожі реферати



5ka.at.ua © 2010 - 2016. Всі права застережені. При використанні матеріалів активне посилання на сайт обов'язкове.    
.